Сергій Шнерх

ТРИ СПОГАДИ - ТРИ ВАЖКІ ДОЛІ...

Їх було четверо, тих, які водночас поступали на один і той же факультет. Можливо, їх було й більше, але про це ми не знаємо, та й навряд чи коли-небудь довідаємося. Четвертий із когорти наших колег-Юнаків, Іван Василак, не дожив до часу, коли ми почали збирати спогади. А жаль... Була б ще одна цеглинка у будові Храму, присвяченому цим страшним подіям.

Іван скривав свою "ворожу" біографію. Для цього навіть змінив ім'я, що пізніше нераз "вилазило йому боком". Після виходу на "заслужений відпочинок" він жив дуже бідно - на одну жебрацьку (інакше не назвеш) пенсію. Іван
Світлина 16. Копія чернетки листа Івана Василака до німецького архіву про підтвердження його служби в Юнаках.
домагався, щоби його визнали учасником війни сучасні наші можновладці, щоби його жертву оцінила Німеччина. Ні... Ні теперішній Україні, ні Німеччині він і йому подібні не потрібні. Він звертався у різні державницькі установи в Україні і в Німеччині (копія чернетки одного із листів - світлина 16). Діставав (або й ні) сухі, байдужі відповіді. Так з гіркотою у душі і відійшов у Вічність.

Двох із авторів спогадів "викрили", виключили з інституту, і вони тривалий час "відмивали провину перед родіной" на роботах (світлина 17). Але загартування у рядах Юнаків і військова муштра допомогли всім вистояти та, на злість лихій долі, закінчити інститут і зайняти гідне місце у суспільстві.

Ці колеги походять з різних суспільних верств, учились у різних школах та й служили у різних формаціях. Але у них є спільні риси: високий рівень національного виховання, а отже і свідомости, відданість вибраним ідеалам, а пізніше - розчарування у неможливості їхнього досягнення, впевненість у тому, що зайда у твоєму домі, який би він не був спочатку "солодким", швидко перетворюється у лютого ворога.

Вчитуючись у спогади 60-літньої давности, відчуваємо, що вони авторам давалися тяжко, бо ще раз змушували перейти важкий шлях від батьківського порога через воєнні випробування - знову до цього ж порога. Але вже повернулись іншими людьми, з дорослими стійкими поглядами.

Спогадам, хоч вони писалися різними авторами, притаманні спільні риси: правдивий виклад подій Юнаками, яких безпосередньо перемелювала воєнна хвиля, прискорена кристалізація поглядів, дитяча кмітливість. Але у цих спогадах відчувається і гіркота, і жаль, і брак помічної руки старшої людини. "А де ж були в цей час ви, панове наставники і вихователі?" - питає один із авторів.

А дійсно, де ж ці панове були в цей час? Я не можу характеризувати дій усіх наставників і вихователів, але одного, не тільки як редактор книжки, повинен "реабілітувати", тим більше, що це - мій святий обов'язок, бо він мій вуйко, якого до його виїзду на еміграцію добре знав. Це - Головний духівник Українського Юнацтва, о. проф. Северин Сапрун. Останні десять років я вивчав історію родини Сапрунів, у якій отець Северин як священик,
Світлина 17. Славко Дацишин (на передньому плані зліва) на роботі на нафтовій свердлильній уставі.
музика, композитор, диригент, поет, організатор суспільного життя у Галичині займав особливе місце.29

Після закінчення Віденської гімназії Северко студіював теологію. У критичний момент для Галицької держави кидає навчання і як артилерист воює за незалежність України. Тяжко поранений кулею дум-дум у ногу,30 підліковується і повертається у стрій. Хворіє тифом, виздоровлює і військовиком доходить до Києва. Повертається в Галичину. Табір інтернованих. Продовжує теологічне навчання і приймає священичий сан. Не їде на спокійну парохію, а у Дрогобичі працює катехитом українських дітей у польських навчальних закладах. Організовує відомий "Дрогобицький Боян" і понад 15 інших хорів, музичних ансамблів тощо. Видає музичний журнал, відкриває у Дрогобичі філію Львівського музичного інституту імені Лисенка. За "перших совєтів" переховується, за німецької окупації - директор Інституту народної творчости, один із організаторів величавого конкурсу і фестивалю хорів, присвячених сторіччю народин корифея української музики - Миколи Лисенка. Бачачи явний крах фашистської машини, він не їде спокійно (як робила більшість) з родиною на еміграцію, а одним із перших записується до лав дивізії "Галичина" (бо там потрібні були духівники).

Проходить виснажливий військовий вишкіл з різними бігами, повзанням на животі тощо. За віком і через згадуване поранення у ногу його комісують. Тоді займає своє місце у лавах Юнацьких душпастирів - стає їх головним духівником (у ранзі полковника повітряних сил). Я маю багато свідчень про його самовіддану працю. Він постійно перебував серед підопічної молоді (світлина 18). З нею пережив усе лихоліття аж до капітуляції. Про останній день служби капеляна Юнаків згадує Зиновій Книш: "Він просто у своїй напіввійськовій уніформі пішов до французької команди, одверто признався, що вертається з війська, що обов'язки священика бути там, де його вірні. Військове Правління це прийняло за зрозуміле й видало йому посвідку з дорученням для місцевих комендантів іти йому на руку".31 На еміграції займав високі релігійно-громадські пости.

Чи така людина могла не віддатися справі захисту Юнаків? Ні! Впевнений, що більшість керманичів, виховників і духовників також виконували свої обов'язки в силу своїх можливостей. Їх ніхто, крім власного сумління, не змушував і за це вони не мали ніякої особистої вигоди, крім небезпеки і
Світлина 18. Польову Службу Божу для Юнаків відправляє о. С.Сапрун, 6 січня 1945 року.
великої моральної відповідальности.

Чому ж, у переважній більшості, Юнаки залишилися самі зі своїми бідами?

До організації дивізії "Галичина" готувалися довго і відповідально як німецька влада, так і УЦК, ОУН і навіть церковне керівництво (розуміється, кожний зі своїх позицій).

"Митрополит Андрей Шептицький - людина колосальної популярности і величезного авторитету - підтримав ідею створення дивізії і сказав віщі слова, що майже немає ціни, яку не треба б дати за створення української армії", - згадує дивізійник Мирослав Малецький.32 Хоча командування було німецьким, дивізія, однак була забезпечена українськими військовими і виховними кадрами. Навіть ОУН старалася, щоб кожний десятий воїн був із повстанців.

Цілком інша ситуація склалася з Юнаками. Українське суспільство, керуючись гуманними та іншими чинниками, як ми уже згадували, було категорично проти залучення підлітків до активних воєнних дій.

Німці підступно почали набір самі, зайняли всі чарунки у ієрархічній драбині прямого і посереднього керівництва долею Юнаків. Мало того, вони підробили підписи українських керманичів під патріотичною відозвою про набір. Після короткого вишколу підлітків, як горох, невеличкими групами від трьох (у випадку Леоніда Легкого) до декількох десятків Юнаків чи Юначок порозкидали по усіх кутках підвладних німцям европейських країн. Зовсім морально не підготовленими, хлопці і дівчата залишалися самі у постійній, загрозливій для життя, сутичці з загартованими альянтськими летунами.

Суспільство опинилося перед доконаним німцями фактом - набором підлітків у Юнаки. УЦК намагалось активно діяти, але час уже був втрачений. Німці, захопивши ініціятиву, неохоче приймали у "станицю Нікеля" українських представників. Поки це відбувалося, час ішов не на користь Юнакам. Наприклад, тільки 3 липня 1944 року проф. З.Зелений звернувся до греко-католицького Парохіяльного Уряду в Кракові про забезпечення Юнаків релігійною опікою. У серпні того ж року лише велися розмови про навчання, у тому числі гімназіяльне. З великими
Світлина 19. Відкриття пам'ятника в честь 60-ліття утворення Української Національної Армії на 76 полі Личаківського цвинтаря у Львові 19 липня 2003 року. До слова запрошений о. д-р Іван Музичка.
зусиллями воно було нарешті організоване, але охопило надзвичайно мізерну кількість Юнаків.33

Та й тоді, як тепер довідуємося, актуальним було більш важливе питання - виживання підлітків взагалі. Тому створення інституту опікунства-наставництва та організація обміну й вивчення ситуації Юнаків на місцях служби займали чільне місце у всій роботі українського представництва.

Значно краща, хоч також з трагічним кінцем, була ситуація у дивізії "Галичина". Вояки (це вже не підлітки, а дорослі мужі) були згуртовані у великих підрозділах, які мали своїх досвідчених старших командирів, виховників і священиків, що в потрібний момент могли допомогти. Та й вони не були у постійній небезпеці, яка тиснула на психіку.

Наставники і вихователі Юнаків намагалися бути в безпосередньому контакті з ними. Але як їх невелика кількість за короткий час (менше півроку), та ще й у суматосі кінця війни, могла "обслужити" близько 100 засекречених постоїв Юнаків та багато порозкиданих дрібних груп? Хоча наставники і священики були у постійних роз'їздах, та великі відстані і часті пошкодження колій залізниці утруднювали їхню місію. А що ж вони везли зі собою? Календарики, молитовники, пісенники... Більшого вантажу взяти не могли. Найважливіше, що вони несли, це - СЛОВО: слово потіхи, слово поради старшої, досвідченої людини. Досить вагомий вплив на німецьке командування на місцях постою Юнаків мав о.Сапрун, бо він був у формі полковника, а звання у німецькій армії цінувалося дуже високо.

І ще про одну болючу справу. "Розголос довкола дивізії ("Галичина". - С.Ш.) вповні відсунув на бік та заглушив біль, болючу і прикру
Світлина 20. Пам'ятна таблиця Українським Юнакам протилетунської оборони на одній з чотирьох граней пам'ятника в честь 60-ліття утворення Української Національної Армії.
справу "Юнацтва протиповітряної оборони..." - писав Кость Паньківський, голова УКК,34 заступник голови УЦК. Він далі розгортає свою думку, що до дивізії німці набрали "добровольців, дорослих і здорових чоловіків, здатних до військової служби, тоді як до помічної служби у протиповітряній обороні німці брали насильно не тільки хлопців, але і дівчат у віці від 14 років. І настанова загалу нашого громадянства до творення дивізії була позитивна, в її будові громадянство приймало активну участь. Настанова нас усіх у справі Юнацтва була негативна і наша участь була вповні пасивна".35 Написане - щире признання тоді допущених помилок.

Але ситуація за десятки років не покращала. І тепер, коли відзначаємо шістдесяті роковини тих подій, про дивізію багато написано і пишеться, а про Юнаків, яких було не дуже менше, ніж дивізійників, - майже нічого. Хочеться закінчити словами Славка Дацишина, одного із авторів споминів: "Історія повинна бути правдивою, якою гіркою вона б не була. Інакше - це не наша історія".

19 липня 2003 року на меморіяльному 76 полі Личаківського цвинтаря у Львові відкрили і посвятили пам'ятник воїнам Української Національної Армії під час відзначення 60-ліття створення дивізії "Галичина" (світлина 19). На одній із граней викарбовано символ з написом: "Українським Юнакам протилетунської оборони" (світлина 20).

 

------------------------------------------------------------------------

[29] Шнерх С. Незмовкна пісня. - Львів, 2001. - 216 с.

[30] Венгринович С. Добровільно. - Мельборн; Австралія; Аделаїда, 1990. - 208 с.

[31] Книш З. На порозі невідомого (Спогади з 1945 року). - Торонто, 1954. - С. 312.

[32] Малецький М. У моїй долі вирішальну роль відіграв митрополит Андрей Шептицький. Українська дивізія "Галичина". - Київ; Торонто, 1994. - С. 155.

[33] Зелений З. Українське Юнацтво... - С. 46, 66-68.

[34] УКК (Український Крайовий Комітет) - галицька частина УЦК.

[35] Паньківський К. Військові справи. Дивізія "Галичина". Українська дивізія "Галичина". - Київ; Торонто, 1994. - С. 22.