Ярослав Дацишин

СПОВІДЬ

Коли малим зібрався навесні
Піти у світ незнаними шляхами,
Сорочку мати вишила мені
Червоними і чорними нитками...

Коли почув по радіо в перші післявоєнні роки цю і сьогодні популярну пісню на слова Дмитра Павличка, мене глибоко вразило те, що в значній мірі вона начебто списана з мого життя. А було мені тоді в сорок четвертому році аж п'ятнадцять з половиною. Бо й справді, волею долі я навесні сорок четвертого року разом з іншими учнями тодішньої Дрогобицької гімназії опинився в далекій чужій стороні і на мені була вишита Мамою сорочка традиційними тоді для Бойківщини червоними і чорними кольорами. А опинилися ми на території тодішньої Чехословаччини, на околиці невеличкого провінціяльного містечка Гульчин, у казармах військово-повітряних сил. Не встигли добре роздивитися, де ми і що з нами, як на наших дитячих ще плечах були вже справжні вояцькі погони. Признаюся, нами заволоділи тоді якісь змішані почуття. Було цікаво, і смішно, і страшно. Смішно тому, що після обмундирування ми довго роздивляли один одного в не баченій досі одежі, яка для багатьох була надто великою: штани часто сягали попід пахи, а сорочки - нижче колін.

Але дітлахи - і тут дітлахи. Почався жвавий обмін виданого нам військового спорядження, часто з "доплатою", бо ще були в домашніх торбах деякі припаси з дому. Лякало нас те, що цивільний одяг ми мусили здати на склад і, підсвідомо, закралася тоді думка, що, напевно, вже ніколи його не побачимо. Та й військові однострої видали нам не для дитячих забав у "войнушку", адже йшла справжня кривава війна, а нам судилося стати її учасниками. Відтепер зовнішним виглядом крім дитячих облич ми нічим не відрізнялися від дорослих вояків "люфтваффе". Кожен з нас одержав повний вояцький виряд: від кованих черевиків до протигазів та скрипучих ремінців, що ними прив'язують коци до наплечника. Для повсякденних занять служив легкий бавовняний мундир, пілотка з німецьким орлом та саперські чоботи з широкими халявами.

Душі і свідомість багатьох з нас, особливо тих, хто проживав у містах, уже були вражені тою чи іншою мірою жахливими подіями найкривавішої з усіх війн - Другої світової, що розпочалася ще в 1939 році. Пригадую, після закінчення польсько-німецької війни в наше село спочатку прийшли німці, які зайняли і Дрогобич. По селу пройшла звістка, що в Дрогобичі знаходиться батальйон закарпатських січовиків - героїчних захисників Закарпатської України, проголошеної в 1939 році д-ром Августином Волошином, який став першим її президентом. Дуже хотілося побачити тих українських вояків, тому пішов разом з дорослими парубками пішки до Дрогобича. Було мені тоді одинадцять.

Це були чудові хлопці, якими неможливо було не захоплюватися. На відміну від німців, вони носили чехословацькі однострої тютюнового кольору, на пілотках мали жовто-блакитні кокарди, на рукавах такого ж кольору широкі пов'язки. Всі були симпатичні, усміхнені. Дрогобицькі дівчата дарували їм квіти. Січовики вели довгі задушевні розмови з місцевими мешканцями про трагічні події, що мали місце в Закарпатті...

Червень 1941-го. Після відступу перших совєтів у більшості великих і малих міст України тюрми були переповнені по звірячому закатованими невинними людьми - українськими патріотами. Коли мій батько зібрався до Дрогобича, я впросився і поїхав з ним. Основні події відбувалися на дрогобицькому жидівському цвинтарі, розташованому за триметровою цегляною огорожею, неподалік дороги, яка веде з Дрогобича до села Рихтичі. Людський натовп натискав на залізну браму. Всі хотіли якнайшвидше пройти крізь неї. Щоби зменшити тисняву, німці були вимушені стріляти в повітря. Людей запускали на цвинтар групами. Батька, як священика, пропустили поза чергою. На території цвинтаря творилося щось неймовірне. На траві лежали рядами понівечені людські тіла, а з великої ями виймали все нові й нові жертви. В усіх були зв'язані дротом за спиною руки, в багатьох були відрізані частини тіла. Деякі виглядали наче зварені в котлах. Усіх їх замучили в страшний спосіб у тюрмі при управлінні НКВД (у приміщенні колишнього Дрогобицького польського суду), а звідтіля під покровом ночі вивозили і закопували на жидівському цвинтарі. Тепер тут панував роздираючий душу плач і лемент людей, які впізнавали серед жертв своїх рідних. Лежали тут і тіла трьох пілотів збитого над Дрогобичем німецького літака. Серед закатованих був наш добре знайомий громадський діяч пан Камінський, який приїздив у наше село і ночував у нас. Були і прості селяни в штанах із домотканого полотна, в кожухових камізельках. Якась жінка підійшла до батька і промовила: "Нащо Ви, Отче, привели з собою дитину, адже це видовище не для нього". На це зауваження батько відповів: "Видовище справді не для нього, але коли я йому колись про це розкажу, то це не буде так переконливо, як він побачить сам. Та й мусить колись розказати про побачене і своїм дітям".

Німці, які змінили московських окупантів, були нічим не кращі. Вони влаштовували серед білого дня так звані акції, під час яких просто на вулицях відстрілювали усіх, хто носив на рукаві білу пов'язку з зіркою Давида.

Пригадуються і прилюдні виконання смертних вироків у Дрогобичі на площі Ринок. Одного разу розстрілювали 15 чоловік - три п'ятірки, зв'язаних між собою приречених на смерть. Причому наступну п'ятірку підводили до тих, кого вже розстріляли кількома хвилинами раніше. Це була жахлива картина, яку неможливо забути. Іншим разом смертний вирок виконували через повішення. Списки приречених опубліковували трьома мовами, тут же вказували причину страти: за нелегальне володіння зброєю, за приналежність до УПА, за переховування жидів тощо.

Але повернуся в Гульчин. Всього в цьому вишкільному таборі було три сотні Юнаків. Нас повідомили, що після муштрового вишколу будемо вчитися на артилеристів, помічників протилетунської оборони. Через декілька днів нам видали парадні однострої, вперше за весь час війни, спеціяльно пошиті для нашої військової формації. Всі відзнаки на цих одностроях були українські. На шапках - жовто-блакитні кокарди, на лівому рукаві напис "Юнак" та широка жовто-блакитна пов'язка, посередині якої в ромбі був зображений наш галицький лев. Вважаю, що це була перша регулярна військова формація, яка брала участь у Другій світовій війні з українськими відзнаками.

А поки що почалася тяжка виснажлива муштра. Ранок починався з бігу навколо спортивного майданчика і руханки. Після сніданку - цілоденні муштрові вправи. Часто виходили в гори, повзали по-пластунськи. Наприкінці занять давали 15 хвилин перерви, після чого одяг мусив мати бездоганний вигляд. Всі команди подавалися німецькою мовою, а перекладачами були наші гімназисти, більшість з яких добре її знали. Серед вишколювачів низової ланки були й вихідці з Росії, отже спілкувалися з нами й російською. Час спливав швидко, і через два тижні ми були схожі на справжнє військо. Крім дитячих облич, ми нічим не відрізнялися від дорослих вояків.

Наприкінці кожного дня вишиковувалися на майдані сотні чотирикутником, обговорювали всілякі питання стосовно дисципліни, побуту та загального вишколу. У кінці в позі "струнко" із знятими шапками співали "Боже Великий, Єдиний...", після чого комендант табору вигукував: "Слава Україні!"

У Гульчині було відносно спокійно. Військових об'єктів, крім наших казарм, не було, отже про війну нагадували лише нечасті протиповітряні тривоги, коли над нами пропливали армади американських бомбардувальників, переважно з курсом на Відень. У неділю був день відпочинку. Після обіду часто організовано ходили до кіна на окремий сеанс. Це було небачене видовище. Ми йшли - сотня за сотнею через містечко, чітко карбуючи крок, із єдиним змахом сотень рук, з українською піснею на устах. Переважно це були: "З піснею на устах підемо до бою і згинемо, або здобудемо волю!" та "Подай, дівчино, ручку на прощання". Мешканці Гульчина товпами вибігали на тротуари подивитися на це чудо - безвусих, цілованих тільки матерями, Українських Юнаків. Оскільки мешканці містечка були переважно слов'яни, тому розуміли зміст наших пісень. Старші жінки, витираючи сльози, вдивлялись у лиця хлопчаків. Дівчата махали руками. Зупинялися навіть військовики. Від такої зворушливої картини в багатьох хлопців "м'якли серця" і на очах появлялися такі небажані в цей момент сльози. Але їх неможливо було витерти і вони, щиро усміхаючись, продовжували пісню. Все це природно і виправдано. Бо як згадує сьогодні відомий український співак Анатолій Мокренко: "В народі здавна кажуть... ну заспівав і не заплакав, - ну що ж це тоді за пісня?" Вже тоді, ми юні, відчули велику силу пісні в житті людини, особливо у тяжких, суворих умовах війни, далеко від Батьківщини, від своїх рідних. І там, на чужині, нам було якось особливо приємно і тепло, що наші українські мелодійні, задушевні пісні так зачаровують душі чужинців, і не тільки цивільних, а й, здавалось би, черствих військовиків.

Пригадалося, як перед від'їздом із Львова була зустріч з якимсь високим військовим чином. Здається, вона проходила в клубі студентів політехніки, що на вулиці Чистій. Наприкінці зустрічі німець попросив нас заспівати пісню "Ми українські партизани".

Тим часом на наступну неділю в цю полудневу пору нас знову очікували мешканці Гульчина. І все, що пишу, це - щира правда.

Швидко збігали дні. Після виснажливої муштри ввечері хлопці засинали міцним сном, а зранку - знову те саме. Отже не було часу особливо задумуватися над дальшою долею, тим більше що ти не один, а поруч товариші по навчанню чи навіть односельці.

Здається мені, що найважчою з погляду переживань була неділя. Вільний час. У голову йшли всякі спогади про рідну домівку і близьких людей. Хотілося одного - додому. Єдиним задоволенням, яке ми могли собі дозволити за ті мізерні гроші, що нам видавали, було чорне солодке пиво. Його можна було придбати в необмеженій кількості в казарменій кантині.

Закінчувався місяць нашого перебування в Гульчині, коли раптом захворів один хлопець з нашої кімнати - Річард Стоцький. Всього в кімнаті було 20 Юнаків. Німці запанікували, бо захворювання виявилося інфекційним - скарлатина. Нас ізолювали. Біля дверей поставили вартового. Один раз на добу під конвоєм виводили на двадцятихвилинну прогулянку. Їжу приносили в кімнату. Словом, справжня тюрма з парашею. Хлопці "казилися" від нудьги. Книжок не було, шахів також. Хто заснув удень, тому робили "коца" або "ровера". З вікна кімнати спускали вниз казанки з грішми, а вверх тягнули їх, наповненими нашими колегами чорним пивом.

Одного дня від побаченого наче щось обірвалося в душі. Крізь вікно нашої "камери" було видно на майдані всі три сотні наших хлопців з повним риштунком. З переданої шнурком записки довідалися, що всі хлопці від'їжджають у невідомому напрямі. Ми підняли галас, почали кричати, що хочемо також їхати. Німці запевняли, що після закінчення карантину нас відправлять туди ж. Це нас дещо заспокоїло.

Світлина 5. Переїзд Юнаків через Прагу до місць призначення.

Днів через десять я отримав листа від свого односельчанина і колеги по гімназії Івана, який був між тими, що від'їхали. Він повідомляв, що вони опинилися в столиці Австрії - Відні, що їм там непогано і обіцяють навіть продовжити гімназійне навчання. А ми тим часом жили надією на скору зустріч з колегами і друзями. Та не так склалося, як гадалося. Незабаром нас справді повезли, але, як вияснилося пізніше, в зовсім протилежному напрямі, хоча до кінця поїздки ми про це не здогадувалися. Пам'ятаю, була неділя. Гарний сонячний день. Поїзд зупинився на головному двірці Праги (світлина 5). Коли вийшли з вагона, зразу попали в оточення чеських коліярів у традиційних чорних мундирах. Ми привернули до себе увагу своїми українськими відзнаками. Було якось не по собі, коли в розмові з нами ці сивочолі колійовці пропонували обміняти на хліб свої кишенькові годинники, але у нас його також не було. Ось так воєнне лихоліття міняє вартість різних цінностей, ставлячи перед людьми головне завдання - вижити за всяку ціну самому й своїм близьким. Далі поїзд перетнув празьку ріку Влтаву, по якій спокійно, як за добрих часів, пливли човни з відпочиваючими пражанами. Пізно ввечері ми досягнули кінцевої зупинки. Це було місто Еґер. Пройшли пішки понад шість кілометрів до військового летовища, розташованого за містом. Наші юні спини вперше реально відчули, яку нелегку ношу ми взяли на себе. Знемагаючи під важкими наплечниками (особливо ті, кому ще не виповнилося шістнадцять), хлопці підбадьорювали себе сміхом та жартами - мовляв, ми все ж таки вояки. Правда, сильніші добровільно допомагали слабшим, беручи від них ручний багаж. У наплечнику було запасне взуття, робочий мундир, білизна, два коци, дві шинелі, протигаз у металічній коробці, важкий шолом, предмети туалету, харчі. Всього близько 30 кілограмів з домашньою валізкою, яка зігрівала нам душу і була тією невидимою ниткою, що пов'язувала цих дітлахів на чужині з рідним домом.

На летовищі базувалася переважно італійська транспортна авіяція. Розмістили нас у дерев'яному бараці. Хлопці поснули вмить. Вранці нас підняв пронизливий свисток чергового. Наступний день приготував нам багато нового, цікавого й навіть приємні несподіванки. Еґерський табір служив збірним пунктом понад п'яти тисяч Юнаків різних національностей. Були тут українці з наддніпрянської України, які носили на нарукавних пов'язках не лева, як ми, а тризуб. Ми чомусь стали їм заздрити і старались всякими шляхами і собі придбати такі пов'язки з тризубом, бо, на нашу думку, це більш повно підкреслювало, що ми стовідсоткові українці, а не якась етнічна різновидність.

Були тут білоруси, росіяни, прибалти, німці - всього більше десяти національностей.

Щодо даних з книжки Тимоша Білостоцького про те, що в Юнацьких формаціях були араби, греки і навіть цигани, вважаю їх дуже сумнівними. Про таких ніколи не чув і їх не бачив. Біля головного бараку, де розміщувалась адміністрація табору, на високих флагштоках майоріли прапори країн, Юнаки яких тут були. Як не парадоксально, але українських стягів було два: один з левом, другий - з тризубом. Як видно з цього, мікроб розколу нації був явно присутній і тут, понад шість десятків років назад. Хтось таки підкинув ідею німцям про два прапори однієї країни.

Надзвичайно приємною несподіванкою тут, у Еґері, була моя зустріч з дрогобицькими ґімназистами. Їх мобілізували після нас. Серед них був Орест Німилович, з яким ми жили на одному подвір'ї на вулиці св.Івана в Дрогобичі. Від цих хлопців я довідався, що вони читають українську газету "Голос" та що в одному із номерів цієї газети було оголошення про те, що мене розшукує тут, у Німеччині, моя рідна сестра Марійка. Але, на жаль, ту газету знайти не вдалось і, можливо, корінний поворот у нашому з нею житті не відбувся.

Через декілька днів для Українських Юнаків була організована польова Служба Божа, яку відправив о. проф. Северин Сапрун. Цей захід мав для нас велике моральне значення серед цієї багатотисячної різнонаціональної маси. Ми відчули, що ми українці, знаходимося дещо вище від Юнаків інших, по суті, маловідомих націй. Але, як кажуть, в сім'ї не без виродка. Я став свідком дуже неприємного видовища. Німець водив від бараку до бараку нашого хлопця без погонів, але з жовто-блакитною пов'язкою. Він пересувався на колінах, а на грудях у нього висіла табличка з написом "злодій". Вияснилося, що цей хлопчина вкрав у іншого, з яким проживав у одній кімнаті, якісь харчі. Зрештою, недоїдання і постійне відчуття потреби "щось з'їсти" переслідувало нас, молодих хлопчаків, постійно, протягом усього часу перебування в Юнаках. У зв'язку з цим наші хлопці часто йшли на дуже ризиковані кроки. Пригадуються такі випадки. У вечірній час на кухні в електричних котлах знаходилась їжа, приготовлена на ранок. У цю пору чергові кімнат приходили з дюралевими коновками за чорною кавою (кава була вівсяна, без цукру). В кутку кухні, сидячи на табуретці, дрімав старий німець. Освітлення було притемнене. Використовуючи такі сприятливі ситуації, відважні хлопці часто "переплутували" котли і замість кави націджували в коновки молочну рисову зупу. Пам'ятаю, як одного вечора черговий замість чорної кави притягнув у коновці костомаху з добротним шматком м'яса. Як зумів він виловити цю здобич з гарячого котла, так і не признався нам. На жаль, були й трагічні випадки, про що розповім дещо пізніше. І все ж таки, "німаки" були негідниками. З моїх спостережень можу стверджувати, що у них дисципліна завжди межувала з жорстокістю. І не тільки відносно нас, але й відносно своїх. Часто приходилося бачити на вулицях міст Німеччини, коли старший рангом німець, притому навіть не офіцер, а якийсь фельдфебель або унтерофіцер, ганяв рядового німця за те, що останній не віддав чести старшому по службі. Відбувалося це так: старший командував: Hinlegen! Auf! (падай, встань), а винуватець виконував ці команди з останніх сил. Або змушував відтискатися від землі до повного виснаження. Тому стверджую абсолютно відповідально, що між нами і німцями ніколи не було ніяких дружніх, теплих відносин. Волею долі ми просто були приречені на співіснування.

Трапився тут, в Еґері, й інший випадок, але з дещо патріотичним відтінком. Та це сталося не з нашими хлопцями. Одного дня ми спостерігали, як на майдані вишикувався білоруський контингент Юнаків, яким хитрі німці оголосили про переїзд в інше місце, тому необхідно забрати всі свої речі. Пізніше була дана команда: перша шеренга три кроки вперед, третя - три кроки назад (в німецькій армії шикувалися в три шеренги). Далі - розстелити перед собою коци і викласти з наплечників та кишень всі речі. Після детальної ревізії хлопців повернули назад у бараки на свої місця. З розмов між німцями вияснилося, що напередодні білоруси працювали на складах зброї і після їхньої "роботи" недорахувалися кількох револьверів. Останні були малокаліберні. Хлопці майстерно заховали їх на тілі під одежею, тому зброю й не знайшли.

В Еґері нам зробили якісь щеплення, сфотографували. Одна із таких світлин, де ми зняті без сорочок, вміщена в книжці проф. Зенона Зеленого "Українське Юнацтво у вирі Другої світової війни" (світлина 6).

Світлина 6. Після медогляду і щеплення в Еґері.

Через деякий час знову в дорогу. Курс - на захід. Еґер був останнім, порівняно спокійним місцем на наших дорогах війни. Цим разом ми опинились у Мюнстері, головному місті землі Вестфалія. Палали пожежі після чергового нальоту американської авіяції. Нас поспішно розмістили на військовому летовищі і перекинули на палаючий залізничний вузол. Видали лопати і наказали зробити розриви між палаючими штабелями вугілля, щоби, по можливости, зберегти як можна більше палива, так необхідного для паровозів. Робота була просто пекельна. Нестерпна жара і полум'я не давали можливости близько підійти до штабелів. Неподалік стояв товарний ешелон, вагони якого були понівечені уламками бомб. В одному з них крізь проламану стіну виднілися скриньки з консервами. Один з хлопців підійшов до вагона і витягнув зі скриньки одну банку. В цю мить пролунав постріл і Юнак з банкою в руках упав мертвим. Стріляв вартовий, який оберігав цей ешелон. Оскільки ми працювали у робочих мундирах з німецькими відзнаками, думаю, що охоронець не міг знати, що цю роботу виконують не німці. Жертвою став, якщо не підводить мене пам'ять, Микола Березовський зі Стрийщини. Для похорону німці виділили 5 чи 6 хлопців, що жили з ним разом у кімнаті. Ми виплели вінок з двома жовто-блакитними лентами, зшитими з запасних наших нарукавних пов'язок. Цей випадок ще більше поглибив прірву в наших відносинах з німцями. Ще біля двох тижнів ми працювали на розбиранні завалів після бомбардувань, витягали якісь сейфи з-під руїн державних установ і т.ін. За цей час довелося пережити декілька жахливих нальотів американців, коли шансів залишитися живими майже не було. Неможливо передати ці відчуття, коли при наростаючому пронизливому свисті бомб практично прощаєшся з життям. Лежачи на землі, краєм ока глядиш у небо, і здається, що всі бомби, які сипляться немов з розв'язаного мішка, летять саме на тебе і ти настільки втискуєшся в цю землю, що перетворюєшся в якийсь пляцок, а під тобою від цих зусиль наче утворюється заглибина.

У такі моменти безумовно спрацьовує інстинкт самозахисту і про якийсь відпір нападникам не йдеться. Все це набагато жахливіше, коли події відбуваються в нічний час. Та коли бомби розриваються на більш-менш безпечній відстані, то спостерігаєш досить цікаву картину. Нічне небо постійно розрізають яскраві промені потужних прожекторів. З землі в небо і з неба на землю летять, наче травневі світлячки, шнурочки різнокольорових трасерних куль. І все це утворює дивовижне світлове сплетіння.

І знову команда готуватися до від'їзду. І знову в невідомому напрямі. Невелику колону критих вантажівок замаскували так, що кожне авто подібне на великий зелений кущ. Хлопці старалися, бо знали, що роблять це для власної безпеки. Після тривалого переїзду зупинилися перед шлагбаумом. Границя. Німці показали документи, а нас просто пограничники перерахували для порядку. І машини, суворо витримуючи дистанцію, рухалися далі. На кожній машині призначено по два спостерігачі за небом. Коли появлялись американські винищувачі, машини завмирали на узбіччі дороги, а ми залягали в придорожних ровах. Нарешті зупинились у невеличкому провінціяльному містечку Шеренберґ, точніше на його околиці, перед високою залізною брамою. У глибині великого саду триповерхова будівля. Як вияснилося пізніше - чоловічий монастир. Нам пояснили, що знаходимося в прифронтовій смузі на території Голландії і повинні бути особливо дисциплінованими, голосно не розмовляти. Монахів потіснили, вони звільнили одне крило монастирської будівлі. Нас розмістили аж по вісім хлопців у келіях, розрахованих на одного-двох монахів. Спали на долівці, вкритій соломою. Замість подушки - наплечники. З вікон келії проглядався цікавий вид на великий монастирський сад-парк, добре доглянутий, з альтанками і алеями, якими повільно з молитовниками в руках проходжувалися монахи, наче якісь неземні істоти в незвичних для нас білих, а не чорних рясах, з фіолетовими чепцями на головах. Але за монастирською огорожею панувала значно суворіша дійсність. Це була прифронтова смуга західного фронту. Доносилося відлуння фронтової канонади. Повітряний простір повністю контролювався англо-американськими винищувачами і штурмовиками. Привезли нас сюди, щоб спорудити артилерійські позиції для німецьких частин, які відступали. Вранці, йдучи на роботу, ми мусили витримувати дистанцію у тридцять метрів один від одного. На узліссі, перш за все, кожний викопував для себе яму-дірку глибиною приблизно 1,2 метра, в яку заскакував, почувши свисток спостерігача за повітрям. Літаки появлялися зненацька, на малій висоті, а знайти свою дірку вчасно не завжди вдавалося. На полі, вкритому цими замаскованими дірками, ми були подібні до байбаків. Коли поверталися надвечір з роботи, місцеві дівчата дарували нам яблука. Від цього доброго жесту ставало легше на душі.

У неділю відпочивали, знайомилися з містечком, збиралися групами в монастирському саду, розмовляли, співали впівголоса українські пісні, до яких, як ми зауважили, прислухалися монахи і мешканці містечка.

Якось ми з Орестом Німиловичем, якого я знову зустрів тут, поїхали надвечір, коли менше турбували літаки, на прифронтовий склад за продуктами. Машина була добре замаскована. Але на зворотній дорозі в темноті звернули не на ту дорогу і поїхали в бік фронту. Нас обстріляв літак. Машина зупинилась і "перетворилась" у придорожний кущ, а ми залягли в рові. Все обійшлося. Бог милував. Хоча ми жалкували, що не потерпіла машина, бо тоді могли б доволі наїстися, списавши продукти "на літак".

У Голландії ми вперше спостерігали повітряні бої між німецькими та американськими літаками-винищувачами. Заховавшись у свої дірки в землі, ми довго спостерігали за цими смертельно небезпечними і для нас груповими поєдинками, бо кожен з літаків, намагаючись вразити свого супротивника зверху, посилав кулеметні черги в сторону землі.

Тут, у Шеренберґу, появився наш виховник, гімназійний вчитель з Бережан пан Хомин (якщо не помиляюся). Він організував нам сповідь у монахів "нашого" монастиря. Адже смерть чигала на нас постійно.

Німці і тут своєрідно поглумилися над нами (так нам здавалося), бо біля монастирської брами поставили нашого вартового у парадному однострої з лопатою на плечі.

Закінчивши спорудження "штелюнґів", ми повернулися до Німеччини. Невелику групу із кількох десятків Юнаків (серед них і мене) відправили на військове летовище Тутов. Нас призначили до батареї тридцятисемиміліметрових напівавтоматичних зенітних гармат. Розмістили в невеличких дерев'яних домиках, зовні довкруги захищених земляним валом. Гарячу їжу доставляли в термосах-наплечниках. Крім бойового чергування вдень і вночі, ми опановували матеріяльну частину гармат. Нас змушували вивчати німецьку мову і німецькі пісні. Тут у мене виник конфлікт з командиром батареї. Якось він викликав мене до себе і звелів збиратися до виїзду на науку до Берліна. Я тоді вже добре володів німецькою, дуже добре знав і польську мову, бо ще в гімназії читав багато книжок, особливо творів Конан-Дойля, польською. Ще з першого табору в Гульчині мав звання допоміжного вишколювача та перекладача, на погонах мав срібну нашивку. Німець не міг дохідливо пояснити, на яке саме навчання мене направляють. А в мене закрався сумнів, чи це не підготовка якихось диверсантів-парашутистів, шпигунів або ще щось подібного. Я відмовився. Німець скипів, обізвав мене бараном. Сказав, що не вмію використати нагоди, яка дається далеко не кожному. Я мотивував свою відмову тим, що не хочу розлучатися зі своїми хлопцями. З його сторони пішли погрози. Якщо не поїду, зробить мене своїм джурою і буду змушений носити йому каву. Тільки пізніше з книжок я довідався, що справді були якісь курси для Юнаків-ґімназистів, де готували підстаршин. Та все обійшлося, і ми, не загрівши тут довго місця, вирушили назустріч подальшій своїй долі.

І знову військове летовище поблизу Ґрайфсвальда. Спочатку нас розселили просто в ангарі. Внизу літаки, а ми в бокових службових приміщеннях. Отже була можливість не тільки достатньо надивитися на всю ту незвичну техніку, а й помацати руками і посидіти в кабіні такого бойового монстра, всього за якихось десять цигарок, вручених механікові, що обслуговував ці літаки.

Хочеться зауважити, що всюди, де ми перебували, нас по-різному трактували щодо харчового забезпечення. В одних місцях нас вважали за підлітків і ми обов'язково отримували молочну зупу. В інших - дорослими, і тоді видавали цигарки. Більшість хлопців не курили, отже за них вимінювали у німців найрізноманітніші речі: від авторучок та старих годинників до нових сорочок тощо.

Через деякий час ми переселились у військове містечко поряд з летовищем на перший поверх триповерхового будинку. Два поверхи займали летуни. В основному тут базувалася винищувальна авіяція. Стару генерацію літаків представляли "Мессершміти-109" і пікірувальні штурмовики "Юнкерси-152", нову - "Фоккевульфи-190". Були і літаки-розвідники "Мессершміти -110" незвичної конфігурації - з двома корпусами. Ми називали їх "рамою". Летовище було дуже добре замасковане. Військове містечко і всі споруди, які обслуговували летовище, були в лісі. Кожен літак мав на обочині летовища під прикриттям дерев своє місце у вигляді досить глибокої ями з тристороннім обвалуванням. З четвертої сторони був плавний виїзд з ями на льотне поле. У такий спосіб вдавалося зберегти літаки непошкодженими, навіть якщо скинуті противником бомби розривалися порівняно на невеликій відстані. Зверху над літаками натягали маскувальні сітки.

Була пізня осінь 44-го. Надворі помітно похолодніло. Наш цуґ перебазували в інший куток летовища. Поясню, що зенітна батарея складалася з трьох цуґів, а кожен такий цуґ з трьох ґешіців - тобто гармат. Гармати були автоматичні, двадцятиміліметрового калібру, з дальністю прицільної стрільби до чотирьох кілометрів. Тому їх розміщували по периметру летовища, а часом у самому його центрі. Отже наше положення, з погляду безпеки при бомбардуванні, було зовсім незавидним, а військові летовища завжди були ціллю номер один. У кращому становищі були Юнаки, що служили у важкій артилерії калібру 88 міліметрів. Їхні гармати розміщувалися на значних відстанях від охоронних об'єктів і були розраховані на недопущення ворожих ескадриль ще на підльоті до них.

Тут ми зустрілися з черговим "чудом" німецької техніки, яке мало назву "Гукопак". Це система з двох літаків, що були замоцовані один на одному. Нижній літак - двомоторний бомбардувальник "Юнкерс-88" повністю "нафарширований" вибухівкою. На ньому сидів, наче орел перед злетом, на спеціяльних лабах одномоторний винищувач-штурмовик "Фоккевульф-190". Ці системи спарених літаків призначалися для ураження особливо важливих об'єктів, у тому числі великих транспортних кораблів. Суть задуму була наступна: досягнувши заданого об'єкта, обидва літаки у зв'язці пікірували на нього, а коли опускалися на допускну відстань, верхній, з допомогою спеціяльної системи, від'єднувався і шугав у висоту. Нижній, витримуючи задану йому траєкторію, "врізався" в об'єкт.

Отож, доставка сьогоднішнього космічного корабля "Буран", який стартує на певній висоті з літака, що його туди доставляє, не є абсолютною новинкою авіяційної техніки, бо подібні системи з двох літаків використовувалися ще 60 років тому, під час Другої світової війни.

Трапився тут з нами такий випадок. У надвечірній час, неподалік нашого дерев'яного домика, стартував, причому дуже важко, зі страшним ревом, саме такий "чорт верхи на Вакулі". У бараку було холодно, і ми вирішили роздобути дров. Ще раніше примітили розламану дерев'яну будку. Взяли візок, на якому підвозили бомби до літаків. І поки завантажили на нього уламки дощок, зовсім стемніло. Щоби не робити великий "гак" з дровами, вирішили пересікти швидко льотну смугу навпростець. Летовище не освітлювалося. І тут зненацька почули зовсім близько гуркіт літака, що заходив на посадку. Ми з усіх сил потягнули візок з бетонної смуги, що нам вдалося. Несподівано зі страшенним гуркотом, скреготом та снопами іскр літак пронісся перед самими нашими носами. Як вияснилося - це повернувся той самий "чорт", що важко стартував у парі перед кількома годинами. Був підбитий зенітниками і не зміг випустити шасі, тому зробив так званий "бавхляндунк", тобто приземлився на живіт. Як заведено у таких випадках, літак приземляється не на бетонну смугу, бо це означало б його загибель, а на трав'яний покрив летовища. Поки під'їхали невідкладна допомога і пожежники, ми "розчинилися" у поглинальній темряві.

Тим часом зозуля накувала нам нову дорогу. На цей раз нас перекинули у Східну Німеччину в район міста Штеттіна (тепер Щецін, Польща), що над рікою Одра. Останній відрізок долали знову пішки, бо залізниця була пошкоджена. Майже всю ніч йшли, знемагаючи під вагою наплечників. Перетнули велике гарне місто. Німець, який супроводжував нас, не зміг допитатися, де розташована та частина, до якої ми прямували. Тільки під ранок вийшли на околицю міста, що межувала із сосновим лісом. Коли зупинились і глянули вверх, то завмерли, а наш дотепний Степанко сказав: "Ось тут-то, хлопці, вже нам жаба цицьки дасть". У лісі виднілися високі дерев'яні вежі, а на них між верхів'ями сосен проглядалися платформи з легкими зенітками. Степанко продовжував: "Будуть дерти нас, як поганих когутів, і лише пір'я посиплеться на землю". Настрій у хлопців впав "до нуля". Підкріпившись трохи сухим пайком, вмить поснули, сидячи на наплечниках і притулившись спинами один до одного. Німець прокинувся першим і став виясняти ситуацію. Виявилося, що батарея повністю укомплектована і ніхто нас тут не чекав. Такі перипетії воєнного часу. Тим часом зустрілися з хлопцями, які тут служили. Це були німецькі Юнаки. Вони нарікали на свою долю, показали нам зрізану уламками бомб вежу. Казали, що були жертви. Ми ж раділи, що мали щастя, бо нас відправили назад "додому", тобто на старе місце.

Через декілька днів мені вручили документи, як старшому групи з десяти Юнаків, на відправлення в портове місто Барт, що розкинулося на однойменному півострові у Балтійському морі. У поїзді хлопці жартували, що об'їздили і сходили всю Німеччину вздовж, поперек та по діягоналях. Встигли побувати у Берліні, Дрездені, Ганновері, Мюнстері та інших великих містах. Але були це, на жаль, не туристичні поїздки чи переходи, а сповнені смертельної небезпеки та непередбачених "сюрпризів" передислокації. Згадували, в яких тільки бомбосховищах довелося тоді побувати. Від звичайних траншей до велетенських бетонних блоків, покритих зверху грубим шаром ґуми. Останні знаходилися серед житлових кварталів у великих містах. На їхніх стінах були намальовані вікна та балкони, щоби не вирізнялися поміж інших будівель. Часто поїзди, в яких ми подорожували, зазнавали нападу з повітря. Тоді вони зупинялися посеред поля і всі пасажири рятувалися хто куди і як міг. Побачивши, що пасажири - цивільні люди, з літаків припиняли стрільбу, зате на певній відстані скидали малі бомби і знищували залізничне полотно.

Ось і приїхали. Добравшися з великою бідою до досить великого міста Штральзунд, знову попали під удари авіяції. Нарешті Барт. Ми вперше в житті побачили море, порт та найрізноманітніші кораблі. Зустріли знайомих хлопців з Еґера і Голландії. Тут вони були вже старожилами. І знову військове летовище, знову легкі двадцятиміліметрові зенітки. Це була сорокова батарея третьої повітряної округи. Мене призначили навідником в обслузі, що у тогочасній військовій термінології іменувалося - канонір номер один. Але я вже набагато раніше зрозумів, що це найнебезпечніша "посада" в обслузі гармати. Бо коли поряд падають бомби або батарею обстрілюють літаки, всі члени обслуги інстинктивно кидаються на землю, втискаючись у мишачу нірку, а навідник мусить спочатку злізти з сидіння на гарматі та й так, щоб кованими черевиками не травмувати тих товаришів, що лежать на землі. Тому, симулюючи погіршення зору, я відмовився від цієї "посади".

У Барті ми пройшли досить ґрунтовний вишкіл артилериста-зенітника. У вільний від алярмів час постійно щось вивчали. Безпосередньо біля гармат нас навчали мистецтву наведення на ціль та її супроводу. Для цього один з Юнаків носив навкруги гармати на високій жердині маленьку модель літака, а навідники повинні були зловити ціль у прозірник і далі плавно її вести. Потім лунала команда "стоп", "літак" зупинявся, а інструктор перевіряв, чи правильно навідник зловив ціль. На заняттях у клясах на дерев'яних моделях вивчали абсолютно всі типи літаків держав, що брали участь у Другій світовій війні, запам'ятовували їхні характеристики, конструктивні відмінності, бортове озброєння, нанесені розпізнавальні знаки для того, щоби безпомилково визначити, які і чиї літаки знаходяться в небі. Гірше справи виглядали вночі. Для деякого полегшення орієнтації в небі у різних точках летовища були встановлені три потужних прожектори, що мали оперативні клички "Антон", "Берта" і "Цезар". "Антоном" майстерно управляв дрогобицький ґімназист Ігор Флюнт, потім відомий нафтовик Долини. Крім того, німецькі літаки під час нічної повітряної суматохи, в критичний для них момент (тобто коли по них "свої" стріляли знизу), випускали різнокольорові світлові ракети. Комбінація кольорів змінювалася кожної доби. Нам її повідомляли при черговому нічному виході на позиції. А виходів цих було по декілька на добу. Там ми просиджували годинами, а часто і цілі ночі. Біля нашого першого цуґу була штабна землянка, де сиділи телефоніст - німецький Юнак Крауз, командир батареї - обервахтмайстер Шварц, унтерофіцер Кайзер та ще декілька швабів. Сюди постійно надходила інформація про повітряну ситуацію в небі усього Райху: які ворожі з'єднання, які типи літаків, де знаходяться і яким курсом летять. Повідомлялося також, які міста зазнають бомбардувань. Залежно від відстані і курсу літаків готовність батареї набувала відповідної гостроти. Найприємнішою була звістка про те, що всі з'єднання бомбардувальників та штурмовиків знаходяться у відльоті на захід. На жаль, це траплялося не так часто, бо наявність у нашій повітряній окрузі хоча б одного повітряного розвідника змушувала нас бути напоготові. А нишпорити цим розвідникам у третій (тобто нашій) повітряній окрузі було чого. Адже саме звідси, з місцевости Пенемюнде, запускалася на столицю та інші великі міста Великобританії нова грізна зброя часу Другої світової війни - реактивні стрільна ФАУ-1 і ФАУ-2. Дивним здається сьогодні те, що так довго не могли знайти західні розвідники місце запуску. Правда, останні відбувалися лише за умови, що в окрузі на цей час не було літаків противника. Але високий стовп диму, що супроводжував запуск, видавав це місце. Бачили його й ми. Хоча запуски могли проводитися з мобільних устав, які міняли місце своєї дислокації.

Зима 1944 року була тут досить холодною. На тривогу виходили в спеціяльних, довгих до самої землі, достатньо теплих, з підкладкою, шинелях. Але зимових шапок у німців не було. Тому в морозну погоду під звичайну всесезонну пілотку одягали так званий захист голови, що нагадував кусок вовняного рукава. Він щільно обтягав голову і шию.

Вночі, в хвилини затишшя, хлопці умудрялися заснути, залізши в дерев'яні ніші біля гармати, призначені для запасних жерл, або в невеличкі, заметені снігом ями-пивниці, де зберігалися боєприпаси.

Чималий дискомфорт у житті Юнаків вносило постійне недоїдання. Наведу такий приклад. Тут, у Барті, ми харчувалися в їдальні згідно зі спеціяльними карточками, подібних до сьогоднішніх талонів попередження водія автомобіля. Перед вікном видачі їжі стояв німець з чорною пов'язкою на оці і компостером робив дірку в карточці на відповідній даті. Часто траплялося, що компостер неповністю проколював картку і кружочок не випадав з неї. Винахідливі хлопці в таких випадках з допомогою ложки майстерно затирали кружечок в карточку і знову ставали в чергу за другим обідом. Найвинахідливішим на початку вдавалось отримати навіть три обіди. Нестача порцій на кухні з часом була виявлена (німці нарід пунктуальний) і ниточка обірвалася. Цікавий був розподіл між Юнаками сухого пайка, який виділяли щоденно надвечір на всю кімнату відповідно до кількости мешканців. Як тільки пайок був поділений на порції, які між собою завжди дещо відрізнялися, власника кожної порції визначали найдемократичнішим, як нам здавалося, шляхом. Один з хлопців відвертався, інший, вказуючи на одну із порцій, запитував: "Це кому?" Перший називав ім'я власника. Не обходилось і без сміху, коли найскупіша порція діставалася саме тому, хто так ретельно все ділив.

Взагалі почуття гумору хлопці не втрачали ніколи, незважаючи на всі складнощі нашого життя. Особливо відзначався своїми витівками Юнак Бучко (можливо, Бучок). Він приклеював собі кайзерівські вуса, одягав шолом, надував живіт, за пояс замість кобури запихав черевик. У такому спорядженні обходив кімнати, в тому числі і ті, в яких мешкали німецькі Юнаки, і заходився перевіряти порядок. Спочатку в кімнату заскакував хлопець і подавав звичну для всіх команду: "Ахтунґ!" Усі мешканці кімнати, не зважаючи хто чим займався, почувши цю команду, завмирали в позі струнко. Тоді неквапно в кімнату заходив Бучко і по-німецьки представлявся як новий командир батареї, або придумував щось інше. Не гіршим артистом був інший Юнак Степан Красій. Одного разу, коли командир батареї Шварц викликав його з ладу і картав за якийсь проступок, Степан, стоячи струнко, з невинним виглядом, ніби виправдовується, насправді лаяв німця останніми словами по-українськи. Але в скрутне становище потрапив перекладач, до якого звернувся Шварц з просьбою перекласти йому слова Степана. Хлопці до крові пощипували собі руки, щоби не розсміятися. Декілька років тому в пресі промелькнула згадка про якогось Степана Красія, що керує в Німеччині дитячою страховою компанією. Можливо, що це той самий наш Степанко.

Про німецьку дисципліну і педантичність, яка часто переходила межі розумного, можна говорити багато. Ось декілька прикладів. Розпорядок дня, якщо не перешкоджали тривоги, виконувався пунктуально. Отже, після обіду була тиха година. Можна було читати або лежати в ліжку, але обов'язково роздягненому. Якось одного разу я прийшов з обіду і на кілька хвилин приліг на застелене ліжко одягненим. У цей час у кімнату зайшов унтерофіцер Кайзер. Він підняв мене і змусив пробігти п'ять кругів по спортмайдані. Пізно ввечері німці обходили наші кімнати і, присвічуючи ліхтариком, оглядали ноги сплячих хлопців. Виявивши неприємний запах, піднімали винуватця, який мусив мити вже раніше вимиті туалети і коридор. Незважаючи на те що війна вже котилася до програшного кінця, оберєфрейтор Блюменталь, який завідував за сумісництвом складом обмундирування, періодично вишиковував нас на майдані і змушував почергово піднімати ноги. Якщо в когось бракувало в підошві хоча декілька цвяхів, вимагав обміняти взуття на складі.

Хочу звернути увагу ще на один цікавий факт. Якщо в совєтському суспільстві панував принцип суворої секретности в багатьох сферах життя, особливо в оборонній галузі, то тут спостерігалася зовсім інша ситуація. Ще задовго до кінця війни, в розмовах з німецькими військовиками, останні відкрито говорили, що Гітлеру скоро "капут", що війна це... і що німці скоро об'єднаються з англійцями та американцями і спільно виступлять проти більшовиків.

Тут, у Барті, на летовищі був підземний завод, що виробляв літаки і секретну зброю ФАУ-2, яку нам вдалося побачити в одному з анґарів. На цьому заводі працювали в'язні концентраційного табору, що знаходився поряд з летовищем. Ми часто бачили цих виснажених людей різних національностей в дрантивій смугастій синьо-білій тюремній одежі та черевиках на дерев'яній підошві. У зимову стужу, стукаючи "деревняками" по замерзлій землі, вони розносили на своїх плечах крила та інші частини літаків по закутках летовища та маскували їх під кущами. Кожна поява цих нещасних людей викликала у нас, юних, співчуття до них та ненависть до тих, хто створив їм такі нелюдські умови. Адже ми знали, що більшість з них не якісь злочинці, а лише політичні противники фашистського режиму.

Отже прірва у наших відносинах з німцями ніколи не нівелювалася, а навпаки, поглиблювалася.

Характерний і такий випадок трапився у Барті. Був сонячний зимовий день. Напередодні випав досить глибокий сніг. Пообідавши, ми вийшли з їдальні, стояли, розмовляючи в очікуванні команди на відхід до казарми. Раптом хтось у когось кинув сніжкою. А далі, як кажуть, пішло-поїхало. У цей момент один із наших крикнув: "Бий німоту!" Приблизно половина Юнаків були німці. Моментально утворилися два табори противників і зав'язалася справжня битва сніговими кулями, яка тривала кілька хвилин. Побачивши, що події розгортаються не на користь німців, черговий по батареї пронизливим свистком змусив усіх учасників битви припинити "бойові" дії.

З наближенням кінця війни нас посилено готували до боротьби з наземними цілями. Вивчали всі типи танків, що застосовувалися на фронтах Другої світової війни. Був створений спеціяльний загін для боротьби з ними з близької відстані. Декілька разів нас водили на стрільбище. Тренування відбувалися з використанням панцерфаустів, магнетних та тарілкових мін, пляшок із запалювальною рідиною.

Наближалося новорічне свято. Щоби його добре зустріти, ми погодились отримувати протягом останнього тижня перед Новим Роком дещо урізаний пайок. Новий 1945 рік зустріли з ялинкою. В їдальні зібрався весь особовий склад батареї. Цікаво, що протягом цілої доби не було жодної повітряної тривоги. Отже святкували обидві воюючі сторони.

Після Нового Року наші хлопці з особливим трепетним хвилюванням чекали Різдвяних свят, таких улюблених і завжди довгоочікуваних вдома на Батьківщині. Сидячи біля зеніток у передсвяткові ночі, ми обмінювалися спогадами про цікаві різдвяні традиції в різних реґіонах нашої Галичини. На сам Святвечір зібралися в найбільшій кімнаті біля ялинки, влаштували скромну святкову вечерю. Дехто одягнув свою вишиванку, що особливо підкреслювало урочистість обстановки. Настрій у всіх був пригнічений, бо кожний твердо знав, що саме у ці хвилини десь далеко в рідній домівці його обов'язково згадує найближча рідня. В уяві повставав образ заплаканої мами, колядників під вікнами батьківської хати. Після вечері почали колядувати. Позбігалися німці, товпилися в дверях та спостерігали за незвичною для них подією. А коли наші ґімназисти заспівали німецьку колядку "Штіллє нахт... (Тиха ніч)", вони приєднались і почали колядувати разом з нами. І це був чи не єдиний випадок, за весь час нашого перебування на чужині, процесу чисто людського душевного зближення і взаємного розуміння.

Служба в Барті протягом всієї зими була найдовшою з усіх служб у пунктах нашого перебування в Німеччині. Десь на початку березня ми переїхали у велике портове місто Росток. Летовище розміщалося над самим морським заливом, а наша батарея знаходилася в кількох десятках метрів від моря. Жили ми поряд з зенітками у великих наметах, які огрівалися залізними печами. Над наметом був закріплений червоний ліхтар, який вмикався разом з освітленням летовища в час злету і приземлення літаків, щоби останні не зачіпили нас своїми колесами. А були це важкі бомбардувальники Гейнкель-111 та Юнкерс-88. Під час злету навантажених бомбовозів повітряні хвилі сильно теліпали наметом, і здавалося, що колись літак зачепить цю нашу хату і понесе її в небо, а потім пустить у морську безодню.

На цьому летовищі, неподалік нас, проводилися випробування перших у світі реактивних літаків-винищувачів "Штурмфоґель" і "Блітцбомбе". Ці безпропелерні літаки по конфіґурації істотно відрізнялися від своїх старших собратів. Випробування були складними. Під час запуску двигуна з нього виривалися потужні полум'яні струмені, тому напоготові стояли пожежні машини і обслуга з вогнегасниками. Літаки якось кострубато злітали і так само приземлялися, зробивши декілька кругів над летовищем. Складалося враження, що вони не повністю керовані. Пілоти в очікуванні своєї черги "осідлати" цю не зовсім послушну машину знаходилися поряд з нами. Вони явно нервували. Пригадую, як в одного з них тряслися руки і він довго не міг застібнути комбінезон (дитяча спостережливість).

Час спливав швидко. Історія відраховувала останні тижні війни. І ось настав день, коли поступила команда знищити зенітки, взяти портативну зброю і до 14 години залишити летовище. У той час воно мало бути підірване. Почуття тривоги лягло на душу. Але розслабитися не було коли, наказ воєнного часу необхідно виконувати без обговорень. Для знищення кожної зенітки, в разі потреби, в її комплект входив спеціяльний вибуховий пристрій. Щоби не робити зайвого шуму та й не ризикувати при цьому своїм життям, наші наставники знайшли соломонове рішення. Наказали повитягати з гармат жерла, замки і все інше, що можна було швидко зняти, і викинути в море. Пізніше ми переклали весь запас продуктів з кухонного складу в свої наплечники і покинули Росток. Прямували на захід. Через певний час нам пояснили, що йдемо згідно з наказом до портового міста Вісмар, розташованого у гирлі ріки Ельби, де повинні сісти на корабель і відплисти до Данії. Це була правда, бо як ми переконалися набагато пізніше, проглянувши совєтський кінофільм "Зустріч на Ельбі", цей епізод з кораблем у ньому був відображений.

Піший перехід видався важким, дуже відчутним був додатковий вантаж продуктів. Якось, проходячи через одне село, побачили на подвір'ї віз на ґумових колесах, запряжений парою волів. Цей непопулярний уже вид транспорту був конфіскований і на нього ми звалили нашу ношу. Йти стало легше, хоча швидкість просування не збільшилася, бо воли є волами... З невеликими перепочинками йшли і вдень і вночі. Такого темпу не змогли витримати навіть воли, які все частіше зупинялися. Зрушити ж їх з місця було непросто. Змушені були невдовзі їх залишити і знову звалити наплечники на себе. Втома брала верх, тому поступово звільнялися від менш потрібних речей. Спочатку викинули шоломи, протигази, далі - коци, робочий одяг, шинелі та запасні черевики. Недоторканими були продукти. Все це добро упереміжку з рушницями, патронами, гранатами валялося тепер у придорожних канавах. У дорозі зустрілися ще з одним прикладом німецької дисципліни і порядку. Незважаючи на те, що навкруги панував повний розгардіяш останніх днів війни, дисциплінований німецький бауер віз невеличким візочком декілька бідонів з молоком на приймальний пункт. Посміявшись щиро над тим мирним чоловіком, хлопці випили молоко. Правда, не всім воно пішло на користь, бо в багатьох почалися шлункові розлади.

Ранком увійшли в село, розташоване за декілька кілометрів від Вісмара. Від місцевих мешканців довідалися, що на світанку місто зайняли війська західного фронту. Під час останнього перепочинку якось непомітно, нічого не кажучи, німці позривали погони і всі відзнаки. Ми наслідували їхній приклад. Тут у лісі я розстався також з дорогими моєму серцю речами, з якими не розлучався протягом усього часу перебування на чужині. Серед них були фотографії рідних та вишиті мамою сорочка і рушник.

Долаючи останні кілометри до мети, наша група почала "танути". Першими "загубилися" німці, далі по декількоро почали відставати і наші хлопці, причому нічого не кажучи і не порадившися з іншими. Тут доречно висловився один з колег, що жиди так ніколи не зробили б.

Раптом за нашими спинами почувся гул моторів. Ми зійшли з дороги, розсілися на беріжку за канавою. Познімали шапки і прийняли позу відпочиваючих. Я витягнув з наплечника білий рушник, на всяк випадок. На дорозі показався танк, обліплений солдатами в шоломах, одягненими у зелені засмальцьовані куфайки, з автоматами в руках. З наближенням танка, а в ньому ми безпомилково пізнали совєтський Т-34 (вчили ж все-таки), внутрішня напруга сягнула апогею. Танк нарешті порівнявся з нами, солдати пильно приглядалися до нас, але не зупиняючись мовчки проїхали мимо. На серці трохи відлягло. Дещо відійшовши від неприємних вражень, вирушили далі, але в різні сторони, групами по кілька чоловік.

Ось тут потрібні були нам, як ніколи раніше, старші наші наставники, ідейні вихователі! Але ними і не пахло. Перший раз ми зустріли їх в Еґері, другий - в Голландії (одного), і на цьому крапка.

Ми залишилися вчотирьох. Троє з Дрогобиччини, один наймолодший з Бережан чи Бучача. Пройшли ще зо два кілометри і вийшли на околиці Вісмара. Нас зустріли совєтські сапери, які працювали вздовж дороги з міношукачами. Зупинили, розпитували, хто ми, звідкіля йдемо. Ми пояснювали, що нас мобілізували копати окопи. Відносно одежі сказали, що наша домашня давно зносилась і нам видали старе обмундирування. На нас і справді були зелені вовняні, вже добре потерті мундири. Пішли вглиб міста. Воно було заповнене американськими, а можливо, і англійськими військовиками. Через кілька сот метрів нас затримав патруль, серед них вперше у житті побачили живого негра. Вояки були в темно-червоних беретах, на рукавах мали нашивки з зображенням парашутиста, а під ним напис: парашут - реґімент. Нас обшукали, питали, чи "рус, рус?". Це ми категорично заперечували, кажучи, що українці, але ці у відповідь лише хитали головами, що таких не знають. Можливо, якщо б підтвердили, що "рус", то вони знали б куди таких направити. Нас відвели в якийсь двір, де вже було декілька німецьких військовиків. Через певний час під'їхала крита вантажівка і американець показав на пальцях, щоби два хлопці сіли на машину. Полізли двоє, що ближче стояли до неї. Секунду подумавши, я показав солдатові, що також поїду і, не зустрівши заперечення, сів туди ж. Чому в мене визріло таке рішення - не знаю і зараз. Спроба порозумітися з американцем німецькою чи польською мовами успіху не мала, по-англійськи я не знав ні слова. Кузов був завалений мішками з вовняними грубими шкарпетками. Біля двох годин розвозили ці мішки з шкарпетками по військових частинах у межах міста. Американці розглядали нас з цікавістю, запитували, чи "рус"? Ми заперечливо крутили головами. Нас дружно плескали по спині, пригощали цукерками і печивом. Наприкінці, на мою просьбу, солдат дав нам по парі шкарпеток, і ми повернулися на місце, звідки виїхали. Яке ж було наше здивування, коли побачили порожній двір. Не було ні нашого четвертого товариша, ні наших наплечників з продуктами та іншими необхідними для життя речами. Солдат дивився на нас, ми на нього. Через декілька хвилин роздумів він закрив очі і замахав руками, даючи зрозуміти, що можемо йти куди завгодно.

Ми опинилися на вулиці і були просто шоковані, не знаючи куди, в якому напрямі податися, що робити далі. Це був один із найтяжчих днів у моєму житті. Бо протягом всього нашого перебування на чужині, незважаючи на всі жахи війни, про нас хтось думав і організовував наше життя. Ми не турбувалися про харчі на сьогодні і завтра, про дах над головою і нічліг. Тепер, залишившись без найнеобхідніших засобів для життя, крім одежі, що була на нас, ми були кинуті напризволяще. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що це не був мирний час, коли між живими людьми не пропадеш. Хтось таки тебе пожаліє і хоча б нагодує. Місто було переповнене біженцями з совєтської зони окупації. Потоки їх продовжували прибувати саме сюди, на перший рубіж американської зони. Ці люди разом з дітьми несли з собою те, що для них найцінніше, але і вони також не мали харчів, а їсти хотілося всім, не кажучи вже про нічліг. На межі виживання було і місцеве населення, бо звикли харчуватися з крамниць та пекарень. А вони в ті дні не працювали. Зникло поняття грошей. Та й вони були тоді ні до чого. Пишучи ці рядки, хочеться і сьогодні закричати: "А де ж були в цей час ви, панове наші наставники та вихователі, що потім через десятки років написали такі грубі книжки про життя Українських Юнаків і так щиро переймалися їхніми проблемами?".24 Історія наша повинна бути правдивою. Якою гіркою вона не була б. Інакше - це не наша історія.

Ми тинялися містом у пошуках їжі. Спроби випросити будь-що в місцевих мешканців були безуспішними. Нам відповідали, що самі не мають чим годувати себе і своїх дітей. Становище наше ускладнювалося однією звичайною причиною - хотілось їсти.

Йдучи набережною Ельби, я запропонував хлопцям помитися в цій великій ріці на згадку про такий історичний день, коли саме тут зустрілися два фронти Другої світової війни - Західний і Східний і свідками чого ми стали. Правда, братання, обнімання та цілування альянтських та совєтських солдатів, як це показано в кінофільмі "Зустріч на Ельбі", ми не бачили. Можливо, нам просто не повезло. Голодні хлопці на мою пропозицію спочатку обурилися, але все-таки пішли. Була перша половина травня. Вода в ріці була холодна. Витерли руки об штани, а лице рукавами та й рушили далі.

У пошуках все тої ж їжі подалися ми на околицю міста, потім у найближче село, але успіхів не мали, бо й тут теж була тьма біженців. Нарешті в одному дворі, коли я вів переговори з господинею дому, хлопці запримітили горщик з вареною дрібною картоплею в мундирах. І поки я розмовляв, наповнили нею свої кишені. Це був уже успіх! Якось випадково почули польську мову. Завели розмову з поляком. Він сказав, що у місті є десь табір для іноземців, там добре годують і навіть дають пляшку вина на день. Але віднайти його йому не вдалося. Переночували кілька ночей у скирті соломи за селом та в якихось старих конюшнях. Не знайшовши ніяких харчів, змучені, голодні, немиті, ми вирішили повертатися додому. Пересувалися виключно пішки. Ніякий транспорт, крім військового, не працював. Знову вернулись у місто, знову перетнули кордон між Західною і Східною зонами окупації, але тепер у зворотному напрямі. А назустріч нам на захід тягнувся нескінченний потік біженців з совєтської зони. У руках тримали білі прапорці, на рукавах мали білі пов'язки. Свої пожитки вони тягнули на найрізноманітніших візках, візочках, навіть дитячих. На їхніх обличчах ми бачили розгубленість, страх і невпевненість. Так само виглядали й ми, бо постійно душу мучив сумнів, чи правильне рішення ми прийняли. Та, на жаль, шлунок уперто диктував свою волю. Військовики, що несли службу на дорогах по обидві сторони зон, мовчки спостерігали цю людську міграцію і не чинили ніяких перешкод у ці дні ні біженцям, ні нам. Така історична правда. Йти було легко тільки тому, що не мали абсолютно нічого крім одежі на собі. Навіть військові шапки викинули, щоби не привертати до себе уваги. Як кажуть поляки: "Цо на мнє, то у мнє". У найближчому селі в пошуках нічлігу натрапили на добрих людей. Це було вже немолоде подружжя вчителів, які мешкали при місцевій школі. Постелили нам на підлозі в одній з кляс, навіть нагодували картоплею упереміжку з вареними яйцями. Хліба не мали самі. Ранком ми знайшли в кутку кляси скручену в рулон велику мапу і, приклавши лінійку від місця нашого знаходження до міста Лємберґ (тобто до Львова), виписали всі населені пункти, які перетинала пряма лінія. Це значно полегшило дальше наше пересування. Бо ж погодьтеся, допитуватися на берегах Ельби у прохожих, як дійти пішки до Львова, якось не зовсім нормально з погляду здорового глузду. Ми йшли ще жевріючими згарищами війни, через місця, де ще кілька днів тому велися кровопролитні бої. На багатьох об'єктах ще палали пожежі. У навколишніх лісах скривалися цілі німецькі підрозділи. Ночами чути було стрілянину. Просуваючись на схід через совєтську зону окупації, ми нишпорили в домах, покинутих німцями, що втекли на захід, шукаючи найнеобхідніше - ложку, миску, ніж, цивільний одяг, білизну. Часто натикалися на вбитих господарів дому.

Якось на підході до чергового населеного пункту несподівано почули попереду автоматні черги. Присіли на узбіччі дороги, очікуючи прояснення ситуації. Через якийсь час було чути гул від'їжджаючої машини. Тоді вирушили далі і побачили неподалік дороги купу цивільних людей щойно розстріляних солдатами. Один із них ще ворушився, щось викрикував. Натрапили на вбиту розхристану жінку. У селищі сказали, що цю жінку зґвалтувала група солдатів, після чого її вбили. А розстріляні були мирними мешканцами цього ж селища.

Солдати ганялися за німецькими дівчатами та жінками. Якось зайшовши в одну хату, ми стали мимовільними свідками такої сцени: господиня відмахувалася від п'яного майора, який грозив їй пістолетом, вимагав від неї "шнапс" або "вайн". Напевно, це були єдині два слова, які встиг вивчити цей "благородний визволитель". Жінка просила нас пояснити цьому вояку, що в її домі немає не те що горілки, а навіть хліба для дітей.

В іншому селищі ми домовилися з господарями про нічліг і харч на декілька днів, а за це зобов'язалися порізати й порубати купу дров. Нам вкрай необхідний був перепочинок, бо ноги не витримували цих безконечних маршів. Заночували в стодолі на сіні. Пізно ввечері раптом прибігли до нас дві дочки господаря і просили заховати від солдатів, які їх переслідують. Ситуація виглядала незавидною, бо ми добре розуміли і свій ризик. Через певний час у стодолу зайшли два солдати по сіно для коней. Один з них виліз по драбині і, майже торкаючись наших ніг, брав сіно і скидав униз. Дівчата тулилися до нас, а ми затуляли долонями їм роти, бо боялися, щоб вони не писнули. Ми завмерли в очікуванні, чим ця операція з сіном закінчиться. Але, видно, Матінка Божа тримала нас у своїй опіці і доля пощадила нас і на цей раз. Бо солдати завжди носили автомати за спиною.

Загалом, солдати ставилися до нас непогано, інколи навіть давали щось поїсти. Із пережитого і побаченого не можу не згадати про таке явище в деяких совєтських військових частинах, як "сини полку". Адже їм приділяли чимало уваги в післявоєнній пресі і літературі. Декількох з них мені довелося зустріти. Це були діти віком 8-10 років. Для них солдати кустарним способом шили щось подібне на військову форму та старалися віднайти кирзаки щонайменшого розміру. У деяких були почеплені медалі, подаровані їм літніми фронтовиками. Одним словом - це була пародія на солдат. Добре запам'яталося, як один із таких "синів" так вишукано, добродушно матюкався найплюгавішими словами, що аж в'янули вуха. І це під загальний регіт солдат, що його обступили, а в багатьох з них проглядалася на скронях сивина. Солдати підбадьорювали дитину, а вона старалася з усіх сил.

В іншому місці довелося чути розповідь офіцера про те, як солдат з його взводу на фронті зґвалтував домашню тварину - козу. Війна - жахливе явище в житті людського суспільства. Вона страшна не тільки тим, що вбиває і калічить людей фізично, а й тим, що калічить людські душі і психіку часто на всю решту життя.

Ми йшли далі на схід. За нами були вже сотні пройдених кілометрів. Місто Щецін. Якщо перший раз, якогось півроку тому, ми бачили це гарне велике місто майже цілим, то тепер застали суцільні руїни, серед яких були прогорнуті проїзди для військової техніки і військового транспорту. Ріку Одру перейшли чомусь вечером через понтонний міст, який не мав з боків огорожі (відчуття також з ненайкращих). Границі мосту на обох берегах визначали великі ватри, біля яких грілися вартові солдати.

На підході до містечка Ванґерін усіх, хто рухався у східному напрямі, зупиняли і скеровували в нашвидкоруч організований табір. Відтепер ми офіційно називалися репатрійованими совєтськими громадянами. Містечко було майже пустим, бо всі його мешканці втекли в західну зону окупації. Тут ми пробули коло двох тижнів. Далі на схід уже йшли організованою колоною, яка нараховувала близько 700 мужчин і жінок. У таборі залишився наш побратим Михась, якому тоді ще не виповнилося шістнадцять, і його мали відправити додому після того, як почне працювати залізниця.

Колона долала денно 25-30 кілометрів. У місцях зупинок на нічліг було організоване гаряче харчування. На чолі колони їхала бричка з начальником, капітаном, у хвості - віз із кількома старшими військовиками. Ночували переважно просто неба на полях, у ліску. Пригадую, одного разу колона зупинилася на нічліг на пасовиську. Але ми запримітили неподалік цвинтар й удвох подалися туди, пригадавши прочитані у дитинстві пригоди Тома Сойєра. Не знайшовши ніякої будівлі, наламали соснових гілок, постелили і вляглися в заглибинах між гробами. Знесилені важкою дорогою, заснули вмить, не встигнувши побачити у сні небіжчиків, що спали поряд вічним сном.

Учасників цієї пішохідної колони нещадно заїдали воші. Позбутися цієї біди в тодішних похідних умовах було неможливо. Через місяць колона увійшла в місто Ґродно в Білорусії, де уже їздили поїзди. Тут всі роз'їхались і розійшлись у різні сторони. Ми удвох з товаришем на товарняках доїхали до Дрогобича, де розпрощалися, і я пішов долати, як здавалося мені, останні дві милі до батьківського порогу.

Та не так склалося, як гадалося. На світанку я відкрив знайому з дитинства фіртку. Двері дому якось глухо відізвалися на мій стук. Оглянувшися навкруги, побачив зіяючі пусткою вікна плєбанії. Стежка до криниці, як і все подвір'я, заросла густою травою. Під серцем наче щось обірвалося. Кілька хвилин стояв непорушно. Ситуацію прояснив сусідський хлопець Микола, який у цю ранню пору пас корову на своєму подвір'ї. Виявилося, що моя мама з п'ятьма малолітніми дітьми жила в іншому селі. Батько, колишній офіцер австрійської армії, потім, видужавши після важкого поранення на італійському фронті, - старшина Української Галицької Армії, десь у ці дні, вдруге у своєму житті, стояв перед судом і вислуховував його вирок. Цього разу це був вирок Окружного військового трибуналу. Поляки не були такі щедрі - дали отцеві лише два роки за те, що виписував церковні метрики вперто українською мовою, хоча міг це зробити чотирма мовами. "Русская душа", звісно, "щиріша" - дала десять.

Добравшися пішки сімнадцять кілометрів до вказаного Миколою села, зустрів на дорозі босоногу дівчинку і запитав у неї, де проживає їмость. Дівчинка вказала хату і чомусь попрямувала за мною. Яке ж було моє здивування, коли в хаті я нарешті впізнав у ній свою рідну молодшу сестричку Даринку.

Мені виповнилось якраз сімнадцять. А вже переплелись, як мамине шиття, мої щасливі і сумні, щасливі і сумні мої дороги. Хоча щасливими їх можна назвати умовно.

Моя розповідь, можливо, для декого була нудною, та я ставив собі за мету правдиво відтворити шлях, пройдений одним із підрозділів Українських Юнаків, а на кінцевому етапі - невеличкої їх жменьки, які, як писав у своїй книжці проф. Зенон Зелений, опинились у вирі Другої світової війни.

Епілог

То що ж дали Україні Українські Юнаки? Тепер часто доводиться чути і читати про те, що керівники УНР у 18-20-их роках минулого століття допустилися великої помилки, не створивши власних українських збройних сил, що і визначило подальшу сумну долю нашого народу.

Незважаючи на весь негатив участи українських дітей у жорстоких перипетіях Другої світової війни, позитивом, на мою думку, було те, що Українські Юнаки, значна частина яких - вчорашні сільські пастушки, перш за все, пройшли залізний безкомпромісний військовий вишкіл на території одної з найбільш розвинених европейських держав. Ці прості хлопчаки навчилися володіти найрізноманітнішими і найновішими на той час видами зброї. Вони мали змогу зблизька побачити кораблі і танки, різні літаки, у тому числі найсекретніші перші у світі реактивні, а також засекречену зброю ФАУ-2 на землі та в польоті. Вони побували в багатьох европейських країнах та їх столицях.

Переконаний, що таких можливостей тоді не мали не те що курсанти повстанських шкіл у карпатських чи поліських нетрях, а й навіть вояки дивізії "Галичина". Отже, кожен з десятитисячного загону Українських Юнаків, при сприятливому для нас закінченні війни, а такі перспективи тоді ще вирисовувалися, міг не тільки сам стати кваліфікованим військовим спеціялістом, а й навчити інших, що могло б утворити ядро української національної армії.

 

------------------------------------------------------------------------

[24] З такою категоричною думкою автора не можна повністю згодитися. На жаль, "таких грубих книжок" про життя Юнаків немає. Опубліковані тільки дві книжки проф. З.Зеленого і проф. Т.Білостоцького, які до монографічних видань не належать. Вони висвітлюють тільки вибіркові моменти часто недружніх німецько-українських відносин з питань набору, служби і забезпечення Юнаків. Ці книжки побудовані, в основному, на матеріялах щоденникових записів авторів. Тому у викривленні висвітлення, у широкому розумінні, Юнацької долі їх тяжко осуджувати. - С.Ш.