§5. НА ЗАХІД ВІД ДНІПРА

"ЧЕРВОНА РУСЬ"

Традиційно до складу Західної України входили такі історико-геогоафічні та етнографічні землі, як Східна Галичина, Західна Волинь, Західне Полісся, Покуття, Передкарпаття, Надсяння, Бойківщина, Гуцульщина, частини Холмщини, Підляшшя, Лемківщина. Крім того, до західноукраїнських земель належать такі мальовничі гірські регіони, як Північна та Південна Буковина, а також Закарпаття.

Складною була доля цих українських земель, які в другій половині XVII-XVIII ст. перебували під владою Речі Посполитої, Османської імперії, Угорщини та Австрії. Одначе, незважаючи на економічну відсталість, політичну роздрібненість та підпорядкування урядам різних іноземних країн, населення Західної України не стояло осторонь подій загальнонаціонального характеру.

"Червоною Руссю" називали зарубіжні мандрівники в добу пізнього середньовіччя та раннього нового часу українські землі Галичини, Сама назва "Галичина" походить від назви старовинної столиці Галицько-Волинського князівства - міста Галич (від грецького слова, що означає сіль). Історично склалося так, що Галичина поділяється на Східну, переважно населену українцями, і Західну, де більшість становлять поляки.

З географічного погляду, Галичина є частиною великої Східноєвропейської рівнини, що простяглася між Балтійським і Чорним морями. Лише її південно-західний регіон належить до Подільської височини, яка має від 300 до 400 м середньої висоти. Більша ж частина галицьких земель є більш-менш хвилястою рівниною чи невисоким (до 250 м над рівнем моря) плоскогір'ям. Там, де з'єднуються річки Сян і Вісла, місцевість зовсім плоска, а на північ від Львова, між Бугом і Стирем, розташовується найнижча частина Галичини - болотиста Буго-Стирська впадина. Грунт на рівнині складається з лесу та чорнозему і є переважно родючим. У гористій місцевості ґрунт кам'янистий і твердий, на пагорбах - глиняно-вапняковий.

Клімат Галицької України є континентальним і доволі суворим, як для південної широти її розміщення. Це пояснюється тим, що південні теплі вітри не можуть пробитися сюди через Карпатські гори. Водночас Галичина відкрита для холодних північних і сухих північно-східних вітрів.

Починаючи з середини XVII ст., Західна Україна у верхніх прошарках свого населення стала дуже швидко й сильно ополячуватися, а представником української нації залишалася, головно, селянська маса. У цей період національна самосвідомість дещо притупляється, а на перший план виступає релігія. Перехід із православ'я в католицизм вважається відреченням від своєї національності. В останній чверті XVII ст. на західноукраїнські землі з новою силою насувається унія. Її роль в історії України є неоднозначною, але не підлягає сумніву той факт, що, навіть прийнявши унію, галичани вперто трималися свого східного обряду й не давали себе латинізувати.

Загальну характеристику соціального стану населення Галичини подає перепис, здійснений австрійською владою у 80-х роках XVIII ст.

Згідно з ним шляхти нараховувалося 95 тис. чоловік, міщан - 332 тис., чиновників, почесних громадян, інших вільних - 135 тис., євреїв - 168 тис., селян, що були переважно кріпосними, - 1 млн. 859 тис. Отже, загальна чисельність галицького населення сягала 2 млн. 589 тис. чоловік.

Похід полків Б.Хмельницького на Львів та його облога восени 1648 р. лише підтвердили наміри козацької верхівки щодо об єднання всіх етноукраїнських земель. Боротьба за Червону Русь точилася протягом усіх років Визвольної війни. Так, у жовтні 1656 р. Україна ратифікувала договір із Трансільванією, згідно з яким "міста по Віслу ріку і в яких проживали люди благочестиві і церкви були, і їм бути до міст... Війська Запорозького". Джерела переконливо свідчать про те, що наступні українські гетьмани, зокрема П.Дорошенко та І.Самойлович, намагалися включити Галичину в орбіту своєї влади. Останній у 80-х роках XVII ст. писав до московських царів: "... Вся тогобічна сторона Дніпра - Поділля, Волинь, Підляшшя, Підгір'я і вся Червона Русь, де стоять славні міста Галич, Львів, Перемишль, Ярослав, Люблін, Луцьк, Володимир, Острог, Заслав, Корень та інші, від початку існування тутешніх народів належали до руських монархів, і тільки сто років тому, з невеликим лишком, польське королівство ними заволоділо".

Коли у вересні 1704 р. війська шведського короля Карла XII захопили Львів (вони перебували там близько місяця), десять козацьких полків за наказом гетьмана І.Мазепи підійшли до мурів міста й з'єдналися з польськими корогвами. Невдовзі об'єднані українсько-польські підрозділи змусили шведів відступити до Замостя й Варшави. У наступному році шведи знову планували захопити головне місто Галичини, але у зв'язку з тим, що на Правобережжя вступили 57-тисячна московська армія і 40 тис. українських козаків, припинили свій наступ. Війська І.Мазепи в серпні 1705 р. зайняли Зборів і вирушили до Львова. Коли вони підійшли до міста, його жителі, як і колись, за доби Б.Хмельницького, звернулися до гетьмана з проханням не входити в нього. Прийнявши послів від Львівського магістрату й ратуші, І.Мазепа пообіцяв
Загальний вигляд міста-фортеці Станіслав у
XVII cт.  Малюнок-реконструкція Петра Ричка.
обминути не лише Львів, а й його околиці, "хоч прийдеться за те накладати дороги". Крім того, гетьман надав місцевому уряду охоронного листа з військової канцелярії.

Українська армія пройшла на територію Белзького воєводства іншим шляхом - через Магерів, Потилич, Раву Руську, Угнів і Томашів, до Грубешова. 7 листопада 1705 р. козацькі полки вступили до Замостя, звідки Мазепа вислав Чернігівський і Галицький полки, очолювані відповідно П.Полуботком та І.Боруховичем, у Спішське воєводство для ведення бойових дій проти прихильників С.Лещинського, суперника Августа II в боротьбі за королівський престол. Взимку гетьманський штаб розміщувався в Бродах, а козацьке військо зимувало на квартирах у містечках і селах Східної Галичини. Протягом 1707-1708 pp. уся територія Червоної Русі контролювалася коронною армією А.Сенявського, яка була підкріплена Київським і Білоцерківським полками Гетьманської України.

Як дослідили Ф.Галійчук та Б.Барвінський, діяльність гетьмана України в еміграції П.Орлика також була пов'язана із західноукраїнськими землями. У березні 1722 p. він здійснив таємну подорож із Кракова через Коморно і Ходорів до Галича. Звідти через Угринів під Станіславом гетьман дістався до Покуття. Далі його шлях проліг до турецького кордону. Гетьман мав на меті дістатися Стамбула й провести там переговори щодо подальшої боротьби з Росією. Деякий час у Станіславі мешкали дружина Орлика Ганна з доньками.

Після першого поділу Речі Посполитої, який стався в 1772 p., майже вся територія Руського (без Холмщини), Волзького та західних районів Волинського і Подільського воєводств потрапила під владу Австрійської імперії. Габсбурзький уряд штучно об'єднав українські землі з польськими, Східну та Західну Галичину в єдине "Королівство Галіції і Лодомерії" з центром у Львові. Цікаво, що Австрія виправдовувала свою окупацію українських земель Галичини особливим меморіалом під назвою "Вивід прав угорської корони до Червоної Русі і до Поділля, так само, як чеської корони до князівства Освенціма й Затора". Історичне право династії Габсбургів на частину Західної України обґрунтовувалося тим, що колись ці землі протягом певного часу належали Чехії та Угорщині, корони яких згодом перейшли до австрійського імператора.

"ЗЕЛЕНА БУКОВИНА"

"Попід тоті полонини густі буковини", - співається в одній із українських пісень. Більшість вчених переконана в тому, що назва "Буковина" походить від назви "буковий ліс". Саме цей вічнозелений ліс вкриває значну територію між річками Серет і Прут, а також на північ від села Ілібока. Буковина обіймає частину Карпат, Підкарпаття й Покутсько-Бессарабської височини, які розташовані між Головним Карпатським хребтом і долиною Дністра на українсько-румунському прикордонні.

На Півночі й Заході Буковина межує з Галичиною, на Сході й Південному Сході - з Молдавією, на Південному Заході - з Мармарощиною і Семиграддям. Власне Буковина складається з двох різних за природою регіонів - гірського на Південному Заході та рівнинного на Північному Сході. Перший, що його можна назвати Буковинськими Карпатами, є частиною Східних і Південних Карпат; другий - Буковинське Покуття - є частиною Підкарпаття і Покутсько-Бессарабської височини. Ці два регіони різняться між собою як геологічною будовою, рельєфом, ґрунтами й кліматом, так і своєрідними формами життя населення і господарством.

Крім того, на дві частини Буковину розділяє також етнографічна межа. Північна Буковина заселена переважно українцями, Південна - румунами.

Протягом кількох століть населення Північної Буковини зазнавало тяжкого гніту турецьких завойовників. Перебуваючи в складі Молдавського князівства, ці українські землі з 1514 по 1775 р. визнавали владу султанів могутньої Османської імперії. Залежність молдавських воєвод від Туреччини полягала в тому, що вони платили Стамбулові щорічну данину, яка постійно збільшувалася і до якої долучалася низка інших видатків. Затверджені султаном правителі Молдавії зобов'язувалися допомагати туркам у їхніх війнах з державами, що межували з країною. Також завойовники мали право на утримання своїх військових гарнізонів у молдавських містах.

Боротьбу за право володіти Молдавією вела також Річ Посполита. Зокрема, воєнні дії між Польщею і Туреччиною відбувалися й на території Буковини. У 1685 р. війська Яна III Собеського (серед них були й українські козаки) перемогли турків у битві під Боянами, здобули Сучаву й збудували тут укріплення. Повертаючись із походу, польський король наказав забрати з Сучави мощі Святого Івана Нового й перевезти їх до„Жовкви, де вони перебували до 1783 р., звідки за наказом цісаря Йосифа II повернулися на попереднє місце.

У XVIII ст. почала зростати геополітична міць Росії, яка стала боротися з Туреччиною за роль володаря Південно-Східної Європи. Однак і після російсько-турецької війни 1735-1739 pp. Північна Буковина, згідно з умовами Белградського мирного договору (був укладений 18 вересня 1739 р.), все ще залишалася під владою Османської імперії. Адміністративне Буковина поділялася на три цінути - Чернівецький, Сучавський і Кіполунзький (підпорядковувався турецькому представництву в Ясах), а також мілітаризований округ - Хотинську рейю. Цінути поділялися на округи, які, в свою чергу, складалися з певної кількості громад.

Після завершення турецько-російської війни 1768-1774 pp. і підписання Кючук-Кайнарджійського миру в серпні 1774 р. до Чернівців вступили війська Австрійської імперії. Повне зайняття Буковини австрійськими підрозділами під проводом генерала Габрієля фон Сплені відбулося між 31 серпня і 3 вересня, коли були окуповані Серет, Сучава і Капукодрулуй. Наступного року в Стамбулі було підписано австро-турецьку конвенцію про остаточний перехід буковинських земель під владу Австрії. Від цього часу вони підпорядковувалися придворній військовій раді та генералітету військового командування "Галіції і Лодомерії". У 1774 p. віденський уряд наказав місцевому населенню скласти урочисту присягу на вірність австрійському імператору, що й було зроблено буковинцями протягом жовтня. Невдовзі губернатор запропонував цісареві Йосифу її приєднати Буковину до Галичини або поділити Ті на дві частини й північну, заселену українцями, прилучити до Галичини, а південну, з румунським населенням, - до Семиграддя. У 1786 р. військова адміністрація краю була замінена цивільним урядом на чолі з комісаром. Відтоді центром адміністративного управління Північною Буковиною стає місто Чернівці.

Згідно зі звітами австрійського командування, в 1775 р. в 253 буковинських містах і селах проживало 75 тис. чоловік. Місцеві жителі були дуже бідними, міста занепадали. За словами одного австрійця, Чернівці, Серет і Сучава "мали нужденний вигляд". Це й не дивно, адже в найбільшому буковинському місті - Чернівцях - на всі 278 родин не було жодного мурованого будинку.

Етнічний склад населення Буковини відзначався переважанням українців. Генерал Енценбург доповідав 14 лютого 1781 р., що "на 23 000 родин, які живуть на Буковині, тільки 6000 справді волоських..." Про те, що українці становили більшість населення цього краю, свідчить і тогочасне повідомлення родовецького єпископа Доштея Херискула: "... тому, що на Буковині більш як половина грецько-орієнтального населення говорить по-руському, то треба руських церковних книжок, які до нині впроваджувано з великими витратами із руських держав". Окрім українців (69%) і румунів (близько 25%), у XVIII ст. тут проживало близько 800 єврейських сімей. В одному зі своїх листів буковинський губернатор писав, що вони є "нещастям краю, нічого не роблять, а живуть з поту і праці християн. У їхніх руках вся торгівля, вони всюду орендарями і посесорами, а християни - їх піддані". Також на Буковині проживало 2 тис. поміщицьких і 118 купецьких вірменських родин, представники німецької, польської, угорської, словацької, циганської і грецької національностей.

Хоча стан освіти в Буковині не був високим, як порівняти з іншими землями, однак він дозволяв виховувати місцеву еліту. Одними з кращих церковно-освітніх закладів Буковини були у XVIII ст. митрополича школа в Сучаві, владична - в Родівцях, монастирська - в Путні.

КУЛЬТУРНО-ЦЕРКОВНИЙ РОЗВИТОК ЗАКАРПАТТЯ

Уже через півстоліття після Берестейського унійного акту, в 1646 р., мукачівський православний єпископ В.Тарасович, висловлюючи бажання частини закарпатського духівництва, визнав церковну унію з Римом. За його наступника П.Ротошинського (1648-1676 pp.) на Ужгородському синоді в 1652 р. до унійного процесу прилучилося все Західне Закарпаття. Осередком православ'я в Карпатській Україні залишалося Східне Закарпаття, де на Мармарощині в Грушівському монастирі до кінця 1730-х pp. утримувалися православні єпископи.

Так на Закарпатті постали дві культурно-церковні течії, що взаємно себе поборювали, але водночас створювали певні культурні цінності. Одним із найвизначніших представників православних був священик Михайло Андрелла-Оросвигівський. Здобувши освіту в європейських університетах, він наприкінці XVII ст. написав два ґрунтовні твори: "Оборона вірному человеку" й "Логос". Серед уніатських богословських письменників відзначався Мануїл Ольшовський, який у 1764 р. написав твір, в якому обґрунтовував ідею злуки східної і західної Церков.

Остання чверть XVIII ст. характерна великою активністю в церковно-культурному житті закарпатського регіону України. За єпископства Андрія Бачинського (1772-1809 pp.) резиденція греко-католиць-кого єпископа переноситься з Мукачевого до Ужгорода. Від 1774 p. А.Бачинський, звільнившись від опіки католицького єгерського єпископа, намагався об'єднати Закарпаття та Галичину в одну церковну провінцію й відновити галицьку митрополію. Однак на перешкоді цьому стала політика угорської влади.

Одна з найдавніших документальних згадок про місцеві школи датується 1671 роком, коли Йосип де Камеліс заснував у Мукачевому українську початкову школу й видав перші підручники. У 1774 p. вона стає духовною семінарією на зразок західноєвропейських церковно-освітніх закладів. Із конспекту лекцій доктора теології Арсенія Козака, який був учителем у монастирських школах, довідуємося, що там навчали слов'янсько-української граматики, поетики, риторики, астрономії, богословської філософії. Багато сил віддало закарпатське духівництво для створення в 1774 р. у Відні греко-католицької генеральної семінарії, яка отримала назву від церкви Св. Варвари - "Barbareum". Від самого початку тут було "заброньовано" 14 місць для вихідців із Галичини, 10 - із Закарпаття, 2 - з Пряшівщини. У "Barbareum" дістало освіту багато західноукраїнських священиків, які згодом провадили реорганізацію духівництва й засновували школи у львівській, ужгородській та перемиській дієцезіях. Також Закарпаття дало багато професорів до заснованого 1784 p. Львівського університету і спеціальної української школи ("Stadium Rutheum") при ньому. Це професор Віденського університету і "Stadium Rutheum" М.Шовницький (1754-1819 pp.), професор Львівського, Краківського і Петербурзького університетів П.Лодій (1764-1829 pp.), доктор Краківського університету і "Stadium Rutheum" І.Земанчик та інші. Закарпаття було батьківщиною ректора Петербурзького університету М.Балудянського (1769-1847 pp.) та директора відомого в Україні Ніжинського ліцею І.Орлая.

Першим літописцем історії закарпатського регіону був парох села Гукливе М.Гричаший (1758-1823 pp.). Його твір, написаний народною мовою, охоплює період з 1660 (висвітлений за давнішими джерелами) по 1819 pp. Історичною працею можна назвати студію ігумена мукачівського монастиря И.Базиловича (1742-1821 pp.) під назвою "Коротка записка про фундацію Хведора Коріятовича". У праці, яка вийшла протягом 1779-1865 pp. і складалася з чотирьох частин, висвітлюється не лише історія головного закарпатського монастиря, а й минуле Закарпаття у зв'язку з історією інших земель України.

До Закарпаття надходило багато книжок із Правобережної України. Так, у 1727 p. з Володимира було привезено 530 псалтирів, у 1750 р. до карпатського краю надійшло 690 книжок (серед них 150 букварів). Поміж книжок, привезених на Мармарощину в першій половині XVIII ст., були 19 примірників "Ключа розуміння" І.Галятовського, 18 примірників "Євангелія Толкового", "Перло многоцінноє" Ставровецького, "Вінець Христов" А.Радивиловського та інші відомі українські видання.

Велику популярність серед освічених закарпатців мав перекладений з латинської на українську мову "Катихизис для науки Оугроруским людем". Цей переклад здійснив галицький священик І.Корицький, а саме видання побачило світ у 1698 р. в Тарнаві. Тут також видавалися твори Ю.Бізантія та М.Ольшовського, зокрема латинсько-український буквар. Крім того, М.Ольшовський у 1754 р. заснував друкарню у Великім Карелі, де надрукував угорсько-український катехізис і буквар. Православне духівництво видавало свої книжки в Грушеві, де було видрукувано "Пантекостаріон" ("Тріод на пятьдесятницю") і "Молитвослов". Майже всі книжки, які розповсюджувалися на Закарпатті в другій половині XVII-XVIII ст., за своїм змістом були церковними, хоча мали місце й видання світського характеру. Наприклад, у 1791 р. вийшла книжка М.Теодоровича "Врач домашній", що була написана українською мовою.

Значного розголосу на Закарпатті набували збірники релігійних і світських пісень. Окремі з них мали місцеве походження, але більшість належала до загальноукраїнського пісенного репертуару того часу. У піснях часто згадуються Київ, діяльність українських гетьманів, різні битви тощо. Так, у коритнянському збірнику знаходимо такі слова:

Гетьману Пану подай державу,
Всему рицарству вічную славу.

Дослідник цього збірника М.Лелекач відзначав: "... те, що ці пісні у нас принялися без значної зміни, показує на єдність національного почування й на те, щ,о наші предки жили тою культурою, яка витворилася за Карпатами". До закарпатського варіанту загальноукраїнської пісні належала "Пісня воїнська козацька і турецька", в якій відображалися події, пов'язані із здобуттям Варни. Окремі пісні присвячувалися перемозі над турками у Віденській битві 1683 р., що в ній брали участь козаки.

Своєрідним явищем культурно-церковного розвитку Закарпаття була народна архітектура, представлена тут унікальними мистецькими пам'ятками - дерев'яними церквами. На сході регіону панував так званий гуцульський тип церкви, в якому основний план творить рівно-кам'яний хрест. Другий закарпатський тип - бойківський - має три чотирикутні зруби, вишикувані прямою лінією зі Сходу на Захід. Їхньою характерною рисою є також пірамідальна ступінчастість бань, що особливо було помітно на півночі Верховини. Тризрубний архітектурний тип ліг в основу й лемківських церков. Але, на відміну від бойківських, над фасадом вони мають високу стрілчасту вежу.

Місцеві майстри народної різьби прикрашали церкви іконостасами, свічниками, хрестами, трійцями з примітивним затинанням, вирізуванням та різьбленням. Крім відомих схематичних мотивів у формі клинців, зубчиків, кривульок, коліщат, на цих предметах можна було побачити пластичні зображення людей і рослин. На хрестах розміщувалися розп'яття, постаті ангелів та апостолів, на свічниках і трійцях - пластичні голівки ангелів та чотирилисті квіти. Найширше рослинне різьблення представлено в іконостасах.

У північній частині Закарпаття розвивається керамічне виробництво. Головними його центрами стали Селюш, Хуст і Ужгород. У Турянській долині зароджується поважний осередок декоративного ткацтва, який стає відомим далеко за межами України.

Оригінальним колоритом відзначається народний одяг Карпатської України, який, попри вікові чужоземні впливи, зберіг свій національний характер. Як у стилі одягу, так і у вишиванні (особливо - вишивках на чоловічих і жіночих сорочках) можна вирізнити чотири головні закарпатські типи: верховинський, турянський, марамороський і гуцульський. Загальний характер місцевих вишивок - геометричний. Геометричність мотивів передусім з єднана з технікою вишивання, що наслідує ткання низом і заволікуванням. Ці дві техніки особливо виразні в околицях, де збереглися старовинні форми одягу, на Верховині й у Гуцульщині.

ЙОСИП ШУМЛЯНСЬКИЙ - ЛЮДИНА ЗАХОДУ І СХОДУ

Попри те, що цій людині присвятили свої грунтовні розвідки такі видатні українські науковці, як І.Франко і М.Андрусяк, її бурхливе життя і церковно-політична діяльність до цього часу хвилюють вітчизняних вчених. Адже ця неординарна особистість протягом більш ніж чверть віку завдяки своїм унікальним здібностям була своєрідним містком між православно-візантійською і католицько-латинською цивілізаціями. Таємно задекларувавши свій перехід до унії ще в 1677 р., він довго очолював одну з найбільших в Україні Львівську православну єпархію і лише в 1700 р. офіційно став греко-католиком.

Звичайно, цей вчинок можна оцінювати по-різному (як по-різному оцінюється й сама Брестська унія 1596 р.), однак не дослідивши причин, які рухали Йосипом Шумлянським (1644-1708 pp.) в той складний для українського
Йосип Шумлянський
народу період, ми не зможемо дати відповіді на запитання: а ким же він був насправді - людиною "Заходу" чи "Сходу"?

Після смерті львівського єпископа Арсенія Желіборського (1667 p.) молодий 23-річний український шляхтич Й.Шумлянський за підсумками виборів серед львівського духівництва посідає престижну церковну посаду єпископа. "Людина молода, енергійна, підприємлива і відважна до авантюрності: веселий, рухливий, сміливий, говіркий, при тому ж честолюбивий, відданий душею інтересам Речі Посполитої польської, при тому ж і руському народу і східній церкві", - так характеризували його сучасники. Протягом 1669-1671 pp. Шумлянський отримує грамоти на підтвердження свого висвячення від александрійського патріарха Паїсія та царгородського православного владики Мефодія. Ще перед цим він отримав привілей на єпископство від польського короля Яна Казимира.

У ті ж роки Й.Шумлянський налагодив зв'язки з українським гетьманом П.Дорошенком. Він двічі зустрічався з ним у Чигирині, що викликало невдоволення варшавських кіл, які запідозрили його у змові з гетьманом проти Речі Посполитої. Але в своїх листах до нового короля Михайла Корибута львівський єпископ переконує польський уряд у своїй вірності, засвідчуючи, що він лише хотів прихилити непокірного Дорошенка до присяги Короні Польській. Через 20 років він встановлює контакти уже з гетьманом І.Мазепою. У своєму листі до нього він навіть заявив про свої наміри перейти в Лівобережну Україну для проведення переговорів щодо відмови Мазепи від протекції московського царя. „

Однак "зоряний час" Й.Шумлянського настає з обранням на польський трон Яна III Собеського. З ним вони познайомилися ще під час Чуднівської кампанії 1660 р., коли Шумлянський був ротмістром панцирної корогви, а Я.Собеський - коронним хорунжим польських військ. Універсалом із Кракова від 6 лютого 1676 р. Ян III підтверджує єпископство Шумлянського й навіть доручає йому бути розпорядником адміністрації Київської митрополії та Києво-Печерської архімандрії, що свідчило про великий авторитет останнього.

7 березня 1677 р. на сеймі у Варшаві Й.Шумлянський приймає унію з рук уніатського митрополита К.Жоховського й відразу ж звертається з листом до папи римського Інокентія XI, прохаючи в нього дозволу бути таємним греко-католиком до часу, коли уніатською стане більшість монастирів Західної України. Папа римський відмовляє йому, однак, незважаючи на спротив найвищого католицького достойника, Шумлянський залишається православним єпископом. Він пропонує Яну III зібрати всіх православних та уніатів на спільний з'їзд, який мирно розв язав би проблему їх подальшого співіснування. Крім того, він вимагає від короля низки привілеїв, котрі зрівнювали б українське духівництво в правах із польським. По якімсь часі львівське православне духівництво звільняється від більшості обтяжливих податків і стацій.

З ініціативи Й.Шумлянського в січні 1680 p. відбувся православно-уніатський собор у Любліні. З огляду на відсутність більшості православного кліру цей з'їзд не мав великої ваги в тогочасному церковному процесі, хоча ца ньому й було вироблено кілька важливих документів. Зокрема, Й.Шумлянський на прохання православної делегації мав відправити до короля декларацію, в якій зазначалося, що без згоди константинопольського патріарха православні не можуть приступати до жодних переговорів з уніатами. Водночас уніати на чолі з митрополитом К.Жоховським висловили згоду розглянути, спірні питання. На Люблінському соборі виявилася двозначна роль И.Шумлянського: перед королем і уніатським митрополитом він виступав як стійкий поборник унії, перед вищим православним духівництвом - як її одвічний ворог. Після особистих зустрічей з Яном III Собеським він переконує того у правильності свого таємного уніатства.

Через рік, уже на Варшавському сеймі, Й.Шумлянський і К.Жоховський подають папському нунцію спільну петицію під назвою "Способи згоди церкви", в якій виставлялися такі умови об'єднання православних з уніатами: надання права володіння парафією чи монастирем за згодою руського духівництва; правова охорона руських священиків; виняткова юрисдикція для єпископів над віруючими; підпорядкування ставропігійних братств єпископам; відміна податків для руських єпископств; урівняння в правах руського і латинського духівництва; депутатство для руських єпископів і архімандритів у церковному трибуналі; місце біля короля поміж католицьких зверхників.

Шумлянський подав також план упровадження унії в Україні. Він полягав у тому, що прийняття унії ним і його прибічниками мало б триматися в таємниці, бо українська шляхта і братства, дізнавшись про це, відмовилися б слухати єпископа. Пропонувалося також заборонити світським віруючим листуватись із закордонними адресатами, запрошувати на уніатські з'їзди православних і закладати нові монастирі для мандрівних ченців. Однак головним пунктом цього плану була вимога надати православним рівні права з католиками та уніатами, затвердивши це на сеймі й тим самим зацікавивши "схизматиків" у переході до унії. До речі, перше прохання Й.Шумлянського про урівняння в правах православного й католицького духівництва датується ще 1670 роком, коли король Михайло Корибут пішов йому назустріч і надав певні привілеї православній Церкві. Слід відзначити, що саме цілеспрямована діяльність львівського єпископа сприяла включенню до тексту польсько-московського "Вічного миру" 1686 p. статті, в якій говорилося: "... що його Королівська величність, не звелить чинити ніякого утяження й примусу до римської віри і до унії божим церквам єпископи Луцької, Галицької, Премишльської, Львівської... та всім людям (православним - авт.), що живуть у Короні Польськщ і у Великому Князівстві Литовському". Зважаючи на клопотання Й.Шумлянського, 10 липня 1686 р. Ян III Собеський видав універсал про звільнення українського духівництва королівських земель від усіх податей і повинностей, крім "поголовного податку".

У 1689 р. Шумлянський висилає з листами до Москви свого архідиякона П.Ломиковського. У посланнях до московського патріарха, царів Петра й Івана та княгині Софії він прохає, щоб ті підтримали православних віруючих у Польщі. Водночас скаржиться на київського митрополита Гедеона Четвертинського, нагадуючи, що той не був обраний православними Речі Посполитої. Цікаво, що Шумлянський навіть подавав скарги королю на уніатів. "У своєму єпископстві всі монастирі й церкви православні обороняє й до унії не допускає", - свідчили в 1694 р. прибулі до Москви ченці Креховського монастиря.

Вдаючи перед католиками щирого уніата, а перед православними - незламного православного, Й. Шумлянський довго утримувався від офіційного прийняття унії. Саме тому універсалом від 6 листопада 1694 р. польський король наказав йому, іншим священикам, шляхті та міщанам Львівського єпископства в обов'язковому порядку прибути 16 грудня до Львова й прийняти там унію. І хоча на цьому з'їзді Й. Шумлянський спочатку переконував усіх схилитися перед волею монарха, він усе ж таки не відіслав до Варшави декларацію про прийняття унії, оскільки більшість присутніх виступила за збереження православної віри.

Після смерті в 1696 р. свого патрона Яна III Шумлянський у листі до новообраного київського митрополита Варлаама Ясинського пише, що зі смертю короля вмерла унія (!), а він є "сином правдивої церкви Божої православно-східної". Це стало причиною оприлюднення представниками католицької й уніатської Церков таємного акта переходу И.Шумлянського до греко-католиків. У березні-квітні 1697 р. він був внесений до луцького та львівського гродських актів. У відповідь на такі дії своїх ворогів львівський єпископ звертається до керівництва Апостольської столиці. Він вказував на те, що визнання ним влади папи римського призвело б до війни з Москвою і Гетьманщиною, а це викликало б руїну Речі Посполитої. Обіцяючи подати явну декларацію на найближчому сеймі, Шумлянський знову висунув певні умови, головна з яких полягала в утворенні в Короні Польській окремої галицької митрополії.

6 червня 1700 р. львівський єпископ Й.Шумлянський офіційно прийняв унію у варшавському костелі Капуцинів з рук примаса нунція Яна Антонія Давіа у присутності короля Августа ІІ Сильного, всього складу сенату і великої кількості шляхти. Присутність найвищих осіб держави засвідчувала ту величезну роль, яку відігравала постать Шумлянського у планах католицького Заходу щодо унії в Україні.

Після того, як Август II універсалом від 15 червня 1700 р. зрівняв у правах греко- і римо-католиків, більшість православних Львівського єпископства прийняла унію, хоча в обороні православ'я залишалися Львівське ставропігійне братство та більшість монастирів західноукраїнських земель. Однак і після явного прийняття унії Й.Шумлянський стояв на сторожі прав українського духівництва, сильніше, ніж перед тим, виступаючи проти прийняття греко-католиками латинських обрядів.

З одного боку, Шумлянський запевняв папу римського й польського короля в прихильності до унії та пропонував плани її впровадження, з другого - звертався до московського патріарха й царя з проханням підтримати православних у Польщі. Які з його запевнень були більш щирими, важко сказати, однак не підлягає сумніву таке: заслуга неспокійного єпископа, за словами І.Франка, полягає в тому, "що він був першим православним єпископом, який виразно і переконливо представив польському уряду його обов'язки поглядом православного духовенства, перед усім нижчого". Вся діяльність Й.Шумлянського була спрямована на оборону прав української Церкви, впливала на зменшення суперечностей між православними і католиками й сприяла порозумінню мікатолицьким Заходом та православним Сходом.