§4. ЕКОНОМІЧНЕ ЖИТТЯ ТА СУСПІЛЬНИЙ УСТРІЙ

"ПУСТИННЕ ПОЛЕ"

"Сьогоднї ця країна (Правобережна Україна - авт.) геть зруйнована. Війна, немов гангрена, мало-помалу з'їдає все, що зустрічає на своєму шляху, перетворюючи найкращий куток Європи в пустинні поля", - так описував економічне становище правобережних земель французький дворянин де Божо, який перебував тут у 1670-х pp. Воєнні дії, що велися сусідніми державами на території України в другій половині XVII - на початку XVIII ст., наклали свій відбиток на демографічний стан правобережного регіону, населення якого зменшилося більш ніж удвічі.

Особливо відчутними були втрати на Брацлавщині та Київщині, які, починаючи з 50-х pp. XVII ст., становили осердя молодої Української козацької держави. Якщо на той час Східне Поділля нараховувало 766 населених пунктів, то в кінці століття внаслідок воєнного лихоліття з його карти назавжди зникли назви 165 містечок. Шляхтич М.Єлець скаржився польському урядові, що в 1648 р. в його володіннях на Київщині проживало 307 підданих, а в 1691 р. - лише 39. Значно скоротилося й населення Волинського воєводства, чисельність якого в 1693-1694 pp., згідно з підрахунками молодого подільського історика А.Муляра, становила 216 тис. 839 осіб, тоді як лише Володимирський і Луцький повіти цього воєводства в 1650-1651 pp. нараховували 280 тис. 645 осіб.

Великих руйнувань зазнала Правобережна Україна під час двох так званих Чигиринських походів багатотисячної турецької армії султана Магомеда IV, які відбулися влітку 1677 та влітку-восени 1678 pp. Бажаючи захопити Чигирин - прадавню козацьку столицю, що давало б змогу оволодіти всією Україною, - турецько-татарське військо на своєму шляху знищило сотні правобережних містечок і селищ. Страшною трагедією завершилася, наприклад, багатоденна облога турками Канева на початку вересня 1678 p.

Героїчно обороняючись, козаки разом із місцевими жителями більше трьох днів утримували місто й лише після того, як Ю.Хмельницький (він перебував у турецькому таборі) запевнив канівську старшину в тому, що міщанам не буде заподіяно зла, близько 3 тис. канівчан, більшість яких становили жінки та діти, вийшло за мури міста. Однак яничари, знехтувавши запевненнями Хмельницького, накинулися на них і майже повністю вирізали. Ті, що не здалися в полон, зачинилися в місцевому монастирі й оборонялися ще протягом доби. Загалом у монастирі перебувало близько 1,5 тис. канівчан, та після жорстокої січі й підпалу будівлі турками до ясиру потрапило лише 200 чоловік. Так само були зруйновані й інші населені пункти Правобережної України.

Щоб зберегти життя українцям і не дати змоги ворожим військам закріпитися на Правобережжі, гетьман І.Самойлович приймає рішення виселити місцевих жителів у Лівобережну Україну. В березні 1679 p. він повідомляв, що "всі жителі ржиіцівські, канівські, корсунські, староборські, мошенські, дроб'ївські, білозерські, таганковські, черкаські на сю сторону (Лівобережжя - авт.) зігнані, і від неприятеля відсторонені, а город і села і містечка і селища їх, де вони раніше жили в тій стороні (на Правобережжі - авт.) всі без остатку спалені". Отже, вимушена політика "великого згону" призвела до перетворення в "пустинне поле" й подніпровської частини Правобережної України.

Загрозою для мирного існування Правобережжя були спустошливі татарські напади. Рейди кримських, буджацьких і білгородських татар закінчувалися руйнуванням сіл і містечок, забранням працездатних чоловіків і жінок до "ясиру". "... Нині все розвойоване і розорене від кримців. Не дають собаки татари населитись, лише населяться села, а вони собаки прийдуть і розорять, а всіх людей в полон заберуть", - свідчив російський священик І.Лук'янов, подорожуючи в 1702-1703 pp. українськими землями.

Значних руйнувань, зважаючи на географічне положення, зазнавала Брацлавщина. Через її східні землі пролягав так званий татарський Чорний шлях, який виник внаслідок постійних рейдів ординців на Полісся і Волинь. Так, наприклад, у 1684 p. татари майже повністю знищили м.Старокостянтинів, де вціліло лише п'ять будинків. Згідно з дослідженнями Н.Зуца, найбільш спустошливими для міста, яке лежало на Чорному шляху, були татарські напади 1690, 1698,1703 та 1709 pp., внаслідок яких навколишній край був розорений повністю.

Не щастило й тим населеним пунктам, які зустрічалися татарським загонам на шляху через правобережні українські землі до Буковини, Галичини і власне польських воєводств. Адже від Перекопу Чорний шлях пролягав Диким полем між верхів'ями річок Інгулець, Інгул і Тясмин, повертав на захід і розходився на три відгалуження. Одне з них - Кучманський шлях - проходило через Поділля в напрямку м.Бар і поблизу Тернополя знову з'єднувалося з Чорним шляхом. Північне відгалуження пролягало неподалік від Корсуня, Богуслава, Лисянки, Жашкова, Тетієва, а південне йшло поблизу Шполи, Тального, Умані, Дашева. Неподалік від Литовця обидва відгалуження з'єднувалися, щоб продовжити Чорний шлях у напрямку Хмельника, Львова, Любліна і Варшави.

Свої напади на Правобережжя татари здійснювали, головно, взимку. Це було зумовлено зменшенням о цій порі природних перешкод, адже по кризі Дніпра, інших менших річок легше було дістатися до найвіддаленіших куточків України, спричинюючи жах серед місцевого люду.

Один із сучасників тих подій засвідчував, що "ґвалтування жінок і дівчат, позбавлення майна і голови, голодна смерть, сором кайданів і неволі" нерідко спричиняли самогубство серед українців-християн, які, всупереч біблійній заповіді, обирали смерть перед мусульманським полоном. Жахливих збитків населення Правобережної України зазнавало й у XVIII ст. Історики відзначають, що лише протягом першого десятиліття відбулося чотири великі татарські нашестя.

Ще в 1681 р. турецьке Поділля нараховувало понад 40 тис. мешканців, переважно скупчених уздовж Дніпра під захистом Кам'янецької фортеці. Проти кінця XVI ст. це означало майже дворазовий спад чисельності населення. 1684 p. приніс остаточне збезлюднення регіону. Польські війська, щоб викликати голод серед кам'янецької залоги, розпочали систематичне виселення подільських селян до сусідніх воєводств. 6 листопада 1684 p. кам'янецький єпископ С.Воєнський повідомляв: "Ми спустошили решту країн навколо Кам'янця... забрали з нього і перенесли в інші сторони мешканців усіх наближених сіл і містечок".

Поряд із татарською проблемою, закономірне невдоволення власників великих і середніх фільварків, а також простих селян викликали постої в їхніх володіннях підрозділів польського війська. Шляхетські сеймики Волинського, Київського, Подільського воєводств неодноразово ухвалювали постанови, в яких засуджували сваволю військових відділів і обурювалися жорстокостями "дикого жовніра, який бродить від села до села". Зупиняючись на певний час у володіннях того чи іншого маєтку, польські жовніри вимагали забезпечення продовольством, а також фуражем для коней. І якщо місцевий люд був неспроможний надати бажане, селище зазнавало найжорстокішого грабунку та спустошення. Стабільному функціонуванню місцевих господарств загрожували також наїзди шляхетських загонів на володіння своїх конкурентів. Досить дошкульними були напади козаків, які не мирилися з існуванням на українських землях шляхетського землеволодіння.

Війни і постої ворожих військ, татарські напади і шляхетсько-козацькі сутички нерідко спричинювали голод серед простолюду. Згідно із записами Добромильського літопису, значні голодування українського населення були в 1690, 1695, 1699 та 1700 pp. He обминали Правобережну Україну й несприятливі природні явища. Так, у 1680 p., як свідчить Самовидець, "засуха була велика, від якої повисихали води і трави", а через десять років "сарана знищила весь хліб на полях", що породило велику дорожнечу на харчі. В окремі роки людські життя відбирали страхітливі інфекційні хвороби. Так, під час епідемії чуми в 1770-1771 pp. на Правобережжі вимерло більше 100 тис. чоловік.

Однак, попри всі ці об єктивні й суб'єктивні фактори, "пустиня велія" (так означував Правобережжя в своїх мемуарах І.Лук'янов) в останній чверті XVII ст. не була втрачена для України як земля, де корінний народ, поряд з іншими етнічними спільнотами, зберігав свою самобутність завдяки споконвічній працелюбності й вірі у власні сили.

МАГНАТИ І СЕЛЯНИ

Основний земельний фонд Правобережної України належав польським магнатам і шляхті з переважанням великого поміщицького (магнатського) землеволодіння. У другому десятилітті XVIII ст. магнати Київщини номінальне володіли 75% всіх дворів і відповідною кількістю земельної площі, тоді як дрібна шляхта - лише 7%. Приблизно так само розподілялася власність на землю і в інших правобережних регіонах.

Збільшення магнатського землеволодіння відбувалося за рахунок поновлення прав на землі, які були втрачені шляхтою під час Національно-визвольної війни українського народу 1648-1676 pp. та повстанських рухів кінця XVII - початку XVIII ст. Після довгих десятиліть "козацьких воєн" польська шляхта, розшукуючи в сімейних архівах старі документи на право володіння землями, поверталася до своїх родових маєтків. Привілеї на правобережні "грунти" вдавалося випросити у короля чи сейму й тим представникам польського нобілітету, хто не мав спадкового права.

Велике землеволодіння особливо зростало протягом XVIII ст. за рахунок роздачі магнатам королівських земель та примусового скорочення селянських наділів. Земельна власність короля (так звана королівщина) зосереджувалася здебільша в південно-східній частині Правобережжя. У 1765 р. його маєтності об'єднували 332 поселення, в яких проживало близько 125 тис. підданих.

Розвиток світового капіталістичного ринку в нову добу всесвітньої історії втягував у свою сферу й господарства країн Східної Європи, зокрема земельні латифундії Правобережної України. Потоцькі, Чарторийські, Сангушки, Оссолінські, Сенявські та інші магнати експортували продукти фільваркового виробництва через порти балтійського узбережжя до Західної Європи, користувалися монопольними правами на продаж власних товарів для підкорення внутрішнього ринку. Так, наприклад, у 1744 р. з "добр" волинських, подільських і руських магнатів Жевуських було продано в Гданську пшениці й жита на 15 209 злотих (з чого було взято податок у сумі 7169 злотих), а закуплено різних продуктів (від цукру і цитринів до фісташків і сиру) - на 1457, сукна - на 2247, тканини - на 2442, інших товарів (одяг, меблі, папір, вино тощо) - на 729 злотих, що разом становило 5876 злотих. Отже, можна підрахувати, яка кількість так званих обігових коштів залишилась у магната.

Вплив ринкових відносин на фільваркове господарство спричинював посилення підприємництва магнатів та запровадження окремих структурних змін у латифундіях, де поряд із землеробством розвивалося тваринництво, садівництво і бджільництво. Постійно зростаючі фінансові потреби великих землевласників змушують їх за рахунок освоєння луків, чагарників, заболочених місць, крутосхилів збільшувати посіви площі не лише під традиційні культури - пшеницю, ячмінь та жито, - а й під коноплю, льон, тютюн і хміль.

Магнати мали право обмежувати, а в деяких випадках і забороняти селянську торгівлю, що негативно впливало на функціонування товарно-грошових відносин. Але не всі поміщицькі господарства однаковою мірою були втягнуті до цих відносин, оскільки на території Правобережної України протягом XVIII ст. склалися й співіснували три види маєтків: у першому переважали слободи, грошова рента (чинш) і продуктовий податок, у другому, поряд із чиншем, запроваджувалася відробіткова рента (панщина), у третьому зміцнювалася панщина.

Звичайно, введення слобід і чиншу було тільки маневром польських феодалів, які розраховували на затягнення більшої кількості робочої сили. Закінчення терміну пільгових років, запровадження відробіткової ренти й посилення особистої залежності та економічного визиску селян стало однією з причин виникнення значних соціальних рухів серед "хлопського" населення. Пізнавши, хай і на короткий час, звільнення від позаекономічного примусу, селяни затято опиралися закріпаченню, поповнюючи ряди "соціальних розбійників". Саме тому в 1777 р. король Станіслав Август видав наказ, щоб "біглі" селяни в Київському, Волинському і Брацлавському воєводствах залишалися там, де їх було зареєстровано.

Селянське господарство відіграло вирішальну роль у відбудові зруйнованої під час довголітніх воєн економіки Правобережної України та відновленні тут землеробства і тваринництва, різних промислів. За своїм економічним становищем селянство не становило однорідної верстви. Воно складалося із заможної верхівки, яка мала земельні наділи по 1-1,5 лана; селян, які володіли 0,25-0,5 лана, і тих, хто зовсім не мав землі. За характером феодальних повинностей посполиті селяни поділялися на "панщизняних" (тих, хто відробляв на землях пана певні повинності) і "чиншових" (ці платили своєму зверхникові грошову ренту - "чинш"). Крім того, залежно від забезпеченості робочою худобою (волами і кіньми) серед правобережних селян розрізняли "тяглових" і "піших".

Зростання товарності магнатського господарства у XVIII ст. вело до створення нових фільварків і збільшення повинностей селян, адже всі основні види господарських робіт (заорки весною, оборки восени, затинки, обжинки, закоски, обноски) виконувалися ними та їхнім інвентарем. Панщина переважала на Волині (до 234 днів за рік), інтенсивно поширювалася на Поділлі та в окремих районах Київщини, однак на півдні Брацлавщини і Київщини її майже не було. Окрім панщини, посполиті відбували й інші повинності: шарварки (дорожну повинність), толоки, сторожу, гребельне та ін.

Досить часто становище правобережного селянства погіршувалося тим, що магнати і старости королівщини віддавали землі в заклад чи оренду представникам єврейського народу. Орендарі (так звані посесори) намагалися в найстисліший термін отримати від орендованої землі щонайбільші прибутки, розорюючи тим самим селян, "державця (посесор - авт.) ... завжди готовий, мов сарана, після знищення одних перенестися на інші ниви", - відзначав свідок тих подій, польський письменник Й.Солтикович. Виснажливими для селян були й інші монопольні права магнатів (виробництво і продаж спиртних напоїв, млинарство, вилов риби, виготовлення селітри і поташу тощо), які також здавалися в оренду євреям.

Водночас у підсумку національно-визвольного руху другої половини XVII ст. частина земельного фонду Правобережної України стала здобутком українського селянства, яке освоювало відвойовані у шляхти райони. Влітку 1718 р. ректор Овруцької єзуїтської колегії (Полісся) подав до суду скаргу, в якій ішлося про те, що в період тривалих "бунтів" шляхта і ксьондзи змушені були залишити Правобережжя, а їхні землі захопили нові власники. "Селяни тримають землі в незаконній посесїі і користуються ними, а тому, хто скаржиться не дають нічого", - свідчив позивач проти українських "хлопів".

Усупереч різним перешкодам, заможні селяни Правобережної України вивозили продукти власного господарства на ринки Лівобережжя. Так, у 1741 р. з 41 села Подніпров'я через митні кордони в Київ та інші міста Гетьманщини було вивезено 3 тис. пудів збіжжя.

На території Правобережжя розвивалася й транзитна торгівля. Купці з Лівобережної та Слобідської України, Росії відвідували ринки країн Західної Європи та Балкан. Важливе значення мали торговельні зв'язки поавобережних господарств із країнами Сходу. У другій половині XVIII ст. через низку економічних та політичних причин зменшуються обсяги вивезення хліба та іншого товару з використанням головного балтійського порту - Гданська. Пошуки нових шляхів вивезення збіжжя, зокрема через порти Чорного моря (Херсон, Одеса, Миколаїв), протягом тривалого часу спричиняли економічну нестабільність краю.

Після подій Національно-визвольної війни протягом останньої чверті XVII - першої половини XVIII ст. правобережні магнати не змогли утвердити кріпосництво. Українські селяни, які відстоювали особисту свободу, намагалися зберегти економічну самостійність своїх господарств.

СЛОБОДИ ТА КОЗАЦЬКІ ЗЕМЛІ

Фільваркова система господарства могла успішно розвиватися лише за наявності достатньої кількості робочої сили. Тим часом наприкінці XVII - в першій половині XVIII ст. в Правобережній Україні відчувалася значна нестача селянських робочих рук. Ця обставина змушувала магнатів не лише впорядковувати старі села, а й засновувати нові поселення - так звані слободи. Вони виникали на умовах звільнення їх засновників від майже всіх повинностей і податків на певний термін. Заснування слобід відбувалося на основі "привілею" чи особливих прав на осілість, які надавалися власниками дрібній шляхті, "дідичним" селянам та новопоселенцям. Визначаючи терміни існування слобід, магнати зважали на конкретні умови розвитку своїх маєтків. У різних регіонах він становив від 1 до 20 років. Передбачалося, що протягом даного періоду поселенець збудує собі якесь житло, обробить певну кількість землі, придбає робочу худобу і реманент. Для пришвидшення цього процесу окремі пани надавали "слобожанам" своєрідний кредит у вигляді посівного зерна, волів тощо.

Період "пільгових років" розпочався на Правобережжі ще у 80-х pp. XVII ст., однак найбільшого розмаху набув уже в наступному столітті. Щоб заселити спустошені війнами землі, магнати стали закликати сюди селян із різних областей Корони Польської, Великого князівства Литовського, а також Лівобережної України. Були випадки заснування слобід переселенцями з Молдавії та Волощини.

Одночасно відбувався процес "самовільного", з погляду владних структур Польщі, заселення правобережних українських земель. Він проходив під контролем і захистом козацької адміністрації Правобережжя й мав на меті реколонізувати територію Подніпров'я, яка, згідно з умовами польсько-російського
Сеймик у Речі Посполитій
"Вічного миру" 1686 р., мала залишатися пустою. Наявність вільних земель спричинила масовий наплив сюди селян із Лівобережжя. У цьому краю створювалися, нехай і тимчасові, осередки селянської та козацької власності. Джерела свідчать, що селяни вільно продавали й дарували свої "дідичні" поля, луки, ліси, ставки й хутори іншим селянам та міщанам.

Місцева польська шляхта не лише всіляко протестувала проти "самовільного" заселення, а й не погоджувалася з політикою магнатів, спрямованою на відродження господарства Правобережної України за рахунок впровадження слобід. Так, восени 1682 р, шляхта Київського воєводства зверталася до короля з проханням заборонити магнатам селити селян-втікачів на слободах. "Заборонити законом на території воєводства всі слободи - це шкідливе для шляхетського господарства явище, винахід дідичів і посесорів" вимагав Волинський сеймик 1688 р. Через п'ять років знаходимо новий запис в актових книгах Київщини, який засвідчив незгоду середньої і дрібної шляхти з існуванням вільних селянських поселень: "Так багато розвелося на території нашого воєводства слобід, що селяни, які втікають туди, не лише руйнують маєтки наші, але й здійснюють в тих слободах всілякі злодіяння і підбурюють на злочинні дії інших селян. Тому вимагаємо, щоб дідичі повертали селян на першу ж вимогу, а самі слободи були б знищені". Протягом 1714-1736 pp. сеймик Брацлавського воєводства вісім разів ухвалював постанови про знищення власними військовими підрозділами хуторів і слобід.

Згідно з дослідженнями П.Куліша, на вигонах, де мала бути нова слобода, виставлявся хрест із підвішеними на ньому снопами жита й серпом. Щоб селянам було зрозуміло, на скільки пільгових років надавалася ця слобода, у стовп вбивалася відповідна кількість дерев'яних кілків, один із яких виймався по закінченні року. Ніколи й ніхто не питав, звідки поселяни прийшли і хто вони є за своїм соціальним статусом.

Оскільки найбільш розореними після відомих подій були Київщина, Брацлавщина та Центральне Поділля, то саме на цих землях слобідське господарство набуло найбільшого розвитку. Щоб утримати біля себе новопоселенців, власники великих фільварків у цих регіонах після закінчення пільгових років змушені були брати з селян лише невеликий чинш, що тривало подеколи до 30 років. У більшості маєтків чинш брали не з площі розораної землі, а з поголів'я робочої худоби, якою володів селянин. Це зумовлювалося тим, що вільної землі тут було надзвичайно багато, а тяглової худоби - обмаль. Адже більшість слобожан становили втікачі з володінь, де існувала панщина. Однак навіть таке незначне запровадження феодальної повинності викликало опір місцевих селян, які вже звикли жити без економічного примусу.

Типовою ставала ситуація, коли, "відсидівши" певний час на одному місці, слобідські піддані переходили до іншої слободи, завдаючи своїм панам значних збитків.

Покинь батька, покинь мати, покинь всю худобу,
Йди з нами, козаченько, на Україну, на слободу,

- співали українські селяни. Питання про слобожан-утікачів обговорювалося протягом XVIII ст. майже на всіх повітових сеймиках Правобережжя. Подільська шляхта в наказі своїм депутатам на сейм скаржилася, що "хлопи" приходять на слободи, а по якімсь часі переходять на інші й тим самим дуже шкодять землеволодінню та спричиняють різні конфлікти.

Поряд зі слободами, значна частина земель Київщини та Брацлавщини до 1714 р. належала козацтву, яке освоювало відвойовані у польської шляхти та католицького духівництва маєтності. У 1701 р. київський бискуп Гомолінський звертався до сейму зі скаргою на козацького полковника С.Палія, що той "всіляко обтяжує шляхту, порядкує у Фастові... примушує Київське бискупство платити йому податок". На території, де поширювалася його влада, Палій надавав бажаючим у користування стільки землі, скільки вони могли обробити. У підсумку на Правобережжі почали засновуватися козацькі хутори. Історик Т.Осадчий вклав у вуста С.Палія такі слова: "... працював коло неї (землі - авт.) як на своєму господарстві, широкі поля засіваючи хлібами". Наказний гетьман Самусь володів маєтностями між Богуславом та Вінницею, а полковник А.Абазин - в околицях Брацлава. Під час Північної війни, в 1702-1705 pp., король Август II разом із магнатами 15 разів звертався до Петра І, прохаючи допомогти в справі повернення земель і платежів з території Подніпров'я, що підлягала козацькій адміністрації. Як стверджує В.Маркіна, існували такі форми козацького землеволодіння: 1) спадкові; 2) "надані" (землі, за які виконувалася військова служба); 3) "куплені" (придбані за гроші); 4) "зайняті" (оброблені власною працею вільні або відвойовані землі). Слід відзначити, що козаки вважали землю своєю "згідно природного права" й намагалися утвердити пріоритет приватної власності на неї.

Слобідське і хутірське землеволодіння в Правобережній Україні протягом тривалого часу живило козацький, а згодом і гайдамацький рухи. Невипадково місцева шляхта намагалася всіляко обмежити терміни слобід і знищити розсадники політичного й економічного "свавілля" в Речі Посполитій - козацькі поселення.

ЕТНОСОЦІАЛЬНЕ ЖИТТЯ

Етнічний склад населення Київського, Брацлавського, Волинського та Подільського воєводств Речі Посполитої у XVIII ст. відзначався переважанням українців, хоча безперервні війни та соціальні рухи, спричинюючи економічний занепад краю, перешкоджали їх природному відтворенню. Попри те, що на середину 1670-х pp. Правобережна Україна втратила більше половини свого населення, внаслідок колонізацій та міграційних хвиль наприкінці наступного століття українці становили тут близько 3-х мільйонів. Треба відзначити, що соціальна структура правобережного українства впродовж значного проміжку часу була неповною. Через примусове виселення в 1711 p. народ втратив свою еліту - козацьку старшину. Представники старої української шляхти були знищені або покозачилися й перейшли в Лівобережну Україну, а решта прийняла католицьку віру. Незначний відсоток православного духівництва також не завжди міг протистояти польській державній релігії - католицизму. Міщан-українців було замало для того, щоб впливати на політичний розвиток міст. Найбільша соціальна верства - селяни - залишалася переважно вільною, однак процеси так званого другого закріпачення дедалі більше обмежували її права.

Другу за чисельністю етнічну групу становили поляки, яких налічувалося близько 270 тис. Вони разом із євреями (приблизно 220-250 тис. чоловік) у XVIII ст. посіли провідні позиції в політичному та економічному житті Правобережжя. До малочисельнних етносів, що населяли українські землі, належали громади молдаван, волохів, росіян, татар, караїмів, вірменів, німців, греків. Національний склад населення Правобережної України певним чином впливав на формування її загальноетнічної соціальної структури. Протягом 1774-1775 pp. на Правобережжі було укладено реєстри так званого подимного, які охопили переважну більшість населення, окрім шляхти, духівництва та військових. Ці реєстри містили відомості про кількість "димів" (господарств),
Вбрання польської шляхти XVII ст. Худ. Я.Матейко.
давали уявлення про їх загальну кількість "із поспольства", селян, міщан, а також дозволяли згрупувати господарства згідно з юридичною приналежністю. Опрацювавши ці та інші джерела, історик А.Перковський підрахував, що місцева шляхта становила 7,7% всього населення, духівництво - 1,5; купці - 0,14; міщани-християни - 1,7; міщани-євреї - 3,5; селяни - 78,7.

Після довгих років визвольних змагань українців, соціальні гасла яких насамперед спрямовувалися проти польських панів та єврейських орендарів, останні знову стали активно заселяти українські воєводства Корони Польської. Осередками єврейської колонізації були передусім міста й містечка. Тут, користуючись королівськими привілеями та завдячуючи підтримці польських магнатів, вони настійливо прибирали до своїх рук торгівлю, промисли, різні оренди, зумовлюючи, як і перед 1648 p., соціальний антагонізм між ними та корінним населенням. На селі євреї ставали, головно, корчмарями, зосереджували в своїх руках винно-горілчаний промисел, нерідко були управителями земельних латифундій. Об'єднуючись на місцевому рівні в кагали й прикагалки, вони висилали своїх представників на єврейські сеймики, які, в свою чергу, об'єднувалися в сейм усіх євреїв Речі Посполитої - так званий Синод чотирьох країн.

Представники інших народів, гуртуючись у громади, також здобували певні права на самоврядування. Наприклад, своїх окремих судових війтів мали в деяких містах Правобережної України караїми та вірмени. Досить сильні позиції в Києві посідала грецька громада. У 1689 p. українські міщани скаржилися, що грецьке населення міста не відбуває належних повинностей "на ратушу".

Специфіка розвитку "українних" міст Речі Посполитої в другій половині XVII-XVIII ст. була відмінною від умов, за яких формувалися західноєвропейські міста. Зважаючи на залежність магнатів та наявність значного прошарку поселенців-міщан, які займалися землеробством, міста Правобережної України не стали значними торговельно-ремісничими центрами, хоча нові економічні відносини й настійливо торували собі шлях. Міське населення знаходило різні способи, щоб уникати обтяжливих феодальних повинностей та займатися ремеслами, промислами і торгівлею. З другого боку, формування міського "бюргерства" зосереджувалося в руках іноземців, що негативно впливало на утворення елементів загальнонаціонального ринку.

До найбільших міст Правобережжя належали Київ, Кам'янець-Подільський, Луцьк, Володимир, Біла Церква, Рівне, Брацлав, Острог, Умань. Наприкінці XVIII ст. зросла чисельність населення в Дубно - 6535 жителів, Могилеві - 6444, Житомирі - 5419, Бердичеві - 4815, Корці - 4706. Утім, переважали все-таки невеликі містечка, де проживало 1-2 тис. мешканців. Однією з причин, які спонукали до зростання міст, була наявність у них ярмарків. У 1701-1703 pp. звільнені від турецької окупації подільські міста Кам'янець-Подільський, Меджибіж, Хмільник та ін. добиваються королівського привілею на відкриття ярмарків, а вже через три десятиліття на Правобережжі нараховувалося 42 великі й середні ярмарки.

Водночас у більшості правобережних міст точилася запекла боротьба за сфери впливу між представниками різних національностей. Наприклад, у 1702 p. міщани-поляки Кам'янця-Подільського просили сейм, щоб українські ("руські") міщани були "повністю підкорені польському магістрату". Українська юрисдикція в цьому місті припинила своє існування в 1740 p., коли національна ратуша була передана костелу Св. Яна як приміщення для його потреб. Приблизно така ж картина спостерігалася в Барі, Острозі, Луцьку й інших містах Правобережжя, де в суперечку між поляками та українцями встряли вірмени, євреї, караїми.

Зважаючи на конфесійні відмінності, етносоціальний склад правобережного духівництва у XVIII ст. був доволі неоднорідним. Серед католиків і протестантів переважали поляки, серед уніатів і православних - українці. Серед християнського кліру можна було зустріти й молдаван, євреїв-вихрестів, представників інших народів. У зв'язку з там, що духовна кар'єра вважалася на той час надійною і престижною, у чернечий одяг вдягалася велика кількість представників магнатських і шляхетських родів. Крім того, до монастирів різних конфесій ішли міщани; монастирські мури служили прихистком для селян-утікачів та козаків і жовнірів, котрі закінчили військову службу. Найбільш багаті й престижні монастирі відзначалися більш "аристократичним" складом чернечої братії, в бідніших переважали вихідці з простолюду.

"Народ, що населяє Подільську губернію, складається з древніх племен слов'янських русів, сарматів і поляків, між якими, особливо по містах, є багато євреїв, при ріці ж Дністру в поселеннях прибережних багато переселилось волохів і молдовців, а в містах Кам'янець і Могилів - декілька армянів і греків. Дворянство розмовляє по-польськи, у простого ж народу в повітах... вимова українська, малоросійська, в інших повітах змішана з польським і мазурським, євреї говорять зіпсованою німецькою, молдовани - молдавською", - свідчив топографічний опис Подільської губернії наприкінці XVIII ст., змальовуючи надзвичайно цікаву й типову для всієї Правобережної України етнічну картину цього краю.

МІГРАЦІЯ НАСЕЛЕННЯ

У першій половині другого десятиліття XVIII ст. в Лівобережну Україну було примусово переселено тисячі жителів Брацлавського, Білоцерківського, Богуславського, Корсунського, Канівського, Уманського та Могилівського полків. "Тамошнім же полковникам з полковою, сотенною і рядовою козацькою старшиною, з дружинами і дітьми їх з їх рухомим майном на мешкання перейти в Малу Росію, в тамошні полки, де хто бажає", - вказувалося в царській грамоті білоцерківському полковнику А.Танському від 23 вересня 1711 р. Це було великою трагедією для правобережних українців, адже ця земля протягом багатьох поколінь була їхньою батьківщиною.

На спустошені землі Правобережжя ринув потік переселенців з Корони Польської. Здебільшого це були представники магнетерії та середньої шляхти. За ними тягнулася безземельна шляхта та євреї. Найменшу частину цієї міграційної хвилі становили польські селяни й міщани. Цей складний процес проходив одночасно із залюдненням українськими селянами території Поділля та півдня Київщини.

Про участь у цій колонізаційній хвилі різних верств українського, польського та єврейського народів свідчать відомості, які стосуються заселення Меджибізької волості Летичівського повіту на Поділлі. У 1717 р. в населених пунктах волості нараховувалося 2403 господарства, з них 2164 належали підданим-християнам, 88 - шляхтичам і 201 - євреям. Згідно з інвентаризаційними списками, лише 620 родин проживали у волості давно і вважалися старожилами. Родин підданих, які прийшли з інших українських земель, нараховувалося 1151 (з Волинського воєводства - 763, Руського - 143, Белзького - 69, Київського і Брацлавського - 41, Подільського - 51, Лівобережжя - 42, Подністров'я - 21, інших районів - 21). З власне польських воєводств Корони Польської прибуло 106 родин, з Великого князівства Литовського - 43, Молдавського князівства та Московської держави - по 26. Однак уже через п'ять років з Меджибізької волості втікло понад 2 тис. селян. Головною причиною цього "рееміграційного" руху стало запровадження місцевою шляхтою окремих форм феодальної повинності.

Дуже інтенсивно освоювалися українські землі в районі Подніпров'я. У 1733 р. на півдні Київщини нараховувалося 7297 дворів, заснованих переселенцями з Лівобережної України. Саме в 30-х pp. XVIII ст. за рахунок великої кількості новоприбулих фактично закінчилося масове заселення Правобережної України.

Утворення нових і збільшення старих сіл та містечок на Правобережжі відбувались і в наступні десятиліття. Наприклад, на Черкащині протягом 1735-1746 pp. за рахунок припливу втікачів населення збільшилося майже на 5 тис. і становило 13,3 тис. чоловік. "Щоб усі пустощі, які застав, були заселені... В доброму місці слободи дві закладені: одна над Бугом - напроти Конецполя, а друга неподалік від Синички, до яких ключів тягнуться люди..." - доповідав магнатові С.Потоцькому управитель Богопільського ключа на Уманщині. Основна маса населення прибувала сюди з-під Львова, Дрогобича, Бродів, Ковеля. У 1738 p. з Галичини в Правобережну та Лівобережну Україну переселилося близько 10 тис. селян. Цей процес, хоч і не так інтенсивно, тривав і в подальшому. Традиційними стали втечі селян на Правобережжя з Люблінського воєводства Корони Польської.

Водночас на правобережні землі переселялися вихідці з Росії. У 1762 p. представники Київської прикордонної комісії вимагали від поляків повернення 2864 російських сімей, що осіли в Київському та Подільському воєводствах Корони Польської. Цілі села засновували в Хмельницькому старостві старообрядці-пилипони, що втікали від російського кліру. В 1764 р. в Правобережній Україні проживало 1202 сім'ї російських старообрядців.

Паралельно із заселенням Правобережжя відбувався й зворотний процес. Навіть незначне збільшення феодальних повинностей у південно-східних районах Київщини та Брацлавщини зумовлювало масовий міграційний рух місцевого селянства до Новосербії, володінь Запорозької Січі.

Згідно зі спостереженнями В.Антоновича, міграція місцевого населення відбувалася протягом усього XVIII ст. Наприкінці цього століття на Правобережжі зросла кількість молдавських поселень. Тікаючи від турецької влади, молдавани-християни оселялися на Поділлі, а також у південних районах Брацлавського та Київського воєводств.

Під впливом різнорідних еміграційних потоків на кінець XVIII ст. й сформувалася нова етнічна структура Правобережжя. Чільне місце в цьому процесі, який відновлював господарське життя Правобережної України, належало народній колонізації корінного українського населення.