§3. КОЗАЦЬКА ДЕРЖАВА ТА ВИЗВОЛЬНІ РУХИ

"ВІД ДНІПРА ДО СЛУЧІ"

Хоча за міжнародними договорами другої половини XVII ст. Правобережна Україна й потрапила під вплив польського короля і турецького султана, влада кожного з цих монархів була тут спочатку суто номінальною. Попри те, що спроби українців утвердити власну державу не мали успіху на теренах Правобережжя, прагнення до визвольних змагань і далі жило у свідомості козацької еліти. У 80-х pp. тут став відроджуватися головний чинник української державності нової доби всесвітньої історії - полково-сотенний устрій. Нового поштовху до розвитку дістав також інститут гетьманства.

Події Визвольної війни постійно змінювали територію і кордони Української козацької держави. Крім того, починаючи з першої половини 60-х pp., вони істотно впливали на розвиток Правобережної Гетьманщини як її складової частини. Зважаючи на постійні воєнні дії, які велися між Польщею і Туреччиною, татарські напади та спротив польської шляхти, розміри території, яку займала Правобережна Україна-Гетьманщина, у 90-х pp. XVII ст. не були сталими. Козацький устрій обіймав межі колишніх Київського (правобережної частини), Білоцерківського, Паволоцького, Корсунського, Уманського, Брацлавського, Черкаського, Чигиринського, Тарговицького і Могилівського полків. Новоутворений Фастівський полк як адміністративна одиниця охоплював частину територій Білоцерківського, Паволоцького, Торговицького та Київського полків, що зникли в середині 70-х pp. Його очолював полковник С.Палій, який у цей час репрезентував владні структури козацької державності в Правобережній Україні. На південно-західних землях Білоцерківського полку в роки Визвольної війни виник Богуславський полк, який частково поширювався на південні райони Паволоцького. Ним керував наказний гетьман Самусь (Самійло Іванович), який наприкінці 80-х pp. намагався відродити Кальницький (Вінницький) полк. Дуже важливу роль у процесі відродження інститутів української державності відіграло відновлення Брацлавського полку на чолі з А.Абазином. Його влада поширювалася не лише на територію, яку цей полк займав у 50-ті - 70-ті pp., а й на окремі сотні тогочасних Уманського, Кальницького і Могилівського полків. На південній Київщині за допомогою полковника З.Іскри відновив свою діяльність Корсунський полк, який поширювався на частину території зниклих Канівського, Черкаського і Чигиринського полків.

Наприкінці 80-х pp. починає функціонувати традиційний західний кордон Правобережної Гетьманщини. Про те, що полковник Палій "узурпував собі владу" на землях, які охоплювали територію від Дніпра по р.Случ, говорилося ще на сеймі 1688 р. Те ж саме засвідчував один із депутатів вального сейму в 1692 р: "... згідно гадяцьких пактів привласнює (Палій - авт.) собі якусь монархію аж по Случ". У тому ж році королівський комісар С.Дружкевич скаржився до Варшави, що фастівський полковник створює "удільну провінцію" й претендує зайняти всі українські правобережні землі до кордону Київського воєводства з Волинським. Неодноразово відзначав політичне "свавільство" козацької старшини, яка в 90-х pp. установлювала власні кордони, коронний гетьман С.Яблоновський. Восени 1692 р. козацькі сотні перебували у містечках південно-східної Волині - Любарі, Лабуні, Полонному і Грицеві, а західна межа козацького устрою проходила по лінії Демидів-Литвинівка-Бородянка-Радомишль-Коростишів.

Північний кордон Української козацької держави в цей період зазнавав постійних змін. Спочатку він проходив по річках Прип'ять і Словечна, які безпосередньо межували з Великим князівством Литовським. Під час визвольної боротьби північні райони Київщини, на які поширилася влада С.Палія, територіальне зменшились і стали обмежуватися р.Уж, а згодом р.Тетерів, хоча в окремі роки козацький устрій поширювався на територію більшої частини Овруцького повіту. Саме на р.Тетерів, поблизу Іванкова, у 1694 p. відбулося укладення перемир'я між військами польського регіментаря Б.Вільги й українського полковника С.Палія. У липні 1696 p. коронний референдар С.Щука скаржився на те, що правобережні козаки захопили Горно-стайпільську, Бородянську і Казаровицьку волості. "Щоб війська польські на цю сторону Тетерева, де товариство його Палієве ... не переходили", - писав лівобережний гетьман І.Мазепа до Москви в грудні 1699 p., повідомляючи про намагання фастівського полковника встановити північні кордони власних володінь. У листопаді 1701 p. київська шляхта внесла до інструкції на вальний сейм повідомлення про те, що, "зайнявши собі по р.Тетереву якийсь кордон", С.Палій розставляє там своїх козаків.

Східні кордони Правобережної Гетьманщини межували з володіннями Київського полку, який підкорявся владі лівобережного гетьмана. З боку Києва вони проходили по річках Ірпінь і Стугна, а на південному сході - по Дніпру. Для козацької організації Правобережжя даний кордон був майже символічним, адже він визначався міжнародними договорами між монархами Речі Посполитої і Московської держави. Прикордонна лінія між правобережною та лівобережною частинами України охоронялася лише гетьманами Лівобережжя, а не правобережними козацькими полковниками.

Дуже важко реконструювати південні межі володінь правобережних полковників в останньому десятилітті XVII - на початку XVIII ст. На південному сході вони межували з територією, на яку поширювалась юрисдикція кошових отаманів Запорозької Січі. Ймовірно, що південні кордони Брацлавського полку проходили вздовж річок Дністер та Кодима. У 1702 р. С.Палій та А.Абазин приєднали до своїх володінь Балтський, Ольгопільський і Ямпільський повіти та східні райони Поділля, де порубіжними південними містами були Калюс і Могилів. У 1704 p., після переходу Правобережжя під владу І.Мазепи, гетьман "обох сторін Дніпра" писав до Москви: "У якому порядку маю Білу Церкву, Корсунь, Богуслав, Фастів та інші міста, перед цим в державі Палієвій були, залишити" (підкреслення наше - авт.).

У 1709 р. Правобережна Гетьманщина вже поділялася на Білоцерківський, Богуславський, Брацлавський, Вінницький, Корсунський, Могилівський, Паволоцький, Уманський і Чигиринський полки.

Отже, на початку XVIII ст. під владою правобережної козацької старшини опинилася майже вся територія Київщини, а також землі Східного Поділля та окремі райони Південно-Східної Волині. Колонізуючи цю територію, козацька старшина відновлювала й зміцнювала традиції формування місцевої козацької адміністрації періоду Визвольної війни. Отримавши в середині 80-х pp. королівські привілеї на освоєння спустошених земель, козацькі полковники в наступні роки стали узаконювати ними свою владу над територіями, де розміщувалися їхні полки. З часом органи козацького самоврядування почали перетворюватися в державні структури Гетьманської України, які існували тут із 1648 по 1676 р. Використовуючи матеріальну допомогу від Речі Посполитої та Ватикану на боротьбу з турецько-татарськими військами, козацький устрій еволюціонував у напрямі відновлення Правобережної Гетьманщини - державної структури з власною територією і кордонами, яка представляла інтереси українського народу на землях від Дніпра до Случі.

ПРАВОБЕРЕЖНА ГЕТЬМАНЩИНА

Через різні причини, головною поміж яких є брак повноцінної документальної бази, українська історіографія майже обійшла увагою життя та діяльність гетьманів правобережного козацтва "Його Королівської Милості" останньої чверті XVII ст. - Євстафія (Остапа) Гоголя (роки гетьманування - 1675-1679), Стефана Куницького (1683-1684), Андрія Могили (Мигули) (1684-1689), Гришка (Грицька Івановича) (1689-1692), Самуся (Самійла Івановича) (1693-1699). Підкоряючись польському королю, ці козацькі керманичі намагалися надати законності своїй владі й легітимізувати її в очах усього населення Правобережної України. Крім того, погоджуючись на королівський протекторат, гетьмани сподівалися, що в такий спосіб їм удасться зберегти чи відновити козацькі полки як основу національної адміністрації.

Очоливши в квітні 1675 р. козацьку організацію Правобережної України, подільський полковник Є.Гоголь влітку того ж року разом із полковником Кияшкою неодноразово розбиває загони турків під Кам'янцем-Подільським, де, за словами літописця, "їм допоміг сам бог". У вересні-жовтні полки Гоголя відвойовують у турків та їхніх прихильників Ладижин і Умань, обороняють
Портрет наказного гетьмана Правобережної України Євстафія (Остапа) Гоголя (?). XVII cт.
від них Брацлав. Наприкінці жовтня гетьман особисто звертається до Яна III Собеського зі скаргою на погане постачання його відділів, а також повідомляє королю про те, що він може набрати ще кілька тисяч козаків. Під листом, написаним польською мовою, стоїть такий підпис: "Eustaphi Hohol Hetman Nakazny Woysk Zaporowskich J.K.Mci" (Його Королівської Милості - авт.).

На початку 1676 р. Є.Гоголь взяв участь у коронаційних урочистостях свого патрона Яна III. Варшавський сейм, відзначаючи заслуги гетьмана, надає йому шляхетський стан. Однак практично козацька проблема панівними колами Польщі не розв'язувалася. Тому, повернувшись у Правобережну Україну, Гоголь, незважаючи на особисті привілеї, збирає старшину й пропонує їй "пану гетьману задніпровському (І.Самойловичу - авт.) поклонитися". Поштовхом до таких дій став брак будь-якої матеріальної допомоги з боку владних структур Речі Посполитої. Козацька рада навіть вислала своїх представників до лівобережного гетьмана для вироблення умов переходу її військ на Лівобережжя. Але ці переговори між українськими гетьманами не завершуються прийняттям якогось рішення. Після Журавненського договору за рішенням польського сенату полки С.Корсунця, І.Шульги та І.Кобелзького під загальним керівництвом Гоголя (близько 2 тис. чоловік) передислоковуються в Димерське староство на Поліссі. Під управління наказного гетьмана переходили Коростишівська, Чорногородська і Димерська фортеці, козакам також дозволялося перебувати в околицях Білої Церкви та Паволочі. Крім того, правобережному козацтву надавалося право "вислати панів послів на майбутній сейм... написавши в інструкції всіляки свої потреби". Відомостей про те, чи висилали козаки своїх послів на сейм 1677 р., немає, відомо лише, що на ньому ухвалили окрему постанову, яка підтверджувала попередні рішення сенату.

Поселившись на поліських землях Київщини, Є.Гоголь починає запрошувати до себе на службу козаків із лівобережних полків. Цього дуже боявся І.Самойлович, який постійно нагадував охотницькому полковнику І.Новицькому, щоб той охороняв жителів прикордонних міст від наветов і прельщеній" правобережного гетьмана. Водночас Гоголь обіцяв захищати маєтності Києво-Печерського монастиря на поліських землях: ... готовий захищати маєтності ті.., яко син православний... понеже вручено мені від короля дозвіл у всьому Поліссі". У січні 1677 р. лівобережний гетьман І.Самойлович навіть відклав свою поїздку до Москви через погрози Гоголя захопити Київ. Невдовзі московську владу дуже схвилювала чутка про перехід переяславського полковника Д.Райчі в Правобережну Україну. Цар Федір настійливо прохав Самойловича утримувати "малоросійський" народ від переходу до Гоголя.

Розчарування в королівській протекції, відчуття правильності політичного курсу гетьмана І.Самойловича на об'єднання з Правобережжям, загроза турецького наступу та похилий вік змусили Є. Гоголя в квітні 1678 р. направити Самойловичу листа, в якому правобережний гетьман писав: "... нині самого себе твоїй милості віддаю". Однак Гоголь не відразу перейшов на Лівобережжя. Можливо, він виношував плани віддати лівобережному гетьману "разом з собою" і ту територію Правобережної України, яка підлягала його владі згідно з сеймовою постановою. Хоч би як там було, він залишився воювати з татарами на правому березі Дніпра. 5 січня 1679 р. Є.Гоголь помер у своїй гетьманській резиденції в м.Димер й був похований у старовинному козацькому Межигірському монастирі.

23 липня 1683 p. рада правобережного козацтва звертається до короля Яна III Собеського з проханням прийняти її під свою владу й дозволити виправу на турецькі володіння. 24 серпня того ж року польський монарх призначає немирівського старосту Стефана Куницького гетьманом правобережного Війська Запорозького. Наприкінці 1683 р. 5-тисячне військо наказного гетьмана здійснює похід через молдавські землі в буджацькі та білгородські степи. У грудні полки Куницького здобули перемогу над турецько-татарською армією Ява-паші під Тягинею. За свідченням очевидців, тягинський шлях був усіяний ворожими трупами на протязі чотирьох миль, було вбито тягинського бея Алі, старшого над Буджацькою ордою Алігер-пашу, кількох татарських мурз. Правобережні козаки винищили татарські поселення навколо Килії, Ізмаїла та Аккермана й вийшли до берегів Чорного моря. Ця перемога українського війська знайшла відгук у всій Європі, про неї повідомляли тогочасні італійські, польські, німецькі газети - "летючі листки", вона була вшанована відправою в головному соборі Відня.

Однак у битві на р.Прут біля с.Тобак (30 грудня 1683 - 4 січня 1684 pp.) підрозділи С.Куницького зазнали поразки. Невдоволені діями гетьмана, які призвели до загибелі значної кількості людей, козаки на раді під Могилевом (початок березня 1684 р.) переобрали свого керівника й поставили на гетьманство полковника А.Могилу, а самого Куницького вбили, коли він, перевдягнувшись у чернечий одяг, намагався втікти з місця проведення ради. Попри такий трагічний кінець, роки гетьманування С.Куницького характеризувалися поступовим відродженням козацького устрою Правобережної України, що знову ставав головним чинником суспільно-політичних рухів у регіоні.

Наприкінці квітня 1684 р. новообраний гетьман Могила вирушив на допомогу молдавському господарю Ш.Петричейку, але під м.Студениця (Поділля) його полки були вщент розбиті. І.Самойлович на основі донесень, які надходили до нього від правобережної агентури, так описував події під Студеницею: "... їх (полки Могили - авт.) усіх з містечка в поле турки кам'янецькі з татарами і черемисами виманили і до кілька тисяч витяли; тільки Могиленко з 30 чи більше людьми... прийшов живо до Немирова". Свідчення лівобережного гетьмана слід вважати дещо перебільшеними, адже незабаром із правого берега Дніпра до Самойловича перейшло ще 4 тис. козаків.

Улітку 1684 р. Ян III Собеський намагався остаточно перекрити шляхи постачання турками Кам'янецької фортеці. На військовій нараді було вирішено переправитися через Дністер і відвоювати "ключ Поділля" - м.Язловець. Гетьман Могила попрямував до південно-східних рубежів України. Керувати в Немирові він залишив димерського полковника Мирона. Підрозділи Могили з'єдналися з королівськими військами наприкінці серпня й стали табором біля с.Малинів неподалік від Жванця. Згодом козацькі полки вміло обороняли переправу через Дністер. Загальні підсумки кампанії, однак, були невтішними. Після того, як вода знесла невдало побудований поляками міст, козаки повернулися до Немирова. В подальшому козацьке військо Могили неодноразово брало участь у боях з турками на Поділлі. Гетьман регулярно висилає королеві полонених, у грудні його козаки відзначаються в битві з "ворогом християнства" під Цецорою. "По градах біля Кам'янця, турків вигнавши, своїми військами козацькими гради обложив", - так оцінював даний період діяльності правобережного гетьмана козацький літописець Г.Грабянка.

Ян ІІІ Собеський не полишав своїх планів завоювання Молдавії. Восени 1685 р. відбувся воєнний похід на чолі з коронним гетьманом С.Яблоновським, що мав на меті підкорення дунайського князівства. Активну участь у ньому взяли підрозділи українського козацтва, які, за свідченнями багатьох джерел, відзначились у битвах під Боянами, Городенками, Гулівцями, Зіньковом, Ляхівцями, Полонним, Троянами та Язловцем.

У квітні-травні 1686 р. в Правобережній Україні зі спеціальною місією перебував папський нунцій Ф.Бонесана. Запевнивши українців у підтримці (як моральній, так і матеріальній) з боку Інокентія XI, нунцій отримав лист-відповідь від гетьмана А.Могили, старшини і "всього Війська Запорозького" до папи. У ньому, зокрема, говорилося: "Підемо на ворогів хреста святого радісно.., щоб могли бачити у стін християнських всіх володарів та своїх власних ворогів упокорених". Зрозуміло, що під "ворогами" тут розумілися насамперед турки і татари.

Маємо відомості, що наприкінці літа 1686 р. полки Могили взяли участь у бойових операціях польської армії, спрямованих на оволодіння Кам'янецькою фортецею. Після десятиденного артилерійського обстрілу турецьких позицій польсько-українським силам довелося відступити. За наказом королевича Якуба гетьман А.Могила разом із полком С.Палія залишився на Поділлі воювати з окремими турецько-татарськими загонами. Тут вони розбили загін Батир-Аги і 10 полонених відіслали в подарунок королю.

Взимку 1688 р. А.Могила запрошує до своєї резиденції полковника Палія. Разом вони готували спільну операцію по захопленню колишнього "турецького" гетьмана Я.Драгинича, який "промишляв" біля південних кордонів Правобережної України.

Серпнем того ж року датується один цікавий документ - лист московського царя Петра І до польського короля "про заборону польському підданому Андрію Могилі ('Мигулі} писатися запорозьким гетьманом". Могила привертає до себе увагу московської влади, а також лівобережного гетьмана І.Мазепи тим, що пише листи на Запорозьку Січ до кошового отамана Г.Сагайдачного, в яких запрошує запорожців до себе на службу. Один із таких листів був перехоплений і потрапив до Мазепи. Останній відразу переправив його до Москви, чим викликав небачений гнів запорозького товариства. Наслідок був протилежний бажанням царя й лівобережного гетьмана, і, незважаючи на великі заслони, що були виставлені І.Мазепою по Дніпру, багато запорожців перейшло на службу до А.Могили, який і надалі йменувався "гетьманом Війська Й.К.М. Запорозького".

Щодо дати смерті А.Могили, то її не вдалося встановити. Б.Крупницький, керуючись кореспонденціями німецьких "летючих листків", стверджує, що гетьман помер наприкінці грудня 1688 p. Інші автори говорять про січень-лютий 1689 p.

Після смерті Могили правобережна старшина не змогла скликати загальну козацьку раду. Нез'ясованою залишається позиція в цьому питанні фастівського полковника С.Палія, котрий був "неофіційним" лідером козаків і міг претендувати на роль вибраного чи призначеного гетьмана. Відомо, що Палій був рішуче настроєний проти кандидатури на гетьманство полковника Гришка, яка, одначе, задовольняла польського короля. У квітні 1689 р. Ян III Собеський виступив на варшавському сеймі з пропозицією "... що з козаками робити, і якщо їм дати гетьмана". Королівським універсалом від 4 травня наказним гетьманом над правобережним козацтвом був проголошений полковник Гришко (інколи він підписувався як Гришко Іванович). Король також запевнив Гришка, що коронний гетьман С.Яблоновський незабаром видасть йому козацькі клейноди.

Гришко, керуючи правобережними полками, продовжував політику свого попередника. У липні 1689 р. він разом із комісаром С.Дружкевичем був на "виправі" проти турків під Сороками. Про успішні дії козаків Гришка проти турецько-татарської загрози неодноразово повідомляли італійські "летючі листки".

Водночас нової сили набуває конфлікт між гетьманською владою та С.Палієм, який розпочався ще за часів А.Могили. У період гетьманування Гришка він дістав нового забарвлення у зв'язку із зростаючим військовим та політичним потенціалом Палія. Однією з причин перебування фастівського полковника в польській в'язниці (жовтень 1689-квітень 1690 pp.) стало самовільне розташування ним своїх козаків "там, де мали стояти Гришковї".

За гетьманування Гришка триває "споконвічний" козацько-шляхетський конфлікт, який був відлунням українсько-польського протистояння в попередні роки. 29 листопада 1689 о. Ян III видав універсал "до наказного гетьмана, старшини всієї черні Війська Запорозького", щоб вони не "свавільничали" на землях Хмельницького старости Потоцького. Неодноразово звертався до Гришка й гетьман С.Яблоновський з вимогою не "чіпати добр панів Єльців". У свою чергу, правобережні козаки скаржилися королю на немирівського коменданта, "що втручається у їхні справи". Наприкінці року Гришко на чолі посольства разом із делегатами від Запорожжя вирушив до королівської резиденції. Старшина вимагала надати їм додаткову територію для розташування своїх полків на лівому березі Бугу. Сам король схилявся до позитивного розв'язання козацьких проблем. Була скликана комісія, на якій представники польської шляхти, враховуючи власні інтереси, запропонували українцям лише невеличку територію поблизу Ягорлика. Українське посольство не погодилося на цю пропозицію. На наступних засіданнях комісії якогось компромісного рішення вироблено не було. У жовтні 1690 р. підрозділи Гришка прислали королеві "язика татарського під Очаковим взятого". Сеймові рахунки коронного скарбу свідчили про те, що протягом осені-зими Гришко ще кілька разів присилав "язиків" до Варшави, а також особисто приїжджав до короля в справі функціонування козацької організації Правобережної України. Ян ІІІ неодноразово відзначав його вміле керівництво: "... відвагу рицарську в землі Білогородській показали, даємо добро на подальші акції".

Під тиском С.Дружкевича підрозділи Гришка влітку 1692 р. вирушили до Сорок, але ця операція провалилася. Полковник С.Палій умовив Гришкових козаків перейти під своє командування. За свідченням Дружкевича, "козаків по приходу в Сороки жодного не залишилось". Саме в цьому листі до Яна III від 30 серпня королівський коміcap назвав гетьмана Гришка небіжчиком. Отже, можна стверджувати, що правобережний гетьман помер (можливо, загинув) у липні-серпні 1692 р.

Після цього гетьманська булава пропонувалася С.Палію, однак у 1693 р. наказним гетьманом Правобережної України стає полковник Самійло Іванович. Він разом зі своїми козацькими побратимами веде ї запеклу боротьбу з польською шляхтою за утвердження на Правобережжі полково-сотенного устрою.

Слід відзначити, що правобережне козацтво під час гетьманування А.Могили, Гришка та Самуся вийшло на вищий етап у своєму розвитку, як порівняти з його функціонуванням протягом кінця 70-х-початку 80-х pp. Українське військове керівництво на чолі з цими гетьманами забезпечувало ефективніший захист кордонів Правобережжя, Речі Посполитої та усієї Південно-Східної Європи від турецько-татарських нападів. Саме в другій половині 80-х pp. відроджуються та набирають сили козацькі "місцеві" полки, які в наступному десятилітті утворять так звану Палієву державу. Виконуючи спочатку лише військові функції, козацька організація Правобережної України від року до року міцнішала й дедалі частіше виявляла невдоволення відведеною їй урядом Речі Посполитої роллю.

УКРАЇНЦІ У ВІДЕНСЬКІЙ БИТВІ 1683 р. "КОМПУТОВЕ" ВІЙСЬКО.

1 квітня 1683 p. між Австрією та Річчю Посполитою був підписаний союзний договір, який мав антитурецьку спрямованість і передбачав спільні дії армій обох держав у разі нападу Османської імперії на одну з них. І коли в липні того ж року 100-тисячна турецька армія під керівництвом візиря Кара-Мустафи взяла в облогу австрійську столицю Відень, польський король Ян III Собеський на чолі 25-тисячного війська поспішив на допомогу Леопольду І. Вирішальна битва між союзними військами та турками відбулася 12 вересня, і польська армія відіграла вирішальну роль у перемозі європейської коаліції. А завершальним етапом цих подій став похід польсько-австрійських сил до Угорщини та Словаччини (вересень-листопад 1683 р.), що мав за головну мету остаточне витіснення турецьких військ із Центрально-Східної Європи.

Незважаючи на велику кількість наукових праць, присвячених цій темі (це стосується, головно, польської історіографії), проблематичним і досі залишається питання про чисельність українських козацьких підрозділів, що брали участь у битві під Віднем та в наступних операціях по усуненню
Я.Ф.Кульчицький з "Реляцією"
про Віденський похід.
турецької загрози європейському регіонові, хоча його висвітленню певну увагу в своїх працях приділили такі вітчизняні історики, як І.Німчук, Б.Крупницький та І.Назарко. Спираючись на аналіз віднайдених архівних джерел та нове прочитання опублікованого документального матеріалу й зіставляючи різні точки зору науковців, спробуємо поглибити дослідження попередників і розставити всі крапки над "ї".

Питання про набір українських полків постало відразу після укладення польсько-австрійського союзу. Вже 19 квітня на засіданні сенатської комісії у Варшаві було повідомлено, що "козаків 1200 тільки наказав король набрати зараз під командою 4 ротмистрів Семена, Ворони і других двох". Згодом Ян III, отримавши фінансову допомогу від римського папи Інокентія XI, вирішив, що зможе утримати 3-тисячне козацьке військо.

Виконуючи розпорядження короля, великий коронний гетьман С.Яблоновський видав "приповідний лист" на вербування козацького полку правобережному полковнику Максиміліану Булизі, який у середині серпня мав прибути до Львова. Загальне керівництво набором козаків було доручено шляхтичу Й.Менжинському. Саме йому на руки видали певну суму грошей (близько 30 тис. ліврів) для "затягу" українського війська. За планом, що був розроблений особисто Яном III, козацькі полки 25 серпня мали прибути під Краків, де головні сили Речі Посполитої збиралися для походу на Відень. Однак через різні обставини вони не змогли цього зробити. "Вже не чекаючи полків литовських, ані козаків, залишивши їм наказ поспішати за мною, у перших днях вересня сподіваємось бути на берегах Дунаю", - писав король до папи Інокентія XI наприкінці місяця.

В авангарді польських сил вирушили лише 150 козаків під командуванням полковника Апостола (П.Апостола-Щуровського?). Вони входили до складу підрозділів волинського воєводи Я.Стадніцького на правах приватної легкої козацької корогви. "... З Апостолом не маю козаків більше півтори сотні.., а п.Менжинський сидить ще зі своїми у Львові, як сам пише", - повідомляв король 9 вересня, під час переправи через Дунай. За кілька днів об'єднані війська Яна III та князя Лотаринзького перемогли багатотисячну армію візиря Кара-Мустафи й звільнили оточений Відень. Про участь українських козаків Апостола в цій битві свідчить наступний запис короля: "... турків зараз ведуть, як псів і худобу, їх моя драгунія і козаки немало забрали. О Менжинський, Менжинський!" Останні слова були написані королем у стані великого незадоволення через неприбуття до Відня головних козацьких сил. Із великим сумом головнокомандувач польської армії відзначав, що "козаки з Менжинським вже прийдуть невчасно, хоча вони тут (під Віднем - авт.) були б найпотрібніші". Лише 24 вересня королева Марія-Казимира, якій чоловік доручив слідкувати за "козацьким затягом", повідомила, що Менжинський набрав хіба що півтори тисячі козаків. 28 вересня до військ Яна III, які прямували на Будапешт, приєдналися полки Я.Ворони і Менжинського. Полковникові Семену (Корсунцю?), що надійшов трохи пізніше, наказувалося йти "звичайною дорогою за другими". Через півтора тижня походу серед козаків виникло невдоволення тим, що Менжинський не виплатив обіцяних їм грошей. Однак той запевнив короля, що видасть обіцяну суму лише після походу, щоб козаки завчасно не повернулися в Україну. Під час переправи через Дунай поблизу Остригома козаки Я.Ворони не змогли взяти "язика" на другому березі річки, що дуже роздратувало короля. Виправдовуючись перед Яном III, полковник говорив, що "простих хлопів затягнули, не козаків, бо так швидко козаків не могли дістати". Але незабаром до польської армії приєдналися полки М.Булиги, Семена (Палія?) та Іскрицького (Василя). У жовтні вони відзначилися під час облоги Остригома, а також у битвах під Парканами (9 жовтня) та Щецином (15 листопада). "А вони (козаки - авт.) пішли так швидко, відважно і мужньо, що під димом опанували зараз не тільки передмістя і стодоли, але й першу палісаду і браму та заткнули в ній свої прапори з хрестами - і в усіх заслужили собі на велику славу", - так описував король перший штурм добре укріпленої щецинської фортеці. "Яка то красива винахідливість і майстерність козацька", - згадував у своїх мемуарах свідок участі українських полків у післявіденському поході польської армії Я.Пасек.

Історик І.Назарко відзначав, що під час оборони Відня до складу польської армії входило сім козацьких полків загальною чисельністю З тис. чоловік. Але це не відповідає історичній дійсності. Про те, що під австрійською столицею було лише 150 козаків, писав головний учасник і свідок тих подій Ян III Собеський. Це підтверджують також документи, введені до наукового обігу польськими дослідниками. Щодо сучасних вітчизняних істориків (головно, популяризаторів), то вони зазвичай посилаються на літопис С.Величка, в якому говориться, що "король Собеський... поспішив з кільканадцятьма чи не двадцятьма (!? - авт.) тисячами доброго затяжного козацького молодця в них були начальниками Палій, Іскра і Самусь", однак "правдивість" цієї літописної інформації вже давно спростована І.Німчуком у його ґрунтовному дослідженні. Водночас відзначимо, що "компут Війська Запорозького, укладений наприкінці 1683 р. (а саме на нього посилається І.Назарко в своєму твердженні),
Битва під Парканами 1683 р.
справді нараховував 3 тис. козаків. Проте це були полки, які приєдналися до польського війська після битви під Віднем, у кінці вересня. Під керівництвом полковників В.Іскрицького та Булук-Баші перебувало по 500 козаків, М.Булиги, А.Зеленецького, К.Станецького, Я.Дуніна-Раєцького, а також невідомого полковника (його імені немає в реєстрі) - по 400 чоловік.

Згідно з "Ординацією плати Війську Запорозькому коштом Отця Святого Інокентія XI за субсидією Корони Польської проти неприятеля меча святого", кожному із семи полковників виплачувалося 600 злотих за рік, а також голландського сукна на 132 злотих та лисячого хутра разом із витратами на кравецькі потреби - на 90 злотих. Загальна сума витрат на козацьких полковників становила 5754 злотих. На сімох полкових осавулів видавалося 2625 злотих, генеральному писарю та військовому судді - по 375, шістьом полковим писарям - 756, двадцяти трьом сотникам - 7245, семи полковим хорунжим - 1050, двадцяти трьом сотенним хорунжим - 2760, двадцяти трьом сотенним осавулам - 2576, двісті дев'яносто одному курінному отаману (десятнику) - 32 592, двом тисячам шестистам одинадцяти рядовим козакам - 211 491. Отже, вся грошова сума (до неї входили й витрати на "сукно") визначалась у 267 599 злотих. 1683 роком слід датувати ще одну "Ординацію плати Війську Запорозькому", до якої було внесено три полки загальною чисельністю 1200 чоловік. Деякі польські історики чомусь датують цей документ 1689 р. Однак зміст "Ординації...", а також додаткові архівні джерела переконують, що вона була складена для козаків, які мали брати участь у віденській операції 1683 р. (підтвердженням є повідомлення з Варшави від 19 квітня того ж року, про яке згадувалося вище). Згідно з "Ординацією...", полковникам Я.Вороні (до речі, його ім'я не зустрічається у більш пізніх документах; можливо, він загинув під час походу в Угорщину), С.Корсунцю та Киліяну було виплачено 107 646 злотих. Слід відзначити, що це втричі менше, ніж виплачувалося польській легкій кінноті такої ж чисельності.

Ймовірно, що в післявіденському поході брали участь і окремі козацькі підрозділи (близько 400-800 чоловік), які прийшли з Лівобережної України та Запорозької Січі. Якщо врахувати вояків, котрі не були внесені до реєстрових чи сплатних списків, загальна чисельність українських козаків, що брали участь у відомих подіях, становила близько 5 тис. чоловік.

Як бачимо, польський уряд намагався використати козаків Правобережної України суто як воєнний елемент у боротьбі проти своїх реальних і потенційних ворогів. Козацькі полки запрошувалися для участі майже в усіх закордонних походах польської армії в останній чверті XVII ст. Крім того, Варшава підтримувала проведення козацькими ватажками самостійних бойових операцій, які не суперечили її воєнній доктрині. Для того, щоб мати уявлення про потенціал козацьких відділів, їхню чисельність та можливість фінансування, складалися так звані "компути" (реєстри, списки). "Військо Його Королівської Милості Запорозьке" не входило до загального обліку й мало окремі компути, що свідчило про його особливий статус.

Під час гетьманування А. Могили було укладено два (?) компути козацького війська. У січні 1686 р. коронний гетьман С.Яблоновський наказав Могилі скласти "правдивий" реєстр Війська Запорозького. Укладений козацьким ватажком список відправили до королівської канцелярії для ознайомлення. На жаль, його текст не віднайдено в польських архівосховищах. Маємо лише лист Яна III до комісара над козаками С.Дружкевича, в якому король наказував йому зв'язатися з руським воєводою і папським нунцієм для передачі їм компуту. Вони повинні були визначитись із розміром оплати козацьких послуг. У кінці послання король наголосив: "... треба дякувати Богові, щоб козаки побрали гроші і служили нам". Проте збереглася копія іншого козацького реєстру - від 22 липня 1689 р. "Компут Війська Запорозького Його Королівської Милості складеного під Кашперовцями паном каштелянином Хелмським полковником Й.К.М. для Його Милості ксьондза Бонесани комісара Апостольського" - така повна назва документа, який зберігається в архіві Потоцьких у Варшаві.

Отже, на літо 1689 p. козацьке військо, яке перебувало на утриманні Речі Посполитої та Ватикану, нараховувало шість полків. До першого, який перед цим очолював гетьман Могила, входили старшина в складі генерального писаря, генерального обозного, генерального осавула, генерального хорунжого, бунчужного, підосавула, а також пушкарі (троє чоловік), довбуш, трубач, прапороносець, капелан та прості козаки - 93 чоловіка. Полк. Гришко мав полкових писаря, хорунжого, осавула, підосавула, суддю, сотенних отаманів (38 чоловік), сотників, хорунжих і осавулів (по п'ятеро чоловік), козаків - 514. У полковника Іскри було 17 старшин та 280 чоловік "черні". Полк Самуся нараховував 14 старшин і 150 козаків. До полку під керівництвом Макаренка входило 7 старшин і 161 козак. Крім того, до компуту було внесено козаків, які за наказом С.Яблоновського воювали татарські улуси. Отже, за даним реєстром правобережне Військо Запорозьке нараховувало 1449 чоловік. У тексті компуту також відзначалося, що до нього не ввійшли козацькі відділи Барабаша, Булук-Баші, Михайла та Семена (близько 300-400 чоловік).

Слід зауважити, що до компуту не були також вписані полки С.Палія та А.Абазина, які не бажали підкорятись "лядським" гетьманам. Однак згодом, у середині 90-х pp., вони вже не відмовлялися від того, щоб бути в реєстрі.

Козацький компут за 1694 p. засвідчує, що на той час у реєстрі перебувало 2 тис. козаків. Він відрізнявся від компуту, складеного під Кашперовцями, тим, що поділяв козацьке військо на кінні та піші полки. До перших належали відділи наказного гетьмана Самуся - 500 кіннотників, С.Палія - 300, А.Абазина - 200, а також 100 козаків під керівництвом регіментаря Вільги. Піших козаків очолювали Ниганчук - 200 чоловік, Ярема - 200, Іскра - 200, Барабаш - 150. Даний компут, на відміну від реєстру 1689 р., не подає детального складу старшини, а також не вказує на чисельність козацької "черні" в полках. Він радше нагадує поспішний чорновий запис для того, щоб мати змогу відзвітувати перед сеймом, який визначив на утримання коронного скарбу саме таку чисельність козацького війська. Зважаючи на сеймову постанову, в 1695 p. був складений ще один компут. За деякими винятками, цей список повторює попередній і згадує Самуся, який мав 600 козаків, Іскрицького - 100, Абазина - 100, Палія - 300. Піхотинців очолювали Іскра - 200 чоловік, Ярема - 200, Барабаш - 150, Тишко - 200, Крук - 200. Текст даного компуту супроводжувався записом, який дозволяє припускати, що правобережні козаки підтримували тісний зв'язок із Запорозькою Січчю. Саме це ставилося в провину полковнику Киліяну. На його місце невідомий автор пропонував призначити Тишка, який був піхотним полковником у С.Палія.

Укладення козацьких компутів свідчить про те, що відродження правобережних полків відбувалося на основі традицій національної військової організації періоду Визвольної війни. Якщо в першій половині XVII ст. певна автономія реєстрових полків була одним із головних чинників зародження елементів державності, то відносна самостійність козацької організації Правобережжя в останній чверті XVII ст. спричинила початок визвольного руху на цих землях. Не дивно, що його провідниками виступали "компутові" полковники Війська Запорозького, адже вони були найбільш організованою військово-політичною в силою, яка виражала власне українські інтереси. Номінальне підкоряючись королеві, правобережні козацькі ватажки фактично провадили свою власну політику. Заходи польського уряду, спрямовані на утворення козацьких структур у потрібних для нього формах, не мали політичної перспективи. Вони лише допомагали козацтву Правобережної України відтворювати й зміцнювати ті традиції державотворення, які були втрачені ними в другій половині 70-х років XVII ст.

ПОЛКОВНИК С.ПАЛІЙ

"Той, що хоче кинутися з мотикою на сонце" - такими словами схарактеризував козацького полковника Семена Палія та його діяльність на теренах Правобережної України в останніх десятиліттях XVII - на початку XVIII ст. Ф.Замойський. Цей влучний вираз польського урядовця стосувався людини, про героїчні вчинки якої ще за життя складалися легенди, якій присвячувалися народні перекази, пісні та кобзарські думи. Трохи згодом, починаючи з другої половини XIX ст., про Палія почали писати історичні романи та наукові монографії, його образ втілювали у своїх працях знамениті художники і народні скульптори.

Після відносно спокійного козакування на Чернігівщині (Семен, як і його батько, був записаний до реєстру Ніжинського полку) Палій подається на Січ. Тут завдяки своїй природній мудрості, розважливому характеру та військовим здібностям він висувається в перші ряди кошової старшини. Восени 1683 р. С.Палій вже очолює один із загонів запорожців, що допомагав королю Яну III Собеському розгромити турецькі війська у післявіденському поході польської армії до Угорщини. Про значущість цієї допомоги говорив в одному із своїх листів Ян III, називаючи С.Палія "віденським богатирем".

Повертаючись із походу, Палій вирішив не йти з козаками до Січі, а залишитися в Правобережній Україні, яка після довголітніх воєн перетворилася в "пустинне поле". Влітку 1684 р. С.Палій зупинився біля І Немирова, де була резиденція правобережного українського гетьмана І А.Могили. Однак Палій не бажає виконувати накази Могили, більше того, він навіть намагається усунути його з посади. Це йому не вдається, і він повертається на Запорожжя. Але через деякий час, восени того ж року, вже з більшою кількістю козаків Палій знову з'являється на Правобережжі. Відтоді розпочинається активна діяльність полковника, яка мала не лише воєнний, а й державотворчий та колонізаційний характер.

Заходи Палія, що мали на меті відродження зруйнованого краю і захист його від турецько-татарських нападів, підтримувалися королівським урядом, який видав йому, а також полковникам Самійлу Івановичу (Самусю), Андрію Абазину та Захарію Іскрі привілеї, що узаконювали певні військово-адміністративні права козацької старшини на території Київщини та Брацлавщини. Стародавні "права та вольності Війська Запорозького" підтверджувалися також постановою вального сейму s від 16 лютого 1685 p. Вже 25 серпня того ж року С.Палій, перебуваючи в Білій Церкві, видав універсал, в якому сповіщав усіх, хто проїжджав територією Білоцерківського полку (особливо купців), про введення ним мита на користь козацької адміністрації.

Невдовзі на Правобережжя потягнулися люди з Лівобережної України, молдавських та білоруських земель. Якщо в 1690 р. у Фастові, який був обраний Палієм для своєї резиденції, було лише кілька сотень дворів, то через три роки їх нараховувалося вже близько трьох тисяч. Протягом наступних років тривав поступовий процес відродження правобережних містечок і сіл, які швидко заселялися завдяки захистові правобережних козаків під керівництвом С.Палія. Місцева польська шляхта, яка також поверталася до "дідичних" маєтків, скаржилася на те, що козаки, починаючи з 1687 p., будують свою "удільну" державу і не зважають на польські закони.

У 1688 p. С.Палій вперше звертається до московського уряду з проханням об'єднати Правобережну і Лівобережну Україну в єдиній Гетьманській державі під зверхністю царя. Однак через укладений між Польщею і Москвою в 1686 p. "Вічний мир" його ініціатива не була підтримана. 21 квітня 1690 p. С.Палій звернувся до Івана Мазепи з листом, в якому повідомляв лівобережного гетьмана про вдалу битву з татарами під Білою Церквою, а також просив його посприяти в тому, щоб "через милість вашу у пресвітлих монархів, аби прийнятий був". Отримавши відмову царського уряду, який не бажав порушувати московсько-польську угоду, правобережний полковник вирішив запевнити короля Яна III в своєму підданстві. У листі до польського монарха від і 30 травня з Фастова Палій писав: "... впавши до ніг В.К.М. пана нашого милостивого, чинимо подяку і вірну зичливість до останку хиття мого, як вірний підданий В.К.М., з людьми полку мого служити неодмінно готовий..." Крім того, козацький полковник просив короля захистити його від "гніву" великого коронного гетьмана С.Яблоновського, і який разом із полком П.Апостола-Щуровського не давав Палієвим козакам розміщуватися на "консистенціях", які раніше були визначені йому королівським урядом. Також С.Палій скаржився на білоцерківського коменданта С.Раппе, який, випустивши його з в'язниці за королівським наказом, не віддав йому "пернач від В.К.М. мило даний, при тім ще риштунок оправний і коні і інші речі". Наприкінці листа полковник прохав Яна III надіслати додаткову плату для його війська, бо присланих 2 тис. злотих, які прийшли перед тим із Варшави, не вистачало для утримання полку,

Утвердження козацького устрою на Київщині викликало "справедливе" обурення місцевої шляхти та духовних осіб, адже на їхні землі стала поступово поширюватися влада С.Палія. Щоб убезпечити себе від можливого конфлікту з королем, козацький полковник запевнював польського правителя, що не має наміру займати "ті добра, які Богу і Церкві належать". Повідомлений про це з Варшави, київський бискуп А.Залуський дозволив козакам Палія розташовуватись у його володіннях за умови, щоб йому не робили "ущербу в арендах". Завдяки таким заходам правобережного полковника взаємини між ним і королівською владою, незважаючи на періодичні сутички з місцевою польською шляхтою, були досить стабільними.

Восени 1691 р., після вдалого походу на Білгород, С.Палій, повернувшись до своїх володінь, наказує стратити нобілітованого шляхтича, козацького полковника П.Апостола-Щуровського. "Такого великого утиснення Війська нашого від Апостола не могли витримати", - виправдовувався він перед королівським комісаром С.Дружкевичем. Водночас Палій запевнював польського урядовця, що не має наміру "шукати собі з Військом іншого пана", хоча перед там неодноразово звертався до І.Мазепи з проханням прийняти його під гетьманську булаву і зверхність царя.

С.Дружкевич, на відміну від короля, не довіряв запевнянням полковника, про що свідчать його листи до Варшави. Саме тому в червні 1692 р. до Фастова прибула делегація київського стольника Кшиштофа Ласки, якого Палій також переконав у своїй прихильності до монарха Речі Посполитої. Після 1692 р. польські військові частини в Правобережній Україні діяли вже не так енергійно. Хоча вони й витіснили Палієвих козаків із Полісся, планований наступ на Фастів не відбувся.

Після допомоги військам І.Мазепи у відбитті нападу "ханського" гетьмана Петра Іваненка (лютий 1693 р.), а також спільного з лівобережними полками походу на Кизикермен С.Палій намагався відновити свої позиції, що похитнулися після захоплення відділами регіментаря Бальцера Вільги значної території Фастівського полку. Для цього він знову вдається до дипломатичних заходів. У листі до Яна III Собеського від 16 травня С. Палій виправдовував те, що без дозволу короля ходив у похід з лівобережними полками, існуванням "спільної і нерозривної монаршої ліги" проти турків. Він сповіщав про вдалі дії правобережних козаків, прохав прийняти свого сотника Павла з татарським "язиком" і обіцяв для підтвердження своєї вірності королеві відновити боротьбу з турецько-татарськими військами на подільських землях. "... Щоб не був випущений з ласки і опіки монаршої з полком моїм найпокірніше прошу", - писав Палій наприкінці листа.

На початку 1694 р. поновлюється наступ польських військ під командуванням С.Яблоновського на Фастів. С.Палій вислав до короля своїх представників, прохаючи пояснити, на якій підставі коронний гетьман здійснив на нього напад, адже він неодноразово складав присягу польському монарху. Можливо, саме після цього звернення Ян ІІІ наказав припинити воєнні дії проти правобережних козаків, бо відділи регіментаря Б.Вільги відступили з території Фастівщини на Полісся. Крім того. Палій уклав перемир'я з Вільгою і Яблоновським - "... вимушений з ляхами з'їзджатися і учинити мир для того, щоб війська більше польські на мене не наступали". Внаслідок примирення козацькі війська звільнили більшу частину Фастівського полку, де знову розмістилися сотні С.Палія. Восени того ж року відділи правобережного полковника здійснили успішний похід на буджацьких татар. Повертаючись до своєї резиденції, Палій надіслав білоцерківському комендантові "реляцію" з повідомленням про знищення семи татарських поселень. Крім того, він відправив до короля і коронного гетьмана кількох узятих у полон "язиків", яких супроводжували його козаки. Саме про них писав до короля, перебуваючи в Батурині, польський посол К.Ісарович: "Пане милостивий, відаю, що у В.К.М. були двоє козаків у Жовкві від Палія, коли В.К.М. полював у полі і вони теж були в полі і кланялись В.К.М.; скоро їх гетьман коронний і каштелян краківський відправив до Палія. А як тільки прийшли, то і тієї ж години послав їх до Мазепи в Батурин, яким певно, гроші дано. щоб віддали Палію".

С.Палій підтримував стосунки не лише з королем, а й з іншими представниками панівних кіл Речі Посполитої. З 1693 p. у Вільні, при дворі литовського воєводи Казимира Сапєги, був "акцентований" представник фастівського полковника. Тісними були контакти козацького керівника із мінським воєводою К.Завішею. Коли той у лютому 1695 р. прибув до Фастова, то "був прийнятий і трактований мило". Особливі відносини склалися в Палія з коронним підстолієм Ю.Любомирським, адже військові підрозділи підстолія досить часто брали участь у спільних козацько-польських операціях проти татар. Український полковник переписувався з белзьким воєводою А.Синявським, овруцьким старостою Ф.Потоцьким та магнатом Ф.Замойським. "Проста мова козацька не має бути доводом проти осіб гідних", - так говорили польські урядовці, які не підтримували зв'язків своїх колег із С.Палієм. Листуючись з окремими представниками урядових кіл Речі Посполитої, полковник Палій мав змогу аналізувати внутрішньополітичну ситуацію, яка складалася в Польсько-Литовській державі, прогнозувати розвиток подій, що могли вплинути на ставлення панівних кіл Польщі до козацького устрою Правобережної України.

Смерть Яна ІІІ Собеського і період безкоролів'я розділили політичну еліту Речі Посполитої на два табори, які підтримували різних кандидатів на вакантний престол. У цей час прихильники саксонського курфюрста Августа звинувачували Палія в тому, що він підтримує французького принца Конті, який також претендував на польський трон. Однак після елекційних урочистостей Августа II український полковник визнає його владу (спочатку його стосунки з новим королем були досить напруженими). У січні 1698 р. польський монарх звертався до Палія: "...Ти наче вдаєш, що нас не розумієш... мусиш виконувати обов'язки і права публічні". Полковник, зважаючи на невдоволення короля його
Медаль польського короля Августа II. 1699 p.
неувагою до найвищої влади Польщі, в травні того ж року вислав до Варшави татарських полонених, а в листопаді - "відібраний цікавий документ" про плани кримського хана. Саме тому Август II Сильний невдовзі надіслав до Фастова свою корогву з королівським гербом. Не забуває правобережний полковник і про налагодження взаємин із великим коронним гетьманом, який після сеймових постанов 1697 р. активізував діяльність своїх військ на Київщині.

Прислухавшись до вимог козацького посольства, яке перебувало у Варшаві наприкінці літа 1698 р., Август II повідомляв С.Палію: "... консистенція, що належить для твоїх молодців буде надана". Але вже у наступному році ситуація в польсько-українських відносинах докорінно змінюється. Вальний сейм 1699 p. ухвалює постанову про заборону утримання "козацької міліції" - саме так українські козацькі полки трактувалися польськими політиками. Хоча невеликі регіменти правобережних полків запрошувалися для проведення окремих воєнних операцій польської армії й після сеймового рішення. Влітку 1700 p. невеликий загін української кінноти брав участь в облозі коронними військами Риги. І знову, як і в попередні роки, козаки скаржилися на те, що від Августа II "плати зовсім немає".

Розв'язання "турецької проблеми" та рішення пацифікаційного сейму змінюють політику правобережного козацтва щодо урядових кіл Польщі. Отримавши звістку про сеймову ухвалу, старшина збирає раду у Фастові, після якої до Варшави відправляється лист за підписом "Семена Палія полковника Війська В.К.М. Запорозького, сотників, отаманів і черні". У посланні до короля Августа II Сильного від 15 серпня 1699 р. козацтво скаржилося на те, що його витісняють за допомогою військової сили з повторно колонізованих земель. Для контролю за виконанням цих вимог до королівської резиденції вирушило посольство на чолі з полковником З.Іскрою. Рішення польської ради сенату про наділення "демобілізованого" козацтва визначеними коронним урядом вільними землями задовольнило тільки певну частину правобережців. С.Палій у листі до короля від 22 серпня 1700 р. рішуче не погодився з такими постановами польської верховної влади. Перед тим він уклав тимчасове перемир'я з регіментарем Б.Вільгою, який розпочав виконувати сеймову конституцію про знищення українського козацтва на Правобережжі.

Звернення правобережної старшини до московського царя і лівобережного гетьмана про політичну та військову допомогу не мали успіху, тож восени 1700 р. С.Палій домовляється з коронним гетьманом С.Яблоновським про припинення обопільних воєнних дій. Але невдовзі дипломатичні заходи Палія та інших полковників правобережного Війська Запорозького щодо примирення з урядовими колами Польщі перестають діяти. Настійливі прохання правобережної старшини до гетьмана Мазепи про приєднання їхніх полків до Лівобережної Гетьманщини, зважаючи на міжнародну ситуацію, закінчуються безрезультатно. У 1701 р. польська коронна армія розпочала широкий наступ на козацьку державність Правобережної України, а С.Палій припиняє будь-які політичні відносини з королем та його підопічним, оголосивши свої володіння "вільною козацькою областю". На землях Київщини, у східних районах Поділля та Волині влітку 1702 р. разпочалося всенародне повстання проти влади Речі Посполитої, яке сучасники порівнювали з революційними подіями середини XVII ст. й називали "другою Хмельниччиною". С.Палій та інші правобережні полковники відмовилися від протекції польського монарха й заявили про присягу "найпотужнішому Пану Царю Московському і Вельможному Й.М. Пану Гетьманові Мазепі".

Повстання в Правобережній Україні швидко охопило не тільки Київщину, а й східні частини Поділля і Волині. З вересня 1702 р. козаки під керівництвом С.Палія облягали головну польську фортецю Правобережжя - Білу Церкву. Тільки 10 листопада місто вдалося відбити у польської залоги, і полковник Палій переніс сюди свою резиденцію з Фастова. Інші козацькі полки під командуванням Самуся та А.Аба-зина оволоділи Немировом, Бердичевом, Баром, Бушею, Рашковом, Старокостянтиновом та іншими містами. Весною 1704 р. влада козацької старшини поширилася майже на все Правобережжя.

Однак цей виступ був жорстоко придушений спільними польсько-російськими зусиллями, а Палія, який не припиняв воєнних дій проти Польщі, було заарештовано лівобережним гетьманом І.Мазепою, який мав виконувати угоду, укладену між російським царем та польським королем. Цей вчинок гетьмана був продиктований також імовірністю зайняття Правобережної України військом Лівобережної Гетьманщини і об'єднання їх в єдину Гетьманську Україну.

Майже рік перебував славетний козацький полковник у батуринській в'язниці. У 1705 р. за наказом Петра І його було відправлено на заслання до сибірського містечка Тобольськ. Але коли І. Мазепа у 1708 р. виступив проти Москви, то Палія, знову ж таки за особистим наказом царя, повернули з далекого Сибіру. Він ще бере участь на боці російських військ у сумнозвісній Полтавській битві 1709 р., однак підірване в засланні здоров'я дається взнаки. Тим не менше, повернувшись до Фастова, де мешкала його друга дружина Феодосія, він знову займає уряд полковника і продовжує боротьбу з польською шляхтою за право володіти Правобережною Україною. Лише смерть перервала багаторічні намагання Семена Палія звільнити правобережних українців від польської влади та об'єднати Україну. У січні 1710 р. його з почестями поховали на території старовинного Межигірського монастиря під Києвом.

Головною історичною заслугою Семена Палія є відродження в останніх десятиліттях XVII - на початку XVIII ст. Правобережної Гетьманщини, де козацька старшина під його вмілим керівництвом відновлювала і зміцнювала традиційні форми місцевої української адміністрації періоду Визвольної війни.

ПИЛИП ОРЛИК У БОРОТЬБІ ЗА ПРАВОБЕРЕЖЖЯ

Наприкінці січня 1711 р. об'єднані українсько-татарсько-польські сили (козацькі полки очолював П.Орлик) вирушили в похід для звільнення Правобережної України від російської присутності. Біля Рашкова армія, в складі якої перебувало 4 тис. запорожців кошового отамана Костянтина Гордієнка, близько 2 тис. поляків С.Потоцького та 20-30 тис. буджацьких і білгородських татар, перейшла Дністер. Внаслідок її дій у середині лютого під контролем П.Орлика опинилась велика територія поміж Немировом, Вінницею та Брацлавом. Тоді ж він пише листа до лівобережного гетьмана Івана Скоропадського, в якому переконує його об єднатися заради того, щоб "... Україна не підлягала ні під чию васальну залежність, але була б назавше самостійною державою". Однак Скоропадський не пристає на ці пропозиції. Більше того, висилає на Правобережжя військовий загін на чолі з генеральним осавулом І.Бутовичем для боротьби з Орликом. У березні військо Бутовича було розбите під Лисянкою, а під владу П.Орлика перейшли майже всі правобережні полки.

Неприступною залишалася тільки Біла Церква, фортифікаційні споруди якої відігравали важливу роль у воєнно-стратегічних планах гетьмана. 25 березня його війська розпочали штурм добре укріпленої, з чисельним гарнізоном фортеці. Хоча запорожці разом із татарами й оволоділи передмістям, триденна облога Білої Церкви не дала результатів. Не витримавши, татари покинули Орлика і, розпорошивши свої загони по Наддніпрянщині, заходилися грабувати українське населення, плюндрувати міста і села, захоплювати ясир. Польські підрозділи Потоцького вирушили на Волинь, а сам П.Орлик із запорожцями, зважаючи на ці обставини, змушений був відступити до Фастова. Невдовзі він покинув Україну й наприкінці квітня знову опинився в Бендерах.

Влітку того ж року його війська беруть участь у битві між турецькою та російською арміями на р.Прут. Українські козаки суттєво посприяли перемозі турків надоосіянами, яких очолював сам Петро І. У липні між Османською та Російською імперіями був підписаний так званий Прутський мирний договір. Питання про політичний статус України було одним із головних під час переговорів: російський цар змушений був "відняти від неї руку" на користь кримського хана та гетьмана П.Орлика.
Морський прапор Війська Запорозького

З огляду на це наприкінці жовтня 1711 р. Орлик висилає до Стамбула делегацію, щоб дієво вплинути на процес ратифікації положень договору. Українське посольство очолив прилуцький полковник Дмитро Горленко; до нього також входили генеральний суддя Клим Довгополий, генеральний писар Іван Максимович, генеральний осавул Григір Герцик та кошовий отаман Костянтин Гордієнко. У своїй інструкції Орлик наказував послам, щоб вони вимагали від султана зміни пункту Прутського трактату, що торкався України і не був чітко сформульований. Генеральна старшина мала відстоювати такі положення: 1) Порта повинна визнати сувернітет гетьмана над Україною "обох сторін Дніпра; 2) Україна мала управлятися гетьманом, що обирався вільними голосами; 3) Порта не може самовільно зміщувати обраного гетьмана; 4) султан повинен змусити Москву назавжди відмовитися від претензій на Україну; 5) Кримське ханство не повинно домагатися васального панування над Україною; 6) протекція шведського короля над українським гетьманом має зберігатися; 7) автономне право Запорозької Січі повинно бути забезпеченим тощо. Активна діяльність українців у Стамбулі та їхній вплив на переговори султана з російським послом Петром Шафіровим стурбували московських дипломатів. "Малоросійські зрадники підбурюють турецький двір проти Росії і вони якраз і є головною причиною, яка перешкоджає укладенню миру", - писав Шафіров у листі до свого царя.

Розглянувши пропозиції української сторони, султан Ахмед III наприкінці грудня видав П.Орлику грамоту, що враховувала майже всі пункти його інструкції. Однак невдовзі під тиском кримського хана та російських послів султан змінює свою позицію. 5 березня 1712 р. Ахмед III видав привілей на ім'я українського гетьмана і всього Війська Запорозького, в якому зазначалося, що "Україна по цьому (правому - авт.) березі Дніпра повертається у посідання теперішнього найяснішого гетьмана Пилипа Орлика". Цей документ повторював положення грамоти 1711 р., за тим винятком, що визнавав за російським царем Лівобережну Україну. Тому Орлик звертається до великого візиря Юсуф-паші з посланням, в якому наполягає на тому, щоб не залишати Лівобережну Гетьманщину під владою царя: "... якщо нам тепер віддають лише цю пустелю, а Лівобережну, заселену, залишають під московським пануванням, то що ж це тоді за визволення? Не лише всі мої попередники з усім Військом Запорозьким добивалися визволення від московського ярма Лівобережної України, найближчої до Московщини за Правобережну, але й сам гетьман Мазепа не для чого іншого з'єднав зброю Війська Запорозького із зброєю Й.В. шведського короля і разом з Й.В. пішов під протекторат Блискучої Порти, як тільки для того, щоб зробити самостійною всю Україну, і передовсім Лівобережну..." Гетьман також наголошував на тому, що без Києва він не може володіти Правобережжям ("... ані Київ без України, ані Україна без Києва існувати не можуть).

Рівно через місяць, 5 квітня, між Туреччиною і Росією був укладений договір, який хоч і не враховував зауважень Орлика, однак надавав йому у володіння Правобережну Україну з резиденцією в Немирові (потім її змінили на Чигирин). Поряд з іншими, на Правобережжі починають утверджуватися Корсунський, Уманський і Чигиринський полки. Турецький уряд навіть хотів призначити єрусалимського патріарха Хрисанфа на "козацьку патріархію". Однак і після укладеного договору Орлик наполягав на продовженні війни з Росією.

Водночас він звертається зі спеціальним маніфестом до урядів європейських країн, щоб поінформувати їх щодо "українського питання" та відносин України-Гетьманщини з Османською імперією. У ньому зазначалося, що Московщина порушила "закони та вольності" української нації, які були підтверджені царем у 1654 р. Пояснювались і причини союзу гетьмана з султаном, який був укладений гетьманом тільки заради визволення рідної Вітчизни. Маніфест надіслали урядам Голландії та Англії. У супровідних листах до англійського короля та Генеральних Штатів Голландії П.Орлик писав, що утвердження Української держави на сході Європи сприятиме встановленню європейської рівноваги, адже таким чином буде ослаблена Російська імперія.

Паралельно зі зверненням до урядів Європи український гетьман пише свою знамениту "Дедукцію" ("Вивід прав України"), яка була віднайдена І.Борщаком у французьких архівах лише на початку XX ст. У цьому документі він знову (вже вкотре!), звертаючись до прикладів з європейської історії, обґрунтовував право українців на власну державу. "... за останнє століття (XVII - авт.) можна було бачити, як у цілім цісарстві Італії, Льотрінгії, Померанії, Швеції і в багатьох інших місцях визнали мирові трактати повну суверенність князівств, на які держави виставляли свої права з різних титулів, а часом просто по причині завоювання. Україна знаходиться майже в такому самому становищі... - писав Орлик. "Дедукція", поряд із Конституцією 1710 р. і маніфестом 1712 р., посіла важливе місце в суспільно-політичній думці України, стала визначною пам'яткою розвитку української державної ідеї не лише в нову, а й у новітню добу всесвітньої історії.

У листопаді 1712 р. Османська імперія повторно оголосила війну Росії, а тому частина війська П.Орлика на чолі з полковником Горленком знову рушила відвойовувати (цього разу вже у Польщі) Правобережну Україну. Проте 4 грудня під Уманню орликівці зазнали поразки від коронних військ на чолі з М.Любомирським. Поступово Орлик у своїй політиці відходить від орієнтації на військову підтримку Туреччини. Він і далі тримається Карла XII, який ще перебував у Бендерах. Підтримує він його і під час так званого Калабалику 1 лютого 1713 р., коли турецько-татарські війська напали на шведсько-український табір. Доки існувала надія, що султан і хан допоможуть Орликові звільнити не лише спустошену Правобережну, а й Лівобережну Україну, гетьман співпрацював з турками і татарами й визнавав їхню зверхність (не пориваючи, однак, із шведським королем). Але тільки-но така можливість була втрачена, він звертається по допомогу до польського короля Августа II Сильного. У вересні того ж року козацькі підрозділи знову вирушили на правобережні землі: Орлик хотів добитися від уряду Августа II дипломатичного визнання. Однак і це не допомогло гетьману втримати під своєю владою хоча б територію Правобережжя. 22 квітня 1714 р. між Туреччиною і Польщею було підписано договір, згідно з яким Правобережна Україна остаточно відходила до короля. Це було крахом дипломатичних і воєнних планів П.Орлика щодо відновлення своєї влади в Україні.

Протягом наступних десятиліть, маючи статус законного володаря України у вигнанні, П.Орлик намагається перебувати в епіцентрі всіх подій, що відбувалися в Європі. Мета його активної дипломатичної діяльності була одна - шляхом укладення різних міждержавних коаліцій добитися від Росії та Польщі звільнення України та відновлення єдиної і самостійної Української держави.

ВІД КОЗАКІВ ДО ГАЙДАМАКІВ, "КОЛІЇВ" ТА ОПРИШКІВ

Після того, як протягом 1711-1714 pp. на Лівобережжя перейшли всі правобережні козацькі полки, шляхта знайшла собі нового супротивника: в Правобережній Україні поширився рух гайдамаків. Політична анархія в Речі Посполитій, свавілля польських панів та євреїв-орендарів, експлуатація селян, що, наростаючи, поєднувалася з релігійним фанатизмом польської шляхти, - все це протягом тривалого часу живило діяльність гайдамацьких загонів. Соціальний склад "лицарів темряви" становили маси розорених (інколи просто злюмпенізованих) селян і міщан. Саме тому в гайдамакуванні виразно окреслювався грабіжницький і розбійницький аспекти: спочатку загони цих "соціальних розбійників" були невеликі й вели боротьбу розрізнено, грабуючи панські маєтки та фізично знищуючи своїх гнобителів. Стихійні виступи гайдамаків не мали виважених політичних цілей (тогочасна політична еліта - козацька старшина - силоміць була виселена з рідних місць), що зумовлювало формування в свідомості певних кіл стереотипу українця-"різуна".

Водночас можна погодитись із твердженням вітчизняних істориків, що слід відрізняти гайдамацький рух XVIII ст. від народних повстань, які мали місце в 1734, 1750 та, особливо, 1768-1769 pp. Аналізуючи масштаби цих повстань, організаційний устрій найбільших формувань, слід відзначити, що характер і мета цієї боротьби виходили за рамки типових дій гайдамацьких ватаг.

Період безкоролів'я після смерті Августа II Сильного, протистояння нових претендентів на корону, втручання в польські справи російських урядовців спричинили в 1734 р. значний спалах народного гніву на "руських" землях Корони Польської.

Користуючись тим, що командування російських військ, яке перебувало на польсько-російському кордоні, звернулося до магнатських "армій" - підрозділів так званого надвірного козацтва (переважно формувалося з українського населення) - з проханням виступити проти прихильників шведського ставленика на престол С.Лещинського, сотник Шаргородської надвірної міліції І.Верлан розпочинає гуртувати навколо своєї сотні всіх невдоволених польським режимом. Його загін, який комплектувався згідно з козацькими традиціями, за короткий проміжок часу розгромив шляхетські війська на Брацлавщині, а потім захопив м.Броди у Руському воєводстві. Повстання дуже швидко охопило інші регіони Правобережної України - Київщину, Волинь, а також, за свідченням очевидця, "ціле Подністров'я". Провідники повстанських загонів Грива, Скорич, Моторний та інші, вміло керуючи своїми підрозділами, захопили Паволоч, Погребище, Таращу, чимало інших містечок і сіл. Окремі джерела стверджують, що в деяких місцевостях бунтівливого Правобережжя були створені органи самоврядування. "Вони гублять всі вас своїми податками і зборами, і захопили у вас все те, що було у вас і що повинно було належати вам по праву... Об'єднайтеся усі під нашими прапорами і йдіть з нами бити панів..." - звертався до правобережних українців один із тогочасних ватажків - М.Москаль.

Незважаючи на придушення повстання 1734 р., вже через три роки активно заявляє про себе на Черкащині відомий гайдамака Г.Голий. У наступному десятилітті повстанські загони діяли в районі Білої Церкви, Крилова, Саврані, Сміли, Лебедина, Липівця, Умані, Балабановки, Гринева, Погребищ.

Характерно, що гайдамаки розпочинали діяти навесні й закінчували свої напади глибокої осені, їхня тактика відзначалася швидкістю переміщення окремих загонів, а також міцним зв'язком з місцевим населенням. Справжніми пристановищами гайдамаків були хутори. На нашу думку, до цього часу залишається невисвітленим воєнний аспект діяльності гайдамацьких підрозділів, її зв'язок із козацькими методами ведення боротьби в XVII ст.

Заклик "бити ляхів і жидів", який був головним гаслом повстання 1750 р., на практиці передбачав боротьбу проти примусового поширення в Правобережній Україні унії та католицизму, економічного визиску з боку єврейської верхівки, національно-культурного вивищення польського "шляхетського народу". У цей час на правобережних землях діяло понад 60 гайдамацьких загонів. Окремі з них під керівництвом М.Теслі, О.Письменного, П.Могили оволоділи Уманню, Володаркою, Летичевом, Фастовом, здійснили напади на Білу Церкву та Мошни. Влітку 1750 р. гайдамаки захопили одне з найбільших міст Східного Поділля - Вінницю. Однак це повстання, як і попереднє, було жорстоко придушене польськими військами.

1768 рік ознаменувався подією, яка дотепер не може примирити представників різних історіографій. Висвітлення причин, перебігу і наслідків народного повстання, яке отримало назву "Коліївщина", і сьогодні є своєрідним полігоном, на якому випробовують свою патріотичну зрілість українські, польські, єврейські (інколи - російські та американські) історики. Найбільше в цій "битві" історичних шкіл діставалося повсталим українцям, які оголошувалися хоч і соціальними, але бандитами, що начебто безпричинно вирізували ("кололи як кабанів") польське і єврейське населення Правобережної України, з а тому й дістали назву "коліїв". Воднораз автори подібних українофобських опусів навіть не намагалися висвітлити бодай найголовніші причини цього й справді жорстокого вибуху народного гніву. Адже він був лише відповіддю на національне, соціальне, економічне та релігійне гноблення впродовж довголітньої "реколонізації" правобережних земель України. Ряд міфів у справі оцінок Коліївщини створила й російсько-радянська історіографія. Для неї було характерним утвердження пріоритету класових факторів під час розкриття причин та перебігу цього повстання.

Безпосереднім поштовхом до початку Коліївщини стали дії представників так званої Барської конфедерації, які силою примушували місцеве населення присягати на вірність у їхній боротьбі проти королівської влади. Водночас зарозуміла шляхта погрожувала вирізати всіх "схизматиків" (православних). Дії польських конфедератів нерідко супроводжувалися пограбуванням місцевого населення, побиттям православних священиків, спаленням церков. Вступ на Правобережжя в червні 1768 р. російських підрозділів і початок воєнних дій проти барських конфедератів породили в частини пригнобленого люду ілюзію щодо ймовірної допомоги з боку росіян.

Під керівництвом запорозького полковника Максима Залізняка та сотника надвірного козацтва Івана Ґонти рух "коліїв" продовжив і розвинув традиції попередніх визвольних змагань. У звільнених містах і селах Правобережної України створювалися органи управління, які наслідували риси полково-сотенного ладу. Один із ватажків, С.Неживий, так визначав завдання "коліїв": "Понєваж не за майно стараємось, тільки щоб віра християнська... більше не осквернялась і щоб не було ворогів на державу".

За короткий проміжок часу (травень-червень) підрозділи "коліїв", очолювані А.Журбою, М.Швачкою, І.Бондаренком та іншими ватажками, оволоділи майже всіма правобережними землями. Захопивши після кровопролитних боїв у червні 1768 р. Умань, полковник М.Залізняк розсилає свої універсали по всій Україні. Проповіді ігумена Мотронинського монастиря Мелхіседека Значко-Яворського знаходять відгук серед населення, пробуджуючи релігійну та національну свідомість правобережних українців. Ідея об'єднання українських земель, поділених чужоземними державами, дедалі більше оволодівала повсталими. Брак політичної культури, віра в "доброго царя", складність гео-політичної ситуації, поряд з іншими чинниками, призвели до поразки народних прагнень. Коліївщина була розгромлена спільними діями польських і російських військ, а її ватажки після тривалих допитів і жахливих тортур скарані.

Протягом першої половини XVIII ст. в карпатському регіоні України набув розмаху рух опришків (з лат. "oppressor" - порушник, знищувач), який за характером своїх дій у рамках "соціального розбійництва" був близький до гайдамаччини. Найвідомішим серед опришків став Олекса Довбуш (1700-1745 pp.), який очолив розрізнені загони, що грабували поміщиків у районі Коломийщини, й здійснював партизанські рейди на Дрогобич, Надвірну, Рогатин, Турку. Його ім'я стало добре знаним не лише в Україні та Польщі, а й у Румунії, Угорщині, Чехії, Болгарії. Опришківський рух охопив Галичину, Північну Буковину, Закарпаття й досить часто зливався з діями гайдамаків у Правобережній та Лівобережній Україні.

Традиції державотворення та визвольної боротьби жили й серед наступних поколінь українців. Відгомоном козацько-селянських воєн XVII ст. та повстань знекровленого українського народу у XVIII ст. стали події 1855 р. на Київщині, коли місцеве населення, протестуючи проти поглинення її Російською імперією, стало організовуватися в козацькі полки та сотні.