§2. У СФЕРІ ІНТЕРЕСІВ СУСІДНІХ КРАЇН

МІЖНАРОДНИЙ СТАТУС ПРАВОБЕРЕЖЖЯ

17 жовтня 1676 р. в м.Журавно (сучасна Львівщина) між урядами Османської імперії та Речі Посполитої був підписаний мирний договір. Він став заключним актом польсько-турецької війни 1673-1676 pp. за право володіння українськими землями Правобережжя. Журавненський договір утретє за короткий проміжок часу розчленовував Козацьку республіку, що постала за часів Б.Хмельницького, між сильнішими сусідніми державами. І якщо Андрусівське перемир'я 1667 p. та Бучацький трактат 1672 р. не встановили остаточної влади якогось із монархів у Правобережній Україні через самостійну політику українського гетьмана П.Дорошенка, то договір у Журавно мав практичні наслідки для поділу правобережних земель протягом наступних років.

Текст Журавненського договору містив вісім статей. Територіальний спір між Польщею і Туреччиною завершився входженням більшої частини Правобережної України до володінь султана (польська влада поширювалася лише на територію, південно-східна лінія якої обмежувалась юрисдикцією Білоцерківської і Паволоцької фортець). Про належність Правобережжя козацькому гетьману, як це фіксувалося в попередньому варіанті договору, вже не згадувалося. Також зазначалося, що незабаром має бути скликана спільна комісія для визначення кордонів між двома державами.

На нашу думку, оцінка Журавненського договору, його наслідків для України та впливу на розвиток міждержавних відносин у Східній і Південно-Східній Європі ще не отримали належної оцінки у вітчизняній історіографії. Адже майже чверть віку (до рішень Карловицького конгресу 1699 p.) Туреччина мала міжнародно-юридичне право на володіння південними землями Київщини та Поділля. Саме розподіл Правобережної України в 1676 p. спричинив політичний і економічний занепад цих земель в останній чверті XVII ст. і мав великий вплив на події наступного століття. Водночас Журавненська угода визнавала втрату Правобережною Гетьманщиною міжнародної правової суб'єктності як державного утворення.

Отже, у жовтні 1676 p. припинилась чотирирічна польсько-турецька війна, але конфліктна ситуація, яка склалася навколо Правобережної Гетьманщини, не була цілковито вирішена. Про свої "права" на неї заявила Московська держава, яка звинуватила Польщу в порушенні Андрусівських домовленостей. Загострилися російсько-польські міждержавні відносини, а згодом розпочалася нова війна за Правобережну Україну, але вже між Портою - з одного боку, та Московщиною і Лівобережною Гетьманщиною - з другого. Цар і лівобережний гетьман, не звертаючи уваги на пункти Журавненського договору, й далі тримали свої війська у правобережних містах, а тому багатотисячна турецька армія влітку 1677 та в І678 pp. здійснила два потужні воєнні походи на Правобережжя.

Весною 1678 p. між Туреччиною і Польщею був підписаний так званий Константинопольський трактат. Власне, це була ратифікація Журавненського договору. Але шостий пункт, який торкався "українського питання", змінювався. Тепер "Україна взята в давніх своїх границях стосовно до виразів цієї угоди, має бути уступлена козакам, підданим моєї Найвищої Порти. Тільки Біла Церква і Паволоч повинні залишитись під Польщею". Обидві "високі сторони" також брали на себе зобов'язання призначати комісарів для розмежування кордонів між володіннями монархів.

Виснаженій у довголітніх війнах з Річчю Посполитою та Швецією Московській державі в останній чверті XVII ст. було не під силу боротися з могутньою Османською імперією. Наприкінці грудня 1677 р. для ведення мирних переговорів до Стамбула вирушило московське посольство на чолі зі стольником А.Проскуровим. В інструкції послам, що затверджувалася царем Федором, містився цікавий пункт, який торкався долі України. Відзначалося, що вона "з найдавніших часів належала до князів руських і київських, але пізніше відійшла від них, а в 1654 р. знову вернулась під владу царя". У зв'язку з цим, говорилося далі в наказі послам, султан не мав права приймати у підданство гетьманів Війська Запорозького і тим самим претендувати на володіння Україною. Положення цього документа, який був типовим для московської політики "післяпереяславського" періоду, на думку царя, мали засвідчувати законні права Московщини на українські землі. Дискусійність такої "легітимності" очевидна і є проблемою іншого дослідження. Але навіть якби й існувало історичне право московитів на володіння Україною (про що твердить російська шовіністична історіографія "від найдавніших часів до наших днів"), то в 1667 р. государі "Всієї Русі" власноручно відмовилися від її більшої, правобережної частини. "... Козаків з другого боку (Правобережжя - авт.) Його Царська Величність звільняє від присяги виконаної собі на підданство, - таким був один із пунктів Андрусівського перемир'я.

Варшавську еліту дуже непокоїла можливість мирного врегулювання російсько-турецьких стосунків. Адже в цьому випадку першою постраждала б Річ Посполита. "Москва тільки й думає, щоб нас штовхнути до війни з турками й забрати собі Україну", - відзначав на сеймі познаньський воєвода. Тому уряд Польщі переорієнтовується на те, щоб поліпшити відносини з Москвою й змусити її виконувати пункти Андрусівської угоди. У серпні 1678 р. в Москві був укладений черговий польсько-російський договір, який підтверджував положення 1667 р. А 31 січня 1679 р. в Гродно (Білорусія) відбулося нове спільне засідання польських та російських дипломатів, де мала розв'язатися проблема "Вічного миру'. Польща вкотре зажадала від Москви повернення Києва. Російські посли відповіли, що поляки самі віддали Київ і всю Правобережну Україну в руки турків, внаслідок чого виникла нова війна і "бунт козацький, які за вітчизну свій Київ мають". Отож, підсумували росіяни, Польща не мала ніякого права вимагати повернення Києва та українських земель. Поки московські та польські посли звинувачували один одного у невиконанні Андрусівського договору, лівобережний гетьман І.Самойлович провадив власну політику щодо Правобережжя, яка на той час полягала у так званих великих згонах місцевого населення на Лівобережжя.

Влітку 1679 р. до Москви прибуло чергове польське посольство на чолі з П.Бжостовським та Я.Гнінським. Намаганню обох сторін укласти воєнний союз проти Туреччини знову перешкодило "українське питання". І росіяни, і поляки, забувши про Андрусівські домовленості, вимагали один від одного права на володіння всією Україною, як Лівобережною, так і Правобережною. У даному випадку Москва вела хитру дипломатичну гру, результатом якої повинен був стати майбутній мир з Османською імперією. Реакція королівського двору на московсько-турецьке зближення була дуже негативною. "... Зрадники, жиди, про мир домовляються і нас поганинові на відлов віддають, перед яким з батьківських місць тікати мусимо", - обурювався з цього приводу Ян III Собеський.

Наприкінці серпня 1680 р. до Кримського ханства (хан Мюрад-Гірей отримав султанський дозвіл на ведення переговорів і укладення попереднього договору) вирушила російська делегація на чолі зі стольником В.Тяпкіним. Заїхавши на Лівобережну Україну, щоб вислухати пропозиції гетьмана І.Самойловича, і включивши до складу посольства ще одну людину (писар С.Ракович мав захищати інтереси Гетьманщини), 25 жовтня посли прибули до татарської столиці Бахчисарая. Більше двох місяців тривали напружені переговори. На початку 1681 p. був укладений мирний договір, за яким Правобережна Україна залишалася під владою турецького султана і кримського хана, а кордоном визначався Дніпро. Крім того, у московському варіанті тексту було записано, що "у ті перемирні 20 років від річки Бугу і другого пом'янутого рубежу річки Дніпро Салтановій Величності Турській і Вашій Ханській Величності знову міст своїх не ставити... і поселення людям своїм ніякого народу на пом'янутих козацьких землях не чинити і залишити їх пустими". Остаточний турецький варіант договору був підписаний у 1682 p. султаном. У ньому вже не згадувалося про те, що частина правобережних земель має залишатися незаселеною. Звісна річ, мир не задовольнив обидві сторони. Адже Московська держава не змогла приєднати до своїх володінь Правобережжя та укріпити західний кордон, а Порта не добилася закріплення за собою Києва та Лівобережної України.

Відразу після укладення договору в Бахчисараї Магомед IV заходився зміцнювати свою владу на Правобережжі, віддавши його під управління молдавському господарю Г.Дуці. У середині жовтня 1681 р. прльськиі}, король повідомляв своїх послів у Москві: "... донеси і те Й.Ц.В. (Його Царській Величності - авт.), що господар волоський вже є в Україні і поселився в Немирові за рішенням Султана Турецького... а не так як в пактах є.., що Україна козакам належать має" (підкреслення наше - авт.). Саме тому, продовжував король, "... коли йде до того, що Задніпров'я на тій стороні України при початкових вольностях не було, належить, щоб Й.Ц.М. (Його Царська Милість - авт.) до такого не допускав і з нами найперше спілкувався". Зрозуміло, що мир між Портою і Москвою штовхав Річ Посполиту до пошуку нових шляхів замирення з царем.

Австрійський імператор Леопольд І та римський папа Інокентій XI настійливо добивалися від польського короля підписання мирного договору з царем. У грудні 1683 р. для підготовки проекту польсько-російського "Вічного миру" до Андрусова прибуло королівське посольство, очолюване К.Гжимультовським. Перший з'їзд дипломатів відбувся на початку січня 1684 р. На ньому поляки, на думку історика М.Бантиш-Каменського, вимагали "... учинити спочатку союз, а потім говорити про мир і малоросіян зробити вільними". Москва не погодилася з таким "сценарієм" переговорів і вже у березні відкликала своїх послів. К.Гжимультовський, який повернувся до Варшави, складаючи звіт про своє посольство на сеймі 1685 р., пропонував шляхті: "... при тому будемо радити королеві, щоб видав універсал до козаків (правобережних - авт.), що їх хоче зробити вільним народом, бо цар сам хоче ними володіти, каже, що дасть їм мільйон, другий... (грошей - авт.)".

Протягом зими 1684/1685 р. польський король ще мав надію укласти мирний договір із Кримським ханством, але вона не справдилася. Не надходила обіцяна для боротьби з турками за Правобережну Україну фінансова допомога від Франції. Тільки Апостольська столиця не лише обіцяла, а й надавала посильну матеріальну поміч королю, вимагаючи при цьому укладення мирної угоди з Московською державою. Ще у травні 1684 р. була організована так звана "Священна антитурецька ліга" за участю Австрії, Венеції, Ватикану та Речі Посполитої, однак вона також не сприяла Яну III Собеському в його намірах утвердитися на правобережних землях. Ці зовнішньополітичні чинники робили для Польщі неминучим укладення міцного союзу з Московською державою.

Головний вузол суперечностей, як і в попередні роки, був зав'язаний на проблемі політичного становища України. Небажання турецького уряду відмовитися від зазіхань не лише на Правобережну, а й на Лівобережну Україну робило досить напруженими московсько-турецькі відносини, що підштовхувало Московщину до союзу з Річчю Посполитою. Сприятлива зовнішньополітична ситуація, яка склалася для Московської держави з початком боротьби країн "Священної ліги" проти Османської імперії, дозволяла царському уряду сподіватися на успішне вирішення в другій половині XVII ст. свого головного геополітичного завдання - заволодіння Україною.

У лютому 1686 р. в Москві розпочалися довгоочікувані російсько-польські переговори. Вони проходили в дуже напруженій атмосфері у зв'язку з тим, що обидві сторони одночасно відіслали своїх представників до Туреччини. І все ж 6 травня був підписаний текст договору, що складався з 33-х статей. "Вічний мир" став актом остаточного міжна-оодно-правового розподілу України на дві частини. "Його Королівська Величність і Річ Посполита жителів малоросійського краю (Лівобережної України - авт.)... не будуть також приймати їх у свою оборону на вічні часи", - проголошувалося в четвертій статті. Правобережна Україна залишалася під владою Польщі. Воднораз не було розв яза-но проблему належності до влади одного з двох монархів правобережних українських земель уздовж Дніпра, від Стайок до Чигирина: "... ті місця мають лишатися порожні, так, як вони є тепер". Отже, московсько-польський договір 1686 р., хоча й закріпив за Річчю Посполитою значну частину Правобережжя, не вирішив одного з головних питань територіального спору між двома державами - питання про політичний статус правобережних земель Подніпров'я.

У зв'язку з цим у серпні 1686 р. до польського короля було відправлено московське посольство Б.Шереметьєва, яке на прохання лівобережного гетьмана І.Самойловича мало вимагати повернення подніпровських земель під управління Лівобережної Гетьманщини. Слід відзначити, що після укладення "Вічного миру" український гетьман розпочав активну зовнішньополітичну кампанію, метою якої було об'єднання всього Правобережжя з Лівобережною Україною.

Майже вся християнська Європа святкувала підписання "Вічного миру". У Польщі навіть було викарбувано медаль з приводу цієї події. На одному боці її містилося зображення короля Яна III Собеського, на другому - фігури польського і московського воїнів. Тримаючи один одного за руки, вони наступали на встромлений у землю півмісяць. Під ним розумілася підкорена в майбутньому Османська імперія. Водночас зображення землі, на яку з одного боку наступав поляк, а з другого - московит, асоціювалося з іншим наслідком укладеного миру, що полягав у розподілі Української козацької держави.

Карловицький конгрес, який розпочався в середині 1698 р., мав вирішити всі спірні територіальні питання між ворогуючими сторонами. У невеличке містечко Карловичі, що в Хорватії, з'їхалися представники країн, які входили до "Священної ліги" (у 1686 р. до ліги приєдналася Московська держава). Протилежною стороною на конгресі була Туреччина. Дипломатичний принцип "uti possidetis", який був запропонований австрійськими представниками, не влаштовував Польщу, адже правобережне Поділля перебувало в руках турків. Натомість польська делегація вимагала повернення до кордонів, які існували між Річчю Посполитою і Портою в довоєнний період. Нарешті після сімнадцяти спільних засідань, у грудні 1698 p., турецькі дипломати погодилися віддати польському королеві всю територію Правобережної України. У третій статті польсько-турецького договору, який був укладений 16 січня 1699 p., відзначалося: "Висока Порта зрікається з цього часу права на Поділля і Україну, і гетьмана українського, який був призначений і зараз в турецькій стороні перебуває, скасує".

Згідно з Карловицьким договором, Річ Посполита оволодівала територією південно-східної Київщини та Поділлям. Якщо зважити на те, що Волинь і решта земель Київщини вже жили під королівською владою, то наприкінці XVII ст. Польща добилася задоволення своїх експансіоністських потреб і отримала згоду інших країн східноєвропейського регіону на володіння майже всією Правобережною Україною. Воднораз міжнародні відносини останньої чверті століття так і не вирішили питання з подніпровською територією Правобережжя. Крім того, слід відзначити, що Карловицький мир, як і всі міждержавні договори XVII ст., виявився недовговічним. Політичний статус Правобережної України розглядався Нарвською угодою 1704 р. між Петром І і Августом II, а також був одним із головних питань, що порушувалися системою міжнародних договорів між Річчю Посполитою, Османською та Російською імперіями у 1711-1714 pp.

Отже, міжнародний правовий статус Правобережної України в останній чверті XVII - перших десятиліттях XVIII ст., зважаючи на геополітичні інтереси країн Східної та Південно-Східної Європи, постійно змінювався. Політичний статус Правобережної Гетьманщини, яка в 50-х - середині 70-х pp. була суб'єктом української державності, став визначатися зовнішньополітичними намірами урядів сусідніх країн. Природно, що окремі плани стосовно правобережних земель були у гетьманів Лівобережної України.

ПОЛІТИКА САМОЙЛОВИЧА ТА МАЗЕПИ Й РОЛЬ МОСКВИ

"...Земля на тій стороні Дніпра українська і в ширину і в довжину", - неодноразово заявляли лівобережні гетьмани в останній чверті XVII - на початку XVIII ст., усвідомлюючи своє правонаступництво у володінні правобережними землями, що після 1676 р. втратили державотворчий потенціал і стали ареною збройної боротьби між іноземними державами. Несприятлива геополітична ситуація, залежність від московських царів не заважали гетьманам І.Самойловичу та І.Мазепі провадити різні заходи політичного, воєнного і дипломатичного характеру для відновлення єдиної Гетьманської України. Слова Самойловича, які він написав у листі до полковника І.Новицького ("... Богу від усіх нехай буде благодарінчя, понєваж отчизну нашу розторгнену Україну привів під єдиного монарха і регімент (управління гетьмана - авт.) у з'єднання"), були визначальними для всього періоду правління лівобережного гетьмана.

Повідомлений про можливий наступ турків на Правобережжя, І.Самойлович з осені 1676 р. розпочинає активну підготовку до відбиття ворожого нападу, в результаті якої були укріплені найбільші південні міста, а також дві столиці України - Київ і Чигирин. Стурбованість долею правобережних земель відбилась у зверненні Самойловича до стольника В.Тяпкіна: "Між тим як у нас в козацькому народі постійно одна думка і один намір і справа, хто володіє Києвом і Чигирином, тому повинний бути покірний весь малоросійський народ". Внаслідок таких дій гетьмана в Чигирині був сформований досить великий гарнізон із 7 тис. козаків і 5 тис. московських солдатів. Це допомогло невдовзі, у серпні 1677 р., витримати багатоденну облогу турецької армії Ібрагім-паші. Керуючи 20-тисячним козацьким військом, гетьман Самойлович разом із підрозділами Г.Ромодановського 28-29 серпня розгромив частину турецької армії коло Бужина, що спричинило відхід турків із-під Чигирина, залога якого трималася з останніх сил.

Так само героїчно діяв І.Самойлович і під час другого походу турецької армії в Україну, що відбувся в червні-серпні 1678 р. Як і під час попереднього нападу, гетьман виявив здібності полководця, стратегічно перегравши турецьких воєначальників. Коли візир Кара-Мустафа після майже двомісячної облоги здобув Чигирин, його виснажене військо опинилося перед свіжими і боєздатними силами І.Самойловича. Таким чином, завойовники знову були змушені покинути українські землі.

Обмеження у провадженні власної зовнішньої політики хоча й не давали змоги Самойловичу активно впливати на співвідношення сил у східноєвропейському регіоні, але компенсувалися за рахунок участі у підготовці та проведенні московсько-польських чи московсько-турецьких переговорів. Зважаючи на глибоку обізнаність українського гетьманату щодо стану справ у Східній Європі, московське дипломатичне відомство постійно радилося з урядом Лівобережної України. У листопаді 1677 р. стольник Карандєєв запропонував І.Самойловичу "... порадитись з старшиною про військові і інші справи свої, які будуть до укладення польських договорів, а вперед... прислати статті". Генеральному писарю В.Кочубею, який віз українські пропозиції до Москви, доручили сказати царю Федору про те, що не може бути й мови про уступлення Речі Посполитій якої-небудь частини Правобережної України, а особливо Києва і Чигирина. У листі від 19 грудня 1677 р." Самойлович писав до дяка І.Іванова про те, що українським народом на переговорах з поляками "як скотиною якою мали б торгувати".

У січні 1677 р. польський резидент Свідерський скаржився московському уряду на те, що Самойлович називає себе "гетьманом обох сторін Дніпра" і займає "Дорошенкові міста", на які претендувала Річ Посполита. Розуміючи, що міжнародна ситуація складається не на його користь (крім того, гетьман враховував прагнення "князя Малої Русі-України" Ю.Хмельницького взяти під свій контроль правобережний регіон), І.Самойлович вирішив знищити всі фортеці на правобережному Подніпров'ї, а їхнє населення розселити на Лівобережжі та Слобожанщині. Восени 1678 р. розпочався перший етап "великого згону".

Син гетьмана Симеон разом із окремими сотнями Київського, Переяславського, Прилуцького, Ніжинського та двох компанійських полків і загоном російського воєводи Л.Неплюєва наприкінці лютого 1679 р. зайняв Ржищів, а згодом Канів і Корсунь. Жителі цих міст, а також Черкас, Жаботина, Мошнів, Драбівки були "на сю сторону (Лівобережну Україну - авт.) зігнані і від неприятеля відлучені, а села і лістечка в тій стороні всі без остатку спалені". До речі, цей період діяльності І.Самойловича найбільш негативно оцінюється вітчизняними істориками, які звинувачують гетьмана у знищенні Правобережної України.

Для укладення мирного договору з Портою і Кримським ханством у листопаді 1680 р. до Бахчисарая в складі московського посольства вирушив представник гетьманського уряду С.Ракович, що мав право дорадчого голосу. Перед тим стольник В.Тяпкін, який на шляху до Криму зупинявся в Батурині, вислухав пропозиції гетьмана Самойловича щодо конкретного змісту майбутнього договору. Однак після підписання Бахчисарайської угоди і, особливо, отримання в 1682 р. "списку" з неї лівобережний гетьман висловив незадоволення цими постановами. Він відверто писав до Москви: "... із списку з затвердженої султанової грамоти... чиниться нам дуже досадливо і шкідливо.., що салтан турський дозволяє між ріками Дніпром і Бугом для своєї користі поселення чинити людські і володарів своїх в тому боці мати хоче, а посли Ваші мали наказ, щоб між тими ріками людей не селити". Невдовзі посол Тяпкін звітував перед царем: "Гетьман Самойлович просив нас, щоб донесли Й.Ц.В... замість задніпровських пустих сторін, які нині за перемитими договорами учинилися за Султаном Турським пожалував би В.Г. (Великий Государ - авт.) його Гетьмана за чисельні його вірні і безперестанні служби і за відняття честі його обох сторін Дніпра, яка честь від нього тепер відійшла в сторону Султана Турського, указав бити тим вам народом бити єдиним під його Гетьманською владою і булавою" (підкреслення наше - авт.).

У грудні 1683 р. гетьман Самойлович відмовився від пропозиції царського уряду прислати українських представників на засідання московсько-польської комісії у Каджині. На нашу думку, це було своєрідним протестом лівобережного правителя проти укладення сепаратного договору між Річчю Посполитою та Московською державою. Крім того, на прикладі попередніх переговорів в Україні добре знали, чим закінчуються такі "запрошення". Однак свої пропозиції щодо вирішення долі Правобережної України Самойлович передає царським послам: "... земля на тій стороні Дніпра українська".

Незабаром у листах до стольника С.Алмазова, окольничого Л.Неплюєва, думного дяка Є.Українцева лівобережний гетьман висловив протест проти ймовірного укладення московсько-польського "Вічного миру". У січні 1686 р. він вислав до Москви своїх представників Г.Самойловича та І.Мазепу з настійливим проханням до царського уряду відкласти справу про підпорядкування Правобережної України польському монархові. Результатом активного втручання гетьманської влади у переговорний процес став запис у сьомій статті все ж таки укладеного "Вічного миру" пункту про відкладення питання щодо належності правобережних земель "від містечка Стайок, униз до Дніпра по річку Тясму, а саме: Ржищів, Трахтемирів, Канів, Мошни, Сокольне, Черкаси, Боровиця, Бужин, Воронков, Крылов і Чигирин". Московські посли, які вирушили до Яна III Собеського для ратифікації тексту договору, мали провести додаткові переговори з даної проблеми, "... а допоки про те не учиниться достатній договір і постанова, ті місця мають бути порожні". Царське посольство на чолі з Б.Шереметьєвим, яке вирушило до Польщі в липні 1686 р., отримало письмову інструкцію від царя, де відзначалося, що на вимогу гетьмана І.Самойловича потрібно всілякими засобами добиватися повернення "пустих земель". 22 грудня польський король, перебуваючи у Львові, ратифікував договір, але остаточне вирішення долі подніпровських земель було відкладено на невизначений термін.

Зі свого боку, український гетьман також звертався до польського монарха з проханням повернути Правобережну Україну. У листах до Яна III він стверджував, що Правобережжя дісталося московському царю від султана та було здобуто його сином Симеоном у Ю.Хмельницького, внаслідок чого з'єдналося з рештою України. В іншому документі, "Пунктах від Самойловича гетьмана", лівобережний правитель переконував польського короля: "А як на тій чигиринській (стороні - авт.) Дніпра... землі від віку власність Війська Запорозького... всі і дальші края за перших гетьманів належали до Булави Війська Запорозького, які одвіку були в міць нашу, однак з сьогоднішнього мирного трактату, як дозволили нам пани господарі наші, їх в сторону Й.К.М. уступивши, так ми без спору і учинили. Але ж вони нам прилеглі і належать!" (підкреслення наше - авт.). Тому Самойлович вимагав від короля, щоб "перелічені власні землі наші при нас були залишені. Які хоч в пустці, а нехай будуть наші". У листі до коменданта Білої Церкви С.Раппе гетьман писав про те, що правобережні землі України, включно з Білою Церквою, здавна належали українському народу і Війську Запорозькому, і запитував: "... то для чого б грунта і землі того боку Дніпра віддавати мали?"

Цілеспрямована "правобережна" політика І.Самойловича, що розходилася із прагненням Москви зберегти мирні відносини з Польщею, стала, безперечно, однією з причин його зміщення з посади гетьмана Лівобережної України. Частина козацької старшини, використовуючи українсько-російські суперечності в справі повернення Правобережної України, зробила все можливе для того, щоб скомпрометувати Самойловича перед московською владою. Інкримінуючи йому зраду в чолобитній до царя (липень 1687 р.), старшина відзначала, що І.Самойлович "про землі тієї сторони Дніпра говорив жорстоко: не так буде, як Москва з Поляками в мирних своїх договорах постановила. Учиним ми так як нам потрібно". Слід зауважити, що більшість вітчизняних істориків переконана: гетьман Самойлович дотримувався думки про необхідність об'єднання територій обабіч Дніпра до останніх днів свого правління.

Новообраний гетьман Лівобережної України І.Мазепа на початку свого володарювання провадив більш помірковану політику щодо Правобережжя. За Коломацькими статтями, укладеними між ним та московським урядом, Мазепа був змушений визнати, що "по тим же договорам ("Вічним миром" - авт.) уступлено в сторону королівської величності Польської і в ті місця не вступати й до порушення договорів ніяких причин не давати". Отже, за спостереженням історика М.Андрусяка, І.Мазепа, на відміну від свого попередника, у питанні про повернення правобережних земель спочатку йшов у річищі московської політики. Водночас він міг впливати на позицію московського двору в російсько-польсько-турецьких відносинах і, таким чином, коригувати свої зовнішньополітичні заходи.

Підтримуючи стосунки з правобережним полковником С.Палієм, гетьман Мазепа намагався втілити в життя свої наміри щодо прилучення Правобережжя. До всього, міжнародна ситуація дозволяла підтримувати відносини з ним не лише за допомогою листування. Європейська програма дій, вироблена країнами, що входили до "Священної ліги", передбачала воєнні походи українського козацтва проти Кримського ханства та інших васалів Османської імперії. Протягом 90-х pp. правобережні полки разом із лівобережними українськими військами часто здійснювали походи в татарські степи. Це давало змогу підтримувати більш тісні контакти між Правобережжям та Лівобережжям. І.Мазепа та С.Палій провели кілька особистих зустрічей для вироблення спільного плану заходів щодо визначення політичного становища правобережних земель. Протягом останнього десятиліття XVII ст. між Мазепою та Палієм велося постійне листування, майже щомісяця до Батурина і Фастова прибували посли з обох боків Дніпра. Це мало бути запорукою майбутнього об'єднання розділеної за міжнародними угодами України.

У травні 1704 р. І.Мазепа отримує наказ Петра І ввести лівобережні козацькі полки на Правобережжя для допомоги королю Августу ІІ в його боротьбі з військами шведів та їхнього ставленика на польський трон С.Лещинського. Вже 29 травня гетьман доповідав із табору над р.Стугна, що полковники Палій, Самусь та Іскра "рушили з домівок і йдуть при своєму боці в обозі з своїми людьми".

Згідно зі свідченнями Г.Грабянки, в червні у таборі поблизу м.Паволоч правобережний гетьман Самусь передав Мазепі булаву, бунчук та королівську грамоту на звання гетьмана. Так І.Мазепа, який доти формально титулувався "гетьманом обох сторін Дніпра", став справжнім правителем об'єднаної Гетьманської України.

Невдовзі гетьман, зважаючи на великий авторитет полковника С.Палія серед усього правобережного, а також частини лівобережного козацтва, визнав за краще для себе усунути від влади героя "другої Хмельниччини". Універсалом від 1 серпня 1704 р. на посаду білоцерківського полковника був призначений М.Омельченко.

У червні наступного року 40-тисячне військо під керівництвом Мазепи зайняло Київщину, Волинь, Східну Галичину й досягло Белзького воєводства. Для своєї резиденції гетьман вибрав м.Дубно на Волині. Наприкінці 1707 р. І.Мазепа повідомляв, що "у воєводствах Брацлавському, Київському і Подільському, між ріками Дністром і Бугом мешкають козаки, мають своїх полковників і сотників". З цього випливає, що до моменту антиросійського виступу Мазепи у 1708 р. майже вся територія Правобережної України перебувала під його владою.

Політичні заходи гетьманської влади Лівобережної України в останній чверті XVII - на початку XVIII ст. були спрямовані на відновлення єдиної Української держави. Однак несприятлива зовнішньополітична ситуація і залежність від московської дипломатії унеможливили здійснення планів щодо взяття втрачених територій Правобережної України під "гетьманськмй регімент".

"УКРАЇНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО" В ТУРЕЦЬКИХ ПЛАНАХ

Османська імперія, яка після завоювання Константинополя претендувала на спадщину римських і візантійських імператорів, у другій половині XVII ст. переживала нелегкий час. Зважаючи на внутрішні проблеми, політична еліта імперії намагалася надати нового поштовху ідеї "священної війни з невірними", щоб зупинити кризові явища всередині країни. Антитурецький за своїм характером Андрусівський договір 1667 p. між Польщею і Московщиною докорінно змінював розстановку сил у Східній Європі та був небезпечний для геополітичних планів Османської імперії і залежного від неї Кримського ханства.

У двох війнах з Польщею (1667-1672, 1673-1676 pp.) та в одній з Московською державою і Лівобережною Гетьманщиною (1676-1681 pp.) турецький султан Магомед IV здобув право поширення своєї протекції на Правобережну Україну. Слід відзначити, що одним із головних ідеологічних принципів зовнішньої політики мусульманських володарів від часу заснування імперії було наступне
Турецький сіпаг XVII cт.
положення: "... те, що меч ісламу здобув від гяурів, уже ніколи не може бути добровільно віддане". Саме тому Висока Порта протягом останньої чверті століття робила все можливе для того, щоб не віддати землі правобережної частини Війська Запорозького під владу польського чи московського монархів.

Улітку 1676 р. Магомед IV звільнив із в'язниці Юрія Хмельницького, а після офіційного зречення П.Дорошенка проголосив його гетьманом і став готуватися до походу в Україну, щоб утвердити там владу новопроголошеного володаря "Українського князівства".

Ю.Хмельницький отримав титул "князя малоруської України і вождя Війська Запорозького" (в інших документах - "князь Сарматський і гетьман Війська Запорозького", "князь Сарматії, Малої Росії і України, вождь Війська Запорозького", "князь України", "князь Руський"), Крім того, йому були вручені булава, бунчук, корогви, бубон, печатка і письмовий привілей від султана на право володіння правобережною частиною України.

У лютому 1676 р. Ю.Хмельницький, перебуваючи в Адріанополі, видав універсал, в якому закликав усі стани українського суспільства підкоритися його владі. Цей документ у Правобережну Україну мав відвезти призначений Хмельницьким наказний гетьман Євстафій Астаматій (Гиковський, Остаматенко, Стоматенко). Прибувши на Правобережжя, Астаматій розпочинає організаційну підготовку до приїзду князя в його володіння. Він також видає універсали від свого імені, де "по Горинь і Димер Україну описав обидва Константинова у ті лінії вложив, по Острог закроїв і велику частину Волині притягнув". Весною Хмельницький призначив свого писаря Григорія (?) полковником у Могилівський полк, старшим над Корсунським полком був поставлений Коваленко.

Незабаром, наприкінці квітня 1677 р., Ю.Хмельницький із невеликим загоном прибічників у складі багатотисячної турецької армії Ібрагім-паші вступив на українську землю. Турецьке керівництво, прагнучи скористатися відомим прізвищем, розсилає від імені Хмельницького універсали, в яких говорилося, що населення повинно підкорятися султану і його наміснику, а також "жити спокійно не побоюючись татарських набігів" (!?). На початку серпня турецьке військо підійшло до Чигирина й стало табором під його стінами. Після багатоденної облоги та штурму міста турки відступили. Чи брали козаки Хмельницького участь в облозі - невідомо. Знаємо лише, що правобережний гетьман у цей час звертався до польської влади з вимогами вивести гарнізони з міст Правобережної України, які надавалися йому султаном. Воєнний похід 1677 р. закінчився невдало для Ібрагім-паші і, особливо, Ю.Хмельницького. "Три дірки має в грудях, з яких іде кров... Мовив до своїх з плачем, повернувшись від сераскера, хіба я винен, що козаки не дотримують слова", - так описували відступ Хмельницького з України очевидці тих подій. Крім того, повідомлялося, що правобережний гетьман перебуває під постійним наглядом турків і не може приймати самостійних рішень.

Більш вдалим для Османської імперії був другий Чигиринський похід улітку наступного року, під час якого Ю.Хмельницький у листі до Яна III Собеського з табору турецької армії під Бендерами вимагав: "... Щоб з Кальника і Немирова і інших міст війська вивели. Полк Кальницький нам належить.., ще раз прошу дотримуватись пактів, які воєвода київський підписав". До Варшави з посольством був відправлений козацький полковник Губар-Бершадський, який перед тим отримав призначення у Брацлавський полк. Представником Хмельницького в Туреччині тимчасово став Є.Астаматій. Султан підтримував ці заходи українського гетьмана, але був дуже незадоволений, отримавши відомості про те, що замість 2 тис. обіцяних для турецького війська козаків Хмельницький дав тільки "старого Астаматія, Івана Хмельницького, Коваленка, Яненка (?), Апостола" з кількома сотнями людей.

У липні полковник Коваленко вирушив здобувати Немирів і Кальник. Наприкінці місяця загін Ю.Хмельницького перейшов через Дністер, а вже 7 серпня сотні Є.Астаматія та І.Яненка-Хмельницько-го "вогняними кулями місто (Чигирин - авт.) і замок запалили". Перед головним штурмом Чигирина турецьке командування на чолі з візирем Кара-Мустафою заявило, що не хоче воювати з козаками лівобережного гетьмана І.Самойловича, а має намір лише вигнати із столиці гетьманської України московські війська. Спаливши після багатоденного штурму Чигирин, Кара-Мустафа відправив Ю.Хмельницького завойовувати інші райони Правобережжя. 23 серпня в універсалі до жителів Канева "сарматський князь" наказував підкоритися новопризначеному наказному гетьману І.Яненку-Хмельницькому, а також звинувачував московські війська у спустошенні правобережних земель. Такий же універсал був відправлений до жителів Черкас і всього населення
Гетьман Юрій Хмельницький
"задніпровської" України. Владі наказного гетьмана І.Яненка невдовзі підкорилися Черкаси, Корсунь, Мошни і Жаботин.

Перебуваючи у Немирові, Хмельницький весь час нагадував польському уряду про його зобов'язання перед Туреччиною звільнити південно-східні землі Київщини та всієї Браплавщини. Його вимогливі листи до Варшави викликали обурення королівської влади, яка затягувала повернення правобережних земель під управління гетьмана. Головною підставою для такої затримки, з погляду короля, було хибне титулування Ю.Хмельницького. Зважаючи на протест Яна III, турецький султан невдовзі заборонив своєму підданому "писати неучтиві листи до польського короля", а також наказав, щоб він не претендував на зайняття Білої Церкви і Паволочі доти, доки не відбудеться турецько-польська комісія з розподілу території. Можливо, що наприкінці 1678 p. Ю.Хмельницький був відкликаний до Стамбула. Польський резидент повідомляв із турецької столиці, що українському гетьману "дуже погано тут, навіть житла не має". Щоправда, згідно з даними інших джерел, він у той час перебував у Немирові.

Наступного року Ю.Хмельницький вирішив заселити спустошені правобережні землі людьми, які втікли або були "зігнані" І.Самойловичем у Лівобережну Україну. Ще на початку січня наказний гетьман І.Яненко, перейшовши на лівий берег Дніпра, перегнав частину населення з-під Козельця і Носівки до Корсуня. Через кілька тижнів війська Ю.Хмельницького разом із загонами Білгородської орди захопили лівобережні містечка Жовнин, Городище, Горошино, після чого Ю.Хмельницький наказав перегнати їхніх жителів у Чигирин та Жаботин. Відділи І.Яненка оволоділи Пісками, Яблуневом, Золотоношею, але 2 лютого були розбиті під Лубнами. Побоюючись наступу турецько-татарських військ та полків Хмельницького на Київ, І.Самойлович навіть наказав будувати фортецю біля Межигірського монастиря. Проте похід правобережного гетьмана на Київ не відбувся. Протягом року з Немирова на Лівобережжя ним висилалися лише окремі загони для переселення людей і підпалення лівобережних українських містечок.

На жаль, досить обмеженою є документальна база про діяльність Ю.Хмельницького у 1680-1681 pp. Відомо, що у квітні 1680 p. він знову вимагав від коменданта Білої Церкви здачі фортеці, а також погрожував польському королеві війною. У червні того ж року на службу до Речі Посполитої перейшли дві корогви мультянів, що перед тим перебували у військах Хмельницького. 9 червня 1681 р. С.Куницький повідомляв, що у Немирові вже управляв "намісник" Хмельницького Таращенко (Тарасенко), який у цей час затримав якогось польського капітана.

Отже, не викликає сумніву той факт, що десь на початку літа Ю.Хмельницького відкликали до Туреччини. Можливо, по дорозі до Стамбула він помер чи був страчений, хоча існує кілька версій його смерті (свідчення С.Величка про повернення Хмельницького в Правобережну Україну в 1685 p. поки що не підтверджуються документальними джерелами).

Після відібрання у Ю.Хмельницького "князівства" турецький султан призначив Правобережну Україну до володінь молдавського господаря Г.Дуки. Це відбулося в червні 1681 p. Дії Магомеда IV вкотре підтвердили тверді наміри Порти щодо утвердження її впливу в даному регіоні Східної Європи. З другого боку, ці заходи турецького уряду засвідчували визнання державної автономії більшої частини правобережних земель. Адже обов'язком "господаря земель Молдавських і України" (так іменувався Г.Дука) перед султаном було лише надання певної кількості військ для турецької армії та успішна колонізація краю. Отримавши Правобережну Україну, господар звернувся до традиційних форм управління регіоном, призначивши від свого імені наказним гетьманом Я.Драгинича (Гредіновича). "Вчора підтверджено господаря на державі, віддано йому Україну, щоб під його урядом була; має вислати господар до Немирова гетьмана... Сам господар виїжджає в тих днях до Порти, щоб лицем своїм впасти під ноги цезарські при одібранні нової держави, за звичаєм турецьким (підкреслення наше - авт.)", - повідомляв шляхтич О. Балабан у листі до Варшави від 26 червня 1681 р. Г.Дука оголосив про заснування багаторічних "слобід", у зв'язку з чим, за висловом М.Костомарова, народ "посунув натовпом
Татарський вершник кінця XVII cт.
у Правобережну Україну. Люди, головно, приходили з Лівобережжя. На гнівні листи І.Самойловича з вимогою не переманювати його підданих Дука відповідав, що він тільки переводить людей на попереднє місце проживання. Господар аргументував це тим, що, згідно з Бахчисарайським договором 1681 р., українці, які були виведені Самойловичем з Правобережжя в попередні роки, вже стали підданими турецького султана.

Через деякий час, улітку 1684 р., Порта проголосила новим гетьманом "турецької" частини Правобережної України козацького полковника Теодора Сулименка (Сулимку). Перед цим полковник Сулимен-ко підкорявся "польському" гетьману С.Куницькому. У грудні 1683 р., під час походу на Молдавію, він був захоплений у полон і визнав протекцію турецького султана. Витіснення з Правобережжя Дуки та його намісника у Немирові Драгинича було значною втратою для Османської імперії. Тому найголовнішим завданням новопроголошеного гетьмана Т.Сулименка стало відвоювання Немирова, який, з огляду на вдале географічне розташування, був важливим стратегічним центром Правобережжя. У листопаді 1684 р. Сулименко разом із татарськими військами сина хана Селім-Гірея І протягом близько трьох тижнів намагався відбити Немирівську фортецю у гетьмана А.Могили. Водночас "турецький" гетьман розповсюджував серед населення універсали, в яких закликав підкорятися своїй владі на тій підставі, що султан надав йому право володіти Правобережною Україною. Деякі правобережні села і містечка, побоюючись турецько-татарської загрози, визнавали зверхність Т.Сулименка. Навіть серед населення Немирова існувала непевність у вирішенні питання, якому гетьману слід підкорятися - "козацькому" чи "турецькому". Однак Сулименко, незважаючи на допомогу татар, так і не зміг оволодіти Немировом.

Ця поразка не зупинила турків. Вони доручили татарському солтан-калзі "в Немирові замість Сулимки Самченка осадити". Ханський син надав новому гетьману Самченку кілька тисяч своїх людей і наказав узяти правобережну столицю. Але ця воєнна акція також закінчилася невдало. За оцінкою історика Б.Крупницького, деструктивна діяльність гетьманів Т.Сулименка і Самченка в середині 80-х pp. звела нанівець попередні зусилля Г.Дуки в справі колонізації правобережних земель. Після марних спроб утвердити своїх гетьманів султан Магомед IV віддає ініціативу в справі вирішення долі Правобережної України в руки татарських ханів.

Отже, слід відзначити, що геополітичні інтереси Туреччини полягали в тому, щоб ослабити міжнародні позиції урядів Польщі та Росії й не дати їм змоги виступити "єдиним фронтом" проти османських планів завоювання європейського регіону. Задля цього Магомеду IV необхідно було стабілізувати політичну ситуацію в Правобережній Україні, якій відводилася роль своєрідного плацдарму для поширення турецького впливу на Центральну та Східну Європу. Саме тому Порта намагалася підтримувати інститути Війська Запорозького ("князівство" Ю.Хмельницького в 1677-1681 pp., гетьманства Г.Дуки, Т.Сулименка та Самченка в 1681-1685 pp.) на землях Київщини і Брацлавщини й не заважала кримському урядові протегувати гетьманам "Ханської України".

"КОЗАЦЬКИЙ" КОРОЛЬ ТА ПОЛЬСЬКИЙ ВПЛИВ У XVIII СТ.

"При кому козаки, при тому й залишається Україна" - таким принципом керувався протягом свого правління (1674-1696 pp.) король Ян III Собеський. Ще перебуваючи на посаді великого коронного гетьмана в 1667-1674 pp., син героя битви під Хотином 1621 p., відомого польського літописця Якуба Собеського Я.Собеський виявив себе політиком, який добре розуміється на "українсько-козацькій проблемі". Вміла політична і збройна боротьба за право володіння Правобережною Україною з гетьманом П.Дорошенком і султаном Магомедом IV стала однією з головних причин його обрання на королівський трон Речі Посполитої.

На початку 70-х pp. серйозним геополітичним суперником Польщі в східноєвропейському регіоні стає Османська імперія. "Річ Посполита сала не вистоїть без самопалів козацьких", вона "не може відбивати такого могутнього ворога одним лише найманим військом", "король все зробить для козаків аби пішли під його руку" - такі вислови були типовими для представників тогочасної політичної верхівки Корони Польської. При цьому панівні кола Польсько-Литовської держави виявляли добру обізнаність у відносинах між королями та козацтвом сторічної давності. "Затягнув Стефан Баторій 6 000 козаків запорожських, а було їх за Дніпром 40 000; а тим 6 000 дав Трахтемирів, щоб мали там гармати, порядків і привілеїв своїх дарував їм там, всі землі від Трахтемирова... і дозволив їм вибирати гетьмана; щоб з татарами воювали..." - згадував чернігівський воєвода С.Бенєвський у 1675 р.

Наприкінці лютого 1676 р. Ян III Собеський запросив наказного правобережного гетьмана Є.Гоголя на свої коронаційні урочистості до Варшави. За королівського сприяння нобілітується значна частина козацької старшини, а сейми 1676 і 1677 pp. ухвалюють окремі постанови щодо козацької організації Правобережної України. Згідно із сеймовими рішеннями, козакам надавалося право розміщуватись у Димерському старостві (Полісся), виплачувались певні суми з коронного скарбу. Зважаючи на воєнні плани польського керівництва, наказний гетьман мав сформувати 4-тисячне військо для боротьби проти турецької армії.

У квітні 1680 р. Ян III скаржився М.Радзивіллу, що Ю.Хмельницький має намір оволодіти Білою Церквою, і відзначав: "... коли нам до війни прийде з туркали буде то не останній раз... той лотр не тільки комендантові нашому, але й нам так буде грозитись". У зв'язку з цим польський король іде на дипломатичну хитрість, неодноразово заявляючи, що, згідно з Бучацьким, Журавненським і Константинопольським (ратифікованими в 1678 р. в Константинополі журавненськими статтями) договорами, Правобережна Україна має належати козакам ("Ukraina Cosacis cedat"). На його думку, Порта не мала права втручатися в справи України, позаяк сама віддавала її козацьким гетьманам. Певна річ, у даному випадку король мав на увазі тих козаків, які перебували під керівництвом Є. Гоголя та були підвладні Польщі. Отже, згідно з логікою Яна III Собеського, Правобережжя повинно було перебувати під королівською владою.

Велике занепокоєння серед варшавських кіл викликала звістка про передачу "турецької" частини правобережних земель під управління молдавському господарю Г.Дуці. В інструкції королівському послу до Москви від 14 жовтня 1681 p. вказувалося, що "Україна козакам належати мала, через що на око видно, що бусурмани хочуть всі слов'янські народи завоювати, а потім і цілу Європу". З цих слів стає зрозумілою та велика роль, яку відводив польський монарх Правобережній Україні та її козацькому устроєві у східноєвропейському геополітичному просторі. У тому ж році депутати вального сейму закидали своєму королю, що він часто приймає козацькі посольства і не інформує про зміст переговорів з ними. Виступаючи на одному з сеймових засідань, Ян III нагадав депутатам, для чого Речі Посполитій потрібно підтримувати зв'язки з українськими козаками. Як приклад він навів події Хотинської битви 1621 p., "... коли було 40 000 козаків, а польського і литовського війська - 60 000".

Саме наприкінці 1683 p. польський король наказав виготовити булаву і печать з "гербом старожитнім України" для вручення їх правобережному гетьману С.Куницькому. Згодом ці козацькі клейноди перейшли до його наступника А.Могили. Після смерті Могили вони потрапили до рук коронного гетьмана С.Яблоновського, але невдовзі король наказав передати їх новопризначеному в 1689 p. гетьману Гришку.

Уряд Речі Посполитої розумів, що успішне вербування козацьких полків пов'язано з правовим розв'язанням проблеми надання території для козацької організації Правобережної України. На початку 1684 р. король у своєму універсалі до правобережного козацтва дозволив йому колонізувати українські землі, що були винищені попередніми війнами: "... з жінками і дітьми поселяйтеся безпечно Вірності Ваші, розпочинайте щасливо і розповсюджуйте господарство, життя здорове і веселе, як в Батьківщині-Матері, великої і неодмінної на завжди певної протекції нашої і Речі Посполитої". Дещо пізніше Ян III Собеський конкретизує свої слова, дозволяючи козацтву розміщатися в межах території "... коло Корсуня, коло Черкас, коло Чигирина, коло Лисянки. понад Тясминем, понад Тікичем і коло Умані". Наміри польських урядових кіл колонізувати Правобережну Україну в даний період збігалися з прагненням козацтва освоїти втрачені раніше дідичні землі. Воднораз королівські універсали не розкривали механізму взаємовідносин козацької адміністрації з місцевою владою, що невдовзі призвело до великих непорозумінь між українцями та поляками.

Заклики короля привертали на землі правобережного Подніпров'я сотні людей з Лівобережної України, Волині, Запорозької Січі й навіть Молдавії та Волощини. На сенатській комісії в грудні 1684 р. Ян III вимагав не заважати йому провадити політику якнайшвидшого "затягнення" козацького війська. На вальному сеймі 1685 p. король виступив ініціатором ухвалення спеціальної
Запорозький козак
постанови-конституції щодо козацтва Правобережної України, в якій підтверджувалося їхнє право на володіння подніпровськими землями. Крім того, згідно з її положеннями, новообраному козацькому гетьману А. Могилі надавалося право видавати "приповідні" листи на формування нових полків представникам козацької старшини (раніше вони видавалися лише польській шляхті).

Король Ян III Собеський підтримував тісні особисті стосунки з керівниками козацької організації на Правобережжі. Відомі його послання до гетьманів С.Куницького, А.Могили, Гришка, Самуся, полковників С.Палія, Д.Федоровича та інших правобережних старшин. Заохочуючи козацтво до рішучої боротьби проти турецько-татарської агресії, польський король надавав козацькій верхівці право на володіння окремими землями і поселеннями. Весною 1687 р. наказний гетьман М.Булига прийняв у володіння частини сіл Геєвичі і Жолони Овруцького повіту. Наступного року полковник С. Палій отримав від короля привілей на с.Романівку, що розташовувалося в білоцерківському старостві. Відомо, що й інші козацькі керівники одержали привілеї на володіння деякими правобережними маєтностями.

Такий "лібералізм" польського монарха став можливим з огляду на те місце Правобережної Гетьманщини, яке відводилося їй у геополітич-них планах країн "Священної ліги" ( як відомо, її членом була Річ Посполита). Протягом останнього десятиліття XVII ст. правобережні козацькі полки майже щороку брали участь у спільних із лівобережними українськими військами походах проти Кримського ханства.

Існує значна кількість праць польських істориків, в яких короля Яна III звинувачують у надмірному "козакоманстві". Не дискутуючи із зарубіжними колегами, відзначимо, що рівень прихильності польського монарха до українського козацтва визначався його великим бажанням утримати Правобережну Україну під своєю владою, а також ступенем воєнної загрози з боку Османської імперії та дипломатичними зобов'язаннями королівського двору перед урядами європейських країн. "Безперечно, що козаки були для Речі Посполитої найнебезпечнішою отрутою і водночас її найміцнішим щитом", - відзначав у 1684 p. німецький дослідник Й.Мюллер, який одним із першиху Європі захистив магістерську дисертацію з історії козацтва. Втім, Ян ІІІ протягом свого правління так і не зміг стабілізувати польсько-українські стосунки, що неухильно погіршувалися за браком проекту практичного розв'язання "козацької проблеми".

Август II Сильний, який був обраний королем у 1699 р., хоч і розумів важливість воєнного потенціалу козацької організації, однак уже не керувався принципом "при кому козаки, при тім і Україна", якого дотримувався його попередник. Натомість він обіцяв шляхті повернути правобережні території Речі Посполитій "чи то війною, чи після постанови миру" з Туреччиною. Характерно, що правобережному козацтву також відводилося певне місце в королівських планах. Август II листувався з полковником С.Палієм, надавав фінансову і матеріальну допомогу наказному гетьману Самусю.

На початку 1702 р. Август II видав універсали до правобережного Війська Запорозького, в яких говорилося, що, згідно з сеймовою конституцією 1699 р. про "ліквідацію козаків у Київськім і Брацлавськім воєводствах", козацьким полковникам належить розформувати свої підрозділи.

Політика королівських урядів Яна III Собеського та Августа II Сильного відзначалася прагненням використати козацьку організацію для утримання своєї влади над Правобережною Україною. Підпорядковуючи "козацьку" колонізацію українських земель своєму контролю, політичні кола Речі Посполитої керувалися не лише політичними, а й економічними інтересами. З другого боку, через відносну слабкість державного устрою Польща потребувала воєнної допомоги українського козацтва в боротьбі з Османською імперією та для поширення свого впливу в Європі.

За правління останніх королів Речі Посполитої Августа III Саксонського (1734-1763 pp.) та Станіслава Августа Понятовського (1764-1795 pp.), коли більшість політичних рішень у державі ухвалювалася окремими магнатськими "фаміліями" Чарторийських, Потоцьких, Сангушків та ін., "українсько-козацьке" питання вже не входило до порядку денного вальних сеймів та воєводських сеймиків. Натомість ще наприкінці другого десятиліття XVIII ст. серед найвищих магнатсько-шляхетських кіл набув поширення так званий "Проект знищення Русі". Це не був державний документ, однак його теоретичні положення поділяло чимало тогочасних польських політиків. Щоб зрозуміти антиукраїнський характер цього трактату, наведемо лише кілька цитат невідомого автора: "... Шляхта руського (українського - авт.) обряду й уніати, а тим більш схизматики не повинні допускатися на жодні посади в своєму рідному краю... Річ Посполита повинна... віддати усіх таких фанатичних прихильників своєї віри (православної - авт.) татарам на поталу... А тоді спустілий край заселити людьми польськими й мазовецькими..."

За словами сучасних істориків В.Смолія та В.Степанкова, утвердження польського панування в Правобережній Україні у XVIII ст. супроводжувалося відновленням не лише національно-релігійного гніту, а й моделі соціально-економічних відносин, яка існувала на цих землях до 1648 р. Характерними рисами такого устрою були домінування великої феодальної земельної власності, фільваркове господарство та кріпацтво.

Згідно з дослідженнями окремих науковців, уже з 1709 р. Річ Посполита фактично потрапила під протекторат Російської імперії, яка не була зацікавлена в стабільному розвиткові Польсько-Литовської держави. Так, за сприяння царського двору Катерини II у 1767 р. виникло три шляхетські конфедерації проти короля, а протягом 1768-1769 pp. їх нараховувалось уже 36. Більшість антиурядових виступів відбувалася на землях Правобережжя й нерідко супроводжувалася гонінням на православних, що, в свою чергу, спричинювало стихійні повстання українського селянства.

Слід відзначити і той факт, що у XVIII ст. в Правобережній Україні рідко можна було зустріти українського православного шляхтича: завершувався процес "добровільно-примусової" полонізації й покатоличення. Щоправда, наприкінці століття траплялися поодинокі випадки зворотного характеру. Широкого розголосу набув вчинок князя А.Яблоновського (1769-1791 pp.), який у 1788 p. перейшов із римо-католиків до уніатів, став носити козацького оселедця й під іменем Миколи ревно дотримувався українських традицій.

ПІД ІНОЗЕМНОЮ ВЛАДОЮ

Правобережна Україна-Гетьманщина з 70-х pp. XVII ст. поступово втрачала свій державотворчий потенціал. Іноземні держави, захоплюючи правобережні землі, впроваджували тут власний адміністративно-територіальний устрій. Уряди Польщі і Туреччини за всяку ціну намагались утримати їх під своєю владою.

Ще в 1672 p. Османська імперія, відвоювавши у поляків Поділля, включила його до свого складу. Кам'янецький еялет, який охоплював територію колишніх Подільського, Могилівського і, частково, Брацлавського й Уманського полків козацької України, проіснував під султанським управлінням до 1699 p. Очолював новостворену турецьку провінцію бейлербей, що призначався султаном і мав усю повноту влади на підлеглій території. Еялет поділявся на чотири адміністративні одиниці - санджаки, яким підпорядковувалися менші округи - нахії.

Згідно з традиційною османською процедурою, сформованою ще в XVI ст., першим етапом організації завойованої території був перепис місцевого населення. На Поділлі він провадився турецькими чиновниками відразу після укладення Бучацького перемир'я з поляками.

Вирішення економічних питань було другим етапом "подільської політики турків. Українські землі розподілялися між султанськими володіннями, маєтностями санджакбеїв і представників військово-службової еліти. Відтак підраховувались очікувані прибутки, які разом із привілейованими листами на земельні наділи вносилися до спеціальних щоденників - дефтерів. На початку 80-х pp. процес утвердження турецької адміністрації на Поділлі завершився. Але в наступні роки (1683-1699) влада бейлербея обмежувалася, головно, невеликим районом навколо Кам'янця-Подільського, який облягали й блокували поляки та українські козаки.

Війська Речі Посполитої, щоб викликати голод серед кам янецької залоги, розпочали систематичні акції щодо виселення подільських селян до сусідніх воєводств. У листопаді 1684 p. єпископ С.Воєнський повідомляв до Варшави: "... ми спустошили решту країни навколо Кам'янця ... виселили в інші сторони мешканців усіх ближніх сіл і містечок". Наприкінці XVII
Кам'янець-Подільська фортеця. Фото XIX ст.
ст. Польщі за підтримки країн "Священної ліги" все ж таки вдалося повернути цю частину Правобережної України під свою владу.

Відновлення та функціонування польського державно-політичного устрою на правобережних землях (остання чверть XVII-XVIII ст.) відбувалися зі значними труднощами. Породжені внутрішніми негараздами та причинами зовнішньополітичного характеру, вони не давали змоги уряду Речі Посполитої повністю підкорити " свавільний" край. Поразка українського народу у Визвольній війні призвела до поступового відновлення в Правобережній Україні воєводсько-повітового поділу в складі Київського, Брацлавського, Волинського та Подільського воєводств.

Найвищими за рангом урядовцями тут були воєводи. Адміністративні обов язки щодо управління краєм покладалися на сеймики, які періодично збиралися магнатами й шляхтою кожного з воєводств. На сеймиках вирішувались усі важливі економічні, воєнні, судові та інші питання. Київська шляхта збиралася в Житомирі, волинська - в Луцьку, подільська - в Кам'янці-Подільському (під час турецького панування - у Львові), брацлавська - у Володимирі. Сеймики обирали послів до головного (вального) сейму країни. Депутати повинні були обстоювати на ньому вимоги місцевої шляхти, що оформлялися в спеціальних письмових інструкціях. Поряд із обговоренням регіональних проблем на засіданнях сеймиків розглядалися й питання загальнодержавного характеру.

Першорядним завданням у царині формування власної політики щодо Правобережної України панівні кола Речі Посполитої та Османської імперії вважали вирішення козацького питання. Територія наддніпрянського Правобережжя, південно-східна частина Київщини та Брацлавщина розглядалися турецьким урядом як козацькі землі, де під протекторатом султана мав управляти український гетьман. Однак спротив, з одного боку, Московської держави й Лівобережної Гетьманщини, а з другого - польського короля, перешкодив Порті утвердити тут свій вплив.

Натомість верхівка Речі Посполитої вважала територію Правобережжя історичними польськими землями, які внаслідок "козацького свавілля" лише на певний час вийшли з-під її влади. Щоб колонізувати й захистити відроджені східні воєводства від турецької загрози, король Ян III Собеський знову звертається по допомогу до козацтва. Надаючи в 1685 p. козакам "прадавні привілеї й вольності", уряд Польщі цілком свідомо намагався повернутися до тих правових норм у польсько-козацьких відносинах, що існували напередодні Визвольної війни. Страх перед можливістю поширення влади лівобережних гетьманів на Правобережну Україну змусив короля дозволити козакам заселяти територію колишньої козацької республіки, створювати органи місцевого самоврядування.

Невдовзі козацтво, як здалося польським урядовцям, виконало свою місію. Знищення за домовленістю з російським царем правобережного козацького устрою не дало панівним колам Речі Посполитої бажаних результатів. Слабка державно-адміністративна влада не могла забезпечити ефективного управління Правобережною Україною у XVIII ст. Чисельність відділів коронного війська, яке базувалося в Київському, Брацлавському, Волинському та Подільському воєводствах, не перевищувала 4-6 тис. чоловік. Водночас надвірна міліція з місцевих магнатів складалася з 2-3 тис. осіб. Відцентрові тенденції всередині країни призвели до того, що саме велике магнатство стало визначати політику щодо населення Правобережжя, яка в багатьох випадках не сприяла нормалізації польсько-українських взаємовідносин. Польська еліта протягом усього століття так і не спромоглася вирішити "українське питання", що стало однією з причин занепаду колись наймогутнішої держави Східної Європи.

Згідно з другим поділом Речі Посполитої (1793 p.), землі Київщини, Брацлавщини та Східної Волині ввійшли до складу Російської імперії. Правобережна Україна поділялася на Ізяславську і Брацлавську губернії, які незабаром перетворились у намісництва. Здійснюваний російським урядом адміністративний поділ Правобережжя не враховував специфічних особливостей окремих його регіонів, а тому в 1797 p. за наказом царя Павла І було утворено Київську, Подільську й Волинську губернії. Російська влада над Правобережною Україною, так само, як польська чи турецька, була іноземною для корінного населення й не забезпечувала його повнокровного розвитку.