§3. СОЦІАЛЬНА ЕЛІТА І "ГОРОДОВЕ КОЗАЦТВО"

СТАРШИНА І ШЛЯХТА

О останній чверті XVII - 60-х pp. XVIII ст. в особливо привілейованому становищі перебували козацька старшина й заможна українська шляхта. Подібно до старшин, шляхтичі обіймали різні посади в гетьманській адміністрації, користувалися такими ж правами, за що зобов'язувалися виконувати службу в козацькому війську. Тож у джерелах між одними й другими не простежується принципової різниці. Нерідко вони однаково іменуються "панами", "дідичами", "знатними військовими товаришами" тощо. Нечисельна шляхта ніби розчиняється серед козацької верхівки й виступає під спільною назвою "старшина". Принаймні, матеріали ревізій того часу здебільшого не виокремлюють шляхту в стан. Та й реалії тогочасного життя не дозволяли такого. Скажімо, прийшовши на Слобожанщину з Подніпров'я, представники українських козацьких старшин і шляхти поступово утворили в регіоні великі родини Донцових-Захаржевських, Квіток, Ковалевських, Кондратьєвих, Лесевицьких тощо, які незабаром склали кістяк місцевого дворянства. У матеріалах ревізії 1723 р. в десяти лівобережних полках розрізняють такі станові групи населення: старшина, духівництво, рядове козацтво, посполиті. Загальна кількість власних старшинських дворів (у матеріалах ревізії немає даних про кількість дворів генеральних старшин і сотників Чернігівського полку) досягала 1054, що становило майже 0,5% всіх дворів. За ревізією і 1725р., у восьми полках (Прилуцький - 8 сотень, Чернігівський - 16, Полтавський - 16, Стародубський - 9, Переяславський - 17, Гадяцький - 11, Ніжинський - 20, Лубенський - 11) значилося дворів: полковників - сім, наказних полковників - один, полкової старшини - 54, сотенної й міської адміністрації (отамани, війти, бурмістри, міські писарі та осавули) - 488 (всього - 550). У матеріали ревізії не внесено даних про кількість дворів генеральної старшини, а також полковників, полкових, сотенних і міських старшин Київського (11 сотень) і Миргородського (15 сотень) полків. Однак можна припускати, що загальна кількість власних старшинських дворів у десяти полках (1725 р.) не перевищувала 1 тис. (або була близькою до цього). І в наступні роки кількість старшинських дворів у полках і сотнях становила незначну частину (до 1%) дворів усього населення.

На Слобожанщині чисельність і етнічний склад старшин періодично змінювалися залежно від міжнародної ситуації та внутрішніх факторів. Проте в списках дворян 1767 р. тут налічувалося: козацької старшини - 298 родин, російських поміщиків - 32, іноземців - 29.

У кінці XVII - на початку XVIII ст. в досить привілейовану групу з козацької лівобережної верхівки та української шляхти виокремилося так зване бунчукове товариство.* Звання "бунчуковий товариш" давали, головно,

* Звання "бунчуковий товариш" запровадив гетьман І.Мазепа (скасовано в 1764 р.).
синам генеральних старшин, полковників і "найзнатнішого" шляхетства. Під час війни бунчуковий товариш мав невідлучно бути біля гетьмана, охороняти символи його влади: бунчук і корогву. Бунчукові товариші перебували під рукою генерального бунчужного. Вони служили без платні (на власний кошт) і не мали постійної посади. Попервах їх кількість не перевищувала ста чоловік, але згодом зросла. Бунчукові товариші перебували під протекцією гетьмана, трималися незалежно від полкової та сотенної влади й часто-густо не бажали їй підкорятися.

Серед козацької верхівки виділялися так звані значкові товариші. Ними переважно ставали сини полкових і сотенних старшин, які не обіймали адміністративно-військових посад. Значковими товаришами керували полковники,
Гетьман. Полковник. Шляхтич.
за дорученнями яких перші або очолювали окремі військові загони, або призначалися помічниками полкових і сотенних старшин. За іменним царським указом від 8 серпня 1734 р. їх мало бути 420 чоловік.

Найзаслуженіші й багаті козаки могли також мати звання "знатного військового товариша". Найчастіше його давали відставним генеральним старшинам і полковникам, які мали в полку великий авторитет і вплив. Менш багаті й заслужені могли одержати звання "знатного товариша" певного полку чи певної сотні.

Протягом досліджуваного періоду в Гетьманщині та Слобідській Україні права державців стосовно посполитих у їхніх маєтках дедалі виразніше набували форм кріпацтва в найтяжчих його проявах. Заборона з боку старшини і шляхти (нерідко оформлена юридичне) продавати землю селянам, міщанам і рядовим козакам, самовільне запровадження, а по тому й збільшення визиску свідчило про значну залежність других від перших. За непокірність державцеві царський уряд у жалуваних грамотах дозволяв старшині жорстоко карати посполитих, відбирати їхнє майно. Різні види покарань посполитих за "непослух" передбачала й старшинська адміністрація. Наприклад, мешканці слободи Бітюг (Слобожанщина) у 1698 р. скаржилися на острогозького полковника П.Буларта, що той "с полком своим многолюдством и ружьем и собрал нас.., и велел нам служить себе, чтоб мы были у него в подданстве, и мы к нему в подданство не пошли, и он нас учел многих людей бить и увечить смертным боем, и из слободы по лесам разослал и дворишки наши велел пожеч, и сена много пожег и скотинушку многую порезал". Ніжинський полковник Л.Жураківський у своєму "листі" наказував селянам с.Переходівка (Ніжинський полк), яке належало мринському сотникові Ф.Тарасовичу, невідкладно "воздавати послушенство; а мел бы хто колвек спречним у звичайном деле знайдоватись, таких дозволяєм карати" (1716 р.). Особливо часто посполиті зазнавали жорстоких покарань за те, що без відома й дозволу свого можновладця вписувались укозаки. Так, в універсалі 1710 р. гетьмана І.Скоропадського "пані" Пашковській - удові полковника - "пилно и грозно" наказано, щоб селян "которыя, ухиляючися в посполитой тяглости, самоволне до компуту козацкого тиснутця, таковых... грабити и до належитых посполитых работизн потягати и примушати". Жалувані грамоти царів і гетьманські універсали категорично забороняли будь-кому зі старшинської адміністрації чи приватних осіб втручатись у внутрішні справи державця на території його маєтку: "чинити перешкоды, перепоны и трудности".

Великим становим привілеєм старшин та шляхти було повне звільнення їх від державних повинностей і поборів. Крім того, старшина й шляхта мали право вільно займатися промислами і торгівлею, мисливством і рибальством. Жалуваними грамотами, гетьманськими універсалами, полковничими листами за ними юридичне закріплювали спадкове володіння рухомим і нерухомим майном.

Спробою законодавчо зрівняти й затвердити права старшини та шляхти стало укладання "Прав, по которым судится малороссийский народ". За цим зводом законів, право на "шляхетское достоинство" могли мати вже не лише особи, що отримали на нього від царського уряду особливу жалувану грамоту чи "диплом", а й козацька старшина - від генеральної до сотників. Надавалося воно також бунчуковим, знатним військовим і значковим товаришам. Права й привілеї цих груп поширювалися й на дітей старшини. При цьому старшина ставала відносно замкнутим станом. До неї могли обирати місцевих "родимцов, из людей заслуженых... и кто по усмотренію и определенію вишшаго правления чин получит". Люди "посполитой породы" не сміли привласнювати "чести и волности шляхетского или воинского (тобто, старшини - авт.) званія", за тим винятком, коли б їх надавав сам цар. "Да их же посполитих, - наголошувалося в зводі законів, - вишше шляхти предпочитать никто не имеет".

Серед старшин панувала сувора ієрархія. Перебуваючи у військових командах, обіймаючи посади в урядових установах, засідаючи в судах і т.ін., кожен із них зобов'язувався "ведать место свое, и по достоинству чина своего, в котором кто состоит, надлежащим порядком вишшаго нижний предпочитать имеет". Шляхтичів і старшин забороняли "порабощать" і "верстать" у посполитих, відбирати в них "волности". Їх звільняли від різних державних повинностей, вони не сплачували податків з індукти,** "мостового", "перевозного" й погребельного".

** Індукта - митний податок у Гетьманщині, який стягувала місцева адміністрація за ввезення товарів із Росії (скасовано в 1754 р.).
Замість цього від них вимагали тільки виконувати військову службу. Якщо рідні брати старшини чи інші близькі родичі чоловічої статі досягали повноліття й мешкали в неподільному маєтку, то на військову службу вони, за загальною згодою або згідно з чергою (жеребкуванням), мали право визначити одного члена сім'ї. Рідні взятого на військову службу мали утримувати його за рахунок прибутків від господарства на маєтку, який був у їхньому спільному володінні.

Проте мобілізація привілейованої козацької верхівки не була легкою справою. Попри укази, штрафи й погрози покарання, бунчукові та значкові товариші часто ухилялися від прямих своїх обов язків, своєчасно не з'являлися на збірні пунки.

Судитися шляхтич або хто-небудь із старшини міг тільки в тому суді, який відповідав його "рангові й званню. Суд, що не відповідав соціальному становищу тієї чи іншої особи, не мав юридичних підстав для розгляду її справи. Виняток становили кримінальні, а також державної ваги (наприклад, зрада царю) справи. У цьому випадку розгляд переносили до вищих судових інстанцій. Однак не міг судитися, наприклад, сотник у сотенному суді, а полковник у полковому, тому що вони самі керували ними й уособлювали судову владу певної адміністративної одиниці.

Владу державців над їхніми підданими фактично ніхто не обмежував. За непослух або провину державець карав посполитого на власний розсуд, а якщо той учиняв карний злочин - віддавав під суд. Використовувати в різних "роботизнах" залежних селян без відома їх можновладця суворо заборонялося.

"Права, по которым судится малороссийский народ" передбачали й позбавлення привілеїв. Це відбувалося тоді, коли вдова шляхтича чи старшини виходила заміж за посполитого.

Незважаючи на те, що цей звід законів не був санкціонований царським урядом, у ньому все ж таки знайшло певний відбиток чинне право, чітко визначалися ті привілеї, до юридичного узаконення яких так наполегливо прагнули старшина і шляхта.

ДУХІВНИЦТВО

Крім старшини й шляхти, широкими правами та привілеями користувалося православне духівництво. У досліджуваний період воно в цілому не становило замкнутого стану. Нерідко, особливо в кінці XVII - на початку XVIII ст., нижчі духовні посади - парафіяльних священиків - обіймали "достойні" особи за вибором самих парафіян. Дуже часто ними ставали вихідці із заможного козацтва. Бувало, що який-небудь козак служив у війську й навіть протягом певного часу посідав "уряд" у старшинській адміністрації. Одначе згодом він залишав його й набував духовного сану. Священик, у свою чергу, міг стати козаком. Дітей служителів Церкви, які бажали відправляти" військову службу, згідно з указом 1734 р. передбачалося переводити в статус значкових товаришів. У документах обмаль фактів про призначення в "духовні персони" посполитих. Однак правами й привілеями в усьому обсязі та повноті користувалася тільки верхівка духівництва.

Ченці православних монастирів, яких тоді в Гетьманщині нараховувалося майже 60, а на Слобожанщині - 20, подібно до шляхти та старшини, звільнялися від державних повинностей і поборів. Навпаки, гетьмани, інші посадові особи нерідко відраховували певну частину податкових зборів монастирям "на ладан" та інші потреби, забороняли будь-кому без особливих причин втручатися в їхні справи. За самовільне вписання монастирських посполитих до козацького реєстру або непокору "святій обителі", про що, наприклад, ідеться в універсалі 1713 p. гетьмана І.Скоропадського Микільському Крупинському монастирю (Ніжинський полк), дозволялося "всех тих легкомыслних в первобытное подданство" повертати, а "отцу игумену грабити и вязнем до того послушенства притягати". За "не всякое послушание" вищому духівництву підданим погрожували "жестоким войсковим смертним каранем". Місцева влада при цьому мусила всіляко сприяти монастирям. Старшинській адміністрації та приватним особам заборонялося користуватися монастирськими угіддями. З людей, які торгували, мали певний промисел або ремесло на території маєтності монастиря, старшинська адміністрація дозволяла справляти на користь "святої обителі" значні податки, що також сприяло швидкому збагаченню останньої. На прохання монастиря в його маєтках таким особам надавалося монопольне право на винокуріння й торгівлю горілкою. Можновладці часто відписували свої землі, маєтки та посполитих на користь монастирів. Так, удова харківського полковника Ф.Донця в 1707 р. подарувала одному з місцевих монастирів с.Песочин разом із вільними українськими переселенцями.

Упорядники "Прав, по которым судится малороссийский народ" прирівнювали духівництво за його становими правами й привілеями до старшини й шляхти. Згідно з "Правами...", у місті, містечку чи на селі призначали кандидата, висунутого безпосередньо парафіянами і місцевою адміністрацією, а в приватних маєтностях - парафіянами та державцями. До нього ставили вимоги, щоб він був "православныя веры, честнаго обходженія и добраго состоянія, учителный, из законнаго супружества рожденный, не новокрещенный, не младолетний, но лет совершенных, и во всем такого чина достойный". Після обрання він зобов'язувався надіслати письмове свідоцтво архієреєві місцевої єпархії для затвердження його призначення.

Відповідно до положень зводу законів, духівництво, як шляхта й старшина, звільнялося від виконання державних повинностей. Воно не було підвладне судам "мирського звання". Проте, коли йшлося про грабунок або заподіяння побоїв, суперечки за земельне угіддя між світськими й духовними персонами, ухвалу з цих питань виносили на розгляд суду за місцем мешкання (земський, гродський, полковий суди тощо). Якщо виникала суперечка за монастирські землі, надані царськими грамотами чи гетьманськими універсалами, то справу розглядали в Генеральній війсковій канцелярії або в Генеральному суді.

Для кінця XVII - 60-х pp. XVIII ст. стали характерними постійні намагання духовних можновладців вийти з підпорядкування світській владі, що виявлялося, зокрема, в їхньому небажанні судитися в цивільних судах.

РЯДОВІ КОЗАКИ

Від часу Хмельниччини і до 80-х pp. XVIII ст. у Гетьманщині й до 1765 р. на Слобожанщині зберігалися особливі збройні сили - козацьке війско. Протягом усього свого існування козацтво як служилий стан у соціально-економічному й правовому розумінні було неоднорідним. Найбільшу групу становили "городові" козаки. Таку назву дуже часто вживали в офіційних документах царські й місцеві урядовці для того, щоб відрізняти козаків, які мешкали на "волості", тобто, в містах, містечках, селах і хуторах, від "низових" - запорозьких козаків. Городові козаки, своєю чергою, поділялися на "кінних" і "піших", що зумовлювалося їхньою майновою нерівністю.

Найчисельнішу частину городового козацтва становили особи, які, за висловом тогочасних документів, "від діда до батька і самі" служили у війську. У компутах (списках-реєстрах), в яких вівся облік їх чисельного
Сотник
складу в полках і сотнях, вони фігурували під назвою "старовинних" або "старих" козаків. Проте в реєстри, особливо під час воєнних походів, могли записувати й представників інших станів, зокрема посполитих. Відбувалося це, головно, тоді, коли в царського уряду й страшинської адміністрації виникала потреба в максимальному збільшенні війська, а здатних виконувати військову службу козаків у полку не вистачало. Так, уже в "Коломацьких статтях" (1687 р.) зазначено:

"А чего старых Козаков в полках в тридцати тисячах не достанет, но то число принимат в козаки мещанских и поселянских детей". На початку XVIII ст. лише на прохання жителів с.Малинівка і слобід Ольховатка та Тополя (Ізюмський полк) усіх їх без зволікань записали в козацький стан. Під час російсько-турецької війни 1735-1739 pp. це питання стояло дуже гостро. Наприклад, у 1737 p. Лубенська полкова канцелярія на підставі раніше отриманих царських указів дала розпорядження значковому товаришеві Ю.Косинському вжити всіх заходів, щоб "к походу в крайней готовности и во всякой войсковой исправности" були не тільки козаки, а й міщани та селяни полку.

У зв'язку з цим кількість городових козаків протягом останньої чверті XVII - 60-х pp. XVIII ст. не була постійною: вона то зростала, то значно зменшувалася. Так, згідно зі "статтями"-угодами українських гетьманів з царським урядом 1674 та 1687 pp., чисельність козацького війська зросла з 20 до 30 тис. чоловік. Проте насправді козаків нараховувалося набагато більше. У 1723 p. всіх кінних і піших городових козаків у десяти полках (131 сотня) нараховувалося 55 240 чоловік. Причому серед них переважала група кінних козаків (майже в 2,5 раза більше, ніж піших), що значною мірою зумовлювало можливість козацтва віддаватися сільському господарству й служити у війську.

Іншу категорію становили козаки "охотницьких" (найманих) полків. їх ще в 70-х pp. XVII ст. сформувало гетьманське правління. Вони використовувалися
Канцелярист
переважно для придушення народних виступів. Економічне й правове становище городових і охотницьких козаків мало певні відмінності. Городових козаків старшинська адміністрація зобов'язувала при першій потребі (на випадок війни, будівництва фортифікаційних споруд тощо) прибути до війська й мати з собою зброю, бойове спорядження, на кілька днів провізію та все інше, необхідне для тривалих походів або служби. За неприбуття чи самовільне залишення війська гетьманська влада передбачала тяжкі покарання. Охотницькі козаки добровільно ("охотники" - звідси й назва полків) наймалися на службу. За неї вони отримували платню, продукти, амуніцію й т. ін. В охотницькі полки набирали міщан, городових козаків, рідше - селян, котрі намагалися в такий спосіб уникнути дедалі зростаючого гніту. Приймали сюди також вихідців із Правобережжя, Галичини, Волощини тощо. Пізніше старшинська адміністрація заборонила брати в охотницькі полки вихідців із селянства й городового козацтва. У першій чверті XVIII ст. чисельність охотницьких козаків становила 500-600 чоловік.

Як видно, група охотницьких козаків була відносно малою й становила тільки 1,2-1,25% загальної чисельності городових козаків.

В архівних матеріалах і опублікованих джерелах зустрічаються й інші назви козаків, залежно від роду служби або діяльності: "курінчики", "стрільці", "бобрівники", пташники", "конюшівці" й "палуб-ничі". Курінчиків закріплювали за гетьманами, генеральними старшинами, полковниками для виконання різноманітних особистих доручень, військових справ, а також для праці в їхніх маєтках. За це старшина нерідко звільняла курінчиків від участі у походах. Кількість їх точно не визначалась, а тому цілком залежала від побажань і потреб козацької верхівки. Козаки-стрільці дістали таку назву від того, що вони переважно ходили на полювання (стріляли дичину й потім поставляли її "на кухню" гетьманів або полковників). Відоме й інше використання стрільців. У Києві, наприклад, вони споруджували мости через Дніпро, косили сіно й пасли коней для полковників. Відсоток стрільців від загальної маси козацтва був невисокий. Так, за "Відомістю" 1730 р. в Чернігівському полку мешкало лише 105 стрільців. Бобрівники й пташники, як випливає із самих назв, відловлювали для старшин і гетьманів бобрів, а також птахів. Усього
Виборний козак
козаків цих категорій на Лівобережжі в досліджуваний період значилося кілька тисяч. Подібно до курінчиків, за свою працю на козацьку верхівку вони звільнялися від виконання загальної військової служби.

Палубничі й конюшівці мирного часу перебували при особі гетьмана, прислуговували в його домі, а під час походів - при гетьманському обозі. Назва перших походить від слова "палуба" - валковий віз, других - від назви роду діяльності: в обозі вони доглядали коней. Крім цих повинностей і "дачі на консистентів" - російських вояків, палубничі й конюшівці до інших служб і поборів здебільшого не залучалися.

Перетворення гетьманом і старшиною козаків у курінчиків, стрільців, палубничих і конюшівців впливало на скорочення бойового складу національного війська.

Протягом останньої чверті XVII - 60-х pp. XVIII ст. за козаками юридично було закріплено певні права й привілеї, які поступово обмежувалися царським урядом та українськими державцями. Важливою особливістю становища рядових козаків було те, що юридичне їх вважали вільним станом. За ними, на відміну від посполитих, законодавче визнавалося право на спадкову земельну власність.

Однак уже в "статтях" гетьманів І.Скоропадського (1722 p.) і Д.Апостола (1728 p.), хоч на словах і підтверджувався "давній" соціально-правовий статус козаків, відзначалося, що в їхніх дворах на постої перебувають російські офіцери й солдати та що їх примушують до підводної повинності й сплати державних поборів, чого досі не існувало.

Уже з кінця XVII ст. безкінне й беззбройне козацтво внаслідок свого злиденного матеріального становища дедалі рідше брало участь у воєнних
Козак-підпомічник
походах і службах, поступово поповнюючи різні категорії посполитих. В одному з документів того часу вказується на цей факт і висловлюється думка про те, щоб офіційно затвердити розшарування козаків на заможну верхівку (виборних) і рядових, значною мірою збіднілих козаків-підпомічників. Таке розшарування козацтва дістало юридичне оформлення в гетьманському універсалі 1701 p. А згідно з царським розпорядженням від 1735 p. всіх козаків поділили на дві групи: "виборних і "підпомічників". В основу такого поділу ліг принцип матеріальної забезпеченості кожного козака.

Згодом виборних козаків звільнили від виконання "загальнонародних" повинностей, а також від "раціонів" і "порціонів". Їм ставили в обов'язок лише відбувати військову службу зі своїм спорядженням, зброєю та кіньми. Підпомічників зобов'язували постачати до війська харчі, фураж, обробляти землю виборних під час перебування останніх у поході. З підпомічників, як і з посполитих, щоправда, в половинному розмірі, стягували "порціони" й "раціони".

Отже, законодавчий акт 1735 р. юридично підтвердив фактичне майнове розшарування козацтва, закріпив привілейоване становище виборних і водночас звів нанівець усі давні" права й привілеї рядових козаків.

У 1700 р. в п'яти слобідських полках налічувалося 3,5 тис. виборних козаків, у 1743 р. - 25 тис., а в 1763 р. - вже 116 тис. (разом із рідними). На Лівобережжі в 1751 р. було 36,6 тис. хат виборних і 53,1 тис. хат підпомічників.

Подальша доля підпомічників здебільшого складалася нещасливо. Обезземелені й збіднілі, вони зазвичай опинялись у групах залежного населення або йшли в найми до багатих козаків. Катерина II, провадячи великодержавну політику зміцнення самодержавства, маніфестом від 28 липня 1765 р. скасувала на Слобожанщині козацьке самоврядування. Замість розформованих слобідських полків імператорський уряд створив регулярні Харківський уланський, Ізюмський, Острогозький, Охтирський та Сумський гусарські полки. У 1783 р. внаслідок юридичного оформлення кріпацтва в Лівобережній Україні підпомічники були зрівняні в правах із державними селянами. Зате заможні виборні козаки, які для виконання військової служби нерідко наймали замість себе сторонніх людей, швидко зливалися з верхівкою старшини, господарства якої з подальшим розвитком товарно-грошових відносин дедалі більше ставали буржуазними.

* * *

Отже, в останній чверті XVII - 60-х pp. XVIII ст. верхній щабель у соціальній ієрархії суспільства посідала старшина, яка дедалі більше консолідувалалсь у своєрідний стан. Висунувшись із середовища козацтва, вона вже від часів Національної революції зайняла панівне місце на Лівобережжі в гетьманському правлінні, а на Слобожанщині - в адміністрації полків, що, в свою чергу, сприяло зміцненню її економічних і політичних позицій. В обох регіонах існувало кілька десятків старшинських родин, друге чи третє покоління яких уже мало чим нагадувало колишніх "худорідних" козаків. Чітко простежується тенденція до насадження станової корпоративної замкнутості козацької верхівки в суспільстві. Останнє знайшло свій вияв у численних зверненнях на ім'я російських царів, а також у складанні відомого зводу законів "Права, по которым судится малороссийский народ".

За соціальним статусом із старшиною зрівнюється українська шляхта. Обіймаючи посади переважно середньої ланки управлінського апарату, шляхта помітно впливала на формування головних напрямів національної політики. У межах своїх маєтків вона виступала повноправним господарем "власних" підданих.

Істотні зрушення відбулися й серед інших великих груп населення. Насамперед, значно поглибилася соціальна диференціація серед основної маси козацтва, що користувалася, як відомо, певними перевагами проти селянства й міщанства (особиста свобода, юридичне право на успадкування землі та майна, підпорядкування особливій юрисдикції тощо). На селі стрімко зростала кількість дворів козаків, які за вкрай низьким рівнем забезпеченості тяглом і землею вже мало чим відрізнялися від залежних посполитих. Документи досліджуваного періоду відзначають виконання рядовими козаками певних повинностей на користь держави, обтяжування їх постоями царського війська тощо. Соціальна диференціація і майнова нерівність, що дедалі посилювалися, знайшли юридичне оформлення в законодавстві - поділі козаків на так званих виборних і підпомічників.

У межах обох регіонів протягом досліджуваного періоду козаки, поряд із селянством, становили найбільш продуктивну силу і найчи-сельнішу категорію населення (за нашими приблизними підрахунками, їхня кількість коливалася від 100 до 200 тис. чоловік; стільки ж, а то й менше козаків було на Запорожжі). Тривало масове зубожіння всіх його категорій, з одного боку, й виокремлення найзаможнішої частини, з другого. Відчутно зросла кількість підсусідків - колишніх селян, рядових козаків і міщан, які частково або повністю втратили майно та землю й перейшли до багатих господарів. Фактично до 60-х pp. XVIII ст. майже зникли вільні містечка й села, де посполиті перебували в дещо кращому становищі, ніж у приватних, рангових і монастирських. Нові тенденції в соціально-економічному розвиткові України спричинили появу нових станових груп населення. Для обслуговування численних промислових підприємств у дедалі більших розмірах використовувалася праця робітних людей. Характеризуючи політику царського уряду щодо Гетьманщини та Слобожанщини в царині соціальних відносин, можна констатувати: здійснювалося поступове, але планомірне знищення самобутнього військового стану - гарантії українського автономного устрою; старшина і шляхта зливалися з російським дворянством; більша частина посполитих перетворювалася в кріпаків.

Слід також пам'ятати: Визвольна війна створила всі необхідні можливості для виникнення буржуазно-демократичної держави, показала шлях, по якому міг піти "козацький народ (так нерідко середньовічні автори називали українців по обох берегах Дніпра). Але колонізаторська політика царського уряду перекреслила подібного роду спрямування. Економічно міцні, особисто вільні козаки, не кажучи вже про старшин, при оформленні їх в одну велику станову групу з потенційно буржуазними вимогами (орендування, недоторканність земельних володінь і т.ін.) абсолютно не вкладалися в те "прокрустове ложе", яке спорудили їм вінценосні особи: підпорядкування кріпосницькій системі в єдиній Російській державі. Очевидно, саме цим можна пояснити настійливі спроби (і досить успішні!) реформувати (Катерина II), а то й фізично знищити (Петро I) козацькі загони.

Але було б серйозною помилкою пов'язувати ліквідацію лівобережного і слобідського козацтва лише з насильницькою політикою російських імператорів. На те існували як суб'єктивні, так і об'єктивні внутрішні причини.