§2. ПОСПОЛИТІ

ПРИВАТНІ Й МОНАСТИРСЬКІ "ПІДДАНІ"

Остання чверть XVII - 60-ті pp. XVIII ст. стали своєрідним перехідним етапом у процесі поступової ліквідації соціальних здобутків Національної революції й перетворення значної кількості в недалекому минулому відносно незалежних з економічного та правового погляду груп сільського населення в кріпаків. Супроводжувалося це, як відомо, поглибленням соціальної диференціації посполитих і козаків, зростанням майнової нерівності серед них. На той час помітно звузилися функціональна діяльність та вплив общин, істотно змінився характер заселення слобід, що було викликано передусім згортанням довільної заїмки землі. Як самостійна господарська одиниця набирав сили хутір. Поволі, але невпинно мінялася соціальна свідомість селянства: на зміну дідам і батькам, які брали безпосередню участь у Визвольній війні середини XVII ст., приходили покоління, у свідомості яких віковічні традиції боротьби за свободу трансформувалися під впливом нових умов життя. Багато які відходили від сільського господарства, а "бавилися купеческим промислом", наймитували або поповнювали лави робітних людей. Цих переходів не могли зупинити навіть рішучі заходи старшинської адміністрації щодо встановлення жорстких станових перегородок. Безпосередні виробники часто порушували і законодавчі акти царського уряду, котрі також обмежували їхні соціальні права.

У питанні про селянські переходи Генеральна військова канцелярія, відстоюючи інтереси соціальної еліти, в 1727 p. постановила, щоб "...после
Селянин
ушедших подданых" у володінні державців залишалися їхні "кгрунты, дворы купленные и некупленные". Цей законодавчий акт також ускладнював селянські переходи.

29 травня 1738 р. Сенат видав указ про заборону землевласникам у межах російських губерній переховувати в своїх будинках посполитих і козаків, які переходили зі Слобідської України. Генеральна військова канцелярія постановою від 20 липня 1739 р. самочинно поширила дію цього указу і на територію Лівобережжя, надавши йому сили загального розпорядженняя про заборону переходів. Так можновладці отримали юридичне обґрунтування й "законні" підстави для повернення власних селян на старі місця.

Незважаючи на те, що царський уряд, побоюючись посилення народного протесту, указом від 18 січня 1742 р. скасував постанову Генеральної військової канцелярії, старшини, українські шляхтичі, православне духівництво не припиняли інтенсивної діяльності, спрямованої на повне унеможливлення переходів залежних від них посполитих.

Важливо відзначити, що в документальних матеріалах того часу дедалі частіше протиставлялися "владельцы" та їхні "подданные". Зокрема, чітка станова межа між першими і другими проводиться у "Відомості" Переяславського полку 1740 р. Посполиті виступають у ній як повністю залежні від своїх землевласників, з обов'язковим виконанням всіляких повинностей. Спостерігалася також тенденція відокремлювати селян не лише від рядових козаків, а й від загальної маси посполитих, наприклад, міщан. Хоч на той час податне населення міста і села урядовцями й далі називалося загально посполитим, окремі державні установи офіційно проводили думку, що міщани "от селян и протчего тяглого посполства имеют немалую разнь" (1749 р.).

Характерним для Слобожанщини стало те, що матеріали ревізій, переписів тощо вже досить широко називали великих "дідичів" не лише "владельцами", а й "помещиками", які були пожалувані "поместной землей". Про це, зокрема, йдеться в переписі населення Харківського полку 1732 р., постановах, відомостях і повідомленнях Харківської полкової канцелярії 40-х років. У цьому простежувалася спроба ототожнити в реальності місцевих старшин із російськими сановниками-дворянами.

Протягом останньої чверті XVII - 60-х pp. XVIII ст. селяни приватних і монастирських маєтків за своєю чисельністю поступово виходять на перше місце серед інших груп сільського населення. Вже минулися ті "благословенні післявоєнні роки, коли посполиті вільних військових маєтностей становили понад 50% усіх жителів сіл Лівобережного регіону. Водночас у Слобідській Україні більша частина колишніх слобожан була перетворена в підданих окремих землевласників або монастирів. Згідно з матеріалами ревізії 1719 р. на території майбутніх Чернігівської, Полтавської та Харківської губерній усього нараховувалося близько 822 тис. селян чоловічої статі, з них 334 тис. мешкали в приватних маєтках. У 1729-1730 pp. на Лівобережжі,* за нашими

* У дев'яти полках із десяти (крім Стародубського).
** Нерідко до козацького стану вписували не лише тих, хто служив у війську, а й "их детей и свойственников". Наприклад, у "Відомості" Харківського полку 1733 р. відзначено тілько 700 "справжніх" козаків (3859 чоловік становили їхні діти і родичі), а також 395 підпомічників і 1270 "их детей и свойственников".
підрахунками, число лише монастирських маєтків досягло 305 з кількістю дворів, яка перевищила 11 тис. (понад 20% загальної кількості дворів посполитих у краї).

Для Слобожанщини, точніше, чотирьох полків із п'яти, маємо, хоч і не зовсім точні, дані перепису 1732 р. Так, згідно з ними, всіх жителів Харківського полку нараховувалося 37,8 тис. чоловік, серед них 36,2 тис. становили українці, 1,5 тис. - "великоросіяни", 0,1 тис. - представники інших національностей. Козаки становили 17,6 тис.,** а піддані різних "державців" (у тому числі й козаків, проте небагато) - 15,3 тис. чоловік. У Охтирському полку нараховувалося 42,1 тис. мешканців (з них 22 росіян): 26,4 тис. козаків і 9,1 тис. підданих. В Ізюмському полку - 31,1 тис. мешканців (у тому числі 115 росіян): близько 12 тис. козаків і 9,2 тис. підданих. У Сумському полку джерело зафікувало 43 тис. мешканців (тільки 14 "великоросів"): 17,5 тис. козаків і 18,5 тис. підданих чоловічої статі.

Коли брати до уваги тільки монастирських підданих, то, згідно з ревізією 1732 р., за 15 монастирями в чотирьох полках (крім Острогозького) їх налічувалося 2,7 тис.

Як бачимо, перепис 1732 p. засвідчує, що ще в першій половині XVIII ст. фактично більшу частину населення становило незалежне зі станового погляду козацтво. Посполитих також було багато, але інтенсивне зростання їх чисельності припадає, головно, на другу половину століття, коли царський уряд законодавче ліквідував збройні сили українців, внаслідок чого більшість козаків перейшла до різних категорій селян. На той час, як нам здається, не можна говорити про домінуючий вплив росіян на етнічну ситуацію і соціальну структуру, що складалися в краї. Це стане більш характерним для наступного історичного періоду.

Безпосереднє ознайомлення з матеріалами перепису населення Харківського полку 1732 p. дозволяє зробити кілька конкретніших висновків. У цих матеріалах поряд із терміном сільські "подданные", часто-густо фігурує визначення "работники", що дає певні підстави твердити про формування на селі специфічної соціальної категорії людей, які були на роботах у різних груп населення (старшин, козаків, посполитих і т.ін.). Крім того, в одних селах співіснували різноманітні категорії селян, в інших - двори виборних козаків, підпомічників, а в них робітники без селян. У третій групі сіл козаків, "работников" і підсу-сідків було більше, ніж селян. Типовим явищем у багатьох сільських районах стало виконання двох днів відробіткової ренти на конкретного землевласника (сівба хліба, оранка землі, косіння трави на сіно тощо), У полкового судді та його дружини в залежності перебувало кілька "кріпосних" посполитих.

Безправне становище приватних (а подекуди й рангових) та монастирських селян позначалося на всіх сторонах їхнього суспільного життя й господарської діяльності. Першочерговим обов'язком посполитих щодо свого державця було "послушенство", яке належало здійснювати без жодной "спреки и одмовы". У протилежному разі посполитим загрожували жорстокі покарання.

Старшина, прагнучи закріпити за собою необмежену владу над своїми селянами, активно домагалася від царського уряду юридичного права карати їх за непокірність. Наприклад, 15 грудня 1722 р. чернігівський полковник П.Полуботок і генеральні старшини у зв'язку з тим, І що "поспольство, подданные легкомысленные, показывая самовольство, не хотят владельцом своим надлежащего отдавать послушанія", вимагали від президента Малоросійської колегії С.Вельямінова розіслати по всіх лівобережних полках універсали, згідно з якими "таких брали в тюрмы и по разсмотренію вины нещадно публично наказывали". Незважаючи на заборону Вельямінова поширювати подібного роду універсали, старшина їх усе-таки розіслала.

Царський уряд, отримуючи численні скарги селян про насильства над ними державців, від часу до часу вимагав від старшинської адміністрації розглядати їх на місцях, а селянам не завдавати "надмірної кривди". Траплялося також, що за скаргами підданих гетьман відправляв довірену особу "для розшуку" або доручав виконати його представникам місцевої влади, які зазвичай покривали злочини. На цьому "слідство" здебільше й закінчувалось. Якщо селяни зверталися з проханням полегшити їхнє становище безпосередньо до власників маєтків, то характерною була така відповідь: "Вы наши вечные подданные, кровью запечатаны и не может вас никто отобрать". Фактично уже в першій половині XVIII ст. соціальна еліта дивилася на залежних від неї селян як на своїх кріпаків.

Статус монастирських посполитих багато в чому нагадував становище приватних. Духівництво православних монастирів, використовуючи свої впливи на панівну верхівку, часто добивалося жалуваних грамот і гетьманських універсалів, згідно з якими його маєтності потрапляли в особливо вигідні умови. Монастирські селяни звільнялися від виконання державних повинностей, що, в свою чергу, дозволяло духівництву ще більше визискувати їх для власної користі. Права монастирів стосовно підданих суворо оберігала старшинська адміністрація.

Подібно до світських "дідичів", духовні особи також суворо карали посполитих за невиконання повинностей, "непослух" і "зухвальство". Так, у 1725 р. ігуменя Кербутівського жіночого монастиря А.Чуйкевичівна "витиснула" селянина Я.Ілленка з його двору й "без всякой причины, граблением" розорила. А коли Ілленко почав просити ігуменю повернути відібране в нього майно, то вона не тільки не віддала його, а й наказала колишнього господаря "тиранено бить и мучила тюремным заключеніем без пощады". Скарги потерпілого сотникові, полковникові, а також київському архіпастиреві ні до чого не привели. Двір і все майно на ньому залишились за ігуменею, а вона - безкарною.

Керівництво монастирів мало право заборонити чи, навпаки, дозволити селянам, а подекуди й козакам брати участь у торгівлі, винокурінні, промислах, іти на заробітки в інші маєтності. Переховування монастирських підданих гетьманське правління категорично забороняло.

Соціально-економічні умови розвитку в Слобідській Україні спричинили утворення своєрідної залежної групи селян, які через низку обставин опинилися в приватному володінні так званих однодворців. Останні були нащадками російських служилих людей (боярські, козацькі, драгунські, солдатські діти). На початку століття внаслідок реорганізації російської армії служилих людей перетворили в державних селян. Більшість із них жила одним двором (звідси і їхня назва), сплачувала подушний податок і виконувала повинності. Воднораз на них працювали інші селяни. Зокрема, в Харківському полку в 20-х pp. однодворців налічувалося близько 3 тис. чоловік. Так з явилася ціла група селян, що мала власних "підданих".

Коли ретроспективно поглянути на долю однодворців, то вона була різною. Частина з них, використовуючи працю залежних селян, збагачувалася й поповнювала заможні стани, інша - біднішала й поступово перетворювалася в кріпаків. Однак незаперечним є той факт, що в становій структурі суспільства ця соціальна група відігравала важливу роль. Число однодворців невпинно зростало за рахунок інших категорій населення.

РАНГОВІ, МАГІСТРАТСЬКІ И ВІЛЬНІ СЕЛЯНИ

Досліджуваний період став переломним у долі рангових посполитих. Бурхливий попервах розвиток рангового землеволодіння обернувся з часом повним його занепадом. Спроби гетьманського правління точно визначити число дворів на кожну посаду в старшинській адміністрації виявилися марними. Головно, це можна пов'язати з перетворенням різними шляхами рангових селян у приватних. Соціальна еліта прагнула більших гарантій при одержанні прибутків, щоб ті були постійними, а не залежали від службового становища. Раз отримавши з рук місцевої влади (незрідка за підтримки царського уряду) право визискувати тих чи інших рангових селян, старшини вже не хотіли втрачати його ніколи. Тому історія існування цієї категорії підданих багата на складні ситуації й трагічні повороти.

Наприклад, і далі зростали кількість і розміри володінь, визначених гетьманові "на булаву. Так, за жалуваною грамотою від 26 травня 1730 р. Д.Апостолові "на уряд гетьманства" надавали Гадяцький ключ "зо всеми доходами", дві волості, одне містечко, десятки сіл і хуторів із загальним числом 4167 дворів посполитих. А царським указом від 5 червня 1750 р. гетьманові К.Розумовському вже жалували в тимчасове держання "Гадяцький замок" із належними до нього містечками, селянами й хуторами (2444 двори), міста Батурин, Почеп, Ямпіль із повітами (3268), волості Шептаківська, Чехівська й Бихівська (3246 дворів), "Бакланський дворець" (276), а також інші угіддя.

Що ж конкретно становило сільське населення гетьманських рангових маєтків? Про це маємо цікаві дані 1731 р. щодо розшарування підданих у селах і слободах Шептаківської волості - одному з найбільших володінь К.Розумовського. Згідно з "Відомістю", тут значилося 20 сіл і дві слободи з населенням 2281 двір посполитих. Серед них "можные пахотные" становили 213 дворів, "средные пахотные" - 366, "последные пахотные" - 923, "бобиле (бурлаки - авт.) без грунтов" - 779.

Як бачимо, найчисельнішу групу (понад 40%) становили зубожілі селяни. А разом із бурлаками їх було більше 74% загального числа мешканців. "Можні" становили менше 10%. Вражають своєю кількістю бурлаки - люди, взагалі позбавлені орної землі (більше 30%). Саме вони виступали одним із основних джерел при формуванні загонів найманих робітників.

Усе це засвідчує процес розкладу селянства і серед такої його групи, як рангові.

З кінця XVII до 60-х pp. XVIII ст. гетьмани поступово захопили собі й перетворили в спадкову власність значну кількість рангових маєтностей, частину - передали монастирям. Надавалися рангові маєтності "в зуполное владение" і окремим державцям. Так само чинила, можливо, в менших масштабах, уся верхівка старшинської адміністрації. Це привело до значного скорочення чисельності рангових посполитих. Так, у 1729-1730 pp. у Лівобережній Україні, за неповними даними "Генерального слідства про маєтності", існувало 136 рангових маєтків із 3948 дворами посполитих у них, що становило близько 6% загального числа маєтків і 9% усієї кількості дворів. На 1764 p. число рангових маєтностей скоротилося до 116, а дворів - до 2791.

Тоді ж вища московська влада хотіла визначити точну кількість дворів на ранги генеральній, полковій і сотенній старшині. У своїх "Щоденних записках генеральний підскарбій Я.Маркович відзначив, що царський уряд указом від 1 лютого 1732 р. звелів записати на ранг генерального обозного 400 дворів, суддів - по 300, малоросійського підскарбія - 300, осавула, бунчужного й хорунжого - по 200; писареві було залишено попереднє число дворів (тобто, 140), писареві судовому - 30, на канцелярію Військову й Судову - 100.

Водночас полковникам "по давним гетьманским дачам" на утримання замість платні надавалося: ніжинському - 346 дворів посполитих, гадяцькому - 335, полтавському - 320, чернігівському - 284, київському - 312, стародубському - 145. А переяславському полковникові "определения не учинено". Полковій і сотенній старшині кожному на ранг у середньому призначали, виходячи з "прежних дач", від 5 до 35 дворів посполитих.

Маєтності, надані на ранги генеральній старшині чи полковникам, числилися в різних полках і сотнях. Це пояснюється, насамперед, тим, що вже на той час у деяких полках на ранги не вистачало достатньої кількості вільних маєтностей, а інші взагалі позбулися раніше приписаних до них дворів посполитих. Так, у Ніжинському полку не виявилося маєтностей на такі ранги: полковим обозному, судді, осавулові, підосавулові, 17 сотникам.

З погляду адміністративного рангові посполиті формально перебували у віданні Генеральної військової канцелярії, яка безпосередньо підлягала гетьманові й діяла за його вказівками. У 1734-1750 pp. Генеральна військова канцелярія підпорядковувалася Канцелярії міністерського правління або Малоросійській колегії. В соціальному аспекті статус рангових селян нагадував становище приватних, з тією лише відмінністю, що їх власник юридичне був дещо обмежений у розпоряджанні ними (даруванні, продажу, обміні, закладанні землі, на якій ті сиділи, і т.ін.). По-різному виконувалися й повинності. Коли гетьман (або генеральний старшина чи полковник) видавав універсал або лист" державцю з підтвердженням прав на спадковий маєток, то в ньому традиційно містився наказ посполитим завжди "во всяких роботизнах чинити послушенство", бути слухняними "во всякой повинности без отречения". Стосовно рангових маєтностей, а також наданих "до ласки войсковой", "ку вспартю домови", "по смерть" і т. ін. в універсалах чи "листах" подеколи зазначали термін і різновид праці, яку мають виконувати на земельного власника селяни. В окремих випадках старшина експлуатував рангових селян інтенсивніше, ніж власних приватних, побоюючись, що перші незабаром можуть перейти до нового господаря. Треба було вичавити з них якомога більше прибутків.

У досліджуваний період становище магістратських та ратушних посполитих і далі визначалося тим, що вони юридичне не належали приватним особам. Як і раніше, таких селян залучали до загальних "посполитих" поборів і "роботизн", які вони виконували переважно на користь ратуші (в таких невеликих містах і містечках, як Лубни, Козелець, Ніжин, Охтирка тощо) чи магістрату (у великих містах). У зв'язку з цим міська влада була зацікавленою в "захисті" своїх селян від насильств і "зазіхань" з боку державців. Хоч насправді більшість селян, які рахувалися за ратушею чи магістратом, була додатково експлуатована або старшиною, або монастирями. Внаслідок посилення соціального гніту значна частина таких посполитих потрапляла в особисту чи поземельну залежність від землевласників, а магістрати і ратуші як органи самоврядування з часом втрачали значення. Щоправда, царський уряд вважав магістратських і ратушних селян державними, а тому вжив низку заходів, спрямованих на відібрання їх у землевласників. Провадився навіть розшук "государевих земель з мужиками". Проте бажаних результатів це не дало. Більшість із них залишилася за державцями.

Спостерігалося також швидке скорочення кількості дворів вільних військових посполитих - головного фонду для різного роду роздач і пожалувань. Так, у 1729-1730 pp. у дев'яти лівобережних полках (крім Гадяцького) нараховувалося близько 28 тис. таких дворів, а вже на початку 50-х pp. - лише 1,7 тис. Більшість із них у результаті купівлі-продажу та відвертого загарбання опинилась у державців на правах спадкової власності. Лише в Миргородському полку ревізія 1740 p. зафіксувала серед вільних військових дворів 253 "владелцами скупленых", що становило приблизно одну восьму загальної кількості дворів посполитих. У згаданому полку з цієї категорії селян збирали податки на консистентів, "чиновників" полкових і сотенних, служителів канцелярії. Здійснювали це полкові "комісари".

Про реальне життя населення вільних військових маєтностей більш повне уявлення дають матеріали ревізії 1729 р. по Миргородському полку. Тут десятки селян уже були позбавлені будь-яких угідь: "а плец кожного з них в пусте состоит и угодій никаких" не має. Багато мешканців сіл не мали власних хат, жили "по сусідах", а пізніше "сошли безвестно". Селянин Улас Серенко жив у своїй хаті, "питался от зароку". "Прихожий" Іван Ткаченко мешкав у хаті сотника й також перебував на зароці. У Власовській сотні значилося 86 "зойшедших" у різні місця сімей поселян, у Кременчуцькій - 62. В останній значилося й 82 двори "нововписаних" до козацького стану, "кой жодних войскових служеб неотбувают, толко всякіє роботизни в подданстве сотнику робят". 109 дворів залишилося після селян-утікачів в Останицькій сотні. У ній, зокрема в селах Опанасівка й Семеренки, кілька посполитих, "грунтов никаких" не маючи, здобували "пропитаніе... от зажону" (найманої праці).

ПРОМІЖНІ ГРУПИ

Ведучи мову про соціальну структуру посполитих Гетьманщини і Слобожанщини, варто згадати про досить своєрідний прошарок так званих відписних селян, становище яких у різних районах не було однаковим. Найчастіше "відписними" на царський двір (чи сім'ю) люди ставали тоді, коли їхні маєтності з якихось причин (суперечка між власниками, "неправильне" їх набуття тощо) відбирались у попереднього можновладця, а потім вони протягом якогось часу "по отобрании состоялы свободными без всякого в казну платежа".

Зважаючи на це, вчені в спеціальних працях з історії селянства висвітлювали їхній статус (хоч і досить побіжно) саме в такому аспекті. Однак тогочасна дійсність демонструвала складніші ситуації та реалії.

Згідно з царським указом 1730 р., була створена Канцелярія конфіскації, керівництву якої наказувалось у своєму підпорядкуванні "иметь все описные [маєтки] за вины и за доимки и за штрафы и выморочный деревни, земли, дворы, заводы, лавки і всякія пожитки..." Уряд вимагав описати й підрахувати всі маєтності такої категорії, визначити в них число душ чоловічої статі, з'ясувати, які вони платили податки й виконували повинності, скільки худоби та "пожитков" мали селяни. Позбавлялися власних маєтків і платежів з них "плуты и похитители государственных казенных денег", "народные грабители и неправедные суды", порушники державного законодавства, а також інші злочинці.

Незважаючи на царські укази й заборони адміністрації, окремі представники влади на місцях примушували відписних посполитих "всякия работы работать", ставилися до них як до власних підданих (відбирали хліб, худобу, птицю тощо). Влада здебільшого приховувала від уряду таких селян і не давала про них правдивих відомостей.

Невеликі групи відписних існували в містах, містечках, селах і навіть хуторах. Так, в Охтирському полку в 1740 р. вони мешкали в одному містечку та десяти селах (всього понад 600 дворів). Певний час, згідно з царським указом від 26 лютого 1736 р., з них збирали різні податки в державну скарбницю. Пізніше вони почали виконувати всілякі повинності, що їх вимагав від них землевласник.

На Лівобережжі, у Переяславі, в 1740 р. документ зафіксував дев'ять дворів відписних підданих, причому всі були "весма нищетные". З них передбачалося брати грошовий "оклад" у сумі 4 крб. З відписних жителів с.Стовпяги та хутора Даран, також "весма нищетних", взагалі нічого було брати, бо ті не мали навіть орної землі й усі разом могли протягом року утримувати лише одного коня.

Отже, непевність становища відписних селян призводила зрештою до експлуатації їх як державою, царською родиною, так і окремими старшинами. Вид "послушенства" такої групи посполитих і правовий статус відзначалися несталістю.

Для підсусідків стало характерним юридичне оформлення їх в окремі податні категорії населення, з обов'язковим виконанням різного роду "послушенства" і "роботизн". Водночас зростає залежність останніх не лише від якихось конкретних осіб, а й від держави в цілому.

Поступово в останній чверті XVII - 60-х pp. XVIII ст. із джерел зникають згадки про такі незаможні прошарки посполитих, як "захребетники" і "городники" ("загородники"). Бурлаки чимраз далі відходять від землеробства, під натиском соціального гноблення втрачають останні клаптики орної землі. Зокрема, в Шептаківській волості в 1731 р. у селах мешкало близько 800 бурлаків і всі вони були без "ґрунтів".

У зазначений період строкатішим стає склад підсусідків. Вони, головно, розподілялся на такі розряди: "подсоседки козачіе, которые в чужих хатах живут, своего грунта не имеют, кормлячися з зажону и другой роботизны", колишні "скупленные козаки"; "убогие з заработков питающиеся"; "были козаками и попродавши свои грунта, на них же грунтах живут, а от консистентов остаются волны"; "з мужиков, а живут в дворах чина козачего, их угодіями". Зовсім трагічною ставала ситуація, коли "многие оставляя свои пахотные и другия земли, бродят из места на другое.., остаются навсегда без грунтов, под именем подсоседков, работая лениво за корм и напой вином". У матеріалах "Экстракта о Слободских полках" 1734 р. відзначалося, що в Харківському полку "подсоседки собственных своих грунтов и никаких угодій не имеют, а живут во старшинских и козачьих и подпомощичих домах при пасеках, при скоцких и овчарных винокуренных заводах и при мельницах и пропитания имеют от своего зарабатыванія". В Ізюмському полку "за подсуседками прежде сего во владеніи земель и никаких угодій не было и ныне нет для того, что оныя за крайнею своею скудностию проживают в чужих дворах и имеют пропитаніе работою".

Про поширення підсусідства на Лівобережжі маємо такі порівняльні дані:

Назва полку Чисельність за
ревізією 1724 р.
За ревізією 1751 р.
"кінні" "піші"
Лубенський 1283 151 681
Стародубський 933 605 1869
Київський* 156 280 552
Полтавський 52 399 898
Прилуцький 969 657 1344
Гадяцький 555 99 230
Миргородський 58 86 362
Ніжинський* 1143 653 1381
Чернігівський* 1899 968 2368
Переяславський* 412 636 1286
Всього 7560 4534 10971

* За іншими даними, в 1751 р. в Київському полку зафіксовано 1246 підсусідків, Ніжинському - 3623, Чернігівському - 4409, Переяславському - 2281.

Як видно з таблиці, протягом 27 років у Лівобережній Україні кількість підсусідків зросла більш ніж удвічі.

У Слобідській Україні в 1732 р. нараховувалося: в Харківському полку - 580 підсусідків (3,28%), Сумському - 3207 (18,2), Охтирському - 1631 (6,3), Ізюмському - 7560 (48,6). Усього в чотирьох полках мешкало 12 978 підсусідків, що становили 6% загальної кількості козаків, підпомічників і "свойственников".

Старшинські й монастирські підсусідки здебільшого вже не мали власного житла, особистого господарства й забезпечували своє існування щоденною "роботизною". Так, у Стародубському полку бунчуковий товариш І.Журавка примушував підсусідків "ежеденно всякіе роботивни ему" відбувати (1747 р.).

Право розпоряджатися підсусідками закріплювали за можновладцями царські гармоти, гетьманські універсали, "листи" полковників, розпорядження Генеральної військової канцелярії і т. ін. Цікавим із цього погляду є лист переяславського полковника С.Томари полковому судді І.Берлові на підтвердження його прав на маєтки: "Люде зась в своих хатах жиючие, а до двору его, пана суде, наслуговуючи здавна... як пред сим до двору его належали сами, так и потомкове оних и албо хто в тих хатах по их жити будет, ему... жоне и наследником его подсутствовати меют и наслуговати" (1711 р.).

Отже, полковничий лист офіційно узаконив "спадкове підсусідництво" з обов'язковим виконанням повинностей на користь державця.

У дещо іншому становищі перебували козацькі й посполитські підсусідки. Крім того, що вони опинялися в особистій залежності від розбагатілого козака, селянина чи міщанина, їх часто примушували до відбування послушенства" й на старшинську адміністрацію. Наприклад, ніжинський полковник П.Толстой у 1725 р. за указом Малоросійської колегії надав "на уряд" полковому писареві Л.Гроновському село Кропивне "зо веемы мужикамы и подсуседками, которие з мужиков, а живут в дворах чина козачего". Гетьман Д.Апостол в універсалі на маєтності бунчуковому товаришеві І.Тарасевичу вказував, що подсуседки козачие... повинни всякое подданическое отдавать послушенство и повиновение" (1730 р.). Козацьких підсусідків зобов'язували також виконувати повинності монастирям. Універсал гетьмана І.Мазепи 1704 р. забороняв козакам с.Моровське "приховувати" підсусідків від роботизн" київському Софійському монастиреві.

Слід відзначити й таке: у гонитві за наживою окремі представники старшинської адміністрації часто-густо зловживали службовим становищем і владою щодо "чужих" підсусідків. Так, бунчуковий товариш І.Коропець у 1740 р. скаржився на київського полкового писаря І.Понорського за те, що той відбирав у його підсусідків коней, грошей не платив, а їх самих повиганяв із "хат коропцевих" до власних "мужиков". Один із сотників Київського полку, С.Мандрика, повідомляв про пограбування свого підсусідка С.Коломійця "дворовими слугами" військового канцеляриста Павловського (1749 р.). Подібних прикладів можна навести дуже багато, практично у всіх лівобережних і слобідських полках.

Заслуговує на увагу й той факт, що вже на початку XVIII ст. й у подальшому перехід у козацькі, а тим більше посполитські підсусідки не завжди рятував від виконання державних повинностей. Про це переконливо свідчить універсал гетьмана І.Мазепи 1701 р., в якому, І зокрема, зазначається: "Подсоседи, которые свои хаты попродавши, в козацких живут, а свои кгрунта мают и онимы пожиткуют, теды такие абы не заслоняючися козацкою обороною, компаненцов кормили и во вшеляких подданских повинностях з громадою конечно тянули".

Звільняли від "подданских тяжаров" за гетьманським універсалом лише тих, хто в "козацких хатах живучи, жадних своих кгрунтов не мают, а тилко на услузе господаров своих будучи, самим у людей заработком живятся". Царський указ від 16 квітня 1723 р. передбачав повсюдне справляння державних поборів із підсусідків. Прагнучи зменшити кількість людей, які не сплачували податки, цариця Анна Іоаннівна указом від 8 серпня 1734 р, також оголосила, що податки на державу мусять сплачувати всі, зокрема й підсусідки.

У 30-х pp. і пізніше неодноразово провадилися "следствія", щоб знайти підсусідків, котрі не виконували "общенародных" повинностей, і примусити їх відробляти на державу.

Протягом усього XVIII ст. прискореними темпами йшов процес поглиблення майнової нерівності підсусідків, їх поступового закріпачення, внаслідок чого вони ставали дедалі безправнішою соціальною групою населення. Для того періоду відомі численні факти розорення, покарання і навіть вбивства підсусідків представниками панівної верхівки. "Відомість" 1729 р. по Прилуцькому полку називає такі категорії підсусідків: "можные", "убогие , "весьма убогие", "весьма нищетные", "крайне убогие на земле помещицы". В Ніжинському полку з усіх 2723 приватних і козацьких підсусідків велику худобу (коней, биків, волів тощо) мали лише 632 чоловіки, а з усіх І689 посполитських - тільки 120. Причому на 952 підсусідків, що володіли худобою, припадало лише 990 голів великої худоби (1737 р.).

І все ж масовий перехід у підсусідництво тривав. Царський уряд і старшинська адміністрація вживали рішучих заходів проти поширення такого явища. Зокрема, негативно до підсусідництва ставився гетьман І.Скоропадський. Він наказував заможним господарям, чиї люди переходили в підсусідки до козаків або селян, забирати в них майно. Представники різних рангів старшинської адміністрації неодноразово провадили "слідства" в лівобережних і слобідських полках про право переходів у підсусідництво й вихід із нього, про виконання цією групою населення державних "служб" і повинностей. Дедалі частіше порушувалися питання про "самовольные уходы" і розшуки "беглых" підсусідків військових товаришів, сотників, полкових писарів тощо.

Отже, можна констатувати: на 60-ті pp. XVIII ст. найчисельніши-ми групами серед сільського населення стали приватні й монастирські посполиті. Враховуючи той факт, що з кінця 20-х pp. монастирська велика земельна власність, її набуття починають обмежуватися центральними та місцевими органами влади, потенційні можливості духівництва безперервно збільшувати кількість селян зменшуються. Значно падає відсоток дворів у рангових, магістратських, ратушних і вільних військових маєтностях. Фактично зникають такі проміжні групи людності, як "захребетники" та "городники". Водночас на Слобожанщині формується нова суспільна категорія - однодворці. Набувають чіткішого юридичного визначення підсусідки, бурлаки. Помітне зростання ролі найманої праці в народному господарстві свідчить про якісні базисні зрушення в соціальних відносинах і економіці обох регіонів.

МІЩАНСТВО

Особливе юридичне місце в тогочасному суспільстві посідали міщани. Міста Лівобережжя та Слобожанщини розподілялися на кілька типів. Частина з них користувалася магдебурзьким правом. Такі міста вважалися привілейованими й мали свої самоврядування, судочинство, податкову систему, право на володіння землею, певні пільги для населення щодо ремесла й торгівлі. В іншій групі міст було управління ратуш, отже, магдебурзьке право не діяло. Ці міста значною мірою залежали від старшинської адміністрації. Більшість містечок із розвинутими ремеслом і торгівлею взагалі не мала власного управління.

В досліджуваний період у Гетьманщині нараховувалося близько 200 міст і містечок, в яких жило до 6% усього населення регіону, на Слобожанщині - близько 10 міст. У 60-х pp. XVIII ст. в містах Лівобережжя (без Полтавського і чотирьох сотень Миргородського полків) мешкало понад 59 тис. чоловік, Слобожанщини - близько 22 тис. (7,14% усього населення краю). Особливо інтенсивно розвивалися ті міста, які лежали на зручних і вигідних торговельних шляхах - "трактах" - і ставали центрами великих землеробських районів. У них мешкали робітні люди ремісничих цехів, промислів, мануфактур. Окрім того, в містах жила значна кількість селян і козаків, а також старшини та духівництво. Міщанами вважали, головно, ремісників, дрібних торговців і домовласників.

Права і обов'язки міщан перед міською владою чи можновладцями, в залежності від яких ті перебували, визначалися виданими різного часу царськими грамотами, гетьманськими універсалами, указами Сенату і т.ін. Так, у 1754 р. Генеральна військова канцелярія повідомила, що "права и привилеи, и свободы", а також повинності міщан Чернігова, ще "от королей польских надание", підтвердили пізніше російські царі Олексій Михайлович, Іван і Петро Олексійовичі, практично всі українські гетьмани, починаючи з Б.Хмельницького, чернігівський полковник П.Полуботок. У 1706 p. гетьман І.Мазепа видав універсал на "давние магистратовые меские" права київським міщанам, незважаючи на те, що їх уже підтвердили жалувані грамоти 1654,1677,1699
Міщанин
й 1700 pp. У 1733 p. Сенат опублікував указ "о содержании киевских мещан при прежних правах и волностях и о не высылке ни в какие наряды кои имеет быть из Малой России".

"Генеральне слідство про маєтності" 1729-1730 pp., розмежовуючи "поспільство" на селян і міщан, характеризувало останніх як тих, що виконували земську службу.

В усіх великих містах ремісники об'єднувались у цехи. Права цехів і статус ремісників найчастіше визначала старшинська адміністрація. У 1709 p. гетьман І.Скоропадський видав універсал переяславським війтові й міщанам на права цехам ковалів, музикантів, теслярів, мельників та ін., де зобов'язав "прислушать іх некому иншому тилки до ратуша". Д.Апостол ковальский цех Ніжина віддав у розпорядження військовій артилерії (1730 р.). Подібного роду універсали видавали й полковники. Наприклад, у 1709 р. характер роботизн" цеху кравців визначив прилуцький полковник Г.Ніс.

Воднораз станові права міщан у цілому не було чітко визначено, тому вони не регламентувались. У деяких містах вони мали свою специфіку, яка часто-густо залежала від сваволі гетьманського правління й державців.

У 1749 р. царський уряд порушив перед Генеральною військовою канцелярією питання про те, кого можна вважати міщанином, які його права та обов'язки. По роз'яснення з цього питання Генеральна військова канцелярія звернулася до адміністрації в полках. Дуже цікавою в цьому зв язку є відповідь-"рапорт" Прилуцької полкової канцелярії від 24 жовтня 1749 р. На думку старшин цієї канцелярії, міщанином міг називатися той, хто живе в містах і містечках "малороссийских" і підпорядковується ратушам або магістратам, які мають жалувані грамоти, "особих урядников, яко-то войтов, бурмистров, райцов, писаря и протчих чинов". При цьому підкреслювалося, що міщан треба відрізняти від людей "простого стану, яко-то слуг поданих владельческих, положа им навязку (обов'язок, повинність - авт.) большую, нежели простому тяглому человеку". Крім того, ремісникам і різного роду "промысленным обывателям", котрі мають у містах і містечках свої двори, "торговыя промысли и сидят с большими и мелкими товарами в лавках или не имеют лавок", їздять торгувати по інших містах, також "должно быть мещанами, яко подсудственним особому над ими управлению".

Ремісники "от селян и протчего тяглого поспольства имеют немалую разнь". У "рапорті" сказано також про соціальну диференціацію міщан: "в ревизіялних давних и нынешних ревизей книгах Прилуцкого полку в городех и местечках градскаго звання обыватели писаныя неодинако. Иногда сами знатнейшия, показаныя мещанами, а убогшия и рукоделіем питаючияся, також подворчане пашенныя писаныя были посполитыми, а иногда все генерално знатныя и убогия купечеством и ремеслом и паханіем земли упражняющияся писаныя равно посполитыми".

Дещо інше трактування статусу міщан виявлено в донесенні 14 грудня 1749 р. старшин Полтави. У ревізіях місцева адміністрація записувала до стану міщан насамперед тих, хто мав "торговыя промысли в лавках всякими товарами и ходют в кримскую и шленскую дороги (тобто, торгували в Криму й Сілезії - авт.) з своими товары". У ревізських книгах вони позначалися як "мещане, бавячиеся купеческим промыслом". Решту, що не мала "купеческого промысла к ратуши присутствующия, которыя торг имеют соли, рыбою, також и содержуют в домах своих земел", писали посполитими. Ремісники, які побажали офіційно оформити для себе стан міщанина, потрапляли до нього з відома полкової канцелярії або зі згоди "всех мещан от самой ратуши принимани бывают".

Привертає до себе увагу і судження Ніжинської полкової канцелярії (31 серпня 1749 р.). У своєму "донесенні" в Генеральну військову канцелярію вона повідомляла: "...ремеслне люде издавна состояли в числе свободных посполитых, и в подданстве за владелцами не бывали, то и ныне ради их мастерства з звания посполитых свободных выключать... не следует". У питанні про те, хто може вважатися міщанином, старшина Ніжинської полкової канцелярії приєдналася до думки Прилуцької. До загальної маси посполитих (передбачалось, отже, відбування ними державних повинностей) приписували міщан Гадяцька, Лубенська й Київська полкові канцелярії.

Як видно, в документальних матеріалах 1749 р. зроблено спробу провести чітку грань між міщанами та іншими становими групами посполитих, зокрема селянами, визначити їхнє юридичне місце.

Заможні міщани могли обиратися на посади в магістрат або ратушу. "Права, по которым судится малороссийский народ" указували, що в чиновники "избиратись должны из мещан знатних, постоянных, совестных, разсудных, добронравных и где могут быть ученых, законорожденых, в правах искусных, не молодших от двадцати пяти, а не старейших от семидесяти лет, не излишне богатых которыя общество утеснять обыкли, и не весма скудных, которыя ради скудности служить паче, а не судить способны, но средних и нелакомых, ни лихваров, не прелюбодеев, не иноверных и не иностранных, но тубилцов, со всем достойных и ни в чем не подозрительных, избраніе ж то должно быть в обыкновенное время при собраніи всех мещан, також цеховых людей и всего посполства волными их голосами".

Цитоване джерело нічого не говорить про правове становище різних соціальних груп міста, проте з наведеного вище уривка можна зробити наступний висновок: у містах жили багаті міщани, які "общество утеснять обыкли", й дуже бідні - "весма скудные", а також лихварі, ремісники, посполиті. Отже, міщанство, як і селянство, не було однорідним.