VIII. УЧАСНИКИ КОЛІЇВСЬКОГО ПОВСТАННЯ

1. Колії

Як і з кого рекрутувалися українські повстанці, звані "коліями"? Скільки їх було? Що представляли вони собою під ідейно-політичним і моральним оглядом?

Перш за все треба зазначити, що всі повстанські загони від самого початку Коліївщини до її кінця складалися тільки з добровільців: із тих, хто добровільно, у висліді свого власного переконання й рішення приєднався до "коліїв", щоб узяти участь у всенародньому повстанні проти польських займанців, а згодом і проти московських інтервентів, які прийшли на допомогу шляхетській Польщі проти українського народу. В проголошеному в Умані начерку конституції відновленої української держави була постанова про загальну обов'язкову військову службу згідно із засадою, що кожний українець є козаком. Але несподівана московська інтервенція й головно несподіваний московський напад під Уманю, яким Москва підступом і зрадою зліквідувала уряд і головне військове командування відновленої української держави, не дали змоги перевести цю постанову в життя.

Із зізнань, які збереглись у судових документах, довідуємось, що вербування в постанчі загони відбувалося в такий спосіб: до села заїжджав невеличкий відділ коліїв, їх провідник скликав усіх селян, відчитував їм заклик до повстання проти польських займанців і пояснював ціль повстання. Після того селяни помагали здобувати панський замок і ліквідувати поляків, а охочі з-поміж них приєднувались до повстанського загону.

Часом селяни та міщани із власної ініцітиви, на першу вістку про загальне повстання, організували повстанські загони й розправлялися з польською адміністрацією.

Першим організаційним ядром коліївської армії було 19 запорожців із Максимом Залізняком на чолі, які в 1767 році прибули потайки перед кошовою старшиною Запорозької Січі із Запоріжжя до Мотронинського манастиря з метою організування повстання. З Мотронинського манастиря на Зелені Свята 1768 року вирушило мабуть триста "коліїв", перших українських повстанців періоду Коліївщини. В тому числі були й отамани Неживий, Швачка, Бондаренко із зав'язками своїх частин, які швидко відлучилися від головного загону під командою полковника Залізняка й подалися у призначені їм згідно із пляном частини Правобережної України. По дорозі кожний із відділів швидко зростав і ділився на менші загони, щоб повстанці змогли загостити до кожного міста, містечка й села та очистити їх від поляків.

Головна частина повстанців під командою полк. Залізняка в час наступу на Умань мала кругло дві тисячі коліїв, а міліція надворних козаків під командою сотника Гонти й сотника Уласенка начисляла теж дві тисячі козаків. Тому правильною є інформація мемуарисга Ліппомана, сперта на свідченні польського комісара Квасьневського, що по з'єднанні Гонти із Залізняком під Уманню було понад чотири тисячі повстанців; других стільки ж - додає він - було тоді в повстанських загонах, що оперували кругом Умані.296 Виходить, що в Уманщині в повстанських загонах було разом від восьми до десяти тисяч коліїв. Мощинський297 припускає, що кількість усіх коліїв, які взяли участь у повстанні 1768 року, виносила кругло 30.000. Це число дуже правдоподібне, бо полки Неживого, Бондаренка, Швачки й Журби були кількісно менші, аніж уманський полк.

Скільки в тому числі було запорожців? Скальковський твердить у своїй праці "Наезды гайдамак", що запорожці гайдамакам не співчували й участи в Коліївщині не брали і все ж таки признає, що ок. 600 запорожців було між тими коліями, які або попали в московський полон, або загинули в бою, але їх тотожність була устійнена. Шульгин,298 приймаючи це число, звертає увагу на те, що над Запорозькою Січчю висіла тоді Московська нагайка, й запорожці тільки нелегально, потайки, проти виразної заборони кошової команди могли йти на поміч коліям, тож це власне, а не байдужість до Коліївщини, як твердить Скальковський, була причиною відносно невеликої кількости запорожців у рядах "коліїв". Максимович299 до згаданого числа додає ще 420 запорожців, про участь яких у Коліївщині він знайшов докази в документах. Значить, у числі 30-ти тисяч колїївських повстанців була кругло одна тисяча запорожців; решту становили українські правобережні селяни й міщани.

За національною приналежністю всі колії були українцями. Твердження деяких совєтських публіцистів,300 нібито в Коліївщині брали участь "представники багатьох національностей: росіяни, українці, білоруси, молдавани" є, як уже було сказано, тільки пропагандивною фразою, для підтвердження правдивости якої немає абсолютно ніякого документу, ні іншого доказу.

Несерйозність і явну тенденційність у пропагуванні совєтськими істориками твердження, начебто в рядах коліївських повстанців були представники різних національностей, ілюструє чоловий совєтський історик В. О. Голобуцький. У своїй праці "Запорізька Січ в останні часи свого існування" він пише про учасників коліївського повстання: "Серед коліїв ми зустрічаемо поляків - жовнірів Роговського, М. Деркаловського, М. Чотовського. Ліппоман говорить про перехід до повсталих 500 литовців на чолі з Бендзинським, яких гетьман Радзівілл надіслав на допомогу польським панам. В загоні от. Сави Майбороди перебував 22-літній єврей Олексій Перехрест, він же Цвілий, запорізький козак, син орендаря із с. Капустинська Долина на Смілянщині".301

Наводячи "поляків", учасників Коліївщини, Голобуцький покликається на історика Шульгина, а то й на Коденську книгу, промовчуючи, що, напр., про згаданого ним "поляка" Чотовського, свояка і співробітника полковника Неживого, в коденській книзі виразно сказано, що він "шляхтич-русин". Так само мається справа з усіми іншими "польськими" шляхтичами, що приєдналися до коліївського повстання. Про 500 "литовців", які як жовніри польського війська перейшли до коліїв, згадує Ліппоман загальниково. Але ж Равіта-Гавроньський дуже виразно подає, що той "литовський" відділ під командою полковника Бендзанського це був відділ 500 надворних козаків маєтків Радзівілла, усі до одного українці. Дійсним комендантом того відділу був сотник Уласенко. Під Уманню усі вони перейшли до Залізняка!302 Назва "литовці" мала у цьому випадку зовсім інше значення: територіяльне окреслення частини польської армії. Тодішня польська армія ділилася за тереном перебування на три частини: "коронну" - стаціоновану в "короні", тобто в самій Польщі, "українську" - стаціоновану в Україні, й "литовську" - стаціоновану в Литві. Польська армія, що так жорстоко катувала українських селян, звалася "українська", хоч складалася із самих поляків і ані одного українця в складі тієї "партії" польського війська не було. Згаданий Ліппоманом "литовський" відділ був частиною "литовської партії" польського війська. Але за національною приналежністю її члени були такі литовці, як Гонта й надворні козаки Потоцького були "поляками".

Про жида, що його Голобуцький знайшов між коліями (а Гермайзе знайшов такого ж татарина) сам Голобуцький каже, що мова йде про вихриста, який іще перед коліївським повстанням став запорожцем; точно так, як і татарин, що його знайшов Гермайзе: вихрист, запорожець. Обидва вони приєдналися до коліївського повстання як православні запорожці, почуваючи себе українцями, а не як жид і татарин. Російська цариця Катерина чистокровна німкеня: чи це значить, що коліївське повстання здавили москалі на доручення німців?

До того ж - між поверх тисячею запорожців, учасників коліївського повстання, що про них збереглися персональні дані в судових актах, знайшовся заледве один жид-вихрист й один татарин-вихрист.

Про таку саму несовісну пропаганду всупереч історичній правді Ф. О. Шевченка ми вже згадували в історіографічному вступі.

Про непорозуміння з територіяльним окресленням "волохи", про яких Антонович303 думає, що це були "крестяни з Молдавії", ми вже згадували на іншому місці: це були українці, діти і внуки учасників повстання 1702 року, які поселилися на правому березі Дністра, у Волощині та в Молдавії, маючи перед помстою польських панів. Таким власне "волохом"304 був і сам провідник гайдамацькото повстання 1734 року Верлан, полковник надворних козаків князя Любомирського. Такими ж самими "москалями" були згадувані в документах періоду Коліївщини Станкевич і Маянович, два українці, що були старшинами в російській армії і перейшли до коліївських повстанців, які обрали капітана Станкевича отаманом повстанського загону силою до тисячі коліїв.

Взагалі, в повстанні 1768 року національна приналежність учасників повстання, коліїв, зарисувалася дуже виразно. В попередніх періодах Гайдамаччини можна було легко змішувати в одно гайдамаків із всякими розбишаками, поляками, московськими филипонами чи й іншими, які нічогісінько спільного з дійсними гайдамаками, борцями проти польських окупантів, не мали й на підставі такого змішання можна твердити, нібито гайдамаки під оглядом національної приналежности були різношерстою збираниною. При пожарі Коліївщини місця для розбишак не було, національно-визвольний характер повстання був аж надто очевидним. В ряди коліїв пішли тільки українці, готові на смерть за волю свого народу. Оцінюючи учасників Коліївщини, всі польські мемуаристи й історики, при всій своїй скрайній ворожості до них, признають і з пошаною відмічують неймовірну відвагу й завзяття коліїв. Вони, звичайно, не були всі так добре узброєні, як польське та московське військо. Більшість із них були піхотинцями. Але, - свідчить польський ксьондз Кітович, - коліїв "виручала відвага, хоробрість, яка не знала меж і виявлялася в їх бойовому заклику: "Або, добути, або дома не бути!" Один гайдамака, увірвавшись в середину польського військового загону, міг за мить розігнати чоловік сорок, завдавши кожному із них або рану, або вбивши".

"Знаючи, що як зловлять, то замучать на смерть, вони боролися до останнього. Звичайно треба було виставити 200, 300 або й більше чоловіка нашого (т. зн. польського) війська, щоб успішно протиставитися 50 гайдамакам. Рівному або тільки незначно більшому числом польському відділові гайдамаки ніколи не уступали". Дійсних коліїв не вдавалося польському війську ніколи взяти в полон. Кровожадний регіментар "української партії", тобто призначених на постійний побут на Правобережній Україні частин регулярної польської армії, що був не раз свідком розгрому коліями підлеглих йому гусарських та панцерних сотень, закривав свої невдачі наскоками на безборонних селян, яких забирав з їхніх хат, кував у кайдани як "полонених гайдамаків" і передавав на тортури та смерть.

Ілюстрацією, що виразно характеризує відвагу й завзяття коліїв, з одної сіорони, і польських шляхтичів, із другої, є, описаний Шульгином305 у його праці про Коліївщину на підставі протоколів Коденської книги, епізод зудару польської військової частини під командою капітана Каміньського з повстанським загоном вже після уманської катастрофи. Після бою коліїв із московським військом, Каміньський вирушив зі своєю панцерною "хоругвою", тобто відділом польського регулярного війська, що начисляв від 100 до 125 польських шляхтичів у панцерній зброї та їхніх слуг, на виловлювання розпорошених московським військом коліїв. У селі Білий Камінь біля Могилева він зустрівся з відділом коліїв силою ок. 150 чоловік. Сили були менш-більш рівні, причому польське військо мало кращу зброю й панцері. Не дивлячись на те, як тільки колії пішли в наступ, всі польські жовніри - як зізнав у суді сам капітан Каміньський - кинулися в переполосі до втечі. Сам Каміньський, - каже він, - залишився на місці й післав підлеглих йому старшин завернути тікаючих польських жовнірів у бій. Але інші шляхтичі, члени того військового відділу, зізнали перед слідчою комісією, що їхній комендант, капітан Каміньський, був одним із перших, який у переляку тікав перед коліями.

Рядовик Вітвіцький у своїх зізнаннях так описав поставу польських вояків при зустрічі з коліями: "Хто мав злого коня, той загинув, а врятувався без ран той, хто мав доброго коня". Ті, кому кінь не дописував при втечі, намагалися рятуватися таким способом, що зіскакували з коня й ховалися у високих бур'янах. Більшість із польських жовнірів, що тікали, навіть не пробували відстрілюватись, а дігнані загибали від рук коліїв, з яких багато шаблі й панцерові польського жовніра протиставляли як зброю тільки загострений на кінці кіл. Так, менш-більш, як читати польські спомини, виглядав перебіг кожної збройної зустрічі польських жовнірів з українськими повстанцями. Надзвичайне завзяття коліїв було причиною, що й після важкого московського удару під Уманню й по прибутті на терен повстанських дій додаткових військових частин польської регулярної армії з Польщі й Литви, поляки ще раз звернулися до москалів за допомогою у придавленні повстання, а московські командири частин, що вже були на Правобережжі в боях із коліївськими повстанцями, звернулися до московської влади по нові військові підсилення.

Подивугідне завзяття виявили колії і в боях проти московських інтервентів. Так, наприклад, ватага Драного коло Ташлика розгромила московський загін настільки, що решта москалів мусіла тікати через кордон на турецьку територію.306 Московська армія була, очевидно, безмірно грізнішим противником для коліїв, аніж польська, бо вона була добре вишколена, здисциплінована й загартована у війнах з Туреччиною та шведами. Все ж найуспішнішою московською зброєю було психологічне заскакування й дезорієнтування українських повстанців, яким важко було своєчасно збагнути, чому це православні москалі, споконвічні вороги католицької Польщі, стали враз на захист польської шляхти й так жорстоко винищують українських повстанців.

Попавши в руки ворога, колії на тортурах при допитах і в часі жорстоких екзекуцій зберігали до смерти геройську мужність. Про героїзм Гонти у зношенні нелюдських тортур, рівного якому важко знайти в історії людства, скажемо окремо. При загальному огляді духовости коліїв підкреслюємо, що постава полковника Гонти не була вийнятком серед усіх коліїв; вийнятковими були лише присуджені Гонті тортури. Героїзм коліїв у зношенні тортур був масовий, загальний. Ніхто із катованих коліїв не просив у ворога пощади. Навпаки, вони і при тортурах насміхалися та зневажали ляхів і всі йшли сміливо на смерть. Описуючи на підставі даних Коденської книти справу Олекси Якименка, літ 25, який як член загону Швачки в бою з московським військом попав був в полон, але по році втік і повернувся в Білоцерківщину, де його зловили поляки й відставили на суд до Кодни, Шульгин підкреслює: "У слідстві Якименко держався надиво гідно, виявляючи при допитах віру у правість і слушність повстання. Мариво смертної кари не смутило його, як чоловіка, що не зневірився в конечності діла, за яке його тепер карали".307

Імпонуючою є теж невгнута солідарність коліїв і всього українського населення теренів, охоплених діями Коліївщини. За допомогу коліям грозила жорстока кара, включно із смертю; цариця ж у своєму "універсалі" проголосила, що кожному учасникові повстання буде дарована всяка кара, якщо він видасть польській або московській владі провідних коліїв. Але випадків видачі коліїв полякам або москалям іншими учасниками повстання ради рятування себе самого не було. Не здержало й мариво жорстоких кар українських селян від допомоги коліям: все українське населення помагало далі коліям, хоч батато із них, коли їхня допомога була виявлена поляками, були прилюдно жорстоко покарані.

У протоколах польського суду в Кодні стрічаємо обвинувачення українських селян району Хвастова в тому, що вони зловили й доставили до Хвастова повстанцям ок. 700 поляків. Поляки твердили, що за доставу зловлених поляків повстанці платили якусь винагороду. Але суджений у Кодні за те Грицько Васюк заявив, що він ніколи не чув, щоб Швачка чи хтось інший із коліїв платив за доставлених поляків. Селяни робили це зовсім не з огляду на якусь винагороду, а тільки тому, що вважали всіх поляків смертельними ворогами українського народу, які повинні перед українськими повстанцями відповісти за свої злочини супроти українських селян. І якщо ми зіставимо оці два факти - з однієї сторони, в одному тільки районі селяни виловили й передали на суд повстанців 700 поляків, із другої ж, на всьому просторі, охопленому повстанням, не було випадків, щоб українські селяни ловили й видавали полякам або москалям коліїв, - то й матимемо переконливий доказ, як розуміло Коліївщину все українське населення і як воно ставилось до нього: коліїв уважало все українське населення своїми братами, месниками за кривди й борцями за ідеали українського народу, яким кожна українська людина морально зобов'язана помагати навіть ціною власного життя, а всіх поляків трактувало ворогами, які повинні понести кару за поневолювання й визиск українського народу.

Така ясність характеру Коліївщини як національного повстання мусіла, тим більше, бути в кожного колія, того з-поміж українців, що не ограничився на спомаганню борців за визволення України, але сам став у ряди активних борців.

Основним закидом, яким усі вороги українського народу намагаються принижувати і плюгавити коліїв, є закид жорстокости: учасники Коліївщини, мовляв, виявили дику, нелюдяну жорстокість супроти поляків і жидів. При розгляді того закиду, який теж надиво багато українських істориків, не говорячи про неісториків, безкритично прийняли й приймають за правду, треба насамперед мати все на увазі засадничий підхід поляків і москалів, згідно з яким "божим і людським законом" українці мали бути панщизняними "хлопами" польських панів, обов'язаними покірно сповняти волю "Богом призначених їм" панів, а польські зайди мали бути "Богом призначені" пани, управнені робити зі своїми "хлопами" те, що їм захочеться. Згідно з такою "соціяльно-політичною філософією" поляки вважали, а багато з них іще й сьогодні вважає, що коли польський пан нелюдяно визискував поневоленого українського селянина й жорстоко карав за найменше недотягнення в панщизняних повинностях, саджаючи на паль за вияв спротиву, й доручаючи шмагати нагаями теж "хлопських" жінок і дітей, то це було вповні людяно, культурно, згідно з Божими й людськими законами справедливости. Якщо ж поневолені українські селяни ставали до бою проти поневолювачів, щоб скинути панське ярмо й прогнати з українських земель польських займанців та привернути собі Богом кожній людині дані права, то це було "потоптанням Божих і людських прав", "виявом некультурности українського народу", "вродженим українцям нахилом до бунту, до анархії, до вбивств і грабежів". Можливо, що в умовинах і в атмосфері темного середньовіччя з його февдальним ладом найгірших форм, які в культурній і в суспільно-політичній ділянці задержалися в Польщі багато довше, аніж у Середній і в Західній Европі, а в Росії ще довше, такий підхід і така оцінка соціяльних явищ були обосновані й якоюсь мірою виправдані. Але сьогодні вони неприпустимі. В оцінці сьогоднішньої культурної людини є якраз навпаки: ми вважаємо сьогодні Божим й людським законом право кожної людини на національну й особисту свободу й порушенням Божих і людських законів вважаємо поневолювання народу народом і визиск людини людиною; а рішучий виступ проти тих, хто порушує ті Божі й людські закони справедливости оцінюємо як героїзм і вияв політичної та соціялнної культури найвищого ступеня. А тому й засаднича оцінка Коліївщини з точки зору сьогоднішньої культурної людини мусить бути така, що носіями назадництва, некультурности, нелюдяности і примітивізму були власне поляки, які поневолювали Україну й жорстоко гнобили та визискували український нарід, а колії, що боролися за світлі ідеали національної свободи й соцїяльної справедливости, були героями, авангардом борців за ідеали сьогоднішнього культурного світу.

Значить, закид жорстокости коліям треба розглядати з точки зору сьогоднішньої культурної людини й оцінювати сьогоднішніми критеріями.

Немає сумніву, що Коліївщина була жорстока. Бо жорстокою була, є і буде кожна війна. А визвольна збройна бороть6а особливо, бо тоді прямо неможливо вилучити момент розплати, помсти поневолюваних супроти поневолювача. Коли, наприклад, у 1945 році в день звільнення Праги чехи, відомі як висококультурний і особливо, м'якосердний нарід, обливали зловлених німецьких вояків бензиною, запалювали і гнали їх як горіючі смолоскипи по вулицях столиці Чехо-Словаччини, то це було неймовірно жорстоко. Але - і зрозуміло: адже це був неконтрольований вибух відплати за Лідіце, де раніше німці висікли скорострілами і спалили в запаленому селі всіх мешканців того села - жінок, старців, дітей; це був вияв помсти за жорстоке поневолювання, за екзекуції чеських патріотів, за концтабори. Тим більше жорстокою мусіла бути два століття тому розплата з польськими поневолювачами українських селян, з яких кожний зазнав на собі й на членах своєї сім'ї з рук польських панів нелюдських знущань, тих панів, що для задоволення своїх диких інстинктів казали батожити "хлопських" дітей, вагітних жінок, старців.

Чи була Коліївщина жорстокішою, як будь-яка інша визвольна боротьба у світі? Власне, що ні. В мемуарах очевидців і в судових актах ми не знаходимо ні одного випадку такої жорстокости в розплаті коліїв із поляками, як їх сотнями знаходимо у споминах очевидців про розплату большевиків у 1917-1920 роках.

Вершком жорстокости коліїв вважається їхню розправу в Умані. Але ж і там не було ніяких катувань поляків чи жидів, нікого з поляків не пекли вогнем, не посадили на паль, не четвертували, навіть не сікли різками й пасів шкіри не дерли. Було винищення всіх ворогів, бо для того саме й піднімалося повстання. А перш за все треба пригадати, що Гонта, як подають очевидці поляки, коли тільки почалася облога Умані, особисто їздив попід мури й закликав поляків на переговори, взиваючи їх, щоб усі поляки й усі жиди із своїми родинами виїхали собі раз на все з України, запевняючи їх, що їм буде забезпечений вільний виїзд поза кордони України. Але поляки це відкинули й кинулися бити делегацію коліїв, що прийшла до Умані на переговори, свідомо потоптавши нападом на коліївських делегатів найосновніші принципи воєнного права й воєнного звичаю. За цей безглуздий вияв шляхетської розгнузданости і прийшлося їм скласти високу плату.

Скільки жертв упало по польській стороні в Умані? В Коденській книзі згадується число 18 тисяч308 поляків і жидів, а на підставі того це число повторює найбільше істориків. Його подає й англійський автор історії України Аллен309 додаючи, що це "згідно з переданням" і що більшість із тих 18 тисяч жертв становили жиди. Інші історики заокруглюють цю цифру до 20 тисяч. Костомаров310 каже, що поляки подають, що їх згинуло в Умані до 20 тисяч, але це число "без сумніву, перебільшене, мабуть, удесятеро". Губернатор торговицького ключа дібр Потоцького, Якуб Квяткевіч, у листі до Потоцького з датою 28-го червня 1768 р. подає, що "в самому Умані посесорів із жінками й дітьми та всякої іншої шляхти обидвох статей згинуло до п'яти тисяч, а також жидів до семи тисяч, що зїхалися туди з інших дібр і сіл".311 Але Жупанський, автор праці про часи польського короля Станіслава Августа Понятовського, стверджує, що "судові урядники на підставі судових актів обчисляли, що жертв розправи в Умані (поляків і жидів) було не більше як 5 тисяч".312 Число 5 тисяч поляків і сім тисяч жидів, що мали загинути в Умані, подав Квяткевіч теж у своєму листі з липня 1768 р. до московського полковника Чорби.313 Тому те число, 12 тисяч жертв по польській стороні, поляків і жидів разом, - сім тисяч у самому місті і п'ять тисяч за містом у таборі у Грековім лісі, - найбільш прийняте. Всі польські мемуаристи й наочні свідки подій в Умані засвідчують, що після з'єднання Гонти із Залізняком польське військове командування в Умані роздало зброю всім, хто був в Умані й міг орудувати нею. На українських повстанців, що ввійшли до міста, стріляли поляки й жиди з вікон усіх домів. Відбувся безпощадний рукопашний бій, і в ньому впали по польській стороні згадані жертви.314

І ось ми читаємо свідчення польських мемуаристів та наочних свідків подій в Умані, що навіть у час бою, коли пристрасті й жадоба нещадної відплати були розбурхані до краю, керівники повстання, особливо ж Гонта, докладав всіх зусиль, щоб рятувати якнайбільше польських жінок і дітей. Його заходами були врятовані дочка й син губернатора Умані Младановича - Вероніка, пізніше заміжня Кребсова, і Павло, що залишили свої спомини про ті події, і багато інших, яких Гонта казав відвести або до української церкви, або до квартири командування повстанців у домі українського міщанина Багатого, де окремі стійки коліїв зберегли їх від небезпеки. В тих свідченнях говориться, що між урятованими було теж чимало жидів, які вихристилися. Малих дітей масово пощаджено й віддано на виховання довколишнім селянам. Польський мемуарист315 подає, що після ліквідації повстання більшість тих дітей була відібрана від селян, і бідкається, що багато польських дітей таки залишилося й виросло як діти українських селян: "не один із тих, які походять із шляхетської родини й парентелі, що мали стотисячні маєтки, сьогодні молотить, оре і жне, будучи тепер простим Грицьком, або Микитою, або Андрієм, замість того, щоб на нього інші робили". В обличчі таких свідчень самих поляків всі закиди про кровожадність і особливу жорстокість коліїв являються тільки виплодом пропаганди.

Ілюстрацією тенденційного викривлення фактів із пропагандивних мотивів є залюбки повторювана, навіть деякими українськими істориками, версія "вимордування 400 дітей, учнів Василіянської школи", тілами яких колії "загатили три студні". Ми згадували вже, що на вістку про повстгання студентів школи Василіян було розпущено на вакації раніше і в час облоги Умані їх залишилося менше, як половина.316 Як тільки облога почалася, то ніччю всі українці, а між ними й чимало учнів школи Василіян, перескочили через вали до повстанців.

Решту, приблизно сто учнів, - не дітей, а старших юнаків, - капітан Ленарт озброїв і разом з іншими поставив на палісадах, біля гармат і в будинку школи для боротьби проти повстанців. Так вони й загинули в бою в рядах польських оборонців. Це, очевидно, глибока трагедія, що майже сто українських юнаків, учнів Василіянської школи в Умані, в момент кривавої розплати українських повстанців із польськими наїзниками були змушені захищати зі зброєю в руках поляків і загинули з рук коліїв; але у цьому ніяк не можна винити українських повстанців-колїїв.

Про вік тих студентів, яких тенденційно представляється як "дітей", знаходимо авторитетне свідчення учасника бою в Умані, Матвія Горбачука, одного з козаків Гонти. Суджений у серпні 1771 р. в Кодні317 Горбачук зізнає, що в часі боїв в Умані він заколов трьох студентів: "Двох у віці ок. 20 літ, а третього молодшого". Отже ясно, що знищені в бою студенти були не "діти", але зрілі юнаки у віці військової служби, прийнятому сьогодні в усіх країнах світу.

Історія ж із студнями в Умані, в які, нібито, колії скидали поляків та жидів, (а в уяві декого - дітей, учнів уніятської школи) була в дійсності так: коли до Умані стали напливати маси втікачів, команда міста, передбачаючи нестачу води, доручила копати нову студню. Було викопано глибоку на кільканадцять метрів яму, але натраплено на скелю і працю перервано. При очищуванні міста від трупів, а може й у час боїв, у ту "студню" й було вкинено трупи та засипано землею. Дослідники цього питання вважають неможливим, щоб у "студню" можна було вмістити не кілька сотень, але навіть одну сотню трупів. Ясно, що в дійсні студні колії ніяких трупів вкидати не могли просто тому, що води із студень потребували українські мешканці міста, які залишилися в живих, і самі ж таки колії.

Документарною ілюстрацією дійсного ставлення коліїв до учнів Василіянської школи, українців, є спомин одного із тих студентів Василіянської школи в Умані.318 Коли почалась облога Умані, - каже він - він пішов із братом, що теж був учнем Василіянської школи, до церкви. Після Богослуження взяв він Євангеліє, а його брат орнат і ризи й разом з українським священиком василіянином вийшли з міста. Коло палісадів колії, які облягали місто, пропустили священика-уніята, але задержали обидвох учнів, підозріваючи, що це ляхи. Та коли священик сказав, що це українці, його свояки, то й їх обидвох пропустили. По дорозі вони стрінули їхнього свояка Воюдського, теж учня Василіянської школи, а далі й одного із директорів школи, що теж утік із Умані. В дальшій мандрівці вони розлучилися. Автор спомину зайшов сам до селянської хати. Жінка, яка там жила, теж висловила підозріння, що він лях, бо й лице у нього не осмалене, й руки без мозолів. А все ж таки нагодувала і сказала, хай тікає собі далі. Мандруючи далі, він знову попав у руки коліїв, які хотіли його вбити як ляха. Але він заявив їм, що він українець, студент, заспівав їм цілу пісню "Пречистая Діво, Мати руського краю" і колії пустили не лише його, але й іще кількох полонених, яких підозрівали, що вони ляхи. Так ось у цьому короткому спомині очевидця, студента Василіянської школи, ми бачимо трьох студентів і одного з директорів тієї уніятсько-української школи та уніятського священика, яких колії не тільки не вбивають, але свобідно пропускають, як тільки впевнилися, що це не ляхи, а дійсно українці, байдуже, що уніяти-католики.

Розглядаючи релігійний момент у Коліївщині, ми звернули вже увагу на факт, що в ніяких документах, ні в ніяких споминах про Коліївщину не занотовано хочби дрібного збройного зудару православних коліїв із українськими селянами-католиками, чи навпаки, коліїв-уніятів із українськими православними селянами: це доказує, що чогось такого й не було. У цьому розділі, при розгляді обвинувачення коліїв у жорстокості, ми хочемо підкреслити, що й обвинувачення православних коліїв у жорстокому переслідуванні уніятських священиків є теж тільки пропагандивною вигадкою. Це виходить ясно із збереженого меморіялу кругло трьох сотень уніатських священиків із датою 22-го грудня 1768 року до польської влади у справі їхнього переслідування гайдамаками, переданого особисто житомирському намісникові радомиським деканом, о. Іваном Рохом Косцюшком. У ньому вичислено поіменно всіх п'ятнадцять уніятських священиків, що загинули в завірюсі коліївщини; при тому там виразно засвідчено, що двох із тих жертв, брати Ничаєвські, загинули з рук своїх власних парохіян, а о. Шаповаленський загинув за те, що переховував у себе польку-дідичку, а коли вона померла, похоронив її на українському цвинтарі. З Коденської книги довідуємося, що й о. Фалінковський загинув із-за гострого конфлікту із власними парохіянами ще до початку Коліївщини.319 Відомо, що на охоплених повстанням просторах було кругло дві тисячі уніятських парохій, отже там мусіло бути найменше дві тисячі уніятських священиків, а тому трагічна доля п'ятнадцяти із двох тисяч свідчить про вийнятковість їхньої долі. Для зрозуміння психози в періоді революції пригадуємо, що під час повстання Косцюшка поляки-католики повісили п'ятьох своїх католицьких єпископів і багатьох священиків, обвинувачених у співпраці з москалями. Тож не диво, що у вогні розправи українських повстанців-коліїв із поляками загинуло й п'ятнадцять українських католицьких священиків.

Із того ж меморіялу довідуємося, що дуже багато уніятських священиків повернулось було до православія. Виглядає, що бажання виправдати себе перед польською владою за те спонукало їх по придавленні Коліївщини написати отой їхній меморіял, пересичений обвинуваченнями коліїв у тероризуванні уніятських священиків, у висліді чого вони, нібито, були змушені проти своїх переконань повернутися до православія. Але суджений у Кодні "піп" Старжевський,320 обвинувачений у співучасті в убивстві уніятського священика Фалінковського, зізнає, що й він, раніше уніятський священик, і о. Фалінковський, який загинув у час Коліївщини, й багато інших уніятських священиків на Правобережній Україні повернулися з унії на православіє в 1767 році, тобто за рік або й більше перед початком коліївського повстання, значить - про ніякий вплив коліїв на їхнє рішення мови бути не може. В Коденській книзі є мова про вбивство в тому часі православного попа і православного ченця. Чи це значить, що колії переслідували й мордували православних? Нічого подібного! Із судових протоколів у цих двох справах довідуємося, що православного попа вбила його громада в переконанні, що це опир, який спричинює смерть, бо коли вибухла в селі пошесть, піп блукав ночами по цвинтарі і поміж хати. А православного монаха вбив п'яниця, який нічого спільного з коліями не мав і невідомо чому, бо він до того не признався. В обидвох випадках Коліївщина абсолютно ні при чому.

Вершком перекручування правди із пропагандивних мотивів є доказування жорстокости коліїв "фактом", який повторяють навіть деякі українські історики, нібито "на просторі 60 миль довгому і 40 миль широкому, від Дніпра аж до Бога не пощадили повстанці ні однієї людини, - старця, жінки чи дитини. Низку містечок, як Жаботин, Лисянку, Саврань, тридцять кілька сіл, і біля 1.000 хуторів знищено у вогні дощенту". Адже всього кільканадцять рядків після того твердження, повтореного українським істориком, там наведено звіт папського нунція Дуріні, згідно з яким у 1768 році загинуло 40 тисяч українців-уніятів. А на тому ж просторі, де колії "не пощадили ні одної людини", жило в тому часі два мільйони українців-уніятів то як же ж "не пощадили ні одної людини", коли 98% залишилось в живих згідно із свідченням папського нунція? - Та головне, що й тих "40 тисяч" українців-уніятів, згідно з історичною правдою, загинули не з рук українських повстанцїв, але або як активні учасники повстання впали в боях проти поляків і москалів, або загинули пізніше з рук польських каральних відділів, що ними командував неймовірно кровожадний регіментар Стемпковський, прозваний українськими селянами "Кривавий Юзеф". Із рук українських повстанців-коліїв не загинув ні один український селянин, православний чи уніят, за вийнятком хіба одиниць, що припадково були змушені - подібно, як сотня юнаків, учнів Василіянської школи в Умані, - стояти зі зброєю в руках у рядах поляків проти коліїв. Згідно із правдою, масове винищення на просторі від Дніпра по Бог українськими повстанцями-коліями відноситься виключно до поляків і жидів й у ніякому випадку до українців, а "знищення у вогні дощенту" відноситься виключно до польських шляхетських замків і палаців. Українські оселі палили при здавлюванні повстання москалі й поляки.

Кількість усіх поляків і жидів, що загинули з рук українських повстанців в 1768 році, устійнити точно - неможливо. Поляки подають цифри від 50 тисяч до 200 тисяч. Найбільш правдоподібне приблизне число - 50 тисяч, разом, поляків і жидів. Всіх поляків на терені повстання було тоді кругло 200 тисяч, а жидів від 100 до 200 тисяч. Ясно, що загинули в основному дорослі мужчини: значить, жінок і дітей, які становили три четвертини загальної суми ок. 400 тисяч усіх поляків і жидів, загинуло дуже мало, бож власне три четвертини з усіх 400 тисяч залишилося в живих.

Гостра ворожість українських селян до жидів була спровокована самими жидами. На це звернули увагу й деякі об'єктивні жидівські історики. Жидів привезли в Україну польські пани, що загарбали собі українські землі і зробили жидів своїми службовиками в безжалісному визиску українських селян. У кожному селі було дві або й більше корчми і жид, орендар корчми, з доручення пана визначував кожному селянинові контингент горілки, яку селянин мусів закупити на протязі року. Це було умисне розпиячування селян із метою морального розкладу й економічного визиску. Жидові винаймав пан українську церкву й жидові-орендареві мусів кожний український селянин платити за відчинення йому церкви на шлюб, хрестини, похорон, чи Богослужения. Це було страшним моральним приниженням, яке зроджувало в душі щоденно зневажуваного українського селянина жадобу найжорстокішої помсти. Продаючи ж селянам товари, жиди очевидячки, як свідчать польські сучасники - підвищували ціни; селяни бачили це й мусіли мовчки терпіти. Врешті, жиди служили часто польським панам "оком і вухом" для викривання й доношення, що українці між собою говорять, що задумують, як кожний із панщизняних "хлопів" висловлюсгься про свого пана, підпивши собі в корчмі. Ілюстрацією такого дошкульного донощицтва польським панам на українців є описана польськими мемуаристами пригода сотника Гонти. Ще далеко до подій в Умані, коли Гонта виїхав був із надворною козацькою міліцією поза місто для збирання вісток про дії коліїв, кількох жидів донесло Младановичеві, нібито Гонта потайки зустрічається з післанцями Залізняка і змовляється із Залізняком, щоб приготувати загибель усім полякам і жидам. Младанович доручив полякові полковнику Обухові стежити за Гонтою, й коли Обух застукав у Гонти якихось православних монахів, він заарештував їх і Гонту й відставив усіх до Умані. Там шляхтичі приготовили були вже шибеницю й підвели під неї Гонту. Але при монахах знайшли тільки листи релігійного характеру. Младанович визнав, що вини Гонти немає чим довести, й Гонту звільнено.321 Значить, у висліді таких то доносів Гонта був на волосок від смерти на шибениці. Чи міг він це забути? Інші жертви таких доносів не були такі щасливі й не один із них загинув на палі, або щонайменше зазнав катувань нагаями та припікання вогнем при допитах.

Своєю службою польським поневолювачам проти закріпачених українських селян, економічним визиском, розпиячуванням, обманом у торгівлі, провокаційним глумом над релігійними почуваннями українського люду з винаймом українських церков та слідкуванням за українцями й доношенням на них польським панам здобули собі жиди із власної вини глибоку ненависть жорстоко кривджених українських селян і виплекали в них жадобу грізної відплати.

Польські пани й жиди залюбки звали українських селян зневажливо "собаками" й поводились із ними жорстокіше, аніж із правдивими собаками. Ці наруги при розплаті повернули зневажувані українці проти поляків і жидів.

У висновку стверджуємо, що Коліївщина була настільки, або й менше жорстока, як жорстокою буває кожна визвольна війна поневоленого народу. Якщо порівняти поставу коліїв супроти ворогів із поставою повстанців чи "бунтарів" американської революції, французької революції, селянських повстань у Німеччині, не говорячи вже про большевицьку революцію в 1917 році, то вона безмірно лагідніша й гуманіша. До того ж, при оцінці не можна забувати, що все, що робили колії супроти ворогів, було чинене в розгарі збройної боротьби і в афекті безпосередньої розплати із жорстокими гнобителями.

Як же ж повели себе поляки й москалі супроти українських повстанців?

Немає найменшого сумніву, що в бою всі вони готові були вбити кожного українського повстанця, якщо б тільки могли своє бажання здійснити. В тому ні крихітки не були вони гуманнішими, чи менше жорстокими, як колії.

Дійсну жорстокість і негуманність виявили поляки й москалі в розправі з полоненими українськими повстанцями та цивільним українським населенням після бою, діючи не у психозі бою на життя і смерть, а холоднокровно, із премедитацією.

Кожна культурна країна, кожний культурний нарід шанує вимоги гуманности супроти полонених: не піддає їх ніяким тортурам, не карає їх смертю за участь у бою. Поляки повелись із усіми українськими повстанцями, що попали в полон, не виключаючи й важко ранених, жорстокіше, аніж древні римляни з повсталими рабами. Тортуровання, екзекуція смертної кари й сам судовий присуд Гонті, як одному з головних керівників повстання, проводжені з повним розмислом репрезентантами польського державного судівництва, гідні уяви найбільш рафінованого садиста. Часто вживана у протоколах судових переслухань в Кодні фраза, що на поставлене питання допитуваний "спав і не відповідав" виявляє, що польські судді й кати допитували полонених українських повстанців при доведенні їх тортурами до тривалої непритомности, перевершуючи жорстокості середньовічних інквізицій. Такі звірства стосували репрезентанти польського правосуддя й польської влади на протязі поверх трьох років супроти ок. 30 тисяч322 безборонних полонених, що їх москалі передали полякам на муки, в'язнів, дійсних і уявних учасників Коліївщини. Із 1954 коліїв, полонених москалями і переданих полякам, польський суддя Браницький казав 700 повісити по різних містах і на роздоріжжях, других 700 - як сам він звітував королеві, "усіх герштів покарав найжорстокішою смертю".323 300 в'язнів Браницький хотів подарувати королеві, але коли виявилось, що з харчами для в'язнів круто, польський король дав Браницькому доручення повісити їх усіх, щоб заощадити на харчах. Значить, і сам польський король виявив себе здегенерованою морально людиною, для якої життя українського в'язня було менше варте, аніж життя собаки. Тільки 200 із тих в'язнів було вислано до Львова на тяжкі роботи.

Так само нелюдяно катовано тисячі в'язнів, захоплених поляками як підозрілих в участі в повстанні по його здавленні. В Лисянці озвірілий комендант польської армії казав заарештувати й без суду повісити 60 українських селян.324 Тисячам в'язнів обмотувано руки намоченим у дьогті клоччям, запалювано клоччя та воджено жертви з горіючими руками по селах, поки вони не гинули з попечення. Тисячам жертв відрубано праву руку й ліву ногу, або ліву руку і праву ногу й пущено на пострах населення.325 Тільки із двох сіл - Ружина й Каменоватої - четвертовано в Шаргороді 25 селян, учасників коліївського повстання.326

І все це проводила не якась групка катів. Це все роблено на протязі поверх двох років із доручення й під наглядом польських суддів. А коли в Кодні проводжено катування й екзекуції, то польська шляхта справляла гульні, пиятику й оргії польських "пань" із москалями, при чому теж польські пані й панянки придивлялися звірським екзекуціям та накликали катів до завдавання тортурованим більших мук.327

Не меншу жорстокість, варварство та моральне здичавіння виявили й москалі. Московські старшини, які підступом і зрадою захопили Залізняка, Гонту й багатьох інших головних старшин коліївської армії та членів уряду відновленої української держави, любувалися биттям по лиці закутих полонених українських старшин, доручали бити їх прилюдно нагаями й дерти з них паси шкіри. Московський генерал доручив бити прилюдно нагаями теж жінку й малолітних дочок Гонти. Важко ранених в бою повстанців, що попали в руки москалів, московські старшини казали топити в річці або закопувати живими ще в ямах. Полоненим запорожцям, що взяли участь в повстанні проти поляків, з доручення цариці московські судді доручали виривати ніздря, давати по кількасот ударів нагаями, випалювати тавро каторжника й засилати на каторжні роботи на Сибір.

Чи можна знайти подібну лютість, жорстокість і варварство в поведінці з воєннополоненими в історії культурних народів? Тому навіть ворожо наставлений до коліїв Скальковський признає, що поляки катували полонених коліїв "у спосіб, гідний індіянських дикунів".328

Важливим моментом в оцінці поступування учасників боротьби є ціль боротьби. Українські повстанці - колії боролися за величні ідеї національної свободи й соціяльної справедливости і якщо б у боротьбі за них колії й поповнили були якісь жорстокості, то велична ціль освячувала б засоби. Поляки ж і москалі боролися проти коліїв за гидкі цілі національного поневолення українського народу та соціяльного визиску й за збереження здегенерованого ладу шляхетчини й тому їхні ганебні жорстокості стають іще більше ганебними.

В виду цього, період Коліївщини являється дійсно нестерпною плямою ганьби: тільки зовсім не в історії українського народу, а єдино в історії польського й московського панства.

З метою приниження коліїв і Коліївщини польські історики залюбки підносять неграмотність і "темноту" тогочасних українських мас, мовляв, увесь "бунт" проти "Богом даних польських панів" був вислідом темноти й непросвіченості українського "хлопства".

Це правда, що закутий у важкі кайдани панщини тогочасний український селянин був звичайно неписьменним. Та це власне було вислідом польського панування над Україною. Польська влада на Правобережжі, як і московська на Лівобережжі, знищила українське шкільництво й не залишила ніякої змоги для існування народнього шкільництва. Це якраз Польща несла в Україну неграмотність, темноту, безпросвітність, неуцтво. Польська шляхта й на польських землях обмежила право навчатися у школах до шляхетського стану, не припускаючи навіть думки, що й селянин повинен бути грамотним. А й про саму польську шляхту свідчить польський історик: "Дивна темнота огорнула польські уми, що колись так горнулися до світла, присвоюючи собі досягнення загального поступу і знання. Польська молодь, шляхетські сини, перестали їздити по науку на університети закордон... А якщо вже їхали, що траплялося рідко, то тільки для того, щоб набрати заграничного зовнішнього вигляду, мови й моди, яким товаришило зіпсуття. Такий панич, недовчений, повернувшись до краю, погорджував ним, але не думав зовсім про його піднесення і для особистої користи, сам нездібний до праці, користав з анархії та служив своїм і чужим знаряддям для остаточної руїни власної батьківщини. Духовенство навіть величні релігійні обряди знижувало до примітивної практики, а у справах приватної й публічної розгнузданої неморальности стосувало вигідну мовчанку. Ані загальне пияцтво й розпуста, ані насміх із справедливости і правосуддя, ані явна продажність вітчизни не спонукували його вжити засобів, якими воно ще розпоряджало".329 В розділі про тогочасне польське суспільство ми навели свідчення польських сучасників про те, що неграмотність польської шляхти була масовим явищем і що навіть польські судді підписували виготовлені писарем судові документи хрестиками, будучи неписьменними. То, й не диво, що українське селянство, як і все польське, прикуте панщиною до землі й перетяжене панщизняними повинностнми, було неписьменне, коли в ніякому селі школи не було, а й сам їх пан, польський шляхтич, був звичайно неграмотний. Суть справи в тому, що неписьменність закріпаченого українського селянства була вимушена польськими поневолювачами, а неграмотність польської шляхти була вислідом її нехоті до освіти й замилування до пиятики та розпусти, отже випливала з її власної духовости.

Але і при таких безмірно важких умовинах буття українського народу під польською окупацією між коліями було дуже багато грамотних людей. Всі польські мемуаристи засвідчують, що Залізняк, запорозький полковник, був грамотний, освічений, а про Гонту навіть Равіта-Гавроньський говорить, що Гонта "гарний, тридцятикількалітній мужчина, гладкий у поведінці з дамами, здобув освіту, як здається, в польських школах, не уступав нічим ніякому шляхтичеві".330 Московські джерела засвідчують, що грамотними були й полковники Неживий, Швачка, Бондаренко. І в усіх свідченнях про дії коліїв читаємо, що колії відчитували селянам маніфест із закликом до повстання, значить у кожному відділі коліїв знаходилися письменні люди. Це було вислідом того, що на Січі існувала школа, де козаки, отже й ті гайдамаки, що перебували принагідно на Січі, здобували освіту.

При розгляді питання "культурности" й "некультурности" конечно звернути увагу на те, що письменність, тобто вміння читати й писати, та культурність - це дві окремі справи, яких не можна змішувати. З наведеного щолиш свідчення польського історика Бобржинського виходить ясно, що польські шляхтичі, які побували за кордоном і там здобули знання читати й писати та навіть говорити по-французьки чи по-німецьки, залишалися так само, некультурними, як і їхні неписьменні брати-шляхтичі.

Низький рівень культури польського народу в тому періоді виявлявся насамперед у впертому зберіганні всіх форм февдального ладу в найгірших формах - і у практиці, і в переконаннях. Кожний польський шляхтич вірив, що Бог призначив польській шляхті панувати і сваволити та дав їй "хлопів", щоб працювали на нього і згідно з цим поводився зі селянами як із худобою ("бидло"), яка вміє говорити. Нові соціяльні кличі й ідеї, що народжувалися й оформлювалися в тому часі у Франції та в інших країнах Західньої Европи, польська шляхта не сприймала ніяк. Польський історик свідчить: "Пишучи історію Польщі двох останніх століть (т. зн. ХVІІ і ХVІІІ) ми не раз говорили про занепад освіти, про темноту, що огортала польські уми, й не допустились ми в тому ніякого перебільшення. - Політична анархія запанувала в нас (т. зн. у Польщі. - П. М.) вже від ХVІ віку. На новітній лад і уряд не здобулися ми ніколи".331

В умовинах державного буття, очевидно, знаходились і між поляками одиниці, що призадумувалися над новими течіями в Західній Европі і пробували переносити їх у Польщу (Гуго Коллонтай, Станіслав Конарський). Були й поети та письменники. Та це були одиниці серед мільйонів, байдужих або відверто ворожих до їх спроб, і те, що вони пробували робити, було як краплина води в пустелі, що губилося в загальній безпросвітності, неуцтві й ворожості до знання та поступу. Безпощадно ж придавлені низи польського народу не мали змоги розвинути народню творчість.

Поневолений і закутий у кайдани шляхетської панщини український нарід не мав ніякої змоги вільно виявляти свої стремління. Здібні одиниці або були змушені ставати на службу ворога, або марнувались. І все ж таки ми бачимо, що і в тих неймовірно важких умовинах весь український нарід зберігає величні ідеї свободи і справедливости, зривається раз-по-раз до бою за свою Правду, плекає і далі збагачує народню творчість, пісні, думи, звичаї й обичаї. Об'єктивне порівняння не залишає сумніву, що культурно український нарід не стояв тоді нище від польського.

2. Гетьман Максим Залізняк

Особа керівника повстання 1768 року, прозваного Коліївщиною, кульмінаційною точкою якого було проголошення в здобутій Умані у дні 22-го червня 1768 р. відновлення Гетьманщини й вибрання Максима Залізняка гетьманом вільної України, залишається й далі сповитою таємницею. Ким був Максим Залізняк, заки прийшов до Мотронинського манастиря, що сталося з ним після схоплення його зрадою москалями під Уманню й висланні його російською владою на Сибір? Певних і переконливих відповідей на ці питання не знайдено й досі. Відомими є тільки шість місяців його життя; решта - лише припущення.

Скальковський332 у своїй праці про Гайдамаччину подав таку біографію Залізняка: "На річці Громоклей, в Бобринецькому уїзді Херсонської губернії, де тепер село Алексіївка, жив старий запорожець Григорій Залізняк, бувший курінний товариш і полковий осавул, який до 1755 р. сидів зимівником на річці Сурі, Кодацької паланки, а опісля переселився туди. Із двох синів, молодший Максим заступав його у війську в Тимошівському курені. Запорожці того куреня говорили, що, він був родом із Польщі, зі села Пиковець і щойно в 1740 або в 1750 р. прибув на Запоріжжя. Але всі погоджувалися, що Максим Залізняк був козак хоробрий, розумний, грамотний і довго служив у військовій пушкарській команді".

Цю версію повторив повністю Д. Мордовцев.333

Але її заперечив В. Ястребов.334 Він твердив, що зимовник Залізнякового батька Григорія був не на річці Громоклей, але на Сугаклеї, правому допливі Інгула.

Скальковський пізніше зовсім змінив свою версію біографії Залізняка, спираючи нову на знайденому в запорозькому архіві рапорті кошового отамана Тимошівського куріня,335 виставленому на вимогу російських властей 2-го серпня 1768 р. Згідно з тими зізнаннями, Максим Залізняк був сином жонатого запорожця, що жив у "польському" селі Івківцях. На Січ прибув він у 1755 р. і вписався до Тимошівського куреня. Зразу був він молодиком по різних козацьких зимівниках, а потім став членом пушкарської команди. Часто пропадав без вісти й тоді всі говорили, що він "пішов у піхоту", тобто приставав до гайдамацьких загонів. В 1762 р. бурлакував по Дніпровських риболовлях та в Очакові. Потім крився в лісах коло Лебединського та Мотронинського манастирів.

У протоколах слідчих зізнань самого Залізняка, писаних російською владою, подані зовсім інакші дані. Максим Залізняк, - записано там, - "із мужиків", Ієвлів син, родився в містечку Медведівці на Чигиринщині. Після смерти батька, коли Максимові було 13 років,336 він подався на Запоріжжя і там пробув 14 років. У листопаді 1767 р. пішов у "польські краї" й опинився послушником зразу в Онуфрієвському, а потім у Мотронинському манастирі.

Значить - існує три чи й чотири різні варіянти біографії Залізняка.

Але всі ті, хто приймав котрусь із них, не звернули чомусь ніякої уваги на важливий момент. Адже відомо, що всі, хто приходив на Січ, міняв своє прізвище, а ті запорожці, які приставали до гайдамаків, іще раз міняли своє прізвище, щоб приховати свою участь у Гайдамаччині перед російською владою і перед кошовою старшиною. Так, напр., визнаний провідник Коліївщини, Семен Неживий, у своїх зізнаннях на допиті, робленому російськими слідчими, виразно подає, що його батько звався Мусієнко. Прибувши на Січ, Семен змінив своє прізвище на Гончар, а приєднавшись до Залізняка, знову змінив його
Максим Залізняк
на Неживий.337 Так само отаман Таран подає на допиті, що він звався Сабадаш, а, прибувши на Запоріжжя, змінив своє прізвище на Таран.338 Ми не бачимо ніякої причини, чому в випадку Залізняка мало б бути інакше; навпаки, його провідна роля у плянованому повстанні мусіла бути додатковою спонукою змінити й те прізвище, що його він мав на Запоріжжі.

А тому, на самому вступі до прослідження біографії Залізняка до часу його виступу в ролі провідника коліївського повстання конечно встановити його прізвище по-батькові і прізвище, під яким він був записаний на Запоріжжі. Інакше, - шукати минулого Залізняка до приходу на Запоріжжя та в період його побуту на Запоріжжі під його іменем "Залізняк" це те саме, що шукати минулого Неживого, з-перед періоду Коліївщини під іменем "Неживий", або в наші дні шукати походження й інформацій про молоді літа Сталіна у Грузії під прізвищем "Сталін".

На жаль, ніхто з дослідників на це не звернув уваги. Тільки В. Равіта-Гавроньський339 виразно зазначує, що Залізняк "у реєстрах Січі був вписаний під іншим прізвищем", але не подає, під яким і звідки він зачерпнув цю відомість.

Прізвище "Залізняк", тобто людина, тверда, як залізо, - принадне, і його певно, приймали собі теж інші козаки, які при вписі в запорізький реєстр міняли своє батьківське прізвище. До них, або й до таких, що тільки побатькові звалися "Залізняк", але на Січі прийняли якесь інакше прізвище, відносяться, мабуть, ті відомості, що були зібрані про "Максима Залізняка, сина Григорія Залізняка".

Непереконливими щодо достовірности є й інформації, записані російськими слідчими в зізнаннях самого Залізняка. Навпаки. Немає сумніву, що сам Залізняк намагався, як і загал інших полонених, подавати російським слідчим неправдиві дані про своє походження і про своє минуле. А в той же час, - як це слушно завважив і Гермайзе, - "російський уряд, допитуючи пійманих гайдамаків, у тому числі й Залізняка, хотів добитися підтвердження від них, що ні Запоріжжя, ні духовество активної участи в Гайдамаччині не брали. Коли б було інакше, то це загрожувало дипломатичними ускладненнями: Гайдамаччина могла б бути витлумачена як інспірація Росії, бо Запоріжжя було під російською зверхністю".340 В тому аспекті російським слідчим дуже підходила версія, що Залізняк народився "в Польщі", тобто в якійсь місцевості Правобережної України під польською окупацією, а потім бурлакував на запорізьких землях як неграмотний заробітчанин. Тому, коли Залізняк подав дійсно таку версію, то слідчий із задоволенням записав це, а якщо сам Залізняк не подав такого, то російські слідчі певно помогли йому саме таку версію свого походження й минулого подати.

А тому достовірні інформації про Залізняка починаються щойно з моментом, коли він з'явився в Мотронинському манастирі як організатор і керівник коліївського повстання; попереднє його минуле й само походження залишається сповитим серпанком невідомого й непевности.

Зовнішній витляд Залізняка описаний в народньому переданні так: "Сидів на буланому коні, мав на собі червоний жупан, сину шапку, сап'янці, шалевий пояс, за поясом пістолі, при боці шабля. Не старий іще чоловік, літ може сорок, а може й більше, і на виду повний, круглолиций, уродою хороший, на зріст невеликий та плечистий; вуси русяві, невеличкі, за вухом оселедець".341 Вероніка Кребсова описує його як русявого, високого ростом. У російських судових актах Залізняка описується так: "Від народження йому 28 літ, росту великого, довголиций, волосся темно-русяве, очі сірі".342

Скальковський та Д. Мордовцев у згадуваній їх характеристиці Залізняка подають, що "всі говорили про Максима Залізняка, що він був козак сміливий, хоробрий і грамотний".343 В. Ястребов подає, що Максим Залізняк був "добре грамотний пушкар".344 Равіта-Гавроньський передає, що Залізняк залишив на Січі "славу козака грамотного, відважного і спритного".345 Доказом грамотности Залізняка являються збережені два документи: перший із них, опублікований Скальковським в 1885 р., це пашпорт, виданий Залізняком запорожцям Поломаному й Бочці, що везли горілку в Січ, для свобідного переїзду через російські форпости. Пашпорт підписаний: "А для лучшаго віроятія потверждения, собственною своею рукою подписуюсь, Полк. Максим Железняк".

На ньому віза командира орловського форпосту, Вульфа, з датою 19. VІ. 1768 р. Другий пашпорт, знайдений В. Пархоменком у московському архіві закордонних справ,346 був виданий громаді містечка Теплика й Ф. Осадчому на те, щоб громада зберігала порядок і повинувалась Осадчому, як установленому козацькому старшині; під ним підпис: "Максим Залізняк, полковник Низовскій с товариством, 1768 года".

О. Гермайзе відкидає всі ці свідчення і ставить твердження про повну неграмотність Залізняка на підставі того, що під зізнаннями Залізняка, зложеними російським слідчим після схоплення його під Уманю, підписався за Залізняка Іван Гонта. А намагаючись довести неавтентичність згаданих двох документів із підписом Залізняка, Гермайзе вказує на те, що на одному є підпис "Железняк", а на другому "Залізняк". Але, сумнівну вартість представляють власне сумніви і твердження Гермайзе. Щодо пашпортів, то він не бере до уваги, що один із них виданий російською мовою для російської влади, яка й сама послідовно вживала, а російські історики й письменники ще й досі вживають зросійщену форму прізвища, "Железняк", а другий документ виданий українською мовою, для українців і тому на ньому чиста, українська форма підпису - Залізняк. Ми ж і в наші дні часто зустрічаємо різну форму прізвища в підписах тієї самої особи, якщо вони писані раз українською, раз іншою мовами; а в ті часи особливо часто міняло форму прізвища, коли воно було вживане в підписах різними мовами - наприклад "Хмєльніцкі" в документах польською мовою і "Хмельницький" українською, або в чужих - Christopher Columbus у латинській мові, Cristoforo Colombo по-італійськи і Cristobal Colon по-еспанськи. А щодо підпису Гонти під зізнаннями Залізняка, то невідомо, чи так сталося тому, що Залізняк був неграмотний, чи тому, що сам Залізняк або прикидався неграмотним, або відмовився підписувати зізнання, формульовані довільно російським слідчим.

У всіх споминах сучасників Коліївщини називається Максима Залізняка "козацьким полковником". І сам Залізняк на московському допиті на поставлене йому питання: "При том войске ты какою старшиною к предводительству почитался, кем и когда учинен?" - відповідає: "При показанном войске я к предводительству почитаем был полковником, в которое звание я выбран теми запорожскими козаками, с которыми было у мене согласие... еще при выступлении нашем из Мотронинского монастиря".347

З цього, виходить, що козацьким полковником вибрали Залізняка в Мотронинському манастирі, чи вірніше, у військовому таборі біля Мотронинського манастиря, ті запорожці, які зібралися були там, щоб піднімати повстання. Про його становище на Запоріжжі у слідчих і судових протоколах ніякої згадки немає. В кожному разі, немає ніякого сумніву, що, проголошуючи повстання, Максим Залізняк був козацьким полковником, обраним запорожцями згідно з козацьким звичаєм і козацьким законом. З тією військовою рангою залишається Залізняк до підступного схоплення його російською владою. У протоколі зізнань Залізняка кажеться, що основне ядро повстанськоого загону становили 70 запорожців, до яких, іще в Мотронинському манастирі приєдналося 300 "из козаков и мужиков польских", тобто надворних козаків і селян Правобережної України: це були власне ті, що вибрали запорожця Максима Залізняка полковником, як керівником повстання.

Піднімаючи повстання проти польських окупантів, його організатори укладали плян воєнних дій, згідно з яким поділено територію Правобережжя на чотири райони повстанських дій та призначено повстанського командира для кожного району. Полковник Залізняк з основною силою повстанців іде через Жаботин-Смілу-Черкаси-Корсунь-Богуслав-Лисянку-Боярку на Умань, де скупчилися були найбільші маси польської шляхти, що тікала перед повстанцями, й найповажніші польські військові частини. Під Уманню приєднався до Залізняка сотник Гонта з надворними козаками пана Потоцького, руками яких польська шляхта сподівалася винищити коліївських повстанців під командою Залізняка і 21-го червня 1768 р. з'єднані повстанські сили добули Умань.

М. Костомаров348 наводить свідчення польських сучасників, що коли Залізняк підійшов під Лисянку й поляки пробували боронити місто, українські повстанці закликали їх до здачі, заявляючи: "Все одно - Гетьманщина буде, не встоїтесь". А в російських рапортах про дії українських повстанців говориться виразно про те, що в здобутих місцевостях Залізняк та інші повстанські отамани встановляли "новий економічний і соціяльний лад", проголошуючи всіх українців козаками. Це свідчить про те, що, вже починаючи повстання, організатори, а перш за все Максим Залізняк, мали ясну ціль повстання: відновлення Гетьманщини як самостійної української держави із справедливим соціяльним ладом "без холопа і без пана". А тому зовсім логічним завершенням являється проголошення 22-го червня 1768 р. у здобутій Умані відновлення Гетьманщини й вибір ініціятора та керівника коліївськосго повстання, Максима Залізняка, гетьманом України. Ним був Залізняк фактично до схоплення москалями у дні 6-го липня 1768 р., тобто неповних три тижні.

Гермайзе ставить під сумнів відомості про вибір Залізняка гетьманом, бо про це немає згадки у протоколах зізнань Залізняка перед російськими слідчими. Залізняк, - каже Гермайзе - називав себе у слідстві лише козацьким полковником. Але ж у наведеній нами цитаті із протоколу, на якій спирається Гермайзе, Залізняк відповідає на виразно сформульоване йому слідчим питання, чим він був "у тому війську". "У тому війську" відповідає Залізняк, він був полковником. Про політичне становище Залізняка як гетьмана російські слідчі Залізняка або не питали, або не внесли того до протоколу свідомо. Інша справа, якщо б Залізняк, Гонта або хтось інший із визначних керівників повстання на слідстві заперечив вибір Залізняка гетьманом України; алеж такого заперечення ніхто досі ніде не зустрів.

А тому немає підстав ставити в сумнів, що Максим Залізняк був гетьманом України в червні-липні 1768 р.

Ані на початку повстання, ані в його ході, ані по здобутті Умані й відновленні Гетьманщини не виявив Залізняк найменшого бажання в'язатися з Росією, з російською владою на Лівобережній Україні, чи з частинами російської армії. Навпаки, ми зустрічаємо свідчення про те, що коли під Умань підійшли частини російської армії ген. Кречетнікова, то це викликало в Залізняка і в Гонти затривоження й тільки заяви російських старшин, що російське військо старається винищити рештки польських конфедератів, а після того помаршує у глиб Польщі, або повернеться в Росію, зуміли приспати настороженість Залізняка й Гонти та здійснити заплянований московським урядом підступ і зраду. Й на допиті, веденому російськими слідчими, не висловлює Залізняк ніяких переконань про якесь пов'язання коліївського повстання з Росією. Подаючи версію, нібито до участи в повстанні намовив його в часі побуту в Мотронинському манастирі запорожець Осип Шелест, Залізняк каже, що Шелест показував йому лист запорозького кошового із закликом до боротьби з поляками: власне - запорозького кошового, а не цариці, чи когось із російської влади. Значить, повстання й боротьбу українського народу проти польських окупантів уважав Залізняк справою виключно українського народу, не пов'язаною з ніякою сторонньою силою. Залізняк заявляє теж, що молебень на інтенцію успіху повстання правили в Мотронинському манастирі ченці, як вони звалися, не знає, але не ігумен Мелхиседек Значко-Яворський, бо ігумена Яворського в тому часі взагалі в манастирі не було. Тобто - Залізняк засвідчує, що ніякого пов'язання ігумена Мелхиседека Значка-Яворського, який шукав піддержки Росії в релігійних справах, із повстанням не було.

Розгортаючи повстання, Залізняк дбає про організованість повстанських загонів. Він формує зростаючі сили повстанців у сотні, призначує отаманів, дає їм корогви і прапори, а отаманам пірначі, добуває для себе старшинські клейноди як ознаки влади. Чернявщенко оповідає на допиті, що в Богуславі Залізняк мав одну корогву й вісім прапорів. Під Уманю повстанське військо мало 16 сотенних прапорів, пару мідних літаврів, мідний барабан і два пірначі. Осавулом Залізняка став запорожець Бурка.

7-го липня 1768 р. прийшов нежданий і непередбачуваний нищівний удар - із московської сторони. З метою ліквідувати незручне для Москви повстання українського народу, Москва застосувала метод підступу і зради, який вона майже двісті літ пізніше, в 1956 р., з таким самим успіхом застосувала супроти мадярських повстанців. Прикидаючись приятелями українців, командири російської армії запросили Залізняка, Гонту й інших українських старшин на спільний бенкет і коли вони, не підозріваючи ніякої зради, відклали зброю й засіли до бенкету, москалі неждано кинулися на них і закули в кайдани; російське ж військо, яке після півночі скрито оточило табор головних повстанських сил під Уманю, кинулося на сплячих козаків, і заки ті могли зорієнтуватися, що це діється, в'язало їх та кувало в кайдани. В рукопашному бою більше як половина козаків зуміла вирватися з рук російських солдатів; але коло 850 українських козаків, табір із гарматами і зброєю й, найважлише, Залізняк, Гонта та інші головні керівники повстання опинилися в московських руках.

Виринає питання: як могли Залізняк і Гонта так необережно піти в московську пастку й дати себе зловити? Але, як ми вже згадали, так само дали себе заманити в московську пастку й попасти до московських рук тим самим способом майже двісті літ пізніше керівники мадярського повстання, супроти яких москалі точно повторили свою методу підступу і зради. Необережність керівників мадярського повстання в 1956 р. ще дивніша, бож воно зверталося власне проти московської зверхности, а повстання українців під проводом Залізняка й Гонти скеровувалося проти Польщі, а не проти Росії. Справа в тому, що стосована Москвою метода підступу і зради надто чужа культурній европейській людині, й вона дає себе заскочити цією методою.

Підступно схоплених Залізняка, Гонту й інших українських старшин закуто в кайдани і зараз же, у присутності російського полковника Гурьєва, важко збито, а ранком наступного дня перед квартирою Гурьєва на його наказ відміряно кожному по 300 ударів. Після того їм зроблено допит і Залізняка з 73-ма іншими запорожцями як російських "підданих" відставлено до київської тюрми, а Гонту з усіми захопленими колишніми надворними козаками й селянами передано на суд полякам.

У давніших працях про Коліївщину певні відомості про долю Залізняка на цьому вривалися. Рачиньський349 думає, що Залізняка четвертовано у Львові; дехто з поляків думають, що Залізняка, як і Гонту, посаджено на паль. Вероніка Кребсова у своїх споминах подає, що Залізняк після схоплення його москалями зумів переодягтися і втекти. Скальковський у своїй історії Гайдамаччини піддержує версію про втечу Залізняка й підсилює її знайденими ним в запорозькому архіві свідченнями запорожців про те, що вони бачили Залізняка між повстанцями в липні-серпні 1768 р. Так, напр., полковник Бугогардовської паланки Муісій Головко подав, що він 8-го липня (27-го червня) 1768 р. зустрів на запорізько-польському пограниччі відділ повстанців, і їхній командир сказав йому, що він є Максим Залізняк, якого російські війська витиснули з Умані. У вістках про бої коліївських повстанців із турецькими залогами в Голті і Балті 5-го линня (24-го червня ст. ст.) говорилося, що там брав участь сам Залізняк і російський генерал-губернатор в Києві Воєйков, приймаючи ті вістки за правдиві, 13-го липня (2-го шипня ст ст.) вислав кошовому листа, в якому писав: "При Гарді 24 минулого місяця (т. зн. 5-го н. ст.) перейшли ріку Буг до 30 піших і до 20 кінних запорозьких козаків, які отаборилися в урочищі Романкове... З ними є головний командир розбишацької шайки, Максим Залізняк, який має при собі осавула з перначем, одну хоругов і 8 прапорів".350

Але знайдені в 1930-тих роках судово-слідчі акти російської влади у справах Коліївщини заперечують усі ті вістки. З них ми довідуємося, що Залізняка з іншими схопленими під Уманню повстанцями-запорожцями доставлено до Київської тюрми і 25-го (14-го ст. ст.) липня і у київській канцелярії генерал-губернатора Воєйкова Залізняка піддано допитам.

Полонені повстанці-запорожці сиділи в київській фортеці на допитах до початку вересня 1768 р. - босі й обдерті,351 бо москалі ограбили їх з усього, що вони мали. Із судового акту довідуємося, що коли їх вели на екзекуцію, то київський плац-майор Лбов виписав для них 51 свиту, 70 шапок, 49 сорочоік, 56 штанів і 150 пар лаптів, щоб не переводити їх вулицею босих і півнагих.

У днях 4, 5 і 6 вересня (24, 25 і 26 серпня ст. ст.) відбулося засідання київської губернської канцелярії, на якому згідно з дорученням цариці Катерини винесено присуд; відносно Залізняка він звучав так:352

"Силою рескрипту високої її царської величности, постанов військового закону й розпорядку присуджено слідуюче: 1. Проведене київською губерн. канцелярією слідство виявило, що обвинувачений запорожець Максим Залізняк при помочі свого фальшивого твердження, нібито йому було наказом доручено захищати манастирі, церкви й людей грецького віровизнання на території Польщі та винищувати поляків і жидів, приєднав до себе не малу кількість запорожців і польських підданих і пішов на гидке й богопротивне діло викликання в сусідній польській провінції спротиву й бунту тамошніх жителів, а потім, з'єднавшися з ними, не лише в різних містах, містечках і селах Польської України, але й на території світлої Оттоманської Порти, на місцевості Балту й Голту напавши, допускався нелюдяних розбоїв, грабежів і вбиівств, а коли його і всю його шайку оточили війська її царської величности, збройною рукою ставив спротив, себе самовільно звав полковником й, одним словом, усьому злу був головним спричинником, керівником і виконавцем. Тому, оцінивши всі ці такі численні злочини, а зокрема з огляду на напад на землі великої Порти, яко найдружнішої Росії держави, з якою вона дійсно бажає перебувати в добросусідських взаєминах і у згоді, згідно з існуючими між обидвома державами договорами, її підданого Максима Залізняка як головного порушника граничного миру, колесувати, поклавши живим на колесо; але цю кару замінюється на кару биття батогом стоп'ятдесят ударів, вирізання ніздрів, випалення на чолі й на лицях тавра каторжника та на досмертну каторгу в Нерчинську".

Цю варварську кару над провідником українського повстання проти польських займанців, Максимом Залізняком, виконали московські кати в Орловському форпості над Богом 26-го вересня 1768 р. Екзекуцією керував бригадир Чортков, для охорони була призначена спеціяльна конвойна команда на чолі з поручником Жеронкіним, якій в окремому наказі було доручено суворо берегти кожного в'язня так, щоб і вдень, і вночі при кожному в'язневі стояв із голою шаблею в руці московський солдат.

На почаку листопада першу групу покараних, 71 козаків із Залізняком, відправлено під сильною охороною маршем на Сибір. Але в часі задержки на нічліг в місцевості Котелька біля Охтирки 12-го листопада 1768 р. (1-го листопада ст. ст.) як це записано в офіційному рапорті, Залізняк змовився з 51-им із в'язнів і з ними вночі виломав двері тюрми, розгромив поліційний конвой і втік. Та тільки 16-ом пощастило. В погоні за втікачами москалі двох убили, а 33-ох зловлено. Між зловленими - кажеться в рапорті - був і Залізняк.353

На цьому офіційні відомості, знані досьогодні, щодо долі Залізняка вриваються. Російський письменник Г. Державин у своїх записках354 подає на підставі зізнання одного з в'язнів московської тюрми, що в кінці 1768, або на початку 1769 року Максим Залізняк сидів у московській тюрмі, звідки його відставлено на каторгу до Нерчиньска. Там він, мабуть, і загинув.

Але Голобуцький355 наводить свідчення запорожця Д. Поповича, що Залізняк, утікши з рук москалів, був серед повстанців Пугачова. Якщо це свідчення не відповідає правді, то воно являється гідним уваги доказом, що ім'я Максима Залізняка, як командира українських борців за волю й за соціяльну справедливість, було відомим і славленим не тільки в Україні, але й серед наддонських повстанців Пугачова.

Серед українського народу залишилося ім'я Максима Залізняка особливо популярним. У народній традиції, в якій увіковічнюються герої і їхні чини, але губляться суворі дати, Залізняк залишався живим ще багато десяток літ після своєї смерти. Численні спроби підняти нове повстання проти окупантів України після 1768 року в'язалися з іменем Залізняка. Й навіть селянські повстання у другій половині ХІХ століття породжували серед народу вістку, що це батько Максим Залізняк повернувся із Сибіру й підняв нове повстання, щоб вибороти українському народові козацьку волю та привернути Гетьманщину.

3. Полковник Іван Гонта

Іван Гонта

Найцікавішою й наймаркантнішою постаттю між провідниками коліївського повстання є Іван Гонта, хоч він і не був ані ініціятором повстання, ані головним керівником, але пристав до нього щойно в розгарі боротьби. Чуттєво - він полонює увагу і здобуває симпатії, якщо не найглибше признания в кожного, хто познайомився з його долею, своїм безприкладним героїзмом у переношенні жахливих тортур із рук польських катів. У дослідників того повстання й холодних аналітиків причин і цілей повстання Іван Гонта викликає глибоке здивування й застанову загадковістю спонук, які заставили його приєднатися до гайдамацького повстання. Бо всі польські й російські дослідники того повстання, і навіть багато українських істориків, стоять вперто на становищі, що Коліївщина була тільки - соціяльним бунтом "голоти" проти їхніх панів; а Іван Гонта до тієї соціяльної категорії аж ніяк не підходить. Більше того: він заперечує їхню тезу.

Хто ж такий Іван Гонта? Інформації про нього, відносно досить докладні, маємо тільки з польської сторони, у свідченнях мемуаристів, які або особисто знали Гонту, або чули про нього безпосередно від тих, хто сам мав до діла з Гонтою. Ясна річ, що поляки, як пошкодована сторона, яка в Гонті власне бачила головного спричинника їхніх нещасть, уже навіть підсвідомо намагалися представити Гонту в найгіршому світлі. І якщо мимо цього вони все таки мають для нього вислови признання й пошани, то це мусить мати особливу переконливу вимову.356

Найбільш вірогідними мусять являтися свідчення Вероніки Младанович, пізніше заміжної Кребс, дочки тодішнього губернатора Умані, Младановича, яка знала особисто Гонту кілька літ, зустрічаючи його дуже часто в домі свого батька, як сотника надворних козаків. У час Коліївщини Вероніка Младанович була дорослою панною, маючи 18 літ. Інформації про Гонту, що їх вона чула від свого батька, були інформаціями з першої руки, провіреними самим Младановичем як кількалітнім його урядовим зверхником. А оцінка Гонти Веронікою Младанович-Кребсовою віддзеркалювала, без сумніву, опінію про Гонту польської шляхти в Уманщині, з якою дочка губернатора Умані щоденно зустрічалася.

У своєму спомині вона подає таку характеристику Гонти: "Гонта був гарний, добре збудований мужчина й до того він не тільки говорив, але і прекрасно писав по-польськи, а виховання його було таке, що й тепер (т. зн. на початку ХІХ ст.) його можна б було узяти за шляхтича".357 Вона не подає дати народження Гонти, ані його вік у часі повстання, але згадує, що "коли мій батько приїхав в Умань (1757 р.), він застав уже там полковника Обуха і старшого сотника Гонту, селянина з Росошок".

Вона, а також інші мемуаристи, зтадують, що в час повстання Гонта мав чотири дорослі дочки й одного сина. З цього виходить, що за часів Коліївщини Гонта мав понад сорок літ.

Равіта-Гавроньський подає: "Гарний, тридцятикількалітній мужчина, гладкий у поведінці з дамами, здобув освіту здається в польських школах, не уступав нічим ніякому шляхтичеві".358

К. Широцький подає, що Гонта "народився коло 1721 р. в селі Росошки, Уманщина... Коло 1755 його зробили сотником, Потоцький подарував йому Росошки й Урадівку".359 Ця інформація доповняла б те, що подала Кребсова: виходило б, що в час коліївського повстання Гонта мав коло 47 років, а сотником став два роки перед приїздом Младановича до Умані.

Брат Кребсової, Павло Младанович оповідає, нібито Гонта родився на Поліссі і як мав 18 років, поповнив якийсь проступок, за який мав згинути на шибениці, але батько Павла Младановича, що був тоді губернатором Умані, викупив його від кари сумою 4 тисяч польських злотих і записав його в надворні козаки. Це очевидна вигадка, бо коли взяти до уваги, що Младанович став губернатором Умані в 1757 р., то виходило б, що в час Коліївщини Гонта мав не більше як 29 літ, а при такому віці неможливо мати дорослих дітей. Цією умисною вигадкою хотів Павло Младанович змалювати великодушність свого батька.

Гонту характеризує Павло Младанович360 так: "Гонта козак пристійний, вродливий, високого росту, щасливий, милий цілій Україні, здобувши довір'я влади. Із простого козака зроблений сотником іще молодцем, потім оженився по власній уподобі, а не по примусі. Вийнятий із-під команди полковника Обуха й від самого Младановича залежний... одержав два села, Росошки і Хримову".

Невідомий автор спомину, залишеного в рукописі в польському архіві361 який особисто знав Гонту, свідчить: "Гонта молодший від Залізняка, міцний, з оселедцем, голос грімкий, гарний мужчина".

А мемуарист Рачиньський362 подає: "Гонта... умів він говорити, читати й писати по-польськи".

Про грамотність Гонти говорить виразно й відмічений майже усіми польськими мемуаристами факт, що Гонта, будучи сотником надворних козаків в Умані, провадив сам особисто скривану перед польською шляхтою пряму кореспонденцію з воєводою Фр. Потоцьким, що жив у своєму замку в Кристинополі.

Всі польські мемуаристи свідчать однозгідно, що Гонта втішався незвичайною пошаною так серед козаків і селян, як і серед польської шляхти. Сам Потоцький вилучив Гонту з-під зверхности полковника Обуха, якому сотник Гонта мусів би підчинятись, і підчинив його прямо собі самому та подарував Гонті на власність два великі села - Росошки й Урадівку, які, за свідченням поляків, повинні були давати 20 тисяч злотих річного прибутку. Гонті, - свідчать польські мемуаристи, - Потоцький довір'яв у всьому більше, аніж будь-кому з польської шляхти.

Всупереч усім тим свідченням польських сучасників, ворожих Гонті, український історик О. Гермайзе363 твердить, нібито "Гонта був не дуже грамотний, вірніш, не дуже освічений", спираючи свій осуд на збереженому в російських судових актах підпис Гонти під зізнаннями Залізняка після їх схоплення під Уманю москалями. Гермайзе забуває, що, - як свідчить Младанович, - Гонту й Залізняка на наказ російського полковника Гурьєва зараз по зв'язанні важко збито, а ранком по приведенні обидвох перед приміщення Гурьєва дано їм по триста ударів. З досвіду, бувши в'язнем німецьких концтаборів, знаю, що вже по п'ятдесят ударах жерва попадає в гарячковий стан і починає маячити. Як же ж можна уявити собі, щоб Гонта після важкого побиття вночі і трьохсот ударів ранком міг "грамотно" думати й каліграфічно писати? Треба дивуватися, що Гонта в такому стані був іще спроможний взагалі якісь літери написати. Тому оцінку Гермайзе не можна вважати серйозною. Переконливим залишається свідчення польських мемуаристів, що знали Гонту.

Особливе довір'я Гонти в Потоцького викликало гостру заздрість у польської шляхти і її бажання збутися якось Гонти. Тож коли на провесні 1768 р. Гонта виїхав із своїм відділом надворних козаків з Умані над річку Синюху, вони обвинуватили Гонту перед спеціяльним уповноваженим Потоцького, Цєсельським, у зносинах із гайдамаками й козаками і на доказ навели свідчення нібито уманських жидів, які, нібито, чули про те від сотника Дашка, що якраз помер. Вслід за тим на початку травня 1768 р. прийшов донос від полковника Обуха, що був у таборі над Синюхою разом із Гонтою, про заарештування ним трьох православних монахів, які намагалися потайки зустрітися з Гонтою й передати йому таємні листи. Тих монахів і знайдені при них листи доставив полк. Обух до Умані. Младанович негайно викликав Гонту до Умані й поставив перед шляхетський суд. Але арештовані монахи зізнали на допиті, що про ніякі зносини Гонти з гайдамаками чи запорожцями вони не чували, самі з ніким із гайдамаків, ні запорожців не зустрічалися, а листа до Гонти дістали від одного православного священика при нагоді побуту в Київській Лаврі на прощі. А в листі був тільки дружний привіт для Гонти від православного священика і прохання, щоб Гонта вставлявся в обороні православної віри. На підставі таких "доказів" обвинувачування Гонти у зв'язках із гайдамаками було надто безглуздим. Тому Младанович представив Гонті цілу аферу як вислід конфлікту Гонти з полк. Обухом і запропонував Гонті залишити військову службу. Але Гонта відмовився покидати становище сотника надворових козаків і заявив, що він залишається вірним Потоцькому.

Уманський сотник Іван Гонта
(рис. М. Фартуха)

Коли кілька тижнів пізніше до Умані прийшла вістка про виступ коліїв під проводом Залізняка і їхній марш у напрямі Умані, Младанович викликав усіх надворних козаків Потоцького до Умані й наказав усім їм повторити прилюдно на ринку присягу вірности пану Потоцькому. "Младанович, - каже В. Антонович364 - кажучи про вірність і домагаючися присяги на ім'я Потоцького, розумів вірність Речі Посполитій, польській шляхті та конфедерації, що постала серед неї. Гонта, зі свого боку, обмежуючися суворо формулою вірности воєводі, мав на оці виключно особу останнього". На спеціяльному бенкеті, влаштованому після того, Младанович гаряче апелював до сотника Гонти, щоб той залишився вірним присязі, а окрема делегація жидівського кагалу принесла в дар Гонті полумисок червінців та інші вартісні дари і прохала Гонту захищати жидів перед гайдамаками.

Після цього сотні козаків під командою польських полковників Обуха й Магнушевського та українських сотників Гонти й Уласенка вирушили в поле проти маршуючих на Умань коліївських повстанців. Ранком 18-го червня 1768 р. коло Соколівки вони зустрілися з маршовими колонами повстанців. Обидва війська задержалися проти себе. Тоді Гонта заявив польським полковникам Обухові й Магнушевському, щоб вони забиралися в Польщу, а всіх козаків закликав приєднатися до повстання під проводом полковника Залізняка за волю України. Хто з козаків хоче, - казав Гонта365 - може разом з Обухом і Магнушевським вертатися в Умань. Козаки всі до одного заявилися за приєднанням до коліївських повстанців. Гонта й Залізняк виїхали перед своє військо і дружньо поцілувалися. Обидві збройні частини з'єдналися в одну повстанську українську армію й подалися на Умань.

Неможливо повірити, що такий драматичний момент, коли дві військові сили, які мали б знищити одна одну, стали проти себе без одного пострілу, прийшов без попереднього домовлення обидвох командирів - полковника Залізняка й сотника Гонти. Значить, Гонта мусів бути вже далеко перед тим у зв'язку із Залізняком, і його рішення приєднатися з усіми надворними козаками до коліївського повстання мусіло бути прийнятим багато раніше.

Свідчення польских очевидців говорять переконливо про те, що Гонта намагався звести конечність кривавої розплати до мінімуму. Для того він запропонував обложеним в Умані полякам і жидам піддатися, запевняючи їм безпечний переїзд в Польщу так, як це він щолиш зробив із польськими полковниками Обухом і Магнушевським, яким навіть дав спеціяльну козацьку охорону для безпечного доставлення їх поза передні стежі повстанців. Гонта теж особисто пішов до брами Умані на переговори із Младановичем. Але поляки зламали шановані всіми культурними народами вимоги воєнного права: вони чинно зневажили мирову делегацію українських повстанців і пробували вбити самого Гонту, який приїхав до міста на мирні переговори. Цим поляки спровокували безоглядність і жорстокість повстанської розправи з ними.

Кребсова і Младанович, як наочні свідки свідчать, що й після того, коли в Умані спалахнула спровокована поляками безпощадна кривава розправа повстанців з їхніми гнобителями, Гонта намагався з усіх сил рятувати від загибелі кого лише міг з-поміж польської шляхти. Тільки завдяки особистій інтервенції Гонти врятувалися від смерти діти губернатора Младановича, Вероніка, пізніше заміжна Кребсова, і Павло Младанович та багато інших, яких Гонта казав відвести в безпечне місце в українську церкву, або в мешкання укрїнського міщанина Багатого, де їх стерегла повстанська сторожа.

Ця поведінка Івана Гонти - намагання навіть у розгарі рукопашного бою на життя і смерть, коли розбурхані пристрасті кривавої розправи вириваються з-під усякого контролю, зменшувати яко мога розлив крови й рятувати від неминучої загибелі насамперед польські й жидівські жінки та діти, й зокрема факт, що, приєднуючись до повстання проти польських займанців, він не вбиває сам, ані не каже іншим вбити польських полковників Обуха й Магнушевського, але помагає їм рятуватись від загибелі, свідчать про гідну подиву шляхетність, великодушність і гуманність Івана Гонти. Для порівняння пригадаємо, що коли після захоплення Умані москалями на приказ російського полковника Гурьєва прилюдно, на очах урятованої Гонтою польської шляхтянки 18-тирічної Вероніки Младанович, по-варварськи бито нагаями дочок Гонти, з яких наймолодші ще й 16 літ не мали, то тій польській шляхтянці не прийшла навіть думка стати в обороні катованих українських дітей, чи то з почуття гуманности, чи з почуття вдячности супроти Гонти за врятування їй життя, хоч сама вона у своїх споминах підкреслює, що москаль Гурьєв був особливо ласкавий до неї і тому вона могла сподіватися, шо її інтервенція в обороні катованих дочок Гонти знайде успіх у російського старшини.

По здобутті Умані повстанцями Гонта береться з імпонуючою діловістю та енергією до державнотворчої праці. На Козацькій Раді в Умані 22-го червня 1768 р., коли то було проголошено відновлення Гетьманщини як суверенної Української Держави й обрано Максима Залізняка гетьманом вільної України,
Портрет Івана Гонти, робота невідомого польського маляра; зберігається в Дніпропетровськім Історичнім Музею. На зворотнім боці полотна дата: 14 січня 1822 р. і напис польською мовою: "Stawiony przed Hetmana Xawerego Branickiego, zapytany: "Jak śmiałeś, bestyo, taka rzecz czynić?" - Gonta dobył pismo i powiedział: "To nas do tego skłoniło, na, czitaj, bestyo!" A Branicki odebrał pismo, na, powiedział, gotuj się na śmierć, jutro będziesz cwiertowany" w Serbach, R. 176(8), a pismo odesłał Branicki do Senatu".
Івана Гонту, волею козаків і українських селян, було обрано уманським полковником.366 Воля й рішення українського народу, очевидно, без порівняння важливіші, аніж рішення польського пана Потоцького, й тому в історії України Іван Гонта мусить залишитися назавжди як полковник Іван Гонта. Сотником надворних козаків він був тільки до моменту відновлення суверенности Української Держави 22-го червня 1768 року.

Як адміністраційний і військовий комендант Уманщини, полковник Іван Гонта заводить лад і порядок в Умані, організує зі селян нові повстанські загони й висилає їх прочищувати від польських займанців решту України. Уманщину поділено на сотні і призначено скрізь сотників, що мали бути військовими й адміністраційними зверхниками, регулювати доставу провіянтів і податків, набір до війська та інші справи, згідно із зарядженнями, що були вислані скрізь за підписом Гонти.367

Під кінець третього тижня у висліді підступу і зради командування російської армії, очевидно на доручення російської цариці, полковник Гонта разом із гетьманом Максимом Залізнлком та багатьма іншими повстанськими старшинами опинився в руках москалів як політичний в'язень. Російські вищі старшини, полк. Гурьєв і пор. Кологрівов, які особисто керували цією зрадницькою акцією, важко збили закутих у кайдани повстанських старшин, а другого дня як вступ до переслухань казали дати кожному по 300 ударів. П. Младанович свідчить,368 що на протязі кількох днів, заки Гонту передано полякам, на наказ російського полковника Гурьєва й за апробатою російського генерала Кречетнікова, Гонту бито по три рази на добу так, що все його тіло було вкрите ятріючи ранами. Тільки з малим сином Гонти зміг сотник Уласенко, вирвавшись із рук москалів, втекти на Волощину. Дружину й чотири дочки Гонти на наказ російського полковника арештовано і прилюдно кілька днів під ряд катовано різками за те, нібито, що вони не донесли польській владі про задуману зраду Гонти.

Видвигнення російськими вищими старшинами такої "причини" так само перфідне, як варварсько жорстоким було саме катування жінки й дівчаток, бож кожній нормальній людині є безсумнівним, що Гонта не міг говорити про задумане ним приєднання до повстання своїм малим дочкам, а й дружині ледве чи звірився з цим.

І весь маєток Гонти бутв сконфіскований і - як свідчить Младанович369 - російський генерал Кречетніков усе рухоме майно присвоїв собі.

По кількох днях жорстоких катувань російська військова команда передала Гонту, як польського підданого, разом з усіми іншими полоненими повстанцями польській владі, за винятком запорожців, яких трактовано як російських підданих.

У польському слідстві продержано Гонту місяць. Його держано, як подають поляки, у викопаній ямі з кайданами на руках і ногах і часто допитувано при стосуванні тортур. Врешті йому відчитано присуд польського суду: на протязі 10 днів Гонті повинен кат здерти кожного дня пояс шкіри із хребта, 11-го дня відтяти обидві ноги, 12-го обидві руки, 13-го вирвати серце, а 14-го відтяти голову й пошматувати тіло так, щоб частина була прибита на шибениці 14 найбільших міст Правобережної України під польською займанщиною. Браницький, а за іншими свідченнями Потоцький, не міг знести виду катувань і того, що Гонта "плюгавив поляків та польського короля", і третього дня казав стяти жертві катутвань голову й виконувати решту присуду на трупі.

Про імпонуючо мужню постав у Гонти в часі тортур і смерти залишилося багато свідчень. Тучапський370 каже, що Гонта "переніс справедливу кару з повною мужністю і приготовився до неї як слід", маючи на думці, що перед смертною карою Гонта висповідався і запричащався.

Охоцький,371 спираючись на розповіді очевидців, подає: "Гонта вийшов на місце кари з лицем веселим і спокійним, немов би він ішов до кума на хрестини. Кат відірвав йому пасмо шкіри, кров бризнула, та лице гайдамаки не змінилося; здерли друге пасмо шкіри, тоді Гонта сказав глядачам: "От, говорили, що буде боліти. Ані трішки не болить!" Чудна сила волі в інших обставинах ця людина могла б доконати великих діл!" Цитований Антоновичем372 анонімний польський шляхтич, що залишив свій спомин у рукописі, оповідає: "Полоненого беріг по ночах один із товаришів панцерної хоругви. Після того, як був прочитаний присуд, напередодні кари, той товариш, який підозрівав, що Гонта заховав дещо зі здобичі, звернувся до нього з таким проханням: "Пане полковнику, завтра все земне буде скінчене для вас; чи не вважаєте можливим лишити що-небудь на спомин небагатому воякові, що проводить з вами останні хвилини?" - "Радо, - відповів Гонта. - Нагадайте мені завтра, я подарую вам пояс". Товариш усю ніч думав про багатий пояс із золотоглава і на другий день, як тільки Гонту вивели з темниці, він обернувся до нього: "Пане полковнику, дозвольте пригадати вам обіцяний пояс..." - "Я не забув, - відповів Гонта з погірдливим усміхом, - перший пояс, що здеруть із мене, буде для вас".

"Думаємо, - робить заключення Антонович, - що таку повну холоднокровність і самоопанування перед тяжкою варварською карою міг показати тільки чоловік глибоко переконаний у правді своєї справи і в чистоті принципів та спонук, що керували ним".

Церква в селі Росошках збудованa Іваном Гонтою
(Росошки, повіт Уманський)

З яких же саме спонук сотник надворних козаків Іван Гонта приєднався з усіми своїми козаками до коліївського повстання? Соціяльний гніт, нахил до грабежу, жадоба особистої наживи? Таких мотивів не підсовують Гонті навіть найбільш ворожо наставлені до українського народу польські історики, бо це було б надто недоречним. Про соціяльно-економічні мотиви особистого характеру мови не може бути, бож Гонті подарував Потоцький на власність два села, що приносили двадцятикратно стільки, як нормальна платня сотникові надворних козаків, а Потоцький обіцяв іще більше нагороди й добути шляхетство Гонті, якщо він залишиться вірним Польщі. А приєднуючись до коліївського повстання, Гонта у випадку успіху тратив ті села, бож колії проголосили знесення шляхетського ладу й панщизняних повинностей, а у випадку невдачі повстання - його чекала втрата всього майна і власного життя. Не може бути мови і про якийсь нахил до грабіжництва, бо так свідчення поляків, які знали його особисто, як і видані Гонтою по відновленні української держави розпорядки вказують виразно на нахил Гонти до зберігання суворої суспільної дисципліни і правопорядку. Жадоба особистої наживи? Теж безглуздий закид, бож нащо її було Гонті, який із власної спонуки власними коштами збудував у своєму селі Росошках велику церкву для українських селян.

Тому ворожі історики, які не хочуть признати, що тільки ідейні мотиви мотли керувати Гонтою, називають їх якоюсь "загадкою" або "незнаною і трудною до вияснення інтригою".

Об'єктивний дослідник мусить признати, що єдиним мотивом рішення Гонти приєднатися до коліївського повстання, ризикуючи втратою всього свого майна і власного життя, міг бути чистий, ідейний патріотизм: щира любов до України й поневоленого українського народу, та бажання, не жаліючи для цього найбільших особистих жертв, допомогти своєму народові визволитися з важкого ярма та привернути собі волю у своїй відновленій самостійній державі.

В. Антонович у своїй монографії про Гонту дуже влучно зауважує,373 що тільки коли дивитися на дію Гонти та на мотиви його переходу до коліївського повстання з ворожої точки зору, зі становища шовіністичної польської шляхти або принципово ворожо наставлених до кожного вияву визвольних змагань українського народу московських істориків, тоді і дія Гонти, і її мотиви виходять чимсь загадковим, нежданим, вислідом якихсь нероз'яснених інтриг, на які, зрештою, у споминах польських сучасників навіть натяків ніяких немає. Але "кольорит цей щезає, коли ми подивимося на цю подію з того погляду, що був притаманний у свій час українському народові; тоді стане зрозуміло, що Гонта діяв із-за переконань, які глибоко вкоренилися в народі, із-за свідомого обов'язку стати в боротьбі, що обхопила країну, на боці свого народу, його прав, віри й національности, та принести цьому ділові в жертву і свою кар'єру і своє суспільне становище".

Високо оцінила Івана Гонту й редакція "Київської Старини", яка опублікувала багато матеріялів про Коліївщину. В редакційній примітці до поміщеної в тому журналі фотографії жінки полковника Івана Гонти, сказано374 про Гонту: "Він приніс себе в жертву народові в час, коли (український нарід) був на краю загибелі. Його одчайдушний порив підносить народнього духа, спиняє розгойдане море шляхетської розгнузданости і пристрастей, наносячи їм останній і найважчий удар, та в потоках крови і страхіттях смерти спасає нам нашу віру й народність. Треба було мати великий ум й особливо шляхетні почування, щоб могти в одному моменті з невисокого п'єдесталю схопити складний і заплутаний хід подій, знятися понад них і задивитися в будуччину; треба було мати геройську душу, щоб в обличчі існуючих страхіть та повної безнадійности, непереборних перешкод, забувши про все на світі і про себе самого, кинутись у вир народнього пориву, що заклекотів довкола. Це був геройсьский чин, довершений маловідомим до того й опісля сотником".

4. Полковник Семен Неживий

Наймаркантнішою постаттю Коліївщини після Залізняка й Гонти являється Семен Неживий, про якого збереглося відносно багато певних інформацій.

Згідно з тим, що подав сам Неживий на допитах, проведених російськими слідчими після його схоплення, він народився в містечку Боровиці коло Чигирина, де його батько Лукіян Мусієнко, родом з Єреміївки, Переяславського полку на Гетьманщині, переселився був на короткий час. Коли Семенові було пів року, його батьки повернулися на Лівобережжя, до Єреміївки. Шість літ пізніше до них заїхав був гончар Влас Терещенко, й Лукіян Мусієнко віддав свого шестирічного сина Семена Терещенкові на науку гончарства в Чигирин. На цій науці пробув Семен шість років. 13-літнім хлопцем він пішов на Запоріжжя, де його вписано в Уманський курінь, міняючи, як це було звичаєм на Січі, його прізвище на Гончар. На Запоріжжі працював він у різних місцях "риболовного промислу, а потім пішов до "польської" України. На першому допиті він подав, що по кількох роках бурлакування на Правобережжі він осівся в Медведівці, оженився і жив там із жінкою у власній хаті аж до схоплення його москалями. На другому допиті він уже подав що інше: шість років тому він оженився в Суботові з дівчиною Явдохою і мав із нею сина Степана, але потім пішов у гайдамаки і що сталося з його жінкою та сином, він не знає; у Медведівці була його військова квартира, але своє майно він держав у домі Квасневського. Котра з тих версій правдива, або, чи взагалі все те, що він подав на слідстві, чи, вірніше, що записано у протокол слідства про його минуле, - невідомо, бо інших свідчень щодо того немає.

На першому допиті Неживий подав, що він добровільно приєднався до Залізняка і змінив своє прізвище на Неживий, бо Залізняк закликав до боротьби всіх, хто готовий боротися за віру православну. Він був у Мотронинському манастирі на молебні й вирушив разом із Залізняком, але в Корсуні відділився, бо там приїхали були люди з Канева і просили його дати їм захист перед польськими конфедератами. На другому допиті він уже каже, що на Зелені Свята в його село приїхало чотирьох запорожців на чолі з Ковалем і вони змусили його йти до Залізняка в Мотронинський манастир, звідки вирушив із Залізняком. Але по дорозі у нього виринув сумнів, чи Залізняк дійсно діє за дорученням із Січі, тому постановив залишити його.

З цих явних протиріч у протоколах двох зізнань видно переконливо, що Неживий не хотів говорити москалям правду про своє минуле.

Із свідчень інших знаємо, що Семен Неживий, якого вже в Мотронинському манастирі звали уманським отаманом, належав до ядра організаторів повстання, які із Залізняком прийшли зі Запоріжжя. Згідно із пляном воєнних дій повстанців, він як полковник повстанського загону, став комендантом південно-східньої частини Правобережної України. Від Залізняка він відлучується в Лисянці і йде із своїм відділом у Черкащину й Чигиринщину, де грасували банди польських конфедератів, грабуючи й мордуючи українських селян та міщан. 20-го червня н. ст. Неживий здобув Канів, а далі Медведівку, яку зробив своїм осідком, Мошни, Крилів, Черкаси й Чигирин. На протязі червня й першої половини липня 1768 р. Неживий очистив майже всю південно-східню частину Правобережжя від місцевих поляків та зайшлих польських конфедератів. На звільнених теренах полковник Неживий заводив лад і порядок, як це признає навіть Равіта-Гавроньський375 - і встановляє козацьку адміністрацію. У рапорті до цариці з датою 19-го червня ст. ст. (30-го червня н. ст.) Рум'янцев писав: "Коли з Канева тікав полк. Зеллер зі своїми (польськими) жовнірами, то запорожці гналися за ними по Дніпрі човнами і, здігнавши, декотрих віддали в руки смерти, а тоді вернулись і живуть досі в містечку Каневі, заводячи там новий економічний лад, для чого визначений уже економ із тамошнього міського населення, писар грецького віросповідання".376

Неживий дбав на кожному кроці про дисципліну повстанців, ставав в обороні кривджених, не дозволяв, щоб будь-кому з українських селян і міщан сталася яка кривда, і брав від управ місцевостей, де він побував із своїм відділом, письмове свідчення про те, що він нікому з українців ніякої кривди не вчинив. "Всюди, - каже Равіта-Гавроньський, - де він побував і діяв, брав письмове свідчення про спокійну поведінку його ватаги".

Суджений у Кодні селянин Іван Ботвиненко,377 роджений у Лубенщині, але осілий в селі Сегединцях, зізнає: як почалася Коліївщина, приїхав до Сегединець із відділом козаків запорожець Неживий. Він скликав сегединців на збори, прочитав їм якісь накази, пояснив причину і ціль повстання та закликав пристати до повстання. Ніяких грабежів, ні напастей Неживий не чинив, не забрав у нікого навіть одного коня й по зборах від'їхав до Лисянки, де тоді перебував Залізняк. Зразу ніхто не пристав до Неживого, але зараз після цього чотирьох сегединців догнали його і пристали до відділу. Більшість відділу Неживого залишилася із Залізняком, що йшов на Умань, а Неживий із малим відділом подався в іншому напрямі. В Тарасівці він довідався, що там тількищо були якісь "гайдамаки ", які грабували селян. Неживий мобілізує селян Тарасівки й сусідньої Кирилівки, з ними і своїм відділом доганяє тих "гайдамаків" під проводом якогось Гайдаша в селі Пединівці і змушує того Гайдаша віддати селянам усе, що той у них забрав.

У збереженому документі378 мешканці Канева засвідчують: "Той же вищезгаданий отаман (Семен Неживий), будучи в городі нашому Каневі, мешканцям тутешнім ніякої кривди не чинив, а тільки брав від канівських міщан для прохарчування повстанців те, що вони могли дати, й ніяких грабежів супроти християн не допускався, в тому ми, козаки й міщани канівські, даємо йому, вищезгаданому отаманові війська запорозького, квитанцію з нашими власноручними підписами в доказ".

У документі, виставленому мешканцями Медведівки,379 описано напад 450 польських конфедератів на Жаботин і вслід за тим 100 конфедератів на Медведівку, під час якого поляки безоглядно грабували українських міщан і селян та побивали їх киями до півсмерти, або й забивали. Повідомлений про те отаман Неживий прибув із своїм відділом туди й розгромив обидва відділи польських конфедератів. Про поведінку Неживого і його відділу в Медведівці мешканці міста сідчать у тому документі: "Він вимагав від нашої громади харчу для свого війська, а грабежу ніякого не чинив. І в тому ми йому, отаманові Семенові Неживому, свідчення підписуємо власними руками".

Член відділу Неживого, Шульга,380 свідчить на допиті: "Йдучи походом, Неживий грабіжництв або шкоди якоїсь населенню не чинив. Ідучи шляхом, для поживи він забирав конечну кількість худоби, що паслася в полі". Те саме засвідчує ясно в час російського слідства й інший учасник повстання, Федір Бондаренко: "Неживий, зізнає він, - стояв із своїм загоном ("чатою") в тамошньому селі Медведівці коло двох тижнів, у часі того по стою обїздив довколишні села Чигиринської губернії й там, якщо знаходив жидівський скот, то забирав його, не роблячи нікому ніякої кривди, грабежів, ні насильств, і той скот продавав різним мало- і великоросійським та польським кунцям, а гроші за те, одержані по домовленій ціні, "в дув'ян пускал",381 - тобто, зуживав для потреб повстанського загону.

"Неживий із гайдамаками - каже Гуслистий - їх (ляхів) всюди прогонив; відбирав від конфедератів награбоване добро - харч, коні, худобу, - й віддавав назад, кому воно належало. Собі він не брав нічого, навіть того, що було потрібне для війська; за все, що його хлопці брали по селах, він сплачував грішми".382

На поставлений йому під час слідства закид грабіжництва Неживий відповідає:383 "На удержання козаків у місті Медведівці він зібрав залишене поляками й жидами майно, продав і одержав за те срібною монетою сто тридцять, а дрібними вісімдесят, разом двісті рублів, і їх він роздав козакам, яким віддав теж сто волів і дрібну скотину". Взагалі, - каже Неживий на першому допиті, - гроші за продані речі, залишені поляками й жидами, або й самі речі, "віддавалися потребуючим місцевим українцям, а решту розділялося між козаків".

Коли Неживий здобув Канів, - зізнає Шульга384 - повстанці "наявних там поляків і жидів побили... А маєтків їх і грошей не брали". Ті маєтки і гроші передав Неживий установленій українській владі міста з дорученням, розділити все те між потребуючих міщан, козаків і селян.

Прибувши до Крилова, Неживий довідався, що майже всі поляки й жиди заздалегідь утекли із своїм майном на лівий беріг Дніпра, на терен російської окупації. Тому Неживий написав до "русского" коменданта на лівому березі Дніпра, пполк. Хорвата, листа,385 в якому було сказано: "Просимо все майно від них собі забрати, а їх усіх, хоч би й сонних, нам передати. Не за маєтки ми боремося, а за те, щоб віра наша християнська від них більше не терпіла".

Так ото, всі документи і свідчення, що збереглися, відносно діяльности Семена Неживого як отамана повстанців, показують його як людину інтелігентну, грамотну, свідому цілей боротьби, ідейного борця за волю й соціяльну справедливість, оборонця покривджених, дбайливого сторожа ладу й порядку.

Твердження Гермайзе, нібито Неживий був неписьменним,386 явно тенденційне й нічим необосноване: невідомо на чому спираючись, Гермайзе впевняє, нібито всю широку кореспонденцію Неживого провадив за нього його писар Ісаєнко; а з численних свідчень сучасників виразно виходить, що Неживий від самого початку повстання, заки ще до нього приєднався Ісаєнко, прибувши до села чи міста, скликав мешканців і читав їм - як свідчить суджений Ботвиненко - "Якісь накази". Як же неписьменний міг би читати перед зібраною громадою?

Крайнє тенденційним є і його, Гермайзе, висновок, нібито Неживий "робив спробу ввійти в порозуміння з урядом, виявивши й розуміння політичної ситуації і швидко зорієнтувавшись у самих різнородних обставинах". З яким "урядом"? Окупаційним урядом Правобережної України, де діяв Неживий, була Польща, а по його ліквідуванні українськими повстанцями тут був український уряд; проти першого, польського, уряду Неживий боровся збройно і в ніякі порозуміння з ним не пробував входити, а другий, український, уряд Неживий беззастережно визнавав, будучи сам його членом. А з російським урядом Неживий намагався тільки встановити добросусідські відносини, стараючись насамперед у прямих розмовах із представниками російського уряду обопільно вияснити ситуацію. Так само, як - для прикладу - в 1941 році пробували це, власне, робити у відношенні до Німеччини керівники відновленої української держави. Для Неживого, як і для інших провідників Коліївщини, було незрозумілим, чому у кривавій розправі українських повстанців із польськими окупантами православна Росія повинна стати збройно на захист панування католицької Польщі над Правобережною Україною і проти православних українців. Йому здавалося, що тут мається до діла з якимсь непорозумінням і для обопільних роз'яснень Неживий пропонував його особисту зустріч із представниками Росії.

У відповіді на пропозиції Неживого, у другій половині липня 1768 р. російський полковник Чорба через окремого післанця запросив полковника Неживого на особисту зустріч у селі Галаганівці. Неживий поїхав туди з писарем Ісаенком і канівським сотником Василем Мизиним. Але в Галаганівці, замість полковника Чорби, ждала на українських представників російська гусарська боївка, яка неждано кинулася на Неживого і двох його товаришів, обеззброїла їх і відставила спішно до Глинська до Чорби, як російських в'язнів. Звідти їх відставлено закутих у кайдани до Кременчука бригадирові Чортову, а той доставив їх до російської військової тюрми в Києві.

Із судово-слідчих протоколів пробивається виразно наматання Неживого доказами найрішучіше заперечити закид йому й іншим повстанцям у розбишацтві і грабежах та довести протилежне, що він й інші українські повстанці боролися "за віру християнську", за соціяльну справедливість, лад і порядок. І в дії, і в зізнаннях полковник Неживий визнає Максима Залізняка своїм зверхником і керівником усього повстання.

Після такого ж самого підступно-зрадницького схоплення москалями на наказ російського вищого командування і, без сумніву, на доручення російського уряду, як це було у випадку Залізняка, Неживого в дальшому зустріла та сама доля, що й Залізняка. По закінченні слідства йому відчитано такий самий присуд, як Залізнякові: кара смерти із стосуванням тортур, замінена на стоп'ятдесят ударів батогом вирвання ніздр і випалення розпеченим залізом на чолі та на обидвох лицях тавра каторжника й заслання в Сибір на досмертну важку працю.

Полковник Семен Неживий ніякого відношення до справи Балти не мав і російська влада ні у слідстві, ні у присуді ніякої вини в нападі на турецьку територію Неживому не приписувала. Й коли йому присуджено ту саму кару, що й Залізнякові, то, це доказує крайню ворожість Росії до українського повстання, до визвольних змагань українського народу й на стосування варварсько жорстоких кар супроти керівників повстання та усіх його учасників справа заатакування повстанцями двох турецьких міст - Балти й Голти - ніякого впливу не мала.

Екзекуцію на Неживому й 48 інших повстанцях було виконано в Новоросії, при Глинському шанці на польсько-російській границі, напроти Мотронинського манастиря, "в якому було первоначальне зборище і гніздо тих розбишак", як це сказано у присуді російського суду. На цю ганебну сцену звірських знушань були запрошені представники польської окупаційної влади Правобережжя та польської шляхти, щоб вони могли насолоджуватися муками катованих українських повстанців. Після того, коли жертви тортур були знову спроможні маршувати, їх відставлено, в Сибір. Там, на каторзі, полковник Семен Неживий, мабуть, і загинув.

У слідчому протоколі про Неживого записано, що він віком 24 роки, росту великого ("большого"), волосся темно-русяве, очі сірі, довголиций, над правою бровою близна.

Нам видається надто мало правдоподібним усе те, що записане у слідчому протоколі про раніше минуле Неживого: й те, що його семилітньою дитиною віддав батько на науку гончарства, де він пробув шість літ, і те, що, прибувши опісля 13-літнім хлопцем на Запоріжжя, він пішов там на заробітки по різних місцях "риболовної промисловости", коли знаємо, що на Січі брали дітей у школу, і сам вік Неживого, записаний у протоколі, сумнівний, бо тяжко повірити, щоб таку інтелігенцію, вміння і досвід у військовому ділі та в адміністраційних справах, як це виявив Неживий, міг виявити 24-літній бурлака, колишній гончар і потім риболовний робітник, та ще й - якщо б повірити у твердження Гермайзе - неписьменний і неграмотний "аргат". Нам здається, що Неживий мусів мати дещо більше, як 24 роки, і що його не без причини всі інші повстанці звали "запорозьким отаманом".

У кожному разі - Семен Неживий на тлі зібраних ним письмових свідчень українських громад, бодай частинно збережених у судових архівах, і зізнань інших учасників повстання, свідків дій Неживого, показує постать повстанського командира Коліївщини як високо інтелігентного, політично грамотного, дуже ідейного борця за кращу долю українського народу, невтомного сторожа ладу й порядку, вмілого організатора нового політичного й соціяльного ладу. Удокументований потрет Семена Неживого, як одного із найголовніших провідників Коліївщини, являється переконливим запереченням принизливих закидів учасникам Коліївщини і їхнім провідникам розбишацтва, пиятики, неграмотности й анархії. Удокументований морально-політичний портрет Неживого гідно презентує те повстання українського народу, що його прозвано Коліївщиною.

5. Полковник Микита Швачка

Ім'я повстанського отамана Швачки збереглося насамперед у народніх піснях. Найбільше інформацій про нього повинно бути в судово-слідчих протоколах російської окупаційної влади в Києві, де Швачка після того, як попав раненим у полон, був суджений разом з іншими учасниками коліївського повстання. Але вже перший дослідник знайдених у 1930-их роках російських судово-слідчих протоколів, О. Гермайзе, стверджує, що "до нас дійшло не все. Ми не маємо, напр., допита Швачки і його гайдамаків - ті матеріяли, очевидно, згубилися".387 Зберігся тільки коротенький рапорт підполковника Брінка й рапорт полковника Протасова, командирів московського карабінерного полку, в бою з якими Швачка попав у російський полон. Інші короткі інформації про Швачку були зібрані давнішими дослідниками Коліївщини.

Перш за все, російський офіційний рапорт різниться від усіх попередніх відомостей щодо імени Швачки. В усіх попередніх матеріялах подано, що Швачка звався на ім'я Яків; а в російському офіційному рапорті про полонення та у збереженій судово-слідчій записці про "справу Швачки" подано як ім'я Швачки Микита. З огляду на те, що персональні дані до протоколу були подані самим Швачкою, ми приймаємо як його ім'я і прізвище в період його участи в Коліївщині - Микита Швачка.

Родом із Волині, Микита Швачка описаний у згаданому рапорті як "літ 40, росту низького, волосся темнорусяве, очі яснокарі, довголиций". Сам він звав себе отаманом канівського куреня; але, коли він опинився на Запоріжжі, як звався на прізвище по-батькові і яке прізвище він мав на Січі, не знаємо. У слідчих протоколах згадується, що восени 1767 р. Швачка виїхав із Запоріжжя "в Польщу", тобто на територію окупованої поляками Правобережної України, "для продажи соли", там перезимував і пристав до Залізняка.388 В інших джерелах подано, що Швачка був у гурті тих кільканадцяти запорожців, які прийшли з Січі разом із Залізняком. У кожному разі, Швачка належав до тих чотирьох провідників коліївського повстання, які те повстання разом із Залізняком плянували і якому згідно із пляном повстанських дій було призначено керувати діями на ширшому терені.

Швачці було призначено район Білої Церкви, в якому оперував колись славний козацький полковник Семен Палій. У свій район дії маршував Швачка зразу із головним повстанським відділом під командуванням полк. Максима Залізняка, беручи участь у перших повстанських боях. Щойно по здобутті Богуслава, коли Залізняк скерував свій марш на захід, Швачка із своїм заступником Андрієм Журбою відділився від Залізняка й помаршував із своїм відділом на північ. Його відділ у тому часі, як це подав на слідстві Чернявщенко,389 мав 10 запорозьких козаків і 200 "польських", тобто надворних українських козаків, що приєдналися до повстання разом із поручником Копиткевичем. До того основного ядра стали горнутится українці не тільки з тієї частини "польської" України, де оперували повстанські загони Швачки. Мешканець Києва Чернишенко оповідає на допиті, що після вибуху повстання до Києва прибув післанець Швачки, запорожець Василь, із завданням збирати охочих до повстання. На його заклик відгукнулося 50 молодих українців із Києва, які прокралися через бережений російським військом кордон і з'єдналися із Швачкою. А на території Запоріжжя власник козацького зимівника Максимів зорганізував відділ із 40 душ і, перейшовши кордон, помаршував у Білоцерківщину, де з'єднався з отаманом Швачкою. У скорому часі частина полковника Швачки зросла до тисячі повстанців.390 Про цей повстанський загін маємо виразні свідчення, що він складався із запорожців зі Січі, запорожців із зимівників, українських козаків польської надворної міліції, правобережних українських селян, українських міщан із Києва, і навіть український шляхтич із Волині, свояк Швачки, Митинський, став членом цього повстанського загону.

Швачка поділив свої повстанські сили на сотні й у скорому часі прочистив від поляків район між Богуславом, Білою Церквою, Васильковом, доходячи на заході до Бердичева й Житомира. У Трипіллі над Дніпром Швачка зударився з російською частиною, яка стала в обороні поляків. Змусивши боєм ту частину відступити за російський кордон, Швачка завернув до Хвастова і тут зробив свою квартиру. На початку липня Швачка розділив свою частину: Журба із трьома сотнями як їх комендант, отже полковник, подався далі на захід, а Швачка переніс свою квартиру до Богуслава.

Швачка із своїм помічником Журбою - каже Гермайзе391 - займалися не тільки військовими операціями, а й вели інтенсивне листування із представниками польської та російської влади. Виступ російської армії у Трипіллі над Дніпром проти українських повстанців, в обороні поляків, заскочив Швачку. Чи це був тільки самовільний виступ одного загону російської армії, чи вияв постави російського уряду й самої цариці до українського повстання? Щоб вияснити це, Швачка із Журбою починають переписку із представниками російської влади. "Ваша милость удержує руку за ляшеньками" - пишуть вони в листі російському генерал-губернаторові в Києві.392 Вони подають, що діють по дорученню "нашого полковника Залізняка", кошового і "єя в-ва і-ці".393 Дехто думає, що в тій згадці про царицю виявляється переконання Швачки, Журби та інших повстанців, що вони діють на доручення, або щонайменше згідно з волею російської цариці Катерини. Алеж факт, що першу розмову провели Швачка й Журба з російським військом зброєю у кривавому бою в Трипіллі над Дніпром, і щойно після того почали листовну переписку із представниками російського уряду, говорить про що інше. Вживані в листах фрази на адресу цариці ніщо інше, як вживані скрізь у світі дипломатичні хитрування. Доказом того є те, що переходячи до прямого контакту з Воєйковом, Швачка й Журба не їдуть на запроповану зустріч самі, але висилають із листом своїм представників.

9-го липня (28-го червня ст. ст.) 1768 р. Швачка й Журба, бажаючи розкрити становище російського уряду до українського повстання, вислали до російського генерал-губернатора Воєйкова в Києві з листом спеціяльне посольство у складі трьох козаків. Воєйков заарештував усіх трьох, як злочинців і бунтівників, але після консультації з царицею Катериною відіслав одного з них до Хвастова з повідомленням про негативну поставу російського уряду до Коліївщини й закликом, щоб Швачка й Журба з усіми повстанцями здалися російському військові. Швачка й Журба відкинули цю вимогу, продовжуючи діяти як командири незалежної української повстанської армії. Замість здаватися москалям, вони почали поширювати між українським народом відозву з остереженням, що Росія є таким самим ворогом українського народу, як і Польща.

На доручення генерал-губернатора Воєйкова проти Швачки й Журби був висланий Московський карабінерний полк під командою полк. Протасова. Російське військо оточило квартиру Швачки з частиною його війська в районі Богуслава. Скільки повстанців мав тоді Швачка при собі - невідомо. Але й тепер він рішуче відкинув вимогу москалів здатися. В народній пісні співається про це:

"Крикнув Швачка на осавула:
"Із коней додолу!
Ох, не даймося, панове молодці,
Ми москалям в неволю".

У кривавому бою частина повстанців загинула, частина прорвалася з моаковського оточення й відступила в ліси, а ранений Швачка із шестидесятьма вісьмома повстанцями попав у московський полон.

Дальша доля полковника Микити Швачки така сама, як й інших повстанських отаманів, що попали до рук москалів. Після слідчих допитів у київській військовій тюрмі, російська окупаційна влада Лівобережної України засудила його на кару смерти, зі заміною на стоп'ятдесят ударів батогом, випалення розпеченим залізом на чолі й обидвох лицях тавра каторжника, вирвання ніздр і заслання на досмертні важкі роботи в сибірській каторзі. Присуд на Швачці і 28 інших жертвах московського звірства мали бути виконані у Васильківському російському форпості. Ця група була вислана з київської тюрми 24-го вересня ст. ст., тобто 3-го жовтня н. ст. 1768 р. під охороною відділу Сєвського піхотного полку під командою ппор. Урбановича. Чотири дні пізніше командир Васильківського форпосту рапортував генерал-губернаторові Воєйкову: "Швачка с товарищами присужденное им наказание у Васильковского форпоста при границе в присутствие моем через отправленного Киевской губернской канцелярией палача Леонова учинено".394 Після цього Швачку з іншими відставлено в Сибір.

Потверджена кількома наворотами істориком Гермайзе, який в іншому місці твердив, нібито всі колії були неграмотними, широка переписка Швачки свідчить, що він був свідомим самостійником, непримиримим ворогом і польських, і російських наїзників.

6. Полковник Андрій Журба

Андрій Журба, якого Равіта-Гавроньський називає Василем Журбою, запорожець, колишній отаман Канівського куреня, був одним із тих кільканадцяти запорожців, що прибув до Мотронинського манастиря для організування повстання разом із Залізняком. Ведена ним кореспонденція, зразу разом із Швачкою, а потім самостійно, вказує, що Журба був людиною письменною і грамотною.

Равіта згадує, що до Коліївщини Журба звався Василь Тесленко; на жаль, Равіта не подає, звідки він узяв ту відомість і чи те ім'я та прізвище, Василь Тесленко, було родове, по-батькові, чи прибране на Січі. В кожному разі ця інформація вказує, що ім'я і прізвище "Андрій Журба" були прибраними.

В перших двох місяцях повстання, травні й червні, Журба діяв разом із Швачкою. Разом вони обидва й підписували листи та відозви. Виглядає, що Журба був тоді заступником Швачки.

На початку липня загін Швачки, що мав тоді більше як тисячу повстанців, розділено, й Журба почав діяти самостійно. Із поверх трьома сотнями повстанців Журба подався з Богуслава через Білу Церкву на північний захід у напрямі Волині.

Але коло села Блощинці в районі Білої Церкви Журба попав у засідку російських частин, що в районі Києва перейшли кордон, щоб помагати полякам ліквідувати українське повстання. Рум'янцев звітував, що у кривавому бою згинуло 30 повстанців, а 64 попало в полон. Командир московського карабінерного полку, полковник Протасов, рапортував Воєйкову, що він здобув у бою чотири знамена, дві мідні й одну чавунну гармату та п'ять залізних гаківниць і що "стаман Журба и до тритцати человек казаков на месте побито". "Так скінчив своє життя цей сподвижник Швачки" - робить із того позасумнівний висновок Гермайзе.395 Спираючись на цей рапорт російського полковника Протасова, й інші історики приймають, як факт, що Журба загинув у бою під Блощинцями.

Та в інших джерелах ми знаходимо що інше. Польський сторик Корзон396 подає, що ще й навесні 1769 року оперували три сильні повстанські загони: Журби, Тимченка й Панченка, силою разом поверх тисячі люда. А інший польський історик, А. Й. Роллє397 подає, що всю зиму 1768-69 рр. Журба, отаборившись у лісі під Вільхівцем, Панченко в районі Лисянки, а Тимченко у Звенигородщині вели дуже жваву бойову дію, даючися взнаки і польським, і російським військовим частинам. Загін Андрія Журби мав тоді понад сімсот чоловік, а загони Панченка й Тимченка - по 200 чоловік. Із цих даних виходить, що інформація російського полковника Протасова, начебто отаман Андрій Журба загинув у бою коло села Блощинці, незгідна із правдою; Протасов або впав жертвою фальшивої інформації, або свідомо вигадав це, щоб підбити собі ціну як тому, що вбив отамана Журбу.

На ділі, Журба в запеклому бою біля Блощинець із масою свого загону прорвав московське оточення й відступив, пересунув свій осідок і після того, як три дні пізніше полковник Швачка в бою коло Богуслава попав раненим у московський полон, перебрав становище Швачки, як білоцерківський полковник.

На тому пості полковник Андрій Журба продовжував успішно повстанські дії всю осінь 1768 та зиму 1768-69 рр. Між українським населенням, - подає Ролле, - поширювано відозви, підписані "Козак Іван", в яких голошено, що не лише ляхи, але й москалі (чи, як хтось хоче - росіяни) є ворогами українського народу, й тому треба боротися проти обидвох ворогів, бо, лише звільнившись з ляцького й московського ярма, Україна стане вільною. Повстанські відділи ліквідували польську шляхту, що на вістку про російську військову акцію проти повстанців під Уманю почала повертатися з Польщі в Україну, та громили менші загони російської армії, які йшли на поміч польській шляхті. Алярмуючі вісті про успішні дії українських повстанців та благання поляків заставили князя Голіцина вислати ген. Вуїча із 2-ма тисячами донців, 60-ма стрільцями й гарматами для підсилення російських сил, що помагали польському комендантові Стемковському. Весною 1769 року злучені польсько-російські війська розбили під Ротмістрівкою частини загону Журби під командою отамана Шостака, а три дні пізніше головні сили полковника Журби. В запеклих боях отаман Шостак і полковник Андрій Журба загинули.

Це сталося, мабуть, у травні 1769 року. Значить, полковник Андрій Журба зумів устоятися в боях проти польських і російських військ цілий рік.

7. Полковник Станкевич

Дуже цікавою особою являється другий із черги наслідник полковника Неживого на пості керівника повстання в південно-східній частині Наддніпрянщини - Станкевич. У час Коліївського повстання він був капітаном російського гусарського полку у Новосербії, а до коліїв пристав осінню 1768 року. Цікавий він насамперед тим, що до повстання приєднався вже після захоплення москалями в полон гетьмана Максима Залізняка й полковника Івана Гонти, коли повстанці мали вже виразно проти себе поруч польських військ теж московські війська й офіційно задекляровану ворожість до повстання московської цариці, а тому всі познаки вказували, що з'єднані польсько-московські війська втоплять повстання в морі крови. Зумівши вибитись у російській армії на становище капітана, Станкевич мусів бути людиною інтелігентною і знавцем військового діла. З того, як повелися москалі з тими учасниками коліївського повстання, які попали в полон, Станкевичеві мусіло бути ясним, що його жде тільки смерть у бою, або жорстокі тортури, якщо б він попав до рук москалям. І коли він усе таки приєднується до повстання, то цим засвідчує свій небуденний патріотизм, відчуття морального обов'язку супроти свого поневоленого народу, що став до бою, і свій подивугідний героїзм. По-друге, особливе зацікавлення мусить викликати факт, що його боротьба скеровується виразно проти московських військ і має не тільки оборонний, але й зачіпний характер.

На жаль, інформації про нього дуже скупі. Можливо, що їх і було мало. Але, якщо докладніші інформації про нього й були в російських архівах, то й давні московські, й теперішні совєтські "історики" поспішили знищити їх. Бо власне Станкевич, полковник коліївських повстанців, недавній капітан російського гусарського полку, найвиразніше доказує своєю дією, що не "за возз'єднання із братнім русским народом", але за звільнення України однаково з польського, як і з московського ярма колії підняли повстання і стали до нерівного бою проти Польщі та проти Москви.

Коли саме і в яких обставинах Станкевич приєднався до коліїв - невідомо. Вперше згадується його ім'я в польських повідомленнях під кінець листопада 1768 р. як наступник впавшого в бою полк. Майбороди. Збережений у польському архіві "Журнал польського війська" описує бої пол'яків і москалів зі загоном Станкевича силою ок. 1.000 повстанців у першій половині грудня 1768 р. В районі Сміла-Жаботин 15-го грудня загін Станкевича розгромив московську військову частину під командою пор. Вепрейського, що транспортував полонених повстанців до київської тюрми, і звільнив усіх полонених. 18-го грудня ротмістр польського війська Бучацкі звітував Браніцкому про бойові дії частин Станкевича в районі Біла Церква-Жаботин-Лисянка-Богуслав.

Загинув Станкевич у бою з москалями, мабуть, весною 1769 року.398

Для поляків Станкевич "росіянин", бож недавній капітан російського гусарського полку, для інших серб, бо його частина перед його переходом до коліїв була стаціонована у Новосербії. Для ще декого він "мабуть білорус", бо прізвище Станкевич відоме серед білорусів. А в дійсності Станкевич чистокровний українець із Лівобережної України, який у тодішніх умовинах опинився на пості російського капітана так, як Гонта на пості польського сотника. Обидва вони залишалися щирими українськими патріотами й гідно сповнили свій обов'язок супроти України в час важкої проби.

8. Полковник Іван Бондаренко

Іван Бондаренко належав до гурту тих запорожців, що разом із Максимом Залізняком прийшов із Січі до Мотронинського манастиря організувати нове повстання проти польських займанців. Він став теж одним із чотирьох головних командирів повстанських дій: згідно з виготовленим організаторами повстання у "Мотронинській Січі" плянами, Бондаренкові припало завдання керувати звільненням північної частини Київщини, Полісся й північної Волині.

Історик Я. Шульгин подає, що Іван Бондаренко був родом із села Грузьке, київського "уєзда". Відомо теж, що він був запорозьким козаком, але коли пішов на Запоріжжя і що там робив, невідомо.

Дуже скупі відомості про його бойові дії занотовані в Коденській книзі.399 Там згадується про здобуття його частинами Маркова, Брусилова, Рожова, Бишова та змальовано його як безпощадного винищувача поляків і жидів. Суджений у Кодні в травні 1770 р. Корній Москаленко подає, що по здобутті Бишова полковник Бондаренко казав повісити на воротах цвинтаря домініканів польського ксьондза, жида й собаку та помістити над ними великий напис: "Лях, жид і собака - все віра однака".

Це зізнання Москаленка, подане в Коденській книзі, підхопили поляки й досьогодні твердять, нібито коліївські повстанці в кожному місті по здобутті його вішали обов'язково на воротах поляка, жида й собаку та давали над ними згаданий напис.

Та надиво, разом із цим залишилося передання, занесене в літературу,400 про те, що в розгарі повстанської боротьби Бондаренко оженився з польською шляхтянкою, яка добровільно перейшла на православну віру. З цього виходить, що повстанський отаман Бондаренко винищував тільки польське панування над українським народом із шляхетським ладом і носіїв того беззаконня, а не кожну польську людину тільки за те, що вона польська.

Прочистивши від поляків північну частину Київщини, Бондаренко подався на Волинь і Полісся, несучи туди успішно хвилі повстання. Московська інтервенція заставила Бондаренка повернутися в Київщину. Він звів кілька переможних боїв, але в запеклому бою з московським загоном капітана Щербини між Макаровом і Димиром полковник Іван Бондаренко був важко ранений і попав в полон. Його пост перебрав отаман Саченко.

Достовірних вісток про дальшу долю Бондаренка немає. Згідно з одною версією, капітан московського загону Щербина без суду казав стяти раненому Бондаренкові голову.

Натомість "Радянська Енциклопедія Історії України" (т. І, ст. 177) подає: "Підступно захоплений каральним загоном в полон, Бондаренко був за вироком шляхетського суду прилюдно страчений у Чорнобилю".

9. Архимандрит Мелхиседек Значко-Яворський - псевдо-ініціятор Коліївщини

Поляки, сучасники Коліївщини, мемуаристи й історики, вважають безсумнівним, що головним спричинником, ініціятором і дійсним організатором Коліївщини був - православний священик о. Мелхиседек Значко-Яворський, архимандрит Мотронинського манастиря. Від поляків такий погляд перебрало й чимало українських, особливо католицьких істориків. Але, чи згідний цей погляд з історичною правдою? І, на чому, взагалі, спирається такий погляд, із чого він зродився?

Польське панування на Правобережній Україні лягло важким ярмом на шию українського люду в усіх ділянках життя: в політичній, економічній, культурній, релігійній. Екоіномічний гніт відчувала кожна українська людина безпосередньо і безперервно, бо селян закували польські пани в панщизняні пута, а селяни становили в тому часі більше як 95% усього українського населення. Але, хоч як важким і всеохоплюючим був той економічно-соціяльний гніт, він не знаходив майже ніякого відгомону на верхах політичного життя. В ментальності так польської шляхти, як російського дворянства, й так польського, як і московського урядів, панщизняний лад уважався нормальним, справедливим, згідним із людськими й Божими законами. В обороні соціяльних прав українського селянства не зважувався виступити на політичній арені ніхто. Тим більше, що й у всій тодішній Европі існував панщизняно-февдальний лад.

Зовсім інакше малася справа з релігійним питанням. Із релігійним переслідуванням, хоч і як воно було дошкульне та принизливе, зустрічалося головно українське духовенство. Загал українського селянства ненавидів ляхів, а через те й католицизм, репрезентований дуже погано ляхами. В боротьбі між українським православним й українським уніятським духовенством селянські маси брали слабу участь. Але боротьба, ведена духовенством, відбивалася дуже голосним відгомоном на політичних верхах, у польському соймі, в колах польського уряду й навіть у польській міжнародній політиці. Особливо ж тоді, коли цю боротьбу підхопив для своїх політичних цілей московський уряд, який, виступаючи в ролі оборонця православної віри українського населення "Польської Речипосполитої", став устрявати все нахабніше у внутрішні справи польської держави.

Провідником православних українців на правобережній Україні й надзвичайно активним борцем за їхні релігійні права в періоді безпосередньо перед Коліївщиною був архимандрит о. Мелхиседек Значко-Яворський. Його ім'я і його боротьба стала відомою всім тодішнім полякам. При кожному заторкненні релігійного питання в тодішньому польському сеймі відразу ж дзвеніло ім'я архимандрита Мелхиседека. Його згадував кожним разом представник цариці у Варшаві, порушуючи справу права православної віри, про архимандрита Мелхиседека й доставлені ним інформації говорилося й у всіх офіційних меморіялах царського уряду до польського уряду й польського сейму відносно переслідувань православних у Польщі.

От тому то власне його, архимандрита Мелхиседека Значка-Яворського визнали всі поляки спричинником коліївського повстання, а репрезентовану ним справу релігійних переслідувань православних українців, якщо не єдиною, то основною й найважливішою причиною того "хлопського бунту".

Мелхиседек Значко-Яворський

Але історична правда каже щось зовсім інакше. Мелхиседек, син лубенського полкового осавула Карпа Значка, народився на Лівобережжі, в Лубнях, мабуть 1716 року. Високу освіту здобув у Києво-Могилянській Академії, яка стояла на високому рівні. Крім теологічних наук, Мелхиседек здобув теж знання мов - російської, німецької, польської, латинської і грецької. Маючи 22 роки, Мелхиседек переходить на Правобережну Україну до Мотронинського манастиря, одного із найстарших в україні, що існував іще за княжої України, а після зруйнування його татарською навалою, був відновлений універсалом гетьмана Петра Сагайдачного в 1620 році. Сім літ після вступлення до того манастиря, в 1745 р., Мелхиседек Значко, уже як о. Мелхиседек Яворський, був обраний і затверджений на ігумена того широковідомого в усій Україні манастиря. В 1761 р. переяславсько-бориспільський єпископ Гервазій Лінцевський призначив ігумена Мелхиседека Значка-Яворського зверхником усіх православних манастирів і парохій на Правобережній Україні.

Як релігійно-церковний зверхник всіх православних українців під Польщею, архимандрит Мелхиседек розвинув надзвичайно енергійну акцію в обороні православ'я. В 1765 р. уніятський декан Корсуня вислав до переяславського православного єпископа Лінцевського скаргу проти архимандрита Мелхиседека, у висліді акції якого - писалося у скарзі - уніятські селяни масово йдуть на прощу до Мотронинського манастиря, щоб там перед православними священиками відбути свою великодню сповідь.

Та найважливіше - Мелхиседек звернувся із просьбою про піддержку в його боротьбі в обороні православ'я до московської цариці. Цариця Катерина спішно й радо прихилилася до його просьби й доручила московському представникові у Варшаві інтервеніювати в цій справі перед польським королем і польським соймом. Мелхиседек особисто побував у Петербурзі, був прийнятий царицею на особистій авдієнції і за її інтервенцією побував у Варшаві, де передав королеві обширний матеріял, дуже ділово опрацьований і спертий на вичислених у 60 пунктах різного роду кривдах, заподіяних поляками православним священикам.401 Польський король особисто доручив підканцлерові Млодзєйовському простудіювати меморіял і зайнятися порушеними там справами.

У висліді тієї дії Мелхиседек став сіллю в оці всім полякам. На нього посипалися з усіх сторін переслідування. Поляки раз-по-раз арештували його, над арештованим по-варварському знущалися, робили збройні наскоки на манастир і забирали всю його кореспонденцію. Коли весною 1767 р. Мелхиседек утік з польської тюрми, то стан його здоров'я у висліді тортур був такий критичний, що всі сподівалися його скорої смерти. Але міцний організм Мелхиседека переміг ослаблення, пошкодження здоров'я й недуги. Зловленому селянинові, що помагав Мелхиседекові у втечі через Дніпро, поляки стяли голову,402 але сам Мелхиседек зумів утекти на Лівобережжя.

З Переяслава Мелхиседек знову нав'язав живий контакст із Петербургом. 18-го січня 1768 року він вирушив із Переяслава через Київ і Люблин до Варшави, одержавши від російського уряду спеціяльний пашпорт. У Варшаві пробув він до кінця березня. 2-го квітня 1768 р. Мелхиседек виїхав із білоруським єпископом Кониським із Варшави й через п'ять днів добився до Берестя Литовського. 16-го квітня він був у Слонімі на Білорусії, 19-го у Слуцьку, звідси рікою Случ, Прип'яттю і Дніпром дістався 3-го травня 1768 р. до Києва, а потім помандрував до Петербургу.

Оце подрібне, удокументоване зіставлення дат про перебування Мелхиседека від кінця 1767 р. аж до початку коліївського повстання поза тереном Правобережної України свідчить переконливо про його непричетність до повстання. Його не було в Мотронинському манастирі ні при "свяченні ножів", ні в періоді підготови повстання. Мелхиседек був у тому часі всеціло заангажований у політичній боротьбі, перебуваючи у Варшаві, а потім мандруючи з Варшави через Білорусію до Києва і з Києва до Петербургу.

Супроти цього мова могла б бути лише про психологічну підгогову Мелхиседеком українських православних мас до повстання шляхом розбурхування релігійних пристрастей. Але про таке можна б говорити тоді, якщо б Коліївщина дійсно була війною релігійною. А вона ніяк такою не була: ніхто не занотував ні одного випадку збройного зудару української православної громади з українською уніятсько-католицькою громадою, ані випадку, де б українці-католики добровільно приєдналися до поляків-католиків у бою проти православних українців, ні випадку, де б у бою по одній стороні стояли православні українці із православними москалями, а по другій українці католики з католиками-поляками. Коліївщина була дуже виразно національним повстанням: по одній стороні бою стояли українці, православні й католики, а по другій сторонї поляки з москалями, католики із православними.

Але, чи при підкреслюванні релігійної ворожости українців православних до поляків-католиків, не розбурхував Мелхиседек теж політично-національних почувань, скеровуючи їх практично в підготову збройного повстання?

Можливо, що певною мірою воно так було, але - без свідомого наміру Мелхиседека робите це. Польський дослідник Коліївщини, підхоплюючи факт таємної дії Мелхиседека, зміг лише подати, що Мелхиседек у 1767 р., після повернення з Варшави, зібрав у Мотронинському манастирі таємно православних священиків, "може й вірних" із чотирьох волостей і відібрав від них присягу на вірність... православній вірі.403 Це ще один доказ, що і в таємній дії серед українського населення архимандрит Мелхиседек був завжди заінтересований тільки справою православ'я.

Отже, факти не залишають сумніву, що ігумен Мелхиседек Значко-Яворський, дуже активний в обороні православ'я на Правобережній Україні, не був ані організатором, ані ініціятором, ані інспіратором коліївського повстання.

Натомість він мав дуже сильний вплив на перебіг і на долю повстання, - не плянуючи того й сам не усвідомлюючи собі того. Тільки ж, якраз протилежний до того, що йому приписують. Його вплив на повстання був трагічним. Спершись у своїй дії в обороні православної віри на допомогу московської цариці, Мелхиседек вирощував серед українців переконання, нібито православна Московшина, а зокрема цариця Катерина, співчуває боротьбі українського народу проти католицької Польщі. Польський історик слушно підхоплює,404 що осінню 1767 і весною 1768 рр. до Мотронинського манастиря почали приходити українці, які "мали на думці не релігійні практики, але - повстання проти ляхів". Та, перебуваючи тут, вони мусіли чути від монахів про наполегливі заходи ігумена Мелхиседека й піджержку, яку він одержує від цариці. Із двох пастирських послань переяславського єпископа Гервазія Лінцевського, виданих літом 1767 року, виходить, що загал православних українців на Правобережжі, а тим більше організатори повстання - у прихильність Москви до українців не вірили. Це й було причиною видання тих двох спеціяльних "пастирських посланій". "Не слухайте того, - писав у другому посланію єпископ Гервазій, - сам Бог є вашим оборонцем, а по Бозі - православна Росія. Як всіх православних, так і вас вона не опустила й не опустить!".405 Підсилена такими посланнями православного єпископа, дія Мелхиседека, в оперті на піддержку цариці, баламутила українців щодо настанови Москви й щонайменше присипляла їхню сторожкість щодо небезпеки для українського повстання проти Польщі теж зі сторони Москви.

Приспання дією Мелхиседека сторожкости супроти Москви стало основною причиною успіху зрадницького підступу командування московської армії під Уманню на початку липня 1768 р., яким нанесено найважчий удар коліївському повстанню, та інших таких підступно-зрадницьких ударів. Ось у чому трагічна роля архимандрита Мелхиседека Значка-Яворського в Коліївщині.

Дуже цікаве становище в оцінці Мелхиседека Значка-Яворського і його дії зайняли совєтсько-"українські" історики. Відомо, що крайня ворожість до релігії як "опіюму народу" та до "служителів культу", тобто священства, належить до основних принципів комунізму. Тому, згідно з цим, письменник М. Глухенький у своїй повісті "Коліївщина" висміває попа Мелхиседека і як тільки може представляє його в поганому світлі. Але історик Г. Ю. Храбан дивиться на справу зовсім інакше. Для Храбана основним і вирішним є - відношення до Москви. Раз Мелхиседек Значко-Яворський співпрацював із московською царицею, значить - це особа позитивна, байдуже, що "служитель культу" й "торгівець релігійним опіюмом", а поскільки вся дія Мелхиседека була узгіднена ним із Москвою, то й та дія беззастережно правильна. Звідси й оцінка Храбана: архимандрит Мелхиседек Значко-Яворський - визначний борець українського народу, який "на законних підставах організував селян на рішучу відсіч уніятам, згуртував їх під ідеологічним прапором, що мав релігійну оболонку. Відстоюючи православ'я, селянство боролося не за богословські, небесні справи, а за свої земні інтереси: геть панщину, геть шляхетське гноблення, за возз'єднання із братньою Росією!"

Все ж і Храбан підкреслює, що вся дія Мелхиседека Значка-Яворського велася "на законних підставах", шляхом меморіялів до польської влади при піддержці московського уряду, отже зі збройним повстанням українського народу, з Коліївщиною, нічого спільного не мала.

 

------------------------------------------------------------------

[296] Ліпоман, 46. Мордовець, 272.

[297] Мощинський, 148.

[298] Шульгин, 148-9.

[299] Максимович, Сочиненія, І, 586.

[300] Лола, 120. Участь росіян він ставить перед українцями так, ніби росіян було більше, як українців і цим доказує агітковий характер твердження.

[301] В. О. Голобуцький - "Запорізька Січ в останні часи свого існування". Київ, 1961, ст. 380.

[302] Равіта, 195.

[303] Антонович, 47-48.

[304] Антоній, І. "Сава Чаленко". Кіевская Старина, 1887, ІІ, 474.

[305] Шульгин, 161-164.

[306] Широцький, 40.

[307] Шульгин, 108.

[308] Коденська книга, 34 і 118. Шульгин, 135.

[309] Allen, V. E. D. "The Ukraine", 194 ст. 225.

[310] Костомаров, 182.

[311] Z dziejow Hajdamaczyzny, ІІ, 31.

[312] Zupanski - "Czasy St. Augusta, VІІ, 55.

[313] "Кіевская Старина" 1882, 8, 805.

[314] Польський мемуарист Крушельницький ("Z dziejow Hajdamaczyzny", ІІ, 15) каже, що "майже коло кожного дому в Умані знайдено 30-40 трупів, що доказує, як запекло билися з коліями". Отже ясно, що йшлося про жертви бою, а не про "різання" безборонних.

[315] Рачиньський, 105.

[316] Рачиньський, 17.

[317] Коденська книга, ст. 83.

[318] Рылський. Рассказ современника. Кіевская Старина, 1887, І, ст. 51-64.

[319] Коденська книга, ст. 70-75 і 85-93.

[320] Докладніше про цю справу в розділі про Коденську книгу.

[321] Младанович, 79-80. Мощинський, 139. Антонович, 106-108.

[322] Мощинський, 150.

[323] "Korespondencia Branickiego z krolem", 68.

[324] Гуслистий, 28.

[325] Лола, 116.

[326] Шульгин, 174.

[327] Антонович, 67.

[328] Скальковський, 135.

[329] Bobrzynski, M. - "Dzieje Polski". II, 219-20 і 227.

[330] Равіта, ІІ, 184.

[331] Bobrzynski, ІІ, 255.

[332] А. Скальковський. - "Наезди гайдамаков", ст. 191-2.

[333] Д. Мордовцев. - "Гайдамаччина". 1884, ст. 163-4.

[334] "Кіевская Старина", 1905., т. ІІІ, ст. 243.

[335] А. Скальковскій. - "История Новой Сечи". Одесса, 1885, т. 2, ст.З49-50.

[336] Цю інформацію, що Залізняк пішов на Січ "коли йому було 13 років", подає О. Гермайзе, покликаючись на судовий протокол зізнань Залізняка. Але в опублікованому в 1970 р. збірнику документів у протоколі зізнань Залізняка згадки, нібито йому було тоді 13 років, коли він пішов на Січ, не має.

[337] Гермайзе, ст. 65.

[338] Там же, ст. 71.

[339] Равіта-Гавроньський. ІІ, ст. 142-3.

[340] Гермайзе, ст. 38.

[341] Куліш. Записки о Южной Руси. т. І, ст. 252-3.

[342] Гермайзе, ст. 36.

[343] Д. Мордовцев, ст. 163-4.

[344] "Кіевская Старина", 1885, ХІІ, 726.

[345] Равіта-Гавроньський, ІІ, ст. 144.

[346] Наезды гайдамак, ст. 191-2.

[347] "Гайдм. рух на Україні в ХVІІІ, Збірник документів". Київ, 1970, ст. 361, док. 207.

[348] Костомаров. - "Последние годы РП", ст. 127.

[349] Raczynski. "Obraz polakov i Polski", т. І.

[350] Скальковскій. - "Наезды гайдамаков", ст. 197-8.

[351] Гермайзе, ст. 75.

[352] Там же, 77.

[353] "Кіевская Старина", 1882, кн. 12, ст. 568.

[354] "Записки НТШ", т. ХIV, замітка Ол. Маркевича.

[355] Голобуцький. - "Запорожское козачество", ст. 415.

[356] З-поміж українських істориків вичерпний і дуже гарний нарис п. з. "Уманський сотник Іван Гонта" дав Володимир Б. Антонович. (друковано в час. "Кіевская Старина", 1800, ХІ і в українському перекладі в "Руська Історична Бібліотека", т. ХІХ. Львів, 1897, ст. 99-123.

[357] Кребсова, ст. 78.

[358] Равіта-Гавроньський, ІІ, ст. 184.

[359] К. Широцький, ст. 21-22.

[360] Pavel Mladanovicz. "Rzez Humanska. (Z dziejow Hajdamaczyzny, I.)"

[361] Biblioteka Narodowa w Warszawie. Рукопис ч .5623, ст. 96.

[362] Рачиньський, ст. 15.

[363] Гермайзе, ст. 37.

[364] Антонович, оп. ціт., ст. 109.

[365] Тучапський, ст. 127; Мощенський, ст. 147; "Кїевская Старина", 1882, І, ст. 523.

[366] Тучапський, ст. 137.

[367] Мощенський, ст. 145; Младанович, ст. 103.

[368] Младанович, ст. 111.

[369] Там же, ст. 114. Це свідчить, що злодієм і грабіжником був у дійсності російський генерал, а не українські повстанці-колії, які лише відбирали в польських зайд те, що ті всупереч Божим законам здерли з українських селян; російські генерали і старшини крали та грабували в чужій країні чуже майно.

[370] Тучапський, ст. 145.

[371] Ochocki: "Pamietniki", т. І, ст. 108.

[372] Антонович, ст. 123.

[373] Антонович, ст. 100.

[374] "Кіевская Старина", 1883, кн. 9-10, ст. 327.

[375] Равіта-Гавроньський, т. ІІ, ст. 155-160.

[376] Шульгин, ст. 57.

[377] Коденська Книга, 11, 49. Я. Шульгин, ст. 36.

[378] М. Костомаров. - "Матеріалы для истории коліевщины". "Кіевская Старина", 1882, кн. 8, ст. 319. Шульгин, ст. 41.

[379] Костомаров, оп. ціт. ст. 313. Шульгин, 41.

[380] Гермайзе, ст. 68.

[381] Гермайзе, ст. 27.

[382] Гуслистий. - "Коліївщина", ст. 18-19.

[383] Гермайзе, ст. 68-9.

[384] Там же.

[385] Шульгин, ст. 53.

[386] Гермайзе, ст. 69.

[387] Гермайзе, ст. 20.

[388] Там же, ст. 65.

[389] Гермайзе, ст. 64.

[390] Равіта-Гавроньський, ІІ, 160-185.

[391] Гермайзе, ст. 64.

[392] Там же, ст. 30.

[393] "єя в-ва і-ці" це вживані тоді в кореспонденції скорочення "єя величества імператриці". Вживання їх вказує, що Швачка й Журба були обізнані з формами листування.

[394] Гермайзе, ст. 80.

[395] Гермайзе, ст. 65.

[396] Корзон, оп. ціт., ст. 196. Він передає прізвища отаманів як "Тименко" й "Паченко".

[397] Antoni. J. Rolle. Gawedy historyczne. Krakow, 1966. ст. 40-43.

[398] В журналі польського війська під датою 9 грудня подано, що в бою коліїв з польським і московським військом 6 грудня Станкевич попав в полон, але потвердження цього в судових документах немає. Навпаки, бойові дії Станкевича згадується й після 6 грудня 1768 р.

[399] Коденська книга, ст. 340, 345, 348, 350.

[400] "Сказание о Бондаренке по народным преданиям" - "Кiевская старина", 1882, кн. 5.

[401] W. Serczyk. "Melchisedek Znaczko-Jaworski. Studia Historyczne". 1968, z. 3, ст. 306.

[402] Там же, ст. 307.

[403] Там же, ст. 315.

[404] Там же, ст. 317.

[405] Г. Ю. Храбан - "Мемуари" - "Коліївщина 1768". Київ, 1970, ст. 141.