ПОЧИНИ КИЇВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Київ, мати українських городів

Зпоміж усіх городів України перше місце зайняв Київ. Літописець називає його матерю українських городів. Своє значіння Київ завдячував передусім незвичайно корисному географічному положенню. Дніпро, над яким стояв город, був одним з головних комунікаційних шляхів східньої Европи, — від передісторичних часів ішла туди жива торгівля. Недалеко Києва впадають до Дніпра дві його головні притоки, з правого боку Припять, з лівого Десна; це ще збільшало вагу Києва, робило його осередком місцевого торгу і господарського життя. До зросту Києва немало причинялася родючість полянської землі; один з літописів оповідає, що земля була тут така буйна, що як кинено у неї раз зерно, то й на другий рік сама родила. Тому у полян, скорше як у інших племен розвинулося хліборобство.

Початки Києва можна прослідити до камяної доби. Вже в часи палеоліту існували тут людські оселі; з часів неоліту залишилися багаті останки, нпр. ненарушена печера з кремяним знаряддям, останками посуду, слідами огнища та їжі. У пізніші часи була тут уже людна оселя; деякі учені здогадуються, що «Дніпрове місто» готів, це саме Київ. У східніх, подорожників Київ називається Сомбат, ця назва дотепер невияснена. Араби знають вже нинішє імя города, вимовляють його «Куяба».

Наш літопис зберіг лєгендарні оповідання про заснування Києва. Назву міста нарід виводив від імени основника. Кия. Але хто був Кий, про це були різні оповідання. Одні уважали Кия перевізником на Дніпрі, «біля Києва був тоді перевіз з другої сторони Дніпра; тому казали — на перевіз на Київ».

Інший переказ говорить про Кия та його двох братів. «Були три брати, одному на імя Кий, другому Щек, третьому Хорив, а сестрі їх Либедь», оповідає літопис. «Кий сидів на горі, де сьогодні Боричів яр, Щек сидів на горі, що нині називається Щекавиця, а Хорив на третій горі, що від нього прозвалася Хоривиця. І поставили город на імя найстаршого брата і дали йому імя Київ». Літописець не приймає переказу, немов то Кий займався перевізництвом. «Несвідомі кажуть, що Кий був перевізником. Якби Кий був перевізником, не ходив би до Царгороду. А Кий княжив у своїм роді і як прийшов до царя (візантійського цісаря), то як кажуть, цар показав йому велику шану. А як вертався, прийшов до Дунаю, полюбив це місце, побудував малий городок і хотів осісти зі своїм родом, але не дали йому сусідні мешканці. Ще досі дунайці називають це городище Києвцем. Кий вернувся до свого города Києва і закінчив своє життя; і брати його Щек і Хорив і сестра їх Либедь тут померли».

В деяких текстах літопису (а саме у перемиськім літописі, якого звістки використав польський історик Длугош), оповідання про трьох братів закінчено так: «По смерти Кия, Щека і Хорива сини їх і внуки, що походили від них у прямій лінії, княжили многі літа». Отже були перекази і про наступників перших князів про цілу київську династію.

Перекази та історія

Переказ про Кия, це так званий етимольогічний міст: від імени города витворено постать основника міста; таксамо римляни від назви Риму видумали імя Ромуля. Перекази про початки Київа записано тоді, як город існував вже кілька століть; важко вже було відкрити все давно забуте минуле. Для нас це не історія, а лєгенда.

Але київські перекази вірно віддають загальне тло, на якому творилась держава. Київ певно зразу був малим городком, який побудував якийсь осадник зі своїм родом. Так повставали усі наші оселі й городи. Поселенці по якомусь часі не могли поміститися разом і тому частина їх переселилася на сусідні місця, — такі як Щековиця чи Хоривиця. Деякі старшини зі своїми родами мандрували ще дальше, так як Кий аж на Дунай, і там пробували поселитися. Цілком правдоподібне є також оповідання про «Київ перевіз» на Дніпрі. Мостів на ріках ще тоді не було, а що комунікація між обома берегами ріки була конечна, займалися нею постійні перевізники. Дуже можливе навіть те, що один і той сам рід протягом кількох поколінь мав владу в тому самому місці — цеж виникало з основ родового устрою.

У народніх переказах збереглися загальні зариси минулого, хоч сам зміст подій затратився у людській памяті.

Про первісну організацію влади у Києві можемо догадуватися дещо на основі того, що знаємо про пізніший устрій київської землі. Провідну ролю мали тут, як і в інших племен, «луччі люди», місцева аристокраітія. Це були старшини родів, начальники городів та ті люди, що доходили до більшого значіння, завдяки розвиткові торговлі. Називали їх також старцями або більшими людьми, «болярами» з чого потім пішла назва бояр. Важніші справи вони рішали на вічу, що відбувалося на площі по середині города. Що рішила аристократія города, за тим ішли й «пригороди».

Воєнні сили були зорганізовані десяточною системою. У важніших городах, Києві, Вишгороді, Білгороді були тисяцькі, які старшували над округами, що звалися тисячами. Тисяцьким підлягали соцькі і десятники чи старости, що були старшинами менших округ.

Влада Києва у перші часи не розтягалася далеко. Під впливами города була тільки земля полян у своїх вузьких межах. На північ природною межею була річка Ірпень, на полудні зразу Стугна, згодом Рось. У тих тісних межах творилися основи могутньої пізніше київської держави.

Під владою хозар

Традиція про перших київських князів є убога і непевна — це доказ, що ці князі не мали ще більшої сили і значіння. Не тільки не поширили своєї влади на дальші племена, але навіть не все могли утримати незалежність своєї землі.

Найдавніший літопис подає нам оповідання про те, що поляни були під владою хозар. Хозарська держава, як уже знаємо, з початком VIII сторіччя поширила свої границі знад Каспію і Волги на Дін і дійшла до Дніпра. Хозари вели широку торгівлю і старалися опанувати великі ріки, що були головними комунікаційними шляхами. Змагали вони до того, щоби у своїх руках зосередити весь торг продуктами лісового господарства, що йшли з середини східньої Европи. Вони підбили зразу племя вятичів, сіверян і радимичів, пізніше запанували вони також над полянами.

В який спосіб це сталося, наш давній літописець не вмів пояснити докладніше. Він каже тільки, що хозари знайшли полян у їх оселях на горах над Дніпром. «І сказали хозари: платіть нам дань. Нарадилися поляни і дали їм від диму (тобто замешканої хати) меч. І хозари понесли до князя свого і старшин та сказали: знайшли ми нову дань. Вони запиталися, звідки. Ці сказали: в лісі, на горах, над рікою дніпровською. Тамті питалися, що саме дали. Вони показали меч. Тоді хозарські старці сказали: не добра ця дань, княже. Ми воювали зброєю гострою з одного боку, тобто шаблями, а у них зброя гостра на обі сторони, тобто меч. Будуть вони брати дань з нас і з інших країн. Так і сталося пізніше».

Хозари опанували Київ десь з початком VIII ст. Хозарська влада не була мабуть тяжка, бо хозари не мішалися у внутрішні відносини підбитих племен, а тільки стягали з них дань. Вятичі платили шеляг від рала, поляни, коли вірити літописцеві, давали меч з кожної хати.

Памяткою хозарської влади залишився титул, якого вживали пізніше київські князі; так нпр. письменник Іларіон називає Володимира Великого «великим каганом»; це слово стрічається й у «Слові о полку Ігоря».

Варяги

Серед важких спроб і невдач народжувалася державність на Україні. Різні наші племена змагали до широкої організації, єдналися у союзи, будували великі укріплення, займали просторі території. Держава дулібів на Волині мала свою славу навіть в арабів. Київ був живим торговим, і політичним центром і до нього прямували різні народи. Але все таки не вдалося нашим предкам збудувати сильної і трівкої держави, що моглаб оборонитися від ворожих наступів і перегрівати всі історичні бурі. Така держава повстала, щойно як прийшли з півночі варяги.

Варяги — «заприсяжені дружини», походили із Скандинавії. На заході називано їх норманами, людьми півночі. Під кінець VIII віку а вони почали масово покидати свою убогу, холодну батьківщину і шукали щастя у далеких морських виправах. Єдналися у дружини під проводом ватажків — кунінгів (князів) і на човнах пускалися морем у різні сторони. Виправлялися до близької Данії, до Англії, на побережжа Франції, доплили до Еспанії, перепливали ціле Середземне море аж до Малої Азії. Перші вони за людської памяти переплили Атлянтійський океан і попри Ісляндію дісталися до Гренляндії і Лябрадору — були першими відкривцями Америки на кількасот років перед Колюмбом. Таксамо часто пускалися на Балтійське море і гирлами рік плили до середини східньої Европи.

Варяги були мореплавцями, вояками, розбишаками і купцями. Жадоба слави і добичі гнала їх з країни до країни. Сміливість, відвага аж до одчаю, погорда смерти — це прикмети цих лицарів — вікінгів. У стрічі з противником були рішучі і безоглядні. З димом пускали ворожі оселі, без милосердя вирубували людей, забирали й вивозили з собою все, що мало якусь ціну. При своїй відвазі і очайдушности були також практичними купцями; невільників та добичу, добуту грабіжю, висилали великими транспортами до країн, де можна було її корисно продати.

Варяги у Новгороді

У східній Европі варяги опанували наперед прибалтійську смугу. Німан, Двина, Нева з притоками й системою озер, це були вигідні шляхи, якими варяжські фльотилі без труду могли дістатися у глибину краю. Зразу підбили вони прибережні племена фінів, потім дійшли до землі словін в околиці Ільменського озера. Не відразу зайняли ці країни. Місцеві племена ставили їм опір і треба було низки нападів і походів, щоби ці землі трівко опанувати. У здобутих околицях варяги ставили свої городи, що рівночасно були їх торговими осередками. Зчасом витворилася тут сильна державна організація, якої осердком був Новгород над озером Ільмен.

Про прихід варягів літопис дає своє оповідання, в якому справа зображена так, немов то словяни самі запросили варягів до себе.

Варяги домагалися дані від словінів, але ті виступили проти напастників і вигнали варягів за море. І почали самі собою володіти. І не булої у них правди і повстав рід на рід і були у них чвари, самі почали воювати з собою. І сказали собі: пошукаймо князя, що володів би над нами і судив нас справедливо. І дали знати до варягів: земля наша велика й багата, але ладу у ній нема, прийдіть княжити і володіти над нами. Прийшли тоді три брати варяги з своїми родами і стали князювати: Рюрик в Новгороді, Синеус на Білоозері, Трувор в Ізборську.

Це оповідання про «покликання варягів» у давні часи приймалося з повним довіррям, — нераз навіть було аргументом у політичних дискусіях. Але історична критика доказала, що тут, таксамо як у інших літописних оповіданнях є тільки далекі неясні відгуки минулого. Не таким мировим способом, а серед боїв і жертв добули собі варяги владу над словянами.

Русь

Норманські завойовники були відомі також під іменем Руси. З цією назвою стрічаємо варягів завсіди у візантійських джерелах: «Варангой Рос». Від цього імени і новгородська норманська держава і пізніша державна організація цілої східньої Европи зі столицею у Києві дістала назву Руси, руської держави. Довгі часи назва Русь була національним іменем українського народу; дотепер ще у далеких малосвідомих околицях уживається назва русин, руський.

Що означала ця назва і звідки вона походила, про це були різні думки і дотепер ще нема про це згоди між вченими дослідниками. Літописець каже, що Руссю звалися ті варяги, що з Рюриком прийшли до Новгороду; пізніше від варягів це імя перейняли словяни: «від варягів прозвалися Руссю, а перше були словіни». Деякі історики погоджуються з цим поглядом і думають, що слово Русь принесене із Скандинавії. Інші здогадуються, що назва Руси залишилася по готах, з часів їх побуту на Україні; інші бачуть у «Руси» корінь іранський, ще інші кельтійський. Акад. Грушевський зібрав докази, що в княжі часи назва Русь була однозначна з Київщиною, нпр. руський боярин означало стільки, що боярин з Києва; на цій основі наш історик висловлює погляд, що Русь це споконвічна назва полян, однозвучна з іменем річки Росі, що теж була у київській землі.

Варяги — Русь на Чорному Морі

З півночі, із Новгороду, варязькі дружини стали прямуватися на південь, на Україну. До Ільменського озера від полудня входить ріка Ловать; цією природною дорогою ішли варяги на південь, а від верхівя цієї ріки зверталися до Двини та горішнього Дніпра. На низькому вододілі цих рік був т. зв. волок: човни перетягалися сушею від одної ріки до другої, мабуть на приготованих до цього круглих вальцях.

Дніпром переходили вікінги через землі кривичів, радимичів, дреговичів, деревлян та полян, а дальше до Дніпрових порогів, до лиману і на широкі простори Чорного моря. Це був славний «путь із варяг в греки», шлях від Балтійського до Чорного моря. Коли, в яких відносинах, серед яких подій, якими способами і жертвами варяги перейшли цю дорогу, про це не знаємо майже нічого. Не були вони перші на цьому шляху, бо споконвіку передиралися сюди різні купці і войовники; але серед первісної природи, у рідко заселених околицях треба було все наново й наново шляхи простувати. Варяги були останніми відкривцями цієї дороги, з того часу вже тут ніколи не переривався рух і жива комунікація.

Мов повінь з гір так несподівано впали варяги на Чорне море. Спокійні, від віків ніким не непокоєні побережжя Криму, Малої Азії і царгородської сторони знайшлися нараз в огні війни і розбишацьких нападів. Яке вражіння робив на греків цей новий наступ «варварів», про це маємо свіжі сліди у сучасних житіях святих.

В житію св. Георгія Амастридського збереглося оповідання про напад Руси на початку IX віку на місто Амастриду, в Малій Азії, недалеко Синопи, на яку пізніше нераз налітали своїми чайками запорожці.

«Напали варвари Рос, нарід як то всі знають, жорстокий і немилосердний, що не знає ніякої ласки для людей. Подібні до звірів своєю вдачею, нелюдські своїми вчинками, самим виглядом виявляють жадобу крови, не мають втіхи ні в чому, тільки в убиванні. Оцей нарід, погибельний і ділом і іменем, почав руїну від Пропонтиди (море Мармара), перейшов дальше поберіжжа і дійшов до батьківщини святого; вирубував немилосерно усіх без різниці пола і літ, не жалів старих, не минав дітей, але всім ніс смерть озброєною рукою. Руйнує церкви, поганить святощі; ставить свої вівтарі, складає беззаконні жертви; шанує сіножаті, джерела й дерева».

Легенда оповідає, що дальший наступ Руси затримав св. Георгій своїм чудом. Напасники ввійшовши до церкви, побачили гробницю святого, думали, шо там заховані скарби і почали розкопувати могилу. Але в цій хвилині «ослабли їм руки і ноги і звязані невидними кайданами стояли нерухомі, нужденні, повні дива і страху»...

Про подібне чудо оповідає житіє св. Стефана Сурожського у Сурожі (тепер Судак) на Криму, що відноситься до події з початку IX віку.

«Небагато років проминуло від смерти святого, як прийшов великий руський похід з Новгорода, князь Бравлин, дуже могутній; він знищив краї від Корсуня до Керчі і з великою силою прийшов до Сурожа. Десять днів билися тут з собою, а по десятьох днях Бравлин силою переломив залізні ворота й увійшов з мечем до міста. Увійшов до церкви св. Софії, розбив двері і пішов туди, де був гріб святого. І в той час заслаб, лице його обернулося взад, лежав і точив піну. І закричав: «Великим чоловіком є тутешній святий, ударив мене по лиці і лице моє обернулося взад». Та сказав своїм боярам: «Поверніть усе, що ви взяли». Вони повернули все і хотіли вже князя взяти звідтам, але князь кричав: «Не рухайте мене, нехай лежу, бо хоче мене зломити старий святий муж, притиснув мене і душа хоче вийти з мене». Та сказав: «Скоро виженіть військо з цього города і щоби вояки не взяли нічого»... І врешті Бравлин переконаний чудом охрестився.

Це припадкові звістки, які маємо про варязькі походи на Чорне море. Таких походів було певно далеко більше, це видно хочби з того, що Чорне море дістало імя Руського моря. Ця назва стрічається і в літописі і у західніх письменників. З варягами появилася нова сила, що мала відтепер рішати про долю чорноморських країв.

Аскольд і Дир

Варяги не тільки користувалися Дніпровою дорогою, але й опанували землі, що лежали по обох сторонах ріки. Коли і яким способом поширилася тут їх влада, про це не знаємо майже нічого. Можемо догадуватися, що варяжські дружини здобували наперед укріплені городи, що були над Дніпром, як нпр. Смоленськ і Любеч, а звідтам підбивали вже дооколишнє населення. Таким способом дійшли до Києва.

Літописець оповідає, що у Рюрика було двох розумних мужів, Аскольд і Дир; не походили вони з його роду, ані навіть не були боярами. Вони випросилися у Рюрика, що підуть з своїм родом на Царгород. Поїхали Дніпром і по дорозі побачили городок на горі. Питалися місцевих мешканців, який це город. Люди відповіли: «Були три брати, Кий, Щек і Хорив, вони поставили цей городок; але вони вимерли, а ми сидимо і платимо дань хозарам». Аскольд і Дир залишилися у Києві, зібрали багато варягів і почали володіти у полянській землі.

В цім переказі Київ зображений, як малий, незначний городок, В дійсности Київ мав уже парусот років існування за собою і був уже великим містом, найзначнішим над Дніпром.

Чи Аскольд і Дир княжили разом, чи може Аскольд на кільканацять літ попередив Дира, про це різно здогадуються історики. Імя Дира згадує арабський письменник Масуді: «Перший між королями словянськими то король аль-Дир. Він має великі міста, великі залюднені оселі; в столицю його держави приходять і мусульманські купці з різним крамом». Київська держава тоді вже заслугувала на увагу, коли про неї такими словами висловлюється подорожник араб; араби вели тоді торгівлю по цілому світі й уміли оцінити значіння кожної країни.

Похід на Царгород 860 р.

В недовгому часі Київ дав пізнати свою силу навіть могутній Візантії. Візантійська держава була спадкоємцем світлости старого Риму. У хуртовині переселення народів вона втратила значну частину своїх земель, але ще сильно трималася на балканському півострові. Константинопіль, «новий Рим» положений на межі Европи з Азією, був одним з кількох найбільших торговищ світа, притягав до себе купців з найдальших сторін. Поруч з тим столиця візантійських цісарів була незвичайно сильною фортецею; укріплена довкруги мурами і баштами, фосами і морем грізно дивилася на сусідів і ворогів, здавалася такою недоступною, що навіть араби у своїх підбоях не важили її добувати.

І проти цього грізного Царгорода рушили несподівано сили київської держави.

Візантійський цісар Михаїл виправився саме у Малу Азію, коли 18 червня 860 р. під Константинополем появилася київська фльота. Кораблів нараховано двісті — величезна морська сила! Наїздники переплили без перешкоди Босфор і підійшли під саму столицю. На місто упав жах. Царгородський патріярх Фотій (той сам, що не хотів признавати старшинства папи) у своїх проповідях нагадував пізніше цю грізну хвилину...

«Чи пригадуєте той страх, ті сльози і плач, в який ударило місто в останньому одчаю? Чи пригадуєте ту темну і страшну ніч, як життя у всіх нас збиралося зайти з заходом сонця і світ нашого існування мала проглинути глуха темрява смерти? Чи пригадуєте той час гіркий і тяжкий, коли прийшли до нас чужоземні кораблі, і подуло до нас щось суворе, дике, погибельне? Коли море тихо і спокійно розстелювало свій хребет, їм давало миле і легке плавання, а на нас піднімало суворі хвилі війни? Коли вони ішли попри місто зі зброєю і загрожували нам смертю від меча? Коли вся людська надія залишила людей і місто держалося надією на єдину оборону від Бога? Коли переляк і темрява Опанували розум й ухо прислухувалося тільки до одної вісти: чи вже вороги добули мур й опанували місто?»...

Але київські війська не думали добувати сильної твердині, вони шукали тільки добичі. Царгородці дивилися безсильно з мурів, як юрба наїздників опанувала передмістя, руйнувала доми, різала воли, коні, птицю, забирала на кораблі все, що тільки можна було забрати. Хто боронив свого майна, того стрічала смерть; варяги зробили страшну різню. «Все було наповнене трупами, в річках вода ставала кривава, джерел і ставів не можна було пізнати, так були закидані трупами; мертві тіла загноїли ріллі, завалили дороги, гори, горбки; долини і провалля нічим не різнилися від цвинтарів», оповідає своїм перебільшеним стилем патріярх Фотій.

Але наступ трівав коротко. Як несподівано появилася київська фльота, так несподівано відїхала. Причиною відступу було те, що цісар Михаїл дізнався про небезпеку, в якій опинилося місто і вернувся з походу. Фотій приписує відворот ворога опіці Божої Матері: побожне населення у процесії носило по мурах одіж Богородиці і на цей вид напасники завернули від міста. Пізніше повстала лєгенда, що святу одіж занурено у морі, піднялася буря і розбила кораблі Руси.

Візантійці не могли надивуватися відвазі і сміливости Руси. «Нарід не славний, нарід про якого дотепер ніхто не згадував, нарід, який ми ставили нарівні з невільниками — а таке здобув собі імя, такий став славний! Зневажуваний і бідний — дійшов до такого значіння і богатства. Жив десь далеко від нас, варварський, кочовничий, без зброї, без ніякого військового мистецтва — так сильно і нагло ринув на наш край, як хвиля морська... Ті, для яких грізна була колись сама чутка про ромеїв, — підняли зброю проти нашої держави і у долоні плескали і сподівались взяти столицю як гніздо птиці...»

Літопис каже, шо похід 866 р. був під проводом Аскольда і Дира. Оба князі ходили також проти печенігів, що тоді появилися вперше в степах і загородили Україні перехід до Чорного Моря. Печенізьку орду розбито.

Часи Аскольда і Дира були початком могутности Київської Держави. Київ вперше виступив не тільки як торговий город, не тільки, як осередок землі полян, але вже як центр надніпрянської держави яка розпоряджала значними воєнними силами і могла ставити чоло навіть всесильній Візантії.

Але ці перші організатори нашої держави трагічно покінчили вік.