МІЖНАРОДНИЙ КОНТЕКСТ ПОЛІТИКИ
БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО В 1653-1657 рр.

Коли Хмельницький звернувся в 1653 році з конкретними пропозиціями тісного союзу України з Москвою проти Польщі задля повного звільнення України зпід польського панування, при чім цар мав обняти над Україною протекторат, у Москві зважилися на рішучі кроки. Земський собор у Москві на кількох сесіях протягом 1653 року радився про українські справи, і нарешті на сесії в жовтні місяці було винесене остаточне рішення. Обміркувавши справу «безчестія» царському імені з боку поляків, утиски православній вірі в Польщі, а також небезпеку, щоб Хмельницький, шукаючи помочі, не піддався Туреччині, Собор ухвалив: просити царя, щоб він прийняв Україну «під свою високу руку задля православної віри й святих Божих церков». Внаслідок цієї ухвали вислано на Україну спеціяльне посольство під проводом боярина Бутурліна, яке й прибуло саме під кінець 1653 року до Переяслава, де мало зустрінутися з гетьманом.

За кілька день прибув і гетьман. Він мав спочатку неофіціяльне побачення з Бутурліном (17 січня нового стилю), потім відбулася таємна рада гетьмана з ґенеральною старшиною й полковниками, де ухвалено прийняти царську протекцію, і того ж дня — 18 січня 1654 року відбулася публична церемонія: спочатку гетьман сказав зібраному на майдані народові промову, в якій закликав присутніх під царську руку, на що народ відповідав вигуками про свою згоду; далі Бутурлін передав гетьманові царську грамоту. По обіді, згідно з етикетою, привітами, всі удалися до соборної церкви, де мала бути складена присяга, але тут гетьман заявив, що присяга повинна бути взаємна, себто, щоб Бутурлін наперед заприсяг іменем царя, що цар оборонятиме Україну від польського короля й не порушуватиме вольностей і прав шляхти, козаків, міщан та взагалі всіх станів українського суспільства. Бутурлін на це не згодився, і ніякі умовляння з боку гетьмана й старшини не помогли. Вкінці українська сторона погодилась, що слово царя заступає присягу з його боку, і гетьман із старшиною присягли на тім, «щоб бути їм із землями й городами під царською великою рукою навіки невідступне». Потім Бутурлін передав гетьманові корогву, булаву, кафтан і шапку. Присягу склали генеральна старшина, майже всі полковники, коло ста сотників і кілька десятків делегатів від ріжних полків, усього коло 200 людей. Окремо присягли старшини й представники козаків переяславського полку, а також міщан Переяслава. Але з боку міщан виявилася опозиція до присяги, і їх силою мусіли гнати до церкви, а хорого війта понесли до присяги на ліжку, після чого він на другий день і помер.

Ті з старшини, що не встигли прибути на 18 січня, присягали пізніше, а 21 січня окремо присягала українська шляхта. Бутурлін дістав від гетьмана спис міст і містечок, які були під його владою, всіх було означено 177, з тим, щоб і там перевести присягу. Гетьман і старшина домагалися від Бутурліна хоча писаної деклярації про те, що права й вольності України залишаться незмінними, але Бутурлін відмовився від сього так, як і від присяги. Взагалі ніякого писаного договору в Переяславі не заключено: докладне означення взаємин між Україною й Москвою відложено на пізніше. 24 січня Бутурлін попрощався з гетьманом і виїхав до Київа. Все відбулося, як підкреслює Грушевський, сухо й формально, без проявів якоїсь радости чи вдоволення. Тактика царського посла, видимо, всіх розхолодила.

Бутурлін приводив до присяги Київ. Тут не пішло гладко. Міщани присягли, але митрополит із духовенством і шляхта, що жила при митрополиті, відмовилася присягти. Вкінці таки митрополит і духовенство склали присягу, але, присягаючи, як каже сучасник, «за слізми світу не бачили». Бутурлін особисто привів до присяги Ніжин і Чернігів і потім вернувся до Москви. По менших українських містах приводили населення до присяги московські урядовці. Не скрізь присягали охоче: була опозиція в Чорнобилі на Київщині; в полках полтавському й кропивянському московських урядовців побили киями; не схотіли складати присягу відомий полковник Іван Богун та Іван Сірко й полки уманський та брацлавський. Але взагалі присягання пройшло спокійно й поважних виступів проти нього не було.

По відїзді Бутурліна козацька старшина з гетьманом взялася за вироблення умов договору, відбула наради в Корсуні й Чигирині, і результатом цих нарад був проєкт договору в формі петиції до царя в 23 пунктах, привезений у Москву в кінці березня спеціяльними послами: військовим суддею Самійлом Зарудним і полковником переяславським Павлом Тетерею. Проєкт був доволі безсистемний; історики пояснюють це тим, що він повстав не зразу, перероблявся, зазнав ріжних змін і вставок. Головними пунктами проєкту були: про права й привілеї Війська Запорозького, про невтручання царських представників до козацьких судів; про 60-тисячний козацький реєстр; про права української шляхти; про те, що урядовцями на Україні могли бути лиш місцеві люди, які самі б збирали податки до царського скарбу; про те, що гетьмана мало вибирати саме військо, тільки сповіщаючи царя про вибір; про установлення платні козацьким урядовцям і взагалі всім козакам; про право гетьмана приймати чужоземних послів; низка пунктів говорила про війну з Польщею й бажану для України форми участи в цій війні московських сил.

Два тижні йшли переговори з московськими боярами й нарешті поданий українською делєґацією проєкт був принятий у формі козацької петиції в 11 пунктах або «статтях» і царських на ті пункти резолюцій. Майже всі козацькі бажання були приняті царем, тільки в пункті про чужоземні зносини гетьмана поставлено обмеження: він не мав зноситися з Польщею й Туреччиною. Окремо від цих «статтей» була видана царська грамота з привілеями Війську Запорозькому, грамота про права й привілеї української шляхти, грамота гетьманові на володіння Гадяцьким староством. Окрім того Тетеря й Зарудний випрохали собі грамоти на маєтності, але прохали держати цю справу в таємниці, бо боялися гетьмана й війська. Одночасно з козацьким посольством прибула до Москви делєґація від переяславських міщан прохати підтвердження королівських привілеїв на магдебурзьке право. Ця делєґація клопоталася за свою справу незалежно від загальної делєґації, хоч і мала рекомендацію від гетьмана. Це було недобрим прецедентом для незалежности українського гетьманського уряду. Московські агенти вже з перших кроків на Україні спостерегли, що поміж козацтвом та міщанством існує певний антаґонізм, що міщани подекуди незадоволені козацькою адміністрацією, й збагнули, що від цього може бути користь для московських інтересів; через те московська влада уважно поставилася до міщанських прохань і щедро наділяла міста, насамперед Київ, привілеями, їй удалося таким способом прихилити до себе міщан, які звикали помимо гетьманського уряду звертатися просто до Москви. Особливою опорою московських впливів зробився Ніжин, і це, як побачимо далі, відогравало не раз дуже шкідливу ролю в боротьбі за українську державність. За міщанами потяглося до Москви й духовенство. Літом 1654 року виїхала делегація з архимандритом печерським Інокентіем Ґізелем на чолі. Вона зустрілася з царем уже на поході, в таборі під Смоленськом. Духовенство клопоталося, щоб залишитися під зверхністю царгородського патріярха, щоб усі відвойовані від Литви і Польщі православні єпархії визнавали своїм головою київського митрополита, як було й раніше, щоб українська православна церква задержала свою колишню автономію та щоб цар потвердив за нею всі її маєткові права. Московський уряд дуже хотів, щоб українська церква підпорядкувалася патріярхові московському, але українське духовенство твердо стояло на своїм, і це дражливе питання лишилося відкритим. Цар обмежився потвердженням прав української церкви на її маєтності.

Тимчасом, як козацька делєґація їхала до Москви, в Київ вступало вже московське військо й зразу ж узялося будувати фортецю на землі, що належала київському митрополитові. Це викликало конфлікт із митрополитом. Але й взагалі факт, що москалі стають твердою ногою в Київі й робляться його фактичними господарями, зробив прикре вражіння на український уряд. Хмельницький сам прохав, і то не раз, щоб цар скоріше присилав своє військо, але він хотів його мати, як поміч для війни з Польщею, що от-от могла вибухнути, а не як постійну залогу в Київі. Взагалі ті способи, якими Москва з перших же кроків почала укріпляти свої впливи, стараючися скрізь стати твердою ногою і, що можна, прибирати до своїх рук, мусіла дуже розчарувати гетьманський уряд у протекції московського царя. Щоб зробити натиск на московський уряд і здержати трохи його апетити, гетьман і його ґенеральний писар Іван Виговський повідомили Москву, що з боку Польщі, Литви, Криму й Туреччини ведеться акція, щоб розірвати спілку козаків із Москвою й прихилити Україну на свій бік, що з польського боку робиться особливий натиск на Богуна, як на противника союзу з Москвою, що йому взагалі при такій ситуації небезпечно дратувати українське населення, заводячи чужі йому московські порядки. Ці арґументи вплинули на московський уряд. Він поки що відмовився збирати податки з українського населення, залишивши фінансову справу цілком у руках гетьмана, й обмеживсь утриманням воєводи з військом лише в самому Київі. Взагалі Хмельницький, побачивши, до чого хилиться з «протекцією» царя, поспішив поставити заборчим тенденціям москалів певні межі й, дотримуючися в зносинах із царем вже раз прийнятої форми етикету, фактично задержав усю владу над Україною в своїх руках, не вяжучися ніякими грамотами й договорами.

Властиво кажучи, переяславський, чи як би було правильніше називати його, московський договір 1654 року був складений так неясно, обидві сторони явно вкладали в нього настільки ріжний зміст і кожна розуміла його настільки по своєму, що й досі історична наука не може прийти до скількинебудь одностайних поглядів, як кваліфікувати відносини, які цей договір мав утворити і які утворилися в дійсності. Наукова суперечка почалася насамперед про форму «договору». Річ в тому, що в ориґіналі договір, складений у березні 1654 року у Москві в 11 пунктах, не зберігся, і довший час за цей ориґінальний текст вважали статті в 14 пунктах, які при переговорах у 1659 році кн. Трубецького з Юрієм Хмельницьким були предложені Трубецьким Юрієві Хмельницькому, як «статті Богдана Хмельницького». Московський учений Ґ. Карпов, що перший звернув увагу на це питання, гадав, що статті в 11 пунктах (які збереглися в московському архіві в чернетці) були лиш одним із проєктів тексту статтей, а в закінченому вигляді самий текст договору 1654 р. в 14 статтях був збережений Богданом Хмельницьким у таємниці й опублікований аж по його смерті в 1659 р. («Переговоры о соединеніи Малороссіи съ Великой Россіей», 1871). До думки Карпова прихилилися П. Буцінський, В. Антонович і деякі інші історики (недавно В. Щербина). Але другий московський архівіст (який уважав переяславську унію за федеративний звязок, та не аналізував його характеру) П. Шафранов довів, що статті ніби то 1654 року, які показав кн. Трубецькой Юрієві Хмальницькому в 1659 році при переговорах у Переяславі, були фальсифікатом, сфабрикованим у московських канцеляріях. За справжні ж «статті Б. Хмельницького» можна вважати лиш оту редакцію в 11 пунктах, що дійшла до нас у чернетці («О статьяхъ Б. Хмельницкаго», 1889). Думку Шафранова поділяють В. Ейнгорн, Б. Нольде, І. Розенфельд, а в останні часи А. Яковлів, М. Грушевський і М. Петровський.

Та найбільшу розбіжність викликала оцінка самої суті договору 1654 року й його історично-юридична кваліфікація. Відомий російський історик державного права В. Сєрґєєвич уважав договір 1654 р за персональну унію, себто обєднання двох окремих держав у особі одного спільного монарха, на основі вибору, як це було з Польщею й Литвою в 1386 р., і що це обєднання мусіло існувати доти, покі існуватиме династія Олексія Михайловича («Лекціи й изслЪдованія по исторіи русскаго права»). До погляду Сєрґєєвича прилучився і другий російський історик державного права А. Філіппов («Учебникъ исторіи русскаго права»). Натомість проф. Н. Дьяконов убачав у договорі 1654 р. випадок т. зв. «реальної» унії, коли дві держави зливаються в одну, дістаючи спільні вищі установи («Очеркі общественнаго и государственнаго строя древней Руси»). Російські вчені: Н. Коркунов («Русское государственное право», т. І), Е Макотін («Очерки соціяльной исторіи Украины», т. І) й українські: М. Грушевський, М. Слабченко, почасти Р. Лащенко, вбачали в договорі 1654 р. ознаки васалітету, себто, що договір установив васальну залежність України від Москви. Проф. Б. Нольде («Очерки государственнаго права») вважав, що Україна прилучилася до Москви на основі автономії. І. Розенфельд (у своїй пращ «Присоединеніе Малороссіи къ Россіи») бачив акт неповної інкорпорації України Москвою. Проф. В. Мякотін у своїй новішій праці «Переяславскій договоръ 1654 г.» (1929) доводить, що на основі договору мала бути уставлена не унія й не васальна залежність України, але інкорпорація України Москвою, з деяким поширенням прав окремих суспільних станів. Одначе на практиці, в житті договір не виконувався: московський цар затримав за собою ніби найвищу владу над Україною, але на її території безпосередньо не здійснював цієї влади в сфері фінансів, адміністрації й суду, задовольняючися тим, що Україна постачала йому допомогове військо. З свого боку гетьман, лишаючися вождем свого війська, заразом лишався звязаним присягою цареві правителем України, який держав під своєю владою ціле її населення, збирав із нього доходи до свого місцевого скарбу й мав у своєму, розпорядженні підлеглі йому адміністраційні й судові орґани. Це була чисто васальна підлеглість. Подібного погляду додержується й російський дослідник Д. Одінєц у своїй праці «Pripojeni Ukrajiny k Moskovskemu statu» (1926). Він каже, що акти 1654 р. були складені без огляду на фактичний стан і зробилися нежиттьовими вже в часі їх затвердження. Проф. А. Яковлів уважає, що хоч московський цар іменував себе царем «Малыя Россіи», але це була лише буква без реального змісту, бо в дійсності Україна за життя Богдана Хмельницького була цілком незалежна від Московщини держава. Тому проф. Яковлів уважає, що взаємини України до Московщини можна назвати номінальною васальною залежністю; де юре її установив договір 1654 р., але de facto вона зовсім не існувала («Договір гетьмана Б. Хмельницького з Москвою р. 1654», 1927).

В. Липинський (у своїй моноґрафії «Україна на переломі», 1920) виступив із думкою, що умова 1654 р. була звичайним союзом України з Москвою, зверненим проти Польщі; це був мілітарний союз, подібний до тих, які Хмельницький заключав уже з Кримом або Туреччиною. Липинський підкреслює, що коли минула потреба для України в такому союзі з Москвою, то Хмельницький заключив подібний союз із Швецією, вигідніший для українських інтересів. Липинський указує на те, що треба емансипуватися від «переяславської лєґенди», яку створила стара історіоґрафія, й твердив, що «ідеольоґічну правнодержавну суть переяславської умови творила абсолютна й леґальна емансипація від Польської Річи Посполитої як у поняттях самих українців, так і в поняттях сусідніх володарів».

Оцінюючи переяславську умову з того погляду, що вона реально давала Україні, М. Драгоманів писав (у 1876 році), що, не вважаючи на свої недостачі — головно ті, що в її пунктах нічого не говорилося про інтереси селянської маси, переяславська умова мала в собі й «добрі зерна іменно такого устрою громадського, до якого тепер прямують скрізь освічені люди». Він підкреслював, що «як порівняти ті права, які вимовили собі козаки у царя московського, з тим безправієм, яке було в царстві московськім, то все таки не можна не сказати, що устрій козаччини був більше подібен до устрою теперішніх вільних держав європейських, т. зв. конституційних, ніж московське царство і теперішня російська імперія».

Та як би не кваліфікувати й не оцінювати форму відносин, які утворилися внаслідок переяславських і московських переговорів, не можна забувати одного: що обидві сторони, й Москва, й Україна, кожна по своєму розуміли суть цих відносин. Згодившися прийняти Україну «під високу царську руку», в Москві з перших же кроків старались обернути протекторат у інкорпорацію, використовуючи кожне необережне слово, кожну неясну фразу в звертаннях гетьмана до московського уряду, щоб зреалізувати яко мога ширше свій вплив на українське життя; особливо ж зручно використовувала Москва різні прояви суспільного антаґонізму на Україні. Власне на цім антаґонізмі й була побудована вся дальша політика Москви щодо України. З другого боку, гетьман і старшина справді дивилися на протекцію московського царя, як лиш на певну, може навіть і тимчасову комбінацію, яка давала змогу нарешті покінчити тяжку боротьбу за унезалежнення від Польщі: не вдалося цього добитися за допомогою татар і турків, — так робиться спроба досягти цього за допомогою Москви. Для українського уряду уявилось найважливішим втягнути Москву яко мога швидше в війну з Польщею.

Війна дійсно розпочалася вже весною 1654 р. Тепер сталося певне переґруповання сил: татари перейшли на бік Польщі і з союзників зробилися ворогами. Для України утворювався новий фронт боротьби — на півдні. Сам цар Олексій Михайлович вирушив у квітні 1654 року з військом на Смоленськ. Йому на допомогу висланий був 20-тисячний український корпус під проводом полковника Івана Золотаренка, видатного вояка й політика. Похід був удатний. Здобуто Смоленськ, а за ним по черзі здалися Борисів, Мінськ, Вільно й Ковно. Більша частина Литви опинилася в руках москалів. Тимчасом Золотаренко окупував південну Білорусь. Але тут виникли непорозуміння: Золотаренко запровадив на Білорусі українську адміністрацію й переводив козацьку орґанізацію місцевого населення, ділячи край на полки й сотні. Очевидно, він дістав від гетьмана інструкції прилучити Білорусь безпосередньо до України. Московські ж воєводи хотіли, щоб вона була прилучена просто до Москви. З цього виник конфлікт, який значно погіршив обопільні відносини.

Тимчасом, як цар завойовував Білорусь і Литву, на західнім, польсько-українськім фронті довший час було тихо. Хмельницький цим разом виявив дивну пасивність і нерішучість. Тут ініціятиву перебрали до своїх рук поляки, які встигли підготовитися й заручитися із новим кримським ханом Магмет-Ґіреєм і восени 1654 року вирушили в похід на Україну. Хмельницький, який стояв із головними козацькими силами під Хвастовом і не рухався, сам поясняв свою пасивність оглядом на татар: він не був певний, який напрям візьме кримська політика. Він зносився з Кримом, де була серед татарських мурз партія, що стояла за вдержання спілки з Україною. І тільки після того, як хан Магмет-Ґірей ультимативно зажадав від нього розриву з Москвою, він вийшов із своєї нерішучости й рушив із військом на захід. Але дійшов тільки до Бердичева й повернув назад: у козацькому війську почалося дезертирство й навіть бунти.

А тимчасом 30-тисячна польська армія під проводом гетьмана Потоцького ввійшла в жовтні 1654 р. на Брацлавщину. Населення, здане на свої власні сили, виявило завзятий опір: майже кожне місто й містечко боронилося проти цілої польської армії, воліючи загинути, ніж піддатися добровільно. І — гинуло. Душею цього наступу був Стефан Чарнецький, один із кращих польських ґенералів, але людина жорстока й до того ще озлоблена на козаків, з якими він воював, починаючи від Жовтих Вод. Чарнецький немилосердно винищував край, не даючи пощади ні старому, ні малому. Боротьба прибрала характер змагання на життя й смерть. Серед подій цієї боротьби найбільше вражіння зробила на сучасників геройська оборона містечка Буші: після того, як більшість оборонців полягла й замок був здобутий, жінка сотника Завістного, начальника Буші, підпалила бочку з порохом і висадила в повітря себе й решту оборонців. Під Брацлавом зустрів Чарнецький козацький відділ під проводом наказного гетьмана Василя Томиленка. Після упертого бою козаки запалили самі Брацлав і відступили, зачувши, що наближаються татари. Сам Томиленко поляг у бою. Дійсно, на поміч полякам прийшла 30-тисячна орда, яка зараз же занялася виловлюванням ясира. В результаті цього завоювання Брацлавщини, яке протяглося до весни 1655 року, цілий край обернувся в руїну. Як каже польський історик Л. Кубаля в своїй монографії "Zaprzepaszczona kraina", «Брацлавщина стала пустинею. Згідно з реляцією польського гетьмана 50 міст і 1000 церков лягли в попелі й руїні, а 100.000 людей загнано в Крим. В березні спалено й пограбовано ще що найменше 60 міст, а 200.000 забрано в ясир, не рахуючи подушених немовлят і тих, що полягли від польської шаблі по ріжних містах, слободах і селах, яких 100.000, а також і тих, що згинули в битвах, з голоду і від огню». Ще літом 1654 р. переїздив через Брацлавщину сирійський архидіякон Павло з Алєппо. В своїх подорожніх записках він змалював східне Поділля — Брацлавщину, як багатий, цвітучий край, густо заселений і високо-культурний. Коли він вертався в 1656 році, то бачив уже самі згарища й руїни.

Тільки в січні 1655 року, коли польська армія облягала вже Умань, де зачинився хоробрий Богун, вирушив Хмельницький із українським і московським військом на відсіч. 29—30 січня на полі Дрижіполі під селом Охматовом на Київщині, серед лютих морозів, стався ґенеральний бій. Полякам вдалося прорвати фронт москалів і захопити частину їх артилерії. Але козаки встигли замкнути табор і відбити польські атаки. Проте становище українсько-московської армії стало дуже тяжке. З великими зусиллями, серед безугавних боїв удалося Хмельницькому розірвати бльокаду польсько-татарських сил і вивести свою армію з небезпечної ситуації. На полі бою з обох боків полягло 15.000 людей. З того самих москалів 9.000. Багато людей замерзло. Обидві сторони були виснажені, й бойові дії на якийсь час припинились. Польське військо відступило на захід. Татари пішли до Криму, спустошивши середню Київщину й набравши там десятки тисяч ясиру. Так покінчився перший рік українсько-московської спілки, й це мусіло значно ослабити надії українців на московського царя, як на могутнього протектора, який, мовляв, принесе нарешті Україні свободу і спокій.

Як уже було зазначено, між московським урядом і Хмельницьким уже з перших днів союзу почалися непорозуміння. Гетьман хотів від Москви головним чином одного: скорої й сильної допомоги, щоб відбитися від Польщі й обєднати всі українські землі в одну самостійну державу. Сатисфакцію Москві він гадав дати коштом білорусько-литовських земель. Інакше дивилися на справу в Москві: там хотіли передовсім, щоб протекторат царя над Україною мав реальне значіння і щоб за допомогою українського війська завоювати Білорусь і Литву, та домагалися, щоб гетьман у своїй політиці і в стратеґії кермувався виключно наказами і вказівками з Москви. При такій ситуації Хмельницькому довелося дуже скоро розчаруватися в московській протекції й знову шукати інших політичних комбінацій, щоб забезпечити українській державі самостійність і незалежність.

Протягом весни й літа 1655 року гетьманський уряд розвиває надзвичайно живу дипльоматичну діяльність: до гетьмана приїздять посли від семигородського князя Юрія Ракочія, від Туреччини, від шведського короля Карла X, від Польщі, яка робить спробу прихилити українського гетьмана на свій бік, ідучи на як найширші політичні й навіть суспільні уступки. Нарешті завязуються зносини з курфірстом бранденбурзьким Фридрихом-Вільгельмом. Досі курфірст, як васал польського короля (по східній Прусії), помагав Польщі, і ми бачимо бранденбурзькі полки не тільки під Берестечком, але й у останнім поході Потоцького на Україну зимою 1654—55 років. Тепер під загрозою для своїх пруських володінь від Швеції й від Москви курфірст став шукати порозуміння з Україною. Із усіх цих зносин для гетьмана найбільше значіння мали переговори з Швецією. Ще в році 1650 завів Хмельницький зносини з шведським урядом, пропонуючи йому союз проти Польщі. Але королева Христина не хотіла воювати. Тільки з року 1654, коли Христина зреклася престолу на користь свого небожа Карла-Ґустава, шведська політика змінила свій напрям. Король Карл-Ґустав Х увійшов у порозуміння з українським гетьманом і весною 1655 року розпочав із Річчю Посполитою війну. Тоді Хмельницький, уже восени того року, відновив військову акцію. З українським військом і допомоговим московським корпусом Бутурліна він вирушив у похід, вибив поляків із Поділля й переніс кампанію в Галичину. Польське військо було розбите під Городком, і Хмельницький удруге обложив Львів. Але його вязала присутність москалів, які вимагали, щоб усі міста, які здобували союзники, вважалися за здобуток московського царя й присягали йому на вірність. Щоб не допустити цього й щодо Львова, Хмельницький умисне не штурмував його й обмежився невеликою контрибуцією з міста. Його непорозуміння з Москвою прибрали вже настільки очевидний характер, що про них знали і в польських кругах, і король Ян-Казимир вислав до гетьмана свого посла з листом, де пропонував розірвати союз із Москвою, забути всі взаємні урази й злучитися знову з Польщею, обіцяючи як найвигідніші умови. Королева від себе долучила листа й дарунки для гетьманші (Хмельницький одружився знову з Ганною, вдовою одного знатного козака), прохаючи її заступитися перед своїм чоловіком у інтересах миру. Хмельницький був особливо зворушений листом королеви, але щодо можливости порозуміння висловився дуже скептично. Умовою свого замирення з Польщею він ставив, щоб Польща відступила українській державі «Русь включно з Володимиром, Львовом, Ярославом, Перемишлем», але тут же додав, що не вірить у можливість такої уступки, бо «коли навіть тільки сотня шляхтичів лишиться в цілім королівстві, вони ніколи не пристануть на це добровільно, а козаки, мовляв, від своїх домагань не відступлять». Одначе заявив, що готовий вести переговори.

8 листопада 1655 р. Хмельницький, одержавши звістку, що наближається хан із татарами, відступив ізпід Львова. 20 листопада коло містечка Озірної стався бій, в якому москалі понесли особливо сильні втрати. В результаті бою, який скінчився для українсько-московської сторони некорисно, хоч вона й удержала свої позиції, був договір між ханом і гетьманом: татари обіцяли не помагати Польщі проти козаків і не виступати проти москалів; козаки зобовязувалися не воювати татар. Були ще якісь неясні для нас зобовязання на користь Яна-Казимира.

Шведський король у своїй війні проти Польщі мав великий успіх. Уже в липні 1655 року Познань і ціла Велика Польща були в його руках. Багато панів і шляхти переходило на його бік. Скоро по тому він здобув Варшаву, а восени мав уже й Краків. Польща опинилася в критичному стані. Король утік на Шлеськ. Але звістка про татарсько-українську угоду під Озірною підбадьорила короля й ті круги, що його піддержували. Ян Казимир повернувся до Польщі й знову почав засилати до Хмельницького послів, пропонуючи замирення. Тимчасом відносини в Хмельницького з Москвою щораз погіршувались. Головною причиною для непорозумінь був спір за Білорусь, де гетьманський уряд поширював українську окупацію все далі на північ. Місцеве населення приймало українську зверхність далеко охітніше, ніж московську. Присланий замість Золотаренка, убитого при облозі Старого Бихова, полковник Іван Нечай продовжував орґанізацію Білорусі на козацький зразок. У Старому Бихові, який присягнув українському гетьманові, було оповіщено «вільний форт» на Дніпрі. На бажання власників Слуцького князівства Радзивилів, гетьман перейняв протекторат над Слуцьком, і до міста була введена українська залога.

Ще більше незадоволення в українських кругах викликала зовнішня політика Москви, яка з весни 1655 року вступила в переговори з поляками. Польські політики висунули проєкт вибору царя Олексія Михайловича на польський престол по смерті Яна Казимира. Але натомісць цар мав оборонити Польщу, як своє насліддя, від шведів. У травні 1656 р. цар оповістив Швеції війну, а в серпні почалися в Вільні, за посередництвом посла австрійського цісаря, переговори між Польщею й Москвою. Українських делєґатів не допущено до участи в цих переговорах, які закінчилися лиш установленням перемиря. Але вже саме поставлення під дискусію питання про поворот України під владу короля й недопущення українських делєґатів до переговорів, викликало в Чигирині велике обурення. Поводження московського уряду було прийнято як зраду. Гетьман у перший момент гніву хотів навіть зразу ж розірвати спілку з Москвою. Але далі, не розвиваючи формально московської спілки, всю енерґію звернув на утворення коаліції проти Польщі без Москви і всупереч усяким її плянам.

Віденський договір приніс тимчасове замирення й на польсько-українському фронті, але з тим більшою енерґією розвинулась дипльоматична діяльність українського уряду, як підготовлення до нових далекосяглих політичних виступів. Насамперед треба було сконсолідувати власні сили, щоб бути готовим на всяку можливість. У жовтні 1656 року відбулася в Чигирині ґенеральна рада або сойм, як його називали сучасники, й тут «усі полковники, осаули й сотники склали собі взаємно проміж себе присягу, що коли хто небудь на них наступатиме, то вони проти того ворога всі, як один муж, разом стояти будуть». Якщо серед тодішніх українських політиків були щирі прихильники союзу з Москвою, то заключення нею, понад головами українців, перемиря з Польщею з перспективою дальших торгів за українські землі, мусіло ґрунтовно захитати їх віру в користь союзу з Москвою, й це розвязувало гетьманові до певної міри руки.

Головною метою Хмельницького тепер, як каже Липинський, було: унезалежнити себе від аґресивної політики Москви; відібрати від Річи-Посполитої ті західньо-українські землі, що ще не ввійшли в склад української держави; зробити нешкідливим для України татарський Крим і, нарешті, здобути міжнародне признання для своїх династичних замірів, які полягали в тім, щоб скріпити військовий титул гетьманський суверенним титулом княжим і забезпечити спадковість верховної влади в новій українській державі. Задля здійснення цих плянів гетьман з усією своєю енерґією приступив до утворення коаліції з Швеції, Семигороду, Бранденбурґу, України, Молдавії, Волощини й Литви. Ця коаліція була звернута з одного боку проти Москви, а з другого проти Польщі й Криму. «Відтягнути момент рішучої оружної розправи з Москвою можливо до часу закінчення боротьби з Польщею й добитися невтралітету Туреччини», — таке було, на думку Липинського, завдання української політики й дипльоматії в цій коаліції. Під проводом гетьмана й його канцлера, ґенерального писаря Івана Виговського, виробилася ціла школа талановитих українських дипльоматів, серед яких видатну ролю грали Данило Грек (Олівеберґ), Силуян Мужиловський, Іван Груша, Іван Ковалевський. На початку 1657 року став на дипльоматичну українську службу талановитий і високо-освічений Юрій Немирич.

Ясне поняття про характер і мету коаліції, яку старався створити український гетьман, дають нам політичні трактати, які в тому часі, один за другим, були заключені між окремими членами коаліції. Отже передовсім у вересні 1656 р. заключено «вічний союз» між Семигородом (Трансильванією) й Україною, при чім Україна мала дістати собі від Польщі Галичину і Білу Русь. В грудні того ж року Швеція, Семигород і Бранденбурґ заключили між собою договір про розділ Річи-Посполитої: Швеція мала дістати Поморя, Західню Прусію, Курляндію, Ліфляндію, воєвідство Плоцьке й Мазовецьке та частину Литви; Бранденбурґ — Познань, Каліш і Ленчицю; Семигород забирав Краків і Малопольщу; Литва мала стати самостійною державою в межах Віденського, Трокського й Новогрудського воєвідств. Мав бути заключений трактат і між Швецією та Україною, про що провадилися дуже жваві переговори. В січні 1657 р. шведське посольство привезло до Чигирина вже готовий проєкт договору, але справа розбилась через те, що король шведський у своїх плянах поділу Польщі претендував і на західньо-українські землі, яких гетьман не хотів відступити. Годі в червні прибуло друге посольство, везучи з собою згоду Карла-Ґустава на відступлення Україні всіх «руських земель» Річи-Посполитої й південної Білорусі по Смоленськ.

Але поки йшли переговори з шведами, Україна й Семигород уже розпочали війну з Польщею. В січні 1657 року князь Юрій II Ракочій зосередив своє військо, яке складалося з мадярів та волохів, біля Марамароша (було того війська коло 30 тисяч), перейшов серед зими Карпати й почав окуповувати Галичину. Хмельницький із свого боку вислав 20-тисячний корпус під проводом полковника Антона Ждановича, додавши йому в дорадники ґенерального суддю Івана Креховецького, родом шляхтича з Галичини, одного з найкращих своїх співробітників. Корпус Ждановича складався з трьох реєстрових полків та з охотників, які добровільно зголосилися йти в похід. Жданович перейшов Галичину до Перемишля, сполучився тут із Ракочієм, і союзники рушили далі. Взяли Ланцут, розбили під Замостям коронного гетьмана Потоцького (окупували Краків), Берестя (нарешті Варшаву). Вкупі з військами Ракочія й Ждановича оперували також і шведи. Жданович, занявши Берестя, ввійшов у порозуміння з шляхтою Пинського повіту, цієї стародавньої української землі, яка за княжих часів носила назву Турово-Пинської области. Шляхта звернулася до гетьмана з заявою, що вона з цілим своїм повітом добровільно прилучається «на вічні часи» до української держави. Цю заяву підписали однаково як православні, так і римо-католики. І гетьман видав їй «асекурацію», приймаючи її в підданство й забезпечуючи права й вольності, а особливо свободу римо-католицької реліґії. Слідом за тим звернулася до українського гетьмана шляхта Волині з просьбою, щоб він узяв її під свій протекторат. Це саме почали робити й маґнати, як ось князь Степан Четвертинський. Історики (Липинський і Грушевський) справедливо підкреслюють, що це був кульмінаційний момент престижу Богдана Хмельницького й створеної ним української козацької держави. Старіючися й щораз більше нездужаючи, Хмельницький думав про забезпечення собі наступника. В половині квітня 1657 року в Чигирині зібралася ґенеральна рада старшин, яка вибрала гетьманом молодого сина Богданового Юрія. Певна річ, це було зроблено на бажання самого батька, бо в претендентах до булави не було недостачі старих співробітників Хмельницького.

Але вже літом того самого 1657 року наступив зворот в успіхах Хмельницького та його союзників. Політичні пляни українського гетьмана й шведського короля викликали тривогу серед сусідніх держав. Особливо був занепокоєний ними цісарський двір у Відні. В лютому 1657 року імператор Фердинанд III вислав до Чигирина свого посла, архиепископа барона Петра Парчевича, який запропонував Хмельницькому посередництво імператора, щоб примирити Україну з Польщею. Гетьман прийняв посла з усіма почестями, але, затримавши в себе майже на три місяці, вирядив лише з обіцянкою не приймати в будуччині нічийого посередництва, крім цісаревого, а також відкликати військо Ждановича. Це останнє було сказано, очевидно, лише для форми, бо Жданович продовжував і далі свої військові операції. Одначе й у цих операціях наступив перелім. Страшне нещастя, яке впало на Польщу й грозило їй загибеллю як державі, розбудило серед поляків дух патріотизму. Шведи, котрі, як протестанти, зневажали католицькі святині, грабували костьоли, накладали на населення страшні контрибуції, обурювали проти себе всі верстви польського народу. Так само жахливі спустошення й насильства чинило ріжно-племенне військо Ракочія. Поляки почали розпачливу боротьбу проти наїздників. Ті, що вже були пристали до шведського короля, тепер відпадали від нього й бралися за зброю проти панування чужоземців. Героєм визвольної боротьби став Стефан Чарнецький. Тоді ж прославився своєю сміливою обороною проти шведів манастир у Ченстохові. Це підняло дух поляків. Данія оповістила Швеції війну, й король Карл-Ґустав вивів своє військо з Польщі, залишаючи Ракочія під Варшавою на призволяще. Австрія тимчасом вислала Янові Казимирові на поміч корпус війська. Нарешті в травні місяці на поміч полякам прибув татарський хан.

Ракочій відразу опинився в катастрофічному становищі. На довершення його лиха серед козаків почався бунт, і вони самовільно вирушили назад на Україну. Річ у тому, що Москва дуже пильно стежила за кампанією Ждановича в Польщі й висилала до Хмельницького посольство за посольством, вимагаючи розірвати спілку з шведами й з Ракочієм. Але, бачучи, що нічого не вдіє з гетьманом, який пускав у діло всякі дипльоматичні хитрощі, щоб ухилитися від виконання московських домагань, московський уряд узявся до інших способів. На Україну були вислані аґенти, які почали аґітувати серед народу проти гетьманського уряду, дискредитувати його політику й запевняти, що народові далеко краще жилося б під управою царських воєвод, ніж під гетьманом. До війська Ждановича був висланий царський дворянин Желябужський, який повів серед козаків демаґоґічну аґітацію, що, мовляв, гетьман вислав їх у похід проти бажання царя. Козаки були незадоволені з Ракочія, який провадив кампанію справді без усякого пляну й часом безглуздо, не хотів радитися з Ждановичем і все робив на власну руку. Ракочієві мадяри зневажливо поводилися з козаками, відбирали їх здобич і чинили їм усякі кривди. Тому аґітація Желябужського впала на вдячний ґрунт. Козаки не схотіли більше воювати й вирушили додому. Покинутий своїми спільниками Ракочій був оточений у кінці липня 1657 року коло Меджибожа на Волині поляками і татарами й мусів капітулювати. Але татари, не зважаючи на договір, кинулися на його табор і більшість, хто не встиг утекти, побрали в неволю. Сам Ракочій ледве врятувався і втік додому.

Желябужський збунтував не тільки козаків Ждановича, але й тих, що стояли під командою молодого Юрія Хмельницького під Корсунем для охорони України від татар. Коли прийшов від гетьмані наказ іти в Польщу на поміч Ждановичеві, козаки збунтувалися й відмовили послуху. Ці бунти були для старого гетьмана ударом, якого він не міг витримати. На звістку про самовільний відступ корпуса Ждановича його розбив параліж, і за кілька день великого гетьмана не стало. Він упокоївся 6 серпня н. ст. 1657 року в Чигирині й був похований у Суботові в збудованій ним самим церкві, де вже лежав і Тиміш.