§1. ІДЕОЛОГІЧНІ ЗУСИЛЛЯ ОУН

Незважаючи на обширну кількість літератури, присвяченої діяльності Організації Українських Націоналістів (Бандери) і Організації Українських Націоналістів (Мельника) у Східній Галичині у роки Другої світової війни, очевидним залишається факт необхідності продовження досліджень цієї проблеми національної історії з трьох причин. По-перше, сильний вплив, а іноді і визначальний, на історичні дослідження мали ідеологічні чинники. Це стосується як досліджень, проведених зарубіжними істориками, так і робіт українських істориків діаспори, не говорячи вже про офіціоз радянської історичної науки. Певні позитивні зрушення спостерігаються з часу проголошення незалежності України. По-друге, з плином часу історичні явища і події стають рельєфніші та виразніші, вгамовують пристрасті учасників подій, розум бере гору над емоціями. По-третє, розширюється джерельна база — і перед сучасним поколінням істориків стоїть завдання, опираючись максимально на джерела, відтворити об'єктивну картину діяльності ОУН в умовах нацистської окупації українських земель.

Початок німецько-радянської війни знаменував собою і новий етап у роботі як ОУН(б), так і ОУН(м). Взаємовідносини між ними носили надзвичайно складний характер. Причини протистояння лежали у відмінності тактики щодо окупаційного режиму. ОУН(б) як радикальна течія національно-визвольного руху після невдалої спроби проголошення української державності та арешту німецькою владою її керівництва стала на шлях боротьби проти нацистів, роблячи ставку на сили народу та сподіваючись на сприятливі зовнішні обставини після завершення війни. ОУН(м), ставлячи кінцевою метою своєї діяльності відродження української державності, намагалася зробити максимально можливе, щоб у жорстких умовах нацистського режиму в міру сил і можливостей обмежити репресії проти цивільного населення, створити основу майбутнього державного апарату, закласти кістяк української армії. І йшла на співробітництво з окупаційною владою. Наслідком такої різновекторної тактики у досягненні кінцевої стратегічної мети обох організацій стало їх протистояння, а то й протиборство, що загострювало до краю і без того трагічне становище українців у Другій світовій війні.

Будь-які згадки про політичну діяльність українських нелегальних організацій в умовах суворої цензури були неможливі. Матеріали, опубліковані на сторінках видань націоналістів, у першу чергу головного політично-інформативного журналу проводу ОУН(б) «Ідея і чин», а також альманаху «За самостійність», «Бюлетня», «Вісника Української інформаційної служби», «Вістей Української інформаційної служби», часописів «За самостійну Україну», «Самостійна Україна», журналів для молоді «Юнак», «На зміну» дають можливість простежити всю складність та суперечливість взаємовідносин між окупаційним режимом з одного боку, та українськими визвольними організаціями з іншого, а також причини протистояння у середині українського політичного табору.

Вибух німецько-радянської війни відкрив новий етап у діяльності ОУН обох напрямів. І не лише у плані зміни умов діяльності, але й зміни політичних орієнтирів. Так, Іван Гриньох, один з провідних діячів ОУН(б), у статті «Українська проблема в планах німецької політики», опублікованій на сторінках журналу «Ідея і чин» під псевдонімом Коваленко І. М., зазначив, що вже перша промова Гітлера з приводу початку німецько-радянського збройного протистояння перекреслила всі сподівання українського політичного проводу на відновлення державності з допомогою Німеччини. Стало очевидним, що на території України розпочалася боротьба двох імперіалістичних сил. У такій ситуації проголошення відродження державності актом 30 червня 1941 р. було не лише реалізацією кінцевої мети національно-визвольних змагань. Цей акт був також тактичним кроком, щоб примусити політичне керівництво Німеччини провід показати справжню позицію: «Акт 30 червня зірвав облудну маску приятеля з німців і примусив їх заграти в одверті карти. В яке клопітке становище поставив німців акт української державності, видно хоча би з тих заходів, що їх німці вживали для викреслення цього акту з карти історії».1

Оцінюючи події 30 червня, провід ОУН у зверненні до українського народу з приводу другої річниці спроби відродження державності зазначив, що це був могутній акт, який після двох довгих десятиріч більшовицької неволі заявив про священне право українців на самостійне державне життя.2 Це був ще один яскравий доказ невмирущості української нації після героїчно закінчених визвольних змагань 1917-1921 рр. Широкою хвилею радості й захоплення зустріли акт 30 червня народні маси, твердили автори звернення, по всьому краю над Дністром та Дніпром пройшли могутні маніфестації, що вітали відродження української державності.

У вступі до «Політичних постанов Другої конференції ОУН(б)», неповний текст яких був опублікований на сторінках підпільних видань, націоналісти заявили, що їхня боротьба базується на засадах акту 30 червня 1941 р., який став революційною та політичною маніфестацією волі всього українського народу жити власним самостійним життям.3 На західноукраїнських землях головні зусилля націоналістів спрямовувались на розбудову революційно-політичних сил та підготовку кадрів, на піднесення політичної активності мас шляхом розгортання руху за державність, зацікавлення станом справ у центральних та східних українських землях, зокрема, боротьбою там із внутрішнім агентурним фронтом, критику німецької політико-господарської системи шляхом роз'яснювальної праці серед населення, спротив вислужникам та опортуністам, стимулювання національної солідарності у всіх сферах життя.

Урядуючий провідник ОУН Максим Рубан (Микола Лебідь), визначаючи завдання на 1943 р., виступив з різкою критикою тих політичних сил, що стали на шлях співробітництва з нацистським режимом: «Засуджуємо зрадників українського народу і української національно-визвольної боротьби, що стали на службу окупантів і помагають їм поневолювати Україну, всіх цих поцейбічних політичних спекулянтів і «вождів», платних дорадників німецького окупанта з-під стягу різнородних «комітетів», редакторів німецьких газет на українській мові».4

Оцінюючи діяльність політичних сил в умовах окупації, Мирослав Прокоп у статті «Революційний фронт українського самостійництва», підписаній псевдонімом Вирів М. В., зауважив, що півторарічний досвід війни засвідчив: єдиним організованим осередком революційних сил була Організація Українських Націоналістів. І це не декларативно-агітаційне твердження, оскільки, на його думку, не можна вважати самостійницькими силами «тупцюючі в німецьких передпокоях різнородні опортуністичні партії, що, мовляв, визначають ідею самостійності України, але з «тактичних» міркувань співпрацюють з німецьким окупантом. Для нас вони збанкрутілі партії, що спекулюють гаслом самостійної України в своїх паперових програмах та розраховують у цей спосіб на обманювання мас. Хто в Берліні хоче випросити українську державу, той не самостійник і за Україну не бореться».5

Серед безоглядного терору і насильства в Україні, писав невідомий автор на сторінках «Ідеї і чину», веде український народ боротьбу проти всіх загарбників під гаслом Соборної Самостійної України. Здавалося би, що в результаті грабіжницької нацистської політики в Україні у жодного українця не може бути сумніву щодо її справжніх намірів.6 Різкій критиці було піддано позицію лідера поміркованого крила ОУН А. Мельника: його організація протягом останніх двох років принесла багато шкоди, запевняючи з одного боку, що бореться за самостійну Україну, а з іншого — веде наскрізь опортуністичну політику, намагаючись випросити державу листами до німецького уряду. Навівши, як приклад, лист-меморандум Мельника до Розенберга, де з позитивного боку оцінювалась аграрна реформа в Україні як запорука зміцнення потенціалу для боротьби з більшовизмом, поява Емісійного Банку України, відкриття частини шкіл та наукових і культурних закладів, автор наводить факти, що засвідчують про антиукраїнський характер німецької політики на окупованих територіях. І робить висновок: «Сьогодні, в час жорстокого окупаційного гніту, немає двох доріг до Самостійної України. Українську державу не можна випросити у ворога. Її треба вибороти у безоглядній боротьбі проти всіх сил наїзника. Хто не хоче спокійно приглядатися, як окупант плюндрує Україну, хто не хоче, щоб його самого обернули в раба, хто гидує агентурним вислуговуванням окупантові, хто щиро прагне самостійної України, той ставай в ряди одного революційно-визвольного фронту боротьби під керівництвом ОУН».

Однозначно негативно оцінював провід ОУН(б) діяльність Українського Центрального Комітету. Знайшло місце на сторінках журналу «Ідея і чин» інформаційне повідомлення легальної газети «Львівські вісті» про новорічне привітання, висловлене на прийомі Генеральному Губернатору Франку делегацією Українського Допомогового Комітету, і заяву, зроблену з цього приводу провідником УЦК професором Кубійовичем. У ній мова йде про найщиріші побажання українського народу, щоб рік, який розпочався, «приніс геройській німецькій армії... вінець остаточної перемоги». В. Кубійович запевнив: українці готові у будь-якій можливій формі підтримати німецьку боротьбу, про що вони вже засвідчили в минулому 1942 р. Крім того, він інформував губернатора, що поруч з участю у добровільному збиранні кожухів і вовни для Східного фронту і добровільних здач контингенту, котрі відбувалися без тертя, 400 тисяч працездатних українців Генерального Губернаторства зголосились на роботу до рейху. А також з вдячністю за розуміння, що його виявив Генеральний Губернатор у відношенні до життєвих потреб українського народу, вручив від імені української делегації картину — витвір національного мистецтва.7 Редакція головного друкованого органу ОУН, оцінюючи подібну інформацію, з сарказмом констатувала, що оцю заяву склав В. Кубійович представникові німецької окупаційної влади у той час, як підвладні Г. Франка мордували у найбільш жорстокий спосіб борців за волю українського народу: «Тому помилявся В. Кубійович, коли називав свої побажання і побажання подібних йому п'ятолизів і запроданців «побажаннями українського народу». Український народ може тільки одне побажати німецьким окупантам, а саме, щоб вони остаточно забралися з українських земель. Тоді Україна пригадає Кубійовичеві його брудне вислуговування перед кровожадним окупантом».

Наскільки гострим було протистояння свідчать постанови конференції націоналістів, що відбулася 17-21 лютого 1943 р. Проаналізувавши ситуацію на українських землях, стан справ у середовищі політичних сил, учасники конференції прийняли постанову, згідно якої одним із завдань діяльності ОУН(б) є ліквідація впливу «партійницьких угруповань та опортуністично-зрадницьких одиниць і груп, що під різними виглядами проповідують порозуміння з окупантами та із ними співпрацюють, чим намагаються послабити волю українського народу до боротьби та допомагають окупантам закріплювати на Україні колоніальну систему».8 Оцінюючи діяльність ОУН(б) на українських землях, у тому числі й Східній Галичині, її провід у Постановах ІІІ-го Надзвичайного великого збору, що відбувався 21-25 серпня 1943 р., констатував, що вдалося відстояти не тільки моральні позиції національної революції, але й створити практичні передумови для того, щоб перейти у наступ і здобути перемогу.9

Окремою сторінкою діяльності ОУН(б) є її ставлення до подій, зв'язаних з дивізією СС «Галичина», формування якої розпочалося з ініціативи губернатора дистрикту. Дана ініціатива отримала підтримку Українського Центрального Комітету та тієї частини східногалицького населення, яка сподівалася в умовах, що склалися, закласти основи регулярної української армії. Як маневр нацистської влади, спрямований на зміцнення свого воєнного потенціалу, оцінили учасники конференції націоналістів спроби залучити народи окупованих територій до змагань за її імперіалістичні інтереси під гаслом боротьби з більшовизмом.10

У постанові конференції, прийнятій з приводу мобілізації до німецької армії та проголошення українців союзниками у боротьбі з московським імперіалізмом, формування окремих військових підрозділів із числа представників східно- та західноукраїнських земель, визнавалось як намагання нацистів здобути для себе гарматне м'ясо, як підступні акції з метою послабити народну волю шляхом нав'язування йому невиправданих, оманливих надій на добрі наміри німців змінити свою політику в Україні та визнати у майбутньому право українців на незалежну державу.

Аргументуючи своє негативне ставлення до формування стрілецької дивізії «Галичина», журнал «Ідея і чин» помістив на своїх сторінках інтерв'ю з українцем, вояком лейб-гвардії (особистої гвардії) Гітлера, в якому викладено зміст пропагандистських занять, що проводилися з особовим складом німецької армії після появи на фронті відділів донських, кубанських, терських, українських козаків. Зокрема пояснювалося, що поява військових підрозділів поневолених народів у складі німецьких військ не є відступом від засади про вищість німецької раси. Заяву Гітлера, зроблену ним на початку війни, що цю війну німці будуть вести самі і що тільки вони гідні носити зброю, не потрібно розуміти догматично, а слід, використовуючи досвід англійців, воювати за досягнення власної мети силами інших народів.11 Таким чином, використання збройних відділів різних народів повинно сприяти перемозі у війні і не є відступом перед поставленою метою, а лише тактичним кроком.

Продовжуючи викривати підступність намірів нацистського керівництва, яке, формуючи українську дивізію в складі вермахту, вживало різні заходи, спрямовані на залучення більшої кількості добровольців, журнал «Ідея і чин» проінформував своїх читачів про розпорядження старости міста Львова щодо перегляду списків усіх чоловіків 1917-1925 рр. народження з метою використання їх у Службі праці.12 Було зазначено, що тільки українці, які зголосилися до дивізії, звільняються від набору до трудових загонів. Одночасно губернатор Галичини Вехтер нагадав добровольцям, що передумовою боротьби зі зброєю є праця з лопатою. І пригрозив суворими карами за порушення порядку та дисципліни.

Одним із важливих напрямів діяльності ОУН(б) була пропаганда національно-визвольних ідей. З цією метою в умовах підпілля виходили різного роду пропагандивні матеріали (брошури, співаники, листівки, періодика). Безперечно, важливу роль у цьому плані відігравала нелегальна преса. У першу чергу це стосується головного політично-інформативного журналу проводу ОУН(б) «Ідея і чин», що виділявся на фоні підпільних видань не лише зовнішнім виглядом та порівняно, як для підпілля, високою якістю друку, але й обсягом та якістю опублікованих матеріалів. Виходив протягом 1942-1946 рр. Усього з'явилося 10 номерів (ч. 1, 1 листопада 1942 р.; чч. 2, 3, 4, 5 у 1943 р.; ч. 9 у 1945 р.; ч. 10 у 1946 р.). Журнал мав обсяг 24-26 сторінок, лише останнє число нараховувало 76 сторінок. Формат — 21/29 см.

Редактором першого числа «Ідеї і чину» був Дмитро Маївський. Наступні чотири випуски (2, 3, 4, 5), за дорученням урядуючого провідника ОУН Миколи Лебедя, редагував Мирослав Прокоп. Редактором 6 та 7 чисел був Михайло Палідович, після загибелі якого у травні 1944 р. редактором 8 та 9 випусків знову став Дмитро Маївський. Редактором останнього, 10 числа, на думку Мирослава Прокопа, очевидно, був Петро Полтава.13 Журнал друкувався у підпільній друкарні, яка мала конспіративну назву «Прага», і знаходилась в одному із сіл Львівської області у спеціально побудованій криївці, під підлогою великої стодоли, що належала господарю, хата якого стояла поруч. Детальну розповідь про друкарню можна знайти у спогадах Богдана Подоляко у газеті «Український самостійник», що виходила у Мюнхені у 1957 р. (ч. 2-3).14 Проіснувала до 10 грудня 1943 р. Після трагічної загибелі одного з керівників друкарні була ліквідована. Починаючи з шостого числа, журнал «Ідея і чин» друкувався в іншому місці.

Як офіційний орган націоналістичного проводу «Ідея і чин», крім висвітлення відповідних ідеологічних засад та напрямів діяльності, мав на меті давати об'єктивну інформацію про події в Україні, становище населення, боротьбу проти нацистських окупантів. Матеріали, опубліковані на сторінках журналу, є важливим джерелом для повноцінного розкриття та аналізу політичних подій і процесів, що відбувалися в Україні в роки Другої світової війни, оскільки легальна періодика українською мовою того періоду була затиснута у рамки жорсткої цензури, замовчувала або обминала широкий спектр політичних обставин.

Один із колишніх редакторів журналу Мирослав Прокоп зазначив, що підпільна преса українського визвольного руху періоду Другої світової війни, у тому числі «Ідея і чин», мала свої світла і тіні. Зокрема, з редакційного боку задіяно було невелике число дописувачів. У десятьох випусках опубліковано статті лише 24 авторів. Важко визначити їх справжні прізвища, оскільки в умовах підпілля статті публікувались, як правило, під псевдонімами. Усе ж таки прізвища тринадцятьох вже встановлено, зокрема, Яків Бусел публікував свої статті під псевдонімом К. Дніпровий; Ростислав Волошин — А. С. Борисенко; Іван Гриньох — І. М. Коваленко, І. В. Діброва; Микола Дужий — М. К., Мирон Карівський; Петро Дужий — Б. П. Низовий, М. В-ак, Арсен Панасенко; Осип Дяків — О. Горновий; Омелян Логуш — О. І. Степанів; Дмитро Маївський — П. Т. Дума; Василь Мудрий — Я. В. Борович; Михайло Палідович — Ю. М. Моряк, Л. М. Карпатський, Ю. М. Херсонець; Мирослав Прокоп — М. В. Вировий, О. С. Садовий, В. В. Садовий; Микола Степаняк — Сергій Дмитрів; Петро Федун — П. Полтава.15

Умови підпілля негативно відбились на якісній стороні публікацій, оскільки автори були обмежені у користуванні різного роду довідниками, словниками, енциклопедіями, важко було налагодити контакт з усіма учасниками українського організованого життя, що приводило до тематичної звуженості журналу. Крім того, у ньому друкувалися матеріали, які за звичайних умов мали б друкуватись на сторінках газет, бюлетнів або листівок.

У надзвичайно складних умовах підпілля поруч з журналом «Ідея і чин» виходили інші нелегальні видання ОУН(б), а саме: альманах «За самостійну Україну», «Бюлетень», «Вісник української інформаційної служби», «Прапор молоді», «Юнак», «Вісті», «Інформатор», «Повстанець», що інформували українське населення про найважливіші події, підтримували віру в майбутнє українського народу, мобілізовували його на боротьбу за своє існування. Особливе місце серед цих видань належить молодіжному журналу «Юнак», що поновив свій вихід у 1943 р. після тривалої перерви, викликаної умовами воєнної дійсності. Він мав стати, за задумом редакції, «дзеркалом життя цілого юнацтва міста і села», бути виразником думок молодого покоління, кузнею планів та починань молоді.16 Передбачалось до праці в журналі залучити якнайширший загал молоді: «Кожний, хто свою думку вміє перенести на папір, хай обсервує наше життя, нотує свої помітки, ділиться своїми думками, хай творить зразки з щоденного юнацького життя».

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Коваленко І. М. Українська проблема в планах німецької політики // Ідея і чин. — 1942. — Ч. 1. — С. 10-11.

[2] Український народе // Ідея і чин. — 1943. — Ч. 4. — С. 1-2.

[3] Політичні постанови Другої конференції ОУН (Неповний текст) // Ідея і чин. — 1942. — Ч. 1. — С. 5-6.

[4] Зі слова урядуючого провідника ОУН на 1943 р. // Ідея і чин. — 1943. — Ч. 2. — С. 5-6.

[5] Вировий М. В. Революційний фронт українського самостійництва (Розвиток і стан націоналістичних сил та наші спроможності) // Ідея і чин. — 1943. — Ч. 2. — С. 6-12.

[6] На манівцях опортуністичної політики // Ідея і чин. — 1943. — Ч. 2. — С. 30.

[7] Вістки // Ідея і чин. — 1943. — Ч. 2. — С. 30.

[8] Постанови ІІІ Конференції Організації Українських Націоналістів Самостійників Державників // Ідея і чин. — 1943. — Ч. 3. — С. 2-4.

[9] Постанови ІІІ-го Надзвичайного Великого Збору Організації Українських націоналістів // Ідея і чин. — 1943. — Ч. 5. — С. 2.

[10] Постанови ІІІ-ої Конференції Організації Українських Націоналістів Самостійників Державників // Ідея і чин. — 1943. — Ч. 3. — С. 2.

[11] З-понад кулісів // Ідея і чин. — 1943. — Ч. 3. — С. 28.

[12] Огляд преси // Ідея і чин. — 1993. — Ч. 4. — С. 29.

[13] Прокоп М. Журнал «Ідея і чин» (Інформації та оцінки редактора) // Літопис УПА. — Т. 24. — Торонто — Львів, 1995-1996. — С. 9.

[14] Прокоп М. Журнал «Ідея і чин» (Інформації та оцінки редактора) // Літопис УПА. — Т. 24. — С. 13.

[15] Прокоп М. Журнал «Ідея і чин» (Інформації та оцінки редактора) // Літопис УПА. — Т. 24. — С. 19.

[16] Від редакції // Юнак. — 1943. — Ч. 14. — С. 22.