§5. НІМЕЦЬКА НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНА ПОЛІТИКА

З початком окупації Східної Галичини німецькими військами та включенням її до складу Генеральної Губернії склалися якісно нові умови для розвитку українського національного і культурного життя. Як уже було зауважено дослідниками Другої світової війни, в Галичині склалися об'єктивно кращі передумови для національно-культурного розвитку.76 Окупаційний режим тут був порівняно м'якшим. У руках українців перебувала адміністрація краю на нижчих ступенях, кооперація. Вони мали гімназії, видавництво, культурно-освітню молодіжну організацію. Лише в Галичині, з усіх окупованих українських земель, діяли вищі навчальні заклади. Функціонували народні та фахові державні школи.

Поруч з урядовою німецькою використовувалась українська мова, що практично стала урядовою мовою в німецьких урядах та установах (самоуправа, судівництво, шкільництво, допоміжна українська поліція). У правлінні Генеральної Губернії навіть було створено український відділ, завданням якого було опрацьовувати та видавати для Галичини українською мовою усі закони, які діяли на теренах Генеральної Губернії. Одночасно, при певних умовах допускалося використання польської мови.77

ОСВІТА

У перших числах липня 1941 р. при управі міста Львова, повідомляв часопис «Львівські вісті», утворився відділ народної освіти для тимчасового керівництва шкільними справами міста, а потім і цілого дистрикту. Відділ провів роботу по забезпеченню майном шкіл міста Львова та всього краю, провів реєстрацію вчительських кадрів, визначив структуру шкільництва, зміст навчальних програм, розпочав підготовку до випуску підручників.78

Розпорядженням місцевих відділів народної освіти керівники шкіл зобов'язувались негайно скласти списки всіх, що виявили бажання та можуть працювати в школі.79 На адміністрацію шкіл покладалась відповідальність за збереження шкільного інвентаря, наочного приладдя, опалення та за підготовку шкільного приміщення до нормального початку навчання з 1 вересня 1941 р. Крім того, керівники шкіл зобов'язані були утримати за школою всі навчальні приміщення, а також прихідські будинки, що використовувалися для шкільних потреб у порозумінні з місцевими українськими комітетами. Усі грошові витрати, пов'язані з ремонтом шкільних будинків та інших культурно-освітніх установ, покривали села, містечка і міста із своїх доходів.

1 серпня 1941 р. відділ освіти міської управи Львова став державною установою для шкільних справ при губернаторстві дистрикту.80 Згідно з розпорядженням німецької адміністрації, всі діти української і польської національності 1928-1934 рр. народження були зобов'язані ходити до школи.81 Суворо заборонялося приймати до українських та польських шкіл єврейських дітей.

Передбачалось, повідомляли східногалицькі часописи, відкриття 4-класних початкових народних шкіл, вселюдських (виділових) 7-класних шкіл, а також восьми загальноосвітніх середніх шкіл у Львові (дві), Сокалі, Тернополі, Чорткові, Станіславові, Стрию, жіночої у Львові, а також трьох учительських семінарій: двох чоловічих у Львові та Самборі, дівочої у Бережанах.82 Кількість українських шкіл, зауважили «Львівські вісті», залежала від того, скільки дітей буде оголошено до навчання, тому надзвичайно актуально прозвучало застереження шкільної влади: «Не сміє бути ні однієї дитини, яка осталася за мурами школи».83 Передбачалось відкриття 4000 українських шкіл.84

На перших порах поряд з державними народними школами діяло декілька приватних. Згідно з розпорядженням шкільної влади, повідомляв журнал «Українська школа», українська народна школа засновувалась там, де було хоча б 40 дітей.85 У випадку, коли їх було менше, але не менше двадцяти, там засновувались українські приватні школи; або діти ходили до польської школи, причому їм забезпечували вивчення української мови як окремого предмету. Приватні школи утримувались на кошти вчителів, які з цією метою щомісяця вносили певну суму.

Усе крайове шкільництво підпорядковувалось Головному відділові науки і навчання (Гауптабтайлюнг Віссершафт унд Унтерріхт) уряду Генерального Губернаторства у Кракові, очолюваного доктором Вацке.86 Освітня мережа східногалицького краю безпосередньо підлягала відділові науки і навчання уряду дистрикту, який складався з підвідділів для народних, вищих, високих, професійних фахових та господарських шкіл.

Структура шкільного управління в дистрикті Галичина визначалась розпорядженням про структуру шкільного управління в Генеральному Губернаторстві від 16 березня 1940 р. Цим розпорядженням при окружних і міських староствах запроваджувався інститут шкільних радників. Чиновниками шкільних органів управління могли бути лише громадяни Німецької держави чи німецького походження. Шкільними інспекторами для українських та польських шкіл могли бути також українці та поляки. Головний відділ науки і навчання здійснював загальний нагляд та забезпечував планування навчального процесу, дбав про підготовку та перепідготовку вчительських кадрів. Окружні (міські) шкільні радники здійснювали безпосереднє управління шкільними справами на території староства. Шкільні інспектори призначались терміном на два роки.87

Усі школи в дистрикті Галичина згідно з розпорядженням відділу науки і навчання отримали статус державних навчальних закладів.88 Інші, додаткові навчальні заклади носили публічний характер. Усякого роду навчальні курси могли організовуватися і вестись лише при якійсь державній фаховій школі. Дозвіл на такого роду навчальну діяльність видавався чиновниками німецьких органів влади (Штадтшульрат, Крайсшульрат). Це ж саме стосувалося приватного навчання, наприклад, навчання німецької, польської, української мов, машинопису, стенографії, кравецтва.

Розпорядженням шкільної влади із вжитку вилучались польські та більшовицькі підручники українською мовою.89 На їх місце запроваджувались підручники, видані Українським Центральним Комітетом, який крім того, що мав великий вплив на навчання та виховання дошкільнят і позашкільної молоді, тримав під своїм контролем навчальний процес у школах, не дивлячись на їхній статус державних навчальних закладів. Як проінформували своїх читачів «Львівські вісті», на серпень 1941 р. підготовлялося до друку 18 підручників.90 Крім видання підручників, планувалось видавати журнали для дітей та молоді. З метою видання необхідних підручників, передбачених програмою, створили видавництво шкільних книжок.91

Початок навчального року в українських навчальних закладах припав на 1 жовтня 1941 р. Відповідно до визначеного терміну розпочалося навчання в українських школах. Так, часопис «Львівські вісті» інформував населення східногалицьких земель про те, що 4 жовтня 1941 р., після трьохмісячних канікул почався навчальний рік у Станіславові відкриттям народних шкіл, пізніше планувалось відкриття гімназії.92 Усього в місті діяло шість українських та одна німецька школа, в Станіславівській окрузі — 442 школи, в тому числі у Коломиї 4 українські і 3 польські школи, у Калуші 1 українська та 1 польська школи.

Якщо перед початком Другої світової війни, зауважив журнал «Українське слово», народне шкільництво на українських землях Генеральної Губернії практично не існувало, зокрема Холмщина і Підляшшя залишались не тільки без української школи, але й без українського вчителя та українського друкованого слова, то вже у 1939—1940 навчальних роках організовано 864 народні школи з 1308 вчителями та 88848 учнями.93 Крім того, у 12 приватних школах працювало 15 вчителів, які навчали 252 дітей. Школами опікувалися українські шкільні інспектори та шкільні референти. Українське видавництво видало для вжитку дітвори буквар, українські читанки для 1-4 класу, для вчителів — перші методичні підручники та методичний порадник до букваря Р. Кобата.

У 1940-1941 навчальному році число українських народних шкіл зросло до 911, а число вчителів до 1500. Шкільним навчанням було охоплено близько 90% українських дітей шкільного віку. Повністю забезпечити навчання не дозволяла нестача вчителів, насамперед кваліфікованих. Лише 60% становили вчителі, які мали відповідну фахову підготовку, 40% вчительських посад займали студенти, гімназисти, учні семінарії. Також перешкодою на шляху розвитку шкільної освіти було недостатнє матеріальне забезпечення, тому деяка кількість кваліфікованих вчителів залишала школу і знаходила собі життя в інших сферах. Отже, навчання в українських школах, не дивлячись на зміну окупаційної влади, не відповідало всім вимогам шкільного життя.

Як не парадоксально, але саме з початком нацистської окупації східногалицьких земель спостерігається швидкий і широкий розвиток української освіти. Так, за повідомленням преси, в Галичині на кінець 1941-1942 навчального року діяло 3105 українських народних шкіл, в яких було 13000 класів, навчалось 495000 учнів, працювало 7700 вчителів.94 Правда, зазначалось у часописі «Станіславівське слово», для забезпечення повноцінного навчання бракувало 2000 вчителів. У 1942-1943 навчальному році кількість українських шкіл дещо зменшилася. У краї функціонувало 3032 українські школи з 7098 вчителями, які навчали 484730 учнів.

Значно складнішою була ситуація розвитку української середньої освіти. У 1941-1942 навчальному році влада дала дозвіл на відкриття 10 гімназій, зокрема у Львові розпочали працю дві гімназії (директори П. Мечник та В. Радзикевич), по одній в Бережанах (директор В. Стасюк), Коломиї (директор О. Ковбуз), Сокалі (директор О. Ковельський, а після його смерті В. Олійник), Станіславові (директор О. Левицький), Стрию (директор Є. Форостина), Тернополі (директор М. Тофан), Чорткові (директор Т. Поліха).95 Завершуючи шкільний рік аж у кінці липня 1942 р., з допущених 409 учнів гімназій екзамен на атестат зрілості здало 342 учні. Визнаючи мету і місце українських гімназій, «Львівські вісті» писали: «Вони ж дадуть нашій талановитій молоді підготуватися до вступу у вищі школи, щоб колись зайняти відповідальні становища серед своєї суспільності. У нас ніколи не було надміру інтелігенції, а в багатьох ділянках ми відчували болючі недостачі. До того ж останнє лихоліття прорідило, а то й зовсім винищило ряди наших висококваліфікованих працівників. Тим-то мусимо використати всі можливості, що дає нам німецька держава, і заповнити наші гімназії вщерть здоровою, талановитою, охочою до праці молоддю».96

Завдяки клопотанням Українського Центрального Комітету, з дозволу німецької влади відновили діяльність учительські семінарії, організовані на зразок семінарій, що діяли в Австрійській імперії перед Першою світовою війною, з чотирма роками навчання.

Першу українську державну семінарію в Генеральній Губернії засновано у 1940-1941 навчальному році в Криниці.97 Упродовж 1941-1942 навчального року відкрито три нові вчительські семінарії, а саме: в Яворові з 210 учнями та 11 вчителями, у Самборі з 187 учнями та 14 вчителями, в Рогатині з 331 учнем та 12 вчителями. Протягом 1942-1943 навчального року відкрито ще три нові семінарії: у Львові, в якій навчалось 260 учнів, у Бучачі, з 236 учнями, у Грубешові з 99 учнями. При Львівській семінарії розпочали навчання 30 учениць-семінаристок. Це було своєрідною компенсацією за так і не реалізовану обіцянку відкрити жіночу гімназію. Разом у вчительських семінаріях у 1942-1943 навчальному році навчалось 1745 учнів, що далеко не покривало потреб у вчительських кадрах Східної Галичини, оскільки, як уже відзначалось, тільки з відкриттям у 1941 р. українських державних початкових шкіл не вистачало 2 тис. вчителів.98 У 1943-1944 навчальному році відкрито ще дві вчительські семінарії у Перемишлянах і Золочеві. Таким чином, у роки Другої світової війни на території Східної Галичині діяли дев'ять українських семінарій і одна однорічна школа, яка готувала виховательок до дошкільних виховних закладів.

Пріоритетний розвиток в освітній політиці окупаційного режиму на окупованих територіях отримували, як відомо, початкова та професійна освіта. Питання фахової освіти для українців було питанням першочергової ваги, адже вони на попередньому етапі історичного розвитку через дискримінаційну політи-ку польських властей були позбавлені можливості здобути професійну освіту. На кінець 1941—1942 навчального року в Галичині діяло 5 сільськогосподарських шкіл, у яких навчалось 200 учнів, 71 фахова школа різного роду з 11 тисячами учнів.99

З початком окупації Східної Галичини нацистськими військами та входження її до складу Генеральної Губернії, засоби масової інформації повідомляли про наміри вищого німецького керівництва відкрити у Львові ряд закладів вищої школи: університет, інститут ветеринарної медицини, інститут народного господарства, політехнічний, педагогічний та музичний інститути. Однак, процес відкриття вищих навчальних закладів затягнувся. І лише навесні 1942 р. були відкриті інститути: медичний, ветеринарний, фармацевтичний, політехнічний з п'ятьма факультетами: будівельним, архітектурним, хімічним, машинобудівним, електрохімічним та сільськогосподарським.100 У листопаді 1942 р. на базі факультету сільськогосподарського інституту у Львові відкрито інститут лісової інженерії. У формі державної музичної школи з українською мовою навчання відновився Львівський музичний інститут ім. Лисенка,101 а у 1943 р. — Державна вища торговельна школа.102 У 1942 р. у медичному інституті навчалось — 722 студенти, у фармацевтичному — 125, ветеринарному — 260, політехнічному — 400, сільськогосподарському — 107.103 Викладачами працювали колишні професори вищих шкіл. Мова викладання — німецька.

Очевидно, що відкриття вищих навчальних закладів у Східній Галичині було викликане не якимось особливим українофільством німецької влади, а меркантильними потребами воєнного часу, в першу чергу в медиках та фармацевтах. Крім того, як зауважив Кость Паньківський, українці, кількість яких у польських вузах була незначною, навчались на перших трьох курсах, на старших же курсах переважали польські студенти.104 Крім того, незважаючи на зусилля голови міста Ю. Полянського, а також відомих учених І. Крип'якевича, В. Сімовича, так і не було відкрито Львівський університет.105

НАУКА

Толеруючи, до певної межі, розвиток української освіти всіх рівнів у Східній Галичині, німецька окупаційна влада зайняла жорстку позицію в питанні розвитку української науки. Зазнали невдачі спроби відновити діяльність Наукового товариства ім. Т. Шевченка в перші місяці окупації краю.

Лише 6 жовтня 1942 р. було оприлюднено розпорядження Генерального Губернатора від 24 вересня 1942 р. про відкриття у Львові Інституту ім. Шевченка,106 що мав вести наукові дослідження в галузі українознавства й продовжити традиції Наукового товариства ім. Шевченка. Безпосереднім завданням інституту було дослідження українського життя і простору як сучасного, так і минулого, розвиток української науки на всіх зв'язаних з цим ділянках, студії українсько-німецьких відносини. Окремий наголос робився на праві публікувати та поширювати наукові праці вчених закладу. Інститут утримувався на кошти Генеральної Губернії.107 Він поділявся на секції, що охоплювали певну кількість відділень окремих наук. Правовий статус інституту, його внутрішня структура регулювалися відповідним статутом, проголошеним у день його відкриття. Практичного значення розпорядження не мало, оскільки Інститут ім. Шевченка, як наукова установа, не був створений.108 Наукова діяльність українських вчених була можлива лише при вищих навчальних закладах, через публікації в засобах масової інформації, до певної міри через участь у роботі інших культурних установ. Зокрема, при Українському етнографічному музеї, відкритому в залах колишнього Наукового товариства ім. Шевченка у Львові. Його очолив Гарасимук.109 Музей мав чотири відділи: народної господарської культури, народної творчості, тканини і кераміки. При музеї сформовано фонд фотографій та етнографічних матеріалів, бібліотеку праць з етнографії та фольклористики.

ПРЕСА

З початком німецько-радянського збройного протистояння у Другій світовій війні, після 22-місячної мовчанки відродилось українське друковане слово. Як відзначили «Львівські вісті», з хвилиною, коли більшовики зайняли Галичину, українська преса перестала тут існувати.110 А часописи, що з'явились з моменту більшовицької окупації, не слід вважати українськими, хоч вони були друковані українською мовою й мали гучні назви в дусі «Вільної України». Маючи українську форму, вони були більшовицькими за змістом, користувалися українською мовою з метою швидкого впровадження комуністичної доктрини.

На територіях, звільнених від більшовицької окупації, там, де були запаси паперу та друкарні, почали виходити українські часописи.111 Нова окупаційна влада їх терпіла, оскільки в них не було жодного антинімецького висловлювання. З поширенням діяльності «Видавництва часописів і журналів у Генеральному Губернаторстві» на Східну Галичину привів до ліквідації окружної та повітової преси, яка з'являлась у містах та містечках. У 1942 р. всі ці місцеві видання припинили своє існування.112 Першим українським часописом, що вийшов у світ на східногалицьких землях в умовах нацистської окупації, були «Українські щоденні вісті» — орган управи міста Львова. Його перше число побачило світ 5 липня 1941 р. Але з часу появи спеціального «Видавництва журналів і часописів для дистрикту Галичина» замість «Українських щоденних вістей» почали виходити «Львівські вісті», що стали єдиним українським щоденним часописом, який видавався під владним контролем, поруч з німецьким щоденником «Лембергер цайтунг» та його передруком польською мовою «Газета Львовска».

7 липня 1941 р. в складних політичних умовах німецько-радянської війни вийшло перше число часопису «Самостійна Україна», що поширювався на Станіславщині. Після скасування гітлерівським керівництвом Акту відновлення української державності та репресій проти українського політичного проводу газета «Самостійна Україна» з 22 липня (число 6) вийшла під назвою «Українське слово». Посилення репресій мало наслідком, що числа 23 від 30 вересня та 24 від 10 жовтня 1941 р. вийшли під подвійною назвою на українській та німецькій мовах. Порушилась періодичність виходу. Однак, з числа 25 від 22 жовтня 1941 р. газета знову виходить з логотипом українською мовою, а з числа 26 від 25 листопада відновлюється нормальна періодичність виходу часопису. В цьому не було нічого дивного, оскільки загальновідомим фактом є порада Адольфа Гітлера дозволити видання газет, наприклад в Україні, щоб «мати можливість впливати на місцеве населення».113 Починаючи з 1 квітня 1942 р., число 38 (79), часопис «Українське слово» починає виходити під назвою «Станіславівське слово». Після поширення на Станіславщину часопису під такою самою назвою, регіонального відгалуження часопису «Рідна земля», 2 серпня 1942 р. вийшло останнє число цього видання.

В умовах посилення цензурного тиску з боку німецької влади почав виходити часопис «Рідна земля» — орган «Українського видавництва часописів і журналів для дистрикту Галичина», призначеного в першу чергу для українських селян-хліборобів. Згодом тижневик «Рідна земля», «щоб ще краще служити рідній справі, та бути сильніше зв'язаними з своїми читачами», розширився.114 Як продовження та доповнення до «Рідної землі» у липні-серпні 1942 р. почали виходити пов'язані зі своїми округами тижневики «Тернопільський голос» для Тернопільщини і Золочівщини, «Станіславівське слово» для Станіславщини, Калущини, Коломийщини, «Чортківська думка» для Чортківщини і Бережанщини, «Голос Підкарпаття» для Дрогобиччини, Самбірщини і Стрийщини.

В округах та повітах дистрикту Галичина українською мовою виходили тижневики «Самбірське слово» — орган Самбірської округи; «Вільне слово» — на різних етапах існування: орган Української національної ради Дрогобиччини, орган Українського комітету в Дрогобичі, орган «Українського видавництва часописів і журналів для дистрикту Галичина», згодом його наступником стало «Дрогобицьке слово»; «Турчанські вісті» — орган Українського повітового комітету; «Стрийські вісті» — орган міської і районної управи Стрийщини; «Українські вісті», пізніше «Сокальне слово» — орган Українського повітового комітету міста Сокаля; «Золочівське слово» — орган Золочівського окружного відділу; «Воля Покуття» — вісник Коломийської округи; «Жовківські вісті» — орган Організації Українських Націоналістів, пізніше орган «Українського видавництва часописів і журналів для дистрикту Галичина»; «Тризуб» — орган окружного управління Чортківської округи і управи міста Чорткова; «Зборівські вісті» — орган «Українського видавництва часописів і журналів для дистрикту Галичина»; «Бережанські вісті» — орган української районної управи в Бережанах, пізніше орган повітової управи в Теребовлі; «Бучацькі вісті» — орган міста Бучач; «Воля» — орган окружної управи в Копичинцях; «Голос Самбірщини» — орган «Українського видавництва часописів і журналів для дистрикту Галичина»; «Рогатинське слово» — орган повітової управи; «Калуський голос»; «Золотий тризуб» — орган міста Калуша; «Українські Перемишлянські вісті»; «У бій» — орган міста Косова.

Протягом грудня 1943 — липня 1944 рр. виходив часопис «До перемоги» — орган військової управи Галичини, призначений у першу чергу для вояків дивізії СС «Галичина» та їх родин. Літературно-мистецьке життя знаходило відображення на сторінках періодичних видань «Ілюстровані вісті», «Вечірня година» і, особливо, «Наші дні», що був найкращим і найзмістовнішим літературно-мистецьким часописом періоду Другої світової війни не лише в Галичині, але й в Україні в цілому. Причому, варто зауважити, що «Наші дні» виконували роль не лише адекватну прямому призначенню, але були й органом, який сприяв розвитку української науки, публікуючи на своїх сторінках науково-популярні статті українських вчених, котрі, як відомо, були позбавлені можливості професійно займатися наукою. Для української дітвори виходив журнал «Малі друзі», а для молоді журнал «Дорога».

Особливе місце серед періодичних легальних видань Східної Галичини належало професійній періодиці. Зокрема, для українських вчителів виходив журнал Головного відділу навчання і науки у Правлінні Генерального Губернаторства та «Українського учительського об'єднання праці» «Українська школа». Протягом 1943-1944 рр. друкувався орган «Об'єднання праці українського студентства» і Українського Центрального Комітету — журнал «Студентський прапор».

Для спеціалістів, зайнятих у промисловості, сільському господарстві, торгівлі, транспорті виходили спеціальні профільні періодичні видання. Зокрема, «Господарсько-кооперативний часопис» — орган Ревізійного союзу українських кооперативів, «Залізничник» — часопис для працівників Східної залізниці, «Порадник» — службовий місячник для війтів, «Український ремісник» — орган Головної групи промислової господарки і руху, «Сільський господар» і «Український пасічник» — часописи, призначені для спеціалістів-аграріїв.

Окреме місце серед періодичних видань належало виданням Українського Центрального Комітету — «Віснику Українського Центрального Комітету», «Віснику Українського центрального комітету міста Сокаля», «Українське робітництво в Німеччині» — додаток до «Вісника Українського Центрального Комітету». У 1941 р. в Станіславові вийшов «Вісник Станіславівської обласної управи».

Церковно-релігійні видання були представлені журналом Богословського наукового товариства «Богословія», «Львівськими єпархіальними відомостями», релігійним місячником «Місіонер», що виходив у Жовкві, «Вісником Станіславівської дієцезії».

Переважна більшість повідомлень, статей, заміток стосувалася воєнних подій на фронтах, міжнародного становища, подій у Німеччині та інших державах, життя Придніпрянської України, проблем народного господарства. У періодиці знаходили також висвітлення проблеми політичної ситуації в Східній Галичині, політика німецької адміністрації, функціонування органів влади, правові відносини та судівництво, східногалицькі проблеми в органах німецької влади Генерального Губернаторства та дистрикту Галичина, адміністративно-територіальний устрій, чисельність та структура населення, діяльність Українського Центрального та Краєвого Комітетів, формування стрілецької дивізії СС «Галичина», культурне життя.

Беззаперечне право на легальне існування мали лише ті часописи, які виходили в рамках підконтрольних німецькій адміністрації видавництвах. Сувора цензура не пропускала матеріалів, у яких містився хоч найменший натяк на критику існуючого стану речей, чи таких, що, на думку німецьких цензорів, могли сприяти активізації національного руху. Як згадував український письменник Остап Тарновський, навіть публікація матеріалів, приурочених до 30-річниці смерті Михайла Коцюбинського, чи повідомлення про похорони глави уряду ЗУНР Костя Левицького на першій сторінці «Львівських вістей», викликали спротив шефа преси дистрикту Галичина, головного цензора Георга Лемана. Своє ставлення до української легальної преси та її призначення він висловив головному редакторові цілого ряду періодичних видань Осипу Бондаровичу: «Для кого ви друкуєте газету? Для мешканців Львова, всяких сторожів, домашніх господинь, працівників на фабриці, урядовців. Що їх обходить Михайло Коцюбинський, вони й не знають і не зацікавлені знати, хто він такий. Вони хочуть дістати вісті, повідомлення уряду, інформації про харчові картки й інші побутові речі. Для того ми видаємо газету. Я вам дозволю надрукувати цю статтю з уваги на молодого автора, але другим разом таких матеріалів мені не приносіть».115

Затиснуте в лещата, українське друковане слово могло вільно звучати лише в умовах підпілля. Переслідувані окупаційною владою, нелегально поширювались на території східногалицьких земель та по всій Україні такі періодичні видання Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії, як «Ідея і чин», «Бюлетень», «Вісник української інформаційної служби», «Вісті української інформаційної служби», альманах «За самостійність», «За українську державу», «Інформаційний листок», журнал для молоді «На зміну», «Самостійна Україна», «Юнак», «Повстанець».

ВИДАВНИЦТВА

Після включення Східної Галичини до складу Генерального Губернаторства на її територію поширилась діяльність німецької інституції «Видавництво часописів і журналів у Генеральній Губернії» у формі «Видавництва часописів і журналів дистрикту Галичина».116

«Видавництво шкільних книжок» мало на меті видавати шкільні підручники, передбачені навчальними програмами.117 Для розв'язання проблеми підручників для вищих навчальних закладів планувалось відкриття «Українського наукового видавництва». Воно мало видавати підручники, підготовлені українськими науковцями, а також наукову літературу зарубіжних авторів, перекладену на українську мову. «Українське видавництво белетристичної літератури» створювалось для продукування художніх та науково-популярних набутків. Планувалось заснування «Українського музичного видавництва», з метою узгодження видавничої діяльності створювалось «Центральне книжкове видавництво». Широке висвітлення на сторінках періодичних видань знайшла робота «Українського видавництва», що поширило свою діяльність на східногалицькі землі після входження їх до складу Генеральної Губернії.118

Окреме місце серед українських видавництв належало видавничому кооперативу письменників та журналістів «Українська книга» на чолі з директором Михайлом Яцківим-Оделяном, що займалось друком художньої літератури, календарів, мало плани видавати літературно-мистецький місячник «Розкуте слово».119

РАДІО

У роки окупації Східної Галичини продовжувало функціонувати радіо. У 1941 р. німецька влада, перебравши в свої руки Львівську радіостудію, дозволила користуватись нею і для українського населення Галичини. З перших днів нової влади галичани отримали змогу слухати українські пісні та твори у виконанні львівських митців.120 Довший час радіопередачі українською мовою виходили з 10:30 до 11:00 вранці. Це був єдино можливий час, продиктований умовами загальнодержавного німецького радіомовлення. З 1 вересня 1943 р. на прохання Українського Центрального Комітету українські передачі почали виходити в ефір з 17:15 до 17:45. Дане радіомовлення обмежувалось трансляцією музичних програм, хоча український слухач сподівався передач загального інформаційного змісту. І все ж таки, не дивлячись на нетривалий час мовлення (півгодини по понеділках, середах, четвергах та п'ятницях), населення бачило у львівському радіомовленні зародок майбутнього повноцінного українського радіо.

З 24 грудня 1941 р. в дистрикті Галичина вступило в силу розпорядження окупаційної влади про адміністрацію пошт та телеграфу, згідно з яким запроваджувалось виконання «радієвої ординації» від 13 квітня 1940 р. Власники радіоприймачів і радіодеталей, торговці радіоприймачами та радіодеталями були зобов'язані повідомити про себе поштовий уряд.121 Усі дозволи, видані німецькою владою на користування радіотехнікою, втрачали чинність. У випадку порушення розпорядження, винний карався шестимісячним терміном позбавлення волі.

Дозвіл на користування радіоприймачами, а також на їх кількість видавався Східною німецькою поштою (Дойче Пост Остен).122 На території дистрикту дозволялось слухати програми львівської радіостанції, програми німецького радіо, інші станції, що ними послуговувалось німецьке радіо. Заборонялось прослуховування, запис, поширення інформації ворожих Німеччині станцій: «Коли б трапилося, що при неуважній маніпуляції визвалася б чужа станція, не вільно того, що слухач чув, ані записувати, ані нікому повторяти, ані теж згадувати, що того роду передачі існують».

РЕЛІГІЙНИЙ ФАКТОР

Політика німецької влади в Східній Галичині в релігійній та церковній сферах різко відрізнялася від політики попереднього окупаційного режиму. Було проголошено свободу віросповідання та релігійного життя. Уже в «Прокламації до населення Галичини», виданій з приводу приєднання до Генеральної Губернії, Франк проголосив свободу релігійних відправ,123 а під час перебування в Галичині в жовтні 1941 р. заявив, що українське населення краю матиме можливість для розвитку релігійного життя.124

Проголошуючи в цілому толерантне ставлення до релігії, окупаційна влада негативно відносилась до участі церкви та її ієрархів в національному житті. Особливо виразно це проявилось після придушення нацистським режимом спроб відродження української державності. Німецька влада, через посередництво військових в особі майора цу Ейкерна та гаупмана Коха, повідомляв журнал «Ідея і чин», зробила спробу примусити митрополита Андрія Шептицького відкликати свого пастирського листа, виданого з приводу Акту відновлення Української Держави.125

Згідно з розпорядженням губернатора Галичини, Відділ науки і навчання з 6 січня 1942 р. дозволив священикам викладати релігію в школах. З цією метою шкільна влада дистрикту зобов'язала митрополичу ординацію подати списки священиків для виконання цього розпорядження.126 У відповідь церковна адміністрація дала певні доручення деканам.

На початку 1943 р. виникла загроза припинення викладання релігії у початкових та фахових школах.127 Приводом до цього послужила, очевидно, особлива позиція митрополита Андрія Шептицького, який виступив з посланням «Не убий», в якому засуджував кровопролиття як спосіб розв'язання політичних проблем.128 Хоча формально причиною припинення викладання релігії були урядові звіти про неналежне використання деякими священиками годин, відведених на вивчення релігії.

Непросто складалися відносини між німецькою владою та церквою в питаннях церковної обрядовості. Зокрема, начальник Української поліції Пітулай виступив із застереженням стосовно шлюбів українських поліцаїв. Він зауважив, що греко-католицькі священики видають свідоцтва про одруження членам Української поліції, тоді, як згідно з чинним в дистрикті Галичина австрійським цивільним законодавством про організацію державної поліції, вони можуть взяти шлюб лише з дозволу керівництва.129 За шлюби, укладені без такого дозволу, подружні пари, а також священики, що їх уклали, мали притягатися до адміністративної відповідальності. Поліцаї негайно мусили звільнитися зі служби. За непослух призначалися також примусові роботи.

Оцінюючи німецьку політику в релігійному питанні, орган ОУН «Ідея і чин» зауважив, що вона спрямована на розкол українського національного організму.130 Проголошуючи свободу релігійних переконань та заявляючи, що виключно справа населення творити форми церковно-релігійного життя, влада намагалася поставити процеси, що відбувалися в релігійному житті, під свій контроль та керувати ними. Як тільки після відступу більшовиків церковне життя в Україні почало відроджуватися, німці без будь-яких причин розпустили церковні ради, що почали виникати з метою церковного відродження. Підставою до закриття церковних рад, констатував журнал, було, очевидно, лише те, що німецька влада боялася будь-яких форм українського організованого життя.

Все ж таки, не дивлячись на неоднозначність німецької політики щодо релігії та церкви, українське духовенство Східної Галичини мало певні важелі впливу на політичну ситуацію, що відображалося в різного роду відозвах, листах, посланнях вищих церковних ієрархів до населення краю. В одних випадках відображалися інтереси українського народу, в інших — німецької влади, що свідчило часто про особливу думку церковних ієрархів.

 

------------------------------------------------------------------------

[76] Антонюк Н. Українське життя в «Генеральній Губернії» (1939-1944): За матеріалами періодичної преси. — Львів, 1998. — С. 27.

[77] Львівські вісті. — 1942. — 19 листопада

[78] Львівські вісті. — 1941. — 14 серпня.

[79] Бережанські вісті. — 1941. — 24 липня.

[80] Львівські вісті. — 1941. — 14 серпня.

[81] Бережанські вісті.— 1941. — 14 вересня.

[82] Бережанські вісті.— 1941. — 14 вересня; Теребовельські вісті. — 1941. — 8 листопада.

[83] Львівські вісті. — 1941. — 9 вересня.

[84] Львівські вісті. — 1941. — 30 жовтня.

[85] Українська школа. — 1943-1944. — Ч. 1-3. — С. 68.

[86] Львівські вісті. — 1941. — 5 листопада.

[87] Львівські вісті. — 1942. — 4 вересня.

[88] Бережанські вісті. — 1941. — 18 січня.

[89] Львівські вісті. — 1941. — 9 вересня.

[90] Львівські вісті. — 1941. — 14 серпня.

[91] Львівські вісті. — 1941. — 2-3 листопада.

[92] Львівські вісті. — 1941. — 1941. — 14 жовтня.

[93] Українська школа. — 1941. — Ч. 5-6. — С.157.

[94] Станіславівське слово. — 1942. — 3 червня.

[95] Українська школа. — 1943-1944. — Ч. 1-3. — С. 68.

[96] Львівські вісті. — 1941. — 11 листопада.

[97] Українська школа. — 1943-1944. — Ч. 1-3. — С. 68.

[98] Українське слово. —1942. — 22 лютого.

[99] Станіславівське слово. — 1942. — 3 червня.

[100] Студентський прапор. — 1943. — № 2-3. — С. 51-56.

[101] Львівські вісті. — 1942. — 1-2 березня.

[102] Львівські вісті. — 1943. — 31 березня.

[103] Львівські вісті. — 1942. — 16 червня.

[104] Паньківський К. Роки німецької окупації. — С. 365.

[105] Добрянський О. До історії української науки під час другої світової війни // Український історик. — 1975. — Ч. 1-2. — С. 100-113.

[106] Добрянський О. До історії української науки під час другої світової війни // Український історик. — 1975. — Ч. 1-2. — С. 100-103.

[107] Рідна земля. — 1942. — 18 жовтня.

[108] Кубійович В. Нарис історії Наукового Товариства ім. Шевченка (1873-1949). — Львів, 1991.

[109] Львівські вісті. — 1941. — 8 листопада.

[110] Львівські вісті. — 1941. — 20 листопада.

[111] Золочівське слово. — 1941. — 28 грудня; Турчанські вісті. — 1941. — 20 липня.

[112] Стрийські вісті. — 1914. — 4 грудня; Тризуб. — 1942. — 27 лютого; Турчанські вісті. — 1942. — 6 січня; та ін.

[113] Косик В. Україна і Німеччина в другій світовій війні. — С. 126.

[114] Станіславівське слово. — 1942. — 12 жовтня.

[115] Тарновський О. Літературний Львів, 1939-1944. — Львів, 1995. — С. 96.

[116] Львівські вісті. — 1941. — 20 листопада.

[117] Львівські вісті. — 1941. — 20 серпня.

[118] Львівські вісті. — 1943. — 2-3 травня.

[119] Львівські вісті. — 1941. — 20 серпня.

[120] Львівські вісті. — 1943. — 29-30 серпня.

[121] Львівські вісті. — 1942. — 24 січня.

[122] Львівські вісті. — 1942. — 30 січня.

[123] Українські щоденні вісті. — 1941. — 2 серпня.

[124] Рідна земля. — 1941. — 2 листопада.

[125] Ідея і чин. — 1942. — Ч. 1. — С. 10.

[126] Львівські архієпархіальні відомості. — 1942. — Ч. 1. — С. 21.

[127] Львівські архієпархіальні відомості. — 1943. — Ч. 1-2. — С. 47.

[128] Львівські архієпархіальні відомості. — 1942. — Ч. 11. — С. 177-183.

[129] Львівські архієпархіальні відомості. — 1943. — Ч. 8-9. — С. 130-131.

[130] Ідея i чин. — 1942. — Ч. 1. — С. 15.