§3. АДМІНІСТРАТИВНА ВЛАДА, НОРМИ ПРАВА, АДМІНІСТ-
РАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ, СКЛАД НАСЕЛЕННЯ

Початок німецько-радянської війни покликав до життя процес формування української адміністративної влади, що йшов паралельно, а іноді і випереджав становлення німецького окупаційного правління. Проте, як відомо, вище державне, політичне, військове керівництво Німеччини неоднозначно ставилося до активізації українського державного життя.

Після подій 30 червня 1941 р. — проголошення Акту відновлення Української Держави, незабаром придушеного нацистами, часопис «Українські щоденні вісті» вмістив на своїх сторінках заклик німецького військового командування міста Львова, в якому, зокрема, зазначалось: «Майже скрізь утворилася українська самоуправа: цих представників нижчої адміністрації вітає німецька влада як відповідальних співробітників; вони можуть доповнити свій склад з-поміж лояльних і патріотичних фахових сил. Партійно-політичні точки погляду не мішають при відбудові краю. Церква і її органи, наскільки вони є представниками національного українського життя, матимуть підтримку у суспільстві. Проте всі ці позитивні будівні чинники, без дозволу військової влади не мають права до ніяких поліційних, господарських чи будь-яких інших постанов супроти населення краю, до якої національності воно не належало б».33

Питання становлення німецької адміністративної влади в Галичині, повідомляв часопис «Львівські вісті», знайшли відгук на сторінках німецьких періодичних видань. Так, німецька щоденна газета «Франкфуртер Цайтунг» подала такий епізод: «Сьогоднішній Львів не виявляє радісного обличчя. Двадцять років польського панування і два роки більшовицького режиму завдали містові рани, що їх можна щойно поволі вилікувати. Німецька цивільна управа має важке завдання. Прохарчувати 450 тисяч людей при одночасному сильному військовому русі на шляху Перемишль-Львів — це діло надзвичайно важке».34 Далі відзначалось, що з приходом 9 червня до Львова, перед німецькою військовою адміністрацією постало завдання запровадити зовсім нову цивільну управу, проте кадровий ресурс був надто обмежений. Тому вдовольнилися спочатку призначенням німців лише на керівні посади вищих органів влади, які мали формувати з допомогою українських та польських кадрів новий апарат цивільної влади. «Втіленню в життя поставленого завдання, — підсумовував часопис, — перешкоджали напружені відносини між поляками та українцями».

Процес становлення окупаційного режиму в Східній Галичині був складним і неоднозначним. З приводу переходу влади в Станіславові до рук німецької адміністрації часопис «Українське слово» писав: «У четвер, 7 серпня 1941 р., о 19 годині, німецька адміністрація перейняла від мадярської військової команди владу на території міста Станіслава. Полковник Лєрер, з'ясувавши стан, який застав на території Західної України після вигнання большевицьких військ, і працю над наведенням ладу, передав владу у руки німецького народу в особі капітана доктора Альбрехта».35 У відозві до населення окружний староста Альбрехт ставив метою своєї діяльності закріплення прилюдного спокою, ладу і безпеки, охорону власності та прагнення до відродження господарського життя. Для реалізації цієї мети він закликав до співпраці і допомоги всіх громадян міста і довколишніх сіл. При цьому застеріг, що всякий опір знищиться силою. І окремо наголосив, що час безправства минув безповоротно.

Всебічне і багатовимірне розкриття історії України в роки Другої світової війни неможливе також і без розгляду подій та процесів, що мали місце в її регіонах та областях. Потребує значно глибшого та детальнішого висвітлення проблема організації влади в Україні та її функціонування на окупованих територіях. Торкнувшись проблеми нової політичної ситуації, котра склалася внаслідок початку німецько-радянської війни, через призму становища українців Станіславівської області газета «Станіславівське слово» зазначила: «В перших днях липня 1941 року, большевицька влада та Червона Армія уступила з території Станіславівської області. Де тільки ворог уступив, там українське громадянство зараз же стихійно створило свою владу, часто навіть не чекаючи приходу наступаючих військ союзника. Це явище треба підкреслити як вияв здорової думки, як стремління до ладу та порядку, як доказ зрілості нашого громадянства до державного будівництва».36

Як показує аналіз діяльності окупаційного режиму у Східній Галичині, становище краю у порівнянні зі Східною Україною чи Польщею було дещо кращим. Це пояснюється у першу чергу тим, що в значній мірі німецьке управління в дистрикті Галичина здійснювалося через посередництво української адміністрації.

З цього приводу часопис «Львівські вісті» помістив інформацію про першу нараду старост повітів та начальників відділів дистрикту Галичина, скликану 2 вересня 1941 р. губернатором Галичини Ляшем. У ній взяли участь начальник поліції СС бригаденфюрер Кауман, уповноважений НСДАП в Галичині оберрейхсляйтер Дреслер-Андрес, начальники відділів Еммеріх та Владек, староста та їх референти з 13 повітів Галичини: Львів-повіт, Тернопіль, Станіслав, Коломия, Камінка-Струмилова, Золочів, Бережани, Чортків, Дрогобич, Рава-Руська, Стрий, Самбір і Калуш.37 Торкнувшись питань організації управління дистриктом, губернатор Ляш заявив: «Ми спільно перелічимо й обговоримо всі проблеми адміністрації в дистрикті Галичина, бо перед нами надзвичайно важке завдання: працювати в найбільш на Схід висуненій частині німецького засягу державного володіння».

Процес розвитку української влади в Східній Галичині був тісно пов'язаний з діяльністю Українського Центрального Комітету, який проводив активну діяльність з метою організації владних осередків у селах, містах, повітах. Так, за повідомленням часопису «Українське слово», 10 липня 1941 р. була створена обласна управа, як тимчасовий найвищий орган влади та управління на території Станіславівської області.38 Але у зв'язку із створенням Галицького губернаторства, обласна управа Станіславівської області перестала існувати, а влада переходила до окружного старости як носія суверенітету Великої Німеччини.

Згідно з розпорядженням губернатора дистрикту в Галичині започатковувалося громадське самоврядування на основі відповідного польського закону та розпочався процес утворення збірних громад (міста вилучались із числа збірних громад) як першого ступеня влади та окружних самоврядних відділів, що поширювали свою діяльність у межах території колишніх окружних староств як другий ступінь влади.39 Органи територіального самоврядування створювались з метою управління справами шкільництва, охорони народного здоров'я, суспільної опіки над ненімецьким населенням, будівництва і утримання шляхів та ін.

З метою навчання кадрів, з дозволу начальника відділу внутрішніх справ дистрикту Галичина Бауера організовувались одномісячні курси посадників, війтів, громадських секретарів. До січня 1942 р. такі курси відбулись у Львові, Станіславові, Тернополі.40 Такі адміністративні курси закінчило 87 осіб (навчалось 96, однак частина відпала через хвороби). Випускні іспити на посади посадників та війтів Львівських адміністративних курсів відбулися 24 грудня 1941 р. Планувалось відкриття нових курсів. У Станіславові 22 січня 1942 р. — для округ Станіславів, Городенка, Коломия, Калуш. У Тернополі 2 лютого 1942 р. для округ Тернопіль, Чортків, Золочів, Бережани. А вже 9 лютого відкрились адміністративні курси для округ Львів, Камінка-Струмилова, Рава-Руська, Городок, Стрий, Дрогобич, Самбір. Умовами вступу на курси була заява до відділу внутрішніх справ дистрикту Галичина із візою місцевих старост, а також певний освітній рівень і досвід роботи: 3 класи гімназії і наявність адміністративної практики або 6 класів гімназії для осіб без досвіду адміністративної роботи. Курси підготували для низових органів адміністрації 581 вишколеного фахівця, у тому числі 132 війтів, 276 волосних секратів, 79 помічників секретарів.41

У програмі курсів, крім основ національного устрою, науки німецького державного ладу, самоврядного закону, цивільного, карного та адміністративного права, входили всі справи, з якими могли коли-небудь зустрітися на практиці війт чи громадський секретар.42 Крім того, до програми входив короткий курс німецької та української мови для засвоєння правопису. Виступаючи на відкритті курсів для війтів і секретарів у Станіславові, окружний староста Альбрехт заявив, що метою самоврядування є відбудова всього того, що було знищене більшовиками, яке є бажаним як в інтересах українського народу, так і Великої Німеччини. Начальник відділу внутрішньої адміністрації Василь Ашан підкреслив, що обов'язком працівників самоврядування є віддана праця для добра українського народу і держави.

Аналіз політичної ситуації в Східній Галичині за матеріалами періодичної преси, співставлення їх з іншими документальними даними періоду Другої світової війни дає підстави водночас стверджувати, що звинувачення українського населення, його представників в органах влади в колабораціонізмі є безпідставним. Як зазначав Кость Паньківський: «Мала бути українська адміністрація, мала діяти лікарня, школа, крамниця, мали сіяти і збирати, аби жити. Отож мала бути і своя адміністрація, яка б боронила перед німцями права українців».43 Адже війна — це не тільки збройне протистояння воюючих сторін, але і життя мирного населення на окупованих ворогом територіях.

Не залишився поза увагою преси процес формування української поліції як органу, покликаного підтримувати правопорядок та безпеку в краї.44 Вона виникла зразу ж, коли Львів зайняли німецькі війська. Одначе згодом припинила своє існування, а на її місці, згідно з розпорядженням губернатора, створено допоміжні відділи німецької поліції, що складались і з членів української міліції, які виявили бажання служити в цих формуваннях.45 Українська допоміжна поліція створювалась з метою підтримання загального порядку і громадської безпеки.46 Як відзначив часопис «Львівські вісті», створення «української помічної поліції в Галичині прийняло українське громадянство із задоволенням, уважало доцільним і справедливим фактом, який випливає з національних відносин в Галичині».

«Львівські вісті» також помістили інтерв'ю з комісаром — поручником Української поліції у м. Львові Ярославом Левицьким. Він, зокрема, зауважив, що Українську міліцію 15 серпня 1941 р. було переорганізовано в Українську допоміжну поліцію, яка на осінь 1941 р. нараховувала 6000 чол.47 Причому 415 українських поліцаїв з десятьма старшинами на чолі несли службу по охороні правопорядку та підтриманню безпеки у Львові. Комендантом Львівської поліції був Володимир Пітулай, його заступником Лев Огоновський. Повноваження української поліції поширювались лише на українське, польське та єврейське населення. Всі справи про порушення правопорядку німцями українська поліція була зобов'язана передавати німецьким колегам. Особовий склад Української допоміжної поліції формувався з молодих людей, які закінчили курси Поліційної школи у Львові. У кінці січня такі курси закінчили 186 українських поліцаїв.48 А 15 травня 1942 р. закінчився другий вишкільний курс, який підготував 192 поліцаїв.49

Східногалицька періодична преса періоду Другої світової війни є цінним джерелом і для характеристики правових відносин у дистрикті Галичина. Так, часописи «Львівські вісті», «Вільне слово», «Тризуб» систематично інформували своїх читачів про розпорядження Генерального Губернатора. Як відомо, 1 серпня 1941 р. на території дистрикту Галичина стали чинними німецькі закони та судівництво. Німецький суд, а також спеціальні суди діяли на засаді розпоряджень, що їх оголошено в Генеральнім Губернаторстві.50 Німецьке судочинство в Галичині організовувалось на зразок того, що вже існували в Генеральнім Губернаторстві. В основу судочинства в Східній Галичині, як і по всій губернії, було покладено принцип дуалізму. Співіснувало дві системи: німецькі суди, що вирішували справи німецького і ненімецького населення, та ненімецькі суди, що розглядали цивільні справи ненімецького населення. Згідно з розпорядженням Генерального Губернатора, було запроваджено три види німецьких судів:1) Німецькі суди (Дойче Геріхте); 2) Вищі німецькі суди (Дойче Обергеріхте); 3) Спеціальні суди (Зондергеріхте).

Німецький суд був судом першої інстанції у великих містах. Вищий німецький суд — це суд другої інстанції, що існував у головному місті дистрикту. Спеціальний суд організовувався в адміністративному центрі дистрикту, але міг мати відділи і поза містом. У Східній Галичині такі суди були створені у Станіславові та Тернополі. У компетенцію німецьких судів у кримінальних справах входив розгляд перш за все карних справ німців, а також карних справ інших осіб у випадках: а) порушення безпеки німецької держави; б) порушення розпоряджень Генерального Губернатора або уповноваженої ним влади; в) порушення здійснено в приміщенні або іншому місці, що використовується органами німецької влади. У компетенцію німецьких судів з цивільних справ входив розгляд всіх справ німців, а також ненімців, коли хоч би одна сторона у процесі була німцем.

Вищенаведені суди були інституціями для розгляду основної кількості справ. Для деяких категорій справ діяли окремі суди. До них належали військові суди (Вермахтгеріхте), що здійснювали розгляд злочинів, спрямованих проти армії. У системі судочинства існували, так звані доразові суди (Штандгеріхте), що розглядали справи, пов'язані з виступами проти влади, підбурюванням до непокори владі, насильств по відношенню до німців, підпал, через який потерпіло німецьке майно. В усіх судах чинним було виключно німецьке законодавство. Функції прокуратури при німецьких судах виконував обвинувальний орган «Анклягебегерде» при Зондергеріхте (спеціальному суді).51

Ненімецьке судівництво Східної Галичини діяло на основі розпорядження від 19 лютого 1939 р. Воно визнало силу тих судів, які діяли, перш за все, за австрійських часів та за часів польської держави в межах міського суду (Бурггеріхте), окружного (Беціркгеріхте) та апеляційного суду (Апеляціонсгеріхте). Компетенції ненімецьких судів підлягали всі цивільні справи, які не підлягали компетенції німецьких судів. З кримінальних справ ненімецький суд вирішував тільки ті справи, які обвинувачувальний орган передавав на його розгляд. Чинним залишалося польське законодавство, крім випадків його зміни спеціальним розпорядженням Генерального Губернатора. Судовою мовою в Галичині, згідно з розпорядженням Генерального Губернатора від 19 жовтня 1942 р., визнано українську мову, але якщо 1/5 даного населеного пункту становило польське населення, в судовому засіданні могла використовуватися і польська мова.52

Не залишилась поза увагою громадськості промова Генерального Губернатора Франка з приводу зрівняння правових відносин у дистрикті Галичина з Генеральним Губернаторством, яке стосувалося торгівлі, промислів, сільського господарства, власності. При цьому робився наголос на тому, що подальший позитивний розвиток можливий лише при лояльній співпраці населення з німецькою владою у повному обсязі.53 Зі свого боку, німецька адміністрація мала намір прихильно ставитися до населення, однак, застеріг губернатор, з такою самою рішучістю, «з якою ми беремо в опіку лояльне населення цього терену, будемо поборювати всяку спробу спротиву проти введеного Великонімеччиною правопорядку».

Часопис «Тризуб» помістив на своїх сторінках розпорядження Генерального Губернатора від 5 квітня 1940 р., згідно з яким українське населення краю отримало право на святкові дні: Різдво Христове (7 січня), Собор Пречистої Богородиці (8 січня), Первомученика Степана (9 січня), Новий Рік (14 січня), Богоявлення (19 січня), Благовіщення (7 квітня), Петра і Павла (12 липня), Преображення (19 серпня), Успіння Пресвятої Богородиці (28 серпня), Рождество Пресвятої Богородиці (21 вересня), Воздвиження Чесного Хреста (27 вересня), Святого Миколая (19 грудня), також Велику П'ятницю, Світлий Понеділок, Світлий Вівторок, Вознесіння, Пресвяту Трійцю.54 Органи влади, керівники підприємств зобов'язувались надавати вихідний день усім українським службовцям та робітникам греко-католицького віросповідання. Учні звільнялись від занять. Право на вихідний день мали і власники крамниць, підприємці православного та греко-католицького обрядів.

Не визнаючи за Україною права на державне існування, розглядаючи її як життєвий німецький простір, нацисти провели і відповідне адміністративне розмежування її території. Вона була поділена між Генеральним Губернаторством, Райхскомісаріатом, Румунією та Угорщиною.55 Східногалицькі землі, населені переважно українцями, ввійшли у формі дистрикту Галичина до складу Генеральної Губернорства, у західній частині якого переважало польське населення.

Проводячи територіально-адміністративне розмежування в Україні, німецьке вище державне керівництво виходило виключно з інтересів власної політики, зовсім не враховуючи етнічного складу населення окупованих територій. Так, до складу Генерального Губернаторства ввійшли українські етнографічні території — Холмщина, Підляшшя, Засяння і Лемківщина з 700-тисячним населенням.56 Крім того, як повідомляла газета «Українське слово», на терені Генерального Губернаторства знаходилась значна кількість колишніх полонених і утікачів української національності, а також близько 86 тис. полонених з колишньої польської армії і біля 60 тис. робітників з колишньої радянської території.57

Дистрикт Галичина поділявся на повіти (крайзе) та округи (бецірки): 1) Бережани (Бережани, Бучач, Підгайці); 2) Городенка (Городенка, Товмач); 3) Городок (Городок, Яворів); 4) Дрогобич (Дрогобич); 5) Золочів (Броди, Золочів, Перемишляни); 6) Калуш (Долина, Калуш); 7) Камінка-Струмилова (Камінка-Струмилова, Радехів, Сокаль); 8) Коломия (Коломия, Косів, Снятин); 9) Львів-місто (дільниці: німецька, українсько-польська, єврейська); 10) Львів-повіт (Бібрка, Жовква, Львів-повіт); 11) Рава-Руська (Любачів, Рава-Руська); 12) Самбір (Самбір, Турка); 13) Станіславів (Делятин, Надвірна, Рогатин, Станіславів); 14) Судова Вишня (Мостиська, Рудки, Судова Вишня); 15) Стрий (Жидачів, Ходорів, Стрий); 16) Тернопіль (Скалат, Тернопіль, Теребовля, Збараж).58

Внаслідок змін у територіально-адміністративному поділі від 13 квітня 1942 р. до дистрикту Галичина, крім міста Львова, входило 13 (згодом 11) округів (крайсгауптманшафтів): Бережани, Чортків, Дрогобич, Калуш, Львів-повіт (Лемберг-ланд), Рава-Руська, Самбір, Станіславів, Стрий, Тернопіль, Золочів.59 Перестали існувати округи Городок і Городенка.

Число населення округи було в межах 120-600 тис. жителів. Управління округою здійснював окружний староста (крайсгауптман) з допомогою повітових комісарів (ландкомісарів).60 Волосні громадяни (їх у дистрикті Галичина нараховувалось 337) об'єднували від п'яти до п'ятнадцяти сіл (8-16 тис. жителів на чолі з волосним старшиною). Адміністративна влада в кожній окремій сільській громаді зосереджувалась у руках громадського голови. Для вишколу фахівців (волосних старшин, громадських секретарів) у дистрикті Галичина функціонувало 9 адміністративних курсів: по три у Львові, Тернополі та Станіславові, на яких до серпня 1942 р. пройшло підготовку 811 осіб.

Становлення німецької окупаційної влади в Східній Галичині мало наслідком зміну назв місцевостей. Часопис «Станіславівське слово» інформував, що 7 травня 1942 р. на території дистрикту Галичина запроваджуються німецькі назви місцевостей.61 Всі питання, пов'язані зі зміною назв місцевостей у Генеральній Губернії (перейменування та зміну правопису), вирішував її уряд.

Згідно з декретом державного секретаря Правління Генеральної Губернії, з 1 липня 1943 р. в дистрикті Галичина запроваджувалися міські та повітові комісаріати: Борислав для округи Дрогобич, комісаріати Станіславів, Коломия, Чортків, Тернопіль, Бережани, Рава-Руська для округ такої самої назви. Повітові комісаріати: для округи Львів-повіт — Жовква, Городок, Судова Вишня, Бібрка; для округи Самбір — Турка; для округи Стрий — Ходорів, Сколе; для округи Калуш — Долина; для округи Станіславів — Товмач, Надвірна; для округи Коломия — Городенка, Снятин, Косів; для округи Чортків — Бучач, Борщів, Заліщики, Копичинці; для округи Тернопіль — Теребовля, Скалат, Зборів, Збараж; для округи Золочів — Перемишляни і Броди; для округи Бережани — Рогатин і Підгайці; для округи Камінка-Струмилова — Радехів і Сокаль; для округи Рава-Руська — Любачів.62

На сторінках тогочасних часописів часто знаходимо цінну інформацію про національний та чисельний склад населення Генеральної Губернії.63 Так, на 2 вересня 1942 р. у Генеральній Губернії проживало 11 млн. 300 тис. поляків, 4 млн. 290 тис. українців, 2 млн. 92 тис. євреїв, 90 тис. гуралів (українська етнографічна група), 75 тис. німців, 15 тис. білорусів, 6,5 тис. росіян, а також незначна частина грузинів, татар, вірмен. Щодо віросподівання, то 64,6% були римо-католиками, 20,2% — греко-католиками, 11,5% — іудеями, 2% — православними, 0,6% — євангелістами, 0,6% — старокатоликами, 0,6% — сектантами. Наголошувалося, що церква користується охороною держави, особливо греко-католицька та православна. Часописи зауважили також той факт, що в управлінні краєм усі провідні посади зайняли німці. Проте в силу обставин на пошті, залізниці, у суді та лісництві працювало багато ненімців. Наприклад, на залізничному транспорті лише 8% посад займали німці, а на пошті мали роботу 3 тис. німців та 14 тис. ненімців. На 15 вересня 1942 р. в дистрикті Галичина проживало 14 тис. 366 рейхсдойчів, 29 тис. 76 фольксдойчів, 3 млн. 247 тис. 353 українці, 955 тис. 821 поляк, 278 тис. 132 євреї, 5 тис. 575 осіб інших національностей. Або разом 4 млн. 528 тис. 323 особи.64

1 березня 1943 р. було проведено перепис населення.65 Згідно з даними, оприлюдненими на сторінках східногалицької преси статистичним урядом, на території Генерального Губернаторства проживало 14 млн. 853 тис. 798 мешканців, у тому числі 7 млн. 85 тис. 690 чол. та 7 млн. 758 тис. 108 жінок. Станом на 1 вересня 1943 р. площа Генерального Губернаторства становила 145 тис. 180 кв. км. Тут знаходилося 7 головних міст, 206 міст та 17 тис. 365 сіл. Найбільшим за площею був дистрикт Галичина, що обіймав площу 47 тис. кв. км, далі йшли Краків — 29 тис. 921 кв. км, Люблін — 26 тис. 560 кв. км, Радом — 24 тис. 431 кв. км, Варшава — 17 тис. 168 кв. км. Відповідно в дистрикті Галичина проживало 4 млн. 200 тис. 760 чол., у дистрикті Краків — 3 млн. 482 тис. 124 чол., у дистрикті Радом — 2 млн. 396 тис. 968 чол., у дистрикті Люблін — 2 млн. 74 тис. 543 чол.

Загалом статистичні дані засвідчили зменшення населення дистрикту Галичини протягом 1942—1943 рр. на 327 тис. 563 чол.

 

------------------------------------------------------------------------

[33] Українські щоденні вісті. — 1941. — 5 липня.

[34] Львівські вісті. — 1941. — 4 грудня.

[35] Українське слово. — 1941. — 10 серпня.

[36] Українське слово. — 1941. — 28 серпня.

[37] Львівські вісті. — 1941. — 5 вересня.

[38] Українське слово. — 1941. — 28 серпня.

[39] Українське слово. — 7 грудня.

[40] Львівські вісті. — 1942. — 11-12 січня.

[41] Українське слово. — 1941. — 7 грудня.

[42] Львівські вісті. — 1942. — 26 березня.

[43] Паньківський К. Роки німецької окупації. — С. 7.

[44] Рідна земля. — 1942. — 1 березня.

[45] Львівські вісті. — 1941. — 13 серпня.

[46] Львівські вісті. — 1941. — 14 серпня.

[47] Львівські вісті. — 1941. — 15 жовтня.

[48] Рідна земля. — 1942. — 1 березня.

[49] Львівські вісті. — 1942. — 28 травня.

[50] Львівські вісті. — 1941. — 11, 27 серпня; Вільне слово. — 1941. — 14 серпня; Тризуб. — 1941. — 7 вересня.

[51] Львівські вісті.— 1941. — 23-24 листопада.

[52] Львівські вісті. — 1942. — 19 листопада.

[53] Станіславівське слово. — 1942. — 9 серпня; Рідна земля. — 1942. — 9 серпня.

[54] Тризуб. — 1941. — 7 грудня.

[55] Косик В. Україна і Німеччина в Другій світовій війні. — С.131-132.

[56] Українське слово. — 1941. — 22 серпня.

[57] Українське слово. — 28 серпня.

[58] Львівські вісті.— 1941. — 19 листопада.

[59] Львівські вісті. — 1942. — 15, 24 квітня.

[60] Львівські вісті. — 1942. — 1 серпня.

[61] Станіславівське слово. — 1942. — 1 липня.

[62] Станіславівське слово. — 1943. — 28 березня.

[63] Львівські вісті. — 1942. — 3 вересня; Станіславівське слово. — 1942. — 9 серпня.

[64] Львівські вісті. — 1942. — 18 листопада.

[65] Станіславівське слово. — 1943. — 19 грудня.