§2. ВКЛЮЧЕННЯ ДО СКЛАДУ ГЕНЕРАЛЬНОЇ ГУБЕРНІЇ

Німецький окупаційний режим у роки Другої світової війни мав певну специфіку в залежності від віддаленості фронту, расових та географічних чинників. У періодиці знаходимо виділення таких чотирьох типів німецької окупаційної влади: 1) Військова управа. Вся цивільна і військова влада при такій формі управління зосереджувалась в руках військового командування, до часу переобрання влади цивільною німецькою адміністрацією; 2) Протекторат, як автономна одиниця в складі Німеччини, внутрішня і зовнішня політика якої визначалась центральною владою. Всі внутрішні справи протекторату вирішував президент, прем'єр-міністр і міністри, підпорядковані безпосередньо фюреру; 3) Райхскомісаріат на чолі з райхскомісаром, який наділявся всією повнотою влади і підлягав фюреру. Райхскомісаром України був Еріх Кох, який підпорядковувався безпосередньо міністру Східних територій Розенбергу; 4) Генеральна Губернія. Цей особливий тип окупаційного режиму запроваджувався на зайнятих Німеччиною територіях польської держави. На чолі Генеральної Губернії стояв Генеральний Губернатор, який був наділений всією повнотою влади. Йому підпорядковувались губернатори п'яти областей (дистриктів). Губернаторові дистрикту підпорядковувалися окружні старости (крайсгавптмани). Дорадчим органом Генерального Губернатора була Рада, що складалася з найвищих чиновників губернаторського уряду.19 Генеральне Губернаторство творило окрему правову, фінансову, митну складову частину Німеччини.

Генеральне Губернаторство як тип німецької окупаційної влади було запроваджене декретом Адольфа Гітлера 12 жовтня 1939 р. Столицею стало місто Краків. Територія Генеральної Губернії поділялась на чотири дистрикти: Краків, Радом, Люблін, Варшава. Після окупації західноукраїнських земель створили п'яту область — дистрикт Галичина — на чолі з губернатором та підпорядкованим йому урядом.20 У свою чергу області складались з повітів на чолі із старостою. Повіти ділились на громади на чолі з війтом, який вирішував всі поточні справи разом з радою, що складалась з 5-10 місцевих громадян. Рішення про національну приналежність війтів чи ради приймала національна більшість даного населеного пункту.

Часописи «Українське слово», «Українські щоденні вісті», «Самбірські вісті», «Тризуб» помістили інформацію, згідно з якою розпорядженням губернатора з 12 години 1 серпня 1941 р. правління в Галичині з рук командування німецької армії переходить до німецької цивільної адміністрації.21 Одночасно з тим Галичина ставала територіальною частиною Генерального Губернаторства. Столицею нового дистрикту стало місто Львів. Губернатором дистрикту Галичина Генеральний Губернатор призначив доктора Ляша.

Інформуючи читачів про події, пов'язані з включенням східногалицьких земель до складу Генеральної Губернії, часопис «Самбірські вісті» зазначив, що 1 серпня 1941 р. о 12 годині в залі засідань Львівського університету відбулася передача влади командувачем армії, генералом піхоти фон Роком Генеральному Губернаторові Франку. Виступаючи перед присутніми, Франк наголосив, що він прибув сюди як приятель українського народу та із сподіванням, що при допомозі та позитивному ставленні українців і їх лояльності вдасться повести країну до нового щасливого майбутнього.22

Розпорядженням Генерального Губернатора Ганса Франка, який саме з приводу включення Галичини до Генеральної Губернії вперше відвідав Львів, було призначено Раду правління. До неї ввійшли державний секретар уряду Генеральної Губернії, вищий керівник СС і поліції у Генеральній Губернії та губернатор дистрикту Галичина. На Раду правління на чолі з державним секретарем уряду Генеральної Губернії покладались завдання узгодити всі важливі для дистрикту адміністративні засоби та способи управління краєм. Передусім розпочиналась підготовка введення законів Генеральної Губернії в новому дистрикті. З приводу створення галицького дистрикту Г. Франк видав «Прокламацію до населення Галичини», де вказувались нові адміністративно-політичні реалії. Проголошувалися тут право приватної власності, свобода культурного розвитку і свобода релігійних справ. Як прокоментував газетний оглядач, замість безбожництва буде допущена свобода віри, національно-культурне життя не переслідуватиметься й отримає підтримку зі сторони німецького державного правління.23

Наступним кроком німецької адміністративної влади в Східній Галичині було «Розпорядження про адміністрацію Галичини» від 1 серпня 1941 р. Згідно з цим документом, територія, що належала до Польщі, стала складовою частиною Генеральної Губернії на підставі постанов фюрера від 17 та 22 липня 1941 р.24 Вона обіймала колишні воєводства — Львівське, Тернопільське, Станіславське. Урядовою мовою дистрикту Галичина проголошувалась німецька мова, проте до вживання допускалися й українська та польська. Тому всі нормативно-правові акти повинні були оголошуватись німецькою, українською та польською мовами.

Остаточне входження дистрикту Галичина до складу Генеральної Губернії було оформлено 1 листопада 1941 р. Губернатор Галичини Ляш у зверненні, опублікованому в газетах, повідомив про ліквідацію поліційного та митного кордону між дистриктом Галичина та Генеральним Губернаторством.25 Цікаво, що німецькі урядові чинники трактували входження Галичини до складу Генеральної Губернії як відновлення суверенітету Німецької держави. Так, державний секретар Генеральної Губернії І. Білер заявив, що Генеральний Губернатор у цій справі виконує волю фюрера. Таким чином, усувалося лихо, яке змушений був перенести край внаслідок Версальського договору.26

Виступаючи на одній з перших господарсько-політичних нарад у Львові, в якій взяли участь представники влади, суспільно-господарських установ, довірені державні особи на підприємствах та власники приватних підприємств, губернатор дистрикту Ляш підкреслив, що приєднання Галичини до Генерального Губернаторства було продиктоване адміністративно-господарськими причинами, аби двохлітній досвід адміністративного управління в Генеральній Губернії перенести і на територію Галичини. Він наголосив на тому, що німецьке керівництво не має на меті шматувати живий організм українського народу політичними кордонами на дві частини, адже ніхто краще від німців не знає, що «кров належить до крові і ніяка границя його не розділить, а українська справа наблизиться, в значній мірі, до вирішення, коли в столиці України — Києві замайоріють німецький та український прапори».27 Губернатор також відзначив, що український народ ставиться до німецької влади з довір'ям, у чому він переконався під час візиту до митрополита графа Андрія Шептицького і на основі розмови з ним. На думку Ляша, особливо сприяють добрим німецько-українським взаєминам поважні, ділові громадяни.

Не змінилась східногалицька політична лінія німецької окупаційної адміністрації і після призначення новим губернатором дистрикту Галичина Отто Вехтера. Все ті ж запевнення в рівноправному співробітництві німецької влади з українським населенням краю, які на практиці, як зауважував журнал «Ідея і чин», мали вигляд виловлювання німецькою поліцією галицьких українців для робіт на користь рейху, репресій проти політично неблагонадійних осіб, кривавих розправ гестапо над безневинними людьми.28 Але, повідомляв часопис «Рідна земля», перед від'їздом з Кракова, де Вехтер до нового призначення був губернатором, він прийняв провідника Українського Центрального Комітету Кубійовича та представника Українського Допомогового Комітету Загайкевича, які висловили губернаторові подяку за його ставлення до українців та просили, щоб він і надалі на новому місці праці виявляв цю прихильність. О. Вехтер відповів, що йтиме назустріч українцям Галичини, якщо вони будуть співробітничати з німецькою владою, зауваживши, що «народи Європи, котрі стоять у просторі, за який йде боротьба, мусять усіма силами співпрацювати у відбудові, якщо вони вже не були в стані брати чинну участь у тій визвольній боротьбі».29

Квінтесенцією матеріалів, опублікованих на сторінках «Рідної землі» та її окружних варіантів «Станіславівського слова», «Тернопільського голосу», «Голосу Підкарпаття», «Чортківської думки», була замітка з приводу роковин прилучення Галичини до Генеральної Губернії. У ній відзначалося, що після короткотривалого управління краєм військовими, вся влада перейшла в руки цивільної адміністрації, а 1 серпня 1941 р. вся територія між Сяном та Збручем ввійшла до складу Генеральної Губернії.30 Одним із головних чинників, що вирішив долю Галичини на двадцять другому місяцеві Другої світової війни, був факт входження краю в недалекому минулому до складу Австро-Угорської імперії, наступницею якої проголосила себе нацистська Великонімеччина. Важливу роль зіграли і господарські чинники на рішення німецького уряду включити звільнені від більшовиків землі Східної Галичини до складу Генеральної Губернії як п'яту область. Позитивним моментом цього включення стало, відзначали часописи, поширення діяльності, заснованого у Кракові Українського видавництва на східногалицьку територію та перенесення його осередку до Львова, становлення мережі українських шкіл (народних, середніх загальноосвітніх, фахових), пожвавлення мистецького, літературного, а також релігійного життя, яке особливо сильно пригнічувалось у роки більшовицької окупації.

Незаангажована нацистською цензурою нелегальна україн-ська періодика ОУН, оцінюючи входження українських земель Галичини до складу Генеральної Губернії, трактувала його як продовження колонізаторської політики Німеччини. Зокрема, в нелегальному журналі ОУН «Ідея і чин» зауважено: «Коли проголошено декрет про прилучення Галичини до Генеральної Губернії, то навіть між німцями, що політично були зорієнтовані в українському питанні, були такі, що не могли собі цього кроку пояснити. Виправдовувано таке потягнення іншою господарською структурою Галичини від прочих українських земель. Але чому в такому разі вже послідовно не прилучено Волині до Генеральної Губернії? Її господарська будова чей же різниться від такої будови земель, що находилися двадцять літ під московсько-большевицькою окупацією».31 На думку автора статті Коваленка І. М. (Івана Гриньоха), причина в тому, що Галичина мала бути, згідно з планами німецького керівництва, в майбутньому територією, заселеною німецьким елементом, а українців чекало виселення на схід, подібно, як це мало місце з поляками на західних теренах Польщі.

Що саме такі, а не інші плани мала Німеччина в справі Галичини, свідчили матеріали преси та промови відповідальних за німецьку політику керівників, де «зручно обминається назва «українці», а заступається її окресленням «місцеве населення»... або ще краще «люде в пестрих одягах». Зокрема, такої національної назви удостоїлися українські хори, що співали в річницю прилучення Галичини до Генеральної Губернії на привітання Франка перед Великим театром у Львові. Так висловився і губернатор Галичини Вехтер. Українські національні хори, констатував автор статті, це для німців тільки екзотичний, людський натовп, одягнений в строкатий одяг: «Навіть мурини мають свою назву, а з українців Галицької області бажали б німці створити безіменну масу! Тут то там форсується скомпроментовану колись поляками акцію творення з гуцулів відрубного від українців племені. Продовжується на українських землях та сама меншинна політика, що її проводила колишня Польща». А мета усіх цих концепцій, на переконання автора, одна: розбити українські землі на дивовижні новотвори, а українську націю на цілий ряд племен, бо так легше панувати.

Як виявилося, зауважив Іван Гриньох в іншому числі «Ідеї і чину», українці не мали права на Україну, а їхні провідники годилися тільки до шибениці та в'язниць. «Ще не зник з очей жахливий кошмар енкаведизму, а вже гестапо встелює рідну землю свіжими жертвами найкращих синів України... Починається період нової окупації. В парі з терором йде нещадна експлуатація України, Галичину — цю важливу частину української землі, насильно й брутально відривають від метрополії та приєднують у вигляді сміхотворного «дистрикту» до великонімецького рейху»,32 — ось таким резюме національно-визвольного підпілля найкраще можна передати відгомін краху українських ілюзій у липні-серпні 1941 р.

 

------------------------------------------------------------------------

[19] Рідна земля. — 1941. — 30 листопада.

[20] Рідна земля. — 1941. — 12 жовтня; Українські щоденні вісті. — 1941. — 2 серпня.

[21] Українські щоденні вісті. — 1941. — 2 серпня; Львівські вісті. — 1941. — 21 жовтня; Українське слово. — 1941. — 5 серпня; Самбірські вісті. — 1941. — 10 серпня; Стрийські вісті. — 1941. — 7 серпня; Тризуб. — 1941. — 17 серпня.

[22] Самбірські вісті. — 1941. — 10 серпня.

[23] Українське слово. — 1941. — 5 серпня.

[24] Українські щоденні вісті. — 1941. — 2 серпня.

[25] Українське слово. — 1941. — 5 серпня.

[26] Львівські вісті. — 1941. — 1 листопада; Жовківські вісті. — 1941. — 2 листопада.

[27] Львівські вісті. — 1941. — 21 жовтня.

[28] Ідея і чин. — 1943. — Ч. 2. — С. 28-29.

[29] Рідна земля. — 1942. — 8 лютого.

[30] Рідна земля. — 1942. — 9 серпня; Станіславівське слово, — 9 серпня; Тернопільський голос, — 1942. — 9 серпня; Голос Підкарпаття. — 1942. — 9 серпня; Чортківська думка. — 1942. — 9 серпня.

[31] Ідея і чин. — 1942. — Ч. 1. — С. 15-16.

[32] Ідея і чин. — 1943. — Ч. 3. — С. 25.