ДЕФІЛЯДА НАЗИВАЄТЬСЯ

Зранку 7 листопада 1941 року в Москві йшов дощ із мокрим снігом. Центральну частину міста ще звечора було оточено потрійним кільцем німецьких військ: вермахт, польова жандармерія, есесівці. Десь по кремлівських палатах повлаштовували собі похідні резиденції лідери Антикомінтернівської коаліції. Дефіляда військ держав-переможців мала розпочатись о дев'ятій годині за московським часом.

За попереднім сценарієм, це мало виглядати як тріумф римських імператорів. Мусило сяяти золоте сонце на блакитному небі. Так обіцяв великий аґітпроповець Ґеббельс. Москва мала виглядати пригніченою, зате звитяжні війська Коаліції мусили виблискувати амуніцією і зброєю.

Тріумфальна процесія мала йти по Красній площі, а вітали її вдячні громадяни, яких визволено від більшовизму. Спочатку мали гнати полонених вождів світового комунізму, закованих у ланці. За сценарієм Ґеббельса, першим мали вести Сталіна, він мусив бути у своєму традиційному френчі з розірваною лівою кишенею, босий і простоволосий, голова його — посипана попелом, залізний обруч на шиї, а ланц від нього мав би тримати зразковий арієць — високий білявий шарфюрер СС Ґюнтер Шуллер, із сокирою давніх германців у руках. Далі дуже пригнічено мали, теж із ланцями на шиї, брести всілякі дрібніші комуністичні бонзи — Молотов, Каганович, Жданов, Мехліс, причому у військових Ворошилова, Будьонного, Берії надірвані петлиці з їхніми маршальськими і генеральськими звіздами. А вже потім — їхні попихачі з Комінтерну: різні димитрови, піки, торези, ґотвальди. За ними мав йти залізний стрій давніх германських воїнів у залізних обладунках, з бойовими палицями, в кількості трьохсот: вони мали нести звитяжні прапори.

Далі — тридцять молодців германської крови, які трубили б у бойові роги і сурми. А вже потім — на золотій колісниці, запряженій чотирма білими кіньми, мав їхати Вірний Син Німецького Народу і Його Великий Фірер, Рятівник Світу від комунізму, Захисник Чистоти Арійської Раси, Друг Робітників і Приятель Селян, Геніальний Провідник Нордичних Народів, Видатний Стратег і Найбільший Полководець Усіх Часів і Народів, Гроза більшовиків і Надія Цивілізації, Великий Імператор Третього Райху — Адольф Гітлер. Раб (фольксдойч із Бердичева) мав тримати над його головою вінок — з дубового позолоченого листя. За колісницею Адольфа Гітлера мали йти вожді націй Антисталінської коаліції — дуче Муссоліні, адмірал Горті, маршал Антонеску, керівники Хорватії, Еспанії, України, Фінляндії, Словаччини, Болгарії, а також імператор Японії. Полонених із ганьбою мали відвести в тюрму, де на них чекав Суд Народів, а вожді мали повільно зійти на трибуну мавзолея — сатанинської піраміди, де свого часу лежала мумія першого більшовицького фараона — Ульянова. На трибуні вожді мали приймати дефіляду військ країн-переможниць. Першими рушили б чотири “квадрати” німців — есесмани, вермахт, люфтваффе і військові моряки. А — другими? За право йти другими змагались румуни, мадяри, італійці і фіни. Сварка йшла не на жарт, аж поки фірер не скипів і не постановив: другим піде український батальйон, адже вони першими увійшли в Москву, їхня команда взяла в полон Сталіна і вони, українці, свого часу найбільше потерпіли від російського більшовизму. Тому — українські солдати! А далі вже — за мірою внеску в звитяжний Хрестовий похід проти більшовизму. Під час нараду мали салютувати гармати, цвісти прапори, блищати зброя, дзвонити дзвони в церквах, літати голуби, мали плакати від радости визволені москвини, а надвечір — фейєрверк і масові народні гуляння.

Учасників дефіляди було вишикувано на Красній площі за дві години до початку дійства. Все було зроблено, аби, як здавалося режисерам цього спектаклю, не було жодних недоладностей у відпрацьованому до одуріння сценарії. Перший збій дала погода — золотого арійського сонця на блакитному небі, як учив талановитий фантаст Ґеббельс, не було, натомість безперервно йшов мерзенний холодний дощ упереміш із мокрим снігом. Після першої години стояння війська — невиспані й голодні — почали міняти зовнішній вигляд. У есесівців зів'яли хвацько вигнуті “качкою” картузи, білі нитяні рукавиці німецьких моряків стали брудно-сірими: дуже смішним стало півняче пір'я на капелюхах італійських берсальєрів, хорунжий українського Війська Дмитро Левицький, який стояв у першій шерезі українського батальйону, аж тепер зрозумів, яким комічним змістом може бути наповнений вислів “мокрий когут”; добре нашкодила погода мадярам — вони справили собі кавалерійські високі лайкові золотаві чоботи. Отож коли вони намокли, то набули кольору відомої речовини, яка вважається ознакою доброго здоров'я, коли має оформлений вигляд і барву опалого листя (про запах тут не будемо); у румунів сталася інша біда — напередодні їм було видано новенькі, необношені, якісь зеленуваті парадні шинелі, з фарбою щось там сталося непередбачуване, словом, вона виявилась неводостійкою, і невдовзі румунський батальйон уже стояв по кісточки у зеленій воді.

Коли пішла друга година цього дефілядства, почались непомітні порухи по “квадратах”: італійці почали переступати з ноги на ногу; румуни, закинувши свою “переможну румунську зброю” (англійські ґвинтівки часів Першої світової війни) за спини, хухали в кулаки; еспанці з “голубого корпусу”, одурілі від холоду, почали робити якісь фізичні вправи і геть порушили шикування; мадярам дощ змив помаду з вусів, що геть обвисли, і вони замість бравих гусарів стали схожими на піхотних окопних словаків, яких терпіти не могли; словаки, котрі стояли поряд, мадярів ненавиділи ще більше, ніж німців, тому відмовились від гарячого вина, яке мадяри підігрівали на невеликому вогнищі, розкладеному всередині парадного квадрата, а пили свою сливовицю; німці, як істинні арійці, мовчки терпіли голод, холод і втому, але після малопомітних підозрілих рухів у квадратах літунів і моряків їхні біляві лиця приємно почервоніли, піхота й есесівці через свою надмірну дисциплінованість від шнапсу відмовлялись, хоча з величезними зусиллями і шлунковими спазмами; українці вхитрялися кожен ковток горілки з перцем заїдати канапками з часником і салом: фінни пили не криючись, і дехто з них уже був таким п'яним, ніби він був фінном не на дефіляді в Москві, а на екскурсії в Петербурзі; хорвати влаштували між собою легеньку бійку: лише японський батальйон стояв непорушно, як намальований.

Хорунжий Левицький задубів і був злий, як завжди, коли його нахабно дурили, він знав, що його обманюють, але нічого не міг вдіяти.

— Та вони знущаються, — шипів крізь зуби до Остапа Назарука, котрий стояв поруч, — на хріна цей парад варіятський, кому це потрібно? Показуха!

— Показуха, Митре, це основа основ націонал-соціялізму, — сміючись, відповів Остап. — Чи як? Хильнеш кілька дек?

— Давай. Най їх шляк трафить! До дідька!

Хорунжий Левицький помінявся місцями з осавулом Татаренком, який стояв у другій шерезі, й узяв срібний розсувний кухлик, йому налили справжньої новоселицької горілки з перцем. (Тепер такої горілки вже не вміють робити, тепер просто кидають двоє перченят у пляшку, а суть перцівки полягає в тому, аби зберегти і смак, і запах червоного перцю. На жаль, секрет виготовлення істинної горілки з перцем втрачено. — Авт.), випив. Дали йому шматок білого хліба зі скибочкою вудженого сала з рожевою м'ясною смугою і дрібно покраяним зубком часнику.

— Знаєш, Дмитре, що я чув сьогодні вранці, ще до алярму? — заїдаючи другу чарку перцівки, говорив чотар Назарук. — Я ходив у штаб, бо мені прийшла термінова телеграма зі Львова. Хочеш, прочитаю?

— Від неї? — спитав Дмитро.

— Від неї.

— Тоді не читай.

— Не буду читати, але каже, що кохає.

— А ти тут пиячиш у Москві.

— Але ж я чемний, з москвинками не того. Та слухай, що я чув. У штабі я маю колєґу-радиста, це він і справив мені телеграфічний зв'язок в обхід оперативного відділу, тож цей Їлько все знає, будь певен, він простий вістун, але генерали часом того не знають, що знає цей львівський батяр. Він зателефонував у нашу касарню о четвертій годині доднини і через чергового викликав мене до себе. Я дуже хотів спати, але чотар Петрук сказав магічні слова “Телеграма зі Львова”, і я схопився...

— Май тако давай, май коротко, бо ти ще зачнеш оповідати, що тобі снилося. Що ти чув?

— Я хочу підряд, аби ти не думав, що я брешу, бо Сталіна, якого ми піймали ось цими руками, не буде на дефіляді...

— А хто буде?

— Не знаю, а Сталіна не буде.

— Що ти, Остапе, мелеш? Тобі більше горівки не можна.

— Митре, — зашепотів на вухо хорунжому Левицькому чотар Назарук, — я не брешу. Їлько все знає, тож сьогодні доднини, коли я ходив по телеграму, він мені розповів таку байку, але то не байка — то правда, бо мало який генерал знає то, що знає цей вістун-телеграфіст. Ще позавчора Адольф Гітлер дав команду привезти полоненого № 1 з лефортівської тюрми у свою резиденцію на дачі в Кунцево. Вони говорили без свідків майже три години.

— Як без свідків, вони що — обидва французьку мову знають?

— В тому то й річ, що ні Гітлер, ні Сталін ніяких іноземних мов не знають, мусили мати перекладачів. А це вже витікання інформації.

— Допускаю, — похмуро сказав Левицький. — Але не можу повірити, що твій Їлько був одним із перекладачів.

— Ні, він не був, хоч знає, скурвий син, чи не всі европейські мови, але він має друзів скрізь, “Голуба мафія”, знаєш, що це таке?

— Що, содоміти? Тьху, гидота! — сплюнув Дмитро.

— Хай гидота, але вони один за одним тримають знаєш як?

— Як?

— Як перші християни.

— Стули свій блюзнірський писок, святотатче, бо як гримну по нім, — визвірився на Остапа Дмитро.

— Менше з тим, Митре, ці содоміти тримаються купи навіть через лінію фронту. Страшної сили організація, ця “Голуба мафія”, не зважають ні на національність, ні на партійність.

— А ти що так їх перфектуєш, ти, може...

— Боже збав, — перебив Дмитра Остап. — Ну що ти, Митре, ти ж мене знаєш.

Дмитро знав Остапа. Це був рідкісний жонолюб. Намагався жодної спідниці не пропустити.

— Словом. Митре, Їлько, мій львівський сусід, — голубий у законі, він має коханців по всьому світу, до війни з Парижа не вилізав, і тепер v нього по вуха закоханий один штандартенфюрер СС із Гітлерового оточення. Тож Їлько з нього мотузки пряде, тому я вірю, що він правду говорить про ті переговори на дачі в Кунцево.

— По-перше, переговори чи допит, а по-друге, чому той Їлько тобі все розповідає? Він що, в тебе, може, закохався?

— Не, розповів він мені з любови до мистецтва, та й ця таємниця така, що невдовзі її весь світ знатиме, адже якщо Сталіна не поведуть на ланці Красною площею, то все стане зрозуміло, а це таки був не допит, це були переговори.

— Тьху! — розсердився Дмитро.

— Ти зараз не так будеш плюватися. Гітлер довго дорікав Сталінові, що той повівся на війну з ним, а не підтримав його у протистоянні із західними демократіями, що, мовляв, якби вони уклали пакт не лише проти Польщі, а й проти Англії, він, Сталін, тепер не сидів би у Лефортово в тюрмі, а правив би з Кремля своєю половиною світу. Потім Гітлер подарував Сталінові “Майн кампф” грузинською мовою. Сталін у відповідь дорікав Гітлерові, що він поквапився відкривати Східний фронт, що треба було ще побалакати, вони, як шановні люди, могли би дійти до якогось порозуміння, що Гітлер забагато на себе бере. А найбільше Сталін лаяв Гітлера останніми російськими і грузинськими словами за те, що той визнав Українську Державу. І знаєш, що сказав йому на це Гітлер?

— Що?

— Нема такої помилки у цім світі, яку не можна було би виправити.

— Було в мене передчуття, що німці здурять. Ну, німото, постривай! — скреготнув зубами Дмитро.

— Ахтунґ! — заверещав німецький генерал, який з'явився звідкись з-за ульяновської піраміди у супроводі фельдфебеля, шнур від котрого тягнувся спіралевидно до мікрофона, у який щось і кричав німець.

Генерал ще трохи щось покричав у мікрофон, а що — ніхто не втямив, і пішов собі геть. Вибігли сурмачі у ведмежих шкурах, стали в лінію і почали щосили дути у свої сурми і криві роги. Дефілядство почалося!

На площу вивели перших учасників тріумфальної ходи — за сценарієм полонених вождів, їхніх жінок і маленьких дітей, а насправді — два десятки якихось нікому не відомих дядьків. Сталіна з ланцюгом на шиї, як обіцяв усьому світові кульгавий Ґеббельс. — не було. Не було ні жінок, ні дітей. А йшли вгодовані перші, другі, треті й четверті секретарі обкомів ВКП(б) окупованих областей. І то — не всі. А лише ті, керівники яких не встигли чи не зуміли евакуюватися за Урал. Усі вони були у напіввійськових строях, добрих хромових чоботях, кашкетах захисного кольору без червоних зірочок і у довгих розстебнутих плащах. Йшли вони бадьоро, хоч і скуті були елеґантним нікельованим ланцюжком, перемовляючись між собою і роздивляючись навкруги, один крадькома курив у кулак. У них полетіли гнилі яблука, хоча, за Ґеббельсом, це мали бути помідори і протухлі яйця. Це — “щасливі визволені москвини” так виявляли свою зневагу до “мерзенного більшовизму”. Москвинів у багатомільйонній Москві, які б хотіли прийти пожбурляти яйця і помідори у вождів більшовизму, виявилось небагато. Тому їх активно підсилили переодягненими у цивільне бійцями РОА. Солдатам напередодні видали яйця і помідори, які вони одразу поміняли на самогон, напилися до справжньої ідентичности з “вдячними москвинами” і для розваги кидали у “вождів більшовизму” гнилі яблука, які знайшли в румунському обозі. Коли з'ясувалося, що серед “вождів більшовизму” не виявилося Сталіна, вони геть втратили інтерес до “виявлення обурення” і, лускаючи насіння, ліниво споглядали дійство. За полоненими йшли сурмачі, вони надимались, але сурми видавали якусь какофонію, а не марші давніх германців. За ними есесівці, вбрані у ведмежі шкури, хоча Дмитро міг із будь-ким закластись на пляшку української з перцем, що половина з них була в собачих шкурах. Гаразд, а пси московські вам що винні? Древні ці германці несли прапори держав Антисталінської коаліції. Так і є! Десь сорок з гаком було червоних з білим колом, у якому намальовано чорну ліву свастику, зо два десятки різних штандартів з написами “Адольф Гітлер”. І лише по одному прапору союзних держав. Нарешті виїхав на бричці, пофарбованій золотянкою, розведеною на оліфі, що треба було вважати золотою колісницею, сам великий фірер. Друг усіх народів світу, захисник цивілізації від більшовицької інвазії Гітлер Адольф Алоїзович. Треба віддати належне організаторам — коні були добрі, білі, ситі, підковані й баскі. За кучера був колишній будапештський жокей. Чоловік із Бердичева Вольф Жірінштейн, який вже 23 червня оголосив себе (тоді ще сам собі) фольксдойчем, вбраний у давньоримську туніку, тримав над головою Адольфа Великого дубовий вінок, пофарбований тією ж золотянкою. Вольф замерз, видно було, що його голі руки і ноги геть посиніли. Вінок у його руці дрібно тремтів. Сам тріюмфатор Адольф Гітлер був замотаний у пурпуровий плащ римського імператора поверх свого звичного сірого мундира. У правій руці він тримав щось середнє між царським скіпетром і маршальським жезлом — золоту паличку, прикрашену різьбленим орнаментом і увінчану золотою лівою свастикою.

Коли колісниця з Гітлером порівнялася з українським батальйоном, хорунжий Левицький ледве стримався, аби не спитати Гітлера: “Де твій ворог номер один, фарисею? Що, шкода стало братця по духу? І взагалі, Адольфе...”. Дмитро, може, й крикнув би щось подібне, зіпсував би всю цю дефілядь, тим більше, що алкоголь до цього стимулював, але він стримався, тому, що знав: у кожного з цих есесманів під собачою шкурою “шмайсер” — порішать, і оком не кліпнеш. Тому хорунжий Левицький змовчав, але поклав собі більше Сталіна для Гітлера не ловити по уралах.

За колісницею йшли вожді країн Антикомінтернівського пакту. Так, як хотів Ґеббельс, не вийшло. Імператор Японії відразу заявив, що його імператорська величність не може йти пішки, коли простий смертний, навіть не самурай, їхатиме попереду на золотому візочку. Король Болгарії Борис зробився хворим, а президент дружньої Словаччини єпископ Тісо сказав, що брати участь у цьому содомі йому не дозволяє церковний сан, мовляв, Христос закликав до милосердя і негоже йому топтатись по честі й гідності повержених ворогів, хай вони й більшовики, отож послав замість себе якогось генерала. Генералісимус Франко, благодійник і спаситель Еспанії, просто не зважився покинути свою спацифіковану країну бодай на кілька днів, бо боявся генеральської змови, а маршала Петена, президента південного шматка Франції, ніхто й не кликав. З фінським президентом вийшло якесь непорозуміння, а з турецьким — скандал. Тому з вождів коаліції йшли лише п'ять керівників держав Італії, Румунії, Угорщини, Хорватії та України. Звичайно, і фінни, і турки, і японці, і решта союзничків прислали високих генералів і міністрів, але Гітлер їх не визнав. Зате допустив до колісниці своїх достойників: кульгавого Ґеббельса, Гіммлера в пенсне, обвішаного орденами, тому в розстібнутому пальті, Ґерінґа, лагідного Кальтенбруннера (Бормана залишив у Берліні на ґаздівстві) й зо два десятки генералів.

За версією Кульгавого (так увесь союзницький загал кликав Ґеббельса), вожді мали бути вбраними у історико-леґендарні костюми, з урахуванням національних мілітарних традицій звитяжних націй. Ґеббельс аж посинів від люті, коли побачив, що президент України Степан Бандера приїхав рано-вранці не в козацьких шароварах (шіріной в чорноє морє), малиновому жупані з кривою шаблею, прив'язаною до червоного пояса срібним ланцюжком, чоботах, намащених дьогтем, та з приклеєними вусами, а у звичайній офіцерській шинелі без знаків розрізнення, в мазепинці зі срібним тризубом і в чоботях, намащених не дьогтем, а наваксованих до дзеркального блиску.

Ґеббельс, побачивши таке, відразу заклав Гіммлерові, але той лише відмахнувся: де я тобі зараз червоні шаровари знайду. Тоді Ґеббельс цвікнув в очі Бандері, намагаючись вколоти його своєю нищівною, як йому здавалось, іронією:

— То що, пане, у нащадків козацького лицарства такі мілітарні строї?

— Саме такі, — сміючись, відповів президент України. — Строї майбутнього козацького лицарства. — І поправив краватку кольору хакі, що добре пасувала до сорочки і мундира такої ж захисної барви.

“Проклятий інґлез”, — зашипів Ґеббельс.

Зате його втішили решта союзників. Адмірал Горті був у білому адміральському мундирі, який під дощем набрав якогось мертво-сірого кольору і нагадував море після затятої битви австро-угорської та італійської фльот. Вожді латинських націй — маршал Антонеску і дуче Муссоліні — мусили витримати стиль Давнього Риму, і — витримали. Обидва були в костюмах давньоримських полководців. Як уже було сказано, директиву Ґеббельса, аби була гарна тепла погода — взірець пізньої теплої осени, не було виконано.

Було холодно і мокро.

За колісницею Адольфа Гітлера йшов президент України Степан Бандера в міцних чоботах і теплій шинелі.

Йшов адмірал Горті у розстібнутій фльотській куртці.

Йшов хорватський вождь Анте Павеліч, який теж зіґнорував настанови Ґеббельса на національно-героїчний стиль, а вбрався у шкіряне сіре хутряне пальто, яке носили лише ґрупенфюрери СС, у добрі чоботи і партійний кашкет.

Йшов дуче Муссоліні задубілий від холоду, в позолоченому шоломі й таких самих обладунках, із голими литками, які набули нездорового синього кольору; він давно промок у ногах і з великими зусиллями волі напускав на себе звичного бундючного вигляду.

Йшов маршал Антонеску, його обладунки були теж позолочені, але якось вибірково, бо в деяких місцях шолом, кіраса і наколінники взялися свіжою іржею від безперервного дощу, литки в маршала, як і в його латинського колеги, теж були синіми, але, на відміну від дуче, ще обсипані малиновими сирітками; з плащем Антонеску теж прорахувався — Муссоліні, затятий франт, замовив собі пурпуровий із золотом плащ — короткий, рівно з колінами, і тепер йшов собі, зосереджений лише на бузувірській холоднечі й пильнуючи, аби під носом не утворювалась підступна прозора крапля, а ось румунський маршал справив собі теж пурпуровий із золотим облямівком плащ, — але довгий, майже мантію, яка, за його задумом, мала стелитись по землі, що мало 6 підкреслювати романську велич; тепер маршал мусив вибирати — або підібрати мантію і нести її в руках, або волочити її по воді. Маршал вибрав друге — пурпуровий плащ волочився за ним по мокрій московській бруківці. І німецькі генерали, що йшли за Антонеску, раз-по-раз наступали на мантію, тоді маршал обертався і з ненавистю цідив крізь зуби: “Футуз кручя мете”.

Дмитро зустрівся поглядом зі Степаном Бандерою, який проходив мимо, і побачив, що його грізний президент ледве стримує біль, очевидно, він переживав напад ревматизму, яким хворів ще учнем IV класу гімназії і який час від часу давав про себе знати. А ще хорунжий Левицький у погляді президента України прочитав приблизно таке: звичайно, все це велика комедія, це апогей ґеббельсівської пропаґанди, іншими словами, зоряний час Кульгавого, але вийшло з того велике гівно, і це треба розуміти символічно, бо нічого просто так не буває, — усе це свідчить про фальш Третього райху, про його виродження, про те, що здоровий дух, який двигав залізними потугами.

Зіпсувався, і тепер від нього тхне елементарним тоталітаризмом, нам з Адольфом не по дорозі, як не по дорозі було з розгромленим Сталіним, а чи — розгромленим? Адже ці два цимборики вже змовляються, а проти кого? Та, звичайно. проти України, тому мусимо готуватись до нової війни. Цього разу... Страшно було це усвідомлювати, але хорунжий Дмитро Левицький уже знав — Україні доведеться воювати з гітлерівською системою!

...Війська проходили парадним кроком Красною площею — йшли, трохи заплітаючись, бо зранку мусили були напитися. На мавзолеї-піраміді, де раніше лежала мумія невдатного адвоката Ульянова, стояли посинілі від холоду вожді Антисталінської коаліції, дехто навіть махав рукою, але недовго.

Сьомого листопада 1941 року війська прямо з параду йшли, ні, не на фронт, ішли в теплі казарми. Пити.

 

березень 1995 — серпень 1997