СІМНАДЦЯТЬ МИТТЄВОСТЕЙ ЗИМИ

Двадцять другого січня 1941 року вранці на перон берлінського двірця з нічного потягу “Варшава — Берлін” зійшов пасажир. Це був високий ставний широкоплечий чоловік, не старший від тридцяти років. Одягнутий за останньою европейською модою: сірий велюровий м'який капелюх (морозу не було, лише дошкуляв північний вітер), сіре драпове, дуже дороге пальто з каракулем було розстебнуте, з-під нього виглядало сіре шовкове кашне, під ним — білосніжна накрохмалена сорочка з шовковою краваткою — в сіро-зелено-сині навскісні смужки, впадали в очі шпилька на краватці — золота, з досить-таки недрібним діамантом, такі ж пристойні нефальшиві діаманти мінились і на золотих застібках. Варто ще додати, що костюм на прибульцеві був сірий у тоненьку повздовжну смужку, двобортний, з дорогого сукна, а черевики приємно вабили погляд своєю м'якою темно-сірою замшею. Словом, це був надзвичайно елеґантний пан досить симпатичної зовнішности: карі очі, високий лоб, вольове підборіддя, чисто поголені засмаглі щоки, рот різко окреслений, здорові білі зуби. Одне, що могло би видатися підозрілим для прискіпливого обсерватора, це — величезні селянські кулаки, але наразі були вони затягнуті тоненькою сірою замшею рукавичок. Мабуть, не треба нагадувати, що валіза у цього перфектного добродія була теж сірої шкіри, і ніс він її — теж підозріло — сам у руках. Тому треба вказати, що у лівій внутрішній кишені його піджака лежав у сірій (!) шкіряній палітурці паспорт громадянина Швейцарської Конфедерації на ім'я Дітера фон Левітскі, вільного адвоката за фахом.

Він зразу не вийшов із двірця, а попрямував до ресторану, не роздягаючись і не залишаючи швейцарові валізи, підійшов до шинквасу.

— Бутерброд з ковбасою, чарку коньяку і чорну каву! Бармен поспішив виконувати замовлення, а фон Левітскі з правої внутрішньої кишені піджака витягнув портмоне, ну, звичайно ж, із сірої шкіри, вийняв п'ятимарковий папірець, поклав на шинквас. Потім, не кваплячись, з'їв бутерброд. Випив коньяк, запив кавою. Кава справжня, відзначив подумки й уважно через дзеркало навпроти розглянув залу ресторану. Оглянув ще раз і сказав: “Гм”.

Фон Левітскі елеґантно зігнув у лікті ліву руку і глянув на золотий годинник “Ролекс” на золотому ж таки браслеті. Ще було трохи часу.

Потім він пройшовся залою двірця, постояв біля таблиці розкладу потягів, глипнув два-три рази в настінні дзеркала. Є! Є — хвіст. Чоловічок непримітної зовнішности у рябому куцому пальті, в картузі з навушниками, кремезної статури їхав у одному з ним вагоні, тепер ось колотиться по вокзалу, не поспішає в місто, валіза в нього дуже маленька і дуже легка. Дітер фон Левітскі спустився у вбиральню й перебував там більше часу, ніж годиться. Відвідувачі входили і виходили, нарешті не витримав і зайшов Рябий. Дітер фон Левітскі стояв у кутку біля входу і бачив, як Рябий нервово роззирається по вбиральні. Мить — і Рябий, оглушений тим самим хліборобським кулаком, уже лежить біля стіни. Ніхто з відвідувачів нічого достеменно не втямив. А Дітер фон Левітскі вже сидів у таксі.

Друга мить для Дітера фон Левітскі настала тоді, коли, проходячи по Унтер ден Лінден, він побачив, що у третьому від правого краю вікні другого поверху будинку № 28 було відгорнуто фіранку, а на підвіконні стояв горщик з геранню. Це означало, що явка провалена. Дітер фон Левітскі з виглядом багатого роззяви продефілював собі далі, а в голові його блискавично пророблявся новий план.

Третя мить настала для фон Левітскі, коли на запасній явочній квартирі він на пароль-запитання: “Тут продається слов'янська шафа?” не отримав домовленої відповіді: “Шафи нема, можу запропонувати горіховий комод”. Якийсь пергаментного кольору сухий чолов'яга в пенсне здивовано подивився на вишуканого пана, що скуповує такий непотріб, як слов'янські шафи, і сказав: “Ніколи продажем меблів не бавився.” Дітер фон Левітскі повторив спробу — відповідь та сама, але трохи з іншою інтонацією. Ще один провал.

Залишилась екстрема. Фон Левітскі приїхав до готелю “Ріц”, замовив люкс, пляшку французького коньяку “Мартель” і цитрину з цукром. Зі свого номера він набрав секретний номер імперської канцелярії безпеки. Прямий номер бригаденфюрера СС Шелленберґа. Пішов ва-банк.

— Шелленберґ слухає, — пролунало в слухавці. Четверта мить.

— Привіт, Вальтере, — сказав по-англійському Дітер фон Левітскі, — це говорить Конрад Валленрод.

Шелленберґ не кинув рурки, і це була п'ята миттєвість цієї теплої зими.

— Що сталося? — спитав німецькою мовою Шелленберґ. — Говоріть стисло і чітко.

— Через півгодини на Марієнпляц, 17, має стояти “Опель-Адмірал” з повним баком бензини, у відділенні для рукавиць — парабелум і бравнінґ із запасом обойм, у багажнику два “шмайсери”, десять ріжків, ящик ґранат і — головне — снайперська гвинтівка з потужною оптикою.

— Все буде, — сказав Шелленберґ і після павзи додав: — Ти як, Конраде?

— О'кей, Біллі.

— Ну, бай.

— Бай.

Дітер фон Левітскі після цього набрав секретний прямий телефон штандартенфюрера СС Штірліца.

— Штірліц слухає.

— Дощ у Львові, — сказав по-українському Дітер фон Левітскі.

— Так, — по-німецьки відповів Штірліц — Що?

— Рівно о 10.00 на 37-му кілометрі Кеніґсберзького шосе я буду на “Опель-Адміралі”.

— Гаразд. Шоста миттєвість тривала 627 секунд.

Вальтер Шелленберґ виконав усе. Дітер фон Левітскі мчав на “Опель — Адміралі” по кеніґсберґському шосе і зупинився на 37-му кілометрі. Годинник показував 9.51. Фон Левітскі відкрив відділення для рукавиць: парабелум, бравнінґ, чотири обойми. Вийшов з машини, відкрив багажне відділення, є — два “шмайсери”, ріжки з набоями, ящик з ґранатами і снайперська гвинтівка.

На чорному “Опель-Капітані” під'їхав штандартенфюрер СС Штірліц. Зупинився. Вийшов, кинувся до Дітера фон Левітскі:

— Дмитре!

— Максиме!

Скупо обнялися. Говорили по-українському. Урочисто пропливала сьома миттєвість.

— Вітання тобі, Максе, від дружини, від наших і особисто від Миколи.

— Від Лебедина?

— Так.

— Чом так зненацька?

— Обидві явки провалено. Ти як?

— Надійно, поза будь-якими підозрами.

— Я привіз прізвище резидента совєтської розвідки. Сьогодні його маємо ліквідувати. Мусиш дати його розпорядок і маршрут.

— Хто?

— Оберґрупенфюрер СС Мюллер!

Восьма мить вдарила підпільного члена ОУН Максима Ісаченка в однострої штандартенфюрера СС. Після павзи він спитав:

— Неодмінно сьогодні, Дмитре?

— Завтра буде пізно.

— Добре, слухай сюди, Дмитре.

Коли прощалися коротко, без зайвих слів і вже без обіймів — конспірація, настала дев'ята, дуже зворушлива мить: Дітер фон Левітскі вийняв зі своєї дорогої валізи пакунок і простягнув штандартенфюреру Штірліцу:

— А це, Максе, від мене і від хлопців. День же сьогодні не забув який?

Очі штандартенфюрера зволожились, він нічого не відповів, сів до авта і поїхав у напрямку Берліна.

Дітер фон Левітскі рівно через 30 хвилин поїхав у тому самому напрямку.

При в'їзді в Берлін його зупинив патруль шляхової служби. Але це був не простий патруль, серед поліцаїв було кілька есесівців. Дітер фон Левітскі показував усі необхідні документи поліцаєві, коли побачив, як до нього підходять троє есесманів — офіцер і двоє автоматників. Ребра ґранати боляче врізалися в ліву долоню Дітера фон Левітскі.

Довго і болісно тривала десята миттєвість. Есесівці не чіплялися, фон Левітскі поїхав собі.

Рівно о 12.30 штандартенфюрер СС Штірліц зателефонував до оберґрупенфюрера Мюллера і запитав:

— Гер оберґрупенфюрер, маю до вас пильну справу, яка займе трохи часу, тому краще після обіду, ви обідаєте як завжди?

— Як завжди, але після обіду я не люблю неприємних справ, — відповів Мюллер.

— Я б не сказав, що ця справа неприємна.

— Тоді заходьте, Штірліце.

Штірліц знав, що запам'ятовується остання фраза, тому запитав Мюллера:

— Гер оберґрупенфюрер, ви часом не знаєте, як по-російському звучить смерть?

— Смєрть... — буркнув Мюллер і поклав рурку. Майнула одинадцята мить.

Дітер фон Левітскі лежав на горищі навпроти кнайпи “Біля двох оленів”, де обідав оберґрупенфюрер СС Мюллер. Лише там на його смак готували свинячі ніжки в капусті й подавали добру горілку. А гер Мюллер пив лише горілку.

Обідав оберґрупенфюрер у товаристві свого ад'ютанта. Після традиційних свинячих ніжок у капусті вони пили добру пшеничну горілку і чекали на каву, з якою Мюллер наказав не квапитися, для нього найбільшою насолодою був саме цей етап обіду — горілка після їжі перед кавою. “Странно, — думав він незрозумілою для свого ад'ютанта мовою, — нікогда нє думал, что смоґу получать удовольствіє от водкі после обєда, сказал би мнє лєт дєсять назад кто-то, что я вип'ю сто ґраммов послє єди і нє виблюю, я би рассмєялся, а оказиваєтся, ето очень пріятно”. Мюллер випив ще чарку і підвівся.

— Кави не треба! — гукнув кельнерові, а ад'ютантові сказав:

— Зачекаю на вас в авто.

“Кофе ето всьо-такі гадость”, — подумав Мюллер і вийшов. Дзенькнула дванадцята мить.

Дітер фон Левітскі лежав на брезенті біля вікна на горищі і в приціл оптичної гвинтівки побачив, що начальник ґештапо обенґрупенфюрер СС Мюллер виходить із кнайпи “Біля двох оленів”. Колба ґвера вперлася до болю в Дмитрове плече, перехрестя оптичного прицілу лягло на обличчя Мюллера. Мить, тринадцята мить — і обенґрупенфюрер СС Мюллер уже лежав із простріленою головою — куля калібру 7.62 ввійшла в перенісся, і там тепер зяла чорна дірка, заляпана кров'ю і мозком.

На бруківці лежав глибоко засекречений резидент совєтської розвідки полковник НКВД Іван Козлов, якого в Берліні знали як оберґрупенфюрера СС Мюллера.

Чотирнадцята мить майнула без особливих пригод — добродій у дорогому вбранні з паспортом на ім'я швейцарського адвоката Дітера фон Левітскі, без якихось оптичних ґверів і зовсім незапорошений, вийшов із будинку № 9 вулиці Леопольдкайзсрштрассе, сів у авто “Опель — Адмірал” і на помірній швидкості поїхав у південному напрямку.

...Від звістки про вбивство Мюллера до загального алярму і команди блокувати Берлін інформація проходила по хоча й відлагодженому, але складному механізму, і десь одним із його коліщаток був штандартенфюрер СС Штірліц. І ось він на одну мить затримав просування цієї інформації. Замість 30 секунд ця п'ятнадцята мить тривала 3 хвилини.

Цього часу вистачило для того, аби поважний і гарно вбраний добродій, громадянин Швейцарської Конфедерації Дітер фон Левітскі покинув Берлін.

Непомітно промайнула шістнадцята мить. Мить — історична, бо зробила переворот у балянсі сил серед вищого керівництва Третього Райху. Сильно послабилася партія противників західних демократій і дуже ввійшла в силу проукраїнська партія.

...Штандартенфюрер СС Штірліц повернувся додому. Цей день був для нього незвичайним. Він звелів добре розпалити камін і відпустив прислугу.

Штірліц зняв чорний есесівський мундир і, перевіривши, чи добре зачинено замки і заслонено штори, поклав на стіл пакунок, який йому передав цей швейцарець Дітер фон Левітскі.

З великим хвилюванням Штірліц розгорнув його. Очі наповнилися сльозами: у пакунку біла паляниця — хліб, якого не дістати в Берліні, дві головки часнику, дві золоті цибулини, шмат добре прокопченого сала, два кільця домашньої ковбаси і — о, ненько, — тричверткова пляшка доброї української горілки з перцем.

Штірліц покраяв усе це добро, сів біля каміна і мовчки проголосив тост за Неньку, випив, заїв салом із часником. Тепер можна і заспівати, — подумки, звичайно.

Ой у лузі червона калина похилилася,
Чогось наша Ненька-Україна зажурилася...

Штірліц згадував події понад двадцятирічної давности, свідком яких він був, — Акт злуки на Софіївському майдані в Києві, синьо-жовті знамена, радість, потім — бої, потім він — молодий хорунжий — вмирає в трикутнику смерти. Потім підпілля УВО, ОУН, атентати, муки... Ще випив.

Того дня було 22 січня, і та мить тривала для українського патріота Максима Ісаченка цілу вічність.