ЩУРІВСТВО

Берія щез! — із таким повідомленням, сполотнілий і водночас зловтішне збуджений, увійшов до кабінету верховного головнокомандувача Й. В. Сталіна його помічник Поскрьобишев.

Сталін сидів за столом, якось зсунувшись донизу, і курив уже не люльку, а напряму смалив папіроси “Герцеговина Флор”. З останніх запасів.

— Чогось іншого я від цього шакала не чекав, — гірко сказав Йосиф Сталін і відчув, як у нього з-під картонного мундштука папіроси на підборіддя стікає слина. “Що це я, скаженію?” — подумав із жахом і непомітно для Поскрьобишева втерся.

Треба подумати про себе, міркував собі Йосиф Віссаріонович, треба перебиратись у запасну ставку під Челябінськом.

— Товаришу Поскрьобишев, — покликав помічника. — Хто ще щез?

— Зранку всі були, — відповів Поскрьобишев. Це було 1 жовтня 1941 року, ще в Кремлі.

А вже 2 жовтня цього самого року Сталін Йосиф Віссаріонович уже прокинувся, за своїм звичаєм, перед полуднем у своєму бункері неподалік уральського міста Челябінська.

— Ворошило щез! — з кривою посмішкою ввійшов до кабінету, що був водночас і спальнею, і їдальнею, Поскрьобишев.

— Куди це нікчемство могло податись? Як ти думаєш, товаришу Поскрьобишев? Га? — спитав чомусь весело Сталін свого помічника.

— Достеменно не знаю, але, здається, у Владивосток.

— Як? Там же жовті, косоокі!

— Японці пообіцяли створити Російську Далекосхідну республіку, Клим, очевидно, хоче бути президентом.

— Клим? Президентом? Ха-ха-ха! — Сталін сміявся, як колись після закінчення XVIII з'їзду ВКП(б). — Климко? Президентом? Ну, розсмішив, потішив! А Буденний, може, у нього міністром оборони?

— Ні, Вусатий Кавалерист на Ставропіллі, — тремтячим голосом повідомив Поскрьобишев.

— Як? Там же німота і хохли. А-а-а! — при згадці про “хохлів” Сталін гірко застогнав. — Що там робить наш маршал кавалерії? Невже?

— Отож! — кивнув Поскрьобишев. — Формує Першу Кінну армію, яка буде діяти в складі Руской освободітєльной армії на більшовицькому фронті, як пише він у своїй листівці “Проти комуно-сталінської кліки, за ідеали свободи російського народу”.

— Це добре. Але з ким його Перша Кінна буде воювати?

— Генерал Жуков ще утримує фронт на Волзькому лівобережжі, Москву — не втримати! — похмуро сказав Поскрьобишев.

— Москва, серце землі російської, та пропади вона пропадем! — заверещав Сталін. — Раби, раби, не можуть вони без рабства. Ех, недопрацював я у тридцять сьомому. Пошкодував Кавалериста Вусатого та Климка Щурика. На кого я можу покластись, га, Поскрьобишев?

— На мене, товаришу Сталін, — чесно відповів Поскрьобишев.

— Добре, давай команду, хай обід несуть. “Кіндзмараулі” ще є?

Грузинського вина ще трохи було, Сталін випив дві пляшки і трохи заспокоївся. Але думки “куди втікати?” змінились на прагнення помститись. Йосиф випив чарку вірменського коньяку і почав гірко примовляти:

— Пошкодував! Слабак, людське в собі відчув! Та треба було Лаврентія першого оголосити англійським шпигуном — і під кулю. Ні. Повісити на Красній площі або ще краще, поставити плаху і сокирою голову відрубати. Як цар Петро робив, власноручно. І цих двох заодно — Клима як японського шпигуна, а Семена як німецького. У-у-у. Гади! Пожалів, пожалів, слабак!

Сталін ще довго побивався через свою недалекоглядність і слабкість тоді, у 37-му, коли він, надихнутий імперською амбіцією, винищував космополітичне ленінське поріддя. Не допрацював! Потім пив коньяк, потім примовляв, пив ще вино, голосив і заснув.

— Молотов щез! — розбудив Сталіна Поскрьобишев наступного дня.

Сталін крізь тяжке похмілля згадав цього недоладного Вячика Скрябіна, заляканого і несамостійного (а хто серед них самостійний, крім генерала Жукова?) міністра закордонних справ. Один із “тонкошєїх вождєй”. А Мандельштам не мав рації щодо мене. Бо якби я був до кінця “крємльовскім ґорцем”, я би розпізнав щурячі душі у цьому “сонмі тонкошєїх вождєй”.

У Троцького Лейби шия не була тонкою, цей би не втік. Але він би не був на других ролях, він би був першим, а другим був би я — Йосиф Сталін! А чи втік би я від вождя Троцького? Що це я собі мелю! Тьху! Втік би, втік! І продав би його за тридцять срібних, бо я вождем мусив би бути. І став ним! А Троцький де? В чортів у лапах. Гм. Про чортів ліпше не будемо. Але Троцький вже не живий. Га! Ще ж є генерал Судоплатов — караюча десниця партії!

— Поскрьобишев! — гукнув вождь.

— Слухаю, товаришу Сталін, — увійшов помічник.

— Знайди мені генерала Судоплатова з НКВД, чи, може, він теж?...

— Здається, ще ні.

— Що значить “ще ні?” — заверещав Сталін. — Знайди Судоплатова, для його орлів робота є. Багато роботи. А де Вячик замельдувався? Теж у японців, чи, може, в хохлів?

— Ні, — відповів Поскрьобишев, — судячи з передач німецького радіо, господін Молотов тепер почесний гість господіна Ріббентропа.

— Анекдот, — засміявся Сталін. — Два чоботи пара! Так і ввійшли в історію. Пакт Молотова-Ріббентропа! А Сталін і Гітлер, виходить, на задній план! У-у-у, гади! Дурний Адольф, на нього те саме чекає. Ще будуть втікати з його бункера десь під Вінницею і його Гіммлер, і Ґерініґ, і Борман. І той же Ріббентроп. Не хотів бути зі мною. Разом ми були б непереможні! Ех, Адольфе! Дурна твоя голова, хоч і з вусами.

— Дозвольте, товаришу Сталін? — у дверях стояв фахівець із персональної мокрухи, сумнозвісний генерал Павло Судоплатов.

— Заходь, Пашо, — запросив жестом сісти прибулого Сталін. — Заходь, сідай. Серйозна розмова буде.

— Зробимо, товаришу Сталін! — сказав Судоплатов. Сталін закурив “Герцеговину Флор”, помовчав і поволі спитав:

— У тебе ще є вірні люди? Вірні тобто партії і совєтському народу?

— Є, товаришу Сталін, — щиро відповів Судоплатов. — Але настрої у багатьох чемоданні, або, як кажуть наші вчорашні брати-українці, — валізові. Сказати, що всі, як один, до останнього набою захищатимуть членів уряду і вас, товаришу Сталін, не можу. Багато заразливих прикладів на найвищій горі.

— Знаю, знаю, нічого, ми і без цього мінґрельського шакала Берії обійдемось. Але він без нас, тобто без мене і вас, не обійдеться. Зрозумів, Пашо? — Сталін пильно поглянув на генерала.

— Здогадуюсь, товаришу Сталін — кивнув Судоплатов.— Кого ще?

— А ти здогадливий, — пожвавішав Сталін. — Слухай сюди. Приготуй три диверсійні групи, ні, чотири, або чекай. Берія — раз, Ворошило — два, Буденний — три, Молотов — чотири, Хрущов — п'ять...

— Хрущов ще не втік, товаришу Сталін, — перебив вождя генерал.

— А може, поки не втік, оголосити його шпигуном України? — спитав Сталін.

— Уже є документи, свідки й арештована радистка резидента Хрущова, який діяв за завданням українських націоналістів у середовищі совєтського уряду під псевдонімом “Кукурудзник”. Арештувати?

— Негайно! — закричав Сталін. — Я давно його підозрював. Га! Лисий Микита! Чи як там у хохлів, Лис Микита? Хрущ! Майський жук! А я собі думаю, чого це він на першотравневу демонстрацію українську вишиванку одягнув? І не встидався своїми малоросійськими чоботами, дьогтем мащеними, наш мавзолей топтати! Наш із Леніним!

Увійшов генерал Судоплатов.

— Ввести зрадника?

— Введіть, — наказав Сталін.

Двоє кремезних лейтенантів госбєзопасности ввели, а радше внесли, Хрущова Микиту Сергійовича.

— Ну, і як ти шпигував на користь своєї Хохляндії? Розповідай! — гаркнув Сталін.

— Йосифе Віссаріоновичу, товаришу Сталін, — забелькотів Хрущов і підняв на Сталіна своє обличчя, вірніше, те, що залишилось від обличчя — криваве місиво, на якому червоніло зловісним рубіном єдине око. — Товаришу Сталін, це помилка, я вірний ленінець, тобто сталінець. Я — комуніст, я... Останній внесок кров'ю в партквиток...

— Досить! — обірвав його Сталін. — Мені один хрін — чи ти ленінець, чи бандерівець, головне — ти ворог. Мій особистий ворог. І будеш знищений, поки не втік до своїх хохлів. Взяти ленінця, — звернувся до Судоплатова, — одягнути в українську вишиванку і кинути поза левадою. Розстріляного, — додав, помітивши здивований погляд Судоплатова. — Розстріляти “Кукурудзника”. Теж кликуху дали!

Непритомного Хрущова винесли. Сталін випив чарку коньяку, з'їв помаранчу, закурив. Повернувся Судоплатов.

— Ну, давай далі, Пашо. — Сталін налив йому півкелиха коньяку.

— Спасибі, товаришу Сталін, але операції я волію планувати на тверезу голову.

— Гребуєш?! — скипів Сталін, але вчасно заспокоївся і продовжив:

— Сформуєш терористичні групи з вірних людей. Після виконання завдання — всім ордени Леніна, а командирам — звання Героя Совєтського Союзу.

— Перепрошую, товаришу Сталін, але на хріна ці значки тепер?

— Що? — підвищив голос Йосиф Віссаріонович. — Ти не віриш у нашу перемогу?

— У перемогу вірю, — скромно опустив очі Судоплатов, — але хлопці хотіли би мати менш високі нагороди за ці операції.

— Я придумаю форму вручення нагород. У швейцарському банку, — хитро посміхнувся Сталін.

— Будь-яке завдання буде виконано, товаришу Сталін.

— Значить так, Ворошила треба відвідати у Владивостоці — раз, Буденного розшукати десь в обозі українських військ у Ставропільському краї — два, до Вячика Скрябіна у Берлін варто навідатись — три, Берію... а де це товариш Берія?

— Десь у Тбілісі, товаришу Сталін, — доповів Судоплатов.

— Лаврентія знайти необхідно у Тбілісі — чотири. Хто ще втік?

— Дрібних багато розбігається, але ловимо, бо набирають багато скринь із добром, далеко не встигають втекти.

— І що робите з такими? — спитав Сталін.

— Складаємо поза левадою коло Хрущова.

— Правильно, товаришу Судоплатов!

— Але...

— Що “але”, товаришу? — турботливо спитав Сталін.

— Але без вишиванок, товаришу Сталін.

— Ну, це не страшно. А де це товариш Каганович? Поскрьобишев, де Лазар?

— Товариш Каганович керує штабом евакуації народного господарства, товаришу Сталін, — доповідав помічник. — Працює цілодобово. Не спить, п'є спирт з кокаїном.

— Добре, йдіть, Поскрьобишев. Як ти думаєш, Пашо, цей Лазар не збирається тікати в Палестину?

— Збирається, товаришу Сталін. Давно за ним стежимо. Він резидент сіоністського центру, що має мету створити єврейську державу.

— Де? — запитав Сталін. — У Палестині?

— У Палестині, — відповів Судоплатов. — Але не лише там.

— Що, кілька єврейських держав хоче побудувати товариш Каганович?

— Ні, одну, але велику.

— Та ти що? Звідки такі дані?

— Під подушкою громадянин Каганович Лазар Мойсейович зберігає карту майбутнього великого Ізраїлю.

— Неси мерщій цю карту! — крикнув Сталін.

— Вона тут, у мене, — Судоплатов вийняв із-за пазухи складену увосьмеро географічну карту і розстелив її на столі. Сталін змів зі столу тарілки з закусками, але не зачепив пляшки з вірменським коньяком.

— Ти диви, апетити у Лазаря, — зачудовано розглядав карту Сталін; — Палестину, Єгипет, Сирію загріб собі! Ну це ще можна зрозуміти. Туреччини втяв собі трохи... Але Крим, Одесу і Абхазію?! Арештувати жида!

— Вже заарештовано, — сказав Судоплатов.

— Зізнався у всьому?

— Зізнається. Але часто непритомніє.

— Відлийте водою і віднесіть поза леваду.

— Єсть, товаришу Сталін! Одягнути у вишиванку? Сталін здивовано глипнув на генерала.

— А-а-а! — здогадливо схопився за голову Судоплатов.

— У ярмулку його одягни, Пашо, — кинув навздогін генералові Сталін, — у ярмулку! Втім, почекай. — Судоплатов повернувся. — Я бачив у тебе таку хитру пляшечку, — посміхнувся Сталін, — снодійне, чи що?

— Снодійне, товаришу Сталін, сон ґарантує міцний і без сновидінь, надовго сон, аж до Страшного суду.

— Страшний суд уже настав, — хитро примружився Сталін. — Ну, йди, вирішуй єврейське питання і повертайся. Пляшечку дай мені, тут в одного безсоння.

Сталін узяв пласку пляшечку, накапав з неї у келих на денце, долив коньяку і крикнув: “Поскрьобишев”!

— Дідок помер, — сказав тихо, ввійшовши помічник.

— Своєю смертю? — спитав Сталін.

— Так.

— Підготуй постанову Верховного Совєта про увічнення його пам'яті, міста там перейменувати — Твєрь у Калінін, Кеніґсберґ — у Калінінград.

— Єсть, товаришу Сталін!

— Випити хочеш? — спитав Сталін Поскрьобишева.

— Не відмовлюсь, — відповів помічник.

— Ну, пий, але не з цього келиха, це для дорогого гостя. Пий і йди знайди мені Жданова, чи, може, втік уже?

— Ні, товариш Жданов працює у себе в кабінеті.

— Запроси, скажи, хай папери свої прихопить, цікаво, над чим працює товариш Жданов у цей вирішальний для Батьківщини час.

— Готую проєкт постанови ЦК ВКП(б), товаришу Сталін, — доповів, увійшовши з текою під пахвою, А. Жданов.

— Похвально, похвально, товаришу Жданов, а з якого, коли не секрет, питання?

— З ідеологічного, товаришу Сталін.

— Дуже добре, ідеологія передусім, це означає, що ви вірите в нашу перемогу. А конкретніше?

— Постанова щодо літературних журналів “Звєзда” і “Ленінград”, а також про ворожі збочення цієї навпівчерниці, напівблудниці поетеси Анни Ахматової та білоґвардійського очорнителя соціалістичної дійсности Михаїла Зощенка...

— За це, товаришу Жданов, треба випити, — Сталін підсунув Жданову келих із судоплатівським “снодійним”. — Пийте!

— Не п'ю, ви ж знаєте, товаришу Сталін, у мене серце.

— Пийте, пийте, трохи коньяку допоможе вашому серцю, — крижаним тоном сказав Сталін. — Я ж п'ю. Жданов випив коньяк і впав на килим.

— Поскрьобишев! — гукнув Сталін. — Тут Жданов напився, як свиня, винесіть його поза леваду.

Почулись постріли, крики. Поскрьобишев — поранений, закривавлений — ввалився в двері зі словами: “Диверсанти”.