НІЧ КОРОТКИХ НОЖІВ

— Кельнере, ти що, не знаєш по-українськи? — Дмитро кивнув мізинцем, на якому срібно виблискував перстень із хитрою печаткою — зображенням тризуба. Цього персня йому подарувала... але Генці, яка сиділа навпроти, ліпше не знати хто. Кельнер глипнув на перстень і зблід.

— Вже несу інші ножі, пане... — пробелькотів ще хвилину тому нахабний кельнер невизначеного віку і національности.

— Казала, краще йти в “Савой”, там ножі завжди гострі, — сказала Генця.

Вона гарна, як сама нечиста сила, думав Дмитро, і де вона взялась на мою тяжку голову? Хіба такою має бути жона українського лицаря? Українська дружина має бути поштива, чемна до мужа, бісики очима не пускати, вміти добре куховарити, чепурити помешкання, себе, дітей і чоловіка, а перше, то вміти мовчати. Має бути ледь сумовита, при шиттю чи плетенню співати, а до чоловіка усміхатись, і жодним чином не пискувати. Бо...

А ця Генця — якесь чудо... Але ж файна...

— А ти звідки знаєш, які ножі в “Савою”, яка холєра тебе туди водила? Може, за румунськими офіцерами волочилась по тамтому шинку? Кажи правду!

— Розбіглась, усе кину і почну тобі правду казати. Кавалери водили! А що, мала чекати, поки ти Гітлерові довбню носив? Зібрались два душогуби на велику дорогу — Адольф Алоїзович і Митро Теофільович — два чоботи пара.

— Це твої большевички тебе цих фіґлів навчили?

— Мені до лямпи ті більшовики, як і твої націонал-соціялісти, всім аби крівцю пити, а російський язик знати не завадить.

— Нащо він тобі? Ще трохи, і його не буде.

— А що буде?

— Проше ножі, паньство, — підійшов кельнер, жваво поліруючи два ножі серветкою, поклав один біля тарілки Генці, нагнувся до Дмитра, хотів покласти другий. Дмитро вихопив з його рук ніж, почав роздивлятись, крутити собі перед очима.

— Кельнере, — сказала Генця.

— Так, панно.

— Йди собі, неси, що там маєш.

— Прошу, — пробелькотів офіціянт.

— Неси замовлення! — трохи підвищила голос Генця. Кельнер побіг.

— ... бо тут тобі зараз скажуть, що ножі короткі, — продовжила дівчина, коли кельнер уже побіг, хитро поглядаючи на Дмитра. — Тут є аматори довгих ножів.

— Не буду я їх різати короткими ножами, — додав Дмитро, поклавши ніж на стіл. — Ножі довгими бути мають!

Генця почала плакати. Погладила Дмитрову руку, дивилась в його очі, потім, засунувши свої пальці під манжет його сорочки, сказала крізь сльози:

— Бідний, бідний, мій коханий зарізяко.

Струм побіг по його руці, тепла золотиста хвиля прокотилась по тілу згори вниз, Дмитрові очі почервоніли, погляд зів'яв, як ці фіолетові хризантеми у кришталевому збанку на столі.

— Ходім, Генцю, — сказав сомнамбулічно.

— А вечеря?!

— А так, ми ж ще не їли. Кельнере!

Кельнер приніс маринований оселедець із цибулею і маслинами, свіжі огірки і помідори, порізані й притрушені петрушкою і кропом, покраяний хліб.

— Які напої мете замовляти? — спитав, вже відтанувши від страху і вернувшись до свого природнього хитро-улесливого тону.

— Чи є червоне французьке? — спитала Генця.

— Французького нема, зате є італійське, еспанське, румунське...

— Подай біле італійське, — сказав Дмитро.

— А мені червоне еспанське, - примхливо додала Генця.

— Не можеш ти без цього кольору — невдоволено пробурмотів Дмитро.

— Що? Так, кельнере, ідіть, виконуйте замовлення. То що, Митрику, тобі не подобається в червоному кольорі, може, мій капелюшок тобі не до вподоби, чи, може, моя шмінка на губах мені не пасує? А-а-а, тобі наплювати на мої червоні коралі, так тут я не винна, це сам ти мені їх подарував, пам'ятаєш, тоді, у 38-му році, коли я...

Пішло-поїхало, думав Дмитро, цікаво, якої нації цей підлий кельнер, занадто дурний як на жида, стоп, треба казати євреї, а не жиди, вони ж теж, курва дошка, союзнички, тобто не зовсім союзнички, а гей би співгромадяни, бо ж висловили лояльність до України і навіть послали один полк добровольців на Східній фронт у складі Українського війська. До речі, добре воюють. Дмитро мав нагоду в цьому переконатись, коли єврейський полк прорвав більшовицьке кільце, в яке потрапив румунський піхотний корпус під Маріуполем. Очевидно, воювати зі Сталіним ішли євреї, вільні від більшовицького хмелю, яким комуністи десь добре допекли, адже в тому СССР вони не одну синагогу закрили. І не одного раввина відправили до праотців. Але все-таки з ними треба бути обережними, — думав хорунжий спецвійськ у цивільному костюмі, він пив італійське біле і закохано дивився, як його дуже кохана дівчина сидить навпроти, п'є еспанське червоне і лає його незрозуміле за що. Чудеса!

Генця далі торохтіла. Вона розчервонілась, її карі очі палали, пасмо волосся спадало на щоку. Взагалі, вона не була вже аж такою красунею, про яких кажуть “гарна, як лялька”, вона мала ладну поставу, круглі пругкі перса, тонкий стан, але чомусь вважала, що в неї негарні коліна і недостатньо витончені стегна. Зуби в неї були бездоганні на вигляд, хоча часом дошкуляли пекельним болем, під час одного з таких нападів, ще до війни, Дмитро мусив її заспокоювати цілу ніч, а позаяк верескливої матінки і вар'юватого батечка Генчиних не було вдома, то воно і сталось. Зубний біль тоді поступився хворобливому рум'янцю на її вкритих дрібним ластовинням щоках. Вони ще не тямили достеменно — добре їм, чи ні, та хто це тямить уперше? Але й не дуже встидались вчитись на марші, бо це лише в дурних романах молоді, незаймані до того коханці урочисто на хвилях чистого кохання впливають у царство гармонійного сексу. Поволі все у них вдалось.

— Це ще треба розібратися, скільки ти лярвів мав без мене по тих фашистських борделях і ґештетах, — шипіла далі Генця.

— Ні, моя кохана, ці всі три роки я до жодної особи жіночої статі і пальцем не торкнувся, я був вірний тобі, як татусь Сталін ідеалам комунізму, я кожен вечір, лягаючи спатки о дев'ятій годині, молився до твоєї світлини і мріяв про ті часи, коли ми з тобою вкупці, яко голуб'ята паровані, як горнятка мальовані, вклякнемо гарненько на колінця до вечірньої молитви, а потім хутенько ляжемо до ліжечка під пухову перину, яку ти, кохана, зшила своїми білими рученьками з гусяток, що ми їх з тобою виростили у нашому маєтку в Кам'яній...

— А тепер я тобі скажу, як було насправді, — надулась Генця. — Хочеш? Але можеш не хотіти, я все одно буду говорити, буду, — ти, песиську, ночами різав горла більшовикам, які тобі особисто нічого не були винні, а коли мав вільний час, то спочатку напивався до втрати людської подоби, потім ішов до курвів у бордель, брав собі одразу двох, бо тобі, кутюзі, однієї сучки мало, і цілу ніч виробляв із ними содом і гоморру, а коли вже ставав охлялий, то змушував їх займатись лесбійськими витівками, аби тебе, цапа, збуджувати... А як, Митрику, з двома зразу, добре? Розкажи, розкажи!

— Агій на тебе, кажу ж, що мріяв, цнотливий і непорочний, як Франціск Ассизький, про тебе єдину...

Отако Дмитро і Генця собі говорили, а істина була десь посередині: Дмитро і різав большевиків, але не невинних, а сильних та підступних, хитрих та вишколених ворогів, і пив алкоголь — від найцінніших вин до ординарного спирту, але алкоголіком не став, бо в генах мав тисячолітню здорову чорноземну силу, і волочився по борделях, і навіть із двома курвами зразу, як вона каже, але на збоченство його не тягнуло, а до того ж, навіть обнімаючи найфайнішу шльондру, думав про Генцю... і молився в нічні часи розпачу до її світлини, і промовляв її ім'я замість отченашу, бо любив її...

Додому йшли трохи п'яні — вона від червоного еспанського, він від білого італійського плюс добра пляшка французького коньяку, доброго, не фальшивого, але, вочевидь, контрабандного. Звичайно, місто кишіло зграями різного роду волоцюг. Дмитро витяг парабелум із наплічної кобури і запхав його до правої кишені пальта, зліва трималась за руку Генця.

Стріляти ні в кого не довелось, бо ніхто не причепився. Дмитро приглушив пильність і раз-по-раз чмокав Генцю в червону, як півонія, щоку.

Дмитро відкрив парадні двері будинку, де жила Генця, й отримав фаховий удар межи очі. Перш ніж знепритомніти, подумав: це не простий батяр. Вереск Генці повернув його до тями.

Тих було двоє. Якщо стріляти, то заки зведу пістолет із запобіжника, він скрутить їй в'язи, думав гарячково, але вже тверезо Дмитро, якщо спробувати вставати — й поготів. Один нападник заломив Генці руки і тримав, стоячи позад неї, другий засунув руку по лікоть їй у пазуху. Обидва були в типовій одежі агентів сигуранци: сірі плащі, капелюхи набакир, штани, заправлені у високі шнуровані черевики. Дмитро лежав на цементній долівці, ноги його майже торкались взуття аматора дівочих грудей. Ага, подумав Дмитро, і без замаху вдарив того в коліно, водночас схопився на ноги і став обличчям до Генці. Не повертаючись, ногою назад ударив у пах того, що потирав забите коліно, і встромив пальці в очі добродію, який тримав Генцю. Той заревів, Генця вислизнула з його рук, Дмитро схопив його за підборіддя і вже готовий був навічно повернути йому голову більше ніж на дев'яносто градусів у позу “щире здивування”, як почув крик Генці: “Дмитре, ніж іззаду!”.

Дмитро схопив свого клієнта однією рукою за вухо; обнявши довкола потилиці, другою за набубнявілі геніталії і різко повернув довкола себе. Якраз вчасно. Ніж із коротким лезом ввійшов тому в праву нирку. Приятель його вклав усю свою аґентурну душу у цей удар... Далі вже було не цікаво. Дмитро хотів довершити маневр “щире здивування” цьому зарізяці, але він якось ухитрився втекти. Його приятель лежав у калюжі крови, зі спини стирчав короткий ніж.

...Ніч минала, а Дмитро з Генцею кохались, як нерозумні. У перервах хлебтали воду з сифона, зо п'ять разів Генця заварювала каву на сухому спирті. Під ранок увімкнули радіо.

Звучав гімн “Ще не вмерла Україна”, потім дикторка патріотичним голосом повідомила:

— Сьогодні — друге листопада тисяча дев'ятсот сорок першого року. У Києві шоста година ранку. Українська національна радіостанція передає останні вісті.

Гарний голос, думав Дмитро, це тобі не Ґеббельс і не Лєвітан, пані Наталя знає, як говорити.

— Президент України Степан Бандера, — провадила далі дикторка, — своїм указом призначив виконувачем обов'язків голови екзекутивного комітету краю Буковина керівника місцевої організації ОУН Юхима Гнатчука.

Голова Центральної Ради Андрій Мельник підписав постанову парляменту України про перейменування низки міст України. Так, колишній Дніпропетровськ відтепер називається Січеслав, Ворошиловград — Луганськ, Жданов — Маріуполь, Сталіно — Донецьк, Краснодар — Чорноморськ, Кіровоград — Златопіль. Органам крайової влади приписується в двотижневий термін перейменувати всі назви населених пунктів, які були встановлені в період тимчасової окупації України большевиками. А зараз пряме включення нашого закавказького кореспондентського пункту в Тбілісі. Передає Євген Смолінько:

— В ніч із першого на друге листопада в столиці Грузинської республіки — Тбілісі здійснено військовий переворот, — промосковський комуністичний уряд цієї союзної республіки неіснуючого вже СССР заарештовано, і за вироком революційного трибуналу цієї самої ночі засуджено до страти.

Я стою на центральному майдані Тбілісі, де встановлено 367 шибениць, через кілька хвилин на них повиснуть керівники маріонеткового уряду Грузинської ССР. Новим керівником держави став колишній міністр НКВД СССР генерал Лаврентій Берія, який із двома батальйонами військовиків грузинської національности цієї ночі перебрав владу в державі. Годину тому по радіо пан Берія проголосив себе головою Комітету державного порятунку Сакартвело (Грузії) і оголосив про арешт комуністичного керівництва. Через п'ятнадцять хвилин голова революційного трибуналу Януарій Вишинкідзе оголосив їм вирок — смерть через повішення. Але ось, шановні радіослухачі, 367 засуджених на стількох же вантажівках без бортів підвозять до шибениць. Дивує синхронність дій 367 грузинських сержантів, які зголосились на ролі катів. Заступник пана Берії генерал Чантарія сказав мені, що бажаючих виконати вирок було до 50 осіб на місце. Довелося навіть влаштовувати бліц-конкурс. Ось на балконі урядового будинку з'являється сам генерал пан Лаврентій Берія. Натовп радісно вітає його, пан генерал у відповідь антикомуністично поблискує своїм леґендарним пенсне, яке свого часу наводило жах на найдогматичніших комуністів-ленінців. Пан Берія підносить руку...

Запановує тиша... змах білою хустиною. Зриваються з місць вантажні авто і 367 колишніх комуністичних сатрапів звиваються у смертельних конвульсіях.

— Дякую, пане Євгене, — втрутилась дикторка, — продовжуємо інформаційний випуск української національної радіостанції.

За неперевіреними з незалежних джерел даними, військові антикомуністичні перевороти відбулись і в двох інших закавказьких республіках — Вірменії та Азербайджані. Керівники повсталих військовиків — генерал Вагранян та полковник Мамедов заявили, що підтримують грузинського генерала Лаврентія Берія у його прагненні виступити єдиним антикомінтернівським фронтом проти кліки Сталіна — Молотова у союзі з непереможною Німеччиною і звитяжною Україною.

Італія. Великий вождь італійського народу дуче Муссоліні замовив собі для звитяжної дефіляди в Москві 7 листопада військ країн-переможниць костюм давньоримського полководця з позолоченими обладунками.

Румунія. Великий вождь румунського народу маршал Антонеску замовив собі для звитяжної дефіляди в Москві 7 листопада військ країн-переможниць такий самий костюм давньоримського полководця.

Еспанія. Великий вождь еспанського народу каудільйо Франко...

— Генцю, вимкни радіо і ходи до мене! — Дмитро квапливо загасив турецьку папіроску і ковтнув кави. Ще було трохи часу.