РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Напад козаків на кримські володіння. - Скарги кримського хана на козаків королеві Стефану Баторію. - Посольство Баторія до низових козаків (шляхтич Глубоцький) і розправа козаків з королівським посланцем. - Похід козаків з отаманом Оришовським на кримські улуси та мирні пропозиції хану Іслам-Гірею. - Здобуття козаками фортеці Очаків і пограбування узбережжя Криму. - Дії наступника Іслам-Гірея, Кази-Гірея, проти козаків. - Політика московського уряду щодо запорожців, розгром козаками турецьких міст Козлова, Акермана й Азова і погоня турків за козаками. - Радість у Москві з приводу успіхів козаків на Чорному морі. - Скарги султана польському королеві на козаків і заходи Сигізмунда III для їх приборкання.

Розлучившись із Самійлом Зборовським, низові козаки звернули всю свою увагу на турецькі та кримські володіння й особливо настирливо почали непокоїти їх своїми нападами. 1584 року вони, зокрема, спустошили Тягиню, за що турки пограбували під Андріанополем шталмейстера польського короля. Кримський хан звернувся з вимогою до короля Стефана Баторія, аби той утримав низових козаків від наїздів на Крим. З огляду на це Стефан Баторій 1585 року послав на Низ свого шляхтича Глубоцького (або Глембоцького) умовити козаків не робити нападів на Крим і не підривати цим мирного договору Польщі з Кримом. Низові козаки відповіли на цю вимогу тим, що втопили Глубоцького у Дніпрі.

У цей час, а саме наприкінці 1585 року, гетьманом у козаків був князь Михайло Остапович Ружинський, який був на Запоріжжі разом із братом Кириком Остаповичем. Винними у вбивстві Глубоцького виявилися 11 низових козаків, яких за розпорядженням князя Михайла Ружинського відіслали в Київ до воєводи князя Воронинського для утримання їх під вартою аж до королівського суду. Князь Воронинський, поставлений у дражливе становище між козаками, з якими він, як кожний прикордонний староста, мав більше приязні, як ворожих стосунків, і своїм королем, якому він мусив коритися і від якого залежало його положення, поспішив відправити присланих козаків київському війтові і райцям. Але війт і райці, перебуваючи в такому ж становищі, як і сам воєвода, відмовилися прийняти злочинців, оскільки при міській ратуші не було міцної в'язниці, і внесли свій протест у житомирські замкові книги, бо зробити такий запис у книгах київського замку їм не дозволили, як не дозволили й посадити злочинців під варту в замок, чим і скористалися козаки, втікши з Києва.

Не звертаючи увагу ні на веління короля, ні на перепони з боку гетьмана, низові козаки з отаманом Яном Оришовським 1585 року двічі ходили в походи на кримські улуси, взяли кількох татар і захопили понад 40 тисяч коней і різної худоби. Але побивши татар і пограбувавши їх, козаки згодом від імені Оришовського та всіх інших отаманів вирядили до хана Іслам-Гірея чотирьох своїх посланців із пропозицією миру і власних послуг: «Прислали нас отамани дніпровські, щоб ти, володарю, вшанував їх, із ними помирився і давав їм свою платню, отамани ж і всі черкаси тобі хочуть служити: куди пошлеш на свого недруга, окрім литовського короля, і вони готові». На цю пропозицію Іслам-Гірей, зазнавши нещодавно нападу низових козаків і, мабуть, уже тоді знаючи істину, що поганий мир кращий за добру чвару, відповів згодою: «Отаманів і всіх черкас радо вшаную, і коли вони будуть мені потрібні, то я їм тоді свою платню надішлю, і вони щоб були готові».

Але небавом виявилося, що низові козаки замість дружби принесли нову війну у володіння мусульман: вони захопили місто Очаків на правому березі Дніпра, згодом 1588 року, зібравшись у кількості 1500 чоловік, сіли в човни, вийшли дніпровським лиманом у Чорне море і, приставши до кримського берега у так званій Туптархані між Перекопом і Козловом, пограбували тут 17 татарських селищ. Гадаємо, такі сміливі дії козаків проти татар викликалися чутками про наміри Москви воювати Крим і про відправлення російських ратних людей на Дон, на Волгу й на Дніпро. Так чи інакше, але звістка про погром козаками Криму дійшла до турецького султана Амурата, і він так розгнівався за це на хана Іслам-Гірея, що пригрозив, у разі повторного нападу козаків, вигнати його з Криму. Іслам-Гірей, очікуючи нового нападу козаків на Крим, тремтів за своє існування, але ще того самого року помер і цим попередив намір падишаха. Наступник Іслам-Гірея Кази Гірей виступив затятим супротивником низових козаків і через них ворогом Речі Посполитої, але приятелем московського царя. Ставши ханом, Кази-Гірей порозумівся з московським царем Федором Івановичем щодо його намірів воювати з кримчаками й отримав від нього таку відповідь: «Раніше, як був на кримському юрті Іслам-Гірей, то ми послали свою велику рать на Дон і на Волгу з багатьма воєводами, а йти їм слід було з царевичем Мурат-Гіреєм на царя Іслам-Гірея за його неправди. Та й на Дніпро за пороги до князя Кирика Ружинського й до князя Михайла Ружинського, до отаманів і черкасів, послали ми голів, Лихарєва й Хрущова, і звеліли їм іти з усіма черкасами на Крим, та коли почули ми, що ти став царем, то похід відклали й послали до тебе язика-татарина, котрого прислали до нас з Дніпра голови Лихарєв і Хрущов та князі Ружинські».

Але й сам цар на той час мав причини бути невдоволеним запорізькими козаками. Після смерті короля Стефана Баторія козаки, які жили в Каневі, Черкасах і Переяславі, несподівано прийшли в місто Воронеж і заявили воронезькому воєводі, що вони зібралися разом із донцями воювати татар і тому просять дати їм можливість відпочити і прохарчуватися у Воронежі. Воєвода, не підозрюючи ніякого підступу з боку козаків, наказав розмістити їх у міському острозі й видати їм харчів. Але серед ночі козаки несподівано підпалили місто і, перебивши під час пожежі багато людей, пішли геть. Цар поскаржився на козаків київському воєводі, князю Острозькому, і той дав таку відповідь: «Пани радні писали князеві Олександру Вишневецькому, звеліли йому схопити отамана запорізького, Потребацького з товаришами, котрі спалили Воронеж: пани погрожували Вишневецькому, що як він не переловить козаків, то поплатиться головою, бо вони ведуть до розмиру з государем московським. Вишневецький Потребацького схопив і з ним 70 козаків». Незважаючи на це, Москва все-таки намагалася бути в злагоді з запорізькими козаками. Наприклад, посилаючи незабаром після цього гінця Петра Зінов'єва у Крим, московський правитель Борис Годунов передовсім мусив убезпечити його від низових козаків, тому дав йому такий наказ: «Як іде Петро з Лівен, і буде звістка, що прийшли на Донець з Дніпра, із Запоріжжя черкаси, Матвій Федорів з товаришами, і стоять мирно й государевим людям від них нема ніякої кривди, то Петрові посилати найперш від себе станицю до запорізьких черкасів і звеліти про себе сказати, що є в нього від государя до всіх козаків грамота й мова, і щоб Матвій Федорів і товариші його з ним, гінцем, бачились, і черкасам своїм усім по всьому Дінцю заборонили б, аби вони Петрові й кримським гінцям і провідникам їхнім нічого не вдіяли, а він, Петро, йде до Криму з кримськими гінцями легкою справою нашвидку й упоминків з ним ніяких не посилають. А як із ним отамани й молодці запорізькі з'їдуться, і Петрові від государя уклін їм передати й грамоту государеву подати; а говорити їм від государя, щоб вони його, Петра, і кримських гінців пропустили й провідників анітрохи не чіпали, а государеве до них жалування надійде відразу із государевим сином боярським. А государ, побачивши їхню собі службу, пришле до них на Донець своє жалування».

Запорізькі черкаси не зробили нічого лихого московським і кримським гінцям, але від своїх замірів щодо Криму зовсім не відмовилися. 1589 року вони вийшли у відкрите море й поблизу міста Козлова захопили один турецький корабель. Услід за цим 800 козаків з отаманом Кулагою на чолі, вийшовши в море на малих дубах, уночі вдерлися у місто Козлов, забрали кращі товари у крамницях, євреїв і турків у місті частково побили, частково забрали з собою, але відразу ж у передмісті зустрілися з калгою Феті-Гіреєм і почали з ним лютий бій, у якому втратили вбитим отамана Кулагу і полоненими тридцять товаришів, після чого пішли з міста геть. За ними погнався сам хан Кази-Гірей, але вони квапливо пішли з Козлова і відразу ж напали на міста Акерман (Білгород) і Азов, де спалили передмістя, узяли в полон 300 жителів і побили кількох приїжджих купців-бухарців. Звістка про цей похід козаків небавом долинула до самого Константинополя, і султан наказав спорядити до гирла Дніпра три морські судна з 50 яничарами на кожному, забезпечивши кожне судно «вогненним боєм» і чотирма гарматами й обіцяючи до трьох каторг прислати ще п'ять; начальникам суден падишах наказав пильно стежити за виходом козаків із гирла Дніпра в море а кримському ханові доручив іти на польсько-литовські землі для помсти полякам за козацькі напади на Крим. Ймовірно, що саме цей похід козаків 1589 року описує історик Туреччини Гаммер, розповідаючи про спустошення козаками міст Акермана, Тягині й Оді, за яке султан скаржився на козаків польському королеві.

У Москві ці новини сприймали з особливою радістю і потай намагалися заохочувати низових козаків до походів супроти татар. Наприклад, у квітні 1589 року Афанасію Зінов'єву, відрядженому на річки Донець і Оскіл «для вивідування там про хана», наказали послати до запорізького отамана Матвія з товаришами посланця і через нього довідатися, чи отаман оберігає станичників, сторожу, путивльських козаків і государевих севрюків, котрі стоять на Дінці, чи пропускає кримських гінців, чи буде він щирим до государя і чи захищатиме государеву справу. Якщо довідається, що козаки й отаман Матвій з товаришами щирі, то Афанасій Зінов'єв повинен «промишляти» над кримськими людьми.

Точно виконуючи отриманий наказ, Зінов'єв розшукав козацького отамана Матвія на річці Дінці, переконався, що він «прямо» служить государеві й передав від нього чолобитну государеві про наділення козаків продовольством, оскільки вони через брак їжі харчувались усім, що потрапляло їм до рук, їли навіть різні трави. Государ, дізнавшись про це, послав козакам борошна, толокна, і 100 карбованців грішми для розподілу серед 620 товаришів, а, крім того, окремі подарунки отаманам.1

Але те, що було дуже корисним для Москви, дуже шкодило Польщі. Москва, заохочуючи низових козаків до походів на Крим, тим самим настроювала проти Польщі кримських ханів, які вважали низових і українських козаків підданими польського короля. Турецький султан, обурений походами козаків 1588 року, наступного року спрямував до польських кордонів такі сили, які злякали коронного гетьмана Яна Замойського і змусили поляків до рішучих заходів проти козаків на варшавському сеймі 1590 року. Щоб паралізувати дії козаків, наступник короля Стефана Баторія Сигізмунд III на сеймі 1590 року запропонував такі заходи: 1) Організувати за порогами або з самих козаків, які там живуть, або з якихось інших людей військо, слухняне урядові. 2) Обмежити кількість усіх козаків реєстром на 6 тисяч воїнів, реєстр віддати на збереження коронному гетьманові і лише йому надати право поповнювати втрати козаків. 3) Підкорити це військо польському коронному гетьманові і надати гетьманові право призначати старших над козаками. 4) Призначити старшин і сотників для цього війська з людей шляхетного стану, котрі мають на Україні нерухому власність. 5) Заборонити без волі стар шого і затвердження коронного гетьмана приймати нових осіб у список козаків. 6) Запровадити з-поміж осілої шляхти двох дозорців для нагляду за спокоєм і доброю поведінкою щодо панів і власників осіб козацького й селянського стану. 7) Якнайсуворіше заборонити продаж простолюдові пороху, свинцю і зброї. 8) Запровадити у земських маєтках особливих охоронців, так званих урядників, а в королівських і панських маєтках заприсяжених бурмистрів, війтів і отаманів, зобов'язаних під загрозою смертної кари не пропускати нікого з козаків, міщан і селян у поле й пониззя Дніпра, затримувати й карати смертю всіх, хто прийде зі здобиччю з інших місць. 9) Заборонити козакам виходити за кордон польських володінь суходолом і водним шляхом без дозволу коронного гетьмана й нападати на купців та інших людей. 10) Змусити козаків присягнути на вірність польській республіці.

Не задовольняючись цими заходами щодо козаків, уряд Речі Посполитої у липні того ж 1590 року опублікував універсал про вербування тисячі досвідчених у військовій справі людей і про будівництво в урочищі Кременчуці чи якомусь іншому зручному місці міцного замку для польського гарнізону, аби стримувати українських жителів від набігів на мусульманські землі. Старшим цього гарнізону призначили снятинського старосту Миколу Язловецького. Саме йому й видали «приповідного» королівського листа на збирання гарнізону й побудову замку, а жителям сусідніх коронних маєтків наказали доставляти гарнізонові продовольство.

Зайве й казати, наскільки дійовими були ці заходи щодо козаків; вони лише розпалювали народну пристрасть супроти самих же поляків і змусили багатьох невдоволених шукати собі притулку на Запоріжжі.

Самі поляки були такими безсилими, що наказ про будівництво фортеці на Дніпрі для стримування утікачів з України на Запоріжжя так і не був виконаний; заходи ж, вироблені сеймом проти козаків, виконувалися ними надто слабо чи й зовсім не виконувалися.

Так чи інакше, але наступного 1591 року польський уряд завдяки оголошеним рішучим заходам проти козаків зумів укласти з турками й татарами вічний мир у Константинополі.2 Але вже невдовзі після цього миру низові козаки, які за минулі роки звикли до воєнної справи і за її допомогою здобували собі засоби до життя, вирішили порушити головні пункти сеймової постанови — підпорядкування коронному гетьманові й заборону виходу за кордон — і надумали йти походом на Молдавію. Вони знайшли якусь людину, що оголосила себе сином убитого турками господаря Івоні, і вирішили здобути для нього господарський престол. Але польський король своєчасно довідався про це і доручив офіційному козацькому старшому Миколі Язловецькому розпочати з козаками переговори про видачу самозванця урядові. Самозванця доставили в Мальборк, де й ув'язнили, а козаки, які його привезли, отримали щедру винагороду.

 

-------------------------------------------------------------------------

[1] Чи були низові козаки 1589 року при розгромі на Волзі волзького отамана Болдиря з товаришами — точно невідомо, оскільки ці козаки названі просто «черкасами» без окреслення «запорізькі» чи «низові».

[2] Водночас укладено було й одинадцятирічне перемир'я з російським царем.