ІСТОРІЯ Й ТОПОГРАФІЯ ВОСЬМИ ЗАПОРІЗЬКИХ СІЧЕЙ

Володіючи широкими степами, що простилалися на величезну відстань на схід і захід від ріки Дніпра, запорізькі козаки при всьому цьому завжди вважали центром своїх вольностей ріку Дніпро: на Дніпрі чи поблизу Дніпра вони постійно влаштовували свою столицю, Січ. Назва козацької столиці — «Січа, Січ» — виникла, без сумніву, від слова «сікти», «висікати» в розумінні рубати, отже, має однаковий корінь з великоруським словом «засіка». Доказом цього служать документи минулих віків, що дійшли до нас, котрі розкривають весь хід поступової колонізації нових дніпровських степових місць, яка йшла зі старої Малоросії на Низ. Колонізація ця виявлялася передовсім у тому, що піонери нової землі, обравши для свого поселення відлюдні лісові нетрі, мало доступні для набігів степових вершників, висікали серед неї ліс, і тут, на розчищеній лісовій місцевості, де лишалися лише пні від вирубаних дерев, заводили своє селище. Природно думати, що таким самим чином виникла Запорізька Січ, і саме від цього отримала свою назву. Але ця назва, виникнувши в лісовій місцевості, переносилася й на ті місця, де взагалі не було лісу й де навіть не виникало необхідності в очищенні місця від лісової рослинності. Навіть навпаки: траплялося, що обране місце для влаштування у ньому Січі вимагало штучних укріплень; для цього висікали десь поблизу наміченого для Січі місця товсті дерева, загострювали їх згори, осмолювали знизу і вбивали частоколом навколо якогось острова чи мису правильною підковою, як це можна було бачити при розкопках Чортомлицької Січі. Таким чином, назва козацької столиці «Січ» мала подвійний зміст: це було розчищене серед лісу, або укріплене висіченим лісом місце. Отже, думка про те, що назва Січі виникла від слова «сікти» в розумінні «рубати», бо запорожці вважали своїм головним завданням сікти голови ворогів, здається цілком неправдоподібною. У переносному розумінні слово «Січ» означало столицю усього запорізького козацтва, центр діяльності й управління всіма військовими справами, резиденцію всіх головних старшин, котрі очолювали низове козацтво.

Поряд зі словом «січ» ставилося слово «кіш», що часом звався «вельможним запорізьким Кошем». Це вже слово безсумнівно запозичене ззовні, а саме взяте у татар, як «козак», «отаман», «осавул», «чауш», «чабан». Татарською мовою слово «кіш», чи правильніше «кхош», означало десять тисяч зведених докупи овець. «Для зручності виконання пастуших обов'язків, — зауважує щодо цього Хартахай, — татари часто використовували союзи. На чолі союзу стояла людина, яка мала свою власну отару і яка, крім того, прославилася як добрий розпорядник, що вдало примножує свою худобу. З такою людиною всі охоче вступають у союз. Цей союз має таку організацію. На чолі його стояв засновник, а членами вважалися вкладники. Десять з'єднаних отар, по 1000 овець у кожній, складають одну зведену під спільною назвою кхош. Оскільки 10000 овець незручно годувати на одному місці, то весь кхош ділився на малі отари по тисячі й менше овець. При кожній повній отарі було троє чоловік; вони відомі під назвою чабанів. Той, хто відзначався особливою моторністю, ставав безпосереднім начальником чабанів зведеної отари й отримував титул отамана. Головне управління усіма окремими отарами зосереджувалося в коші. Там живе начальник союзу й верховний правитель коша». Запорожець Микита Леонтійович Корж пояснює слово «кіш» наступним чином: кочуючи взимку й улітку по степах, запорізькі козаки використовували для захисту пастухів від холодних вітрів і негоди коші; ці коші нагадували намети: вони були обшиті навколо повстю і для зручності пересування з місця на місце були на двох колесах; у середині влаштовували кабицю для багаття, біля якого сушилися і грілися в негоду пастухи. Обидва ці пояснення погоджує професор Григор'єв. За його словами, «кіш означає всіляке тимчасове приміщення в пустому місці або на дорозі: окрему кибитку, кілька кибиток разом і цілий табір... Тому кошем називалася, як у татар, і головна квартира запорізького війська, що складалося з людей неосілих, готових завжди переноситися з місця на місце».

Слова «січ» і «кіш» вживалися запорізькими козаками то як синоніми, то з цілковитим розрізненням одного від іншого: під словом «січ» звичайно розуміли постійну столицю, постійне ядро козаків, постійний центр усього козацтва, до того ж у себе, вдома; а під словом «кіш» найчастіше розуміли уряд, іноді воно мало значення тимчасового місця перебування козаків, військового табору, ставки, etat major,¹ навіть значення козацького табору. Але найчастіше слова «кіш» і «січ» вживалися з однаковим значенням постійного місця перебування запорізьких козаків. Тому в документах запорізького архіву, котрі дійшли до нас, зустрічаються підписи: «Дано з Коша при Бузі», тобто з тимчасового табору при Бузі; «Дано з Коша Січі запорізької», «Дано в Коші Січі запорізької», тобто з постійного місця при Січі запорізькій; «Писано в Коші», тобто писано у ставці при постійній Січі; «Запорізький Кіш», тобто запорізька Січ, при цьому рік, місяць, число й місце постійної, наприклад Нової Січі.

Протягом свого понад двохсотрічного існування запорізькі козаки послідовно змінили вісім Січей: Хортицьку, Базавлуцьку, Томаківську, Микитинську, Чортомлицьку, Олешківську, Кам'янську й Нову, або Підпільненську. Причинами перенесення Січей з одного місця на інше були частково більші зручності для життя в одній місцевості порівняно з іншою, частково стратегічні міркування, частково суто випадкові явища, наприклад, брак води, мала площа, шкідливість місцевості для здоров'я, епідемії, внаслідок яких певна місцевість настільки заражалася, що живим людям мимоволі доводилося переносити весь центр життя, або Січ, в іншу, здорову місцевість.

Послідовний перелік запорізьких Січей знаходимо в «Історії» князя Семена Мишецького, звідки його запозичили літописець Рігельман, а за ним історики Бантиш-Каменський та Маркевич. Князь Мишецький налічує десять Січей: у Седневі біля Чернігова; у Каневі нижче Києва; Переволочній поблизу Кременчука; на Хортиці; на Томаківці; на Микитиному мисі; у гирлі ріки Чортомлика; в гирлі ріки Кам'янки; в урочищі Олешки, й, нарешті, на річці Підпільній. У цьому переліку відсутня Базавлуцька Січ, зате є три інші Січі — у Седневі, Каневі й Переволочній, яких не можна вважати Січами.

Справа в тому, що запорізькими козаками, на відміну од малоросійських, українських, черкаських, реєстрових, городових і сімейних, котрі жили у Старій Малоросії, тобто Київській, Полтавській, Чернігівській і частково Подільській губерніях, звалися власне ті козаки, котрі жили за порогами Дніпра; отож запорізькими Січами в точному й буквальному розумінні слова повинні зватися лише ті, котрі виникли й були влаштовані нижче порогів. Оскільки Седнів, Канів, Переволочна знаходяться значно вище порогів, до того ж у Старій Малоросії, вважати їх запорізькими Січами зовсім немає підстав. У даному випадку свідчення князя Мишецького важливе нам саме тим, що воно підтверджує лише визнаний в історії України факт поступової колонізації, що йшла з міст у степи, та тісний зв'язок і близьку спорідненість запорізьких козаків із українськими. Таким чином, першою запорізькою Січчю слід вважати Січ на острові Хортиці, нижче порогів.

Острів Хортиця — найбільший і найвеличніший з усіх островів на всьому Дніпрі. Він був відомим уже багатьом давнім історикам і письменникам. У грецького імператора Константина Багрянородного (905-959) він має назву острова св. Григорія, котра, як гадають, походить від імені Григорія, просвітника Вірменії, який колись приїжджав на Русь по Дніпру, в руських літописах він називається Хортичем, Кортицьким, Городецьким, Ортинським, Інтрським островом; у Еріха Лясоти, у Боплана, в «Книге большого чертежа»² Хортицею та Хіртицею; у польського хроніста Мартина Бєльського Хорчикою; у Василя Зуєва й князя Мишецького — Хортиц; на атласі Дніпра 1786 р. адмірала Пущина Хитрицьким; у Рігельмана Хордецьким островом.

Острів Хортиця, за поясненням професора Бруна, отримав свою назву від слова «хорт», тобто пес, якого наші предки, слов'яни-язичники, зупиняючись на острові нижче порогів під час плавання по Дніпру на шляху «з варяг у Царград», могли приносити в жертву своїм богам. «Пройшовши Крарійський перевіз, вони — руси — пристають до острова, котрий зветься іменем св. Григорія. На цьому острові вони приносять свої пожертви: там стоїть величезний дуб. Вони приносять у жертву живих птахів; навколо встромлюють також свої стріли, а інші кладуть шматки хліба й м'яса, і що в кого є, за своїм звичаєм. Тут вони кидають жереб — убивати птахів і їсти, чи залишати в живих». У руських літописах назва Хортиця уперше згадується під ПОЗ роком, коли великий князь Святополк Ізяславич у союзі з іншими князями йшов походом проти половців: «И поидоша на конихъ, и в лодях, и придоша ниже порогъ и сташа въ Протолчехъ и в Хортичимъ островъ». З тих же руських літописів ми довідуємося, що на острів Хортицю з'їжджалися усі головні руські князі та їх союзники, коли 1224 року вирушали на першу битву проти татар, до ріки Калки: «Придоша къ рЪцЪ ДнЪпру и въидоша в море: бъ бо людей тысящи, и воидоша в ДнЪпръ и возведоша пороги и сташа у рЪки ХорътицЪ на броду, у Протолчи».

Виникнення, влаштування й історія ХОРТИЦЬКОЇ СІЧІ тісно пов'язані з історією й подвигами знаменитого вождя запорізьких та українських козаків, князя Дмитра Івановича Вишневецького, відомого в козацьких народних думах під іменем Байди. Князь Дмитро Вишневецький уперше з'являється на Хортиці 1556 року.³ Нащадок волинських князів Гедиміновичів, Вишневецький був людиною православної віри, володів численними маєтностями у Кременецькому повіті: Підгайцями, Окимнами, Кумнином, Лопушкою та ін., мав трьох братів — Андрія, Костянтина й Сигізмунда — і вперше згадується під 1550 роком, коли польський уряд призначив його на посаду черкаського й канівського старости. На цій посаді Вишневецький залишався до 1553 року; отримавши від короля Сигізмунда Августа відмову на прохання про якесь надання, князь Дмитро Вишневецький, за давнім правом добровільного від'їзду служилих людей, виїхав із Польщі й став на службу до турецького султана. Тоді польський король, стурбований тим, що турки отримають в особі Вишневецького чудового полководця, яким він насправді був, тепер ворога польського престолу, знову запросив князя до себе, давши йому в управління ті самі міста Черкаси й Канів. Та керуючи цими містами, князь, хоча й задоволений цим разом із короля, лишився невдоволеним власним становищем: душа його жадала воєнної слави й ратних битв. Тоді у князя виникла велика думка: знищити всю ногайсько-кримську орду татар і, якщо можна, оволодіти чорноморським узбережжям. Ця смілива думка була першим кроком на шляху до вигнання турків з Європи, до якого наприкінці XVI ст. прийшло багато політиків у Західній Європі і який у другій половині XVIII століття виконував князь Григорій Потьомкін. Свій план Дмитро Вишневецький послідовно намагався здійснювати й відкрито висловив його 1556 року. Він знайшов собі союзників, російських козаків дяка Ржевського й запорізьких козаків отаманів Млинського й Михайла Єськовича, і разом із власними трьома сотнями черкасько-канівських козаків ходив проти татар і турків під Іслам-Кермен, Волам Кермен і Очаків. Вдало повоювавши з ворогами християнської віри в їх власній землі, Дмитро Вишневецький згодом відступив на острів Хортицю, розраховуючи здійснювати звідси постійні набіги на мусульман. Для цього він влаштував тут «город». Цей «город» і послужив для запорізьких козаків прототипом Січі. Невідомо, чи запорізькі козаки справді називали «город» Вишневецького Січчю, але близька до даної події людина, посол германського імператора Рудольфа II Еріх Лясота, котрий проїжджав поблизу Хортиці 1594 р., свідчить, що це був «замок», зруйнований згодом татарами й турками. Укріпившися «городом» на острові Хортиці, Дмитро Вишневецький десь у той час знову відійшов від польського короля і в травні 1557 року писав російському цареві Івану Грозному, що до нього на острів Хортицю приходив кримський хан Девлет-Гірей із сином і з багатьма кримцями, затято бився з князем двадцять чотири дні; але божим милосердям, іменем і щастям царя, володаря й великого князя, він, Вишневецький, відбився від хана, побив у нього навіть багатьох кращих людей, отож хан пішов від Вишневецького «с великим соромом», і такий знесилений цією поразкою, що Вишневецький відібрав у кримчаків багато кочовищ. У вересні 1557 р. Вишневецький через свого посланця Михайла Єськовича висловив бажання перейти в підданство до московського царя, повідомив Івана Грозного про влаштування на Дніпрі, «на Кортицькому острові города, навпроти Кінських Вод, біля кримських кочовищ». Того ж року Вишневецький повторно сповіщав царя, що він прийняв від нього на острові Хортиці боярських дітей Андрія Щепотьєва, Нечая Ртищева й Михайла Єськовича, отримав охоронну грамоту, царське жалування і згоду царя прийняти князя у російське підданство, а на закінчення повідомляв, що він знову задумав похід проти мусульман під Іслам-Кермен. Відправивши до царя Андрія Щепотьєва, Нечая Ртищева, Семена Жижемського й Михайла Єськовича, Дмитро Вишневецький просив через своїх посланців дозволити йому цей новий похід на одвічних ворогів віри Христової. Однак поки від царя прийшов дозвіл на цей похід, хан сам випередив князя: у жовтні 1558 року Девлет-Гірей несподівано підступив до острова Хортиці з великою кількістю людей турецького султана й волоського господаря, обліг «город» Вишневецького та запорізьких козаків, які були з ним. Вишневецький і цього разу довго відбивався від мусульман, але врешті, не маючи продовольства для своїх коней і людей, залишив Хортицю й відійшов у Черкаси й Канів, а звідти подався у Москву.

З Москви у жовтні того ж 1558 року разом із кабардинським мурзою Канкликом Конуковим, власним братом, отаманами, соцькими й стрільцями Дмитро Вишневецький відплив на судні в Астрахань, з Астрахані до черкесів у Кабарду. Тут йому було наказано збирати рать і йти повз Азов на Дніпро, на Дніпрі стояти й спостерігати за кримським ханом «скільки бог поможе». Виконуючи царський наказ, Вишневецький спочатку зупинився під Перекопом; не зустрівши тут жодного ворога, перейшов до Таванської переправи «на полтретьятцать верст ниже Ислам-Керменя»; простоявши марно на переправі три дні, Вишневецький піднявся звідси на острів Хортицю і тут з'єднався з дяком Ржевським і його ратниками.

Зустрівши Ржевського вище порогів, Вишневецький звелів йому залишити всі коші з припасами на острові Хортиці, відібрав кращих людей з його раті — невеличку кількість боярських дітей, козаків та стрільців, а решту відіслав у Москву, і далі з відбірним військом пішов «літувати» в Іслам-Кермен, звідки хотів захопити турецькі міста Перекоп і Козлів. Кримський хан, зрозумівши наміри Вишневецького, відійшов углиб півострова за Перекоп. Довідавшись про відхід хана за Перекоп, цар Іван Грозний відрядив до Вишневецького посла з жалуванням і через нього ж наказав князеві залишити на Дніпрі Ширяя Кобякова, дяка Ржевського й Андрія Щепотьєва з небагатьма боярськими дітьми, стрільцями й козаками Данила Чулкова і Юрія Булгакова, а самому їхати до Москви. Князь скорився волі царя; але за два роки він знову опинився на Дніпрі поблизу острова Хортиці, звідки, зв'язавшися з польським королем, удруге перейшов до нього на службу; з його від'їздом та наступною вельми трагічною смертю історія Хортицької Січі надовго припинилася.

1594 року повз острів Хортицю їхав посол германського імператора Рудольфа II Еріх Лясота до запорізьких козаків; на своєму шляху він бачив два острови Хортиці: Велику й Малу. Саме з останньою Лясота пов'язує подвиги князя Вишневецького; тут він вказує на рештки того «городка», котрий Вишневецький влаштував для захисту від татар: «Четвертого липня, — пише він, — пройшли ми повз дві річечки, звані Московками, які впадають у Дніпро з татарського боку. Далі пристали до берега поблизу острова Малої Хортиці нижче за течією, де років тридцять тому був збудований замок Вишневецького, зруйнований потім татарами й турками». Дещо кізніше за Лясоту про острів Хортицю розповідає й польський хроніст Мартин Бєльський: «Є й інший острів поблизу того — Коханого — званий Хорчика, на котрому Вишневецький до цього жив і татарам дуже шкодив, так що вони через нього не сміли так часто вдиратися до нас». У XVII столітті Боплан писав про Хортицю, що це дуже високий острів, оточений майже з усіх боків кручами, завдовжки понад дві милі, а завширшки близько півмилі зі сходу, а з заходу вужчий і нижчий; його не затоплює; вкритий він дубовим лісом. У XVIII ст. (1736-1740 рр.) князь Семен Мишецький повідомляв про Хортицю, що за почутими ним розповідями цей острів колись становив одне ціле зі степом, що його оточує, а згодом утворився від дії весняних вод на низький берег Дніпра; що на ньому здавна була запорізька Січ; що під час польсько-російської війни 1630 року вождь запорізьких козаків Сагайдачний збудував на цьому острові фортецю або окоп; а 1738 року, під час російсько-турецької війни, російські війська влаштували на ньому великий ретраншемент з багатьма редутами й флешами, і що навпроти нього дуже довго стояла російська армія і флотилія, що відійшла від Очакова. Крім свідоцтва князя Митецького (зрештою, дуже ненадійного там, де він торкається зовнішньої історії запорізьких козаків), ми не маємо інших вказівок на перебування гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного на острові Хортиці. Здається, на перебування Сагайдачного на Хортиці натякає лише історик Устрялов, кажучи, що на початку XVII століття запорожці, маючи тут свою Січ, покинули її, а потім, 1620 року, відновили її на тому ж місці й знову покинули. Щодо спорудження на острові Хортиці земляних укріплень російськими військами, то, крім свідоцтва Мишецького, є й інші вказівки, з котрих видно, що ці споруди було збудовано не 1738 року, як пише автор «Історії про козаків», а 1736 року: «В минулу росіян з турками війну 1736 року, на острові Хортиці було збудовано чималий ретраншемент з лініями впоперек острова, де велося і будівництво військових суден, але ліс для цього доставляли з далеких місць вище по Дніпру через пороги на Дніпрі, вище цього острова, за 60 верст, біля Кодацького ретраншементу, які, тягнучись униз, не дійшли до того острова лише десять верст». Спорудження згаданих укріплень на Дніпрі, на острові Хортиці, як пояснює очевидець і учасник російсько-турецьких воєн 1736-1738 років,⁴ Христофор Манштейн, мало на меті те, що «під час походу й польових дій 1736 року граф Мініх зберігав вільне сполучення з Україною так: оскільки військо за кордон російський виступало на певну відстань, він наказував на деяких відтинках робити невеликі земляні укріплення, отож вони, якщо місце було забезпечене дровами й водою, були віддалені одне від іншого на одну чи дві милі... У кожному з цих укріплень залишали одного чиновника й 10-12 ратників або драгунів та до 30 козаків, а в більших від 400 до 500 стройового війська й приблизно таку ж кількість козаків під керівництвом штаб-офіцера. Ці розосереджені війська повинні були супроводжувати гінців і заготовляти сіно про запас... Фортечки були досить корисними ще й для обозів, що йшли до війська; тут вони були в безпеці від будь-якого ворожого нападу і звичайно зупинялися в одній із них на ночівлю». Чи влаштовував на острові Хортиці, крім Сагайдачного й Мініха, укріплення козацький ватажок Яків Шах, відомий сподвижник Івана Підкови, що діяв наприкінці XVI ст., на це у нас немає жодних вказівок, незважаючи на запевнення автора лубочної «Історії Малоросії» Семенова.

Острів Хортиця у наш час має в обводі 24.5 версти й площу 2547 десятин і 325 квадратних сажнів землі; його найбільша висота у північно-східному розі при середньому рівні води в Дніпрі досягає 25 сажнів. Південно-східна половина острова — це низовинні плавні, змережені річками, озерцями, єриками, лиманами, затоплювані щовесни водою і вкриті невеликим лісом; ще не так давно тут ріс великий будівельний ліс, тепер вирубаний дощенту; за планом 1798 року на всьому острові Хортиці налічувалося «лісу дров'яного, дубового, кленового, березового й тернового 310 десятин, 150 квадратних сажнів», за планом 1875 року — 222 десятини й 405 сажнів, а за планом 1888 року — 402 десятини; у наш час тут переважають дерева так званої м'якої породи: осокір, біла верба, шовковиця, верба, лоза різних порід, серед якої росте висока й густа трава, в якій ховаються дикі гуси, качки, дупелі, коростілі та інші птахи. Особливо багаті на птицю озера Лозувате, Прогній, Домаха, Карасеве, Підкручне, Головківське, Осокорове та ін.; крім того, в озерах багато риби та досить великих раків. Північно-східна половина острова — це степова рівнина, розташована врівень з материком, що підходить у цьому місці до обох берегів Дніпра. У північно східному кінці острова, званому Вищою Головою, на лівому березі Хортиці є природна печера, точніше грот, що має назву Змієва. Ця печера здіймається над водою Дніпра при його середньому рівні більш як на півтора сажні. Всередині це заглиблення схоже на вузький коридор завдовжки понад три аршини і заввишки у два сажні при ширині близько двох аршинів. Нижче печери йде глибока яма в напрямку з півночі на південь, всипана по всій основі піском і набита колючою травою «якірцями». Назву свою печера, за переказом, отримала від змія, котрий жив тут за козаків-запорожців. «Він нікого не чіпав, і козаки не боялися його. Бувало, розповідають, уночі той змій як засяє — як засяє, то так і освітить Дніпро. Кажуть, він і не щоночі з'являвся, а так — раз на місяць чи на три тижні, та все біля печери, яку ми й тепер звемо Змієвою».

Береги острова Хортиці перетинали дванадцять балок, які отримали свої назви частково ще від запорожців, частково ж від нинішніх його жителів, німців колоністів, а саме: Музичина, Наумова, Громушина, Генералка, Широва, Корнетівська, Корнієва, Липова, Сапожникова, Шанцева, Дубова, Совутина, названа від запорожця Совути, який жив у печері балки й виходив на світ божий лише по ночах, мов сова. Між балками по берегах острова є кілька величезних гранітних скель, серед яких особливо примітна Думна, а також Вошива скеля; переказ пояснює, що на першу запорожці сходили для своїх самотніх роздумів, а на другу часто вилазили представники запорізької «голоти», щоб бити на ній воші у своїх штанях. Крім балок і скель навпроти північно-західної околиці острова Хортиці примітним було ще урочище Царська пристань: 1739 року тут була збудована «от россиян запорожская верфь», а 1790 року тут зупинялися «царські» плоти з різним лісом, переданим російським урядом німцям-колоністам в час їх переселення на колишні запорізькі землі; 1796 року тут була заснована адміралом Рібасом Катеринославсько-Дніпровська корабельня для будівництва суден, які мали перевозити сіль із Криму в Одесу й Овідіополь, тому-то пристань і отримала назву Царської.

Від перебування на острові Великій Хортиці запорізьких козаків залишилося, за місцевим переказом, у наш час чотири цвинтарі в північно-західній частині острова, але чи згадані цвинтарі справді належать до часів запорізьких козаків, цього без грунтовних розкопок не можна стверджувати категорично. Крім чотирьох цвинтарів на острові Великій Хортиці збереглися ще земляні укріплення, звані місцевими німцями Schanzengraben і також приписувані запорізьким козакам; вони займають великий простір на півночі і в самому центрі острова й складаються з 20 траншей та 21 редуту, кожна сторона яких має довжину 6 сажнів. Але кому ж належать ці укріплення? Князеві Дмитру Вишневецькому, гетьману Петру Сагайдачному чи російським військам минулого століття? Навряд чи двом першим: Вишневецькому вони були тут непотрібні, бо він сидів у своєму «городі» чи «замку» на острові Малій Хортиці, як стверджує Еріх Лясота, а для Сагайдачного, якщо він справді був тут, вони надто великі. Навряд чи у Сагайдачного могли бути такі значні сили, щоб зводити на величезному острові 25 верст окружністю цілу мережу довгих і складних укріплень, що вражають глядача своєю грандіозністю навіть у наш час: якщо розтягнути в одну лінію всі траншеї північної половини острова та додати до них довжину траншей середньої частини, то вийде лінія довша за чотири з половиною верстви, та ще лінія завдовжки 126 сажнів з двадцяти одного редуту, якщо рахувати по 6 сажнів у кожній стороні редуту. Очевидно, що на спорудження таких укріплень треба було немало часу та й немалих сил. Отож природніше буде віднести спорудження укріплень острова Великої Хортиці до російських військ під час російсько-турецьких воєн 1736-1739 років; деякі з них, як видно з наведеного свідоцтва, були протягнуті впоперек острова, в такому вигляді й збереглись.

Паралельно острову Великій Хортиці лежить острів Мала Хортиця, на атласі Дніпра 1786 року адмірала Пущина — Вирва, а тепер, за належною німцям колонією Канцерівкою, званий Канцерським островом. З наведеного вище свідоцтва германського посла Еріха Лясоти ми знаємо, що саме на цьому острові князь Дмитро Іванович Вишневецький влаштував свій «замок», в котрому двічі відбивався від кримського хана Девлет-Гірея. Отож природно гадати, що перша Хортицька Січ у XVI столітті була заснована не на Великій, а на Малій Хортиці. Але історик XVIII століття князь Семен Мишецький стверджує, що Хортицька Січ була на тому острові, який ми звемо Великою Хортицею. Якщо в цьому не вбачати помилки князя Мишецького, можна припускати, що на острові Великій Хортиці Січ була влаштована вже у XVII столітті, при другому її відновленні, на що натякає історик Микола Устрялов.

За розповідями місцевих старожилів, Мала Хортиця кілька років тому була значно меншою, ніж зараз: це була скеля з укріпленнями; за нею від правого берега йшов «тиховод», що впадав у гирло балочки навпроти острова. Цей «тиховод» служив пристанню для запорізьких козаків, куди вони заводили свої байдаки. Один час тут ставали й царські судна; якщо покопати землю, то і в наш час тут можна знайти рештки запорізьких і царських суден, а з води можна дістати рушниці, шаблі, різне залізо. Мала Хортиця лежить у так званому Річищі, або Старому Дніпрі, на дві з половиною версти нижче північно-західного рогу Великої Хортиці, за одну версту від Царської пристані, й відділена від материка невеликою протокою Вирвою, що, мабуть, дало привід адміралу Пущину назвати 1786 р. й сам острів Вирвою. За своїм розташуванням він ділиться на дві половини: низовинну, вкриту лісом порівняно недавнього походження, на заході, й височинну, порослу травою, на сході. Мала Хортиця має 12 десятин і 1200 кв. сажнів землі; західний і південний краї острова похилі, східний і північний підвищені, скелясті й прямовисні, до семи сажнів заввишки при середньому рівні води. Підвищена частина острова має укріплення уздовж північної, південної і західної окраїн, що складаються з глибоких ровів з насипаними біля них валами заввишки від двох до трьох сажнів. Загалом укріплення Малої Хортиці мають вигляд підкови, північний і південний бік якої мають до сорока сажнів, а західний — 56 сажнів із припуском у 3 сажні для в'їзду; всередині укріплень викопано 25 ям, у яких нині ростуть груші. На думку військових фахівців, укріплення Малої Хортиці є так званим реданом із флангами, закритими горжею і траверсами, скерованими вгору і вниз проти течії для захисту Дніпра; зовні він справді нагадує «замок» чи «город», як називають його Еріх Лясота та російські літописи.

Обидві Хортиці, Велика й Мала, після падіння запорізької Січі були подаровані 1789 року німецьким колоністам із Данціга, тоді, як і тепер, їх було 18 господарів, тобто землевласників. Справа в тому, що у німців-колоністів, за законом майорату, після смерті батька вся земля переходила старшому синові, а решта дітей вдовольнялася грошима, худобою та різним рухомим майном, нажитим батьком; якщо ж батько бажає забезпечити землею й інших своїх синів, то купує її для них в іншому місці.

В наш час як на самих Великій і Малій Хортицях, так і в ріці Дніпрі біля них знаходять різні предмети давнини, що лишилися від запорізьких козаків. Якось у Старому Дніпрі, навпроти колонії Канцерівки, було знайдено 17 довгих, добре збитих човнів; іншим разом у Новому Дніпрі, нижче Совутиної скелі, було знайдено ціле судно, навантажене кулями та ядрами, а навпроти гирла балки Куцої у Старому Дніпрі було знайдено інше судно з гарматою; там само відкрили третє судно, а в ньому невелику, криву й заіржавілу шаблю з оправленим сріблом руків'ям; але всі ці судна як були, так і лишились у воді і в наш час. На самих островах у різний час знаходили мідні й залізні гармати, ядра, бомби, кулі, свинець, особливо після дощу й вітру. «Тоді мисливцям не треба було купувати свинцю, а треба було лише дочекатися, поки пройде дощ і здійметься вітер, а тоді йти та збирати скільки завгодно». Знаходили також, рушниці, кинджали, кольчуги, різноманітні металеві стріли, замки, гудзики, бляхи, глечики, різні монети, людські скелети з рештками одягу й пробитими стрілами черепами. А на одному острові навпроти Кічкасу, тепер змитому водою, й на великих скелях Стовпах якось знайшли цілі склади зброї. «Раніше на Хортиці, — розповідають найстаріші німецькі діди, — можна було знайти всіляку всячину, а тепер колоністи навчилися підбирати всілякі дрібниці й продавати євреям, які щодня навідуються для цього на наш острів. Мідних і чавунних речей, особливо куль, багато пішло на завод, де їх плавлять, а потім виливають з них різні нові речі. Ядра й бомби підбирають російські баби: вони використовують їх для різних домашніх потреб. Тепер багато що підібрали люди, багато винесла вода. Бачите, в давні роки Дніпро був вужчим, ніж тепер, і йшов ближче до Вознесенки, ніж до острова; тому Хортиця була ширшою. Але з часом Дніпро почав залишати свій лівий берег, від Вознесенки, й подаватися праворуч, ближче до острова, став розмивати його, виносити з нього різні речі... В давнину, бувало, як підеш різними балками на острові, то чого тільки не побачиш: там стирчить велика кістка з людської ноги, там біліють зуби разом із широкими щелепами, там вивернулися з піску ребра, жовті як віск від часу й повітря, крізь які проросла трава. Надумаєш, було, викопати яму, щоб щось зварити чи спекти, наткнешся на цвях або шматок заліза; захочеш зірвати собі квітку, нахиляєшся, дивишся — череп людський з дірками, крізь які виросла трава, а у траві квіти зачервоніли; треба тобі сховатися від когось у печері, біжиш туди і натикаєшся на великий мідний казан, череп'яну чашку чи ще щось подібне».

Існування БАЗАВЛУЦЬКОЇ СІЧІ, котра отримала свою назву від татарського слова «бузлук» — лід, засвідчене Еріхом Лясотою в XVI столітті й планом запорізької Січі XVIII ст. Еріх Лясота 1594 року пише у своєму щоденнику: «Дев'ятого травня прибули ми до острова Базавлука, біля рукава Дніпра Чортомлика, або, як вони висловлюються, біля Чортомлицького Дніприща, близько двох миль. Тут була тоді Січ козаків, котрі послали нам назустріч кількох із головних осіб свого товариства й вітали наше прибуття великим залпом із гармат. Потім вони провели нас у Коло, якому ми просили передати, що нам було вельми приємно застати все тамтешнє лицарське товариство в повному здоров'ї. Та оскільки за кілька днів до цього, тобто 30 травня, начальник Богдан Мікошинський рушив до моря з 50 галерами й 1300 чоловіками, то ми побажали відкласти виконання свого доручення до повернення начальника та його сподвижників, поки все військо не буде на місці». План запорізької Січі 1773 року, поданий імператриці Катерині II, вказує також на існування колись Базавлуцької Січі, як це видно з приписки, зробленої на ньому: «Укріплене поселення війська козацького на західному березі, при гирлі Базавлука, початок свій мало, за словами письменників, у часи польського короля Стефана Баторія, котрий намірився свої межі до Чорного моря й до півострова Криму поширити... В той же час і кріпость Січ, по Дніпру від Києва за 434 версти, збудована».

Місце Базавлуцької Січі, описане Еріхом Лясотою, видно нам цілком виразно. Лясота плив по Дніпру, з Дніпра по Чортомлицькому Дніприщу, з Чортомлицького Дніприща гілкою Підпільною, з Підпільної по гілці Сандалці, з Сандалки по її рукаву Верхній Лапці, з Верхньої Лапки в ріку Базавлук, «до острова Базавлука при Чортомлицькому Дніприщі». Це зовсім не суперечить тому, що у Лясоти острів Базавлук стоїть при Чортомлицькому Дніприщі, хоч насправді Чортомлицьке Дніприще віддалене від острова Базавлука на 8-10 верст по прямій. Справа в тому, що теперішні гілки — Чортомлицьке Дніприще, Підпільна, Сандалка й Верхня Лапка — становлять, по суті, одну річку, але з різними назвами, від початку й до кінця її можна прийняти за Чортомлицьке Дніприще, але в різних місцях вона має різні назви. Прикладом може бути гілка Підпільна й річка Конка, які в різних місцях мають різні назви. Зрештою, вислів «при Чортомлицькому Дніприщі» можна розуміти і в тому значенні, як кажуть зараз: «на недалекій відстані від Чортомлицького Дніприща». Таким чином, врахувавши цю обставину, можна, здається, без жодного перебільшення сказати, що Базавлуцька Січ була не там, де Чортомлицька, й не там, де Підпільненська, тобто не в селі Капулівці і не в селі Покровському, а біля нинішнього села Грушівки Херсонського повіту, біля гирла ріки Базавлука. Та даремно стали б ми у наш час шукати острів із назвою Базавлук на річці Базавлук, навпроти села Грушівки. Щоправда, тут є два острови, один із яких місцеві жителі називають Дівичим, а другий узагалі не має ніякої назви. Та саме останній слід прийняти за острів Базавлук. Справа в тому, що на великому просторі від гирла ріки Базавлука вгору тільки й є два острови; але нижній, Дівичий, щовесни заливає водою, і його не можна вважати відповідним для влаштування Січі, а верхній, безіменний острів, майже ніколи не заливає вода. Саме він, очевидно, й був місцем другої запорізької Січі, Базавлуцької.

Вибір місця для Січі на острові Базавлуку виявляє великі стратегічні міркування у запорізьких козаків. Острів Базавлук лежить на чотири версти вище гирла ріки Базавлука, між лиманами Бейкушем та Журавлівським, а від Дніпра віддалений на 22 версти по прямій лінії. З південного боку, тобто від татар, він захищений передовим островом Дівичим, розташованим на 8 верст нижче Базавлука, островом дуже низьким, зате вкритим у літній час таким густим лісом, такою густою травою, особливо чаканом,⁵ вимелгою, й осокою, що через них не було ніякої можливості ні проїхати, ні пройти; навіть у наш час цей острів у багатьох місцях абсолютно недоступний для людини. Нижче Дівичого острова протягом десяти верст до самого Дніпра йдуть густі плавні, вкриті великим лісом, порослі високим очеретом і непролазною травою, перетяті вздовж і впоперек безліччю рік, річок, лиманів і озер. Зі східного боку острів Базавлук захищає сама ріка та її високий берег, так званий Красний Кут, який отримав свою назву від червоної оголеної глини; з північного — лиман Бейкуш,⁶ із західного — високий, хоча й пологий кряж, що йде уздовж ріки Базавлука. Своєрідним свідоцтвом перебування запорізьких козаків січчю на острові Базавлуку до цього часу є вцілілі на ньому неглибокі ями в кількості 21, розташовані абсолютно правильно в одну лінію одна біля одної коло східного краю острова. Вони нагадують залишки січових куренів або кошів, котрі, за свідченням Лясоти, були виконані на Базавлуку з хмизу і вкриті для захисту від дощу конячими шкурами.

Коли й ким заснована Базавлуцька Січ і скільки часу вона існувала, цього ми сказати не можемо,⁷ оскільки про це немає жодних даних. Знаємо лише, що Базавлуцька Січ відома з перебування на ній Еріха Лясоти.

Мета поїздки Еріха Лясоти на Базавлуцьку Січ пов'язана була з ідеєю вигнання турків з Європи. Ця ідея з'явилася у політиків ще в XVI столітті: Іспанія, Італія й Німеччина уклали союз проти турків, до якого вони вважали за потрібне залучити Польщу, Молдавію і навіть Росію. До цього послідовно прагнули Філіпп II, король Іспанії, папа римський Григорій XIII, Максиміліан II та Рудольф II, германські імператори. Кожен з них намагався неодмінно залучити до справи й Росію. Було навіть висловлено думку пообіцяти московському цареві Кримський півострів, а згодом і саму столицю турків Константинополь, якщо він погодиться взяти участь у союзі. Оскільки усіх цих союзників здавалося замало для здійснення ідеї, визнали за потрібне залучити до задуманої справи ще й запорізьких козаків, постійних ворогів турків, як і інших мусульман. Особливо енергійно турбувалися про це Рудольф II та Григорій XIII. З одного і з другого боку до запорожців були послані представники: від імператора — Еріх Лясота, а від папи — патер дон Александро Комулео. «Александро Комулео був посланий папою Григорієм XIII до християнських народів Туреччини з апостольськими цілями, і при цій подорожі, що тривала три роки, точно довідався про кількість християн, як латинських, так і грецьких, котрі жили в деяких областях і царствах турецької землі; дізнався про дух цих народів, бачив ті країни та воєнні проходи для військ, і довідався, наскільки легко і яким чином можна вигнати турків з Європи, про що з усією відвертістю й доповідав кардиналу Джорджіо Романо». Побувавши у Трансільванії, Галичині, Молдавії й Польщі і всюди отримавши згоду з боку уряду йти проти турків, патер Комулео вирішив нарешті вибратися й до запорізьких козаків. «Козаки перебувають біля Великого (тобто Чорного) моря, чекаючи нагоди увійти в гирло Дунаю. Число цих козаків не доходить і до 2000. Гадаю, вони вирушили туди на прохання його цісарської величності; інші козаки перебувають на татарському кордоні. Для особистих переговорів з останніми я поїду в Кам'яницю й куди знадобиться, 27 квітня 1594 року». Переговори Комулео з козаками тривали близько півтора місяця, із самого кінця квітня до середини червня. На той час козаки стояли на п'ять днів дороги від Кам'яниці в кількості близько 2500 чоловік разом з кошовим («начальником») Богданом Мікошинським. Останній письмово запевняв папського посланця, що він готовий зі своїми козаками послужити папі проти турків. Отримавши цього листа, Комулео став наполягати, щоб молдавський господар об'єднався з козаками проти спільного ворога. Та молдавський господар, котрий раніше давав цілковиту згоду слухати в усьому папського нунція, тепер відповідав ухильно: почасти боячись турків, з якими він мусив миритися, щоб залишатися молдавським господарем, почасти ж боячись самих козаків, котрі могли обернути зброю проти нього самого.

А в той час, коли тривали ці наради дона Александро Комулео з молдавським князем і запорізькими козаками, в самій Січі перебував інший посланець, Еріх Лясота. Він застав тут козаків без начальника, котрі жили в окремих кошах, і мав чекати повернення кошового з походу, пробувши в Базавлуцькій Січі з 9 травня по 2 липня. Найближча мета його поїздки полягала в тому, щоб, залучивши запорізьких козаків до союзу з германським імператором, змусити їх тримати в страху турків і татар, котрі готувалися до походу проти Австрії. «Низові або запорізькі козаки, — пише Лясота, — котрі жили на островах ріки Борисфена, названої по-польськи Дніпром, пропонували свої послуги його імператорській величності через одного з посеред них, Станіслава Хлопицького, плануючи, у разі великих приготувань татар до походу та коли ті наміряться переправлятися через Борисфенське гирло біля Чорного моря, перешкоджати цьому їх переходу. Внаслідок цього імператор вирішив надіслати їм у дарунок прапор і суму грошей (8000 червінців) і побажав довірити мені передачу їм цих дарів, призначивши мені товаришем Якоба Генкеля, добре знайомого з місцевістю». Попередній план військових дій проти турків полягав у тому, щоб перешкодити татарам, котрі вже переправлялися через Дніпро, вдертися в Угорщину, напасти на імператорські володіння і таким чином відділити їх від турецького війська.

Прибувши в Базавлуцьку Січ і прочекавши тут 40 днів, Лясота врешті дочекався повернення кошового з походу. Той прибув з великою здобиччю і з полоненими, серед яких був один із ханських придворних, Біляк. Від Біляка Лясота довідався, що хан виступив у похід з 80 000 чоловік і мав іти просто на Угорщину. Після цього Лясота виклав своє доручення у козацькому колі, й козаки з приводу його пропозиції розділилися на дві групи — групу начальницьку й групу черні. Чернь після довгих суперечок спочатку висловила свою згоду вступити на службу під імператорськими прапорами й на знак цього почала кидати вгору свої шапки. Вона висловлювала цілковиту готовність битися з турками за германського імператора й не відмовлялася навіть вирушити у Волощину, а звідти, переправившись через Дунай, вдертися у саму Туреччину. Але далекий шлях, нестача коней і продовольства, віроломність волохів та їхнього господаря, невизначеність умов самого Лясоти змусили запорожців знову міркувати й сперечатися з приводу пропозиції, зробленої їм німецьким послом. Кінцевим підсумком цих нарад і суперечок було те, що запорожці вирішили відправити разом із Лясотою до Рудольфа II двох своїх посланців, Сашка Федоровича та якогось Ничипора і ще двох членів товариства, щоб домовитися з імператором щодо їхньої служби й утримання; водночас запорожці визнали за потрібне відрядити послів і до московського царя, захисника християн, із проханням прислати їм допомогу проти турків, одвічних ворогів російських людей. З того і з іншого боку було видано грамоти, що закінчувалися словами: «Datum у Базавлуку, при Чортомлицькому рукаві Дніпра, 3 липня 1594 року».

Цим наші відомості про Базавлуцьку Січ і вичерпуються. Про подальші результати договорів Лясоти із запорізькими козаками можна довідатися з донесення патера Комулео від 14 грудня 1594 року. Патеру Комулео довелося докласти багато зусиль, щоб розвіяти недовіру молдавського господаря до запорізьких козаків, та врешті йому вдалося звести їх. «Я влаштував, — каже він, — щоб згадані козаки підійшли до молдавських кордонів, що вони й зробили, ставши табором поблизу молдавського війська. Молдавський князь погодився діяти заодно з козаками, частково внаслідок моїх переконань і наполягань, для чого я два рази спеціально їздив у Молдавію, частково ж із страху перед турками і з боязні перед татарами, про котрих я дізнався, що турки хотіли з їх допомогою відняти у нього князівство. З огляду на це він зібрав військо в 21 000 чоловік, добре озброїв його артилерією і вийшов до проходу, яким татари звичайно йшли через Молдавію й Угорщину, вирішивши сміливо захищатися і не пропустити їх. Коли я потім довідався, що князь молдавський відмовився об'єднатися з козаками, то послав переконати їх не залишатися далі тут надаремно, а йти руйнувати якісь найближчі турецькі міста, обіцяючи при цьому, що молдавський князь не буде перешкоджати їм у цьому. Я потай запропонував начальнику козаків деякі подарунки, обіцяючи йому більше з часом. Останній і пішов із згаданими козаками. На цей раз я послав йому сто флоринів, котрі мав при собі, й обіцяв з'єднати його з дніпровськими козаками для хорошої здобичі. Начальник козаків не захотів чекати й пішов під місто Кілію, де й зупинився».

ТОМАКІВСЬКА СІЧ була заснована на острові Томаківці, котрий отримав свою назву від татарського слова «тумак» — «шапка», а по-іншому звався Дніпровським островом, Бучками, Буцькою, тепер же відомий як Городище. Виникнення Томаківської Січі можна віднести до двох моментів: або до часу, коли вперше була заснована Хортицька Січ, або до часу після заснування Базавлуцької Січі. В першій думці нас утверджує автор «Історії Малої Росії» Бантиш-Каменський, коли каже про князя Дмитра Івановича Вишневецького, який укріпив не лише острів Хортицю, а й острів Томаківку. Друге припущення виникає на тій підставі, що коли б Томаківська Січ була заснована після Хортицької, то про неї мав би згадати Еріх Лясота; він же, проїжджаючи повз Томаківку, навіть не згадав, що тут була Січ, тоді як про Хортицю виразно говорить, хто й коли влаштував на ній укріплення. То коли ж виникла Томаківська Січ? На це питання ми не можемо дати точної відповіді, бо не маємо про це жодних достовірних даних.⁸ Можна лише сказати, спираючись на слова польського історика Бєльського, що в XVI столітті вона вже існувала. Щоправда, історик Микола Іванович Костомаров стверджує, що Томаківська Січ виникла 1568 року, але наведений ним на підтвердження цього історичний документ нічогісінько не говорить про Томаківську Січ. Ось він слово в слово: «Подданым нашим, козаком тым, которые з замков и мест наших Украйных без росказаня и ведомости на тое господарское и старост наших Украйных зъехавши, на Низу, на Днепре, в полю и на иных входах перемешкивают: маем того ведомость, иж вы на местцах помененых, у входах разных свовольно живучи, подданым цара турецкого, чабаном и татаром цара перекопского, на улусы и кочовища их находючи, великие шкоды и лупезства им чините, а тым граници панств наших от непріятеля в небезпеченство приводите». В наведеному акті сказано лише про те, що запорізькі козаки «перемешкивают» на Дніпрі, на Низу й на полях. Але Дніпро великий, а Низ і поля ще більші: на Дніпрі, крім Томаківського острова, у межах Запоріжжя було 264 острови. Таким чином акт, наведений М. Костомаровим, нічого не говорить про Томаківську Січ, тому рік її виникнення та ім'я засновника залишаються невідомими нам. Так само невиразно говорить про Томаківську Січ і польський історик Мартин Бєльський: «Є і третій такий острів на Дніпрі, котрий звався Томаківкою, на якому переважно проживають низові козаки, оскільки це було для них найкраще укріплення». У Еріха Лясоти і в Боплана про Томаківську Січ узагалі нема жодних даних: вони згадують про неї лише як про острів на Дніпрі, причому Лясота навіть не називає його імені, хоча, без жодного сумніву, говорить саме про То-маківку. Він розповідає, що, спускаючись униз по Дніпру, його річкова флотилія проминула три річки Томаківки, що впадають у Дніпро з правого боку в тому місці, де є значний острів. А навпроти гирла річки Томаківки є лише один острів, однойменний з річкою. Боплан узагалі не бачив острова Томаківки й знає про нього лише з розповідей, що це острів високий, круглий, у вигляді півкулі діаметром не більше третини милі, весь вкритий лісом, ближчий до російського, як до татарського берега, й настільки відкритий, що з його вершини буцімто можна бачити весь Дніпро від самої Хортиці до Тавані. Зрештою, останні слова Боплана цілком неправдоподібні, адже це значить бачити з одного боку за 50, а з другого за 150 верст. Виразно про Томаківську Січ говорить лише князь Мишецький: він стверджує, що в давнину тут була запорізька Січ, і нині «тут знамените городище».

Але якщо наприкінці XVI століття на острові Томаківці й існувала Січ, то вже в першій половині XVII століття її перенесли звідси в інше місце, а острів у цей час був пустельним місцем, на якому часто знаходили собі притулок різні особи, що шукали в пониззі Дніпра широкого простору й ховалися від жорстоких переслідувачів своєї батьківщини. На острів Томаківку, зокрема 1647 року 1 грудня, утік із в'язниці села Вужина Богдан Хмельницький зі своїм сином Тимофієм, втік від переслідувань польських властей. Тут відбулося і побачення Богдана Хмельницького з Іваном Хмелецьким, послом коронного гетьмана Польщі Миколи Потоцького. Посол переконував Хмельницького не починати війни проти поляків, облишити всі свої бунтівничі задуми й повернутися на батьківщину: «Запевняю вас чесним словом, що й волосина не спаде з вашої голови». Через рік після цього один із польських воєначальників 2 квітня 1648 року доповідав у столицю Польщі, що Хмельницький сидить на острові Буцька, інакше званому Дніпровським островом, за дві милі від лівого берега ріки, на котрому стояли поляки, і що його хтозна чи й дістанеш з доброї гармати.

Втім, що стосується перебування Богдана Хмельницького на острові Томаківці, то його зустріли тут зовсім не так привітно, як цього слід було сподіватися. Справа в тому, що ще перед утечею Богдана Хмельницького з України на Запоріжжя стався бунт нереєстрових козаків, очолених отаманом Федором Линчаєм, проти реєстрових із полковником Іваном Барабашем та іншими старшинами: перші стояли за народні права, другі за інтереси польських панів та особисту вигоду. Але бунт було придушено; серед старшин, що брали участь у ліквідації заколоту, був і сотник Богдан Хмельницький як людина, зв'язана обов'язком своєї служби. Партія невдоволених зазнала невдачі; сам Линчай з однодумцями втік на Запоріжжя й розташувався тут на острові Томаківці. Сюди, гнаний лихою долею, прибув Богдан Хмельницький. Та на острові Томаківці його прийняли недовірливо, тому майбутній гетьман залишив Томаківку й спустився нижче до Микитиного Рога, де на той час була запорізька Січ, перенесена з острова Томаківки. Згодом, пробувши якийсь час у Січі й зустрівши тут повну довіру й співчуття з боку запорізьких козаків, Богдан Хмельницький, за порадою кошового і всіх курінних отаманів, виїхав з усім товариством із Січі на той самий острів Томаківку «буцімто для кращої своєї й кінської вигоди», а насправді щоб вирушити з острова в Крим і сповістити про себе кримського хана. 1687 року, під час першого походу князя Василя Голіцина на Крим, на лівому березі Дніпра нижче острова Томаківки стояв з козацьким обозом син гетьмана Івана Самойловича Григорій; тут він отримав сумну звістку про скинення його батька з гетьманства та його заслання. 1697 року, під час Азовського походу Петра І, на острові Томаківці стояли з обозом, козаками й стрільцями наказний гетьман, лубенський полковник Леонтій Свічка й стрілецький полковник Іван Єлчанінов, очікуючи тут повернення гетьмана Івана Мазепи, котрий ішов знизу, від турецької фортеці Тавані, вгору по Дніпру. На зворотному шляху від фортеці Тавані й міста Кизикермена Мазепа дійшов до острова Томаківки, висадився тут на суходіл, звідси відправив великі й малі судна у Січ, а сам, написавши з острова Томаківки листа про все до Москви, рушив табором угору до Кодака й далі.

Острів Томаківка, який татари влучно назвали «тумак», себто шапка, справді нагадує шапку й за розповідями старожилів, у давнину був вкритий величезним лісом; на його околицях росли високі груші, а на самій середині «гойдався високий-превисокий дуб». Ці розповіді цілком збігаються з наведеним вище свідченням Боплана. У стратегічному плані розташування острова Томаківки дуже зручне: він стоїть серед низовинних плавнів і з усіх боків охоплений ріками й річками. З півдня й південного заходу до нього підходить Річище, утворене правою гілкою Дніпра Бугаєм під Гологрушівкою, яке тече зі сходу на захід десять верст, кінцем своєї течії торкається острова Томаківки й потім впадає нижче острова у Чернишівський лиман. Зі сходу через острів звивається ріка Ревун, котра відділяється від Річища біля південно-східного кута острова, йде над східним берегом, зліва приймає в себе річку Ревунчу⁹ завширшки в чотири сажні; потім, дійшовши до середини острова, сам Ревун розділяється на дві гілки: головна гілка, зберігаючи ту саму назву, йде далі на північ попід самим островом, а друга звертає направо у плавні й отримує тут назву Бистрика, або Ревунця; відійшовши трохи на схід від острова, цей Бистрик, або Ревунець приймає в себе степову річку Томаківку, котра, почавшись значно північніше від острова, проходить степом шістдесят верст через землі селян та різних власників і врешті з'єднується з Бистриком навпроти північної окраїни острова, під Матнею, виселком с. Чернишівки, біля самого двору селянина Івана Миколайовича Пшеничного. З півночі над островом Томаківкою йдуть той самий Бистрик з Томаківкою, який знову з'єднується з гілкою Ревуном, і той самий Ревун, що виходить з Річища. З заходу до Томаківки прилягає великий лиман Чернишівка, у який з одного боку, через Гнилу, впадає гілка Ревун, а з другого — гілка Річище. Крім цього, між згаданими річками й островом до Томаківки прилягають ще три великі озера: Соломчине на півдні, Калинувате на південному сході й Спичине на півночі.

Річки й гілки навколо острова Томаківки, особливо Річище, й достатньо глибокі, й досить широкі навіть у наш час: по Річищу можуть вільно ходити невеликі судна, а у водопілля й великі судна. За спостереженнями старожилів, у минулому всі річки були вужчими, ніж тепер, зате незрівнянно глибшими й швидшими, ніж у наш час, а тепер вони замулені. Сам острів з південного боку, там, де до нього підходить Річище, у наш час пустельний і голий; береги його круті, уривисті, оголені й складаються з червоної глини, яка щороку на великому просторі обвалюється в ріку після весняної повені; тут найбільша висота острова — сім сажнів. Зі східного боку берег острова знижується, поступово стаючи розлогим, укритим степовою травою; він обрамлений цілою алеєю диких груш; майже на самій середині східний берег має невеликий згин, схожий на майстерно вирізаний серп місяця. Грунт тут чорноземний, вельми вигідний для вирощування хліба. Від середини острова східний берег стає зовсім голим і лише в самому кінці, на північному сході, поступово з'являються грушеві дерева, тут же з'являються вапнякові камені. З північного боку весь берег острова пологий, вкритий степовою й болотяною травою, місцями обрамлений грушами. З західного боку берег також пологий, вкритий травою, грушами, вербами, де-не-де є пні тополь, вишень і терну, а в нижньому кінці є великі поклади вапняку з морськими черепашками дуже великого розміру. До двох берегів Томаківки, східного й південного, прилягають розлогі плавні, частково казенні, частково селянські, що тягнуться сім верст до самого Дніпра, вкриті густою травою «кукотиною», порослі товстими вербами, осокорами, шовковицею, густою лозою. Навесні їх повністю заливає водою.

Уся окружність острова Томаківки становить шість верст, а площа — 350 десятин; поверхня острова, крім описаних околиць, позбавлена всілякої рослинності, як деревної, так і трав'яної, що пояснюється стійкою звичкою селян Чернишівки вивозити на випас на острів Томаківку свою худобу — коней, корів, свиней — і залишати їх тут без жодного догляду на все літо, дозволяючи їм бродити по острову до самої осені й знищувати на ньому будь-яку рослинність дощенту. Тому тут часто можна зустріти таку худу свиню, що вона швидше нагадує дві складені докупи дошки; місцеві діди кажуть про таку свиню, що вона відівчилася їсти: «Киньте їй шматок хліба, вона з'їсть, але неодмінно здохне, бо відвикла їсти; час від часу вона лише плямкає, щоб не забути, як їдять». Сліди перебування запорізьких козаків на острові Томаківці збереглися й до нашого часу у вигляді невеликого укріплення на його південній окраїні у формі правильного редуту. Цей редут складається з трьох траншей: східної, завдовжки 49 сажнів, західної, завдовжки 29 сажнів, і північної, завдовжки 95 сажнів. В останній на 45-му сажні, рахуючи зі сходу на захід, є вхід. Південні кінці східної і західної траншей під дією весняних вод уже перетворилися на глибокі урвища, але верхні кінці цих траншей цілком збереглися. На них ростуть столітні груші; такі самі груші ростуть і вздовж усієї північної траншеї. Найбільша висота кожної з траншей — три з половиною сажні. Центр усього укріплення порушують невеликі горби і ями; останні — справа рук скарбошукачів, які говорять про величезний скарб, буцімто закопаний на острові Томаківці. Крім того, у північно-східному розі укріплення є п'ять невеликих могилок, у котрих похована сім'я селянина Федора Степановича Заброди, що жив і працював на острові Томаківці лісовим сторожем казенних плавнів понад 25 років.

Поблизу укріплень знаходять різні запорізькі старожитності — рибальські гачки, залізні цвяхи, металевий і череп'яний посуд, дрібні срібні монети, чавунні й олов'яні кулі тощо. Від запорізького укріплення слід відрізняти незначний земляний квадрат у південно-західній окраїні острова, зроблений для розсадника та копиць сіна згаданим селянином Забродою. Крім укріплення від запорізьких козаків на Томаківці збереглося ще кладовище на східній окраїні за великим курганом, що стоїть майже в центрі острова. Не так давно, 1872 року один із любителів старовини, нікопольський протоієрей Іоанн Карелін бачив на острові цвинтар із піщаниковими надмогильними хрестами, написи на яких розповідали про похованих під ними запорожців. У наш час жоден з цих хрестів не вцілів: усі вони розібрані селянами для фундаментів під будинки й комори. Нарешті, в південному кінці Томаківки, майже навпроти його середини, показують ще льох, також буцімто викопаний запорізькими козаками. За словами старожилів, льох мав довжину три сажні, починався від гілки Річища й тягнувся далеко вгору. У наш час він є серед обвалу, який займає цілу квадратну десятину землі в південному кінці острова, утвореного під дією весняних вод. Пролізти в цей льох немає жодної можливості через силу-силенну змій, котрі тут водяться. Особливо багато їх тут навесні: одні з них висять над печерою, інші виглядають з боків, треті повзають по дну. «Тут од цієї погані й не пройдеш: з гадюкою і їси, з гадюкою і п'єш, з гадюкою і спиш. Оце ляже пастушок чи хто там інший на острові спати, а вона, підла, вже й підібралась під нього: скрутиться клубком, підповзе під чоловіка, та й спить, — самій, проклятій, бачте, холодно лежати; у минулі часи вони кишма кишіли на острові. Як прийде, було, пора косити траву, то косарі передусім беруться за дрючки, щоб вибити гадюк, а тоді вже косити траву».

МИКИТИНСЬКА СІЧ була розташована на Микитиному Розі або мисі, біля правого берега Дніпра, на півтораста сажнів нижче Стукалового чи Орлового острова, навпроти нинішнього містечка Нікополя Катеринославського повіту. Свою назву Микитирська Січ, очевидно, отримала від Микитиного Рога, але чому сам ріг отримав назву Микитиного, про це ми не маємо жодних історичних даних, є лише більш-менш правдоподібне пояснення: «Якийсь Микита, заповзятливий малорос, спокусившися розповідями своїх побратимів, котрі бували в походах проти кримських татар, наслухавшись про привілля Дніпра, багатого рибою й різними звірями, від оленя до дикого коня й полохливого зайця, котрі плодилися на його численних островах, а може й сам брав участь у походах проти бусурманів, з котрими Україна здавна вела війни, — цей Микита оселився на мисі біля Дніпра, котрий і отримав назву від його імені — Микитин Ріг. Передмістя Нікополя й тепер має назву Микитине».

Уперше назву Микитин Ріг ми зустрічаємо у Еріха Лясоти: повертаючись назад із Базавлуцької Січі, Еріх Лясота залишив Микитин Ріг по лівий бік і, піднявшись трохи вище Рога, ночував біля невеликого острова. Наступну звістку про Микитин Ріг і Микитинську Січ знаходимо у українського літописця Самовидця: під 1647 роком літописець розповідає, як Богдан Хмельницький «фортельно» дістав королівський лист у свого кума Барабаша, прочитав його козакам, вказавши їм шлях на Запоріжжя, а сам 1 грудня втік спочатку на острів Бучки, звідси на Микитин Ріг, де знайшов триста чоловік козаків, переколов разом з ними польських жовнірів, а потім вирядив послів до кримського хана Іслам-Гірея просити в нього допомоги проти поляків, на що хан дав йому свою цілковиту згоду. Існування Січі на Микитиному Розі підтверджує і польський хроніст Дзєвович: він говорить, що Микитинська Січ заснована якимось козаком Федором Линчаєм під час відновлення Кодацької фортеці. Від Боплана ми знаємо, що фортецю Кодак після зруйнування її козаками польський уряд повторно відновив 1638 року, отже, роком заснування Микитинської Січі слід вважати 1638 рік. У другій половині XVIII ст. про існування Микитинської Січі згадує і князь Митецький: «Урочище Микитине міститься на правій руці берега навпроти Кам'яного Затону... При тій ріці (Підпільній, а тепер Орловій) є урочище Микитине, де в давні часи були запорізькі Січі. При цьому урочищі є ретраншемент, збудований росіянами в минулий час, під час турецької війни, де, при тому урочищі, було залишено обоз під командою гетьманського сина Поповича». Свідчення князя Митецького наводить літописець Рігельман, а за ним відомі історики Малоросії Бантиш Каменський і Маркевич.

Микитинська Січ освячена перебуванням у ній знаменитого гетьмана українських козаків Богдана Хмельницького. Це було на самому початку його діяльності, 1647 року. Перед цим Хмельницького тримали ув'язненим у селі Вужині Чигиринського повіту Київської губернії і за наказом коронного гетьмана Потоцького мали стратити як людину, що напевно стоїть на чолі народного повстання проти польського уряду. Та тоді, коли в Бужин прийшов такий грізний наказ, страчувати було вже нікого: Хмельницький зі своїм сином Тимофієм утік у запорізьку Січ, котра в той час була на Микитиному Розі, й прибув туди 11 грудня 1647 р. З'явившись у Січ, Хмельницький скликав загальну козацьку раду й на раді виголосив зворушливу промову, котра глибоко запала в серця запорожців і підняла їх на високий подвиг визволення України від польського ярма: «Віра наша свята зневажена... Над проханнями нашими сейм глумиться... Немає нічого, що б не міг вдіяти нам шляхтич. Війська польські ходять селами й часто цілі містечка винищують дощенту, ніби задумали винищити рід наш!.. Віддали нас у рабство проклятому родові жидівському. Дивіться на мене, писаря військового запорізького, старого козака, мене гноблять, переслідують лише тому, що так хочуть тирани. До вас приніс я душу й тіло; переховайте мене, старого товариша; захистіть самих себе: вам те саме загрожує». Таким чином, у Микитинській Січі Богдан Хмельницький знайшов собі притулок у недолі, тут почув він перший відгук на захист усієї України; тут побачив він щире бажання низових «лицарів» боротися проти зневаження віри предків, проти осквернення православних храмів, проти приниження руської народності; тут же він, обраний загальною військовою запорізькою радою гетьманом усієї України й кошовим отаманом усього Запоріжжя, започаткував один з найважливіших в історії Росії актів — злиття Малоросії з Великоросією в одну політичну цілість і водночас кинув першу зернину панславізму, можливо, сам того не усвідомлюючи.

Разом із влаштуванням Січі на Микитиному Розі в ній, мабуть, було збудовано й церкву; літописи минулих століть не зберегли нам вказівок, була це постійна чи тимчасова, похідна церква, та існування її в Микитинській Січі не викликає жодних сумнівів: 1648 року в ній молився Богдан Хмельницький після обрання його козаками гетьманом і кошовим, а незабаром, розбивши поляків під Жовтими Водами й Корсунем, він прислав подарунок запорізьким козакам — за один прапор чотири великих, за один бунчук — два, за одну просту булаву — дві різьблені, за одну пару литавр — три чудові пари, за три прості гармати — три відбірні, за ласку війська — тисячу битих талярів, крім того на церкву божу та її служителів — триста талярів.

Але Микитинська Січ, так само, як і Хортицька, Базавлуцька й Томаківська, існувала недовго, в усякому разі не далі 1652 року, коли було засновано наступну за нею Чортомлицьку Січ. 1667 року за договором поляків з росіянами в Андрусові Микитине вже йменувалося не Січчю, а перевозом; 1688 року Микитинська Січ називалася «пустою», старою запорізькою Січчю, котра «була на тому боці». З 1734 року Микитине вже стало селом; 1753 року в офіційних актах воно звалося Микитинською заставою. На той час у Микитинській заставі, крім корінних жителів, перебували й посадові особи Січі: шафар і підшафарій,¹⁰ писар і підписарій, котрі збирали у людей, що приїжджали через Микитинську заставу, гроші, доставляли їх у загальну військову скарбницю й робили записи про це у книгах прибутків-видатків. Тут же була митниця, утримувалися чатові козаки, прикордонний комісар від московського уряду для розгляду суперечок між запорожцями й татарами. Окрім того, в Микитині жив товмач, або перекладач, котрий знав, крім російської й української мов, турецьку й татарську і забезпечував усіх, хто їхав у Крим і далі за кордон, квитками турецькою й татарською мовами.

Зрештою, якою б не була роль Микитина, але воно на той час було й зовсім не людним, і зовсім не багатим: у ньому налічувалося лише близько 40 хат сімейних жителів та до 150 козаків-службовців, окрім залічуваних до нього 300 зимівників у степу. В такому вигляді Микитине й залишилося до 1775 року, того згубного в історії Запоріжжя року, коли козаки, припинивши своє політичне існування, почасти пішли до турків, частково ж лишилися на батьківщині й поповнили собою різні села сімейних запорожців, котрі жили у віддалених від Січі зимівниках. Саме тоді й Микитине стало багатолюднішим. 1764 року воно серед інших сіл увійшло до складу новоутвореної Новоросійської губернії; 1778 року з волі князя Григорія Потьомкіна, на той час всесильного Новоросійського губернатора, Микитине було перейменоване з містечка на повітове місто Нікополь (від гр.: місто перемоги), але через рік з повітового міста знову перейменоване на містечко, яким лишається і до нашого часу.

У даний момент Нікополь — торгове, промислове й досить багатолюдне містечко (понад 12000 мешканців), яке має п'ять шкіл, поштове відділення, телеграфну станцію, аптеку, дві церкви й до сотні великих крамниць. Воно ділиться на кінці — Микитинку, Довголівку, Лапинку й середню частину, власне Нікополь. Перша церква в Микитиному, як ми бачили, існувала вже 1648 року, але це, очевидно, була похідна церква. 1746 року в Микитиному, у запорізьких козаків, існувала вже постійна дерев'яна церква, але незабаром вона згоріла. Тоді запорожці спорудили замість знищеної нову церкву Покрови пресвятої Богородиці, також дерев'яну з однією «банею», тобто куполом, за прикладом «крижової», або католицької церкви, з іконостасом, «ув'язаним на полотні». Невідомо, коли в Микитиному була збудована ця друга церква, але 1774 року її називають «порядною» дерев'яною церквою, а з 1777 року її вже вважають старою, й «хоча цього 1777 року, січня 23 дня, за визначенням слов'янської консисторії, преосвященний Євгеній, архієпископ слов'янський, затвердив священиком Петра Рассевського, але нині згадана Микитинська церква Святої Покрови зостається без священиків порожньою». 1796 року замість третьої спорохнявілої церкви в Микитиному збудували четверту, також дерев'яну, з такою ж дзвіницею, добудованою 1806 року. Ця церква існує і в наш час, вона зветься соборною церквою і стоїть біля самого берега Дніпра. 1858 року в Нікополі збудовано й другу церкву, кам'яну і з кам'яною дзвіницею, добудованою 1865 року.

В наш час у містечку Нікополі від колишньої запорізької Січі не залишилося жодного сліду. Якихось п'ятдесят років тому, під час великої весняної повені, місце Січі, всі її цвинтарі та капличка були відрізані водою від берега й знесені вниз за течією Дніпра; сама ж річка Підпільна, на котрій стояла Січ, була розмита сильним напором води й, з року на рік розширюючись, вона перетворилася у широку ріку Орлову, котру тепер багато хто приймає за справжній Дніпро, по ній у літній час ідуть кораблі й тече вона якраз під самим Нікополем. Тому місце колишньої Микитинської Січі можна встановити лише за розповідями старожилів.

Із цих розповідей видно, що Січ та цвинтар при ній знаходилися рівно на 350 сажнів нижче теперішньої пароплавної пристані Нікополя, біля правого берега Дніпра, навпроти того місця, де в наш час є водяні млини, інакше кажучи, навпроти двора селянина Василя Ходарина, котрий живе майже на самому березі Дніпра. На місці запорізької церкви ще не так давно стояла дерев'яна капличка заввишки сажнів із чотири й перерізом в один сажень. Нижче каплички через Дніпро йшла давня козацька переправа, відома у запорожців під назвою Микитинської. У цьому ж місці з Дніпра просочувалася невелика гілка Підпільна. Біля церкви був цвинтар завдовжки до 70 й завширшки до 100 сажнів, навпроти нинішнього двору селянина Федора Рибакова. Але все це навесні 1846 року змила течія Дніпра. Сам берег Дніпра щороку обвалюється у воду, оголюючи цілі купи козацьких кісток, котрі бездоглядно валяються по піску; тут частенько стирчать напівзогнилі дубові труни, що ховають лише мізерні кістяки колись доблесних і безстрашних лицарів, низових козаків; поміж скелетами часто трапляються мідні хрестики, іконки, гудзики, персні, а іноді й штофи, наповнені «оковитою», без якої запорожець, мабуть, не міг обійтися й на тому світі.

З минулих часів у Нікополі збереглися земляні укріплення у вигляді валів і ровів поблизу цвинтарної церкви, верст за п'ять від Дніпра в південно-західному напрямку. З півдня вони починаються від подвір'я селянина Микити Петренка, йдуть понад дворами селян Павла Сидоренка, Семена Гребінника, Федора В'язового й Григорія Дорошенка, звідси до вітряків мають пропуск для в'їзду й потім знову починаються від вітряка селянина Дмитра Хрипуна, повертають на схід і йдуть до городу караїма Мардохая Бабаджана, далі тягнуться через загін Івана Бабушкіна, город Прокопа Демури, двір Федора Безрідного й нижче нього губляться. Загалом ці укріплення мають вигляд правильного кола й оточують дуже великий простір землі завдовжки 750 й завширшки 500 сажнів, захоплюючи собою всю базарну площу Нікополя й досить багато селянських дворищ. Важко сказати з абсолютною точністю, до якого часу належать ці укріплення; але навряд чи вони насипані жовнірами польського гетьмана Потоцького для спостереження за діями козаків у Микитинській Січі, як гадає Карелів. Це припущення позбавлене будь-якої підстави, оскільки гетьман Потоцький, посилаючи за Хмельницьким легкий загін («залогу») з 800 чоловік до Микитинської Січі, зовсім не мав на меті розташовуватися табором навпроти Січі, а лише спіймати втікача й доставити його в Польщу. А Хмельницький, довідавшись про висилку цього загону, покинув Січ і спустився нижче до лиману; загін подався за ним, але потім, переконаний самим Хмельницьким, перейшов на його бік. Таким чином, гетьману Потоцькому тут не було ні часу, ні можливості споруджувати земляні укріплення; та й важко навіть припустити, щоб запорізькі козаки дозволили полякам насипати фортецю лише за якихось п'ять верст від самої столиці їхніх вольностей Січі. Залишається погодитися з князем Мишецьким, котрий стверджує, що ретраншемент біля Микитиного зроблений «от россиян в прежние годы, как хаживали Крым воевать». Із часів запорізьких козаків у Нікополі вціліло кілька речових пам'яток: будівель, речей церковного й домашнього вжитку, писемних документів. З будівель цікаві дві запорізькі хатини — одна, споруджена 1746 року «стараніем Максима Калниболотскаго», є власністю єврея Тіссена; друга, споруджена 1751 року «рабами божіими куренным атаманом Онуфрієм Назаровичем и Гаврилом Игнатовичем», належить Ксенії Панченковій. Один запорізький курінь із написом «Построин курінь полтавскій, 1763 года, июня 6 дня» належить Ганні Степанівні Гончаровій. Хатини перенесено в Нікополь із села Покровського, де була остання Січ, а курінь, за переказом, було збудовано в самому Нікополі. З інших запорізьких речей цікавими є козацька мідна гармата, котра до 1888 року стояла за огорожею соборної церкви, й залізний хрест з тієї церкви, в котрій, за переказом, молився Богдан Хмельницький. У самій церкві — ікона Христа з частинкою животворного дерева, на якому було розіп'ято Спасителя, прикрашена срібною «шатою» 1747 року коштом кошового отамана Павла Козелецького; чотири хоругви з різними зображеннями; п'ять ікон, серед яких ікона Миколая, придбана козаком Антоном Супою, ікона Варвари, написана Михайлом Решетняком, ікони Спасителя й Богоматері у срібних шатах, заввишки в сім з половиною і завширшки в п'ять четвертей, котрі стояли на хорах, де був особливий престол в ім'я чудотворця Миколая; ікона із зображенням Богоматері, святителя Миколая й архангела Михаїла, а під ними цілої групи запорожців, що моляться зі своїм отаманом; останні показані в їх звичайному одязі й при зброї, з непокритими головами й довгими «оселедцями». За переказом, тут зображено кошового отамана Петра Івановича Калнишев-ського з товариством, який звертається з молитвою до Богоматері про захист козаків від біди, котра загрожувала їм з боку Москви напередодні падіння Запоріжжя; тому з вуст отамана до вуха Богоматері простягнуто молитву: «Молимся, покрый нас честным твоим покровом, избави от всякаго зла», на що Богоматір, нахиливши вухо до запорожців, відповідає: «Избавлю й покрыю люди моя». Крім того, зберігся невеликий напрестольний кипарисовий хрест у срібній оправі, пожертвуваний козаком Лавріном Горбом; чудове євангеліє московського друку в срібній оправі по малиновому оксамиту вагою два пуди без трьох фунтів; плащаниця з червоного з чорною серединою оксамиту, з викуваним зі срібла тілом Спасителя, пожертвувана 1756 року козаком тимошівського куреня Іваном Гаркушею, вартістю 1200 карбованців; дві ризи, одна суцільної золотої парчі, крім срібного наплічника, із зображенням Покрови Богоматері, вартістю 1000 карбованців; друга з червоної парчі, крім наплічника зеленого оксамиту з золотим і срібним шитвом та зображенням Благовіщення, вартістю 700 карбованців; незрівнянний, єдиний такий і тому безцінний аналой, зроблений з арабського дерева «абонос» (чорного), оздоблений черепаховою і слоновою кісткою, перламутром, угорі стягнутий буйволовою шкурою й завершений угорі двома зміїними голівками. За переказом, запорожці отримали його від царгородського патріарха в той час, коли вони перебували під владою турків з 1709 по 1734 рік і за перехід на бік шведського короля Карла XII були позбавлені можливості спілкуватися з російською православною церквою, тому отримували священиків для себе з Константинополя. Окрім того збереглися ще два срібні позолочені кухлі, один місткістю до чотирьох склянок (він, за переказом, належав кошовому Івану Дмитровичу Сірку), а другий, дещо менший, з шістьма саксонськими монетами 1592-1598 років, з іменами Христіана, Йоганна, Георга, Августа, здобутий, за переказом, запорізькими козаками у саксонського генерал-майора Вейсенбаха 1746 року, коли запорожців посилали в Польщу для виловлення гайдамаків. Крім того, збереглося два портрети, писані з живих запорожців, братів Якова та Івана Шиянів, котрі після падіння Січі були ктиторами Нікопольської церкви й до самої смерті ходили в запорізькому вбранні. Нарешті, вціліли золота медаль, дана 1788 року за подвиги під Очаковом запорізькому полковнику Коленку; зелений шовковий запорізький пояс завдовжки в п'ять із половиною аршинів; невеличкий залізний молоток з вибитою на ньому датою (1751 рік); квит київського архієпископа Рафаїла 1740 року про надіслану в Січ до церкви Покрови пресвятої Богородиці богослужбову книгу.

За Микитинською йшла ЧОРТОМЛИЦЬКА або ж СТАРА СІЧ розташована на Чортомлицькому розі або мисі, від якого й отримала свою назву. Очевидно, саме про цю Січ розповідає балакучий, але не завжди точний і правдивий Боплан (1620-1647).¹¹ «Дещо нижче річки Чортомлика, — пише він, — майже на середині Дніпра знаходиться досить великий острів з давніми руїнами, оточений з усіх боків понад 10000 островів, розкиданих неправильно...

Оці-то численні острови правлять притулком для козаків, які називають їх військовою скарбницею». Князь Митецький, перелічуючи всі запорізькі Січі, у другому розділі своєї «Історії» зазначає: «Стара Січ стоїть поблизу Дніпра на річці Чортомлику. Згадана Січ початок свій веде з того часу, як запорожці ще були за поляками». Чортомлицька Січ заснована 1652 року за кошового отамана Лутая, про що свідчить наступний акт: «Город Сича, земляной вал, стоял в устьях у Чортомлыка и Прогною над рекою Скарбною; в вышину тот вал шесть сажен; с поля, от Сумской стороны и от Базавлука, в валу устроены пали и бойницы и с другой стороны от устья Чортомлыка и от реки Скарбной до валу, сделаны коши деревянные и насыпаны землей. А в этом городе башня с поля, мерою кругом 20 сажен, а в нем окна для пушечной стрельбы. А для ходу по воду сделано на Чортомлык и на Скарбную восемь форток и над теми фортками бойница, а шириною те фортки только одному человеку пройти с водою. А мерою тот городок Сеча с поля от речки Прогною до речки Чортомлыка сто ж сажен да с правой стороны речки Прогной, а с левой стороны речки Чортомлык, и впали те речки в речку Скарбную, которая течет позади города, подле самой ров. А мерою весь Сеча город будет кругом с 900 сажен. А строили зтот город Сечу кошевой атаман Лутай с козаками тому 20 лет».

До цього досить детального зовнішнього опису Чортомлицької Січі варто лише додати, що всередині Січі було влаштовано курені з вікнами на площу й «кватирками» у вікнах, а поза Січчю, за містом, стояла так звана грецька хата, можливо, приміщення для іноземних послів, що приїжджали до запорожців. Крім того, акти 1659, 1664 й 1673 років свідчать, що на Чортомлицькій Січі існувала церква Покрови Богородиці: 1664 року кошовий отаман Іван Щербина писав гетьману Івану Брюховецькому, що церква ця раптово згоріла, так що духовенство навіть не встигло вихопити церковного начиння, тому кошовий просив гетьмана прислати в січову церкву тріодь пісну, апостол і кадильницю, інакше в піст не буде по чому й службу Божу правити. 1673 року в нову церкву Чортомлицької Січі на ім'я кошового Лук'яна Андріїва, або Лукаша, від царя Олексія Михайловича було надіслано 12 книг четьї мінеї. 1672 року в цій Січі було 100 ковалів «безпрестанно в ней живущих». Як видається, в якийсь період ця сама Січ переносилася з Чортомлицького острова¹² у відкритий степ, у всякому разі, 1663 року про неї писалося: «А Сеча и ныне у них на поле и крепости никакой нет».

Загальний вигляд Чортомлицької Січі показано «а одній вельми цікавій гравюрі, що зберігається в Санкт-Петербурзькій імператорській публічній бібліотеці, у відділі портретів Петра Великого. Вона виконана відомим гравером XVII століття Інокентієм Щирським на полотні завдовжки в 12 й завширшки в 7.5 четвертей і на самій горі має напис: «Богословскій и философскій тезис, поднесенный кіевскою духовною академіей царям Іоанну и Петру Алексеевичам 1691 года». Лицевий бік гравюри весь списаний ликами, розділеними на шість рядів згори донизу. В першому ряду зображена Богоматір; у другому — святий князь Володимир; під ним — двоголовий орел, а обабіч Богоматері й Володимира — 12 фігур різних святих, крім Спасителя й Бога-отця; у третьому ряду зображено місто Київ; в четвертому — зліва намальовано будинок, у якому сидять запорожці поруч із турками чи татарами на спільній раді, посередині — група козаків, які списами розміряють землю, а з правого боку — запорізька Січ з клубами диму над нею.

Січ оточена високим валом, на котрому стоять три гармати на колесах, за валом видніють шість куренів, серед яких височить маленька триглава церковця. Нижче Січі йде останній ряд постатей — візантійських імператорів Аркадія й Гонорія, Василя й Констянтина, та російських царів Івана й Петра. Думка, вкладена майстром у картину, очевидна — він показав головні моменти з історії Київської Русі у зв'язку з історією запорізьких козаків і зобразив сучасне йому царське двовладдя в Росії, підкріпивши його прикладом Візантійської імперії.

Причина перенесення Січі з Микитиного Рога в гирло Чортомлика, як нам здається, криється у більшій зручності місцевості біля Чортомлика порівняно з Микитиним Рогом. Річ у тому, що місцевість Микитиного Рога, досить висока і з трьох боків зовсім відкрита, мала досить значні недоліки у стратегічному розумінні: татари, кочуючи по лівому березі Дніпра, просто навпроти Січі, могли стежити за кожним рухом запорізьких козаків і передбачати всі їхні плани й задуми. Ця незручність могла бути причиною залишення козаками Січі на Микитиному Розі й перенесення її нижче, на ріку Чортомлик: «А непріятельского приходу к нему летом чаять с одну сторону полем, от крымской стороны, от реки Безовлука, а с трех сторон, за реками, некоторыми меры промыслу никакова учинить под ним нельзя. А в зимнеу время на трех реках лед запорожцы кругом окалывают безпрестанно и в осадное время Сечю город шти¹³ тисячам человеком одержать мочно, а что людей и всяких запасов и пушек будет больше, то и непріятелю будет страшно. А многолюдных турков и татар до Сечи перенять не мочно, потому что прилегла степь и в степи их не удержать».

Чортомлицька Січ вважалася січчю, яка переважала над іншими, тому папери, що виходили з цієї Січі, рідко підписувалися з означенням її місця: «Дано в Січі при Чортомлику», «Дано в Чортомлицькій Січі»а перевалено взагалі не мали вказівок на місце: «З Січі запорізької», «Дано на Коші Січі запорізької», «Писано на Коші запорізькому», «З Коша запорізького», причому під Січчю розумілася саме Чортомлицька.

Чортомлицька Січ існувала протягом 57 років (1652-1709) і справедливо вважалася найзнаменитішою з усіх запорізьких Січей: існування цієї Січі збіглося з найблискучішим періодом історичного життя запорізьких козаків, саме в той період, коли вони й «самому Царю-городу давали нюхать козацького пороху». З цієї Січі «розливалася слава про козацькі подвиги по всій Україні». Саме в цій Січі діяли такі богатирі, як «завзятий, ніким не дійнятий, загартований, ніким не переможений» кошовий Іван Сірко, той Сірко, котрий був пострахом турків, грозою ляхів, славою і гордістю запорізьких козаків; той Сірко, котрий, за переказом, народився з зубами, щоб усе своє життя гризти ворогів руської народності й православної віри; той Сірко, іменем котрого татарки лякали своїх неслухняних дітей; за погибель якого султан особливим указом звелів правовірним молитися у своїх мечетях; той Сірко, кості котрого запорожці, за переказом, після його смерті п'ять років возили в труні, а потім, відрізавши в нього руку й засушивши, виставляли на пострах ворогам; той Сірко, іменем котрого часто називали й саму Чортомлицьку Січ — «Січ кошового Сірка». В цій Січі часто зав'язувалися такі справи, котрі потім розв'язувалися у сусідній запорожцям Україні, в російській Москві, польській Варшаві й турецькому Стамбулі. З цієї Січі запорожці ходили на Україну й Польщу, за Богдана Хмельницького під Жовті Води, Батіг і Жванець; у цій Січі вони присягали на вірність російському престолу й потім гірко оплакували смерть «старого Хмеля»; з цієї Січі вони ходили за сина Богдана Хмельницького, Юрія; звідси вони багато разів виступали в похід під керівництвом Якова Барабаша, Івана Сірка, Мартина Пушкаря та інших українських вождів проти їхнього найлютішого ворога, брехуна й наклепника, гетьмана Івана Виговського, котрий лавірував між Москвою й Польщею, водночас доносив московському царю на запорожців і запорожцям брехав на московського царя. Звідси вони виходили й проти Хмельниченка, який врешті зрадив російському престолу, громили його наступників, сьогобічного гетьмана Якова Сомка й тогобічного¹⁴ Павла Тетерю. З цієї ж Січі вони 1663 року ходили на Україну й провели тут так звану чорну раду, скликану українською черню, котра стратила Сомка; звідси ж запорожці не раз успішно здійснювали походи разом із московським воєводою Косаговим проти гетьмана Дорошенка й знаменитого польського вершника Чарнецького. З Чортомлицької Січі запорожці піднімали українців проти московських воєвод і бояр за їхні побори, податки й утиски малоросійського народу. В цій самій Січі запорожці 1675 року вибили близько 14000 турецьких яничарів і потім, очолені славним кошовим Іваном Сірком, здійснили блискучий похід у самий Крим, захопивши там безліч полонених і здобичі. З Чортомлицької Січі запорожці 1677 року ходили на допомогу українцям під час так званого першого чигиринського походу турків, звідси 1687 й 1688 року вони виступали в походи на Крим під спільним керівництвом князя Василя Голіцина, Івана Самойловича й Івана Мазепи; звідси ж 1701 року ходили походом під Псков на допомогу російському війську Петра І проти шведів. Нарешті, з цієї ж Чортомлицької Січі протягом усього її існування запорожці багато разів «чинили промисли» в турецьких і татарських землях біля Перекопа, Очакова, Кизикермена, Тавані, Кінбурна, Тягинки, Гнилого моря та інших місць і міст Татарського ханства й Турецького царства. Після п'ятдесяти семи років існування Чортомлицька Січ була зруйнована військами російського царя Петра І у знаменний для Росії 1709 рік. Ось як це сталося за словами літописців та істориків. Коли український гетьман Іван Мазепа відступився від російського царя, тоді й запорожці, забувши свою недавню неприязнь до Мазепи, палаючи ненавистю до Москви за порядки, запроваджені нею на Україні, й за будівництво російських укріплень у самому Запоріжжі, на ріці Самарі і в урочищі Кам'яний Затон, а головне — бажаючи бачити «свою отчизну, милую матку, и войско запорожское, городовое и низовое, не тилько в ненарушимых, лечь и в расширенных и размноженных вольностей квітнучую и изобилуючую», зважилися віддатися в «непраламанную оборону найяснішаго короля шведскаго Карла» й виступити проти російського царя Петра.

Кошовим отаманом на той час був Костянтин Гордієнко, або Гординський, чи Головко з козацьким прізвиськом Кріт, людина безумовно хоробра, рішуча, на свій час освічена, оскільки вчився у Київській академії і вільно володів латиною. Козаки його любили, й він користувався величезним впливом і популярністю серед української черні. Спонукувані цим самим кошовим отаманом Гордієнком, запорізькі козаки 24 листопада 1708 року написали листа Івану Мазепі, в якому просили скерувати до них гетьманських і королівських уповноважених, щоб через них умовитись, з ким вони будуть під час наступної війни; окрім того, домагалися від шведського й польського королів військових клейнодів та допоміжного війська для зруйнування московської фортеці біля Кам'яного Затока, навпроти Січі, після чого обіцяли поспішити на допомогу союзникам. У той час Петро, довідавшись про переговори запорожців із королями й гетьманом, а також наочно переконавшись у їх величезному впливі, особливо кошового Гордієнка, на малоросійську чернь та українських козаків, вирішив за будь-яку ціну схилити запорожців на свій бік. Для цього відразу ж після прокляття Мазепи й обрання нового гетьмана Івана Скоропадського цар написав у Січ листа, в котрому умовляв козаків залишитися вірними російському престолові й православній церкві, за що обіцяв «примножити до них свою милість» і негайно вислати, крім звичайної річної платні, по 1500 українських золотих на кожен курінь. Водночас цар запевняв запорожців, що коли він раніше затримав у Москві належну козакам військову платню, то зробив це внаслідок наклепу на низове товариство гетьмана Івана Мазепи, котрий часто писав цареві в Москву, звинувачуючи запорожців у невірності. До запорожців від царя були відряджені стольники Гавриїл Кислинський та Григорій Теплинський з грамотою і грішми: 500 червінців кошовому, 2000 старшині, й 12 000 куреням, крім того, через тих же послів було обіцяно, на знак особливої царської милості, прислати на Січ військові клейноди — прапор, пірнач, бунчук, литаври й палиці кошовому отаману й судді. Водночас з царськими послами було відряджено від гетьмана Скоропадського лубенського сотника Василя Савича й від київського митрополита ієромонаха Іродіона Жураховського для умовлянь. У самій Січі в той час утворилося дві партії: партія старих, досвідчених козаків, і партія молодих, гарячих голів; перша стояла на законному грунті й радила триматись російського царя. Ця партія, на якийсь час узявши гору над другою, змусила надіслати до Мазепи листа, в якому запорожці, називаючи себе військом його царської пресвітлої величності, заявляли, що вони готові стояти за російського царя й за весь український народ проти іншоплемінних загарбників, що вторгнулись на Україну. Та проти розсудливих і досвідчених запорізьких товаришів виступила зелена молодь, котрою керував кошовий Костянтин Гордієнко, який фанатично ненавидів усе, що виходило з Москви. Сила опинилася на боці молодих, і тоді запорожці відібрали в прибулих у Січ послів гроші, а їх самих почали лаяти й ганьбити: ієромонаха називали шпигуном і погрожували спалити його в смоляній бочці, інших погрожували вбити або втопити у воді. Вслід за цим на грамоту Петра написали листа, в якому, не жалуючи царя за попереднє вороже ставлення до них, «чиня досадительныя укоризны и угрозы, многие неприличные запросы, с нареканием и безчестием на самую высочайшую особу царя», вимагали: 1) щоб усіх українських полковників не було, а на Україні була така свобода, як і в Січі; 2) щоб усі млини по річках Ворсклі і Пслу та перевози через Дніпро біля Переволочної віддати запорожцям; 3) щоб усі царські укріплення на Самарі й на лівому березі Дніпра біля Кам'яного Затону знести. Відіславши цареві листа, запорожці в той же час затримали у себе гетьманського посланця, котрий їхав у Крим з повідомленням про обрання на Україні нового гетьмана Скоропадського, й, побивши його на раді до напівсмерті, відіслали до Мазепи, а другого посланця, висланого в Чигирин, чигиринський сотник Невінчаний убив зовсім, а сам утік на Запоріжжя. Тоді цар написав два листи, одного за другим, князю Меншикову, котрий керував на той час військовими діями на Україні й жив у місті Харкові; в цих листах він сповіщав князя, що запорожці зібралися поблизу Богородицької фортеці на ріці Самарі й що він побоюється, аби вони чогось не заподіяли їй, а також, щоб кошовий і суддя не провели їх через Переволочну до шведів. Тому він наказував князеві поставити у зручному місці Інгерманландський полк, щоб «мати око на їхній похід», а також, по можливості, додати людей у Богородицьку фортецю, у Кам'яний Затон послати два полки чи й більше гарнізонного війська, а в самій Січі за допомогою миргородського полковника Апостола спробувати змінити головну старшину — кошового отамана й військового суддю. Тоді Данило Апостол за наказом Меншикова відрядив кількох чоловік із Миргородського полку, колишніх запорізьких військових старшин з немалою кількістю грошей у Січ, щоб скинути кошового й суддю «и во всех противников учинить диверсию». Відряджені повинні були прилюдно, на військовій раді, оголосити запорожцям, що кошовий і суддя перейшли на бік Мазепи не тому, що вважали цю справу справедливою і законною, а тому що були підкуплені зрадником. Слідом за цим Петро знову писав Меншикову; він наказав йому й далі дбати про те, щоб привернути на свій бік запорізьких козаків, діючи на них добрим словом і лише у крайньому разі зброєю. «В Каменном Затоне учинить командира из бригадиров кто поумнее, ибо там не все шпагою, но и ртом действовать надлежит, а кого, то полагаюсь на вас; пункты посылаю при сем, токмо єдина материя суть, чтоб смотреть и чинить запорожцев добром по самой крайней возможности: буде-же оные явно себя покажут противными и добром сладить будет невозможно, то делать с оными, яко со изменниками».

Але запорожці, настроєні кошовим Гордієнком, з цього часу твердо й усією масою вирішили діяти проти Петра. Зібравшись у кількості 8000 чоловік під командуванням «власного» кошового Костянтина Гордієнка, а в Січі залишивши наказного отамана Якова Симонченка, узявши з собою 9 гармат, вони рушили з Січі в Переволочну, котру споконвіку вважали своїм містом і від котрої намірялися дійти до табору шведського короля Карла XII. Але йдучи на з'єднання з Карлом, запорожці оголосили, буцімто йдуть «в злучення» до російського війська, за що їм повторно вислали царське жалування від Петра. В Переволочній їх зустрів полковник Нестулій з 500 запорожцями, котрі були в місті, й гетьманські посланці Чуйкевич, Мокієвський і Мирович. 12 березня 1709 року в Переволочній відбулася рада у присутності посланців Мазепи. На раді було зачитано листа гетьмана, в якому, між іншим, говорилося, що цар погрожував «искоренить воров и злодеев, запорожцев», а всіх малоросіян перевезти за Волгу, водночас наголошувалося, що прибуття на Україну шведського короля дає можливість українцям скинути московське ярмо й стати вільним і щасливим народом; на завершення промови посланці Мазепи роздали запорожцям кілька червінців, і тоді на раді маса закричала: «За Мазепою, за Мазепою!» Та відразу ж виникло й питання: що робити з грішми, присланими царем у Січ? «Гроші ті раніше відняли москалі у наших же братів козаків», казали запорожці, очевидно натякаючи на утримання Москвою 6600 карбованців, законної козацької платні, за пограбування ними грецьких купців, на що скаржився турецький паша. Тоді прийшла звістка й від кримського хана, який радив запорожцям триматися Мазепи й обіцяв їм свою допомогу. Сам полковник Нестулій після певних вагань також оголосив себе прибічником Мазепи.

Незабаром після ради кошовий Гордієнко сповіщав шведського короля, що запорожці готові служити йому й молять бога про його успіх; слідом за цим повідомленням запорожці послали депутатів до короля, щоб побачити його особисто й висловити свою готовність вірно служити. Депутати були прийняті в містечку Будищах і допущені до королівської руки з умовою, щоб вони не пили горілки до обіду, оскільки король не терпів п'яних. Запорожці, які не просихали від горілки протягом перебування у Будищах, ледь зуміли стриматися цього разу.

Петро, отримавши у Воронежі вісті про все, що трапилось, наказав Меншикову намагатися втримати за собою орільські укріплення, особливо Богородицьку фортецю, де було багато артилерії й амуніції, але мало людей, а самому князеві обов'язково лишатись на Україні: «Ежели вы не в пути, то лучше б еще немного там для запорожскаго дела задержались, а сие дело, сам ты знаешь, что не из последних; я уже писал до господина фельдмаршала, чтоб он подался к Переволочне для сего дела, при том же советую и вам, буде невозможно всеми, хотя бы частью позад Полтавы протянуться для сего ж дела» Побоювання Петра були не даремними. В той час, коли депутати від запорізьких козаків перебували в Будищах, частина їхнього війська здійснила два напади на російські війська, спочатку в Кобеляках, а потім у Царичанці, на правому березі Орелі, вчинила страшний переполох серед російських солдатів, частину яких вирубала на місці, а частину захопила в полон і цим настільки підняла свій прапор, що збільшила численність свого війська до 15 000 чоловік, визволила з нетрів лісів жителів, що поховалися під час нападу шведів, і змусила їх доставляти продовольство королівським військам. Після цього кошовий Гордієнко став засилати листи до правобережних українців, радячи їм бити свою старшину й переходити до нього, кошового, на лівий берег Дніпра. «Вор кошевой яд свой злой продолжает и непрестанно за Днепр пишет, чтоб побивали свою старшину и к нему через Днепр переходили и уже такая каналия за Днепром собирается и разбивает пасеки».

Розгромивши російські загони під Кобеляками й Царичанкою, кошовий Гордієнко із запорожцями заспішив у Диканьку, щоб побачитися тут з гетьманом Мазепою і звідси піти у Будища, головну квартиру шведського короля. Побачення Мазепи й Гордієнка відбулося у присутності багатьох осіб з січового товариства; при зустрічі з гетьманом кошовий віддав йому честь, схиливши перед ним свій бунчук, потім, звернувшися із промовою, подякував гетьманові за його готовність звільнити Запоріжжя від московського ярма, обіцяв від імені всіх козаків не шкодувати ні життя, ні крові для спільної справи, висловлював надію за посередництвом гетьмана отримати протекцію у його королівської величності й на закінчення пообіцяв присягнути йому на вірність, але, в свою чергу, просив зробити те саме й гетьмана, щоб діяти заодно з запорожцями «у справі порятунку вітчизни». Гетьман Мазепа на промову Гордієнка відповів своєю. Він подякував запорожцям за довіру до нього, запевнив честю, що якби не він, гетьман, то цар давно вже перев'язав би запорожців, перетворив їх на драгунів, вислав би у віддалені місця Сибіру, зруйнувавши дотла навіть їхні житла, й що він, гетьман, буде діяти заодно з ними й готовий дати присягу в цьому.

Взаємні промови кошового й гетьмана закінчилися запрошенням запорожців до гетьманського обіду; на обіді з обох сторін було висловлено ще більше запевнень у взаємній дружбі й прихильності, але тут сталася неприємна пригода, котра ледь не перетворила дружбу на ворожнечу: захмелілі запорожці, вставши від обіду, почали, за своїм звичаєм, хапати зі столу всілякий посуд і забирати з собою. Гетьманів дворецький, який також випив за обідом, побачивши таку сваволю, став дорікати: «Ви раді були б пограбувати цей дім; такий у вас звичай — робити подібне, куди лише потрапите». Цей докір дійшов до вух кошового і той, уявивши собі, що він був продиктований дворецькому самим гетьманом, наказав своїм козакам сідлати коней і їхати геть, не попрощавшись із гетьманом. Але Мазепа, вчасно довідавшись про це, сповістив запорожців, що не винен у відповіді свого дворецького, на доказ чого видав їм їхнього кривдника. Запорожці довго мучили ні в чому не винну людину, перекидаючись ним, мов м'ячем, і врешті простромили ножем.

З Диканьки кошовий Гордієнко разом із гетьманом Мазепою рушив на Будища для представлення королю Карлу; з Гордієнком було з 50 січовиків, 115 захоплених запорожцями російських полонених солдатів та українських козаків, яких запорожці «били й лаяли і жахливо мучили комарами й мурахами». Прибувши в Будища, запорожці й полонені були представлені королеві; кошовий звернувся до короля з промовою, у котрій дякував йому за високе заступництво й бажання визволити їх від страшного ворога, російського царя. За короля відповідав державний секретар: він висловив прихильність до запорожців і похвалу за їхній перший подвиг проти росіян; на останнє кошовий відповідав: «Ми вже послали з сотню москалів на показ кримському ханові й сподіваємося, що коли татари їх побачать, то стануть заодно з нами». Після представлення королеві запорожці, тобто кошовий, старшини, учасники царичанської сутички й навіть старшини, котрі були в Січі, отримали грошові подарунки від короля й гетьмана, кілька днів частувалися за рахунок короля і врешті-решт склали присягу Мазепі й договір із чотирьох пунктів із королем Карлом. Для запорожців ці пункти головним чином означали те, що вони після війни з російським царем назавжди визволяться з-під московського панування й отримають свої одвічні права й привілеї. Покінчивши з усіма умовами у короля й гетьмана, запорожці тепер жадали одного — скорішої битви з москалями; на це бажання король відповідав їм, що слід вичекати й приготуватися до бою, але загалом похвалив їх воєнний запал, на що запорожці підкидали вгору шапки, кричали й вимахували в повітрі шаблями. На прощання деяких запорожців допустили до королівської руки й запросили на обід до короля.

З Будищ запорожці, супроводжувані шведами, пішли в напрямку на Полтаву, де знаходились російські гарнізони. Росіяни, побачивши запорожців, котрі йшли повз Полтаву, надумали стріляти по них, але сотня козаків кинулася до міста й поклала кількох росіян на міських стінах, причому один запорожець влучним пострілом убив російського офіцера у блискучому мундирі. З цього приводу Гордієнко сказав шведам, що таких чудових стрільців у нього набереться до 600 чоловік. Від Полтави частина запорожців взялася провести гетьманського посла з листами до турецького сераскіра,¹⁵ в яких гетьман спонукав султана до швидшого об'єднання зі шведами;¹⁶ головна маса рушила до Січі. Та тут сам Гордієнко поринув у роздуми з приводу затіяної ним справи й так висловився щодо шведів: «Роздивився я цих шведів; де при них служити! Мені тепер здається, що краще нам по-старому служити царській величності». Але це, мабуть, був хвилинний настрій, бо ні характер кошового, ні його наступні дії не свідчили про щире й рішуче каяття.

Тим часом у Січі після відходу більшості козаків під керівництвом Костянтина Гордієнка залишилося близько 1000 козаків, очолених Яковом Симонченком. Тут діяли послані з Миргорода полковником Данилом Апостолом колишні запорізькі старшини; вони привезли в Січ лист Апостола й усіляко намагалися схилити січовиків на бік царя. З цього приводу було скликано військову раду; на раді знову виявилося дві партії — партія старих за царя й партія молодих проти царя. Остання взяла гору, й було вирішено листа Апостола відіслати з військовим осавулом до кошового Гордієнка, а посланців Апостола затримати в Січі. Поки січові посланці встигли доскакати до кошового й повернутися, весь цей час полковничих посланців тримали прикованими до гармат за шиї і щохвилини погрожували їм смертною карою. Але апостольці, користуючись вільними руками, відбили один одного від гармат і втекли з Січі в Миргород. Після їх втечі у Січі знову відбулася рада, на цей раз узяли гору старі й вирішили стати за царя. Тоді до кошового Гордієнка відіслали листа, у якому говорилося, що запорожці складають із себе вину за всі його дії: «Як ти робив, так і відповідай; ти без нас вигадував, а ми, вірні слуги царської величності, вибрали собі замість тебе іншого кошового», Від слів запорожці перейшли й до діла: вони справді позбавили Костянтина Гордієнка звання кошового й обрали на його місце Петра Сорочинського. Цар, повідомлений про такі вибори кошового в Січі, зрадів, бо особисто знав Сорочинського як «людину добру». Петро зрадів ще більше, коли новий кошовий, вступивши на цю посаду, одразу відіслав наказ козакам, які були з Гордієнком, покинути колишнього кошового й повернутися на Січ для нових наказів. Але такі настрої у Січі трималися недовго: зібравшись на військову раду, запорожці разом із кошовим Петром Сорочинським чомусь знову оголосили, що вони проти російського царя і за шведського короля.

Петро, почувши, що й Сорочинський став дихати таким самим духом проти нього, як і Гордієнко, наказав Меншикову послати з Києва в Січ три російські полки і знищити все гніздо бунтарів дощенту. Меншиков доручив виконання царського наказу полковнику Петру Яковлєву й наказав йому, прибувши на місце, передовсім оголосити запорізьким козакам, що коли вони прийдуть до царя з повинною, оберуть нового кошового отамана та інших старшин і пообіцяють, цілуючи хрест, вірно служити цареві, то всі їхні провини будуть вибачені й самі вони залишаться при своїх попередніх військових правах і вольностях. Полковник Петро Яковлєв сів із полками на судна у Києві й подався вниз по Дніпру; слідом за ним берегом Дніпра повинна була йти кіннота, щоб не дати запорожцям можливості відрізати російські війська, що рухались по Дніпру.

Полковник Яковлєв, спускаючись по Дніпру, насамперед напав на містечко Келеберду біля лівого берега ріки, спалив його, мешканців частково розігнав, частково перебив. Від Келеберди спустився до Переволочної; тут на той час було 1000 запорожців та 2000 навколишніх жителів, якими керував запорізький полковник Зінець. У центрі містечка було збудовано замок, в котрому засіло 600 чоловік гарнізону. Підступивши до містечка, Яковлєв передусім зажадав від запорожців добровільної здачі, але йому відповіли пострілами. Тоді він відкрив лютий вогонь, скеровуючи ядра й бомби в самий замок містечка. Запорожці, не володіючи такими, як росіяни, бойовими засобами, все-таки вперто відбивалися, але змогли вистояти лише дві години: росіяни увірвалися в містечко, тисячу чоловік убили на місці, частину людей підпалили в хатах і стодолах, кілька чоловік самі втопилися при переправі через Ворсклу й Дніпро; у полон взято лише 12 чоловік. Несамовитість росіян була така, що вони вирізали жінок, дітей, старих, спалили всі млини на ріках, усі будівлі в містечку і всі судна на Дніпрі біля Переволочненської переправи. Після такого розгрому Переволочної полковник Яковлєв рушив нижче по Дніпру й досягнув спочатку Нового, а тоді Старого Кодака.

В обох Кодаках полковник Яковлєв не зустрів великого опору: основна маса мешканців добровільно здалася росіянам і була відіслана у Богородицьку фортецю, незначна частина втекла на острови і в степ, але й з них деяких було спіймано й знищено на місці; обидва ж містечка, Старий і Новий Кодаки, було спалено дотла, щоб не дати притулку «злочинцям» і щоб убезпечити тил російських полків. Біля Старого Кодака Яковлєв спустився через перший у Дніпрі поріг, Кодацький, причому флотилія його, керована замість лоцманів, що порозбігалися, російськими стрільцями, зазнала деяких втрат: розбилося два судна, але без нещасливих наслідків для людей. Тут Яковлєв змушений був виділити частину солдатів зі своїх полків і послати їх у степ по обидва боки Дніпра, щоб знищувати козаків, які втекли з містечка. Але водночас до Яковлєва підійшли сухопутні загони, що слідували за ним берегами Дніпра, й вони рушили далі вниз. Пропливши решту порогів і минувши острів Хортицю, полковник Яковлєв 7 травня нарешті прибув до Кам'яного Затона на лівому березі Дніпра, майже навпроти Чортомлицької Січі. В Січі не було кошового Петра Сорочинського: він разом із козаком Кириком Меньком пішов у Крим просити татар допомогти запорожцям проти москалів. Його заступав хоробрий і меткий, взагалі «добрий» козак, Яким Богуш. Через те, що в Кам'яному Затоні панувала якась заразна хвороба, Яковлєв став поблизу містечка й вирядив до запорожців козака Сметану з напутливим листом князя Меншикова. Але запорожці, за словами одного спійманого росіянами козака, втопили того Сметану у воді. Тоді Яковлєв послав їм другого листа, особисто від себе; на цей лист запорожці відповіли, що не вважають себе бунтарями, визнають над собою владу царської величності, але царських посланців до себе не допустять. Очікуючи з хвилини на хвилину свого кошового Сорочинського з татарами, запорожці, бажаючи виграти час, удали навіть, що схиляються на бік царя. Яковлєв чекав позитивної відповіді три дні, але потім вирішив узяти Січ приступом. З цією метою він наказав оглянути Січ з усіх сторін і підшукати зручне для приступу місце; для огляду було послано переодягнених у запорізький одяг російських офіцерів. Повернувшись, вони сповістили полковника, що підступитися до Січі на конях неможливо, бо вона з усіх боків оточена водою. І справді: це було 10 травня, коли вода у Дніпрі та його гілках досягає найбільшого рівня після весняної повені; але на той час водопілля було таким високим, що Січ, звичайно залита лише з трьох боків водами різних річок, цього разу і з четвертої, степової сторони, де влітку звичайно була суха дорога в Січ, була залита водою на відстань 35 сажнів. Можливо, як каже переказ, це сталося тому, що з боку степу запорожці, за наполяганням Якима Богуша, відділили свою Січ від материка ровом і пустили в той рів воду; в усякому разі того літа води було так багато, що вона навіть затопила частину куренів. Вислані вивідачі повідомили полковника, що поблизу Січі є окрема запорізька варта, яку легко можна винищити; тоді Яковлєв вирядив проти неї кількох солдатів. Вони напали на запорожців, кількох чоловік перебили, кількох потопили у воді, а одного привели до полковника живим. Від цього останнього Яковлєв довідався, що запорожці, всі як один, вирішили діяти проти російських військ. «Замерзело воровство во всех», — писав Яковлєв після цього князю Меншикову. Тоді росіяни вирішили спочатку спорудити шанці, на шанці підняти гармати і з гармат обстріляти Січ через воду. Але ця спроба не дала бажаних результатів: виявилося, що через велику відстань постріли гармат не досягали мети. Після цього було оголошено про приступ Січі на човнах. Запорожці підпустили росіян на близьку відстань, тоді відразу вдарили з гармат і рушниць, поранили кількох офіцерів і 300 солдатів, у тому числі вбили полковника Урна, кількох чоловік узяли в полон і «срамно и тирански» умертвили їх у Січі. Тому росіяни були змушені відступити й становище полковника Яковлєва стало скрутним. Але в цей час на допомогу росіянам від генерал-майора князя Григорія Волконського з'явився з компанійським¹⁷ полком і драгунами полковник Гнат Галаган. Це було 14 травня. Гнат Іванович Галаган був ренегатом-запорожцем. Син українського козака з села Омельника Полтавської губернії Кременчуцького повіту, Галаган довший час був у Січі спочатку простим козаком, далі полковником охочекомонного полку, згодом навіть кошовим отаманом; як полковник він був біля Мазепи, коли той перейшов на бік шведів, як підручний Мазепи сам перейшов у табір шведів; згодом, побачивши мізерність сил Мазепи й неприхильність до нього українського народу, відпросився у гетьмана з полком у роз'їзну лінію поза шведським табором, несподівано захопив кількох шведських драбантів,¹⁸ перейшов з ними й своїм полком у російський табір і прийшов з повинною до Петра, переконавши царя, що до шведів він перейшов проти своєї волі, скоряючись бажанню гетьмана Мазепи. Цар взяв з нього слово, що він не «викине з ним такої самої штуки, як із Карлом», змусив присягнути на вірність російському престолу й потім тривалий час тримав його в роз'їздах задля здобування неприятельського «язика».

Саме цей Гнат Галаган несподівано з'явився до полковника Яковлєва для облоги Січі. За свідченням невідомого автора твору про запорізьких козаків минулого століття, Гнат Галаган пристав до Яковлєва по дорозі до Січі, пообіцявши під присягою провести росіян таємними стежинами в Січ. Так чи інакше, але в цьому плані на нього покладали великі надії як на людину, котра знала всі «військові секрети» й запорізькі «звичаї». І справді, прибуття Гната Галагана до Січі мало для запорізьких козаків вирішальне значення. Запорожці, здалека побачивши військо, що мчало до Січі, вирішили, що до них поспішає кошовий Петро Сорочинський з татарами, і влаштували проти росіян вилазку. Росіяни скористалися цим щасливим для них моментом, раптово вдерлись у Січ і викликали серед козаків сум'яття; та останні довго і вдало відбивалися від ворогів. Але тут уперед вискочив Гнат Галаган і закричав запорожцям: «Кидайте зброю. Здавайтеся, бо всім буде помилування». Запорожці спершу не повірили й продовжували далі відбиватися від росіян, але Галаган поклявся перед ними у правдивості своїх слів, і тоді козаки покидали зброю. Але це була підла брехня з боку Галагана. Росіяни кинулися на беззбройних запорожців, 300 чоловік узяли в полон, кількох убили, кількох повісили на плотах і пустили вниз по Дніпру на пострах іншим; 100 гармат, всі клейноди — прапори, бунчуки, булави, перначі, литаври — і всю амуніцію забрали й відіслали в московський табір, а всі курені і всі будівлі в Січі спалили, багато зимівників навколо Січі знищили. Полковник Яковлєв, а особливо Галаган, поводилися з небаченою люттю. «Учинилось у нас в Сичи, — писав очевидець, козак Стефаненко, який згодом був кошовим отаманом, — то, что по присяге Галагана и московскаго войска, товариству нашему головы обдирали, шеи на плахах рубили, вішали и иныя тиранскія смерти задавали, каких и в поганстві за древних мучителей не водилось — мертвых из гробов многих не только из товариства, но и из монахов откапывали, головы им отнимали, шкуры сдирали и вішали. Ненасытившимся такового душепагубного прибытку, а заостривши сердце свое жалом сатанинским, Галагана чатами своих единомышленных людей в Тернувці и по иных годностях и урочищах працею кровавою на добычах звіриных козаков невинных в московскіе тиранные безцінно запродал руки. И тот своего безчеловічія не перестаючи, посылает своих к ним шпігов и коні займати злодіев и всякіе подступки чинити легкомысленных людей, яко теды всякіе утиски, кривды и неволи людем украинским за поводом и причиною его помянутого безбожника Кгалагана нанеслося».

Страшне руйнування Чортомлицької Січі вже тоді оспівали козаки в народній думі.

«Ой летить крячок та по той бочок, де взявся шуліка:
«А не буде в Січі города віднині й до віку».
Ой стояла Москва та у кінець моста,
Та дивилась в воду та на свою вроду:
Сама себе воювала, і кров свою проливала,
Нашим козаченькам, нашим молоденьким великий жаль завдавала,
Наші козаченьки, наші молоденькі ніде в страху не бували —
Сорок тисяч Москви виборного війська упень вибивали.
Наші козаченьки, наші молоденькі та невеселі стали,
Гей, оступила вража другунія та всіма сторонами,
Гей, закрасила город, та славную Січ, та скрізь знаменами.
Ой, казав єси, пане Галагане, що в їх війська немає,
А як вийде на таракана, так як мак процвітає.
Ой, казав єси, пане Галагане, що в Січі Москви немає,
Коли глянеш, поміж куренями так як мак процвітає.
Ой, як крикнув та пан кошовий у Покровській церкві:
«Прибирайтесь, славні запорожці, як би к своїй смерті».
Ой, як крикнув та пан кошовий на покровській дзвіниці:
«Ой, кидайте ж ви, славні запорожці, і пістолі й рушниці».
Ой, пішли-пішли славні запорожці та не пішки, дубами,
А як оглянуться та до славної Січі, та вмиваються сльозами».

Про руйнування Чортомлицької Січі Гнатом Галаганом ще й тепер згадують «ветхі днями» діди. «Цю Січ зруйнував якийсь Галаган; він знався з чортами, і коли був ще далеко від Січі, то якийся «хлопчик» (слуга) просив кошового отамана, щоб він дозволив йому застрелити Галагана в ліве око, — інакше його не можна було вбити; а кошовий каже: «Не слід проливати християнської крові». А як побачив, що Галаган уже близько, тоді й сам став просити хлопця, щоб той убив Галагана. Але тоді вже пізно було. Галаган був великим чарівником і зробив з собою так, буцім у нього не одна, а кілька голів. Тоді й хлопчик не міг уже розрізнити, де в нього справжня голова. «Тепер бий сам, — каже хлопчик кошовому, — а я не можу знати куди стріляти, бо в нього он скільки голів». Так той Галаган і зруйнував Січ».

Після взяття Чортомлицької Січі князь Меншиков доносив цареві Петру, що «знатніших лиходіїв» він звелів затримати, інших стратити, саме ж «зрадницьке» гніздо зруйнувати й викорінити. На це донесення Петро відповів Меншикову: «Сегодня (23 мая) получили мы от вас письмо о разорении проклятого места, которое корень злу и надежда неприятелю была, что мы, с превеликою радостию услышав, Господу, отмстителю злым, благодарили с стрельбою, и вам за оное премного благодарствуем, ибо сие дело из первых есть, котораго опасаться надлежало было. Что же пишете о деташаменте полковника Яковлева, чтобы оному быть в армии, и то добро, только подлежит из онаго оставить от 700 до 500 человек пехоты и от 500 до 600 конницы в Каменном Затоне, дабы того смотрели, чтоб опять то место от таких же не населилось, или где инде не почали собираться; для чего ежели комендант в Каменном-Затоне плох, то б из офицеров добраго там на его место оставить, а прочим быть в армию». Схожого листа написав Петро й графу Апраксіну в Москву, вітаючи його «милість» зі знищенням «останнього кореня Мазепиного». Щоб послабити страшне враження, справлене на український народ знищенням січових козаків, цар видав маніфест, у якому говорилося, що причиною нещастя, яке спіткало Січ, була зрада самих же запорожців, бо вони, прикидаючись вірними цареві, насправді обдурювали його і зносилися з ворогами Росії шведами; далі Петро наказував усіх запорожців, крім тих, котрі покаялися, кинули зброю і виявили бажання жити на Україні як прості селяни, ловити, кидати у в'язницю й страчувати, а їхні землі від ріки Орелі до ріки Самари приписати до Миргородського полку, полковником якого на той час був Данило Апостол.

У наш час на місці колишньої Чортомлицької Січі стоїть частина села Капулівки, як її називають селяни, або Капиловки, як її називають офіційно, Катеринославської губернії й повіту. Вона віддалена від містечка Нікополя, колишньої Микитинської Січі, рівно на 20 верст і приписана до села Покровського, місця колишньої останньої Січі. З Нікополя в Капулівку веде старий запорізький шлях, що починається відразу за Нікополем і закінчується майже біля самого села. Це чудова, гладка й цілком відкрита дорога, обрамлена з правого боку ланцюгом високих курганів, котрі йдуть один за одним на відстані близько чверті версти, а з лівого охоплена широкою рікою Дніпром з його гілками й затоками, за котрими по грузьких болотах росте густий високий ліс, порослий зеленою травою. Ланцюг курганів поступово відхиляється справа наліво, а разом із курганами відхиляється й широкий шлях, який врешті приводить просто до місця колишньої Чортомлицької Січі. Крім курганів, вказівниками дороги в Чортомлицьку Січ служать ще так звані милі, тобто чотиригранні стовпи, витесані з суцільного каменю й дещо звужені догори, котрі було поставлено тут 1787 року, під час проїзду по Новоросії імператриці Катерини II.

На півтори версти вище села Капулівки, серед відкритої місцевості, яка панує над величезним простором степів, стоїть довге земляне укріплення, так званий зімкнутий редут із траверсами всередині. Південна лінія цього редуту має 1250 сажнів, північна — 780, східна — 380 й західна — 700. Спорудження цього редуту найвірогідніше належить до першої половини XVIII ст., епохи російсько-турецьких воєн, коли, як вказує князь Мишецький, на ріці Чортомлику, де була Стара Січ, 1738 року росіяни збудували редут.

Нижче укріплення, вже в самому селі Капулівці, на городі селян Семена Кваші та Івана Коваля вціліли два кам'яні хрести над могилами козаків Семена Тарана, померлого 1742 р., й Федора Товстонога, померлого 1770 р., 4 листопада; останній був отаманом Щербинівського куреня 1766-1767 рр., прославився у війні 1769-1770 рр.,¹⁹ повернувся з походу тяжко пораненим і за кілька місяців помер. Крім цих двох, збереглися ще хрести козаків Данила Борисенка, померлого 1709 р., Семена Ко[валя], померлого 1728 р., й надмогильний камінь знаменитого кошового отамана Івана Дмитровича Сірка, померлого 1680 року. Останній стоїть на городі селянина Миколи Олексійовича Мазая і має такий напис: «Р. Б. 1680 мая 4 преставися рабь бо Иоань СЪрко Дмитрови атамань кошовий воска запорожского за его ц. п. в. Феодора АлЪксевича: Память праведнаго со похвалами». В цьому написі дивна лише вказівка, буцімто Сірко помер 4 травня, в той час як із донесення його наступника Івана Стягайла та свідчення літописця Самійла Величка відомо, що помер він 1 серпня. Отже, слід гадати, що плита, яка збереглась до нашого часу над могилою знаменитого кошового, зовсім не та, котру козаки початково поставили над його останками: першу плиту, очевидно, розбило розлючене російське військо 1709 року й замість неї згодом поставили іншу, тому дата дня й місяця смерті Сірка вказана невірно. Нижче села Капулівки, на старому, або запорізькому, цвинтарі, вціліло ще чотири могильні хрести, під котрими спочивають останки козаків Єфрема Носевського й Данила Конеловського, померлих 1728 р., Лук'яна Медведовського та Остафія Шкури, померлих 1729 року. Питається: яким чином усі ці надмогильні хрести потрапили в Чортомлицьку Січ, коли з 1709 року її тут зовсім не було? Відповідь на це питання дають місцеві старожили, нащадки запорожців: вони кажуть, що коли козаки були під владою «тур-царя», то, вмираючи, просили своїх товаришів ховати їх на старій Січі, й ті перевозили їхні тіла чайками до Чортомлика.

Зі старого запорізького цвинтаря при селі Капулівці відкривається чудовий краєвид на місце колишньої Чортомлицької Січі. Це місце виглядає невеликим острівцем серед моря буйної зелені дерев, що мовби пливе серед восьми річок, які оточують його з усіх боків. Але щоб як слід роздивитися місце колишньої Чортомлицької Січі, треба від цвинтаря спуститися вниз, трохи пройти прямою вулицею, потім під прямим кутом повернути праворуч у провулок, і цим провулком дійти до берега ріки Підпільної. Тут передовсім впадає у вічі досить високий, але водночас пологий спуск до ріки, всіяний безліччю дрібних-дрібних річкових черепашок і де-не-де вкритий величезними осокорами й віковічними вербами. Далі, нижче спуску, за рікою відкриваються неозорі суцільні плавні, подекуди затоплені водою, подекуди вкриті травою, але там і там порослі густим лісом, переважно м'якої породи, тобто осокором, вербою, шовковицею, лозою й шелюгом. Зі сходу й заходу цей ліс тягнеться неосяжно довгою смугою, з півночі на південь простилається на 15 верст, від лівого берега Підпільної до правого берега Дніпра. Ось тут, біля віковічного лісу, при злитті восьми річок, знаходиться невеликий, але високий і мальовничий острівець, обрамлений звідусюди молодими деревами і вкритий угорі високими й непролазними бур'янами. На цьому острівці була славна Чортомлицька Січ. Острів, попри всю його мальовничість, усе-таки видається якимось пустельним, вселяє сум і важку тугу в душу людини; від нього віє чимось далеким-далеким, чимось давно й безповоротно минулим. Острів стоїть пусткою: на ньому немає й слідів житла, — лише вітер низовий вільно гуляє й ворушить верхівки високої трави, а навколо тиша, мов на дні глибокої могили... Дивлячись на цей похмурий острів, мимоволі згадуєш той час, коли тут кипіло життя, та яке життя? Життя в усьому буянні, в усьому широкому просторі: тут і бандури дзвеніли, й пісні дзвінко лунали, тут і хвацькі танцюристи кружляли таким вихором, що пилюка ставала стовпом, земля дзвеніла дзвоном... А що тепер? Тепер могильна німотність, мертва тиша, — така тиша, мов у казковому царстві, зачарованому темною, страшною і незборимою силою. Тепер лише мізерні натяки залишилися про те, що колись жило тут повним, відкритим, ніким і нічим не обмеженим життям...

Скрізь на острові, а особливо поблизу річки Чортомлика, видно рештки минулого: черепки посуду, рови й рівчаки, могили, окремі кості й цілі скелети людей. На правому березі Чортомлика колись був великий цвинтар, зараз частково накритий селом, частково змитий весняною течією річки: Чортомлик, розливаючись, щороку підмиває свій правий берег і часом виносить з нього труни з козацькими кістками, часом цілі людські скелети, а найчастіше козацькі черепи з довгими чубами чи без чубів, різноманітний одяг, зброю, олов'яні кулі, цілі шматки свинцю, великі кільця дроту тощо. Все це падає на дно річки або залишається на березі її і тут, сумно казати, топчеться ногами людей і тварин і нерідко змішується з кістками й м'ясом здохлих коней, корів, собак і котів. І місцевим жителям нема ніякого діла до того, що тут колись жили великі захисники Христової віри й руської народності, поливаючи землю своєю кров'ю, засіваючи ниви своїми кістками; немає серед них людини, яка б, зібравши черепи й кості доблесних воїнів, схоронила їх у землі, мов святиню... Навпаки, знаходяться такі, котрі днями й ночами розкопують запорізький цвинтар, шукаючи тут якихось казкових скарбів, начебто схованих запорожцями у глибоких могилах. Там стихія, а тут людська жадоба до золота не дають мертвим спокою!.. Саме місце, де колись була славна й грізна Чортомлицька Січ, у наш час виглядає так. Чортомлицький Ріг, 1709 року відділений від материка, зараз перетворився на невеликий острівець, що належить до маєтку великого князя Михайла Миколайовича, лежить навпроти села Капулівки, за двадцять верст від Нікополя. Весь цей острів, крім кількох каменів біля східного берега, складається з піску й поділений на дві нерівні частини: підвищену на півночі й низьку на півдні. Перша має площу 1050 квадратних сажнів, друга — дві десятини й 1200 квадратних сажнів. Але лише північну половину, власне, й можна назвати островом, оскільки її ніколи не затоплює вода. На околицях острів має різну висоту: на півночі — до чотирьох сажнів, на півдні — не вищий трьох-чотирьох футів над водою; північна частина крута й обрамлена високими річковими деревами, південна полога і вкрита болотяною і лучною травою. На високій частині острова від козацьких часів до нашого часу збереглося два рови й п'ять ям, три з яких є у північно-східному розі, перед ровами, а дві з заходу, за ровами. Рови тягнуться один біля одного на відстані близько сажня і йдуть спочатку з північного сходу на південний захід протягом 14 сажнів, далі повертають під прямим кутом на південний схід і йдуть 15 сажнів, маючи глибину до трьох, а висоту до чотирьох сажнів. Що стосується нижньої частини острова, то це так звані плавні: вона, здіймаючись ледве на два-три фути над рівнем річки, навіть при незначному підвищенні рівня вкривається водою. На ній ростуть чудові високі й гіллясті дерева, а між деревами розкидані величезні кам'яні брили. Навколо всього острова сходяться докупи сім гілок і одна річка: з півночі Підпільна, зі сходу Гнила, названа в давніх картах Прогноєм, і Скарбна; з півдня Павлюк і проріз Бейкус, що виходить зі Скарбної і впадає в Павлюк; із заходу той самий Павлюк і та сама Підпільна; крім того, Скарбна приймає до себе гілки Лапинку й Скажену, що течуть до неї з північного сходу на південний захід, а гілка Підпільна — річку Чортомлик, яка тече просто з півночі й дає назву самій Січі.

Уважний огляд нинішнього Чортомлицького острова наводить на думку, що на ньому були лише головні будівлі Січі: церква, військова та курінні скарбниці, будівля для духовенства й самі курені; останні були в тому місці, де нині річка Чортомлик торкається своїм гирлом початку гілки Підпільної. Розкопки острова дають багатий матеріал для побутової історії запорізьких козаків: тут трапляється глиняний посуд чудової роботи, череп'яні люльки різні на колір та орнаментацію, підкови, шкворні, пряжки, підвіски, сідельні підпруги, пістолети, шаблі, кулі, машинки для лиття куль, списи, грузила до рибальських снастей, порохівниці, чорнильниці, бруски, казани тощо. А при розкопках валу на острові знайдено рештки товстих, загострених і обвуглених паль, розставлених уздовж західного берега острова. Вони вказують, як колись була укріплена Січ: обкопана високим валом, вона, крім того, була огороджена навколо висіченими в лісі дубовими колодами й була Січчю у справжньому розумінні. До цього слід додати природні укріплення: з кримського боку — непрохідні плавні з численними озерами й гілками, з польського — глибока й болотиста річка Чортомлик та гілляста й довга ріка Базавлук на 18 верст західніше й нижче Чортомлика.

За Чортомлицькою Січчю йшла КАМ'ЯНСЬКА СІЧ, заснована при впадінні річки Кам'янки у Дніпро, вище міста Кизикермена. Існування Кам'янської Січі підтверджується як свідоцтвом історика запорізьких козаків XVIII ст. князя Мишецького, так і вказівками документальних джерел: частково січового архіву, частково архіву Малоросійської колегії. «На тій ріці Кам'янці, — пише Мишецький, — була запорізька Січ вище Кизикермена на 30 верст, на правому боці Дніпра». «А вартам бути, — написано в актах 1754 року, — по самому кордону, почавши по той бік Дніпра, де нині військовий перевіз, та на Усть-Кам'янці, де раніше Січ була». Кам'янська Січ існувала під час перебування запорізьких козаків під протекцією Криму й Туреччини, «на полях татарських, на кочовищах агарянських», коли вони жили «по турках та по кавулках», тобто з 1710 по 1734 рік, після розгрому Чортомлицької Січі полковниками Яковлєвим і Галаганом.

Як пильно не стерегли російські солдати виходи з Чортомлицької Січі, частині січових козаків під керівництвом кошового отамана Якима Богуша все-таки вдалося врятуватись од загибелі: вони бігом склали своє добро і вцілілу зброю на дуби й прихованими єриками, затоками, річками й гілками пішли вниз по Дніпру в турецькі землі, які були тоді досить недалеко від Січі. Як свідчить переказ, запорожці, утікаючи від москалів, ні за чим так не жалкували, як за покинутою ними у Старій Січі церквою: «Все ми, панове, добре зробили, все незле влаштували, та одне негаразд учинили, що церкву свою покинули. Та що вже тепер робити? Хай береже її божа матір!» І божа матір зберегла її: москалі до неї, а вона від них, вони до неї, а вона від них... Та так ходила-ходила, а потім перед самими їхніми очима й пішла під землю: вся, як є, з дзвіницею, хрестом, так і «пірнула», — лише яма від неї залишилася».

«Як покидали запорожці
Великий Луг і матір Січ,
Взяли з собою матір божу,
А більш нічого не взяли,
І в Крим до хана понесли
На нове горе-Запорожже».

Налякані страшною розправою росіян з козаками, запорожці спочатку відійшли дуже далеко від колишньої Чортомлицької Січі; але потім, отямившись від переляку, піднялися вгору по Дніпру й заснували в гирлі річки Кам'янки, навпроти великого острова Коженина, свою Кам'янську Січ, якраз на кордоні російсько-турецьких володінь. У той час російський цар, думаючи про війну з турками, знову став кликати запорожців у Росію, обіцяючи забути їх минуле й повернути їм їхні попередні володіння, якщо вони, «возчувствовав свою вину», оберуть замість Костянтина Гордієнка нового кошового отамана. Але кам'янські запорожці, боячись, за словами народної пісні, щоб «москаль не став їм лоби брить», не скористалися пропозицією російського царя, натомість звернулися з посланням до шведського короля, питаючи його як «про його здоров'я, так і про наміри щодо розпочатої війни з москалями». На це послання Карл відповів 10 травня 1710 року: «Се нам особливо сподобалося, що не лише за персону нашу королівську щиро обурюєтеся, але й до скорішої помсти над нашим і вашим ворогом, москалем, виявляєте бажання». Очевидно, водночас з цим спілкуванням кам'янських запорожців тривали й зв'язки з запорожцями, які були з королем: у кожному разі, незабаром після згаданого листа й, очевидно, з відома короля частина запорожців залишила табір під Бендерами й пішла у Кам'янську Січ. Можливо, в цьому крився якийсь новий план військових комбінацій шведського короля. За словами свідків, це було так. Під час Полтавської битви між росіянами й шведами частину запорізьких козаків було вбито, більша ж частина лишилася живими, потім разом з Карлом і Мазепою втекла до Дніпра, тут знову зазнала певних вт