БУКОВИНСЬКИЙ КУРІНЬ ДІЄВОЇ АРМІЇ УНР

Олекса Стефанович
МОЛИТВА

Чи на рідних полях,
Чи в чужій стороні,
Осінило чи ні
Святохреснеє рам'я, -
Вам усім, хто поляг
За тризубовий стяг, -
Вічная пам'ять!

Ви, ким ведено бій,
Вірні Симон, Євген,
Ви, без ліку і ймен,
Ти, криштальний Олеже,
Всіх крилом вас покрий,
Михаїле святий, Божий стратеже!

ФОРМУВАННЯ КУРЕНЯ

3-го листопада 1918 року вікопомне Буковинське Віче у Чернівцях одностайно висловилося за приєднання Північної Буковини до Української Держави, а вже 6 листопада представники Української Національної Ради перебрали в Чернівцях владу від останнього австрійського намісника Буковини графа Ерцдорфа. Над державними установами столиці краю замайоріли синьо-жовті прапори, а буковинські українці вперше за багато століть відчули себе господарями на рідній землі.

Втім, цей успіх був тимчасовий. Розквартирований у Чернівцях та у Вижниці леґіон Січових Стрільців під проводом Василя Вишиваного змушений був у перших числах листопада вирушити на захист загроженого польським наступом Львова, залишаючи Буковину наодинці з зажерливим південним сусідом. 11 листопада румунське військо під командою ґенерала Задіка зайняло Чернівці, а згодом, не зустрічаючи значного опору, окупувало цілий край. Український уряд Буковини був змушений еміґрувати до Галичини, де продовжував діяти аж до упадку Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) як "Буковинська Рада", представляючи інтереси буковинців перед урядом ЗУНР, а також на міжнародному форумі.

Саме в цей час група буковинських українців під проводом Миколи Топущака, котрих військова хуртовина закинула до Києва, разом з представником Директорії Української Народної Республіки (УНР) Сергієм Бублієнком звернулися до ґенерал-хорунжого Володимира Сальського з пропозицією створити окрему військову частину з добровольців, котрі не мирилися з румунською окупацією Буковини. Ґенерал Сальський виклопотав в уряду УНР дозвіл на організацію Буковинського Куреня, полагодив питання з його фінансуванням та озброєнням, і невдовзі М.Топущак та С.Бублієнко, отримавши чотири вагони військового спорядження, вирушили до Коломиї, де мала знаходитися команда Куреня.

Деякі автори (Л. Ясінчук)1 називають організатором Буковинського Куреня вчителя Миколу Томоруга, однак це твердження, яке є, очевидно, наслідком звичайної описки, спростовується сукупністю решти джерел.

По дорозі до Коломиї М.Топущак відвідав уряд ЗУНР, що перебував на той час у Станіславові, де отримав дозвіл на організацію Буковинського Куреня в Коломиї та передав частину військового спорядження для галицьких військових частин. Треба зазначити, що протягом всього свого існування Буковинський
Омелян Кантемір
Курінь, хоча й підлягав опіці Буковинської Ради в Станіславові та адміністративно належав до Української Галицької Армії (УГА), але фактично підлягав Дієвій Армії Української Народної Республіки.

Після розвалу Австро-Угорської монархії восени 1918 р. двадцятитрьохрічний полковий ад'ютант 90-го австрійського полку, розквартированого на Херсонщині, Омелян Кантемір залишає свій полк і повертається до Коломиї. Зустрівшись тут з Миколою Топущаком, він вступає до лав Буковинського Куреня і одержує відпустку, щоб відвідати родину в Кіцмані, яку не бачив вже віддавна. Вдома застав його наступ румунського війська, який зустрівся з організованим спротивом українців лише під Лужанами і під Кіцманем. Тут незначними українськими підрозділами керував Омелян Кантемір у формі старшини української армії.

Згодом Омелян Кантемір взяв на себе обов'язок організовувати молодих юнаків з окупованої вже румунським військом Північної Буковини до лав Буковинського Куреня. Але невдовзі на сліди його діяльності натрапляє румунська сиґуранца, і разом з сотнями інших свідомих буковинських українців він наприкінці 1918 року був інтернований окупаційною владою. На щастя, ув'язнення не потривало довго, тож у січні 1919 року Омелян Кантемір разом з "сотнею друзів молоденьких",2 як говориться в "Думі про двох братів Кантемірів" прибув до Куреня в Коломиї. Тут він застав уже дві сотні стрільців та одну кулеметну чоту в повному виряді з старшинами. Омеляна Кантеміра призначено ад'ютантом сотника Михайла Ціпсера, під командою якого працював штаб Куреня. В часі формування Куреня його командування (М.Топущак і С.Бублієнко) знаходилося в Коломиї, збірна станиця для перебирання добровольців з Буковини була в Кутах, а запасний курінь під командою поручника Р.Ціпсера перебував в Городенці.

На початку січня 1919 року велика частина учнів вижницької гімназії потайки перейшла кордон, перебрівши Черемош в Іспасі, та зголосилася до Буковинського Куреня.

"З моєї п'ятої кляси зголосилося тоді до війська більше товаришів, — згадував згодом Іван Новосівський, — а між ними народжений в 1904 році молоденький, але добре фізично розвинутий Степан Галіп. Він, як і багато більше гімназистів Вижницької гімназії, життя своє віддав за волю Батьківщини, виконавши чесно обов'язок супроти Батьківщини. З моїх шкільних товаришів згинув тоді в фронтових акціях Буковинського Куреня ще товариш Кость Садагурський. Втрати між гімназистами вищих кляс були багато більші, бо й участь гімназистів вищих кляс у визвольних змаганнях була багато більша".3

Професор Василь Колотило, також колишній учень Вижницької гімназії, доповнює список вижницьких гімназистів, котрі впали в лавах Буковинського Куреня, іменами Степана Гакмана та Ц.Кракалії,4 а з спогадів Василя Руснака дізнаємося, що "в складі того Куреня воював і загинув геройською смертю колишній професор Вижницької гімназії Осип Костинюк".5

Наприкінці січня 1919 року Буковинський Курінь був уже вишколений і мав три сотні стрільців, переважно студентів кіцманської та вижницької гімназій, і навіть невеликий надмір старшин. Однострій та озброєння Куреня були австрійські, за винятком кількох російських кулеметів. В порозумінні з військовою командою УГА в Коломиї (четар Дмитро Паліїв), Курінь переходить до Городенки, де формує залогу міста та обсаджує на границях Буковини застави в Серафинцях, Стецеві, Залуччі, Снятині, Кобаках і Кутах. Повітовим комендантом у Городенці був тоді сотник Світлик, старий австрійський старшина, добрий організатор повіту. Цьому сотникові підлягала команда Куреня, подаючи зразок того, як українське військо вміє тримати порядок в місті і шанувати свій український уряд.

Зв'язковим між Буковинським Куренем і Буковиною був тоді сотник Микола Зав'янський. Втім, у квітні 1919 року його заарештовано за нелеґальний перехід кордону і поставлено перед румунським військовим судом за протидержавну діяльність та роззброєння румунської прикордонної стежі. Лише через півроку його, завдяки інтервенції Української Військової Місії, було звільнено і вислано з Буковини 2 листопада 1919 року через прикордонний пункт біля села Атаки. Сотникові Зав'янському буковинські представники доручили звернення до головного отамана Симона Петлюри, в якому прохали допомоги в їх боротьбі проти румунів.

В березні 1919 року сотник Світлик отримав інформацію про те, що поляки готуються вчинити в місті переворот, роззброїти Курінь і взяти владу в свої руки. На допомогу їм мав прийти польський леґіон, який формувався на Буковині, щоб під час наступу польської армії ґенерала Ґаллера допомогти румунському війську окупувати Покуття і перешкодити походові Української Галицької Армії на Буковину. Отримавши розпорядження повітового коменданта, команда Буковинського Куреня перевірила всіх підозрілих в місті і повіті осіб і несподівано для змовників однієї ночі заарештувала кілька десятків польських аґентів та відправила їх до Коломиї.

БУКОВИНСЬКИЙ КУРІНЬ НА ВЕЛИКІЙ УКРАЇНІ

23 травня 1919 р. Румунія, уклавши таємну угоду з Польщею, вислала ультиматум урядові ЗУНР, в якому вимагала відступити їй південно-східну частину Галичини по лінію Дністер — Нижнів — Ворохта. Коли ж українська влада запротестувала проти цього безпідставного домагання, румунські війська під проводом ґенерала Задіка 24 травня перейшли кордон у Кутах і Снятині і вдарили в запілля українській армії. Було знищене ліве крило українського фронту, яке, з огляду на дотеперішній нейтралітет Румунії, не було добре забезпечене. Цей несподіваний удар румунів у спину УГА, яка вела в цей час нерівну боротьбу проти польської армії Ґаллера, спричинив не лише велику моральну шкоду нашій державі. Трагічно відбилося на боєздатності УГА й те, що в руки ворога потрапили стратегічні запаси озброєння та амуніції, вивезти які не було змоги.

Внаслідок цього віроломного кроку румунів уряд ЗУНР був змушений покинути свою тимчасову столицю Станіславів і податися в напрямі річки Збруч, що відділяла Галичину від Великої України. Над Збручем Дієва Армія УНР була стиснена більшовиками на маленькому клаптику території між річками Збруч, Смотрич і Дністер. Саме існування Української Держави опинилося перед обличчям грізної небезпеки.

В цей час Микола Топущак отримує депешу від ґенерала Сальського про те, що Армія УНР готується до наступу на Кам'янець-Подільський. Буковинському Куреню належало прибути до міста Скали, де він мав влитися до складу нової дивізії, яку формувало військове відомство УНР. Сумно було буковинським стрільцям покидати Городенку та буковинське пограниччя, тим більше, що ненависний ворог займав галицьке Покуття вслід за відходом українського війська, але наказ є наказ!..

24 травня Курінь вирушив з Городенки в бік Обертина, де була єдина паромна переправа через Дністер. Майже тиждень тривав похід до Скали, де Буковинський Курінь приєднався до військових частин УНР, що готувалися до наступу. Тут також йшли інтенсивні приготування до формування третьої дивізії під командою молодого підполковника Олександра Удовиченка, який ще перед війною встиг закінчити курс російської Академії Ґенерального Штабу. В спогадах О. Удовиченка, які описують події кінця травня — початку червня 1919 р., читаємо:

"Але була й приємна для нас несподіванка: наша група мала бути підсилена Запорізьким Загоном і Буковинським Куренем... До нашого штабу прибув відомий буковинський діяч, п.Топущак, з метою приділення Буковинського Куреня до складу нашої групи, що мала перейменовуватися на 3-ю дивізію. Після окупації території Буковини румунським військом, Курінь відійшов до Галичини, де й став однією із складових частин УГА. Після того, як ця армія відступила перед натиском переважаючих сил польської армії, п.Топущак, що був, так би мовити, духовним провідником Куреня, вирішив перевести його до складу Армії УНР.

Це була дійсно радісна несподіванка і не лише тому, що Курінь збільшував наші сили, але й через те, що дивізія приймала до свого складу побратимів із гарної Зеленої Буковини, яких нещаслива доля відірвала від рідної землі. Курінь цей мав бути ядром-кадром Буковинської армії — одної з частин цілої соборної Української Армії.

Про цей Курінь, про його бойову славу й героїчні вчинки, буде мова пізніше. Тільки поодинокі бійці його залишилися в живих; решта впала на полях бою смертю хоробрих, або вмерла від тифу в шпиталях... Чимало невідомих могил буковинських стрільців розсіяно по всьому Поділлі. Можливо, що лише одна з них іще збереглась, якщо варварська рука безбожника, комуніста-москаля, не знищила могили сотника Кантеміра, який згинув смертю героя й урочисто похований в Могилеві, в садку церкви".6

Напередодні наступу група військ О.Удовиченка складалася з таких частин:

— полк колишньої Синьої дивізії під командою полковника О.Вишнівського;

— Чорноморський полк (командир полковник Є.Царенко);

— окремий курінь (командир полковник Г.Чижевський);

— Буковинський Курінь у резерві під командою сотника М.Ціпсера та сотника-ад'ютанта О.Кантеміра.

Вночі 31 травня дивізія О.Удовиченка з Синім полком в аванґарді розпочала наступ на Оринін і, здобувши його, вийшла в запілля рихтицької групи ворожих сил. Розбивши їх в завзятих боях, дивізія наступає на Кам'янець та захоплює його майже без боїв. Буковинський Курінь також входить до міста і розміщується в будинку колишньої кам'янецької дівочої гімназії, де готується до майбутніх боїв.

Несподівано з'явився в Курені його організатор Микола Топущак. З ним перейшов з Галицької Армії поручник Семен Григоряк з Іспаса разом з сотнею стрільців-буковинців та чотирма десятками галичан. Були з ними і дві дівчини-медсестри, з них одна буковинка — Маруся Ілюк. Тоді ж приїхав до Куреня і поручник Юрко Кантемір з УГА, однак за порадою брата Омеляна невдовзі повернув до своєї частини.

В середині червня з групи військ полковника О.Удовиченка сформовано 3-ю пішу Стрілецьку дивізію. Склад 3-ї дивізії був такий:

— 7-й Синій піший полк (600 багнетів) під командою полковника О.Вишнівського;

— 8-й Чорноморський полк (700 багнетів) під командою полковника Є.Царенка;

— 9-й Стрілецький полк (900 багнетів), створений із Запорізького загону та Буковинського Куреня (командир полковник, а згодом ґенерал-хорунжий Павло Шандрук);

— 3-я Гарматна бриґада (командир полк. Г.Чижевський). До складу дивізії входили й інші частини. Командиром дивізії був полковник ґенерального штабу Олександр Удовиченко, помічником командира — полковник Володимир Ольшевський, начальником штабу — сотник ґенерального штабу Татаоинців.

Буковинський Курінь було включено до складу 3-ї Стрілецької дивізії як третій курінь полку під командою полковника Павла Шандрука. Курінь зберіг свою назву, традицію буковинського війська і мав такий склад:

— три сотні піхоти по 120 стрільців під командою сотенних Е.Буцури, М.Лупашка і С.Григоряка;

— одну сотню кулеметну з 12-ма кулеметами та 70-ма кулеметниками, командир сотні В.Величко;

— чоту зв'язку з 35-ма стрільцями та чотирма дівчатами-санітарками, командир Іван Пігуляк.

Добре зорганізований був обоз з похідною кухнею під командою поручника П.Молчанського. В резерві Куреня було приблизно двадцять старшин, між ними шість буковинських жидів. Штабом Куреня керували: командир сотник Михайло Ціпсер, ад'ютант — сотник Омелян Кантемір, кадровий організатор — отаман Микола Топущак, котрий водночас мав функцію зв'язкового з полком і дивізією. "Дума про двох братів Кантемірів" називає ще одного командира Буковинського Куреня в часі реорганізації Куреня в Кам'янці-Подільському — Філька (Теофіля) Цуркановича, про якого мовчать інші джерела.

Не припинялася й робота кадри Буковинського Куреня, до якої постійно зголошувалися стрільці-буковинці. В своїх спогадах з визвольної війни бунчужний Олександр Гніздовський так описує свій прихід до Буковинського Куреня після того, як зазнав невдачі Чортківський наступ УГА:

"З Борщева я пішов пішки до Заліщик до запасної сотні. До Заліщик я прийшов 4 липня 1919 року і застав тут четаря Теофіля Галицького. Четар Галицький прийшов до Заліщик перебирати буковинських стрільців до Буковинського Куреня в Кам'янці-Подільськім. До Кам'янця виїхало з Заліщик двох чи трьох старшин і около 6 стрільців. Це було, здається, 6 липня. По дорозі до Кам'янця відпочивали ми цілий день в Шунарці, а відтак пішли до села Окопів над Збручем.

Через Збруч перейшли ми 9 липня, а 10 липня були вже в Кам'янці. З Окопів до Кам'янця є 21 км. В Кам'янці ми пішли до Буковинського Куреня, де курінним отаманом був Микола Топущак. З Кам'янця перейшли ми 20 липня до Могилева над Дністром".7

Подібним був шлях до Буковинського Куреня й інших стрільців...

ПЕРШІ БОЇ

Перший бій або ж свої перші бойові хрестини у складі 9-го Стрілецького полку звів Буковинський Курінь за село Минківці та містечко Нова Ушиця 13-14 червня 1919 р. Стрільці Буковинського Куреня продемонстрували найкращі якості бійця та довели решті частин 3-ї дивізії, що Курінь буде вірним і надійним побратимом по зброї. Далі стрільці Куреня у взірцевому порядку та дисципліні наступали на Вербівці, Муровані Курилівці, місто Копайгород, Джурин, Ялтушків, Мар'янівку і Борок. У Копайгороді Буковинський Курінь звів запеклий бій з ворогом, що в контратаці зайняв частину міста і почав обстрілювати Курінь з тилу. Сотник Омелян Кантемір, бачачи загрозу Куреню, наскоро підводить сотню М.Лупашка, що була в резерві, йде з нею в контратаку і раптовим маневром вибиває більшовиків з Копайгорода. В цьому бою полягло троє стрільців Буковинського Куреня і ще кількох було поранено. Командування дивізії високо оцінило бойову завзятість буковинського стрілецтва: "Завзятий бій на вулицях Копайгорода та його околицях скінчився повною перемогою наших стрільців. 9-й полк ще раз виявив надзвичайну боєздатність взагалі, а приділений до полку Буковинський Курінь зокрема".8

В червні ворог відступив у бік Шаргорода і Старої та Нової Мурафи. 9-й полк одержав наказ перейти до Обухова, як резерв дивізії, і готуватися до атаки на місто Могилів. Після кількох днів відпочинку прийшов наказ зайняти залізничну станцію Лучинець, що лежить на дорозі до Могилева. 30 червня після короткого бою полк атакою з Буковинським Куренем в аванґарді вибив ворога з містечка. "В цьому бою особливо відзначився Буковинський Курінь, який перший вдерся до містечка Лучинця" — відзначав згодом О.Удовиченко, подаючи при цьому помилково, буцімто "в цьому бою поляг смертю хоробрих командир сотні Куреня, сот. Кантемір".9 Насправді ж, як засвідчує сотник Іван Пігуляк,10 ворожа куля скосила в той день хорунжого В.Турушанка.

Недовго залишався полк П.Шандрука в Лучинці, бо вже 15 червня надійшов наказ вирушити в сторону Могилева, щоб зайняти його, очистивши від реґулярних і нереґулярних ворожих частин. Полкові надавалися повні права щодо виконання цього наказу. Спершу наступ вівся від Нової Ушиці та з боку Ялтушкова,
Іван Пігуляк
який впав надвечір 21 червня. Цього ж дня Українська Армія здобула перевагу на цілому фронті, продовжуючи успішний наступ на жмеринському та могилівському напрямках.

В останніх днях червня 6-й Запорізькій, 2-й та 3-й дивізіям вдалося звільнити від більшовиків велику територію і вийти на залізничну колію Жмеринка-Могилів, перерізавши її в районі станції Котюжани. Залишивши 2-й курінь полку в резерві, полковник П.Шандрук посилає на здобуття Могилева 1-й курінь разом з Буковинським Куренем, які З липня 1919 р. повели наступ на місто з півночі фронтом до трьох кілометрів. Буковинський Курінь наступав на центр міста по лівому березі Дністра, а 1-й курінь — горою міста з півночі. 2-й курінь мав обійти Могилів з північного сходу і відрізати більшовикам відступ уздовж шляху на с. Березівку. Сам полковник П.Шандрук розташувався з своїм штабом на узгір'ї міста, звідки керував боєм.

Через наглу хворобу командира Буковинського Куреня сотника М.Ціпсера, який змушений був залишатися в Кам'янці, команду Куреня перебрав сотник Омелян Кантемір. Начальника чоти зв'язку Івана Пігуляка він призначив своїм ад'ютантом для зв'язку з штабом полку. Обидва курені виступили на свої позиції, але при наближенні до міста потрапили під сильний кулеметний та гарматний вогонь ворога. Найбільшу завзятість з більшовицького боку виявляли в боях за Могилів солдати Немійсько-Серебрійського полку, яким командував колишній прапорщик царської армії Чабан. Буковинський Курінь відразу ж розгорнувся фронтом трьох стрілецьких сотень під командою сотенних Буцури, Григоряка і Лупашка, скорострільна сотня розгорталася під захистом стрілецьких сотень. Дві години, під неперервним вогнем ворога наші частини поволі підходили до міста. Спостерігаючи за ходом бою, командир О.Кантемір наказав сотникові Величкові підтягнути сроростріли та розпочати сильний обстріл більшовиків, щоб дати змогу стрільцям скорим випадом рушити в місто. Знову сотник Григоряк зі своєю сотнею вдирається на залізничний двірець, захоплює його та примушує чабанівців до панічної втечі.

В тому часі перший курінь почав обстрілювати ворога, що втікав, з гори північної частини міста. Більшовиків охопила паніка, вони розбігалися, мов отара овець, залишаючи зброю, гармати і кулемети. Ще гірший переполох постав серед ворожого війська, коли й румунська артилерія з свого боку Дністра дала кілька залпів по чабанівцях. Треба зазначити, що успіх Української Армії в боях за Могилів — важливий стратегічний пункт, через який Уряд УНР мав зв'язок з Румунією, звідки армія почала незабаром отримувати військове майно в обмін на цукор та інші українські товари, — завдячував хоробрості стрільців Буковинського Куреня, а також вмілій команді полковника Павла Шандрука та сотника Омеляна Кантеміра. За бойову хоробрість в боях за Могилів 9-й полк дістав відзначення командування дивізії.

Могилів здобуто з малими втратами, натомість трофеї були значними: 200 полонених, 7 гармат, 15 кулеметів і сотні рушниць. Крім того, 4 замаскованих гармати та інше військове майно були виявлені під час огляду збільшовичених приміських сіл Немії та Серебрії.

На другий день після вступу до Могилева полковник П.Шандрук влаштував дефіляду 9-го полку через місто. Українська громада Могилева привітала полк квітами, а управа міста на чолі з братами Дядинюками влаштувала для всього полку бенкет в дівочій школі. Бенкет на честь полковника П.Шандрука та старшин полку відбувся в міській управі, в ньому взяв участь і румунський командир з міста Атаки майор Йованеску, який перепросив українських військових за обстріл полку під час боїв за Могилів. З вдячності за звільнення від більшовицьких банд міська управа Могилева подарувала полкові 200 військових строїв, які згодом були передані стрільцям. Незабутніми залишаться ті дні гордості за рідне військо, яке звільнило могилівців від запроданців Чабана і Криворучка,11 котрі знущалися з рідного народу і допомагали російським більшовикам нищити щойно проголошену Українську Державу!

Після кількох днів відпочинку 9-му полку наказано залишити Могилів і перейти форсованим маршем у район міста Мурафи, де він зупинився в селі Должок, за кілька миль від Мурафи. Лише одну чоту Буковинського Куреня полковник П.Шандрук наказав залишити в Могилеві як залогу міста. Ця чота під командою отамана Миколи Топущака згодом стала кадрою Куреня. Сам полковник П.Шандрук залишив полк і був переведений до Кам'янця-Подільського, а його місце зайняв підполковник П.Нечитайло, а після нього — полковник П.Мацак.

На околиці Мурафи затримався і Лубенський кінний полк, що також залишив Могилів, але вночі він був заскочений більшовицькою піхотою. Доки вартовий заалярмував сплячих лубенців, червоні захопили близько 30 коней і почали стрілянину. На щастя, цю стрілянину почув Буковинський Курінь, прийшов на допомогу лубенцям і відбив атаку червоних. Завдяки цьому лубенці не лише відібрали своїх коней, але й змасакрували шаблями значний військовий відділ ворога.

В боях, що їх вела 3-я Стрілецька дивізія проти вапнярської групи червоних, 9-му полку було дано завдання прикривати дивізію з боку Жмеринки. Одним куренем 9-й полк зайняв станцію Рахни, решта ж полку залишилась в с.Джурин як резерв дивізії. Про ці бої пише О.Удовиченко так: "Курінь стрільців активно боронив свій відтинок, уживаючи випадів і не раз тримав у своїх руках станцію Ярошенка".12

І в наступні дні 9-му Стрілецькому полкові, на фронті якого відбувалися лише сутички місцевого характеру, наказано наступати одним куренем вздовж залізниці Жмеринка — Вапнярка з метою допомоги 7-му полкові під час його наступу. Виконуючи поставлене завдання, частина полку здійснювала демонстративні напади в напрямі станцій Ярошенка й Шпитків, а один курінь наступав за лівим крилом 7-го Синього полку по східному боці залізниці Жмеринка — Вапнярка. Його завданням було забезпечити рух Синього полку з боку м.Тульчин, де, як повідомляла розвідка, гуртувалися ворожі сили.

БІЙ ЗА СТАНЦІЮ ВАПНЯРКА ТА КРИЖОПІЛЬ

Вперті намагання більшовиків розбити наддніпрянську армію і захопити останнє забороло Української Держави не вдалися. Наступ по цілому фронту, до якого вдалася Дієва Армія УНР після переходу виснаженої нерівною боротьбою з поляками Української Галицької Армії через Збруч, захистив простір для відпочинку УГА і поширив його для дальших дій.

Ворог не залишився в обороні. Стривожене більшовицьке командування кинуло на український фронт всі свої резерви: з півдня (з Одеси) підтягнуло матроські та інтернаціональні полки, з півночі посилило 1-шу радянську дивізію двома
Ситуація на фронті 3-ї Стрілецької дивізії 28-31 липня 1919 р.
новими полками і перейшло до контрнаступу на обох крилах фронту, на вапнярсь-кому і проскурівському напрямках. На півдні більшовики намагалися перш за все захопити Могилів і забезпечити для себе залізничне сполучення Жмеринка — Вапнярка. Натомість команда 3-ї Стрілецької дивізії Дієвої Армії УНР намагалася, забезпечивши район Могилева, заволодіти Вапняркою і повністю перервати злуку жмеринської більшовицької групи з вапнярською.

Спочатку, 18 і 19 липня, в боях за станцію Вапнярка бойове щастя сприяло Удовиченковим стягам. Зате після боїв 22-24 липня, в яких більшовики кинули ще нові сили з півдня, їм вдалося відкинути 3-ю Стрілецьку дивізію дещо на захід.

26 липня 1919 року сконцентрована в околиці Томашполя 3-я Стрілецька дивізія розпочала новий наступ. В наказі командира дивізії О.Удовиченка були визначені напрями наступу для кожного полку: 7-й полк наступає на с.Антопіль, м.Марківку, с.Вербову;

8-й полк наступає на с.Теклівку, Савчине, Нетребівку; 9-му полку наказано наступати на станцію Вапнярка двома куренями, першим і Буковинським Куренем під командою О.Кантеміра.

Після цілоденного бою курені здобувають Цапівку, Колодянку та підходять впритул до станції Вапнярка. Ворог, зміцнений двома полками, мадярським і жидівським, що надійшли з Одеси, чинить завзятий опір, але не наступає. Близько десятої години ночі сотник Кантемір робить сильний наступ на станцію, підтриманий першим куренем, що надійшов з Колодянки. Він спрямовує штурм двох сотень, прикритих сильним вогнем кулеметів, в чоло станції — і ворог не витримує, розгублюється і починає утікати, довідавшись, цю з лівої сторони с.Вербівка наступають стрільці куреня 7-го долку під командою сотника Довгаля. Водночас з-за лісу з'являється 2-й курінь 9-го полку під командою сотника Б.Чміля. Коли стрільці цих двох куренів дійшли до станції, її вже було зайнято сотнями Буковинського Куреня, а ворог утікав залізницею до м.Христинівки.

Для характеристики цих боїв наводимо доповідь полковника Удовиченка, датовану 28 липня 1919 р.:

"Копія, з Томашполя, військова 28.УІІ. Негайно Наштадарму Дієвої. Оперативний звіт на 23 годину 28.VII.

За минулу добу дивізія перебувала в тяжких боях, в ніч з 27 на 28 цього липня ворог вчинив нічну атаку на ст.Вапнярка з лісу, що на схід від цієї станції. Розпочався тяжкий нічний бій з переважаючими силами ворога. 2-й і 3-й (Буковинський) курені 9-го пішого стрілецького полку під керуванням старшини куреня Чміля, які займали станцію, стійко відбивалися. Самий вокзал переходив чотири рази з рук до рук, бій провадився виключно рукопаш і ґранатами. На 24 годину 27 липня ми мусіли залишити станцію Вапнярка через переважність сил ворога. Але на світанку 28 липня ми знову перейшли в контрнаступ і, розбивши ворога, зайняли станцію Вапнярку. Ворог на одному тільки двір ці втратив 28 забитих; у нас забитий ручною ґранатою командир 8-ї сотні і 8 козаків 9-го полку. Одночасно ворог повів наступ на 7-й Синій полк, що боронив село Вербове, але, зазнавши втрат, відступив. Синій полк також мав втрати, головним чином раненими.

28 липня о 12 год. дня Синій полк і частина 9-го стрілецького полку знову відбили атаку ворога на село Вербове з боку Крижополя. О 16-й годині ворог знову заатакував село Вербове, але наші частини перейшли в контратаку і на плечах розбитого ворога вдерлися в село Крижопіль, яке обсадили. Ворог відступив на полустанок Княже. В нас тяжко ранено командира 1-го куреня 7-го Синього полку, одного сотенного командира, забито кілька старшин і багато козаків.

Чота 1-ї батареї 8-го гарматного полку, перебуваючи на позиції в передовій лінії, своїм вогнем допомогла піхоті і кілька разів відбила ворожий панцерний потяг. Чота втратила двох забитими і одного раненого козаків. До пізньої ночі на різних відтинках цього фронту точився бій. Тяжкість бою збільшував дощ. На відтинку Макарівка — Савчине ворог цілий день вів наступ на 8-й Чорноморський полк, але ж усюди був збитий. Частини дивізії ведуть уже 4-й день безперервний бій і страшенно втомилися. Почувається великий брак набоїв. Проти дивізії, з допиту полонених та огляду забитих, виявлено такі ворожі частини: 54-й, 399-й советські полки, учебний Одеський батальйон, 1-й, 2-й, 3-й і 4 й Бесарабські полки і ще деякі частини, назви яких точно не встановлено. Надвечір розвідка донесла про рух колон ворога з боку Тульчина на ст.Вапнярка. Кидається у вічі стійкість, виявлювана ворогом і гарне озброєння та одяг козаків. Деякі частини ворога були в шлемах-касках.

До 28 липня вже відкрито на фронті дивізії 12-ту частину. Розвідка не може виявити, коли ж, нарешті, припиниться підвіз нових сил ворога, коли зменшиться підвіз його резервів.

Ч. 697. Нач. див. 3-ї пішої полковник Удовиченко".13

Дещо суб'єктивне пояснення тому, що в донесенні полковника Удовиченка про бій за станцію Вапнярка Буковинський Курінь згадується лише побіжно, знаходимо в спогадах сотника Івана Пігуляка.

"Мені, як ад'ютантові Буковинського Куреня, який ввесь час був при командирові сотникові О.Кантемірові й з ним у наступі на Вапнярку брав участь, дуже дивно, що ані полк. О.Удовиченко, ані сотн. О.Вишнівський, ані сотн. Б.Чміль, ні одним словом не згадують про Буковинський Курінь та сотника О.Кантеміра, який два рази своїм Куренем здобув вапнярську станцію, а все приписано найбільше "героєві" сотн. Б.Чмілеві, який умів завсіди доносити полк. О.Удовиченкові чужі — собі приписані успіхи. Тут також мушу ствердити, як по-мачушиному скривдили хоробрий Буковинський Курінь штаб 3-ої дивізії та ґенерального штабу ґенерал-хорунжий М.Капустянський, коли давали оцінку за боєві акції дивізії, за що вона одержала назву "Третя Залізна Дивізія"...14

Після зайняття залізничної станції Вапнярка 9-й полк дістав завдання вирушити в напрямку села і станції Крижопіль. 1-й і 2-й курені йшли по лівому боці залізниці, а 3-й Буковинський Курінь — по правому боці. По дорозі Буковинський Курінь займає село Вільшанку і йде горою правим крилом залізниці в напрямку крижопільської станції, розміщеної в долині серед рідкого лісу. Курінь займає позицію перед лісом. Сотник О.Кантемір посилає дві сотні в наступ, залишаючи третю в резерві в лісі для прикриття тилу наступаючих сотень.

Не встигла одна сотня увійти в долину, як над'їхали два ворожі потяги, один запанцерований, а другий — з кулеметами та двома гарматами на звичайній платформі. Почали сильним вогнем обстрілювати вояків, що йшли в наступ, і командир мусів наказати відворот до лісу. Потяги, припинивши вогонь, роз'їхалися: один в бік Вапнярки, а другий сховався за лісом. В цей час надлетіла кавалерія Котовського і почала обстрілювати ліс, не знаючи про кількість схованих там козаків. Стрільці Буковинського Куреня відповіли сильним вогнем з рушниць і кулеметів, між ворогом почалася метушня, впали два підстрелені коні, два забиті і поранені кіннотники, а решта в паніці подалася до втечі.

Маючи ворога з двох боків і знаючи, що зліва від станції чекає на наступ Буковинського Куреня Чорноморський курінь, сотник О.Кантемір вирішує підірвати динамітом залізні шини колії, щоб відрізати бронепотягам можливість обстрілювати його бійців. Він посилає одну чоту, щоб це виконала, але не встигли стрільці дійти до дороги, як з'являються бронепотяги, які відкривають по них вогонь з гармат і кулеметів. О.Кантемір вибігає з лісу і намагається завернути чоту, щоб сховалася в кущах біля дороги, та більшовики на платформі побачили
Семен Григоряк
його і відкрили вогонь. Раптом Омелян Кантемір падає, шрапнель перебиває йому ногу в коліні й вона звисає на одній жилі. Його ад'ютант Іван Пігуляк з кількома стрільцями вибігають і забирають свого командира до лісу. Немає великих бандажів, малі перемокають, стрільці уживають свої брудні сорочки, щоб стримати кров. Нарешті надходять санітари, які перевивають ногу чистими бандажами...

Команду Куреня перебирає сотник Семен Григоряк і готується до наступу на Крижопіль. Сотник І.Пігуляк отримує завдання забрати командира Омеляна Кантеміра до курінного обозу та відправити його до Могилева, де знаходилася кадра Буковинського Куреня і військова лікарня. Іван Пігуляк забирає з обозу кулеметну тачанку з сильними бесарабськими кіньми і відправляє командира з чотирма стрільцями до Могилева під опіку лікарів, а сам повертається на бойову лінію, де Буковинський Курінь провадить наступ на Крижопіль.

З правого крила до залізниці та з протилежного боку станції Чорноморський курінь 8-го полку несподіваним нападом проганяє ворога і займає станцію. Буковинський Курінь обстрілює більшовиків, що в паніці утікали, підпалює бронепотяг, у вагонах якого ворог залишив багато воєнного матеріялу. Два курені 9-го полку ведуть бій за оволодіння містечком Петрашівка і займають його після запеклої боротьби.

Два дні тривали нещадні бої, в яких більшовики намагалися повернути собі залізничний вузол Вапнярка. Однак знесилені безупинними боями і великими втратами, вони залишили поле бою 31 липня 1919 р. і подалися на південь, в околиці Рудниці та Ямполя. За витривалість у цих боях, де вкрили себе славою стрільці Буковинського Куреня, дивізія полковника О.Удовиченка здобула офіційну назву Третя Залізна Стрілецька дивізія Армії УНР.

Після поранення сотника Омеляна Кантеміра команду Куреня перебрав сотник Семен Григоряк, який згодом брав участь в Зимовому поході Армії УНР.15 На першій з чудом збережених фотографій С.Григоряка ми бачимо його ще з відзнаками поручника на комірі, тож маємо всі підстави віднести її до 1919 р. — періоду формування Буковинського Куреня.

ДОЛЯ КУРІННИХ БУКОВИНСЬКОГО КУРЕНЯ

Остання подорож сотника Омеляна Кантеміра до шпиталю в Могилеві тривала близько доби. Хворий дуже страждав, довга дорога і погано забинтована нога спричинила гарячку, тож його привезли до шпиталю цілком непритомного. Отаман Микола Топущак докладав всіх зусиль, щоб врятувати побратима, лікарі в операції відняли ногу вище коліна, але рятунку від гангрени не було... Для прощання з братом встиг прибути з Української Галицької Армії поручник Юрко Кантемір і Омелян пізнав його в гарячці. Тяжкою і жалісною була остання зустріч двох братів, коли Омелян вимовляв свої останні слова:

"Подам вістку мамі і сестрі Марії та нареченій Калині..."

Кадри Буковинського Куреня на чолі з отаманом Миколою Топущаком зайнялися похороном свого командира. До них долучилася ціла могилівська громада, бо це ж Омелян Кантемір, під керівництвом полковника П.Шандрука, здобув своїм Буковинським Куренем Могилів від чабанівських банд та серебрійського полку, які знущалися з українського населення.

Похорон був величний, до церкви тіло покійного відпроваджували на запряженій в чотири коні гарматі, яку він здобув на залізничній станції міста. Сотня буковинських стрільців разом з вояками інших військових частин, що були тоді в місті, взяли участь в похороні. За ними йшло українське громадянство. Церква була переповнена, численне духовенство підносило до Бога заупокійні молитви, співав церковний хор. "Дума про двох братів Кантемірів" зберегла для нас слова, якими прощав сотника Омеляна Кантеміра його бойовий побратим, четар Теофіль Галицький:

"Якби таких героїв тисячі ми мали,
То б неволі ми не знали,
У своїй державі проживали
І ворогів на наших землях не видали!"
16

Тіло поховали в садку цієї церкви, де воно, можливо, спочиває і до цих часів, якщо ворожа рука не знищила могили О.Кантеміра. Втім, сьогодні ми не знаємо навіть, біля якої з двох збережених в Могилеві церков — Миколаївської 1754 р. а чи Георгієвської 1809 р. — поховано буковинського героя Омеляна Кантеміра...

Багато буковинців, а серед них і командир Буковинського Куреня Семен Григоряк воювали в лавах української армії в травні 1920 р. під час антибільшовицького походу на Київ аж до жовня і остаточного переходу українського війська на чужину. Спочатку вони були інтерновані на польській території, згодом одержали можливість поселитися в різних країнах Середньої Європи. На звороті "польської", датованої 10.07.1922 р., фотографії С.Григоряка зберігся його вірш "Найвищий ідеал", чудовий зразок філософської лірики, який якнайкраще демонструє нам душевну велич Героїв Буковинського Куреня 1918-1920 рр.

НАЙВИЩИЙ ІДЕАЛ

Є час, коли з глибин душі
Засяє щось, немов кришталь,
Що все чарує на землі —
Засяє вічний ідеал,
Чи Божество, як зве загал...

В цей час натхнення вся душа
Дише могучістю краси,
Краси, і правди, і добра,
Простіших ранньої роси,
І котрих не зітруть часи...

Коли натхненно лине дух
У безконечний десь простір,
То никне все життя і рух,
Планети всі, і сяйво зір,
І час, і навіть сам простір...

В цей час темніє ясний ум,
Зникає свідомість уся,
І меркнуть від усяких дум;
Лишається лише чуття:
Краси, і правди, і добра...

Іде найвищий ідеал,
Про котрий мріють на землі
Усі смертельні, весь загал, —
Та з ним зливаються лиш ті,
Що сяють правдою в душі...

Семен Григоряк не повернувся на Буковину після війни, а залишився назавжди в Чехословаччині. Його остання з відомих нам фотографій датована 5 липня 1955 р., і має штамп майстра Holek z Ostravy. Там він і помер, уникнувши більшовицьких катівень — сумної долі багатьох своїх побратимів по Буковинському Куреню...

ОСТАННІ БОЇ

Битвою за Крижопіль закінчують свою розповідь про Буковинський Курінь Армії Української Народної Республіки обидва найґрунтовніші з доступних нам сьогодні джерел — спогади сотника Івана Пігуляка і "Дума про двох братів Кантемірів". Інші джерела з історії українського війська тих часів дозволяють нам лише в загальних рисах відтворити подальший бойовий шлях Буковинського Куреня.

12 серпня 1919 р. соборна армія УНР перейшла до загального наступу на Київ, в якому 3-й Залізній дивізії відводилася важлива роль — забезпечити праве крило армії наступом на Бірзулу—Одесу. Після виснажливих боїв Буковинський Курінь у складі 9-го Стрілецького полку 16 серпня здобуває село Дмитрашківку та продовжує наступ на станцію Кодима. У спільних діях з Синім та Чорноморським полками станцію Кодима здобуто, але розтягненість фронту дивізії на 25 км, обезкровлення втратами під час Вапнярської операції, брак свіжого поповнення та амуніції робило становище Залізної Дивізії вкрай критичним.

За наказом штабу армії 19 вересня на підсилення Залізної дивізії прибула 9-а Залізнична дивізія під командою полковника Кудрявцева та 11-а Галицька
бриґада під командою енергійного майора Шльосера. Ці частини ділили відтоді спільну долю і недолю з Буковинським Куренем, як під час наступу українських військ, так і в часі їх відступу.

Невдовзі проти групи військ полковника О.Удовиченка скупчилася потужна червона вапнярська група, яку гнала з Одеси в напрямку до Києва Добровольча армія. Під натиском переважаючих сил ворога вперше за час своїх бойових дій Залізна дивізія змушена була перейти до загального відступу.

На лінії села Гарячківка ворог відкидає 9-й Стрілецький полк, на долю якого випали найбільші втрати — забито командира куреня і всіх командирів сотень. 29-30 серпня червоні захоплюють Крижопіль; українські війська готуються до евакуації станції Вапнярка. Втім, активні бойові дії Волинської групи та групи отамана Ю.Тютюнника переважують терези військової удачі на бік українських військ і призводять до ліквідації червоної вапнярської групи. Ворог відступає в напрямі до Бірзулі, залишаючи Залізній дивізії трофейну зброю, амуніцію, обози і різне майно.

У середині вересня Буковинський Курінь відпочивав 1 приводив їйбе до порядку в районі містечка Гайсин. Це був, однак, недовгий перепочинок, бо дуже скоро стало зрозумілим, що Армія УНР є на порозі війни з білою Москвою. В зв'язку з цим штаб Головного Отамана змушений був перегрупувати Армію УНР, тож Буковинський Курінь було зосереджено в районі Вапнярка — Рудниця — Бершадь. 21 вересня 1919 р. перехоплено наказ Генерала Денікіна про відкриття бойових дій проти Армії УНР. 24 вересня Уряд УНР офіційно проголосив війну білій Росії.

Наказ про початок війни з Добровольчою армією застав Залізну дивізію в районі містечка Теплик, де й відбулися перші збройні сутички з денікінцями. Варто зазначити, що у воєнній кампанії восени 1919 р. Буковинському Куреневі випала честь стати єдиною частиною, складеною з західноукраїнських стрільців, яка увійшла до складу ударної групи Армії УНР, сформованої поза цим винятком виключно з наддніпрянських частин Запорізького корпусу і 3-ї Залізної дивізії.

Напередодні наступу проти Добровольчої армії 10 жовтня 1919 р. Буковинський Курінь перебував у районі м.Тростянець. Після завзятого бою Курінь здобуває містечко Ободівку, відкинувши денікінців на лінію Бершадь — Баланівка. Вранці 12 жовтня Буковинський Курінь продовжував наступ на м. Бершадь. Наступного дня Бершадь було взято, здобуто полонених і зброю, зокрема денікінську батарею. Денікінці відступили за р.Буг; в дальшому наступі 3-ї Залізної дивізії розбито і примушено до втечі 75-й Севастопольський полк Добровольчої армії.

Однак невдовзі, отримавши свіжі резерви, Добровольча армія перейшла в контрнаступ, загрожуючи напрямкові Христинівка — Вапнярка. 3-ю Залізну дивізію перекинуто спершу в район м.Тростянець, а згодом до Тульчина.

16 жовтня 1919 р. полкова колона 9-го Стрілецького полку під час бойової операції в с.Клебань потрапила в оточення денікінців і зазнала нищівних втрат. Командир полку полковник Євтушенко, не бажаючи здаватися на ласку ворога, застрілився. Однак і після Цього розгрому 9-й Стрілецький полк не перестав існувати. Його рештки (не більше 400 стрільців) реорганізовано в новий полк у селі Томашпіль. Основою полку стали три сотні Буковинського Куреня (по 70-80 стрільців в кожній), який, залишаючись у резерві дивізії, не брав участі в бою в селі Клевань, та одна сотня 1-го куреня, яку було залишено для охорони полкового табору.

Про кінець бойового шляху Буковинського Куреня, як і всього 9-го Стрілецького полку, пише в своїх спогадах полковник Б.Чміль, якого було призначено командиром полку після загибелі полковника Євтушенка: "Новоорганізований полк був хоча і нечисленним, але цілком боєздатним і міг би ще зміцнити 3-ю Залізну дивізію, але не судилося. У районі Старокостянтинова, власне тоді, коли полк. Чміль збирався приєднати свій полк до 3-ї дивізії, його зненацька оточили частини польської армії й забрали до неволі. Залишилася лише кінна сотня, яка весь час була на фронті, разом з 3-ю дивізією..."17

Вістки про трагічну долю Буковинського Куреня дійшли незабаром і до Буковини. Зокрема, відомий буковинський діяч Василь Руснак записав у своїх спогадах: "Буковинський Курінь зазнав великих утрат у жовтні 1919 року в боях з денікінцями на Поділлі і був розформований..."18

Знаємо також, що і після розформування Буковинського Куреня його стрільці та старшини воювали в Дієвій Армії УНР до останку. Вони брали участь в обох Зимових Походах Армії УНР, деякі, як, наприклад, сотник Семен Григоряк стали героями Базару, ще іншим — Василю Шумці, майбутньому сотнику Василю Луговому та його товаришам судилося пронести стрілецьку славу Буковинського Куреня почерез десятиліття і відродити її вже в роки Другої світової війни.

З буремних років Української Революції до наших днів дійшов і прапор першого Буковинського Куреня, який зберігається нині за океаном. Вигаптувані золотом на малиновому козацькому тлі слова "3 Зал. Стр. Дивізія — Буковинський Курінь" завжди нагадуватимуть нам про ту величну жертву крови, яку зложили буковинські стрільці на вівтар самостійності та соборності Української Держави.

БРАТИ КАНТЕМІРИ

Юрко Кантемір по похороні брата повертається до своєї частини в УГА, яка невдовзі, 31 серпня 1919 року, в союзі з Дієвою Армією УНР звільнила столицю України Київ. Це була остання спільна перемога українських армій
Три брати Кантеміри: сотник Омелян,
поручник УГА Юрко, хорунжий Петро.
у столиці, яка тривала дуже коротко, бо під Київ прийшли денікінці, увірвалися до міста та розпочали в ньому вуличні бої. Підірвані тифом сили українських армій були заслабі, щоб встоятися проти денікінської армії, поляків і більшовиків, тож, шукаючи союзників у боротьбі з поляками, УГА вступає у військовий союз спочатку з Денікіним (17 грудня 1919 року в Одесі), а згодом стає Червоною Українською Галицькою Армією.

Більшовики, проводячи реорганізацію галицьких частин, вимагали від старшин зректися своєї державницької мети. Це викликало бунт старшин проти влади, який було здушено під загрозою кулеметів. Багато старшин більшовики розстріляли, а понад сотню вислали до карного табору Кожухів біля Москви, де більшість з них загинули від холоду і голоду. Решту було заслано на Соловки вирубувати ліси серед страшних морозів.

Поручник Юрко Кантемір також був засланий до Кожухова і ніколи не повернувся з того заслання. З трьох братів Кантемірів, яких ми бачимо на відомій світлині часів Першої світової війни, помер своєю смертю в 1939 році і похований в рідному Кіцмані лише хорунжий Петро Кантемір, інвалід австрійської армії, кузен Омеляна і Юрка...

Брати Омелян та Юрко залишили на Буковині свою стареньку матір і сестер Марію, Івонну та Євгенію. Не витримавши втрати синів, невдовзі помирає мати, а сестра Марія у своєму смутку за братами написала патріотичий вірш. Вірш про життя і смерть двох братів Кантемірів, які йдуть на війну боронити Україну, в бою з більшовиками потрапляють у полон і в муках помирають. Ця дума-пісня скоро поширилася по селах Кіцманщини та Вижниччини. Марія Кантемір, по чоловікові Сухолотюк, померла в 1920-х рр. у Кіцмані, не набагато переживши своїх братів; втім, пам'ять про Омеляна та Юрка Кантемірів впродовж довгих десятиліть несли до людей дві молодші сестри — Івонна Крицул-Кантемір (померла 1982 р. у Чернівцях) та Євгенія ІЦипанська-Кантемір (померла в 1980-х рр. у Канаді).

Вчитель української мови та латини у Вижницькій гімназії Святослав Лакуста цікавився історією Буковинського Куреня та його стрільцями, чимало з яких були його учнями. Вони багато оповідали своєму професорові про боротьбу з більшовиками, і він написав декілька статей про них у часописі "Час". Коли до С.Лакусти дійшла дума-вірш Марії Кантемір, він відвідав сестру героїв, отримав від неї додаткові відомості про братів, а відтак переробив вірш у формі старих козацьких дум і назвав його: "Дума про двох братів Кантемірів". Цю думу вперше опубліковано в чернівецькій газеті "Час",19 а згодом в альманаху "Самостійність" за 1936 рік.

Святослав Лакуста
ДУМА ПРО ДВОХ БРАТІВ КАНТЕМІРІВ

Понура осінь наступала,
До сну природа залягала,
Европу вістка пробігала,
Що світова війна кінчиться,
Що доля війська облегчиться;
Домів повернуть із війни
Батьки родин, брати й сини.
Та не сповнились мрії-сни про свободу усіх народів!
Сусіди люті не вгавають,
З військом у зброї наступають
На землі українські.
Своїх земель їм не хватає,
Ненаситність їх огортає:
Границі свої поширити і українців покорити
Задумали ворожу думу.
І почались наново бої,
Стрільці завзяті груди свої
Ворожим стрілам наставляють,
Врагів в поході зупиняють,
Вкраїну-Неньку захищають.

* * *

На вістку про кінець війни
Пливуть домів, мов морськії вали,
І буковинськії сини.
Не вдержать їх ні ріки, ні гори,
Домів жене їх війни горе.
Між сотнями, тисячами
До рідненьких батька й мами
Повертають до Кіцманя два братчики рідненькі,
Кантеміри молоденькі,
Як голубоньки сизенькі.
Вже три роки воювали,
Вже три роки бідували в боях з ворогами,
Де здобули слави,
І на тілі молоденькім вже лічили рани.
Омелян з них старший братчик на ніженьку налягає,
По Кіцмані, по городі, мов той Довбуш походжає,
Та про рану на ніженьці не гадає.
Щоб Вкраїну боронити він думу думає.
Бо дотепер за Австрію воював,
За нею кровцю проливав,
І на ніжці раноньку дістав.
Юрко, братчик молоденький, лицар завзятенький
Теж думу думає,
З старшим братом про Вкраїну розмовляє,
Бо спокою він не має.
Сумні вістки все надходять,
Що Вкраїні смерть готовлять проклятії вороги.
З усіх боків обступили,
Свої війська воружили,
Сонце волі геть притьмили.

* * *

А як з півдня нагрянула
Ворожа навала
І по тюрмах українців
Саджати ще стала,
Попав в тюрму і Омелян —
Та не злякавсь ворожих кайдан!
В тюрмі думка про Вкраїну всі мрії заняла
І визвольний плян герою там вона піддала.
І як тільки стіни тюрми Мілько покидає
Усіх друзів-приятелів
На раду скликає,
І словами вогненними до них промовляє:
"Ой ви, старшини і козаки рядовії,
Не кидайте ви лицарської надії!
Хто не хоче на Вкраїну в кайданах глядіти,
Хто при пиві і при картах не хоче сидіти,
Хто ворожої неволі не може терпіти,
Ходіть зі мною, молодецьким старшиною, станемо до бою
За Вкраїну, рідну неньку, з її ворогами,
Щоби слава не пропала, а пішла світами,
Що не лиш словами, але і ділами
Ми станемо в обороні рідненького краю,
По козацькому давньому й гарному звичаю!"
І як тільки нічка темна
Землю оповила,
Сотня друзів молодецьких
Прощання просила:
"Відпустіть нас, тату й мамо, і ви, рідні сестри,
За Вкраїну воювати, слави добувати,
Бо не хочем у неволі по світі топтати!"
Мами й сестри заплакали,
Тати зажурились...
Але любих соколиків в похід не спинили,
На шлях тяжкий, на бій з врагом
Поблагословили.
А як місяць серед неба хмара заступала
Сотня друзів молодецьких
Кіцмань опускала.
Ішли різними шляхами,
Полями,
Лісами,
Та мета їм однакова ясно просвітляла
І до рідного стрілецтва шлях їм показала.
Розбрелися,
Розійшлися
Друзі молодецькі,
Та лучили їх в один гурт курені стрілецькі.
Розійшлися,
Розбрелися
Братчики рідненькі,
Соколи сизенькі,
До ріжних полків діставались,
З собою не прощались
Та сльозами не вливались,
Лиш гордо пишались,
Що за волю України ідуть воювати
І свободу Україні хочуть здобувати,
А треклятих ворогів за підступ карати.
І з Буковини ті стрільчики, завзяті леґінчики,
До города Коломиї поспішають,
В полки вкраїнські вступають
І у бої з ляхом вирушають.
А Кантемір Омелян все думу думає,
Буковинців скликає
Й буковинський полк створити гадає.
Щоб буковинські стрільці, завзяті борці,
Спільно воювали,
Про рідну Буковину усе пам'ятали,
Її в наругу врагу не давали.
І тут Придніпрянці поміч їм подали,
Гроші потрібні і зброю лицарську прислали.
І так Курінь Буковинський сформувався,
В Коломиї вправлявся,
До боїв готувався.
А ад'ютант молоденький,
Кантемір Омелян жвавенький,
Що на ніжку налягає,
З командантом походжає
І з ним раду-радоньку тримає:
Щоб стрільчиків приучити
Як без жалю врагів бити
І свобідную державу з Вкраїни створити.

* * *

Пройшла зима,
Пройшла весна,
Літо вже зближаєсь,
А галицьке славне військо в боях знемагаєсь.
Бо підступний лях Антанту
Піддурить зумів,
Що большевизм ізнищити ніби захотів —
І Франція узброїла коварних ляхів.
А вкраїнське славне військо з галицьких країв
З болем в серці уступало,
Бо зброї й куль їм не ставало.
Тож рідну землицю вони покидали,
До Збруча-річки перед ляхом відступали.
І Курінь Буковинський від них не відстав,
В місяці травні Галичину покидав,
В Кам'янці-Подільськім на постою став,
В Придніпрянську Армію поступав,
І в Залізну Дивізію Удовиченка попав.
І як тільки в Каменці переорганізувались
З придніпрянцями у бої подались
Большевиків воювати,
Україну від наїзників освобождати.
А як Філько Цурканович
Уряд команданта у Курені склав,
То на Мілька Кантеміра Курінь поглядав,
Йому гідність команданта з честю передав.
І цей герой завів строгість і військовий лад,
А слухати його мусів хоч би й рідний брат.
Що карність військо тримає,
Що дисципліна врагів побиває —
Це знав командант молоденький,
Сотник Кантемір удаленький.
Він з Куреня в Дивізії Залізній
Найліпшу частину виробляє,
Що в боях страху не знає,
Бо на переді все командант виступає,
Серця стрілецькі загріває,
Мов той орел на воронім буяє,
Врагів розбиває.
Де битва найлютійша, де січа завзятійша —
Там Кантемір прилітає,
Врагів проганяє.
Раз лінію Вапнярка — Бірзула козаки обсадили,
А большевики сюда свої сили вп'ятеро більші надіслали,
Щоб шлях в Одесу вільний мали,
Броневики й скоростріли в рух пускали,
Щоб лиш Вапнярку від українців відібрали.
І зачалися люті бої
Коло залізничної будки в Крижополі —
Три дні і три ночі стріли не вгавали,
Та большевики нічого не скористали.
Клином у вражі ряди вбились
І вражою кров'ю впились
Завзяті стрільці й козаки українські.
А як тільки вражі сили розділили,
Гайдамаків на них напустили,
Щоб большевиків у полон не брали,
А в пень рубали,
Щоб з півночі на Вкраїну не пхались,
А в Московщині оставались.
А Курінь Буковинський в проломі першу ролю грав
І удар смертельний ворогам завдав.
Сотник Кантемір ним командував,
В середині січі стрільцям охоти додавав,
Большевиків розбивав,
Вражі голови з плечей здіймав,
Кулями остренькими в серце попадав.
Та ввиділи кляті враги жвавого орла,
І зранили вперед під ним бистрого коня.
А відломок із ґранати
У праве коліно попав,
Сотникові хороброму раноньку завдав.
Не глядів на це пан сотник,
Далі воював,
Аж із бою уступати ворог вже почав.
І відвели його з бою стрільчики вірненькі,
Друзі щиренькі.
Та не про рану сотник дбав,
А стрільців питав:
Чи розбитий у прах воріг?
Як бій закінчився?
І хто з стрільців молоденьких,
Буковинців рідненьких на полі остався,
З життям попрощався?
Рана, зразу невидненька,
Зробилась тяженька.
У Жмеринці й в Могилеві
Два рази ту ногу рубали,
Аж кров зіпсували ті фельчері недовчені...
І не довелося сотникові молодому,
Командантові Куреня дорогому,
З ворогами вже більше воювати,
Ні Буковини рідної видати.
Прийшлося білий світ покидати,
І з стрільцями опрощення брати.
Вже на смертній постелі командант лежав
І друзів благав,
Щоби зброї не кидали
І з ворогом воювали
Доки землі українські не будуть свобідні
І вкраїнці, мов лицарі гідні,
Врагів проженуть,
І Українську Державу заснують.
І тоді ще братчика Юрка прощав,
Що з Армії Галицької к нему прибував,
А відтак головку склонив —
І на віки спочив.

* * *

То не чорна хмара Могилів залягає,
То сумна вістка город потрясає,
Що не стало команданта молодого,
Лицаря бойового.
І Курінь Буковинський смуток огортає,
Що команданта вже немає,
Що стрільчиків любив,
У бої до слави водив.
І стрільчики добре дбали,
Посліднюю честь командантові віддали —
Могилу шаблями копали,
Дві трунві дубові тесали,
Одну у другу вкладали,
І дороге тіло команданта в них складали,
На гармати саджали,
Вінками прикривали,
На місце вічного супочинку проводжали,
З гармат стріляли,
Козацькую славу прославляли,
Високую могилу висипали...
Весь Могилів героя на цвинтар проводив,
А над гробом четар Галицький говорив,
Від стрілецтва прощав:
"Якби таких героїв тисячі ми мали,
То б неволі ми не знали,
У своїй державі проживали,
І ворогів на наших землях не видали!"

* * *

Як Курінь Буковинський у Коломиї творився,
То на галицькім фронті вже бої велися...
І в тих боях багато буковинців воювало,
Галицьким братам помагало,
Щоб ляхів побити,
Галичину освободити,
Рідну державу створити.
У боях під Львовом Юрко Кантемір воював,
Всю осінь і зиму в окопах стояв,
Ворожі напади відбивав,
І вражим ляхам чосу завдавав.
На весну ці бої ще далі тривали,
Аж ляхи від французів підмогу дістали,
Щоб більшовиків воювати,
І Европу від червоної чуми спасати.
Та не з большевиками вражі ляхи воювали,
А на українців свої війська спрямували,
Щоб землі короля Данила забрати,
Українське військо з рідної землі прогнати.
Як леви боролись галицькі стрільці,
А з ними в рядах буковинські борці,
Та куль їм не стало,
Зброї не хватало,
Щоб ворогові в боях дорівняти,
І ляхів прогнати за Сян-річку...
Ой та зажурились стрільці січовії,
Орли бойовії,
Що Галичину прийшлося покидати,
Ляхам на поталу лишати.
І Збруч-річку перебрели,
В бої з червоними москалями вступили.
Щоб Київ завоювати, большевію прогнати,
І з славою свою зброю на ляхів звертати.
І де тільки ці орли вступали,
Перед ними вороги втікали,
І червоних були би побили,
Аж тут білі з Одеси наступили.
Їх Антанта тут прислала, щоб царат спасали,
І кровію вкраїнською землю поливали.
Крім цих білих і червоних москалів проклятих,
З'явився враг третій, ще більше упертий —
Це тиф лютий,
Що могилами стрілецькими,
Кістьми молодецькими
Всю Україну засівав,
Рідну землицю покривав.
І цей ворог Галицьку Армію доконав,
Більш сорок тисяч в землю поховав.
А останки все ще воювали,
Врагам спокою не давали,
Хоч мов трупи ходили, знеможені, не мали сили,
Та зброї не кидали,
Аж доки в ворожу неволю не попали...
І сотник Юрко Кантемір молоденький,
Лицар завзятенький,
По землях України походжав,
З червоними і білими москалями воював,
Тифом знемагав,
І в кожухівський табір під Москвою попав.

* * *

Щоб ідею про Україну самостійну убити,
Щоб Україну собі покорити,
Московські червоні кати добре дбали,
Сотню старшин українських з Кожухова
В Соловки заслали,
Щоб вони звідти більше не вертали,
Світа Божого не видали, а в неволі пропадали.
У цю сотню й сотник Юрко Кантемір попадає,
І шляхами неходженими блукає,
Де людські ноги не ступали,
Де дикі звірі лиш буяли,
Туди кляті кацапи наш світ висилали,
Висилали й висилають,
І мільйони українців пропадають
У пекельній тій неволі...
Хто там попав, вже о волі
І подумати не може...
Скарай катів, милий Боже!

* * *

На білому морі, у мочарах непроходимих,
Там лежить та в'язниця проклятая...
Там ліси рубають,
Дерево сплавляють українськими руками кати кляті.
І бідних невольників там катують,
Гірше собак їх нещасних годують,
На морозах і днюють і ночують...
Обідрані холод превеликий зносять
Та смерти собі у Бога просять.
Щодень тяжкі роботи їм кати назначають,
Що й за два дні їх зробить не здолають,
А не зроблять — голодом і буками карають.
А наставники у них — це злочинці московські,
Що не знають милосердя і людей катують,
Гірше звірів лютують.
Без причини невольників стріляють,
А старшин своїх звідомляють,
Що хотіли з неволі тікати,
Тож в погоні їх треба було стріляти.
Мільйони українців там тяжко страждають,
Втечи з пекла змоги вони не мають,
Вічні праліси трупами вкривають,
Бо померщих там в гріб не ховають,
Диким звірам на жир оставляють.
А каторжні наставники рабів цих збиткують,
Без просвітку нещасні бідують,
Комуну проклинають,
В вічних снігах і лісах пропадають.
І таким добром большевики вкраїнців обдаряють,
І вигубити їх у думці мають,
А Вкраїну жидами й кацапами заселити гадають,
А наші зрадники їм ще й помагають...
Серед цих нещасливців на Соловках
Сотник Юрко Кантемір якийсь час прожив,
Аж доки тіло своє ізмучене в гробі не зложив.
Далеко від родини,
Від рідної Буковини,
За самостійну Україну
І любу Буковину!..

* * *

З далеких сторін над Кіцманем
Орли-соколи літають
І родину обох братів сумненько звіщають:
"Ой ви, тату, і ви, мамо, і сестри рідненькі —
Не будьте сумненькі...
Бо вже Мілько подружився,
Бо вже й Юрчик оженився...
Подружились з могилами,
Прегордими жіночками...
І вже місяць їм не світить,
І вже сонце їм не гріє,
Уже вітер їм не віє,
Лиш Вкраїна гірко плаче,
Що героїв вже не баче...
Та буде їх пам'ятати,
І буде їх споминати
Доки воля не засяє,
Доки прапор не замає над вкраїнськими землями,
Над лісами, над полями і розлогими степами.
І в книзі золотій України вірних мужів,
Там будуть, мов злото, блистіти,
Мов сонечко ясніти
Імена двох Кантемірів,
Дорогих України синів,
Омеляна і Юрка,
Що молодості не жаліли,
І хоч муки терпіли, та боротись не перестали,
Аж доки життя не віддали на престолі України,
Своєї святої країни.
І пам'ять про них не вмре, не загине,
Доки українське слово лине
Над нашими землями,
Над України полями,
Їх слава буде жива поміж козаками,
Поміж українськими лицарями,
Поміж хоробрими молодцями,
Поміж України синами,
Синами і дочками,
Й поміж діточками
Во віки вічні..."

СТРІЛЬЦІ ТА СТАРШИНИ БУКОВИНСЬКОГО КУРЕНЯ 1918-1919 рр.

1. Буцура Е., сотник.

2. Величко В., сотник.

3. Гакман Степан, учень Вижницької гімназії.

4. Галицький Теофіль, четар, родом з Садаґури, починаючи з 1911 р. був учителем в Чернівцях (тепер СШ №5). Весною 1920 р. повернувся на Буковину, невдовзі захворів і помер в Садаґурі.

5. Галіп Степан, учень Вижницької гімназії.

6. Гніздовський Олександр, бунчужний, народився в Миткові над Дністром 8 січня 1872 р. в родині дяка.

7. Григоряк Семен, сотник, курінний отаман Буковинського Куреня після загибелі Омеляна Кантеміра, родом з с.Іспас, член академічного козацтва "Запороже", помер у Чехословаччині.

8. Зав'янський Микола, сотник.

9. Ілюк Маруся, медсестра.

10. Кантемір Омелян, сотник, курінний Буковинського Куреня, загинув у липні 1919 року в боях за станцію Вапнярка і Крижопіль. Похований в м.Могилеві.

11. Костинюк Осип, професор Вижницької гімназії, член академічного козацтва "Запороже".

12. Кракалія Ц., учень Вижницької гімназії.

13. Лупашко М., сотник.

14. Молчанський П., поручник.

15. Пігуляк Іван, сотник, член академічного товариства "Союз", головний редактор журналу "Промінь" в 1922-23 рр., в 1920-х рр. еміґрував до Канади. Автор ряду публіцистичних праць, зокрема "Українська православна церква в румунськім ярмі і буковинці в Канаді" (1927). Помер в США в 1970-х рр.

16. Садаґурський Кость, учень Вижницької гімназії.

17. Тимчук Микола, поручник.

18. Томоруг Микола, поручник, вчитель.

19. Топущак Микола, сотник, курінний отаман, народний вчитель у Великому Кучурові, делеґат від Буковини на ювілейний конґрес "Просвіти" в 1909 р.. Один із засновників товариства "Руський Міщанський Хор", член товариства "Український Народний Дім" в Чернівцях, ювілейна хроніка якого за 1934 р. згадує про М.Топущака як про учителя в Києві на той час.

20. Турушанко В., хорунжий.

21. Ціпсер Михайло, сотник, начальник штабу і командир Буковинське, о, Куреня. В 1930-х рр. священик в с.Реваківці на Кіцманщині, організатор української кооперативи.

22. Ціпсер Роман, поручник.

23. Цурканович Теофіль, сотник.

24. Шумка Василь, згодом вчитель у Стрілецькому Куті та організатор Буковинського Куреня в БУСА (псевдо Василь Луговий).

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Квітковський Д., Бринзан Т., Жуковський А. Буковина, її минуле і сучасне. — Париж-Філядельфія-Дітройт, 1956. — С.667.

[2] Лакуста С. Дума про двох братів Кантемірів. // Час. — 1932. — Ч.1049. — 28 квітня.

[3] Цит.за: Квітковський Д., Бринзан Т., Жуковський А. Буковина, її минуле і сучасне. — Париж-Філядельфія-Дітройт, 1956. — С.707.

[4] Колотило В. Відродження української державности 1917-1918 рр. та участь Буковини в її відбудові. // Молодий Буковинець. — 1993. — № 44. — 24 жовтня — 3 листопада.

[5] Архів Українського Народного Дому в Чернівцях (далі — Архів УНДЧ), ф. В.Руснака, спр.1, арк.144.

[6] Удовиченко О. Третя Залізна Дивізія. Рік 1919. — Нью-Йорк, 1971. — С.45.

[7] Гніздовський О. За рідний край. Спогади з визвольної війни. // Буковина (Торонто). — 1979. — Ч.1.

[8] Удовиченко О. Третя Залізна Дивізія. Рік 1919. - Нью-Йорк, 1971.- С.85.

[9] Там само, с.89.

[10] Пігуляк І. Спогади у 60-річчя смерти сотника Омеляна Кантеміра. // Буковина. (Торонто). — 1978. — Ч.1.

[11] Криворучко — більшовицький комісар Могилівського повіту.

[12] Удовиченко О. Третя Залізна Дивізія. Рік 1919. — Нью-Йорк, 1971. — С.122.

[13] Капустянський М. Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 році. — Мюнхен, 1946. — Кн. 2. — С.79-80.

[14] Пігуляк І. Спогади у 60-річчя смерти сотника Омеляна Кантеміра. // Буковина. (Торонто). — 1978. — Ч.1.

[15] Архів УНДЧ, ф. В.Руснака, спр.1, арк.144.

[16] Лакуста С. Дума про двох братів Кантемірів. // Час. — 1932. — Ч.1049. — 28 квітня.

[17] Удовиченко О. Третя Залізна Дивізія. Рік 1919. — Нью-Йорк, 1971. — С.205.

[18] Архів УНДЧ, ф. В.Руснака, спр.1, арк.144.

[19] Лакуста С. Дума про двох братів Кантемірів. // Час. — 1932. — Ч.1049. — 8 квітня.