ПЕРІОД ТРЕТІЙ

ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКИЙ (1340-1654)

На північ від Галицько-Володимирського князівства, з давних-давен жила по лісах та пущах, по річках Німану та Двині і понад Балтицьким морем ціла семя литовських племен. Се були: Литва справжня, Жмудь, Пруси, Ятвяги, Корсь, Жемгала, Летигола. Литовські племена, так само як давня Русь, були поганської віри. Не мали вони великих городів, а жили по пущах невеликими хуторами. Правили тими племенами „кунігаси" (князьки). Поки сусідами їхніми були тільки Русь та Поляки, то, бувало, нападуть на них, поруйнують близчі до них литовські землі, наложать невелику данину, та й підуть собі. Не те сталося, одколи на початку XIII віку зявилися у них нові сусіди – Німці з їх лицарськими брацтвами, чи „орденами". Сі брацтва (Ливонське та Тевтонське) піднімали на них великі походи і малою даниною не вдовольнялися; що-весни вони, в-купі з прихожими до них чужинними лицарями, ходили хрестовими походами на дику Литву, силою вихрещували народ, підбивали литовські племена (перш за все Прусів, Ятвягів, Жмудь), а людей повертали у своїх підданих; у Литві їм легше і безпечніше було здобути собі лицарської слави, ніж шукати її десь по Сірійських (азіяцьких) палючих пустинях, у небезпечній боротьбі із Турками та иншими „невірами".

Мендовг

Але як раз в першій четвертині XIII століття виступає серед литовських князів одважний і хитрий Мендовг, що зумів розширити свою власть над усіма литовськими землями (крім диких Ятвягів): усі инші литовські князі стають його підручними. Сей Мендовг пригорнув до себе й сусідні руські дрібні князівства в так званій Чорній Руси – над річкою Німаном, та й з білоруських земель де-що було вже під рукою Мендовга; з українських земель слухалася його Турово-Пинська земля. Важко було Мендовгови правити своїм молодим князівством: прилучені землі руські намагалися знову вибитися з-під його руки, а дрібні князі литовські не хотіли терпіти власті Мендовга. Як розумний і хитрий князь, він бачив, що й одні, і другі шукають собі помочи або у Данила Галицького, або у Ливонських лицарів. То, щоб прихилити до себе Данила, оддав синові його Романови частину Чорної Руси, а з другим його сином, Шварном, одружив свою дочку. А щоб поєднатись з орденом Ливонським, він перейшов на христіянство і поступився для ордену де-якими сумежними з ним землями. Але більш поширити свою власть в руських землях йому не пощастило: року 1263 змовилися на нього литовські князі і вбили.

По смерти Мендовга розпочалася між князями литовськими, ворогами Мендовга, завзята боротьба, поки великим князем литовським не став син Мендовга Войшелк. Войшелк не мав охоти до князювання і передав (десь в році 1267) Литовське князівство Шварнови Даниловичу. Але з того нічого не вийшло, бо незабаром і Войшелк і Шварно померли, і велике князівство Литовське переходить в руки иншого литовського князя – Тройдена. Сей князь княжив з десять літ, але нічого особливого не вчинив.

Витень

Аж коли на Литві зявився новий рід великих князів, під литовську руку дужче починають переходити руські землі. Новий рід розпочав „король Путувер". Син його Витень став Великим князем Литовським. За нього під Литвою були вже не тільки Чорна Русь та мало не вся Кривицько-дреговицька земля (з Полоцьком та Витебском), але й Турово-Пинська земля, Берестейсько-дорогичинська (обидві українські) та ще „земля Деревська" (частина київських земель).

Гедимин 1315-1341

У 1315 році Витень помер, і Великим князем Литовським стає брат його Гедимин, дуже одважний і розумний князь; він зміцнив і поширив свою державу не тільки войнами, а й поженивши своїх синів на князівнах руських. При кінці його життя більшість великого князівства Литовського була з білоруських земель. Гедимин намагався поширити свою державу і на північ, здобув був Новгород та Псков, але тут стрівся з таким самим змаганням Івана Калити Московського і покинув свої заміри. Щоб лучче оборонятись од німецьких орденів, він оддав свою доньку за Казимира, короля польського, і се був спільник йому проти Німців.

З українських земель за Гедимина під Литовську руку перейшла, певно, й решта Київської землі. Литовське правительство свідомо почало збірати руські землі. Гедимин сам писався: „Король Литовський і Руський".

Гедимин нікому не боронив держатись своєї віри або переходити на христіянство: половина синів його були христіяне; у самій Вільні (Гедимин вибудовав її й зробив столицею) були православні і католицькі церкви, але сам Гедимин до смерти держався своєї поганської віри. Він загинув у 1341 році під час облоги одного замка німецьких лицарів; там його вбито з рушниці, що тоді тільки-що появилися в західній Європі.

З семи синів Гедиминових згадаємо таких: Ольгерд (сидів у Вітебському князівстві), Любарт (князь Галицько-волинський; був жонатий на доньці Юрия II), Явнут (наймолодший, сидів у Вільні) і Кейстут (на Жмуді; правдивий Литвин).

Почнемо з Любарта, князя Галицько-волинської держави.

Як вже згадувалося, Любарта покликали на Галицько-волинського князя галицькі бояре, отруївши Юрия-Болеслава, і таким способом велика частина колишньої Руської держави перейшла під вдасть литовського княжого роду. Ніхто в Галицько-волинському князівстві проти сього не змагався, бо всим порядкували тоді бояре. Вони й тепер, покликавши нового князя, посадили його на Волині, а Галичиною правив боярин Дмитро Дедько. Сього не могли стерпіти Польща та Угорщина (обидва князі – кревні Юрия-Болеслава) і увесь час простягають руки на Галицько-волинські землі. Особливо старався король польський Казимир – безнастанно ходив походами на Галичину то сам, то з Угорцями. Найраніш пощастило йому підбити під свою власть Сяніччину, підкарпатський західний клин Галичини (теперішня Лемківщина), а року 1349, напавши несподівано на Любарта, опанував він головнійші руські замки, як от Белз, Берестє, Володимир. На поміч Любартови прийшли його брати, і вони одбили у Казимира Волинь, але вся Галичина (землі Люблинська та Львівська) осталася назавжди вже під Польщею, а трохи згодом (р. 1377), по смерти Казимира, прилучено було до Галичини ще й західню Волинь (Холмсько-Белзську землю).

Ольгерд 1345-1377

Другий Гедиминович Ольгерд став великим князем року 1345. Тоді на Литву насунула страшна хмара – у Прусію зїхалася велика сила спільників: Чехів, Угорців, Німців, щоб весною іти великим хрестовим походом на Литву. Бачучи се, найрозумніший з братів Ольгерд і найхоробріщий Кейстут, склали між себе спілку, скинули нікчемного Явнута з великокняжого стола, і він утік у Москву, а великим князем Литовським став Ольгерд. Зараз же брати, не дожидаючись, поки на них нападуть спільники, пішли в поход на лицарів, обманили їх військо, напали на Ливонію і там нещадно поруйнували землі і замки ливонські: лицарі пішли у поход і зоставили їх без сторожи. Кинулися тоді лицарі боронити свої землі і, мстячись, руйнували Литву.

Але Литовці поховалися по пущах; а тут ще порозставали річки, і лицарство те, так не дуже заробивши, мусіло розійтись по своїх краях.

Ставши великим князем Литовським, Ольгерд потроху та помалу підгорнув під свою руку землі Смоленську, а з українських Чернигівщину, Переяславщину, Київщину та Поділля. Держава його сягала од Балтицького моря до Чорного – з одного боку, і од ріки Оки до Західнього Буга – з другого.

Українські землі з охотою йшли під литовську руку, бо через те визволялися з-під Татар; і таким побитом Україна вже у другій половині XIV в. вибилася з-під татарської влади. За часів Ольгерда і Татарська Орда підупала; в середині в ній йшла колотнеча, то й не могла вона дати доброї одсічи Ольгердови.

Але були ще й инші причини, чому Українські землі так охоче йшли під Литовську владу. Перше – те, що Литовські князі тільки на око були литовські, а на ділі чули себе Русинами, живучи найбільш серед українського народу. З Гедиминових синів один Кейстут остався справжнім Литвином, держався старої поганської віри, а з дванадцяти Ольгердових синів було вже десять православних, і тільки декотрі мали литовські імена.

Та крім одної віри була ще й одна мова. Руська мова панувала на литовському дворі. Князі (як от Ягайло та Витовт) між собою листувалися по руськи, призвичаєні були до руської культури й усякої умілости. Та се й не диво, коли за Гедимина більшість великого князівства Литовського була з білоруських земель, а при кінці XIV в. справжніх литовських земель було ледве пята часть в державі. Литовці теж, крім православної віри, переймали й руську культуру. Одна тільки Жмудь твердо держалася й старої віри й своєї мови.

Далі, в державі Литовській перейнято руське право. Руська мова стала урядовою (правительственною) і культурною в вел. князівстві Литовському – по литовському, навіть у суто литовських землях, ніяких писаних документів зовсім не маємо.

Через се все й українсько-руські землі Литва в XIV ст. не завойовувала, не підбивала – се не була якась чужа напасть на них – а прилучала, збірала землі Руської держави, так як в Х-XII ст. київські князі збірали розсипані части Київської держави. Додамо нарешті, що Литва не втручалася в життя українських земель і не робила перемін по свойому: „ми старини не рушаєм, а новини не уводим" – одказували литовські князі. От чому українські землі так охоче йшли під Литовську руку.

У 1377 році Ольгерд помер і зоставив після себе од двох жінок своїх дванадцять синів і пять дочок. Згадаємо деяких з них. Володимир Ольгердович Київський, що його Ольгерд посадив у Київі, як тільки одняв Київщину од Татар (од сина сього Володимира – Олександра, або Олелька, як його прозивали, починається рід князів Олельковичів, що довгенько княжили у Київі); Дмитро-Корибут Брянський, голова княжих родів Вишневецьких, Заславських, Корецьких і Ружинських; Федір Ольгердович, що мав уділ у північній Волині – від нього пішов рід князів Сангушків. Се від першої жінки. А від другої: Ягайло, що його Ольгерд зробив великим князем, Скиргайло і Свитригайло.

Ягайло, вел. князь литовський і польський 1377-1386. Король польський 1386-1434.

Найстаршим між Гедиминовою ріднею зостався брат Ольгердів Кейстут; але шануючи братову волю, він признав великим княземк свого небожа Ягайла, а сам остався у свойому уділі Троках і по-старому не переставав воювати із Німцями, боронячи свою Литву од їх наскоків; він часто приїздив у Вильно і давав поради свойому небожу, молодому великому князеві, як правити великою державою. Але се не подобалося лютому і свавільному Ягайлові, і він, крадькома умовившись з ливонськими лицарями, заманив дядька до свого табору, схопив його, закував у кайдани й посадовив у льох в башті стародавнього замку, що його руїни ще й досі стоять (недалеко містечка Жидівського Виленської губернії). Тут через кілька день його задушили. Се сталося у 1382 році. Витовт, син Кейстутів, став докоряти Ягайлови за його злочинство, а він звелів його теж схопити і посадовити у вязницю, наміряючись зробити з ним так, як і з батьком. Але жінка Витовтова, Ганна, князівна Смоленська, маючи дозвіл навідуватись до чоловіка свого, одного разу прийшла до нього в вязницю із своєю наймичкою, переодягла чоловіка у її одежу і таким побитом вивела Витовта на волю. Витовт зараз утік до Німців, і потім, з допомогою лицарів, здобув таки свою батьківщину – став князем Литовським. Усе життя Ягайло мав з ним великий клопіт.

Не міцно сидів Ягайло на Литовському князівстві. Раніш, як живий був Ольгерд, Литва була міцна і дужа, бо усі три брати: Ольгерд, Любарт і Кейстут жили в приязні і помагали один другому у всьому. Тепер же, коли на князівство ступив Ягайло, син од другої жінки Ольгердової, то сини од першої погнівалися, і частина їх (нечувана річ!) удалися під Московського князя. Витовт мав око на Ягайла за той арешт, німецькі лицарі обіцяли помогти Витовтови у війні проти Ягайла, Москва теж закидала оком на руські землі Литовського князівства. А Ягайло не мав ні звідки помочи... А тут до нього вдаються польські пани і підносять йому польську корону – за яку ціну, то вже инша річ! Між иншим доставалася йому разом з польською короною й Галичина.

Ото ж скажемо трохи про долю Галичини перед тим, як мав дістати її Ягайло.

Багато раніш, ще року 1339, між Угорщиною й Польщею було уложено таку умову, що коли б король польський (Казимир) не мав сина, то Галичина разом з усією Польщею перейде в спадщину до угорського короля (як знаємо, угорські королі здавна вважали Галичину за свою землю). Так воно й сталося. Року 1370 Казимир помер, і польським королем став Людовик угорський, жонатий на сестрі Казимира Єлисаветі. Але як на лихо, у Людовика теж не було синів, а самі дочки: польська корона готова була втікти з рук його родини. Що діяти? Ото ж Людовик старається з усієї сили, щоб польська корона пішла за котроюсь з доньок, а Галичина щоб міцно зостала під Угорщиною. Для сього він садовить в Галичині, ніби то за губернатора, Володислава, князя польського, але він сидів як справжній князь і підписував себе: „володарь з ласки Божої, дідичний пан Руси". Се був остатній осібний князь, якого мала Галичина! Незабаром Людовик забрав з Галичини сього князя і посадив в ній кількох своїх урядовців (воєвод, чи старост).

Що до справи з польською короною, то польські пани згодилися прийняти до себе за королеву угорську королівну Ядвігу, молодчу дочку Людовика; їй було тоді тільки 15 літ; вона вже давно, ще дитиною семи літ, була заручена і навіть пізніш звінчана з австрийським принцом Вільгельмом. Але тут у справу сю встряли польські пани і постановили одружити литовського князя Ягайла з Ядвігою. За се Ягайло обіцює (умова в Креві, на Литві, 1385 року) приєднати до Польщи на віки свої землі литовські і руські; перейти на католицьку віру з усим литовським народом, перевезти у Краків усе своє добро і самому жити у Кракові. За се вхопилися ксьондзи та пани польські і вговорили Ядвігу, щоб вона за-для спасення душі своєї, – бо таким побитом через неї пристає на латинство уся Литва, – повінчалася із поганим з лиця, лютим і диким Ягайлом. При кінці 1386 року Ягайло перемінив православну віру на католицьку, звінчався з Ядвіґою у Кракові, та там і остався, і став зватись: Володислав ІІ-ий, Король Польщи, Литви і України.

Перше, що учинило молоде подружжя, се похід року 1397 на Галичину, щоб одібрати її од Угорщини. Се зроблено було без великого клопоту, і з сього часу (1397) Галичину рішучо прилучено було до Польщи.

Коли Ягайло підписував Кревську умову, не знати, чи думав він, що він робить. Адже ж виходило з тієї умови таке, що Литовського князівства більш не має на світі: усі литовські й руські землі переходять під польську корону, і на тому й край! Так польські пани й міркували собі, але иначе міркували на Литві. Тим то, коли через якийсь час до Вильна прислано було польських намістників, а королева Ядвіга зажадала дани з руських земель, як з свого віна, то на Литві счинився заколот. Коли Витовт показав той лист Ядвіги, де вона хоче дани, старшині руських і литовських земель, то всі в оден голос гукнули, що й вони й батьки їхні завжди були вільні, иншій державі не підлягали і ніякої дані Польщі не платили.

Витовт 1392-1430

Скінчилася справа на тому, що Витовта „оголосили королем литовським і руським". Взагалі на долю Витовта випало боронити незалежности Литовського князівства. Ягайло й польські пани починають його боятись. Ще раніш, а саме у 1392 році, Ягайло уложив з Витовтом згоду і по тій згоді Витовт став Великим князем Литовським, а тут знов проголошують його „королем". Витовт був би зробив Литовське князівство самостійним, зовсім незалежним од Польщи, як би не страшна невдача 1399 року над річкою Ворсклою.

Діло було так, що року 1395 татарський хан Тохтамиш, прогнаний з орди, утік до Витовта із жінками своїми, усим добром і прихильними до його Татарами. Витовт, радий такій нагоді, схотів покористуватись тим і, наче допомагаючи Тохтамишові, задумав напасти на Орду і забрати під себе їхні землі. Кілька разів ходив він походом над Чорне море. Найбільший же похід був у 1399 році. Того року він з великим військом, де було 50 українсько-руських і литовських удільних князів та Тохтамиш із своїми Татарами, рушив на Київ, а звідтіль в теперішню Полтавщину, і там на річці Ворсклі стрів Тімур-кутлука (ворога Тохтамиша) з ордою. Як побачив Тімур-кутлук, що прийшло таке велике військо, то щоб прогаяти час, став умовлятися з Витовтом про замирення, а тим часом послав за підмогою до хана Ідики. Через три дні Ідика прийшов із своєю ордою, і тоді розпочалося люте бойовище. Татари перемогли, і Витовт мусів тікати; самих убитих князів рахують кілька десятків.

Ся битва наробила те, що Татари поруйнували Київську та Волинську землі аж до Луцька, забрали багато бранців, а Витовт не міг вже тепер так остро ставитись проти Польщи. Польські пани зараз за се ухопились і року 1401 зробили з'їзд у Вильні (приїхав туди і Ягайло). Написано було таку умову, що після смерти Витовта власть його і всі землі одійдуть до рук Ягайла, чи його наступників; а як що вмре раніш Ягайло, то Поляки не ставитимуть собі князя без згоди Витовта. Одно слово, Поляки спробували знову потвердити Кревську умову, але побачивши, що Витовт хоч і підписав нову угоду, а сам веде до того, щоб зробити Литовське князівство самостійним, знов роблять з'їзд.

1413 року у городі Городлі (на Бугу) зїхалися Витовт і Ягайло та пани з Корони (з Польщи) і з велик. князівства і тут склали так звану Городельську унію. По тій умові а-ні Польща, а-ні Литовське князівство не повинні були ніколи воювати між себе і одна без одної, а за-для усяких політичних і державних справ та за-для того, щоб обрати чи то Польського короля, чи Литовського князя, мусіли зїздитися на спільну раду, сейм. У Городлі Ягайло дав литовським боярам, але тільки католицької віри, права польської шляхти й польські герби; за ними затверджено було землі, що вони держали, і таким побитом зроблено було початок польщенню Литви.

Але як би там не було, Городельська умова багато вигідніша була для Литви, як инші раніш. Сією умовою признали, що Литовське князівство осібне, мусить мати свого осібного князя, а з Польщею тільки бути у тісному союзі.

Проте й Городельська умова, чи „унія", не дуже була по мислі Витовтови; він перестав їздити на сейми і задумав зовсім одділитись до Польщи. За-для того він почав перемовлятися з угорським королем (цісарем) Жигимонтом, що теж був проти того єднання Литви з Польщею.

З того всього вийшло те, що Жигимонт послав Витовтови королівську корону, з умовою, щоб він одкаснувся од Польщи і коронувався, як самостійний король. Витовт уже скликав був на ту коронацію у Вильно князів (між иншими був і московський вел. князь, Витовтів зять), посли царгородські, татарські та инші) і готував бучний бенкет, але Поляки провідали, перехопили імператорових послів, одняли корону і королівські клейноди, а через те й коронування не було. Через кілька тижнів Витовт впав з коня, забився і помер на 81 році життя, у 1430 році.

Кінчаючи мову про Витовта, згадаємо ще про одну важну справу з нашими землями: Витовт, дбаючи про силу й могутність вел. князівства Литовського, понищив усих більших білоруських і українських князів: вигнав князя з Полоцка і оддав братови Скиргайлови, але згодом прогнав і Скиргайла звідти. Коли спорожнилось князівство Витебське, то не дав його братови Свитригайлови, а посадив там свого намістника. На Білій Руси осталися тільки другорядні княжата, ані трохи для нього не страшні.

Після білоруських князів взявся Витовт до українських: забрав Луцьке князівство, а потім решту Волини від Любартового сина Федора, – Луцьк та Володимир узяв собі; вигнав з Київа Володимира Ольгердовича та посадив там Скиргайла, вигнав з сіверських городів Корибута, забрав Поділля від Федора Корнятовича і оддав його воєводі краківському Спиткови. Одно слово, за два роки (1393–1394) розбито княжий устрій на Україні і знищено всіх дужчих князів. Пооставалися тільки другорядні, як Федір Ольгердович Ратенський (в північній Волині), як Пинське князівство Василя, сина Михайла Наримунтовича, Чорторийське – Василя, сина Константина Ольгердовича, Острожське – Федора Даниловича, Стародубське – Патрикия Наримунтовича та инші. Їх не рушали, бо не було чого боятись тих князів. Правда, Любартовичови дано було Сіверщину, але він туди навіть і не поїхав, а Скиргайло в Київі не просидів і двох літ: умер р. 1397. Київщину оддав Витовт Іванови Ольгимунтовичови, князеви Гольшанському, але не як князеви, а як намістникови.

Так покасував Витовт українські князівства і поробив їх „провінціями" Вел. кн. Литовського.

По смерти Витовта в князівстві Литовському стає виразно помітно розділ між Литвою і Русью. Наробило се схрещення Литви на латинство та особливі привілегії для Литвинів-католиків, тоді як Русинів-православних обійдено. Ще в XIV столітті вел. князівство Литовське було зовсім руською державою і литовські князі проголошують, що вони спадкоємці (наслідники) давньої Руської держави. Але за Ягайла та Витовта, що були прихильні до латинства, стався отой розділ між Литвою і Русью. Католицька Литва хилиться до Польщи та католицьких королів, а Литовська Русь зате до православної Москви.

Свитригайло 1430-1440

По смерти Витовта й литовські й руські пани виставили королем Свитригайла, і хоч Ягайлови було се не до вподоби, проте він згодився. Свитригайла усі вважали за проводира Литовської Руси, хоча він був католик. І справді, він за увесь час своєї боротьби то з Витовтом, поки той був живий, то з Ягайлом, все шукає помочи в Українців та Білорусів, і вони його виручають. А як став він Великим князем Литовським, то найважніші городи та уряди пороздавав Русинам. Се було не до вподоби панам Литвинам-католикам.

Розсварився він з Ягайлом, а Ягайло розпочав з ним війну: хотів видерти Поділля та Волинь, – але не пощастило. Тоді вороги Свитригайлові (ті, що невдоволені були, що він Русинів за людей мав) положили знищити його иначе: напали на нього вночі в дорозі, так що він ледве з душею втік, а великим князем оголосили Жигимонта, Кейстутового сина. За Жигимонтом стали всі литовські землі, а за Свитригайлом усі руські: Полоцька, Витебська, Смоленська, Сіверщина, Київщина, Волинь, східне Поділля (західне Поділля було під Польщею). На Литві стало два князі: один ніби для Литовців, другий – для Руси, але кожен оден другого не узнавав за князя. Додаймо ще, що Свитригайло був не тільки проводирем Руси, але й взагалі проводирем аристократії (великого панства); за нього тягли руська аристократія, князі і можні пани (білоруські та українські). Про народ нема й мови – він ледве чи й знав або чув, з-за чого там князі між собою гризуться. Але через се саме і війна Свитригайлова проти католицької Литви не була завзятою та міцною. Чотири роки тяглася та війна і нічого не принесла Свитригайлови, хиба те, що розгубив деяких своїх прихильників. Нарешті року 1435 Свитригайло поклав собі: „або пан, або пропав!" 1 вересня (сентября) зійшлися ворожі війська недалеко Вилькомира, коло річки Святої, і Жигимонт страшенно знищив Свитригайлове військо. Мало не вся ливонська поміч, що прийшла до нього, пропала; самих князів узято у неволю 42, а багато було побитих. Свитригайло ледве втік. По всій Польщі дзвонили в дзвони, співали: „Te Deum!" („Тебе, Бога, хвалим"). По сій битві уся Біла Русь перейшла до Жигимонта, втікли од Свитригайла й українські землі, навіть Волинь, де він у Луцьку сидів. Свитригайло подався десь на Угорщину. Жартуючи говорили тоді, що він сім літ пас вівці у Волощині, поки не вернув собі Луцька.

А Поляки тим часом думали були обплутати Жигимонта, щоб він записав всі Литовсько-Руські землі Польщі, як колись Ягайло. Тільки Жигимонт не мав охоти сього робити. А тут, як на те, й його не стало: його вбито. А вбито через те, що його не любили в державі – його вважали страшенним ворогом аристократії, взагалі великих панів: ніби то він хотів „весь рожай (породу) шляхецкій погубити й кровъ ихъ розлити, а поднести рожай хлопскій, псю кровъ". Так пише про нього один пізніший літописець, але певно з правдою добре таки розминувся. Про його смерть оповідають усячину, між иншим так, що ніби-то у-ночі привезли до замку 300 возів сіна, а у кожному возі було сховано по два – по три узброєні вояки. Заїхали вони у княжий замок. Чарторийський Іван, князь, привідця змови, зайшов у княжі покої. Заздалегідь підкуплений слуга князя провів його до дверей покою, де сидів старий Жигимонт; покій той був завжди замкнений з середини. У князя в кімнаті за сторожа жила приручена ведмедиха, і він випускав її на двір, одмикаючи двері; а як ведмедиха тая верталася з двору, то шкрябалася у двері, і князь знов одмикав і впускав її. Бачучи, що ведмедиха на дворі, слуга з Чарторийським підійшли до дверей і почали шкрябатись. Жигимонт подумав, що то ведмедиха, одчинив двері, а його тут і вбито.

Як би там воно не було, але з усього знати, що вбила Жигимонта аристократія, і то певно Руська, прочищаючи Свитригайлови дорогу на великокняжий стіл. Свитригайло, як тільки прочув про смерть Жиґимонта, прибіг в Луцьк, і там його прийняли з великою честью.

Тим часом ось що діялося у Польщі. Ще у 1434 році старий Володислав-Ягайло, їдучи у Галич, зупинився в одному селі на ніч. У-ночі він довго пробув у гаю, слухаючи соловейка, а на ранок заслаб і, не доїхавши до Львова, у городі Городку вмер. Магнати польські обрали за короля старшого сина його Володислава; меншого ж сина Казимира, після того як вбито Жиґимонта (се сталося року 1440), вислали на Литву, але не як великого князя, а як тимчасового намістника. Литовські пани певно були невдоволені тим, але й Свитригайла не хотіли – знали вже його вдачу.

Казимир Ягайлович 1440-1492

Тоді положили оголосити Казимира великим князем. Польські пани не згодилися на се, але литовські зробили се й без них. Один письменник оповідає, ніби то на бенкеті понапоювали польських панів так, що вони поснули а литовські тим часом заходилися коло малого Казимира: повели його у виленський собор, посадовили на великокняжому столі, наділи Гедиминову шапку, дали у руки меч і почали гукати на шану Великому князеві. Поляки прокинулися, але вже було пізно: діло було скінчене, Литовське князівство знов мало свого осібного Великого князя. Але на ділі Литовцям не було на що й тих Поляків напоювати.

Казимир був не повнолітній (13 літ), і за нього правив воєвода троцький, Ян Ґаштовт. Щоб загодити Руську аристократію, дано було Свитригайлови Волинь, що він і раніш мав, та ще Казимир додав Гомель і Туров, а Олелькови Володимировичу, синови Володимира Ольгердовича київського, дано Київщину, Задніпрянські простори давної Переяславщини і Браславщину. Таким чином більша частина українських земель Вел. князівства Литовського (крім Сіверщини й Побужа) опинилися в руках князів руських.

Не довго довелося Казимирови бути Великим князем. У 1444 році в битві під Варною пропав безвісти брат Казимира Володислав, і Поляки на сеймі у Сєрадзю обрали собі королем Казимира. Він довго одмагався, але його вговорила матірь його Софія, і у 1447 році він бучно коронувався у Кракові та став Казимиром IV, королем польським.

Поки Казимир був Литовським Великим князем, то й стояв за осібність Литви од Польщи, а як опинився королем польським, то попав в руки польських панів і робив те, що йому скажуть. Більш як пів-віка королював Казимир, і увесь час мусів вгамовувати литовських панів, що жадали конче осібного князя Литовського. Коли Литовцям пригадували давніщі умови (Ягайла, то що), то вони одказували, що мало чого князі між собою не укладають, а вони визнають умову тільки тоді, коли її робить народ з народом, а не сами володарі. Дійшло до того, що не тільки Вел. кн. Литовське не стало Польською землею, а не було навіть союза Польщи й Литви, бо вічно одні другим грозили війною. Тільки Казимир своєю особою звязував сі дві держави, а як помер, то й сей звязок урвався.

Олександер Казимирович 1492-1506

У 1492 році помер Казимир, і королем польським став його старший син Ян-Альбрехт, а Великим князем Литовським вибрано меншого сина Олександра. На вибори було запрошено депутатів од всіх земель: Київської, Луцької і т. д. Сі виборці обмежили де в чому вдасть Великого князя: наприклад, що ухвалить „рада великого князівства" (завів її Свитригайло), то князь того не може перемінити; без згоди ради Вел. князь не може відбірати урядів, призначати воєводств, тратити доходи Великого князівства та инше.

Але обмеживши де в чому Вел. князя, литовські пани добилися того, що року 1499 у Вильні списано нову „унію" між Польщею і Литвою, і по сій унії обидві держави стали рівноправні – між ними був тільки союз. Заведено в унію, що Вел. князя не можна вибрати без участи польських панів, а короля – без участи литовських. Але не минуло й два роки, як помер польський король Ольбрахт, і Поляки знов носяться з пляном, щоб з Литви й Корони утворилася „одна держава, оден народ, і в них оден король і одно право". Польським королем обрано Вел. князя Литовського Олександра, і він справді видав панам польським акт (1501 р.) про „одну державу й один народ", тільки Литва од того й руками й ногами одхрещувалася, і з того часу Поляки все визнавали унію 1501 року. а Литва говорила, що вона знає тільки унію 1499 р.

Тим часом р. 1506 помер Олександер. Литовські пани послали по молодшого брата Олександрового Жигимонта і оголосили його Великим князем навіть без польських панів, як се стояло в унії 1499 року.

За Казимира литовсько-руські пани-католики взяли велику силу в державі і православним не дають ходу. Так напр. коли в Раді Вел. князя завжди є латинські єпископи, не бачимо там ані одного руського; Литвини-католики сидять на урядах в чисто білоруських або українських землях, навіть в таких слабко звязаних з Литвою, як Київщина або Волинь, а Русинів ніде не бачимо на чисто литовських посадах. Ото тільки й пільги (для аристократії руської) зроблено було за Казимира, що утворено два руські князівства: Волинське та Київське, та й то не надовго, бо як помер р. 1470 київський князь Семен Олелькович, то Казимир посадив там намістника Литвина-католика Мартина Гаштовта. Се дуже обурило Киян: „Литвини колись Киянам дань давали – говорили вони – а тепер ними будуть правити!" Аж р. 1499 Кияне діждалися православного князя, Дмитра Путятича.

Так само й на Волині, по смерти Свитригайла (р. 1452) садовили на вищі уряди луцького старости та маршалка Волинської землі то Русинів, то Литвинів, щоб Волинь забула про свою окремішність. Ясне діло, що литовські пани чули себе дужими, щоб правити не тільки без Русинів, але й проти Русинів. Се відчули руські князі, і року 1481 бачимо змову: кілька князів (Іван Гольшанський, Федір Більський та Михайло Олелькович) змовилися „відірвати землі по р. Березину й прилучити до Вел. князівства Московського". Але змову викрито, і князі наложили головою. Далі бачимо, що пограничні дрібні князі, особливо в Сіверщині, утікають під Москву цілими юрбами, піддаючись їй з усими землями й добром. Давніще, поки Литовські князі покладали найбільшу вагу на руських людей і все руське, то вони були міцні й дужі, і Московські князі вважали Литовських володарів за вищих, приїздили до них на поклін. Але з того часу як головну вагу в державі пересунуто з руських людей на литовсько-католицьких, то й держава почала до-долу хилитися: католики тягли до Польщи, Русини знов до Москви. А тут у Московському князівстві як раз настав здібний князь Іван III Василєвич, і почав переманювати Русинів з Литви, а Литву общіпувати. Починаються пограничні войни, і Литві зле все виходить: Москва підбила усі руські землі, що одділяли її од Литовських і підсунулась під саму Литву. Року 1493, пишучи до Олександра, Іван вперше ужив собі титулу: „государь всея Руси". Литва проти того опиналася: звідкіля, мовляв, він такий титул взяв? Але Москва була дужча і глузувала з Литви. Бачучи, що з Москвою лихо, литовське правительство оженило Олександра на доньці Івана, Олені, але й се не багато помогло: Олена конче хотіла держатися православної віри, а на католицькому дворі в Вильні се було не до речи. Почалися всякі скарги в Москву, що зневажають, мовляв, православну віру та таке инше. Року 1500 перейшла під Москву вся Чернигівщина. Іван розпочав війну – ніби то щоб оборонити православну віру підданих литовських, і забрав решту Сіверщини. Москва забрала тоді 319 міст і 70 волостей. Коли зять Олександер просив потім Івана, щоб вернув йому забране, бо йому шкода своєї „отчини", то Іван одповів, що й йому шкода своєї отчини – тієї, що ще лишилася під Литвою: всі руські землі, мовляв, мої, а твоя отчина – Польща та Литва. От що наробило братання Литви з Польщею та зневажання Русинів!

Як помер Олександер, то новий Вел. князь Московський Василь Іванович писав до своєї сестри Олени, вдови Олександрової, щоб вона порадила його литовським панам за Вел. князя і поручилася, що він ніякої кривди латинській вірі не робитиме, і ласка їм буде від нього ще більша, як за Олександра. Олена одписала, що він „опізнився": вже був обраний Жигимонт. Але найцікавіша тут згадка про латинську віру: вона показує, як мало щирости було в тім запалі московських великих князів до православя, що вони все його витикали Литві: православіє їм потрібне було тільки, щоб підгарбати ще добрий шмат земельки.

За Олександра сталося повстання руських князів і панів. Се була остання проба боротьби руських людей з ворожим ладом Вел. кн. Литовського. Підняв повстання князь Михайло Глинський. Замолоду він пробував по королівських дворах заграницею, жив в Італії, в Гіспанії і по тій загранишній школі вернувся на двір Олександра. Олександер зробив його маршалком дворним – міністром двора, і він був найблизчим порадником князя. Бувши сам Русином, хоч і католицької віри, він почав виводити в люде Русинів. Русини уважали його за свого вождя і покладали на нього чимало надії, а за те литовські пани – католики ненавиділи його. Пустили скрізь про нього поголоску, що він отруїв Олександра і сам хоче зробитись Великим князем Литовським. Здається, що він думав, з поміччю Москви й Татар, здобути власть хоча б над руськими землями Вел. кн. Литовського. Глинський розпочав те, що задумав, а за підмогою вдарився до Московського Великого князя Василя ІІІ, але той дав йому дуже малу поміч. Татари збрехали і зовсім не помогли. Через се Глинському не пощастило нічого зробити і він з братами та прихильниками утік у Московщину. З його намови, Московський князь Василь ІІІ почав війну з Литвою, намагаючись узяти Смоленск і пообіцяв, що як здобуде, то оддасть Глинському. Спочатку литовський гетьман Константин Острожський під Оршею до-ноги розбив московське військо, але Москва таки одібрала у Литви Смоленск. Проте Глинському його не дано. Се обурило Глинського, і він почав вести пересправи з королем Жигимонтом. В Москві про се довідалися і засадили його в вязницю, де він і помер.

Так закінчилась остання проба українсько-білоруської аристократії вибороти права Русинам у Вел. кн. Литовському. Була се панська справа, як і раніші усякі такі. Не піддержали великих панів навіть дрібніщі пани: вони вже помирилися з своєю долею. Тепер Русинів перестануть зовсім за людей вважати. Галицьке боярство упустило з рук національну справу ще р. 1349, з походом Казимира; литовське – 1439 р., як упав Свитригайло. Змова ж р. 1481 або повстання Глинського – се безнадійні спроби. Українську справу в Польсько-литовській державі вирятують незабаром инші люде – не пани-аристократи. Та про те буде мова трохи далі.

* * *

Нові сусіди з полудня

Коли Україну прибрали до рук Литва з Польщею, сталася тоді (у XV віці) велика зміна, що мала велику вагу і в політичному, і в культурному житті України: утворилося по сусідству з Україною нове Кримське царство. Ми вже згадували, що в XIII в. в Татарській орді був нелад, і Орда ослабла: з одної Золотої орди, як вона звалася, стало аж чотири. Одна з тих орд забралася в Крим, і в половині XV в. начальник її, Хаджі-герай, зовсім вибився з-під влади Золотої орди і розпочав рід ханів (царів) Кримських. Сьому Хаджі-гераю раніш давав у себе притулок Витовт, і за се він пізніш був у приязні з ним і не пустошив українських земель. Але дальші литовські князі, починаючи з Казимира, не зуміли поладнати з Кримом, і наробили страшенного лиха Україні. Особливо великі шкоди робив Менглі-герай, союзник Московського Великого князя Івана Василєвича. Се був дуже мудрий хан. Коли супротивники скинули його з ханства, він удався до Турції. Турція ще року 1454 опанувала Константинополь, або Царго-род, а потім і сусідні землі: Сербію, Болгарію, Молдавію – стала великою і грізною державою. Ото ж до неї удався Менглі-ґерай, піддав Крим турецькому султанови, а за те султан мусів його обороняти і давати йому помочи. Тепер хто ворогував з Кримом, мусів памятати, що за плечима у Криму стоїть Турція. Сей Менглі-герай, на прохання Московського князя Івана, починає допікати Литві тим, що руйнує і нищить українські землі. Від року 1482 почавши, цілих сто літ Україна стогне від тих диких наїздів татарських і обертається помалу в пустиню: Поділля, Волинь, Київщина, Галичина, вся Україна, з виїмком хиба північної України, що підгарбала під себе Москва, все се було спустошено Татарами, Турками та Волохами (бо вони були турецькі підданці). Ні печеніжський погром, ні половецькі наскоки, в XI в., ані походи Бату не обіймали ані такого великого простору, ані були такі люті. Все, що здобула українська культура за кілька віків, немов на огні згоріло. Вся країна степова, весь полуднево-східній пояс аж до лісів – Переяславщина, полуднева Чернигівщина, полуднева й середня Київщина, Браславщина й східне Поділля обернулися в пустиню; тільки подекуди в державних замках та поблизу їх держалися купки людей. І все се сталося завдяки дурній політиці Казимира і його синів, та нікчемности польсько-литовського правительства. Володарі великих держав, оті хвалені оборонці христіян від „невірних", не здобулися навіть на таку боротьбу з степовими варварами, яку вели дрібні і неголосні руські князі XI–XII віків.

А коли правительство нічого не робило, то про оборону мусіли подумати самі люде українських земель. На сьому грунті й розвинулося українське козаковання, а з нього – козаччина: перші звістки про козаків стрічаємо як раз після перших погромів Менглі-герая (найдавніща згадка р. 1492). Але перш ніж перейдемо до козаччини, згадаємо про те, як Польща таки підгорнула під себе усі українські землі.

Вже була мова про те, що литовські магнати, мавши в своїх руках управу великого князівства, бажали унії (єдности) з Польщею, але так, щоб се був тільки тісний політичний союз, а вел. кн. Литовське щоб оставалося самостійне. З другого боку, українські та білоруські магнати вел. князівства, не хотячи зближатися до Польщи, тягли потрохи до вел. кн. Московського. Народ же український та білоруський свого голосу не подавав, бо його не питалися.

За короля Жигимонта І (Старого) про унію Польщи з Литвою мало що й чути, бо сей король нею не дуже цікавився; так само було воно й перші десятки літ пановання сина його Жигимонта-Августа (ступив на королівство р. 1544) і аж в 1560-их роках на ґвалт взялися до неї та року 1569 в Люблині зробили кінець. Найгірше зашкодила справі дрібна литовська шляхта, що тягла за Польщею, бо хотіла вибитися з-під влади литовських магнатів і зрівнятися в правах з шляхтою польською.

Уже з початку 1560-тих років мало не що року зїздяться польські й литовські уповажнені та радяться все про ту унію Литви з Польщею. До чого воно йшлося, видно з листа Радивила до короля (р. 1564). Радивил в тому листі пише, що така унія, яку задумують Поляки, се такий самий кінець Литовській свободі, який і Москва хоче зробити, тільки Москва хоче накинути Литві свою неволю силою, а Польща підступом, облесливістю.

Люблинська унія 1569 р.

Та настав от і Люблинський Сейм 1569 року. Литовські магнати, коли Поляки витягали всякі давні акти унії, глузовали з того, кажучи, що Поляки їх „добре ховали в скринях і де-инде", але вони „вивітрилися". І сами Поляки згожувалися, що „ми й предки наші мали тих шкур (тоді писали документи на пергаменті з телячої шкури) і печаток доволі, а все таки унії не мали". Та тепер, мовляв, треба вже її зробити. І уложили таку „унію", що литовські пани як почули її, то потихеньку уночі усі до одного повтікали з сейму. Король розгнівався, а Полякам ще лучче – вільна рука буде! Покинули солодкі мови та розмови про стародавню приязнь і братерство, а заходилися кувати, поки гаряче.

Тим часом, серед розмов про унію, виникла думка зараз же прилучити до Польщи Волинь та Підляша (давня земля Дорогичинська). Як прилучити, то й прилучити! Опинатися не було кому: Литовські пани сиділи дома, а король охоче підписав прилучення, та й по всьому. Волинські посли випросили собі, щоб у всіх урядах та судах осталася руська мова, і в сій мові видавалися Волинянам усякі акти з королівської канцелярії й инших урядів; тільки до міст листи будуть писатися по польськи. Шляхта „грецького обряду" (православна) буде мати у всьому рівні права з католиками: православні будуть мати право на уряди, аж до сенаторських. Волинські ж уряди всякі, духовні й світські, будуть роздаватися тільки осілим обивателям-шляхтичам Волинської землі. Підляшській шляхті теж наобіцяли усяких журавлів в небі.

Тим часом литовські пани, бачучи, що без них на сеймі діється явний грабіж, надумались і вернулися знову. Саме в той час йшла мова, щоб до Підлясся й Волині додати Браславщину (східне Поділля) та Київщину: мовляв, Браславщина давнійше була частиною Поділля, а Поділля давно вже під Польщею. Забрали й Браславщину! За Браславщиною без клопоту заграбили й Київщину, при тім в актах виписували усякі сміховинні речи про те, як Київ здавна належав до Польщи. (Київщині теж наобіцяно те, що й Волині про всякі її права). Литовські посли стерпіли й се, бо як казали – чули, що у них „обрізано крила".

Тепер уже й до унії легче було братись! 29 червня (юня) справу сю скінчено, а на другий день присягали новій унії литовські й польські уповажнені... Церемонія ся відбулася з великим плачем польського сенату (з радощів!) й подякою Богови, що дав того дочекати, „так що коронний канцлер, читаючи присягу сенаторам, не міг від сліз говорити, кинув листки, й докінчив за нього великий маршал".

Акт унії 1569 року постановляв, що Корона (то б то Польща) й Вел. кн. Литовське, обкраяне отеє свіжо на сеймі, складатимуть одну „річпосполиту" (державу). Вони вибірають спільно короля, що заразом проголошується й великим князем. Сейми будуть тільки спільні.

Так загинуло осібне велике князівство Литовське! Так скінчився сейм, що за кілька засідань зробив те, чого не могли доконати кріваві довгі війни й столітні усякі дипльоматичні торги та штучки, що одним потягом пера рішав долю країв і витикав їм на цілі століття нову дорогу... Поляки прославляли той сейм і тепер ще прославляють, як доказ любови, братерства й усього такого, а на ділі се був ланцюг насильств над чужими думками, над чужими правами, ланцюг, що припечатав своєю печаткою король. Одколи утікли з сейму литовські депутати – се був явний грабіж Великого князівства Литовського.

Так воно й зосталося назавжди. Литва вже не здужала скинути з себе польського ярма,– тим більш, що не мала нізвідки помочи: українське панство, хоч не було приязне до Польщи, не мало охоти й одриватися од неї, бо литовські магнати не допускали його до управи вел. князівством; а дрібна шляхта – та тягла за Польщею, бо Польща давала їй більші права й користі, ніж вона мала в князівстві Литовськім. З сього часу вел. кн. Литовське для нас не цікаве: раз, що се тепер тільки провінція Польщи, а друге – в ній зосталося дуже мало українських земель. По-за границями польської Корони після Люблинського сейму осталося дві окраїни: одна при вел. кн. Литовськім, друга – в руках Москви. При Литві осталося тільки північне пограниччя України: берестейське Побуже (давня Берестейська земля без землі Дорогичинської) та Пинщина. З них зроблено було осібне Берестейське воєводство, з повітами Берестейським й Пинським.

В руках Москви від часів вел. кн. Олександра зостала уся Чернигівщина, без наддніпрянської смужки – округів Любеча й Остра. Але на початку XVII в. Польща вернула собі й решту Чернигівщини і тут встановила воєводство Чернигівське, з повітами Чернигівським та Новгород-сіверським. Але коли возьмемо на увагу, що й Побуже та Пинщина (під Литвою) властиво теж належали до Польщи, то можна сказати, що перед великою українською революцією (Хмельниччиною) всі українські землі належали до Польщи. Хоч на короткий час пощастило Польщі діпяти свого – зібрати під своєю властю українські землі!

Козаччина

Ми згадували, що через дурну політику Польсько-литовських державців Україна вже в кінці XV віку починає обертатися в пустиню. Багатий та пишний край наш став безлюдний. А який-то край був, варто послухати, що пише один литовський письменник з середини XVI в. „Київ, – каже він – має грунта такі родючі, що як виорати парою волів, і то тільки один раз, то буде пребагатий урожай. Скрізь усяке родюче дерево, виноград. В старих дубах та буках рої пчіл і щільники, прегарного кольору і запаху. Звіра по лісах та полях така сила, що зубрів, диких коней і оленів бють тільки для шкури. Дикі кози селянин бє тисячами. На ріках дуже багато бобрових гнізд. Птаства стільки, що весною хлопці набірають повні човни яєць качиніх, диких гусей, журавлів, лебедів. Собак годують мясом звірячим і рибою. В річках повно риби. Сам я бачив, як наловляли часом за день тисячу маж для приїзних купців. Сіяти що року не треба – на Поділю доволі один раз зорати і посіяти – уродить і вдруге, а одного року буде і другий і третій урожай..." І от такий край пролежав облогом кілька століть. Аж до Полісся – поза Київ, Житомир, Остер, Чернигів – лежав багатий, але дикий і некультурний – саме той край, що триста-чотириста літ перед тим був вогнищем східно-європейського життя. В середині XVI в. тільки кілька замків стояло: Браслав, далі на схід Звенигород (але сей Татари знищили), Черкаси, Канів, а коло замків тулився гурток людей, що ховався в замок, як тільки покажеться татарська орда. За Дніпром теж була пустиня: з литовського боку крайній замок Остер, з московського – Чернигів і Путивль. Там теж тільки під самими замками держалися люде. Але сі люде, що сиділи поблизу замка, завжди мусіли бути готові до ворожого наскоку: без зброї не можна було з замку виткнутися. Тим то ревизори, що в половині XVI ст. оглядали замки, зауважають, що тутешні земляне (господарі) й міщане „ручніци мают і стреляти добре уміют". Певно, коли було таке неспокійне життя, то панів серед місцевого люду не бачили й сліду. Навіть ті, що присилали їх сюди за урядовців, викручувались та замість себе ставили усяких служебників та заступників, – хиба що комусь любе було військове отаке життя! Отже коли панів не було, а край був багатий на всячину: рибу, мед, звіря, то набіралися одважні люде, що мандрували аж з Волині, Пинщини, Могилівщини десь на Русь, або в задніпрянські „сіверські" уходи.

„Уходи", то б то землі, куди ходили ватаги людей на заробітки, були приписані до замків: до Канівського наприклад приписана була полуднева Київщина, до Черкас – мало не вся теперішня Полтавщина, Херсонщина та Катеринославщина; були землі приписані до Київського замку, до Остерського. Тому й „уходники", як верталися на зіму до-дому, мусіли давати старості замку значну часть з придбаного і спочатку 8 часть, а далі дійшло й до половини. Брали мед, шкури, рибу, сало, мясо, сіль (з чорноморських лиманів), нарешті коли пощастить обдерти Татар і позабірати у них коні та вівці, то й з того замковий староста брав собі частку.

„Уходники" мусіли бути люде одважні, знати добре степ, татарські звички та навички. З Татарами доводилося стикатись раз-у-раз; і „уходники" спочатку тільки оборонялись, а далі, як стало їх більше, то почали й нападати, „лупити" Татарина. Часом се вигодніще було, як працювати на „уході"; то не рідко бувало, що й сами старости замкові збірали ватагу людей і нападали на Татар. Староста Хмельницький Предслав Лянцкоронський одного разу (р. 1528) зібрав був аж 1.200 „війська", і заграбив у Татар 500 коней та 30 тисяч овець. Помаленьку наші люде стали робити те саме, що й Татари: коли ви на нас налітаєте та грабуєте, то й ми вам тим самим віддячимо! Почалося отак козакування.

Що значить слово козак? Се слово татарське, і значило воно у них чоловіка вільного, незалежного, войовничого, але разом з тим волоцюгу, розбійника, чоловіка бездомного, неоселого. Про татарських козаків здавна чуємо, а про наших, українських, вперше маємо звістку року 1492, коли Кияне й Черкасці розбили під Тягинею (Бендери) татарський корабель, і вел. князь Олександер наказав потрусити „козаків". Але ні в кінці XV ст., ні в першій половині XVI ст. нема ще козаччини, козацтва, як осібної верстви людей – се вже сталося аж при кінці XVI та на початку XVII ст., а тепер є тільки люде, що ходять „в козацтво". Але ходили й селяне, й міщане, й дрібні бояре; ходили й значні пани польські, старости та воєводи; „козакували" разом з козаками й такі пани, як Константин та Ілля Острожські, як Сангушки, Пронські, Язловецькі, Сєнявські, Вишневецькі, Потоцькі, Замойські, Збаражські, Заславські, Корецькі. Завдяки таким походам, де перед вели пани, „начальство", людей охочих до „козацького хліба" ставало все більше, і вже в перших десятиліттях XVI ст. їх було стільки, що староста Черкаський Остафій Дашкович, на з'їзді в Пьотркові (1533 року) радив правительству литовському поставити на низу Дніпра зо дві тисячи козаків, на татарських перевозах – нехай би обороняли Україну од Татар. Але Дашковича тоді не послухали.

Тим часом козаків все більшало, а разом з тим вони піднімали більші й сміливіщі походи на землі татарські та турецькі. Татари жаліються вел. князю Литовському – просять приборкати козаків. Вел. князь боявся Татар – пообіцяв, що зробить все до ладу, а сам наказав урядникам об'їхати замки київський, канівський і черкаський та списати на реєстр усіх тутешніх козаків. Се було вже року 1541. І нічого з того не вийшло, бо як почали шукати „козаків", то таких людей не знайшлося: той міщанин, той земянин, той на службі у когось, а таких людей – „козаків" не було... Ще не вигідно було признаватися до того. А напади козацькі все більшали: там купців обдерли, там Очаків пограбували – припливли на 32 чайках (запорожські човни до походів) і здобули замок... Знов Татари з скаргами, знов в. князь шле листи до старост, щоб дбали та не пускали козаків. Де там не пускали, коли й самі старости не від того, щоб піти з козаками та й собі щось заробити! Помаленьку дійшло до того, що козаччина опанувала Дніпровий Низ, степи; доходило до того, що сам король (р. 1558) мусів посилати своїх посланців в Орду в обхід, на Волощину, бо Дніпром їхати було небезпечно від козаків.

Але от в 1550-их роках зявляється серед козаків князь Дмитро Вишневенький, що в піснях прозвано його Байдою. Сей князь чимало прислужився козаччині. Се був заможній магнат, властитель кількох сіл в полудневій Волині. Року 1553 він удався в Туреччину, а на другий рік до в. князя Литовського і той доручив йому держати сторожу на острові Хортиці, за Дніпровими порогами, проти Татар. У Вишневецького в голові був не аби який плян: опираючися на Литовсько-польську державу і піддержуючи приязнь з Туреччиною, держати в руках Крим.

Вишневецький збудовав на Хортиці земляний городок, кріпость, і се була перша Січ Запорожська. Татарські хани одразу збагнули, що вона буде дуже їм заважати, коли їм захочеться налітати в Україну. У 1557 р. татарський хан хотів зруйнувати Січ і обложив її своїм військом, продержав облогу аж 24 дні, але нічого не зміг подіяти і вернувся до-дому. Та літом на другий год хан знов приступив з Ордою під Хортицю. Помагало йому турецьке військо на човнах, та ще Волохи. На сей раз Вишневецький продержався довгенько, але мусів таки покинути Січ, бо не стало харчів, і пішов в Черкаси. Тут, знати, не пообіцяли йому ніякої помочи проти Татар, то він подався до Москви, бо Московщина весь час воювала з Кримом. І справді, у 1558 і 1559 роках він із московською ратью (військом) ходив на Крим, але не багато що зробив, бо не давала йому ходу Москва. Тим то року 1561 ми знову бачимо його на Низу, на Хортиці. Але невгомонний князь незабаром встряв у волошські справи – проторюючи дорогу для цілої низки козацьких ватажків аж до Тимоша Хмельниченка. Думка була така, що як пощастить, то зробитись молдавським Господарем (князем).

Але скажемо трохи про ту Молдавію, куди все так учащали наші люде.

Засновано молдавську державу десь коло року 1350, коли з сусіднього Семигороду (тепер в Угорщині) понаходило багато Волохів і стало їх більш як тутешніх людей – Українців (буковинських, бо Буковина теж опинилася в Молдаві).

Молдавська держава спочатку була невелика – тільки на півдні теперішньої Буковини, бо на півночі її була так звана Шипинська земля, що слухалася Татарів. Але молдавські воєводи незабаром підбили й Шипинську землю, і теперішнє галицьке Покуття і ростягли свої гряниці аж до Чорного моря. Столицею їхнею було спочатку місто Серет, а трохи згодом Сучава.

Найвизначніщі молдавські воєводи, що завели лад у державі і зробили її міцною та дужою, були Олександер Добрий та Степан Великий. Вони дбали про те, щоб Молдавію поширити, щоб вона стала краєм торговельним, а через те й багатим.

Але через 10 літ по смерти Степана (року 1514) Молдавію завоювала Туреччина, і це вийшло на шкоду Молдавії з Буковиною. Давній добробут підупав, міста й села спустіли, торговля й хліборобство перевелися, а люде через тяжкі податки та неволю – бо їх поробили кріпаками бояри (пани) та манастирі – втікали до чужих країв. А як Молдавська держава ослабла, то знов почала дужче братися до неї Польща. Найгірш доставалося Буковині, бо вона була на гряниці з Польщею. Тож ото перенесено тоді столицю Молдавії з Сучави далі на південь до Ясс. І з сього часу Буковина перестала бути осередком держави, а Сучава почала все більше вниз хилитися.

Що ж сталося тоді з буковинськими українцями під молдавськими господарями? Адже ж Буковину було одірвано од галицької та нашої України! Може Волохи так посіли наших людей, що їх і не видно було, і не чути? Ото ж то й є, що як-раз було воно навпаки. Український народ на Буковині більш важив тоді, ніж волоський, бо був більш освічений. Українська мова була урядовою (правительственною) мовою на дворі воєвод, нею писали й говорили молдавські бояри та духовенство. Всю вищу освіту брали вони з нашої України та з Галичини, бо у них була одна віра з українцями, православна, тим часом як инші сусіди, поляки та мадяри (венгерці), були католики.

Молдавія довго брала собі духовенство з України, бо в ній не було добрих шкіл, де б кохалися в науці. В церквах службу одправляли по книжках, привезених з України. А коли Польща почала на Україні напосідатись на православну віру і силою заводити католицтво та унію, то тоді молдавські воєводи віддячують за все добре, що зазнали від України, і стають оборонцями православної віри (а разом з тим і українського народу) не тільки у себе дома, але й на українських землях під польською рукою. Так от за поміччю молдавських воєвод галицькі українці поставили у Львові церкву Успіння Пресвятої Богородиці, котру ще й досі звуть „волоською церквою", а потомок молдавських воєводів, Петро Могила, дуже розумний та вчений чоловік, прийшов пізніш у Київ і тут українське панство, духовенство та козаки обрали його за митрополита на всю Україну.

Так усе єдналися тоді молдавські українці з людьми на нашій та на галицькій Україні. Але було й ще одне єднання – з того часу, як зявилися українські козаки та Запорожська Січ на Дніпрі за порогами. Та про се вже ми говорили і зараз ведемо мову.

Року 1564 зібрав Вишневецький 4.000 козаків і пішов у Молдавію. Але тут його зрадою спіймали і одпровадили у Константинополь до Турецького султана Селіма II. Селім, сердитий на нього ще за те, що він нападав на Крим, звелів його вбити. Пізніш склалася легенда про Вишневецького, ніби то султан звелів кинути його з високої башти, що стоїть біля моря, на гаки, замуровані у мурах; на однім гаку зачепився Байда ребром і повиснув над морем. Висячи на гаку, він почав лаяти султана і його віру. Три дні висів він так, і хоч обіцяли йому і життя, і волю, аби він одкаснувся своєї віри і потурчився, він не переставав клясти Турків і їх віру. Якийсь Турок стрельнув нарешті з лука і вбив його. Пісню про Байду і про його смерть співають на Україні й досі – починається вона:

„В Царгороді на риночку
Ой пє Байда мед-горілочку;
Ой пє Байда – та не день не два,
Не одну нічку, та й не годиночку.”

Не пощастило Дмитрови Вишневецькому багато зробити, але за те він показав козакам ширшу стежку: не татарські табуни „лупити" чи турецькі міста грабувати, а вмішуватись в справи чужих держав, додавати їм помочи, а за те всесвітньої слави собі здобути.

Тим часом уряд литовсько-польський не знає, на яку ступити з козаками. Козаки все множилися і ставали господарями степу. Спочатку йшли в степ, на „уходи" „ватаги" з кількох до кілька десятків душ, з своїм старшим „отаманом" на чолі. Господарство вели гуртовим способом – або як тепер сказали б „кооперативним". При кінці ділять здобич: половину бере хазяїн „ухода" (замкова власть), а решту ділять на товаришів, тільки усі мають по одній пайці, а отаман – дві або три. Сі господарі, а разом з тим і вояки (бо беззбройному сидіти в степу ані гадки!), спочатку вертались на зіму до-дому, в свої городи чи села, а потім почали вже й оселятись там. Се не подобалось старостам, бо їхні доходи від „уходників" меншали. Але ті господарі-козаки на старост не вважали, а побудовали собі „городки", найбільш на островах: Базавлуку, Хортиці та инших. Коли в 1580-их роках забрався в ті краї Зборовський, шляхтич-козак, то на річці Самарі і далі до татарського пограниччя знайшов він козаків „річних" (на самій Самарі 200), що постоянно там живуть, ловлять рибу та звіря, добувають сіль, торгують, а їстивне одсилають „иншим" козакам – „рицарським", що сиділи на самому Дніпрі і тільки воєнних справ пильнували. Головний кіш козацький був тоді на острові Томаківці: „він такий широкий, – каже Зборовський – що на ньому може прохарчуватись 20 тисяч людей і не мало коней". З часом степова „ватага" перетворяеться в воєнний „десяток", з „отаманом" на чолі. Перший козацький реєстр, який ми знаємо (1584 року), свідчить, що в полку було 50 десятків, а кожен десяток має отамана та 9 товаришів.

Тоді ж таки (в 1580-их роках) запорожські козаки звуться вже „січовими", від імени Січи, козацького коша. За сей час (від часів Вишневецького) козаччина навчилася вже дивитись на себе не як на попихачів пограничних старост та панів, а як на осібну, незалежну, самостійну силу, що тільки пробуває в литовсько-польській державі, але робить, що хоче, не питаючись нікого. І справді – князі Ружинські (козацькі привідці) накладають з Москвою; Зборовський, ставши ватажком, переговорює з Волощиною і мріє по похід аж в Персію; було й таке, що радили Татарам піти разом на Туреччину, а в 1590-х роках Січ продає свою поміч кожній з сусідніх держав, аби добре заплатили. Отже Запорожжя випередило значно козаччину „городову", тих козаків, що сиділи на Україні по містах. Вони ще не скоро дійдуть до тієї певности, що вони – сила самостійна, незалежна.

Тим часом уряд надумався привернути козаків на свій бік. Року 1568 вперше звертається вел. князь Жигимонт-Август просто до козаків: наказує їм, щоб вони вийшли з Низу на Україну, не зачіпали Татар, а за се, мовляв, возьму вас на „службу" і будете мати „жалованье". І справді, звелів король гетьманови коронному Язловецькому списати у реєстр 300 козаків, забрати їх з-під руки старости під руку польського гетьмана, призначити їм що-року жалування і настановити над ними „старшого". Такого „старшого", а разом і судію, що тільки він один міг судити козаків, дано було їм – шляхтича Яна Бадовського. Уряд польський мав надію, що, взявши на державну службу частину козаків, спинить розбишацтва і сваволю решти. А яка се незначна частина була, знати з того, що року 1576 в поході Богдана Ружинського (про нього буде далі мова) було 3.000 козаків.

Але річ була не в тім, чи багато, чи мало було взято на службу, а в тім, що беручи на службу трошки, Язловецький, за згодою короля, організував заразом усю козаччину, заводив нові порядки для всіх козаків, і Ян Бадовський був поставлений „старшимі й судьею наді всими козаки низовими" – виходить, що усякі инші власті й суди: воєводи, старости, уряди міські – до козаків тепер не мають діла. От з сього часу й пішло, що козаки – се зовсім осібна верства людей: як от є верства селянська, міщанська, шляхетьска, так от є тепер осібна козацька. Незабаром се потвердив новий король, хоч і не мав на думці того.

Богдан Ружинський

Тим часом нічого не помогло, що Язловецький взяв на службу трохи козаків (через те, що вони списані були в реєстр, їх звали „реєстровими): ріжні пограничні пани та козацькі ватажки й далі промишляли „козацьким хлібом", як говорив (пізніш) Наливайко. Зявляється тоді, як козацький ватажок, земляк Вишневецького – князь Богдан Ружинський. Не дивлячись на те, що польське правительство старалося не дратувати Криму, він у 1575 році пішов з козаками на татарські улуси (села) і страшенно їх спустошив. На другий год вибрався на татарські замки на Низу Дніпра, де Лиман вливається в море. Було з ним коло 3.000 козаків дніпровських, браславських і винницьких.

Але скінчився похід сей дуже сумно: козаки приступили під Аслан-городок і стали добувати. Та коли рвали кріпость порохом, то так шарпнуло, що й Ружинського вбило на місці.

Іван Підкова

Незабаром, року 1577 бачимо нового ватажка козацького – Івана Підкову. Він назвав себе братом молдавського господаря, князя Івоні, і задумав попробувати щастя, чи не вдасться сісти йому на молдавському князівському столі. Прочувши, що між Запорожцями пробував Підкова, молдавські бояре послали до нього посланців; вони просили приїхати до них та взяти до своїх рук „батьківщину", що досталася йому од брата його – видерти її у нового господаря Петра. Івоня підбив Запорожців, і 600 чоловіка їх, з старшим своїм Шахом, пристали до нього. Пішов він тоді у Молдавію, розбив Петрове військо, де були й Турки, вигнав Петра і почав був господарити у Яссах (в молдавській столиці). Се збентежило короля польського Баторія, бо на нього розгнівався турецький султан за те, що козаки, – королівські, мовляв, піддані, – та втручаються в справи чужих земель. Баторій не хотів сваритися з турецьким султаном, – тим паче, що саме тоді Баторій збірався воювати з Москвою, – а для того йому треба було мати собі приятеля в турецькому султані. Він звелів арештувати Підкову й привести до нього. Так і зробили. Коли Іван Підкова їхав з здобиччю на Запорожжя, махнувши рукою на Молдавію (бо бачив, що довго там не всидить), його стрів воєвода браславський князь Збаразький і присовітував йому поїхати до короля та виправдатися перед ним; він завірив його, що такого лицаря, як Підкова, король вітатиме ласкаво. Підкова послухав і поїхав до нього. Але король иначе його привітав: звелів арештувати, а потім стяти йому голову, і у Львові на майдані покотилася його голова. Се було у 1578 році.

Але не встигли ще відрубати голову Підкові, як козаки вели вже иншого охочого на молдавський стіл – Олександра, брата Підкови. Козаків було більш як 2.000 піших і конних. Були під Яссами, попустошили Волощину. Султан наказав Баторієви, щоб піймав того ворохобника, і Баторій се виконав. Турки вбили Олександра на паль. А літом того ж року (1578) козаки знов ішли на Молдаву, ведучи нового охочого, що звався Петром, сина Олександра. Щоб одчепитись од султана, Баторій сим разом викрутився, що се не його козаки, а московські.

А разом з тим козаки допікали Татарам та Туркам і в инших місцях: спалили Тягінь (Бендери), Шах „гетьман Низовців" зімою 1577 року погромив татарського посла, що їхав з Москви і забрав у нього „багато скарбу".

Султан і кримський хан вимагали од Баторія, щоб він нарешті заборонив козакам нападати на їхні землі. Баторій саме тоді розпочав з Москвою так звану Ливонську войну; йому потрібна була козацька поміч на тій войні, але й такого страшного ворога, як султан, не хотів він дражнити. То й почав він йому одписувати, що козацькі наскоки робляться без відома його, короля, і там буває багато людей московських та волоських; що польський уряд не тільки не піддержує козаків, а хотів б їх геть витребити – тільки сили немає се зробити. А разом з тим, щоб справді козаків приборкати, Баторій порозсилав до пограничних старост своїх універсал (наказ) і попрікав їх, що вони одного духу з козаками, дають їм пристановище у себе і разом з ними ходять в татарські та турецькі землі. „Не раз я наказував, – пише король – щоб ви не переховували у себе Низовців і не давали їм пороху, олова та нічого їстивного, але ви не слухалися. Тепер ми наказали Константинові Острожському, київському воєводі, щоб він, додержуючи своєї умови з Перекопським (Кримським) царем, йшов до Дніпра і прогнав звідти розбішак-козаків; а хто з них попадеться йому до рук, то щоб карав на смерть. І всім українським старостам наказую пособляти Острожському і так само ловити та карати на смерть Запорожців, коли вони почнуть тікати з Низу".

Так грізно писав король, але й сам він, а тим більше козаки, добре знали, що з тієї великої хмари не буде дощу. Одписуючи Кримському ханові про те, що от він звелів Острожському козаків знищити, король додає: „але я не певен, що вони там на Низу знову не посходяться, бо вигнати козаків з „Дикого поля" дуже трудно; дотого їм пріяє Москва, і вони туди, в їхні землі, втікають, щоб врятуватися од польської кари".

Справді, козаки й далі ходили собі походами на Перекоп в татарські землі, добували так само, як і перше, волошського князівського стола, шарпали турецькі береги. Року 1579 хан кримський знову прислав королеві скаргу (жалобу) на козаків. Але король одписав йому, що козаки – люде вільні і тому приборкати їх та покарати, як людей вільних, і тяжко, та й не годиться, – хоч він все ж буде їх придержувати од наскоків на турецькі землі.

В сьому листі король так мягенько пише про козаків тому, що йому треба було їх на війні з Москвою. А козаки багато тоді йому допомогли: помогли взяти багато городів і особливо показали себе коло Стародуба. Там, під Стародубом, – пише літописець, – Низові козаки, з старшим своїм Яном Оришевським, вскочили у московські землі і великої шкоди наробили; город Стародуб спалили і з великою здобиччю повернулися до-дому.

Баторієва реформа

З давніх часів Стефана Баторія вважали за дуже прихильного до козаччини. Українські літописці переказують, ніби то він дав шляхетські права 6.000 козаків, що були записані в реєстр; ніби то поділив їх на 6 полків, дав їм право на своїй раді обірати собі гетьмана й старшину і таке инше – одно слово, те що у козаків витворялося більш як 50 літ і аж за Хмельницького стало помітне, все те приписують літописці одному чоловікови – королеви Баторієви.

Тим часом Баторій для козаків а-нічогісінько не зробив нового. Коли на нього насівся кримський хан за наскоки козацькі, Баторій тільки одновив те, що заведено було за Жигимонта-Авґуста: звелів знов узяти на службу козацький полк з 500 душ і на таких самих умовах (полк Язловецького, видно, розсипався, бо й сам Язловецький помер у 1575 році, а головне – уряд не виплачував „реєстровим" жалування). Замість Язловецького, за начальника козацького настановлений був тепер князь Михайло Вишневецький, староста черкаський. На знак того, що се військо королівське, козакам дано велику королівську корогву, а може й ще якісь військові клейноди, як бубни, труби, то що. Король настановив за „гетьмана", прямого начальника козацького, шляхтича Яна Оришовського, що здавна товаришував з козаками. Але се тільки прозивали його „гетьманом" (взагалі кожна купа козаків свого старшого в поході звала гетьманом), а писався він „поручником", то б то помічник Вишневецького. Крім того Баторій надав козакам Терехтемирів (над Дніпром, проти Переяслава) – се мало бути гніздо козацьке, і при манастирі – шпиталь для ранених і нездатних вже до праці козаків. Нарешті Баторій підтвердив своєю грамотою те, що козаки мали од Жигимонта-Августа: щоб їх не карали без відома їх старшого, не судили їх безправно в звичайних справах – крім винних в убивствах та насильствах; щоб не брали податків з них, ані забірали майна по умерших, поминаючи його рідню або кому небіжчик подарує. Отсі „вільности", що їх потвердив Баторій для всіх козаків, і були для них найдорожчою річчю, і коли у них ті „вільности" видерали, вони все посилалися на привілеї від Баторія, і пізніш тому так і прославили самого короля.

Сей козацький полк, з Оришовським на чолі, ходив і на московську войну (1579–1581), але після війни йому не заплатили грошей і пустили „на зелену пашу" – живіть, з чого знаєте! Сам уряд польський копав собі яму: як тільки яка війна, то він назбірає як найбільш козаків, використає їх, а тоді, не заплативши, пустить на всі чотири вітри. Певно, що козаки (та й инші польські війська) розходилися по державі і годувалися з того, що грабували по панських та королівських маєтках. А уряд починає тоді ґвалтувати на „своєволю" козацьку...

Самійло Зборовський

А тим часом козаки як і раніш роблять шкоду Татарам та Туркам. Року 1583 вони вибіралися в Молдавію. Знайшовся якийсь новий охочий на молдавський стіл, звав себе Мануілом, сином Івоні. Ватажком у них був родовитий шляхтич Самійло Зборовський. Але разом з тим він хотів бути добрий і з Татарами і з султаном турецьким, та й перед королем польським чистим бути. Трудно було йому те зробити, але хитрий шляхтич викручувався, як вьюн. Щоб прислужитися султанові, він почав був підмовляти Запорожців, щоб вони, разом з Татарами й Турками, йшли походом у Персію. Тяжко розгнівалися були козаки на Зборовського за те, що він їхнім ворогам хоче допомагати, і коли Зборовський почав був гостро до них ставитися, то вони хотіли вже були насипати йому піску в пазуху та в Дніпро вкинути.

Так він і не повів їх у Персію. Так само нещасливий був і похід його в Молдавію. По дорозі туди перейняв його з козаками староста браславський Струсь і погромив їх. Тоді козаки кинулися на турецькі городи: зруйновали Ягорлик (на Дністрі), здобули й пограбили Тягиню і околицю, забрали гармати й велику здобич і продали її на ярмарку за 12 тисяч золотих. Се розлютило Баторія, бо Турки грозили походом. Королівське військо погналося за козаками й загнало їх за Дніпро. Там в степу люде з голоду мусіли їсти коні, гризти кістки, що валялися в полі. А як вернувся Зборовський на Україну, то Поляки його схопили. За ним було багатенько всяких гріхів, так що його навіть позбавлено було горожанських прав. І коли він тепер попався, то його покарали на смерть.

Козаки ж собі і далі шарпали татарські та турецькі землі; через те Татари й Турки все дужче гнівалися на Польщу, особливо коли при кінці 1584 року козаки спалили Очаків і заграбили силу худоби. Король вислав на Поділля й на Волинь свого післанця Глембоцького – шукати винуватих, але зачепився з козаками, і ті не довго з ним розмовляли та – „пустили у Дніпр води пити..."

Тим часом помер Стефан Баторій, і на польський престол за короля обрали Жигимонта III, сина шведського короля. Королював Жигимонт III од 1587 до 1632 року. Сьому королеві можна було б скласти з Польщи, Литви, України, Московського царства і Швеції одну величезну державу. Але його гордість, любов до підлесливости і надмірна прихильність до латинства, нездарність у державних справах і дуже мізерна душа, не тільки не помогли йому дійти до того, а зробили початок загину України, а за нею й Польщи. Через свою нездарність втеряв він свою спадщину (наслідство) у Швеції, не спромігся настановити на Московське царство свого сина Володислава, а завівши унію на Україні, порізнив українців навіки – наробив те, що український народ позбувся був своєї інтелігенції – вона перекинулася в Поляків.

Смерть Баторія ще додала духу козакам: вони знов здобули і спалили Очаків, а разом з тим підняли похід на море, під Козлов (тепер Євпаторія), здобули місто, позабирали товари. Спалили й Білгород (Аккерман). Султан розгнівався – велів і турецьким і кримським військам іти на Україну. Польща перелякалася і призначила сейм. Багато на тому сеймі (1590 року) говорилося про козаків: одні ладні були винищити козаків до щенту, другі знов говорили, що без козаків буде ще більша біда: хто ж боронив би Україну від Турків та Татар. „Треба, щоб були, але щоб держати їх в порядку" – так присудили панове-шляхта. „Як би Україна була в німецьких руках, або венецьких, не були б вони такі недбалі як ми" – признавалися польські верховоди. Ото ж треба набудовати замків, розставити козаків на пограниччі з Татарами, але треба їм платити. Але попереду треба, мовляв, зробити „порядок": гетьман коронний має піти на Запорожжя, організувати там козацтво; людей своєвільних вигнати, усіх козаків списати в реєстр; без дозволу гетьмана коронного козаки не мають права одїздити нікуди з того місця, де вони житимуть; не вільно поспільству (простим людем) переходити у козаки; карати на смерть того, хто ходитиме в Поле або на Низ на заробітки, за здобиччю, – хиба покаже пашпорт від начальства. І багато отакого страшного по-ухвалювала шляхта, тільки одна біда: усе те так і осталося на папері. Турків якось загодили – грізна туча проминула. А що скарбова каса була порожня, то й великі пляни про найм козаків треба було скоротити : найняли два полки по 500 душ. Найближчий їх начальник – той самий Оришовський, а зверхній – Язловецький, староста снятинський. Військо має стояти над Дніпром, наприклад в урочищі Кременчуці, де має бути збудований замок. Селяне з кожного господарства мають давати по мірці муки і доставляти тим козакам реєстровим. До козаків ніхто не має діла крім їхнього старшого, або „поручника".

Але нічого з того всього не вийшло. Кременчуку вибудовано не було, провіянту козакам посилати ніхто не спішився, скарб козакам не платив – то й знову пішло все по давньому.

Козаччина все множилася, чула в собі силу, і коли не було їй роботи десь на стороні – в степах з Татарами, в Волощині, в Московщині, то робила клопіт польським панам. Уже на сеймі 1587 року нарікала шляхта на козаків, що вони приходять в подільські, села та грабують, а на сеймі 1590 року вже говорили, що і нам (шляхті) дають себе знати, поводяться з нами наче Татари, накладають великі окупи на народ шляхетський і міста – тільки що маєтностей не палять. Так говорили р. 1590, а на другий рік було вже зле й з панськими маєтностями. Почалася справжня війна з панством, а саме з князями Острожськими, і почав її козацький ватажок Криштоф Косинський.

Криштоф Косинський

В козацькому війську був він давно, і певно був одним з визначніщих серед козацтва, коли року 1590, разом з иншими визначними козацькими ватажками „шляхетського стану", дістав од короля чималу незаселену маєтність Рокитну (на Поросьї). От з-за сієї маєтности й уся біда пішла, бо Януш Острожський, староста білоцерківський, чи скоріш його урядники, заявили, що там скрізь його землі, і виправив на сі грунта королівські привілеї. Виходить щось таке, як пізніш з Хмельницьким. Розгніваний Косинський поклав собі провчити українського магната і почав з Білоцерківщини.

Козаки узяли Білу Церкву, пограбили й позабирали майно Острожського, пограбили замок у Київі, спалили Переяслав (і київський замок і Переяслав були в державі у Острожських). З Київщини на зіму подалися на Волинь і чинили шкоди найбільш в маєтностях Острожських, хоч влітало й иншим, що помагали Острожським. Король хоч і закликав панів з воєводств: Київського, Браславського та Волинського проти козаків, але вони не дуже слухалися – вважали, що се проста собі сварка козаків із панами Острожськими (Константаном та Янушом). Тільки шляхта з тих повітів на Волині, де козаки найдужче далися в знаки, зїзжається на повітові сеймики і присягається, що не возьметься ні до чого доти, поки не втихомирять козаків. В місяці лютому (февралі) 1593 року шляхетське військо, під проводом Януша Острожського та Олександра Вишневецького, старости черкаського, виступило проти Косинського. В ті часи найзвичайніщою річчю на війні була – облога. Вибравши вигідне місце, слабіща сторона окопується, а дужча – облягає її з усіх боків і мучить голодом доти, доки ворог не піддасться. Так воно було й тут.

Косинський вийшов з Острополя, де він увесь час пробував, і отаборився коло містечка Пятки (недалеко від м. Чуднова). В його було тілько 5.000 війська. Поляки облягли козацький табор навкруги, розірвали його і погнали козаків у місто. Тоді Косинський мусів замиритись із Острожським. Але як повернувся він на Низ, то знов зібрав військо і пішов на Черкаси, на тамошнього старосту Олександра Вишневецького, що завжди сварився з козаками та поміг побити їх під Пяткою. Вишневецький хитрощами заманив Косинського до міста, самого із кількома козаками, і там його вбито.

Але се ані трохи не приголомшило козаків – навпаки, таки того ще року вони обложили були Черкаси і Київ, і черкаський староста Вишневецький мусів з ними списати згоду та де чим для них поступитися, а з Київа взяли 12 тисяч золотих окупу і теж списали „вічний покій і перемирє" з замковим урядом.

Тим часом в Браславщині почалися теж козацькі розрухи – чинив їх Наливайко.

Северин Наливайко

Северин Наливайко був розумний, освічений, гарний на вроду чоловік. Замолоду він козакував і зробив багато походів із ріжними козацькими ватажками; служив він якийсь час у князя Константина Острожського, але в 1594 році покинув службу, зібрав чималу ватагу охочих до козацького хліба і почав з нею промишляти. Він мав дуже добрий хист гуртовати, організувати людей, і ватага його зросла незабаром мало не до трьох тисяч чоловіка. Тоді як раз козакам траплявся добрий „заробіток". Ще з 1593 року, чи й раніш, розпочалася велика війна між Австрією й Туреччиною за Угорщину. Воєнну поміч Австрії давав тільки римський папа. Отож австрійський двір шукає помочи скрізь: у Московщини, Польщи, Семигороду, Молдави. Довідались і про запорожських козаків і вислали до них, у Січ, посла. Літом 1594 р. посол Лясота привіз листи од цісаря і запрошував, щоб козаки йшли через Волощину на здогін за Татарами. В дарунок привіз він 8 тисяч дукатів. Се козакам показалось дуже мало: вони хотіли, щоб з ними списали умову і призначили платню на рік. І не пішли в Волощину, а пообіцяли, що „шарпнуть" Татар у них вдома – підуть на Перекоп.

Се, чого зріклись Запорожські козаки, взяв на себе Наливайко і з своєю ватагою подався на Волощину, переймати Татар. Сили його були невеликі, але все ж він забрав у Татар кілька тисяч коней та погромив оселі татарські на низу Дністра. Потім напав він на турецькі міста Кілію та Тегиню (Бендери) і багато набрав ясиру (полону), та одбив у нього волоський господарь і багато його війська вигубив. Наливайко мусів вернутися до-дому і став у Браславщині. На той час в Браслав зїхалося багато панства „на судові роки" (сесія земського суду), на які зїздилася шляхта з усього воєводства. Наливайко напав на шляхетський табор, пограбував і забрав багато коней, панського добра і грошей, що найшлись у таборі. Браславські міщане перейшли на сторону козаків; взяли замок, забрали армату, і якийсь час були панами міста. На другий рік (1595) Наливайко з Запорожцями (гетьманом у них був Григорій Лобода) ходили знову на Волощину на поміч Австрії. Вернувшись звідтіль із великою здобиччю через Галичину на Волинь, Наливайко заходився грабувати в Білорусі – загони його доходили аж до Могилева, який теж пограбували. Козаки Наливайкові із добиччю розбрелись по своїх селах, а сам він повернувся у Острог до свого брата, попа Даміяна. Запорожська ж козаччина розташувалася в Київському Полісю – наїдалася „хлібом його королівської милости".

Саме тоді, року 1596, заведено було на Україні унію (про се буде мова далі). Очевидно, що козаччина стояла на стороні православної партії і ворогувала проти тих, хто ту унію завів та був ворогом православія. Наливайко грабує маєтності і нищить добро Терлецького, що саме тоді поїхав до Риму, а Лобода – Олександра Сємашка, старости Луцького. Через те й усіх православних прозивали „Наливайками".

Нарешті, уряд польський не міг далі витримати, бачучи, що Наливайко починив останньої зіми на Волині, а особливо в Білорусі.

У січні (январі) року 1596 король звелів польському гетьманові Жолкєвскому рушити на козаків. В кінці лютого Жолкєвский прийшов на Волинь – і почалася перша справжня війна польської Корони з козаками. Наливайко із своєю ватагою став одходити до Браславщини, де й став на зімівлю. Він обертається до Запорожських козаків, щоб прийняли його до гурту.

Григорій Лобода

Гетьманом у них був тоді Григорій Лобода. Лобода не знав, що йому робити з Наливайком: чи йти з ним поруч, чи ні, бо Наливайківці не мали доброї слави. Та все так склалося, що він таки мусів пійти з ним на згоду. Жолкєвский, бачучи те, послав до Лободи гонців, щоб Запорожці не приймали до себе Наливайка з його ватагою. Але козаки не послухали його і таки поєдналися та разом почали поступатися близче до Київа. Коло озера Острий Камінь, недалеко Білої Церкви, Жолкєвский напав на них, але вони одбилися од нього, одступили до Київа, перейшли на той бік Дніпра і отаборилися під Лубнами на урочищі Солониця. Тут Жолкєвский оточив їх з усіх боків. Довго билися з Поляками козаки, але не сила була вже козакам оборонятися, бо до Поляків надходили все свіжі сили, а козаків було тільки кілька тисяч таких, що могли одбиватися; до того ще поміж Наливайківцями та Запорожськими козаками завелася сварка. Наливайківці вбили Лободу, але на його місце настановили не Наливайка, а Кремпського. Через ті сварки та ще через голод і згагу козаки не змогли далі здержувати натиску Поляків і мусіли піддатися, на умовах дуже тяжких і неславних: вони повинні були оддати Полякам увесь свій скарб, гармати, корогви й срібні труби, що прислав австрійський цісарь, видати Наливайка і инших головних проводирів повстання. Козаки згодилися на се, але коли вони віддали зброю, то на них накинулись Поляки і вигубили не одну тисячу. Один польський письменник каже, що рубали їх немилосердно, так що на милю або й більш труп лежав на трупі. Було усіх в таборі, з жінками й дітьми, до десяти тисяч, а не втікло більш як півтори тисячи, під проводом Кремпського. Товаришів Наливайкових скарано лютою смертію у Варшаві зараз, як їх привезли, а Наливайка держали до сейму р. 1597, мало не рік, і як зїхалося до Варшави панство, прилюдно на майдані одтяли йому голову, четвертували і порозвішували по місту на палях його руки, ноги й голову. Пізніш багато про нього навигадували: ніби то його посадили на розпаленого коня, і так замучили, або що його посадили в розпеченого бика і він там згорів на попіл, та инше.

А все ж таки „гадина", як звав Жолкєвский українське своєвілля, була тільки придушена, а не задушена. І не було ради на неї... Тільки того, що король видав універсал, щоб не пускати нікого з України на Запорожжя, арештувати і ловити людей „безъ службы", а хто вчинить якусь „збродню" (злочин), то смертію карати, не пускати Запорожців на Україну, усіх козаків, не записаних у реєстр, повернути у поспільство; за гетьмана („старшого") козацького щоб мали тільки того, хто призначений за гетьмана у реєстрових козаків.

Як би вважати на заходи польського уряду проти козаків, то могло б здаватися, що козаччині прийшов вже край. Проте нічого не помогли ніякі кари, і не минуло й два роки, як козацтво набралося знов такої сили, що його жахалася уся Польща. А ще два роки далі – той самий польський уряд, що вигадував yайхитріщі способи, як би винищити козаччину, мусів сам обернутися до козацтва за поміччю. Поки Запорожжя з своїми дніпровими та наддніпрянськими нетрами не опинилося в руках у панів, не можна було задушити козаччину.

Після Солоницького бойовища козацтво позбулося кращих своїх сил, артилєриї (гармат та иншого), почесних військових знаків (клейнодів): бубнів, литаврів, коругов і таке инше. Тільки півтори тисячі козаків, з Кремпським на чолі, видерлося якось з облоги на Солониці і втікло на Запорожжя.

Тим часом на Запорожжі було неспокійно по-між самими Запорожцями. Низове козацтво поділилося на дві партії, як се й пізніще бувало, од гетьмана Сагайдачного почавши і аж до Остряниці; одні стояли на тому, щоб і в походи на Татар та Турків ходити і робити усе так, як козацтву завгодно, а не зважати на те, що се, мовляв, польському правительству не подобається – між иншим треба б покарати тих з панів, що громили козаків на Солониці; другі ж були тієї думки, що треба оглядатися на Польщу, не сердити правительства і слухатися його. Сі слухняні року 1596-1597 мали за гетьманів Христофора Нечковського, а потім якогось Ігната Василевича, а р. 1598 вибрали Тихона Байбузу; тіж, що не хотіли на Польщу зважати, обрали собі Федора Полоуса. Між козаками почалася бійка. Полоусовці перемогли Байбузовців, і в бійці тій не одна сотня козаків наложила головою. Одначе року 1599 на Запорожжі було вже спокійно: козаки підняли тоді якийсь морський похід проти Турків і ходили в поміч воєводі Мунтянському, що перестав слухатися Турції і р. 1599 зайняв Семигород. На чолі козаччини стояв лицарь-гетьман Самійло Кішка, що про нього складено найкращу думу – про те, як він утікав з турецької неволі.

Самійло Кішка

Склалося так, що в 1599 році польське правительство мусіло забути, що козаки – „розбійники" та „свавільники", і звертається до них, щоб вони допомогли йому втихомирити отого воєводу Мунтянського Михайла, що здобувши Семигород, хотів був і Молдаву підгорнути. А в Молдаві перед тим недавно Польща посадила за господаря одного з волоських бояр, Єремію Могилу; Туреччина згодилася на се, і Молдава стала польською провінцією. Треба було її рятувати. Сам король вислав листа до козаків – закликав до походу. Козаки були не від того, але сказали, щоб їм вернуто було „усі вольності, що мали предки наші, живучи на сих місцях" – щоб було все, як перед Солоницею. Король сказав, що зробить по-їхньому і гроші їм заплатить, і незабаром 4.000 Запорожців, з гетьманом Самійлом Кішкою, рушили в поход. З допомогою Запорожців польський гетьман Замойський скоро звоював Михайла, а місяців через два козаків знову запрошено у новий далекий похід – у Ливонію проти Шведів. Діло в тім, що дядько короля Жигимонта, Кароль, зсадив з шведського престола Жигимонта, захопив Естонію, а далі брався вже й до польської Ливонії. Його військо перейшло ливонську границю і брало один за одним ливонські замки. Ото ж треба було тут козаків. Замойський хотів, щоб Запорожців пішло не менш як 6.000. Запорожці згожувалися, але, крім жалування, вимагали, щоб їм повернуто було їхні вольності, що вже й обіцяно було їм перед Молдавським походом. Сейм, що зібрався в січні, в значній мірі сповнив козацькі бажання і королівські обіцянки, але всіх старих прав і привілеїв таки не було вернуто. Але козаки тим часом і сим вдовольнилися і рушили у холодний і непривітний північний край. Довелося воювати саме зімою. Їсти не було чого, скрізь – пустиня; до-того такий холод і земля так замерзла, що навіть куріня на ній не можна було поставити. А вдодачу – уряд Польський, як звичайно, не платив грошей. Козаки не раз поривалися покинути й вернутися до-дому. Кішка спиняв їх та впевняв, що гроші їм буде заплачено.

Більш року просиділи Запорожці в Ливонії, – обдерлися, охляли; багато їх загинуло од стужі. „Ми не тільки того, що заслужили у короля, але й того, що замолоду придбали в ворожих землях, – усього тут позбулися. Довго памятатиме військо Запорожське інфлянтську (ливонську) службу!..." – так писали Запорожці до польського коронного гетьмана. Під час облоги одного міста убито було й Кішку – хтось таки з своїх ненароком його застрелив.

Вертаючись з Ливонського походу, козаки „лежали" якийсь час на Білоруси – одпочивали та збірали окуп з людей грошима й припасами. Але не вспіли вони вернутись на Україну, як Польща знов удається до них. В році 1603 Вишневецькі ведуть на Московський стіл „царевича Дмитра", ніби то законного сина царя Івана. Підняли Поляки похід на Москву, і в ньому брало участь 12 тисяч самого Запорожського війська. Аж до року 1609 товклися козаки в Московщині, помагаючи то одному, то другому охочому на Московський стіл.

А разом з тим не переставали вони робити шкоду Туркам та Татарам. Особливо допікали вони своїми сміливими морськими походами. Року 1606 ходили на Кілію, Білгород, зруйновали місто Варну, що про неї й пісню склали:

Була Варна здавна славна,
Славнійшії козаченьки,
Що тої Варни дістали
І в ній Турків забрали.

Не заростала козацька стежка й у Молдаву.

А тим часом Жигимонтови заманулося ось чого: скинути московського царя Василя Шуйського, сісти там самому, а тоді вдарити на Швецію й вернути собі батьківську корону. На се треба було багато війська, але в короля була порожня кишеня. Треба було шукати такого війська, що у борг воюватиме. Крім козаків – ніхто инший на се не пристав би. І вони пристали. Уже спочатку назбіралось їх під Смоленськом з 30 тисяч, а потім приходили ще й ще. Инші ж (тисяч 10–15) воювали Сіверщину – узяли Чернигів, Новгород Сіверський. Стародуб та инші міста. Дякуючи козакам діло пішло так добре, що московські бояре, зсадивши Шуйського, згодилися, щоб царем був у них син Жигимонтів Володислав. Але Жигимонт, замість того, щоб кувати поки горяче і одразу йти на Москву, товкся під Смоленськом і упустив і Москву і царську корону назавжди. А тим часом платити війську не було чим, бо король вів війну по козацьки: „не на те пє, що є, а на те – що буде". Тільки козаки українські сим не дуже журилися не платять, то треба десь промишляти. І вони заходилися пустошити та грабувати московські землі, заходячи Бог знає куди на північ – аж під Вологду, Тотьму, Сольвичегодск, Архангельськ, Олонець і т. и. Чотири роки (1609–1613) десятки тисяч козаків латали злидні свої московським добром. Сам король намножив тієї козаччини, кличучи як найбільш людей собі на поміч, а коли вони вернулись на Україну, не діставши за працю й ломаного шага, то в подяку їм сказали. „вертайтесь до своїх панів на панщину, а то ми вас, своєвольників, на смерть каратимемо!" Тільки та біда, що ніхто тих грізних наказів не боявся.

А тим часом треба було до чогось руки прикласти, кудись свою силу приложити. І от в роках 1613-1620 піднімають козаки такі морські походи, про які досі ніхто й не чував. Року 1614 дві тисячі козаків на 40 чайках перепливли Чорне море навпростець під Трапезунт і спустошили багате та пишне побережжя, зруйновали кріпость Синоп, попалили кораблі, галери, – зробили пустиню. Шкоду рахували на 40 міліонів. Туреччина за се обіцяла Польщу розгромити. А на другий рік козаки на 80 човнах вибралися походом, не більше не меньше як на самі околиці Царгорода, султанової столиці. Вийшли на беріг між Мізевною і Архіокою, царгородськими пристанями, і спалили їх. Султан був тоді на ловах і сам бачив з свого покою дим від того козацького огню. Награбили і вернули. Турецька фльота догнала їх, але козаки не злякалися, кинулися на турецькі галери і погромили Турків. Самого адмирала взяли в полон. Султан за се наслав Орду на Україну. Вона пройшла Поділля, і ніхто й пальцем не рушив, щоб її одбити. А хан потім вислав до короля глумливий лист, де писав: „воювати держави – се нам од батьків переказано, а вам де братися воювати? То не ваше діло... Та й надалі, за божою помічю, того не занехаємо, а ви – то вдячно приймайте".

А козаки ізнов (р. 1616) прославилися. Року 1616 Турки вислали на козаків фльоту під проводом Алі-баші. Він приплив до Дніпрового Лиману, але козаки вдарили на нього, фльоту знищили, взяли кільканадцять галер і до сотні човнів. А тоді пішли на кримське побережжя, здобули там та спалили Кафу, випустивши на волю велику силу невольника. Се було голосне діло, і тут вперше ми стрічаємо славного гетьмана Петра Сагайдачного – се він був привідцею в сьому поході.

Але скажемо попереду про козаччину та про козацький устрій при кінці XVI століття та в перших десятках літ XVII в.

Козаччина на початку XVII ст.

Хоч і небезпечне було життя козацьке в Задніпрянських степах, обік Татарина, проте Українці з західніх та східніх сторон України сунули туди лавою: гірш Татарина були для них тяжкі податки, панщина, грабіж їхніх ґрунтів. Тікали люде з білоруського Полісся, з Побужжя й Галичини, з північно-західньої Волини. В середині XVI століття на полудневий схід від шляху з Київа до Браслава зовсім не було постійних осель, крім трьох правительственних замків, а при кінці XVI стол. тут вже налічували десятки міст та місточок, а села лічили сотнями. За пятьдесят літ від першої „реформи" (оновлення) козаччини (за короля Августа) людність східньої України зросла подекуди в 15–20 разів, а то й більше. А разом з тим і козацька сила дужчала. Але за втікачами посунуло слідом панство: пани випрошували собі у короля привілеї на ті „порожні" землі, де осів втікач, де він збірався господарювати. І знов опинилися втікачі в руках нових панів, в новому підданстві. Правда, підданство се не було тяжке. Містечка та слободи, що їх закладали пани на те, щоб ловити пересельця-втікача, обіцяли йому звичайно свободу на багато літ – на десять, двадцять і навіть тридцять. Землі тоді ще пани не обробляли – доволі було з них і того, що винищували ліси – робили поташ, селітру та брали податки з корчем, з млинів, а згодом позаводили й инші, як поволовщина, пчільна десятина, частину від улову риби та звіря, брали за перевоз, торгове мито та позаводили усякі помічні роботи. Се все дражнило осадчих: вони понесли свої голови під татарський аркан і шаблю, пішли на край українського світа, щоб не знати пана й панщини та на волі господарювати собі – і от не вспіли розташуватися, як уже якісь панські посіпаки починають чіплятися, обмежувати їхні права: не дають вільно випалювати горілку, варити мед, молоти збіжжя та таке инше. Не бійсь, поки селяне не осілися, поки не скропили землі своєю кровю й потом, то про панів там й чутки не було! Що було робити бідному селянинови, щоб од тієї непрошеної панської опіки одчепитися? На се був дуже добрий спосіб: стати козаком. Козак не платить ніяких податків – не тільки сам, але й уся його родина, не знає ніякого суду та власти, окрім своїх козацьких, ніякі панські права його не торкаються. – Такі привілеї для козаччини потвердило само правительство польське. Правда, потвердило воно се тільки для козаків реєстрових, що було їх дуже не багато, але на ділі ніколи того реєстру не списувалося, бо й само правительство того не пильнувало, а як треба було для якоїсь війни, то кликало козаків взагалі, не дивлячись, чи він реєстровий, чи ні. Через се й сталося так, що хто признав над собою вдасть та присуд козацький, той і був вже козак, а разом з тим чоловік вільний од усякого панського права. І от при кінці XVI та на початку XVII ст. українські селяне почали гуртом писатися в козаки, їх зовсім не тягне до „козацького хліба", до далеких походів та воєн – для них смачнійший хліб звичайний, хліборобський; вони тільки хочуть під покривкою козаччини, під козацькою зверхністю та обороною спокійно собі господарювати, не знаючи ні панів, ні їх посіпак. А як треба було часом і їм, хліборобам, козацьку службу одбувати, то й се не було їм страшне або чуже, бо кожен в ті часи мусів бути воякою і йдучи за плугом мати мушкет за плечима. Тепер і козаччина стала вже инша: одні – справжні вояки, що тільки з того й жили, що ввесь вік воювалися та в походи ходили, а ще більш було отих хліборобів-козаків, що порпаються в землі, але як треба – стануть плече в плече з рештою козаків. Давнійше козаччина – то було лишень військо, що обороняло Україну від Татарів чи инших ворогів, а тепер се вже і військо, а разом з тим і будівничі нового життя українського в „диких степах": вони як ті комахи вкрили безлюдні степи, запалили на давніх українських руїнах новий огонь і поєднавшися незабаром з українськими освіченими людьми, тодішньою українською інтелігенцією, почали боротися і вибороли таки перед усім світом право жити самостійним українським життям. Але про се буде мова далі.

Вже у перших десятиліттях XVII століття козаччина так розмножилася, що панів польських аж жах узяв. „Мало хто й до плуга має людей на Поділю" – плачеться король – „назбиралося того гультайства стільки, що трудно мати хлопа або наймита: до тієї наволочи на своєволю пливе все, що тільки живе" – окселентує королеви гетьман польський Жолкєвский. І справді, мало не всі міщане та селяне пішли в козаки: по городах та місточках в самій Київщині та за Дніпром у теперішній Полтавщині (крім сіл) налічували року 1616 сім з половиною тисяч „непослушних" козацьких домів, а „послушних" – і пятої части того не було. А правительство хотіло, щоб козаків було на всій Україні... не більш одної тисячи! А десять літ пізніш (1626 р.) король ось що говорить про козаків: „Домашня своєволя (козацька) так завзялася, що вже справді, забувши вірність і підданство, заводять собі свою удільну державу. На життя і маєтність невинних людей наступають. Вся Україна їм підвластна. Шляхтич в домі своїм не вільний. По містах і містечках королівських вся управа, вся власть в руках козаків. Заводять свої суди, закони видають". І король, разом з високими панами, весь час шукають способу, як тих козаків приборкати на ділі, бо скільки ні писалося указів та наказів, нічого з того не виходило.

Загляньмо тепер в середину козацького життя. Козацький устрій, козацьке життя при кінці XVI ст. були вже добре вироблені. Осередок того життя був на „Низу", (тоб то на низу Дніпра). Року 1594 наприклад козацька Січ була на острові Базавлуку, над Чортомликом. Вона командувала козацькими силами Низу та тією козацькою людністю, що сиділа по містах і селах та признавалася до Запорожців. Вже в 1590-их роках козаків було з 20 тисяч.

Військо козацьке було добре упорядковане. Була на Січи своя гармата (артілерия), була й військова музика (бубни, сурми), була своя флотиля, з самодільних чайок та забраних від Турків кораблів, був кінський ремонт: не тільки літом, а й зімою в степах стояли на паші козацькі табуни.

Військо ділиться на полки, кожен у 500 чоловіка; на чолі полку – полковник; полк ділиться на сотні (з сотниками на чолі), а сотні – на десятки, з „отаманами" на чолі. Порядку у війську пильнують „осаули", прибічні гетьмана. Та не завжди полк мав тільки 500 душ. У 1620 році наприклад було 11 козацьких полків, а в кожному від 1.600 до 4.000 душ. При кожнім полку є корогва, сурмач, довбиш, трубач. Гарматою завідує „обозний". Канцелярію веде „писар". Писар виготовляє і підписує усі важнійші листи, що виходять від імени війська. Крім підпису прикладалася печать (найдавніша з 1603 року: козак, а навколо напис: „Печать войска запорозкого"). Військо зве себе в листах „військом запорозьким" або „рицарством війська запорозького", а козаки себе між собою титулують „товаришами", Поляки ж їх в листах титулують „панами молодцями".

Найстарший у війську був „гетьман" або „старший". Польський уряд не скоро став признавати титул гетьмана у козаків (аж Богдана Хмельницького вперше), а до того все звав гетьмана „старшим". У козаків же гетьманом звався всякий головний начальник чи всього війська, чи якоїсь частини його, коли вона в поході, – тим то часом рівночасно можна стрінути у козаків кілька „гетьманів".

Гетьмана (чи там „старшого") вибірає військо на раді. На військовій раді обмірковуються і всі важніщі питання. Часом, коли на військовій раді трудно було дійти ладу, то вибірали з себе тіснійшу раду, і та, обміркувавши, подавала свої думки усій (широкій) раді. Рада з своєю старшиною не церемониться, вибірає її і скидає, але раз вибравши, слухає її у всьому. Голосування в раді не було: рішенець обявлявся криком та киданням шапок вгору. Взагалі військова рада сильно пригадує старе українське віче.

Серед козацької старшини та тієї верхньої верстви козаччини, що явно чи не явно заправляла козацькими справами, було тоді чимало шляхтичів. На чолі козацтва бачимо часом при кінці XVI ст. родовитих шляхтичів, як Байбуза, Кішка. І двадцять літ пізніше, при переговорах з польськими комісарами, стрічаємо цілу низку шляхетських імен українських і польських. Але крім Поляків, були ще серед козаків Німці, Французи, Ішпанці, Італійці та инші.

Козацький побут

Про життя козацьке кінця XVI та початку XVII в. знаємо де-що од чужих письменників, що найбільш сами пробували на Запорожжі серед козаків. Оповідають вони, що козаки живуть в „кошах" – в курінях з очерету, накритих кінськими шкурами од дощу. Скарбів ніяких не мають, а як хочуть комусь щось подарувати, то позичають у котрогось найзаможніщого господаря між собою, а потім оддають або складаються, як достанеться їм якась здобич. Виплативши те, що завинуватилось військо, решту ділять рівно між усима. Найстарший між козаками – гетьман. Знак його власти – палиця з комишу. Козаками стають усі не одразу: перше треба пробути три роки під командою отамана, роблячи всяку роботу, як наймит. Зброя козацька – рушниця і шабля; дехто має короткий спис і стріли, але рідко. Вбираються у грубу сорочку і керею, їдять вялену рибу та дичину; мед та сир їдять, вертаючися до жінок: в таборі козацькому не може бути ніяка жінка, хиба що візьмуть яку із здобичею. Дуже шанують козаки дні свят і пости. „За те я не знаю иншого народу – говорить Француз Боплан – щоб був такий ласий до горілки: не встигнуть витверезитися, як вже починають знову". Але се буває, – додає він – тільки вільного часу, бо під час війни або коли кудись вибіраються в похід, усі мусять бути тверезі. Коли в морському поході трапиться між ними якийсь пяний, то отаман без церемоній велить його викинути в море; в поході ніхто не сміє мати з собою горілки.

Коли ідуть походом в инші краї, то кожен має воза, запряженого одним конем; везуть на них мосяжні гармати, а кожен козак, окрім рушниці і припасу, мусить мати ще сокиру, косу, заступ, шнури та все, що треба, щоб сипати вали, або позвязувати вози. Се зветься табор: зпереду й ззаду возів ставлять гармати, сами з рушницями з боків, а коли велика небезпека, то ховаються за вози і звідти бороняться. Коли ж і сього мало, то насипають землі на вози і роблять з них міцний вал.

На море вибіраються на „чайках". Будують їх сами, на 10-12 весел з кожного боку. 60 душ козаків виготовляли чайку за два тижні. Щоб не потонути, як наллється води в „чайки", навколо неї привязують снопи очерету. В кожній чайці – бочка з сухарями. Беруть ще з собою варене пшоно та розведене водою тісто: їдять його мішаючи з пшоном – і се для козаків і їзна і питво. Воно кисле й зветься „саламаха". В морські походи ходили не всі козаки, а тільки одважніщі. В кожній чайці сідало 50-70 чоловіка, кожен з двома рушницями й шаблею; брали 6 фунтів пороху та олова скільки треба; на бортах було 4-6 гарматок та всякі припаси.

З походів привозять: гроші – ішпанські реали, арабські цехини, килими, золотоглави, бавовняні й шовкові матерії та инші дорогі товари. Се козацький дохід.

Але добуваючи всячину, особливо дорогі, коштовні матерії, козаки проте не пишалися в дорогих убраннях, як польська шляхта тодішня, не чіпляли на себе срібла-злота, а навпаки – жили просто, убіралися вбого і сим ще гострійше показували, що серед козаків не тільки воля й братерство, але й рівність у всьому і що шанувати треба не те, що зверху, а те, що в середині. Ось як козацька дума про козака Голоту описує степового лицаря:

На козакови шати дорогиї –
Три семпрязі лихиї:
Одна недобра, друга негожа,
А третя й на хлів незгожа
А ще правда, на козакови
Постоли вязові,
А унучі китайчані –
Щирі жіночі рядняні,
Волоки шовкові –
У-двоє жіноцькі щирі валові;
Правда, на козакови шапка бирка
Зверху дірка,
Травою пошита,
Вітром підбита,
Куди віє, туди й провіває,
Козака молодого прохоложає...

* * *

Гетьман Петро Сагайдачний

Гетьман Петро Конашевич (син Конона) Сагайдачний був родом з Галичини, з Перемищини – був він дрібний шляхтич православного роду. На гетьманстві зострічаємо його вперше року 1616, під час славного козацького походу на місто Кафу. Був він дуже добрий вояка, розумний і освічений, і його поважали навіть Польські верховоди. Він, як побачимо далі, врятував з козаками Польську державу від татарського погрому і в пересправах Польщи з козаками завжди умів помирити одних з другими, роблячи тим часом своє діло. Таку „мирову" політику Сагайдачного не добре розумів народ, через те його й не дуже любили, не раз козаки скидали з гетьманства, хоча він для козаччини зробив стільки, як ніхто до нього: козаччина при ньому так зміцніла і таку повагу здобула, як ніколи досі. Нарешті Сагайдачний довершив діло, що окрило його безсмертною славою в очах українського громадянства – відновив українську єрархію (порядок, що вищі духовні особи висвячують низчих), бо українські вищі духовні попереходили на унію, або на католицтво, і не було кому висвячувати православного духовенства. А проте про Сагайдачного тільки й згадки в народніх піснях,

Що проміняв жінку
На тютюн та люльку
Необачний!

Коли почав гетьманувати Сагайдачний, козацтво дуже в'їлося Туреччині своїми морськими походами, і Туреччина лякала Польщу, що коли вона не приборкає козаків, то зробить з Польської держави пустиню. Польща пообіцяла знищити і року 1617 вирушила з військом проти козаків, щоб уложити з ними „мирову". „Мирова" та була така: козаків повинно бути всього одна тисяча, решта повинна вернутись до панів, і таке инше, як завжди. Козаки, щоб не лляти даремно крови, поторгувались з польськими комісарями і – згодились на все, бо добре знали, що з того всього нічого, все одно, не вийде... І справді, того ж таки року починає Польща просити козаків, щоб вони помогли їй.

Саме тоді, у 1618 році, королевич Володислав підняв поход на Московське царство, щоб здобути собі Московський престол, і зайшов аж під саму Москву. Але тут сталося те, що звичайно бувало у Польщі на кожній війні: не було чим заплатити жалування військові, і воно почало втікати до-дому. В Польщі не було обовязкової служби (рекруччини), і жовнірів (салдатів) треба було наймати на довгий час, а грошей вистарчало звичайно хиба на початок війни. В польській казні дуже мало було грошей, бо шляхта платити податків в казну не любила, а вважала, що військо можна держати на доходи з коронних земель-староств. А тих доходів, при тодішніх порядках, не так то багато й було. То, звичайно, й бувало, що розпочнуть війну, а вже через кілька місяців немає грошей. Тоді складалася так звана військова „конфедерація", і се було в Польщі зовсім законна річ: жовніри, коли бачать, що вже кілька місяців їм не платять грошей, кидають війну, вибірають собі якихось инших привідців, вертаються в свій край, розходяться по коронних (казенних) землях та староствах, і там живуть собі та харчуються доти, поки не виберуть своїх грошей, що їм винна була Річпосполита. Так робили й козаки, – от хоч би вертаючися з Лифляндського походу.

Року 1618-го як-раз трапилася така сама військова конфедерація. Се було років через пять після того, як на царя Московського покликано Михаїла Федоровича Романова. Тим часом королевич Володислав, син польського короля Жиґимонта ІІІ, не кидає думки про Московський трон, – на нього обрано було його за часів самозванщини в Московській державі. Польське військо з Володиславом стало під Москвою й розпочало облогу. Московське військо не могло скоро прийти, бо й там були тоді порядки, не згірші як у Польщі: Московська держава не мала постійного війська; правительство роздавало землі на „кормленіє" боярам, а вони повинні були за те одбувати військову службу. Коли наставала війна, їх сповіщали, що треба війська. Поки ж то бояре зберуть його та виправлять, куди треба! Москалі сходилися не разом і невеличкими купками. Тим-то Володислав був би скоро узяв Москву, як би саме в той час не почалася була військова конфедерація: жовнірам не заплачено було за 8 місяців, і вони пішли до-дому. Володислав опинився без війська в чужому краї, і сам був би опинився в облозі, а може б і в полон попав. Тоді згадали Запорожців. Польський уряд мусів обернутися за допомогою до Сагайдачного і скласти з ним умову. Сагайдачний зібрав 20.000 козаків і пішов у Московське царство, здобув городи: Путивль, Єлєц, Лебедянь, Шацк, Коломну і опинився під Москвою. Сагайдачний розбив московське військо під проводом князя Волконського, перейшов на його очах р. Оку, поєднався з королевичем коло Донського манастиря, і вони разом облягли Москву. В кінці місяця вересня (сентября) настала велика стужа, і королевич зняв облогу, а царь Московський Михаїл Федорович поспішив скласти з Володиславом згоду у селі Деуліні. Дуже не радив Сагайдачний Володиславові замирятись із царем, але діло було вже зроблене. По сій умові Москва одступила польсько-литовській державі забрані давніще од неї землі: Смоленську й Сіверщину – Чернигів, Новгород-Сіверський, Стародуб, Почеп, Трубчевськ. Пограничними містами з Московщиною стали: Путивль, Рильск і Сівск. Після того Сагайдачний, через Серпухов і Калугу, із військом своїм пішов до-дому. З того походу він вже не вернувся на Січ, а пішов у Київ.

Таку велику поміч подали українські козаки своїм верховодам. А за те була ж їм і плата: зараз же року 1619 з'їхала на них нова „комісія", щоб геть козаків приборкати, бо вони весною знов нашарпали Туреччину, і Туреччина розгнівалася на Польщу. Польської „комісії" було аж 10 тисяч. Сим разом вона була багато добрійша, і згодилась, щоб козаків було аж три тисячи і плата їм мала бути 40 тисяч золотих (замість давніщих 10 тисяч). Крім того заплачено 20 тисяч за московську службу. Козаки повинні були попалити свої чайки і Сагайдачний справді їздив на Низ та доносив урядови, що попалив; але се не перший раз їх палено, а вони все були, та й були. Знову ж козаки прийняли умови комісії 1619 р., бо були певні, що се одна комедія.

І сим разом козаки не помилилися – зараз же після того, як їх приборкали, кинулася Польща до них за поміччю. Сталося те, що турецькому урядові надокучило все жалітись та жалітись Польщі на козаків, а нічого з того не виходило. Тоді він надумав зібрати таке велике військо, щоб піти на Польщу й Україну і геть їх зруйнувати, – щоб пустиня тільки осталася, та й та була під турецькою владою.

Турецький султан зібрав нібито більш як 300.000 війська, а Польща ледве спромоглася на кілька десятків тисяч.

Не було ради – треба було до козаків вдатися. Отут Сагайдачний і скористувався щасливою нагодою, щоб здобути права для України.

Попереду всього він подбав про те, щоб одновити українську церкву. Тоді православна Україна осталася без своїх митрополитів та єпископів, що попереходили на унію, не мала собі оборонця; братства духовні – про них річ буде далі – хоч і боролися з унією, але великої сили вони не мали. Гетьман, братчик найстарішого в Україні Львівського Ставропігійного братства, сам пристав і все військо козацьке вписав братчиками до нового Київського Богоявленського братства. Тоді найважніщою справою всенародньою вважалося обороняти православну віру, бо вона була мов би знаком Української народности супроти Польської. Тим то, ще року 1610 козацькі посланці заявили в Київі, що „іменем всіх товаришів, ми разом з їх милостями панами, з народом тої православної віри, релігії старожитної, хочемо стояти при духовних особах, які не відступили і не відкинулися її, і против завзяття напастників на нашу старожитну православну релігію головами своїми боронити". Боронячи віру, козаки виступали оборонцями самостійности своєї національности. Але найбільшу поміч Сагайдачний зробив православній церкві тим, що його заходами настановлено було вище православне духовенство. Треба пригадати, що до року 1596, тоб-то до унії, духовенство на Україні було виборне: громада сама собі обірала дяка та попа, а єпископ тільки висвячував. Одколи ж зайшла унія, сей порядок було скасовано. Священиків почав настановляти польський уряд, та ще дотого не православної віри, а уніятів. Усі єпископи теж були уніяти. Треба було роздобути православних. Як-раз у той час, у 1620 році переїздив через Київ, вертаючись з Москви, патріарх єрусалимський Θеофан. Сагайдачний з українським панством повідали йому про тяжке становище православної церкви й упрохали його поставити їм митрополита та владик на місце померлих та тих, що на унію перейшли. Θеофан висвятив на митрополита київського ігумена Михайлівського манастиря – Іова Борецького, і єпископів у городи: Полоцк, Володимир (Волинський), Луцьк, Перемишль, Холм і Пинськ.

Але треба ж ще було, щоб сих єпископів і митрополита, вибраних, мовляв, „незаконно", без згоди польського короля, польський уряд затвердив. Сагайдачний мав сю надію, бо без козаків Польща не обійдеться та ще в такій тяжкій війні з Турками, але як покличе їх, то вони й зажадають попереду, щоб король затвердив єпископів.

Турецький султан вислав р. 1620 величезне військо проти Польщи. Але гетьман польський Жолкєвский не хотів перший просити козаків – ждав, що вони сами прийдуть. Проте Сагайдачний і не рушив: він тоді як раз висвячував з Θеофаном єпископів. До Жолкєвского пристала тільки одна ватага козаків, з чигиринським сотником Михайлом Хмельницьким (батьком Богдана). Отаборилися Поляки на полях цецорських під Ясами. Тут Турки тяжко побили їх, коронного гетьмана Жолкєвского вбили, а голову його одпровадили у Константинополь, а польного гетьмана Корецкого забрали в полон. Поляків ледве тисяча утекла. У тому бойовищі був убитий й Михайло Хмельницький; молодий син його Зіновий (Богдан), побачивши мертвого батька, так розлютувався, що раптом кинувся у саму гущавину Турків, але тут його схопили й узяли в неволю, і там він пробув аж два роки.

Тоді між людьми така поговірка ходила: „Жолкєвского вбито і Корецкого взято, бо без козаків війну почав, – казав: не хочу я з Грицями воювати – нехай ідуть до ріллі або свині пасти".

Але на сьому не був ще край – на другий год виступив проти Польщи Турецький султан іще з більшим військом. Поляки бачили, що вже їм кінець приходить. Кинулися вони тоді до Сагайдачного; пообіцяли, що й митрополита та владик українських признаватимуть, і права козацькі не ламатимуть, і що-року жалування плататимуть; просили вдарити на Константинополь з моря, а козаки їм на се, просміхаючись: „а ви ж торік нам звеліли човни попалити!" Сагайдачний з козаками згодився подати помочи, але попереду король повинен потвердити їхніх православних владик. Вислали на Сейм у Варшаву посольство, з Сагайдачним на чолі, і там їм наговорили і пани і король багато гарних слів. Просили дуже козаків, щоб ішли на поміч проти Турка. Сагайдачний повірив королеви, і вернувся з посольством на Україну, тим часом як Бородавка (його вибрали за гетьмана Запорожці) повів 40 тисяч війська на поміч Полякам.

Турецько-татарського війська була величезна сила: більш 300.000, а у Поляків ледве 35.000. Султан став табором коло Хотину на р. Дністрі, де вже стояли Поляки із коронним гетьманом Ходкевичем та королевичем Володиславом. Туди прибув і Сагайдачний з 40.000 козаків. Він підійшов до Хотину у-ночі і раптом напав на турецький табор, повбивав вартових і вскочив у середину; козаки кинулися на Турків і наробили великої шкоди. Так Сагайдачний перейшов через увесь турецький стан до табору королевича, і з ним поєднався. Але в тих битвах його тяжко покалічено: прострелено руку.

Після сорокаденної облоги козацького табору і польського, осібного від козаків, Турки усіма силами насунули на козаків, але вони їх одбили і погнали аж до самого стану турецького і там так притиснули, що Турки думали вже піддатися. Нарешті стомлені, вимучені обидва вороги пристали на згоду. Все осталося як і раніш було – Турки нічого не виграли.

Тільки з поміччю козаків Полякам пощастило з невеликими силами подужати величезне турецько-татарське військо. Сагайдачний покрив славою козацке військо і врятував од Турків не тільки польське військо, але й усю Польську державу.

Але не дешево достався Хотинський похід козакам: Сагайдачного було дуже покалічено під Хотином, і королевич виправив його до Київа своїм повозом і з ним послав свого лікаря. Прослабувавши мало не цілий рік, на весні 1622 року Сагайдачний помер од тих таки ран. Перед смертю він написав заповіт, і в ньому більшу частину свого добра записав на школи львівську, київську та инші. Ще за життя свого заложив він у Київі ту школу, що через 12 літ після його смерти стала зватися Київо-Могилянською колегією.

Сагайдачний був чоловік визначний і дуже корисний для народнього діла. Він вернув Україні споконвічний устрій в житті церковному і тим додав Українському народови сили на дальшу боротьбу.

Поховано Сагайдачного у церкві Богоявленського Київського Братства; але могили його тепер знайти не можна, бо як-раз на тому місці, де вона була, у початку XVIII в. постановлено стіну нової церкви; там під нею могила й зосталася.

Гетьман Олифер Голуб (Стеблівець)

Після його смерти гетьманом став Олифер Голуб, або Стеблівець, такого ж духу як і Сагайдачний, тоб то старався мирити правительство з козаками. Чи довго він гетьманував, не знати.

А що діялося тоді на Україні?

Поляки, а найбільш перевертні наші, після смерти Сагайдачного, та вже й за нього потрохи, почали забірати силу над Українцями. Мало вже панів українських зосталося православними; за ними потягло й багато міщан, а старої віри православної міцно держалися найбільш прості люде – через те й віру нашу Поляки стали звати „хлопською". Уніяти, маючи за собою уряд, почували свою силу й усяково стали виявляти її: в православних церквах не дозволяли службу Божу одправляти, а православних попів по тюрмах сажали, людей мучили, катували; діти вмірали нехрещені, люде жили невінчані, вмірали без сповіді; у Львові, приміром, усіх Українців виключили з усякого цехового ремества, не дозволяли православним у дзвони дзвонити, ходити з Причастям до хворих, переносити через город мерців.

Найбільш виявляли ненависть до православних уніятські попи та владики, особливо Полоцький уніятський арцибискуп Йосафат Кунцевич. Він звелів запечатати церкви православні у Витебській єпархії і не дозволяти правити службу; попів православних садовив по тюрмах.

Не краще було й по инших місцях. У Київі (трохи раніш) Запорожці ігумена Видубецького манастиря, Антонія Грековича, за те що він хотів оддати уніятам Михайлівський манастирь, утопили у Дніпрі і пограбували католицький манастирь: його „поймавши, козаки тамже проти Видубицького під лід посадили води пити", – як записав літописець.

До кого ж було вдатися, щоб дав помочи? Хто заступиться за права українського народу? Звичайно, козаки, та й Сагайдачний, покладались на короля, що він, за їхні вірні послуги, оборонить православну віру і заспокоїть козацькі домагання. Але король – був польський король: де було йому за „схизматів" (так прозивали православних) заступатися? Король умив руки і зіпхнув усе на сейм, що мав зібратися р. 1623.

Козаки удаються на сейм. Тепер, по смерти Сагайдачного, на чолі українського національного руху стає митрополит київський Іов Борецький. Він виготовив на сейм довгий лист до правительства і в ньому говорить про справу православних єпископів. Θеофан мусів їх висвятити українцям, каже він, бо король перестав посилати до патріарха кандидатів, щоб їх висвячено було на православних єпископів. Про те ж, що діють уніятські єпископи з православними, то се бажання, „аби на Руси не було Руси". Але старатися змінити віру руську – каже він – значить силкуватися знищити руський народ, а силкуватися знищити руський народ – чи не значить се задумувати знищити значну частину самої отчини (батьківщини), бо „віра східня не може бути знищена инакше як із знищенням народу руського".

І козаки, посилаючи на сейм свої домагання, теж починають з того, що від владиків-уніятів треба забрати церкви і маєтности, а полишити при них владиків, висвячених патріархом.

Але з сейму нічого не привезли українські депутати. Про те, щоб скасувати унію, на сеймі не хотіли й думати, а радили „помиритися", а про козаків ухвалили, що треба їх геть знищити і лишити тільки 2 тисячі (комісарам, що мали з козаками торгуватися, позволено було потаєнці лишити аж... 5 тисяч!) Стільки дав козакам та й усьому українському народови сей сейм!

Козаки тоді знов за своє: повитягали з кущів чайки та під Царгород! Олифера скинули з гетьманства, а вибрали Михайла Дорошенка (дід пізнішого славетного гетьмана Петра Дорошенка). За ті морські походи уряд польський покарав козаків: не платить жалування. Се не дуже було до вподоби козакам – ворожнеча до Поляків дужчає. А тут як на те у Витебску вбито арцибіскупа унїятського Кунцевича, що неймовірно знущався над православними. Король був лютий. Вислав комісію, і та десятки людей позасужувала на смерть, заборонила у Витебських церквах дзвонити і т. и. Се ще більше підлило оливи в огонь...

Року 1624 козаки зробили величезні походи під Царгород, а крім того Кримський хан Шагін-герай списав з козаками умову, що одні другим помагатимуть, коли буде потреба. Се перша умова козаків з Ордою, а пізніш ми чутимемо про неї не раз. Козаки тепер підняли голову. Між иншим, бажаючи добути собі од Москви „жаловання", а духовенству (ченцям) „милостиню", козаки з митрополитом пробували були просити царя Московського, щоб прийняв Україну й військо козацьке під свою руку. На се їм бояре одповіли: „з усього знати, що у вас самих про се гадка не зміцнилася і рішучої умови між вами нема".

Року 1625 почався знову сейм, і на нього несподівано для всіх прибули козацькі посли. Вони домагалися перше – платні для себе; друге – щоб усі православні єпископи мали усі права й маєтности, а унїятських щоб не було; третє – щоб король потвердив Захарію Копистенського архимандритом Печорським (недавно перед тим його вибрано). Чи було б що з того – не знати, бо як раз під ту пору прийшли з Київа звістки, що там Запорожці розправилися з київським війтом Ходикою та попом Юзефовичем, що заходилися передавати православні церкви уніятам: обом їм одрубано голови. Після такої події на сеймі не хотіли й розмовляти про козацьку справу.

Козаки тим часом ходили морськими походами, а коли на Запорожжя приїхав польський посланець і просив їх не шарпати Туреччину, то йому одказали: „знаємо, що король з цісарем Турецьким уложив згоду, але не козаки!"

Тепер Польща положила вирушити війною проти козаків і вибратися проти них в-осени – саме як козаки не вернулися ще з морського походу. Проти козаків вирушив сам коронний гетьман Станислав Конецпольський – пішов через Паволоч і Білу Церкву до Канева. Козацька старшина з головним військом була тоді на Запорожжі, а решта козаків у морському поході.

Городові козаки вирядили до Конецпольського посла й прохали, щоб він заждав, поки вернеться з Запорожжя гетьман їхній Жмайло (Дорошенка, знати, скинули), а самі зібрали раду у Каневі. 3.000 козаків не схотіли робити згоду з Поляками, вийшли з города і пішли до Черкас, а за ними подався і Конецпольський.

У Черкасах прилучилося до них ще 2.000 і знову вислали до Конецпольського послів з тим самим проханням, але знов нічого не вийшло. Тоді вони подалися далі під Маслів Став, а звідтіль до Крилова, і там вже зійшлися з гетьманом Жмайлом і Запорожцями. Польського війська було більш 30.000, а козаків – з 20.000; козаки несподівалися сієї халепни і не встигли зібрати більш війська на Вкраїні. Що ж до Шагін-гірая з Татарами, що повинен був помогти козакам, то з ним вийшло не гаразд: Поляки добренько йому заплатили заздалегідь, і він остався дома. Тут Конецпольський прислав їм такі тяжкі умови про згоду, що на них вони ніяк не могли пристати (наприклад, щоб списано було реєстр, не мешкати в панських маєтностях, не вибірати самим гетьмана), і 19 жовтня (октября) сталося бойовище. Козаки одважно билися, та нічого не можна було вдіяти; – невигідне було для них місце, через те у ночі рушили табором і подалися нижче по Дніпру, на старе городище, в урочищі Медвежі Лози над Куруковим озером (тепер Круків напротив Кремінчука). Тут обложив їх Конецпольський своїм військом. Два тижні билися вони з Поляками, втратили коло 8 тисяч людей, але й Полякам починили величезні шкоди. Врешті Поляки перші натякнули, що краще б уложити згоду. Почали торгуватись. Стали на тому, що козаки своїх ватажків не оддаватимуть (як того Поляки зразу хотіли), гетьмана на далі хоча й вибіратимуть, але потверджатиме його коронний гетьман польський. Тут таки зараз гетьманом обрали Михайла Дорошенка, а Конецпольський його затвердив. Далі: козаків тільки 6.000 у реєстр буде записано, – з них тисяча стоятиме на Запорожжі, а 5.000 на Україні. Усі-ж не вписані в реєстр козаки повинні вернутися під своїх старост та дідичів-панів, міщане– у міста і всі грунта, що поробилися козацькими, мусять вернути панам. Козаки не ходитимуть походами на сусідні держави, не прийматимуть і не посилатимуть послів до инших держав, спалять всі свої чайки.

Одно слово, Конецпольський повіз у Польщу ще один папірець, на якому було списано мало не смерть всій козаччині. Але козакам він не був страшний і бачили вони вже не раз, як життя нищить ті папірці і робить по свойому...

Гетьман Михайло Дорошенко 1625-1628

Гетьман Михайло Дорошенко, дід славетного Петра Дорошенка, був людина здібна, талановита і добрий привідця в поході. Обраний за гетьмана, він мусів скласти реєстр, себ-то – козацькі права матиме тільки 6.000 душ, а решта повинна знов слухатися панів-дідичів та старост. Але з того всього великого дива не вийшло, бо велику силу „виписчиків", тоб-то виключених із реєстра козаків, на другий же год узяло на службу для шведської війни само правительство. Реєстрові не захотіли туди йти, бо, говорили вони, „король і пани усі пожитки у нас одняли, на море не пускають, то нам нема з чим і рушити". Таким способом уряд сам знищив те, що було в умові з козаками написано.

Тим часом Дорошенко умів вдержувати козаків од морських походів, але сам не вдержався і самовольно пішов у Крим.

Під той час кримського хана Магомед-ґірая було скинуто з ханства і на його місце настановлено Джанібек-гірея. Магомед зібрав прихильних до себе Татар і прохав помочи у козаків, Дорошенко із 4.000 реєстрових козаків пішов у Крим і напав на Джанібек-гірея. Два дні билися вони; багато Татар полягло, і козаки почали вже перемагати, коли се ті Татарі, що стояли за Магомеда, злякалися, що з помічю „гяурів" (невірних) побито вже стільки „правовірних" і що через се Бог їх дуже покарає. Вони покинули своїх спільників козаків і перейшли на бік Джанібека, а з ним кинулися на козаків. Магомеда у тому бойовищу вбито, убили теж і Дорошенка, і голову його настромлено було на спис і виставлено на мурах у Кафі. Се було у 1628 році.

Умова із Поляками у Ведмежих Лозах великої ваги для козаків не мала. Хоч в ній вони й обіцялися не нападати на турецькі землі, проте ходили морськими походами на турецькі городи, як і раніще. У 1629 р., під проводом Богдана Хмельницького, Запорожці вийшли у море на 300 чайках і напали на околиці Константинополя. З-під Константинополя подалися козаки по західньому березі Чорного моря, поруйнували Кілію, Ізмаїл, Варну та инші міста.

Гетьмани: Грицько Чорний, Тарас Трясило 1628-1630.

Після смерти Дорошенка гетьманом реєстрових козаків був обраний Грицько Чорний, чоловік прихильний до Польщі. Не довго він гетьманував. В році 1630 знов спалахнув огонь проти „панів-ляхів". Ходила поголоска, що Поляки хочуть знищити православну віру і силою завести латинство; що Ляхи думають вирізати всю Русь аж до московської границі, та отаке инше. Причиною до того була між иншим сваволя польських жовнірів, що після Куруковської битви розташувались на Україні. Під Київом почалось було повстання: козаки з селянами почали витребляти жовнірів. Пробував був гетьман Чорний погамувати розлючених Українців, але вони „жестокосердно його замучили". На Низу Запорожці на його місце обрали собі за гетьмана Тараса Трясила; до нього перейшло й 4.000 реєстрових. Починалося козацьке повстання.

Коли Трясило побачив круг себе чимале військо, на весні 1630 р. рушив на Україну. Коронний гетьман Конецпольський послав на те поперед себе шляхтича Самійла Лаща, чоловіка без сорому й чести і страшенно лютого. Лащ той розправлявся з козаками немилосердно. Помаленько він одіпхнув Трясила за Дніпро, в Лівобережну Україну, де тоді панували Вишневецькі. Се вже не була пустиня, як давніш, а добре заселений край. Осередком був Переяслав. Щоб не дати розгорітися повстанню, польський гетьман Конецпольський забрав 2.000 реєстрових, що були йому вірні, свої й панські війська і пішов під Переяслав. Три тижні тяглася облога і козаки нарешті мусіли піддатись.

Але, знати, й Поляки великої слави не доказали, бо згода стала на тому, що козаки додержуватимуть Куруковської умови, і навіть не дуже домагаються Поляки, щоб їм видано було Трясила. Пізніш українські літописці розмалювали Переяславську облогу так, що й не пізнати: ніби то козаки уночі напали на польський табор і кого не вирізали, то потопили в річці Альті. Ніби то й ніч сю потім прозивали „Тарасовою ніччю". Але на ділі, як бачимо, козаки під Переяславом нічого ані втеряли, ані виграли: зосталося, як було над Куруковим озером.

Гетьмани: Тимохвій Орандаренко,
Андрій Гаврилович, Іван Петражицький-Кулага 1631-1635.

У 1631 році уряд настановив козакам за гетьмана Тимохвія Орандаренка, але він їм був не до вподоби, і незабаром ми бачимо инших двох гетьманів: Івана Петражицького-Кулагу у реєстрових козаків, а Андрія Гавриловича – у Запорожців. Але про Гавриловича скоро нічого не стало чути, так що остався один Іван Петражицький-Кулага. Се був чоловік тямущий і багато пільг добився він для Українського народу. Саме тоді, весною 1632 року, помер король Жигимонт ІІІ, і козаки сподівалися здобути собі де-які полегкості. Петражицький хотів навіть, щоб депутати (посли) козацькі до всяких справ державних були у сеймі допущені, і щоб вони там голос мали. Тим-то він і послав своїх послів на сейм, де мали обрати нового короля, і домагався, щоб було обрано за короля – Володислава (того самого, що мав бути Московським царем), бо він був прихильний до православних людей. Але козацьких послів на сейм не пустили. Тоді Петражицький через три місяці ізнов послав послів на сейм, і за них держали там руку православні пани та архимандрит київської Печорської Лаври Петро Могила, що вмів ладнати із панами польськими. Се був один з видатнійших в історії України людей по осьвіті і розуму.

Але найбільш ваги на сеймі мало те, що гетьман козацький не дуже на панські обіцянки покладався; зібрав він до 30.000 козаків (там були й реєстрові) і з військом тим рушив на Волинь руйнувати маєтки тих панів, що ставали на сеймі навпроти козацьких домагань. Сим способом він зробив те, що Володислава вибрано було королем, а крім того постановлено було статті про права православного духовенства й церкви. Петрові Могилі на сеймі даний був універсал про те, що православну віру може визнавати кожен вільно; що церкви, духовенство й маєтності манастирські та церков православних будуть вільні од усякого насильства; що уряд польський признає православного митрополита і 6 єпископів (Перемишльського, Львівського, Луцького, Володимирського, Холмського і Пинського). Новий король Володислав IV признав Петра Могилу митрополитом Київським, і Петро Могила прямо з сейму поїхав до Львова, і там був висвячений на митрополита. У Київі всі були дуже задоволені тим посвяченням і стріли нового митрополита з великою радістю.

Трудніше було уладнати козацьку справу. Козаки домагалися, щоб скасовано було статті Куруковської умови; щоб нереєстрових не повертали у кріпаків; щоб реєстри було скасовано; наостанці – козаки вимагали, щоб мати на сеймі голос нарівні з шляхтою. Сього король сам неміг нічого зробити, хоч обіцяв обороняти козацьку справу на сеймі. Але сейм і слухати про те не хотів.

Після того років на два настає в козацькому житті спокій, а на третій почалося те-ж саме.

Почалося з того, що Конецпольський придумав новий спосіб приборкати козаків. Він побачив, що всяке повстання козацьке укладається на Низу на Запорожжі, а Полякам туди достатися було дуже трудно. Але Низ без України не міг прохарчуватись: Дніпром зверху привозили на Низ „липи" (дерево на човни), борошно, кулі, порох й горілку! Дніпром найбільш прямували на Низ втікачі усякі. От Конецпольський і придумав збудувати на Низу Дніпра, проти гирла р. Самари і Козацького порогу, кріпость Кодак, посадити там добру ватагу чужоземного (німецького) війська і стерегти звідтіль, щоб ні в Запорожжя, ні звідти вгору ніхто не ходив. Найшовся на польській службі інженер французький, де-Боплан, (він потім цікаво описав Україну і козаків) і за короткий час вибудував року 1635 кріпость. Але се, само собою, ще більше роздратувало Запорожців, і Кодак не довго простояв.

В-осени 1635 року вернувся з морського походу на Чорне і Азовське моря, кошовий Самійло Сулима. Сього Судиму знали не тілько на Чорному, але й на Середиземному морі, навіть у Римі, де він подарував Папі Римському спійману турецьку галеру з 300 Турків. Він з 6.000 нереєстрових налетів несподівано на Кодак, винищив усю німецьку ватагу, а саму кріпость розкидав і розкопав. Се було гаслом до нової війни. Але Поляки скоро спинили повстання, уживши хитрощів проти Запорожців. Вони послали проти них два полки реєстрових козаків. Реєстрові вдавали з себе, що вони тягнуть руку за Запорожців і сами зробили б так, як отеє вони; почали перемовлятися з Сулимою; їх пущено до запорожського табору. Тоді вони схопили Сулиму і всю запорожську старшину, зруйновали Січ – забрали армату, спалили човни. В-осени Конецпольський одіслав чотирьох привідців запорожських у Варшаву, і там їх скарали на смерть, хоча й пани і сам король готові були помилувати такого лицаря як Сулима. Тільки одного помилували – вже на майдані, де карали – і то був Павло Михнович Бут, або Павлюк, що через два годи став на чолі нового повстання. Після того на Вкраїні не було вже спокою. Повстання, сим разом, було спинено, але через півтора року спалахнуло нове.

Гетьман Василь Томиленко 1635-1637

Гетьманом реєстрових козаків, „старшим" був тоді Василь Томиленко.

Він вислав до короля, жалітися на Поляків, сотників: Черкаського – Барабаша й Чигиринського – Зіновія-Богдана Хмельницького. Посередником між козаками й урядом був Адам Кисіль, православний воєвода Київський. Його слухали козаки і шанували Поляки – се був один з тих останніх вже панів, що про них говорили: „руські кістки, та обросли польським мясом". Але час минав, і ніякої полегкости козакам не було. Вони хотіли були зібрати „чорну раду", се-б то раду, де-б не було нікого з старшини, а в-купі з військом радив і простий народ. Але Кисіль здержав їх, умовив ще трохи пождати. Тим часом іще якийсь час минув, а козакам жалування не платили. Тоді вони присилували свого „старшого" скликати на р. Росаві (літом 1635 року) „вальну" раду, де крім старшини, було й поспільство, а не самі тільки реєстрові козаки. На тій раді Кисіль знову уговорив їх пождати ще трохи й послати до сейму своїх послів. Та се нічого не помогло, і козакам од того не полегшало. Бачучи, що козаки такі вперті, уряд польський винуватив у тому „старшого" та всю старшину Одначе уряд не хотів самоправне скидати старшого, щоб ще більш не роздратувати „реєстрових", а за порадою Кисіля, зібрали раду з прихильних до Поляків козаків на р. Росаві, покликали на раду Томиленка і скинули його, а старшим настановили Саву Кононовича, родом з Московщини, прихильного до Поляків.

Таке діялося у „реєстрових". А на Запорожжі великої слави тоді здобув Павло Бут, або Павлюк. Запорожці вибрали його гетьманом. Прочувши про те, що діється на Україні, Павлюк з товариством рушив з Запорожжя, став кошем коло Крилова і послав у Переяслав загін, під проводом полковника Чигиринського Карпа Скидана та Семена Биховця. В Переяслав вони несподівано увійшли у-ночі, схопили новоставленого гетьмана Саву Кононовича, писаря його, хитрого Хведора Онушкевича та ще де-кого з нової старшини, і у кайданах привезли їх до Павлюка. У Крилові зібралася велика рада. На середину майдана вивели Саву й Хведора, прочитали їх злочинства проти козацтва і рідного краю, вбили їх з рушниць, а решту старшини покарали на смерть иншим способом.

Гетьман Павло Бут, або Павлюк

Гетьманом на всю Україну на тій таки раді вибрали Павлюка. Побачивши, що ніякі, умови з Конецпольським ні до чого путнього не доведуть, Павлюк почав розсилати по Україні свої універсали (листи, що розсилали король або гетьмани польські, а тепер почавши з Павлюка, й гетьмани українські); в них скликав він до себе усіх стати „за віру, та золоті вольности, що ми кровю заслужили", за свій рідний край, за права свої. Треба сказати що в універсалах Павлюк не кликав людей карати ворогів, і справді всі роки не бачимо тої злоби та помсти, що 10 літ пізніще. Певно, шляхта перелякалась і сих універсалів, але Павлюк не піднімав підданих проти панів, а тільки радив панам, щоб не збороняли вертатись в козацтво тім їхнім підданим, що вони забрали їх з козаків. На заклик Павлюка озвалася вся Україна. Насамперед відгукнулися лівобережні нові слободи – у Полтавщині по Дніпру до Кременчука і нижче, і йшли під корогви полковника Скидана, що зостався на Україні, поки Павлюк їздив у Січ; правобережні теж збірались у ватаги, але кривди не робили нікому: робили так як належить „лицарським людям". Між людьми ходили тоді неймовірні чутки – напр. що сам король утік у Литву з Польщи од панів і дожидав помочи від українського народу. Але Поляки ніяких „рицарських людей" не хотіли й знати – для них були се „хлопи" – бунтівніки, дарма що рятували їхню Польщу й від Турка й од Шведа, й Москаля і кого тільки хочеш!

Конецпольський настановив польним гетьманом над військом польським Миколу Потоцького. І от, саме перед зімовим Миколою 1637 р., польське військо із Корсуня перейшло р. Рось і подалося на село Кумейки (тепер в Чигиринському повіті). Другого дня Поляки накинулись на табор козацький, прорвали його у двох місцях і багато козаків порубали й повбивали. У-ночі Павлюк, полковники Скидан і Чечуга та ті козаки, що зосталися живі, знялися табором і подалися до Боровиці над Дніпром. За ними пішов й Потоцький і 20 грудня (декабря) обліг навкруги козацький табор. Козаки побачили, що ніякого способу немає визволитись з облоги і мусіли піддатися на дуже тяжких умовах: 1) віддати усю старшину свою: Павлюка, Томиленка і инших (полковники Скидан, Филоненко і Дмитро Гуня вспіли втікти на Запорожжя), 2) слухатися нової старшини, що настановили їм з прихильних до Поляків людей (старшим над реєстровими настановили Ілляша Караїмовича), 3) спалити усі чайки, щоб Запорожці не ходили походами у море, 4) щоб усі посполиті, що втікли на Запорожжя, вернулися до своїх панів і 5) щоб реєстрових було не більш 6.000. Посередником між Поляками й козаками був Кисіль. Він ручився, що старшину помилують. Після того повезли заковану в кайдани старшину у Варшаву.

По дорозі, у Київі Потоцький посадовив на палю ватажка козацького загону Кизіма – розпочав ту огидну й нелюдську кару, що пізніш уживали обидві сторони: Поляки й козаки. Павлюка й Томиленка привезли у Варшаву, і на сеймі було рішили: Павлюкові за те, що він хотів бути самостійним, українським гетьманом, надіти на голову розпечену залізну корону, а в руки дати розпечену залізну палицю, немов би булаву. Але Кисіль став говорити, що не годиться так робити, бо козаки оддалися по добрій волі, і він, Кисіль поручився, що Річпосполита не позбавить їх життя, – а то вони були б не оддалися живі. Але не вважали Поляки на мову Кисілеву і таки поклали скарати їх, та тільки король не дозволив так знущатись над Павлюком, і йому та його товаришам одтяли голови і повстромляли їх на списи.

Гетьман Остряниця

На Запорожжя послав уряд полковника Мелецького з двома полками реєстрових, щоб узяли Скидана й Чечугу, але Запорожці не дали їх і прогнали усе те військо; та воно й само не хотіло битись із своїми ж. Тоді Запорожці замість скараного на смерть Павлюка, настановили весною 1638 року гетьманом Остряницю (родом з города Остра), а кошовим отаманом – Дмитра Гуню. Тепер до повстання пристають вже й селяне. Козаки зрозуміли, що без простого народу вони нічого не можуть зробити і через те піднімають повстання тепер не за свої тільки козацькі права, а й за права всього народу. Повстання счинилися не тільки в Київщині, але й на Волині, на Поділлі і в Галичині – скрізь по городах, манастирях і дворах українських панів ходили ченці та попи та підмовляли людей до повстання. Найгірше ж кипіло на лівому боці Дніпра. Повстання се може булоб щасливіше за инші, але вибрали за гетьмана чоловіка слабої волі, нездатного до військової справи – Остряницю. До нього пристає стільки народу, як ні до одного з гетьманів доси; але він не тямив, що з ними робити; він вибрав собі річку Сулу і ходить в-гору та у-низ по ній, боїться перейти через неї, гаїть дурно дорогий час і дає Полякам стягнути своє військо.

На початку травня (мая) коло города Голтви козаки розбили були Поляків і погнали їх до Лубен; звідтіль подалися на Лохвицю і Миргород і стали табором на р. Сліпороді, і там стояли більш місяця. Коли прочули, що на підмогу Потоцькому прийшов князь Ярема Вишневецький, то Остряниця зараз пішов до Жовнина; він дожидав, що до його скоро прийде полковник Скидай з Чернигівщини, куди він подався набірати нові ватаги; з Дону йшли покликані на підмогу донські козаки із полковником Путивльцем; третю поміч вів до його з степу Шикирявий і четверту ватагу з-під Київа вів Солома. До Остряниці з усіх сел збігалися люде, і він, не дождавшись тієї помочи, що йшла до його, а поклавши надію на щастя, що послужило йому під Голтвою, рушив на Поляків. Тим часом Поляки перехопили ватаги Шикирявого й Путивльця, вирізали їх, перейшли Сулу біля Лукомля і накинулись на Остряницю. Цілий день билися козаки, але вже як почало смеркати, Поляки прорвали козацький табор і захопили козацькі гармати та вози. Остряниця із кінними козаками переплив Сулу і втік, бо боявся, що його оддадуть ворогові на поталу.

Гетьман Гуня

На його місце вибрали козаки Дмитра Гуню. Але було вже пізно. Тільки й усього, що Гуня, чоловік дуже здібний, встиг затягти облогу на довгий час. Він не спроможен був видержати облогу до-краю, бо у козаків бракувало припасу. Проте він ізнов отаборився, і 15-го червня (юня) Ярема Вишневецький почав його штурмувати. Та козаки не вважали на те й сподівалися помочи од Скидана. Одначе Поляки й його перейняли на Дніпрі, і він попався їм у руки. Тоді Гуня, одбиваючись од ворогів, знявся табором і подався до гирла Стариці, де впадає вона у Дніпро, і там отаборився. Через тиждень прийшов на поміч Полякам сам польний гетьман з рештою війська, і вони облягли козаків. Довго билися козаки, та вже почали терпіти від голоду. Полякам теж не-переливки було у що-денних потичках із козаками, і польний гетьман 15-го липня (юля) послав до Гуні універсал, щоб він піддався. Одначе те нічого не помогло. Якось у-ночі козаки вскочили у польський табор, позаклепували багато гармат і попсували їх; Поляки дожидалися до себе інженера Француза Боплана із підмогою, а козаки – полковника Филоненка. А голод усе дужче й дужче давив і одних і других. Козакам доводилось надто важко, бо у них зовсім не ставало харчів, коли тут підійшов Филоненко. Поляки накинулися на нього і довго не пускали до табору козацького; цілу ніч бився із ними Филоненко, але хоч у бойовищі тому потеряв багато харчів і пороху, та світом таки пробився у табор. Одначе того, що він привіз із собою, ледве вистарчило на два дні. Не сила була вже козакам терпіти, – вони почали ремствувати й поклали піддатись Полякам. Тоді Гуня й Филоненко, щоб не зазнати лютої смерти, утікли на Запорожжя, а козаки піддалися й присягли, що будуть коритися коронному гетьманові. У вересні (сентябрі) у Київі зібралася рада: був на ній і коронний гетьман. На раді тій вибрали чотири посли до короля: Романа Половця, Івана Боярина, Яця Вовченка і Богдана Хмельницького, щоб прохати короля вже не про те, щоб вернуто було їм стародавні права, а про те, щоб хоч оставили козакам їхні ґрунта й добро.

А в кінці року 1638 польний гетьман зібрав раду на урочищі Маслів Став і там прочитав їм таке сеймове рішення: козаки не мають права вибірати собі а-ні гетьмана, а-ні старшину; замість гетьмана призначається од уряду Річипосполитої комісар з шляхтичів, і перший такий комісар був Петро Комаровський; на полковницькі уряди призначалися не козаки, а шляхтичі; замість Трахтемирова назначений був задля козацького уряду Корсунь, а козацьку столицю Трахтемирів, з козацьким манастирем, оддано відомому Лащови – подяка за те, що добре приборкав козаків. Таким способом козаки позбулися свого самоврядування: на всі вищі посади у війську почали людей призначати, та ще й з шляхтичів, ворожих до козацтва. Козацький реєстр остався 6.000; їх поділили на 6 полків і звалися вони так, як ті староства, де їм вільно було жити: Білоцерківський, Каневський, Корсунський, Черкавський, Чигиринський та Переяславський. Тут тільки козаки могли мати землю „на вічному й наслідственному праві", тоб то так як і шляхта. Хто не записаний в реєстр, той тепер неминуче мусів обернутися у посполитого – чи то вернутися у мішане, коли був міщанин, чи у панські піддані. Міцно взяло в свої руки козаччину Польське правительство. На Дніпрі знову виріс Кодак і не пускав людей на Запорожжя. Розташоване по Вкраїні польське військо наглядало за тим, щоб було все тихо та смирно.

Здавалося, козацька сила і виборене ними самоврядування (автономія) були зовсім зломлені назавжди. І справді, минає після того аж 10 літ „тиши"... Тільки панські втікачі та бувші козаки, як і раніш, складають ватаги та тиняються собі без пристановища по широких південних степах. Часом вони наймаються до Кримського хана, а часом самі ходять на промисел, особливо на Дін, аби як-небудь прохарчуватись.

До нас дійшли звістки про двох отаманів таких ватаг. Один – прозивався він Карпо Півторакожуха – блукав в харьківських степах. Літописець переказує, що за ним послали польську дівизію, але вона збилася з дороги, і дуже багато польського війська померзло в степах. Літописець, оповідаючи про те, додає: „шукаючи того Півторакожуха, забули свого з собою взяти". Другий – Максим Гулак, тинявся без притулку по степах; вмер в таборі голодною смертю, і як в таборі не було ніякого дерева, щоб зробити йому домовину, то поховали його в бочці. Сей Гулак давав помочи турецькому султанові і, його коштом, водив свою ватагу за Кубань проти Персів, аж до городу Еривані. В ті часи козаки частенько ходили на помогу чужинцям. Так ми маємо звістку, що Богдан Хмельницький, тоді Чигиринський сотник, їздив у Францію, і там граф Брежі попрохав його прислати козаків у французьке військо. Повернувшись до-дому, він виправив у Францію 2.400 охочекомонних козаків, і вони у 1646 році разом з Французами взяли у Гішпанців город Дункерт.

Україна перед Хмельниччиною

Тим часом на Вкраїні українському народови ставало все гірш жити. З початком XVII століття пани наперебій випрошують у короля усякі „пустині" на Вкраїні (дарма, що в тих „пустинях" були свої господарі – українські люде!), будують міста, містечка, замки, замочки і туди закликають селян на „слободу" – давали волю на 10, і на 20, а то й на 30 літ! Але тепер, у сю пору перед Хмельниччиною, вже навіть і 30-літні „свободи" кончились – і весь люд став уже панськими підданими. Козаків теж, як знаємо, усих (крім 6.000) повернуто у підданні. Настав для панів рай! Палять ліси, скільки видно, на поташ; засівають безмежні лани пшеницею – і все те вивозять заграницю, у Німеччину. Але вести велике хазяйство панови не з руки. То ж такий клопіт! Найшов він собі помішника – Жида. До XVII ст. Жиди тільки де-де по містах сиділи (на Волині були вже й по селах у XVI ст.), а тепер у XVII ст. розсипались вони по усих панських фільварках, по маєтностях. Жид панови і продає, що там треба, і поташ та селітру добуває, і корчмою орудує, і в аренду всячину бере. З усього він і дохід добуде, і на гроші переведе. Дійшло до того, що старости (отже немов губернатори тепер) оддавали їм в аренду староства, а сами спокійненько у Варшаві бавилися до схочу. Жид став правою рукою пана-дідича, ворога українського люду. Але се ще не все – бувало й таке, що людям того стерпіти не можна було. Наприклад – аренда Жидам церкви. Діло в тім, що польський уряд на церкву дивився, як на свій дохід, – все одно, як от млин або корчма, і тому, коли пан ставив попа, оддавав йому в аренду церкву за велику купу грошей. А піп мусів їх з людей стягнути, та ще й собі заробити. Часом пан оддавав церкву в аренду прямо Жидові, а бувало й таке, що сам піп, не хотячи морочитись, передавав од себе церкву Жидові в аренду. А Жид вже за все брав, а коли люде бунтовалися і нарікали, що дуже дере, то замикав церкву і люде розходилися по хатах з несвяченими пасками. Се все наймовірно обурювало людей, і хоч тут не так були винні Жиди, як пани, що такі порядки позаводили, проте за яких 10-20 літ ненависть до „жида" виросла страшенна, і коли вибухла Хмельниччина, то однаково доставалося й Жидови й панови.

Тепер же, сі 10 літ перед Хмельниччиною (1638-1648), народ терпів все мовчки і тільки тим хиба виявляє свій гнів, що кидає засижені вже, а то й рідні, споконвічні оселі, і тікає на нові, далекі місця. Так тоді оселилася Слобідська Україна (Харьківщина), частина Курщини та Вороніжщини.

Помочи український люд не бачив ні звідки. Поки була у великій силі козаччина – то він на неї покладався. Тепер і сього не стало. Панство українське, правда, ще не все зпольщилося: серед панів, а найбільш дрібних, були ще такі, що піддержували братства, стояли за православну віру на сеймах, домагалися, щоб руська мова, як то признав Люблинський сейм, не виводилася в українських землях по судах, то що. Але таких панів було вже обмаль і незабаром і вони опинилися б там, де й решта – серед польського, латинської віри, панства.

А православне духовенство? Православне духовенство не мало сили навіть після того, як король Володислав IV звелів поділити єпархії, церкви та манастирі – на православні та на уніятські. Отже унії не скасовано, як домагалися того козаки, а осталася вона й на далі та все більш ширилася... Полякам здавалося, що коли вони навернуть на унію український народ, то він зараз потому перейде на латинство і згодом стане польським народом... Одначе, як побачимо, не так воно вийшло, а тим часом багато натерпілись Українці мук від несамовитих уніятських єпископів та їхніх прихильників.

Виходить, що нікого (крім горстки духовенства, українського панства та міщанства) не осталося з українського народу, щоб йому допоміг. Лягай живий в домовину! А проте прийшов рік 1648 – і спалахнуло повстання по всій Україні і наробило великого дива. От про се й буде мова зараз далі.

Прийшла от і Хмельниччина – нечуване досі повстання, що змело геть старі ненависні порядки і дало, хоч на час, людям вільно дихнути. І прийшло воно раптом: ще учора ані Поляки, ані Українці й не думали про се, а сьогодня – встали люде як один і заходилися порядок робити. Пани, й наші перевертні і польські та Жиди, спокійненько всяке добро накопичували; люде з своїм темним духовенством теж сиділи тихо, ніби все у них було гаразд. Реєстрові чи городові козаки держалися за ті льготи, що їм дав уряд і підняв їх над простим, чорним людом. Правда, за порогами, на Низу все кипіло як у котлі, але ж там була всяка збіранина, а щоб її звідти не випустити, знов поставлений був на Дніпрі Кодак, а на Вкраїні стояло найняте військо. І коли ніхто не ждав того страшного вибуху, то певно не більш ждав її й той, кому доля звеліла взяти на плечи той неймовірний тягар, се б то сам Богдан Хмельницький.

Гетьман Богдан Хмельницький 1647-1657

Богдан, по хрещеному батькові Зиновій, Хмельницький був син Богдан Чигиринського сотника Михайла Хмельницького. Народився він на світ у кінці XVI віку. Підучивши дома, батько оддав його в науку в польську єзуїтську школу у городі Ярославі, що в Галичині, і там він навчився польської та латинської мови, що тоді нею велося всяке діловодство по судах, по урядах, то що. Потім, як був у турецькій неволі та їздив у Францію, навчився там мов французької, турецької і татарської. За-молоду він жив на батьківськім хуторі в Суботові під Чигирином, що був дадений батькові його Михайлові за його службу.

Як Богдан скінчив вчення, то батько послав його у Січ в науку і ми бачимо його за Сагайдачного у 1620-1621 рр. на війні з Турками. Там під Цецорою його батька, сотника Михайла Хмельницького, вбито, а його Турки узяли в неволю у Константинополь. Там він пробув аж два роки, поки не виміняв його Сагайдачний на турецьких невольників, а тоді подався на Запорожжя; був з козаками у поході на Москву, і за те з рук королевича Володислава дістав дорогу шаблю. Як повернувся до-дому, то під його отаманством козаки запорожські робили нераз морські походи на турецькі городи, а у 1629 році були аж під самим Константинополем. За гетьмана Павлюка у 1637 році ми вже бачимо Богдана військовим писарем, і тоді він часто їздив у Варшаву із старшиною козацькою на сейм і до короля. А писар у Запорожському війську був великої ваги чоловік. Він вів у війську все діловодство: писав листи до короля польського і до заграничних держав, до всяких панів і урядів, видавав всякі грамоти, універсали, патенти, бо військо Запорожське було мов осібне царство, а писар військовий – як найстарший міністр. Кажуть, що як Конецпольський збудовав кріпость Кодак, то приїхав із французьким інженером Бопланом оглядати її; закликав він і козацьку старшину, щоб вона на свої очі побачила сю твердиню, що мала одрізати Запорожців од України, а Українців од Запорожжя, і, спитав, глузуючи старшину:

— А що, як здається вам Кодак?

Хмельницький, просміхаючись, одказав по латині:

– Manu facta, manu destruitur. – Се означає: що руками зроблено, те руками можна й зруйновати.

Пробувши довгий час між Низовим товариством, він повернувся до Чигирина, став сотником і одружився він тут з Ганною Сомківною, од неї мав він трьох синів: Тимоша, Юрася та третього – не знати, як звався – і дочок Степаниду та Катрю.

У 1646 році ми бачимо Хмельницького між старшиною козацькою у короля. Наказного (тоб то такий, що заступає в потребі справжнього гетьмана) гетьмана Барабаша, полковника Ілляша й Нестеренка, а з ними й Богдана Хмельницького закликав Володислав у Варшаву ось за-для чого. Володислав любив славу. Гірко було йому почувати, що він, король, у всьому залежить од сейму і шляхти; і от, замислив він війну з Турцією. Через сю війну, як би вона скінчилась гаразд за-для Польщи, він мав на думці приборкати панство. Сам він нічого не зміг би подіяти, бо шляхта не давала дозволу на війну; тим-то, покликавши до себе козацьку старшину, став він потайки з нею радитись, а в подяку за будучу підмогу козацьку, передав Барабашеві грамоту, де прописав, що реєстрових козаків збільшується аж до 12.000, вернув козакам усі колишні права їх, дав червону корогву із білим орлом і 6.000 талярів, щоб зготовились вони до тієї войни. Барабаш побачив у Варшаві, що сі заміри короля не до вподоби панству, а добре знав, що у Польській державі шляхта верховодить і королем і усіма ділами; то як повернувся він до-дому, узяв та й сховав сю грамоту, не показуючи її козакам. Але Богдан, що знав про сю грамоту й добре бачив, які муки терплять його земляки од панської сваволі, задумав покористуватись тією грамотою, а для того він закликав до себе, на зімнього Миколи, на бенкет чи на хрестини, гостей, а між ними й Барабаша. Він добре його напоїв, а як той заснув, то зняв з мизинного його пальця перстінь, вийняв з кишені ключі, із-за пояса хустину, віддав їх свойому джурі і наказав йому зараз сідлати коня і, яко мога найшвидче, скакати до пані Барабашихи у Черкаси та сказати їй, що Барабашеві на-щось знадобилися ті грамоти королівські. Барабашиха, бачучи перстінь, хустку й ключі чоловікові, повірила і віддала ті листи, що були заховані під муром біля воріт у шкатулі. Ось як говориться про се в козацькій думі:

Оттоді то Хмельницький добре дбав,
Із правої руки, із мезинного пальця щиро-злотний перстень ізняв,
Із лівої кишені ключі виймав,
З-під пояса шовковий платок висмикав,
На слугу свого вірного добре кликав-покликав:
„Ей слуго ти мій, повірений Хмельницького!
Велю я тобі добре дбати,
На доброго коня сідати
До города Черкаського до пані Барабашевої прибувати
Королевські листи до рук добре приймати”.

Роздобувши листи, Хмельницький був дуже вдоволений і ніби то тим королівським листом збунтовав людей.

Але вернемось трохи назад. Ще перед тим, як добув він лист королівський од Барабаша, скоїлась сварка у нього з підстаростою Чаплинським – не знати добре зза чого. Підстароста почав приставати, що Богдан Хмельницький держить хутір Суботівський не по праву. А воно справді у Хмельницького не було документів на хутір, бо батько його держав його на слово од старости. Одного разу Чаплинський напав на Суботів – а Хмельницького як раз не було тоді вдома – забрав усе добро, худобу, збіжжя, а найменшого сина Хмельницького, хлопця 10 год, звелів так бити різками, що хлопець на другий день помер. Повернувшись до-дому, Хмельницький зараз кинувся до старости Конецпольського і став жалітись йому, а той одказав йому, що ся річ йому не належить і спровадив Хмельницького, щоб він позивався із Чаплинським у суді. Але ж хіба можна було у ті часи козакові знайти правду у суді проти шляхтича! Судці пораяли йому жалітись королеві. Тоді Хмельницький, бачучи, що з суду того нічого не вийде, викликав Чаплинського на поєдинок, сам-на-сам, але сей сам не пішов, а узяв із собою трьох збройних людей і з ними напав на Хмельницького. Хмельницький вихопив шаблю із пихви і гукнув: „Маю шаблю у руці, – ще не вмерла козацькая мати!" Кинувся на ворогів і попрогонив їх, але за сі слова Хмельницького вхопили й вкинули на якийсь час у тюрму.

На весні 1647 року Хмельницький подався у Варшаву до вищого суду позиватись за свій хутір, та й там нічого не помоглося. Тоді він обернувся до короля Володислава, що добре його знав з давніх часів. Король приязно стрів Богдана, і, як він росказав йому про свою кривду і про те бідування, яке терпить народ, Володислав одказав: „Здається, час би б усім вам згадати, що ви – вояки, маєте шаблі. Хто ж вам не дає постояти за себе? А я усе буду вашим добродієм". Сі слова короля були рішучі за-для Хмельницького. Вертаючись з Варшави, по дорозі він добре бачив, як Ляхи-пани, а з ними Жиди-орандарі, дуже тиснуть народ; бачив, що однієї искри було б доволі, щоб знялася страшенна пожежа. Народ терпів і мовчав, бо не бачив собі ні звідкіль допомоги. Як він приїхав до-дому, то зібрав потайну раду у густому гаю. Тут Хмельницький росказав козакам, що він бачив, їхавши по Україні, і показав їм листи короля, що одняв у Барабаша. Громаду так се зворушило, що усі кинулися до шабель і зараз готові були розпочати велике діло боротьби за волю, за рідний край. Але Хмельницький спинив їх і вговорив до якого часу не давати й знаку, що вони щось замишляють, а сам тим часом хотів залучити на поміч Запорожців і Татар. Та Поляки якось довідались, що він задумав щось непевне, і польський гетьман Потоцький схопив його та вкинув у тюрму.

Він навіть хотів, кажуть, повісити його, та, на щастя, полковник реєстрових козаків Кричевський (кум Хмельницького), що під доглядом його був Богдан, взяв його на поруки. Хмельницький утік на Запорожжя із сином своїм Тимошем і прибув туди перед Різдвом 1647 р. На Запорожжі його добре вітали і усі радо відгукнулись на його думку визволити з-під лядського ярма усю Україну. Хмельницький перезімував у Січі, а по весні із сином і де-ким з старшини Запорожськоі поїхав у Бахчисарай до Кримського хана . Тим часом Запорожці розсипались, переодягнені старцями та кобзарями, скрізь по Україні та закликали людей до повстання. Народ заворушився і сунув на Запорожжя, куди вже повернувся й Хмельницький. Хан йому дав помочи, звелівши Перекопському мурзі (генералові) Тугай-бею із ордою своєю йти на поміч козакам; а за-для безпешности хан зоставив у себе, як заручника, сина Хмельницького Тимоша. Сюди, у Січ кошовий зібрав велику силу Запорожців – і кінних, і піших, і голоту, що жила по запорожських хуторах, не маючи навіть у-віщо зодягтися (звалася вона „лугарями"), Козаки корсунського полка, що стояли з польським військом на Січи, збунтовалися, повязали свою старшину й пристали до Хмельницького. Назбіралося багато люду. Тоді на раді, усі в один голос козаки обрали Хмельницького гетьманом, і кошовий передав йому корогву, золоту булаву і срібну військову печать.

З сусідніх міст і сіл почали втікати сміливійші в степи до Хмельницького. Чутка про нього пішла по всій Україні, і люде готовили зброю й припас, щоб зараз пристати до козаків, як тільки прийдуть на Вкраїну.

Жовті Води та Корсунь

Заворушились і Поляки, почувши лихо, і задумали вгамувати те повстання, як колись за часів Наливайка та Остряниці. Але Хмельницький часу не гаяв і у квігні (апрілі) з усим військом своїм і Татарами, рушив з Січи, а дійшовши до Кодака, узяв його й зруйновав, щоб не мати по-зад себе тієї ворожої й дуже міцної кріпости. Польський гетьман коронний Микола Потоцький вирядив проти козаків свого сина Степана; у поміч йому дав ще й польного гетьмана Калиновського з військом; реєстровим козакам, під проводом Барабаша та полковника Кричевського, – того самого, що визволив був Хмельницького – Потоцький звелів плисти байдаками у-низ Дніпром; сам же рушив суходолом по-над Дніпром. Степан Потоцький зайшов далеко в степ і отаборився на річці Жовті Води, що вливається у Інгулець (річка ся тепер зветься Жовта, і тече у Верхнедніпровському повіті в Катеринославщині). Недалечко, між річкою і балкою Очеретяною, в Чорному лісі отаборився і Хмельницький, посковувавши вози, а Татари стали трохи далі. Незабаром по Дніпру припливли реєстрові козаки, вийшли на беріг у Камяному Затоні і зробили раду. На раді порішили пристати до Хмельницького, бо він стоїть за віру православну і вольності козацькі. Зараз поскидали старшину, що Поляки їм понаставляли і повбивали. Де-хто з старшини пристав до козаків – як от Кричевський, що потім був полковником козацьким. Усі реєстрові пристали до Хмельницького і другого дня поєднались із військом Хмельницького. Хмельницький зараз зібрав усе своє військо, вийшов з табору і кинувся на Поляків. Як зійшовся Хмельницький з Поляками, то не видержали вони того наскоку, стали поступатися до лісу. Коли оглянуться, а по-зад них ізнялася курява то Татари наскочили на них і почали „крутити веремя", як казали про їх звичай накидати на ворогів аркани, стріляти з сагайдаків, нівечити ворожі коні, галасати з усієї сили, топтати людей своїми кіньми і таке инше Страх напав на Поляків. А тут покинули їх ті реєстрові, що були з Потоцьким, а посланців до гетьманів перехопили козаки. Запросив Степан Потоцький миру Хмельницький зажадав, щоб оддав всю армату – Потоцький оддав. Пішли Поляки назад смутні та невеселі, але по дорозі у Княжих Байраках нагнали їх Татари і давай Поляків з польських армат класти. Потоцького, постреляного й підбитого узяли в неволю, і на другий день він і помер, а Шембекови, що дуже доїв козакам, як старшинував над ними, кажуть, голову одрубали. „Отеє вам, панове, – казали козаки – за те, що не схотіли з козаками у злагоді жити кращі вам були Жиди-збойці, як Запорожці-молодці!”

Багато набрали усякого добра козаки й Татари у польському таборі, армати й клейноди теж досталися козакам. Але Хмельницький не упився тією славною перемогою, – він добре знав, що ще є велика сила польського війська і що коронний гетьман Потоцький не подарує йому того. І от він три дні дав козакам спочити після бою, а тим часом впорядковував військо. Усього війська із Татарами було в його 16.000, і з ним рушив він на Корсунь. Але бачив він добре, що війська в його небагато, а через те він знов на хитрощі взявся. Кривоносові, або Перебийносові, як його взивали, із 6.000 козаків та Тугай-беєві він звелів зайти по-заду Поляків у густий ліс і в ньому поперекопувати усі стежки, понакидати паліччя, покопати рівчаки, а в самій гущавині постановити гармати і так дожидати Поляків. Разом з тим вислав він Микиту Галагана, з невеликою ватагою, щоб він заманив Поляків у той ліс. Побачили вони Галагана, зараз перехопили його й почали випитувати, де й скільки війська у Хмельницького. Галаган набрехав їм чимало. Налякалися Поляки тієї брехні і стали одступати до Богуслава, а Галаган узявся показати їм шлях, та, замість того, повів у той ліс, де засів Кривоніс. Несподівано іззаду наскочив Хмельницький. Поляки, перелякані, кинулися тікати у ліс і як-раз ускочили у болото, що було там. Вози й коні позагрузали у болоті. Стали вони обходити болото, і попали у глибокий яр, а там їх стрів Кривоніс із гарматами. Велика метушня зробилася у польському війську – перелякані тікали вони світ-за-очі. Вози, гармати, коні, люде, що не застряли у болоті, покотилися у яр, позастрявали у рівчаках, що покопали Кривоносові козаки, та у нарубаному дереві. Хмельницький, бачучи таке, вскочив у саму середину ворогів і у-пень розбив Поляків. Без числа побито їх, багато узято у полон, а з ними й гетьманів польських Миколу Потоцького та Мартина Калиновського і ще 80 значних. Велика здобич досталася козакам: гроші, гармати, корогви, клейноди й усякого добра чимало. Хмельницький зараз одпровадив послів у Січ, щоб сповістили про побіду; ними ж послав і подарунки: 4 корогви, 2 булави, 2 бунчуки, 6 казанів, 6 гармат, 1.300 талярів грошей, і прохав, щоб і надалі Запорожці помагали йому. Потоцького, Калиновського і 800 бранців Поляків подарував він Татарам, і ті погнали їх у Крим, сподіваючись великого за них викупу. Багато добра досталося й козакам. Ось як співається про се в козацькій думі:

Тоді козаки Ляхів догоняли,
Пана Потоцького піймали, як барана звязали,
Та перед Хмельницького гетьмана примчали;
„Гей пане Потоцький, чого у тебе розум жіноцький?
Не міг єси в Камянці Подільці пробувати,
Печеного поросяти, курицї з перцем та з шапраном уживати,
А тепер не зумієш ти з нами козаками воювати
І житньої соломахи з тузлуком уживати!
Хиба велю тебе кримському хану дати,
Щоб навчили тебе кримські нагаї сирої кобилини жувати!...”

У Корсуні Хмельницький одправив молебень і звідтіль рушив з усім військом до Білої Церкви. Тепер Хмельницькому легче було: Польща осталася і без гетьманів і без війська. Хмельницький без клопоту дійшов до Білої Церкви. З Білої Церкви розіслав Хмельницький по всій Україні універсали до Українського люду і підписався на них вже так: „Гетьман війська Запорожського і усієї України по обидва боки Дніпра". Закликав він усіх, хто вміє зброю в руках держати, щоб збірались оружно на добрих конях до Білої Церкви. „Не слухайтеся панів та підпанків як невольники – писав він в універсалах. – Ви сю землю зайняли, вигнавши звідси Татар. Ваші батьки купили її для вас кровю своєю, боронячи її від ворогів. А тим часом за неї накладають на вас податки, служби, панщину. Військо польське нищить ваше добро, безчестить ваших жінок і дітей. Підіймайтеся козаки й селяне, щоб Поляків до краю приборкати! Аж як у власній середині почують вони зелізо – побачать, як їх міста здобуваєте ви, – аж тоді дадуть вам вони свободу і чистий спокій!"

І рознісся по Україні сей поклик, і відгукнулася на його уся Україна – почалося повстання і на Волині, і на Поділлі, і в Галичині, і стали звідусіль люде прибувати до Білої Церкви, під гетманські корогви; везли з собою порох, кулі, зерно, борошно; йшли, бо вдома по селах вже дуже важко було сидіти: ніде не можна було знайти чоловікові, як що він не Поляк, а-ні захисту, а-ні правди; знущались з нього і пани, і підпанки, і Жиди, – знущались з віри, з пан-отців, грабували церкви і манастирі православні. І народ несчисленними юрбами потяг до свого гетьмана, бо сподівався з ним добути собі і дітям своїм волю та полегкість від тяжких мук, найти у нього правду, якої ніде не видно було. Але не всі втікали, а ті що пооставались, забирали панське й жидівське добро, худобу, збіжжя, розбирали панські грунта й поля. Заводили скрізь між собою виборний лад, настановляли собі своїх отаманів. З кількох сіл складалася сотня і вибірали собі сотника, що був не тільки начальником на війні, але й управителем і судєю. З сотень складалися полки; таких полків за Хмельницького було вісім по сей бік Дніпра і вісім цо той; полк вибирав собі полковника; всю старшину вибірали, так само священників і все духовенство. Котрі ж були охотніщі до війни, ті ватагами йшли до Хмельницького або збиралися у полки та йшли „чистити Україну". Сі полки, чи як їх звали загони, були чималі: у Кривоноса було тисяч 20 або 30, а в инших по 1-2 тисячі. Кривонос орудовав на Волині проти недоляшка, перевертня українського князя Вишневецького, що палав ненавистю до козаків; на Поділлі орудовав Ганджа та Морозенко; коло Київа та Чернигова – Лисенко-Вовгура та Харченко-Гайчура. Не попускали тепер козаки нікому. Довго терпіли вони муки, а тепер вони вилилися у кріваве море і затопили усю Україну, від Припеті до Дністра. Цілими табунами тікали Поляки і Жиди у Польщу, бо нікого не милували повстанці. Мстилися тоді на Поляках і Жидах за свої кривди часом нелюдськи і немилосердно: побивали старих і малих, жінок і дітей, і усяково знущалися. Не диво, коли й самі зазнавали такого. Ще свіжо памятали люде нелюдські кари після останнього повстання, як Потоцький козаків на паль вбивав і иньшими муками мучив. На Вишневецького Хмельницький писав до короля, що він козаків і священиків мучив, лупив, на паль сажав, сверлом очі казав викручувати і инші нечувані муки задавати. А хто згадає про всю наругу, яку приходилося людям терпіти стільки часу, про те, як безчестили жінок і доньок, били, глузовали, казали робити тяжку працю панщину, то не диво буде, що назбиралося злости і в сих повстанцях. Жах обняв Поляків:

„Що далі йдуть, і в яке місто прийдуть, і все їм війська прибуває з усяких станів людей – окрім Ляхів тільки: і Жидів багато хреститься й пристає до війська; а Лях хоч би й схотів хреститися, та їх не приймають, а всіх побивають", – пише сучасний чоловік, що їздив по Україні.

Але не всі думали про те, щоб мститися, грабувати, забивати. Далеко більше народу силкувалось вільне, безпанське життя повернути собі на добро. Заводили краще хазяйство, ставили школи, шпиталі, церкви, заводили хори півчі, закликали майстрів, щоб малювали гарні ікони і різбили іконостаси (тоді бо вся краса й все добре і гарне у наших людей в церквах було). Архидиякон Павло з Сірії, що переїздив через Україну за Хмельницького, дивувався, як розвинулося й покращало українське життя за той час, як Україна позбулася Поляків. „Козаки опанували край, поділили землі між собою, і рубають ліси, випалюють коріння, засівають землю"; де стояли глухі ліси, поставали села, поля: „бувши перед тим в неволі і пониженню, живуть тепер раді, веселі, свободні, набудували соборних церков, поставили прегарні ікони, святі іконостаси, корогви; з новим запалом почали вони проголошувати свою віру, дуже пильно займаються вони наукою, читаннєм і співом церковним". Хвалить Павло їх милосердя до убогих, калік і сиріт, що так намножилося під час війн з Поляками. Дивується, що діти всі, навіть сироти вміють читати. „Письменних особливо побільшало від часу Хмельницького; продовж, Боже, йому віку, що визволив сї міліони православних від кормиги іх ворогів" – каже він.

Се не були розбійники, що тільки чужого добра жадають та чужої праці, а люде, що повставали з зброєю в руках, на те, щоб здобути свободу і змогу жити по людському.

Уся Україна тоді повстала і освободивши землю, ставши панами на неї, на всі груди засьпівали:

„Та не буде лучче, та не буде краще
Як у нас на Вкраїні,
Що немає Жида та немає Ляха,
Немає унії.”

Зажурилися Поляки, що їм діяти! До всього того взяв та й умер король Володислав, а нового треба було, по звичаю, з пів року вибірати... Але не дуже тішився й Хмельницький, бо він не сподівався так тяжко погромити Поляків, і не треба було йому того.

Хмельницький, ставши на чолі народнього повстання, бажав не більш, як тільки щоб вернути давні порядки козацькі, і ще після Корсунської побіди просив короля, щоб збільшив реєстр до 12.000 та звелів заплатити за давні роки. Мабуть, іще було в його на думці – обмежити сваволю панів, зміцнивши владу королівську: „не так король, як королевенята" – мовляв Хмельницький. Але дальше сього він не йшов.

Хмельницький стояв під Білою Церквою та ждав, що Поляки у Варшаві на сеймі урадять. Там було всячини: одні справедливо говорили, що не диво, коли козаки в такій неволі повстали – треба дати їм більші права, то буде гаразд; инші казали, що попереду треба приборкати козаків силою, а тоді вже робити порядки. А врешті зробили ні так, ні сяк, а послали до козаків комісарів, щоб з ними дійти до згоди. Послали Адама Кисіля, що все стояв за згоду, а тим часом заходились збірати військо і зібрали 36.000.

Під Львовом та Замостям. Битва під Пилявою.

Тим часом на Вкраїні повстання ширилося все більше. На лівому боці Дніпра мало не усю теперішню Полтавщину мав тоді один чоловік – князь Ярема Вишневецький. Син православного батька і небіж митрополита Петра Могили, він ще у польській школі зробився католиком і, як перевертень, став лютим ворогом і батьківської віри й свого народу. Він був дуже багатий, бо мав свої землі й палаци ще й у Галичині, на Поділлі та Волині; свого власного війська у нього було більш як 8.000. Князь сей, коли почав Кривоніс нищити шляхту й Жидів у Полтавщині, зібрав свою челядь і потяг з своїх лівобережних грунтів у свої Волинські маєтності. Тут, саме тоді як він переплив Дніпро, перейняв його своїми послами Хмельницький і умовляв згадати, що він Українець з православного роду та радив одчахнутись від ворогів-Поляків і пристати до своїх рідних братів та оступитися за свою рідну Україну. Не схотів послухати Ярема послів і звелів посадити їх на гострі палі. Тоді й Хмельницький закипів помстою за ту наругу і звелів Кривоносові йти на Волинь і плюндрувати маєтності князя Яреми. Городи й села з радістю стрічали Кривоноса і приставали до його, мовляючи: „тепер у нас свій пан-гетьман Богдан. Не хочемо ми лядського духу, не хочемо узнавати Вишневецького за пана!" – Так вигукували Немирівці, віддаючи свій город Кривоносовій ватазі. Як люта звірюка розпалився князь Ярема, почувши таку зневагу від міщан свого города, і накинувся на Немирів, щоб одняти його у повстанців. Довго бились козаки, але міщане не видержали і мислили, що коли скоряться, то матимуть собі милосердя од свого князя. Та не помилував він їх, як узяв город – звелів карати Немирівців найлютішими муками: казав парити горячою водою, рубати людей на шматки, і сам при тих муках стояв та гукав: „дошкуляйте їх добре, нехай чують, що вмирають!" Не кращий був і Кривонос од Яреми, коли допадеться до Поляків або Жидів. Але ж Кривонос був темний мужик, а Вишневецький – просвіщенний, великий пан; він уважав повстанців за скотів, але й сам був не кращий у свойому хижацтві.

Тим часом Кривонос опанував міцне, оборонне місто Полонне, де поховалося багато Поляків та Жидів, і порізав їх як худобу. Накинувся на його князь Ярема з своїм військом. Довго билися вони, довго ганяли один за одним по Волині, перейшли й на Поділля, від Константинова до Бара. У Барі тоді стояв Андрій Потоцький, син гетьмана, із драгунами. Кривонос розбив їх і побив до одного, а Потоцького узяв у полон і одпровадив до Хмельницького. Звідтіль Кривонос подався до Каменця, але не подужав його взяти. Під Махнівкою розбив він військо Вишневецького і трохи самого Ярему не спіймав на списа, та той якось вивернувся й утік.

За кілька тижнів після Корсунської битви Україну геть „вичищено". Разом з польською шляхтою зникла й українська православна: шляхтичі православні одні пристали до козаків (щось із 2.000), инші – поховалися по манастирях, найбільш у Київо-Печерській Лаврі. Київське, Чернигівське та Браславське воєводства і східня частина Подільського – опинилися в руках народа; в руках Поляків оставався один лишень Каменець-Подільський – не можна було підступитися до нього. З осени помста перекинулась на Волинь – почали „вичищати" й тут.

Тим часом поки загони козацькі орудовали на Україні і вигубили та вигнали на усім її просторі трохи не всіх Поляків та Жидів, сам Хмельницький все стояв під Білою Церквою – дожидав з Варшави одповіді на свої листи. На сеймі ухвалили вислати до Хмельницького послів з Адамом Кисілем на чолі. Але бачучи велику силу, що купчилась коло Хмельницького, уряд польський вислав посла й до Московського царя – прохав його помогти Польщі проти козаків. Лист сей перехопили козаки, і Хмельницький побачив тоді, що перемовами тими Поляки хочуть тільки прогаяти час, поки надибають собі звідкіль-небудь помочи. Тоді Хмельницький покинув умовлятися із Поляками, подався з Білої Церкви і дійшов до р. Случи, що була на гряниці Волині та Київського воєводства, де були козацькі землі. Тому то й у пісні співали: „Ой чи бач, Ляше, що по Случ наше". Польське військо стояло табором коло р. Пилявки, на Волині. Над ним було аж три начальники – „региментарі": князь Заславський, князь Конецпольський і князь Остророг. Усі сі князі були великі пани, але нікчемні вояки, і козаки сміялися з них, мовляючи: „зібралася перина, дитина та латина козаків воювати". Заславського прозвали периною за те, що був дуже ніжний і тендітний; Конецпольського – дитиною, бо був ще молодий (ледве 20 літ мав) та дуже палкий, а Остророґа латиною – за його вченість. Під їх корогви зібралося коло 60.000 самої шляхти, а з ними без числа челяді й возів з усяким панським добром. Пани виїхали на війну, як на який бенкет; попривозили з собою усяких напитків та наїдків, перини, подушки, дорогі килими, намети; повбіралися усі у шовки та оксамити, понавозили срібних та золотих кубків, чарок, таців (підносів), тарілок, пишаючись один перед одним своїм багацтвом. Бенкетували й гуляли пани наче в себе дома. „На-що нам гармати, – вигукували пьяні пани – коли ми розженем усе се хлопство канчуками! Не помагай, Боже, ні нам, ні козакам, тільки дивися, як ми трощитимемо се бидло!" Так вигукували вони, вихваляючись один перед другим. Хмельницький довго морочив Поляків усякими перемовами для того, щоб дождатися, поки надійдуть инші полки та Кримський хан, що до нього послав він своїх послів. 13-го серпня (августа) почалися перші наскоки, і Полякам не дуже щастило. Аж ось надійшла й допомога од хана – правда не вся орда, а частина. – Але щоб Полякам здалося, що Татар прийшло багато, він звелів полкові Кривоноса вивернути кожухи і, гукнувши „Аллах!", ускочити в польський табор. І справді, се так налякало Поляків, що вони з переляку не знали, що й почати: усяк командував, робив по-свойому, ладу не було ніякого. Хмельницький, з своїми підручними Чарнотою, Кривоносом та иншими, розбив їх і багато потопив у річці тоді, як польські корогви натовпилися на греблю. Навмисне заманив їх сюди Чарнота. Бачивши таке лихо, Конецпольський переодягся у селянську одежу і втік, а за ним і Заславський верхи, покинувши свої карети, пребогаті убрання й свій полк німецький. Як дозналися про теє у польському таборі, то на все те величезне військо напав такий переляк, що вони, кинувши в таборі все добро, повтікали. Тікали без памяти так, що деякі аж за Вислою опинилися, – як сміявся потім Кисіль. – „Кожен кричав „стійте!", а сам аби до коня допався, летів без очей, аби не зостався", – глузували з них Українці. Хмельницький зараз взявся догонити їх із своїми козаками. Рубали, брали в неволю. Найбільш полягло Поляків під Константиновом, бо під їх натовпом завалився міст на р. Случі. Козакам у таборі досталося 120.000 возів із кіньми, 80 гармат і на 10,000.000 злотих усякого добра. Корогви, вуздечки, щити й шоломи, срібний посуд, шаблі, соболі, кожухи, блакітні хустки персіянські, рукомийники, шаплики, у котрих купалися пани, варення, цукерки та усякі наїдки, пиво, мед, вина та наливки – усе те досталося до рук козацьких.

„Тоді не один козак за Хмельницького Бога просив,
Що не один панський жупан зносив”.

Тим часом недобитки-Поляки утікли аж у Львів. Тут вони обрали собі гетьманом Ярему Вишневецького. Він почав збірати гроші на оборону з львівських купців, міщан, панів; з церков і манастирів не тільки католицьких, але й православних забирали гроші, золото, срібло з престолів, з образів. Але забравши гроші, Вишневецький покинув Львів і подався до Варшави, бо боявся, щоб Хмельницький не рушив туди. А Хмельницький з-під Пиляви пішов у Константинів і узяв його без найменшого клопоту, а звідтіль подався на Збараж. Із Збаражу повтікали усі люде, то він узяв тут багато пороху і 50 гармат і поруйнував костьоли. На раді, що він зібрав, багато де-хто з старшини, з Чарнотою на чолі, та прості козаки, радили йти далі на Варшаву і до останку зруйнувати Польщу, визволити Україну з-під лядської кормиги, зробити її самостійною. Але Хмельницький був тієї думки, що користуватись своєю удачею треба, не хапаючись, бо, мовляв, коли б у се діло не встряли сусідні держави? А надто його здержували од того українські шляхтичі, як от Немирич та Виговський. За-для того ж, щоб повернути на щось ті великі сили, що були під його рукою, він вирушив у Галичину. Український люд в Галичині підіймався і тут так само, як на Волині. В Теребовлі міщане завели у себе козацький устрій, настановили сотників, здобули замок, почали розбивати сусідні двори шляхетські, нищити Поляків. Таке саме було в Товмачі, Заболотові, Рогатині, Потиличі, Янові та в инших місцях. Міщане пристають до козаків, підіймають сусіднє селянство, і збройними ватагами ходять на сусідні польські замки й двори, розбивають костьоли й манастирі католицькі, а Ляхів обіцяють „не живити ні одного на світі". Так само дрібна українська шляхта приставала до козаків. Особливо піднялася вона на Покутю, а головою її був Семен Височан. В Калущині на Підгірю, селян-повстанців зібрався полк з кількох тисяч, здобув собі гармати й гаківниці з польських замків і розбивав сусідні двори панські.

Хмельницький обложив навкруги Львів і почав стріляти з гармат. З такими потугами, які були у Хмельницького, йому легко було опанувати містом, та йому сього зовсім не треба було – він із Волині прийшов сюди, аби не стояти на одному місці. Саме тоді на сеймі вибірали нового короля. Хмельницький нетерпляче чекав того вибору, бо аж новий король міг розпочати переговори як слід й добути козацтву та народові українському якісь права й уступки від сейму.

Хмельницький подав свій голос за меншого брата Володислава Яна-Казімира, бо сподівався, що він буде прихильний до Українців. Два тижні простояв Хмельницький під Львовом. Поляки спалили передмістя і засіли в місті. Козаки приступали то з того, то з другого боку. Бомбою з гармати запалено жидівську синагогу; пожежа розкинулась геть по місту. Тоді вже виставили Поляки білу корогву і згодилися піддатися; послали послів до Хмельницького, просили помилувати Львів; Хмельницький сказав, що за для Українців львівських помилує, але нехай заплатять 200.000 червінців викупу, тільки їх вже перед тим вичистив Вишневецький. Просили зменшити окуп – не зменшив, бо обіцяв ті гроші Тугай-беєви. Заплатили таки – то грішми, то річами коштовними, ще й обід козакам справили. Як пішли козаки, то Поляки раділи, що з душею осталися; вважали то чудом і сказали, що то святий Ян з Дуклі оборонив місто од козаків і Татар. На честь святого того міщане й памятку поставили: стовп з статуєю св. Яна, що й тепер стоїть.

14 жовтня (октября) козаки з-під Львова пішли під Замостя, (в Холмщині, в теперішній Люблинський губ.) на саму гряницю України.

У Замості стояло 10.000 війська, що зібрав Вишневецький. З тим військом, що мав Хмельницький, він міг би взяти ту кріпость без клопоту, але він аж три тижні простояв тут та удавав, що облягає – все дожидався вибору короля.

Нарешті приїхав аж 17 листопада (ноября) посол од нового короля. Вибрали таки Яна-Казімира. Він сповіщав Хмельницького про свій вибір, обіцяв всякі полекші козакам і вірі православній, та просив Хмельницького перш за все відступити від Замостя. Хмельницький виявляв велику радість, казав стріляти з гармат і сказав, що зараз їде на Україну, сповняючи волю нового короля. З Замостя узяв невеликий окуп, всього 20.000 злотих, і повернув на Україну.

Хмельницький у Київі

Перед Різдвом прибув Хмельницький із військом і старшиною у Київ. Митрополит Сильвестр Кос з патріархом Єрусалимським Паісієм, що тоді пробував у Київі, і з иншим духовенством виїхали на зустріч Хмельницькому далеко за місто. Сила народу зібралося і радісно його витали: дзвонили в усі дзвони, палили з гармат. Проїхавши крізь Золоті ворота, він серед старшини наблизився до собору св. Софії. Там його вітало духовенство, а студенти Академії й школярі приймали його латинськими та українськими віршами, називаючи його Мойсеєм, що народ український визволив з кормиги польської, як Мойсей з єгипетської; величали спасителем і хранителем України, Богом їм даним і на знак того Богданом названим.

З патріархом, митрополитом та деким з духовенства Хмельницький розмовляв потім часто, і тут вперше одкрилися йому очи на те, що робив він і що міг зробити для України, для свого народу. Досі він мав на думці тільки козацькі кривди, а про селян не дбав. Але тепер побачив, як увесь народ простягає руки до нього і жде од нього порятунку. В Хмельницькому сталася в Київі велика переміна. Та було й инше де що, що підіймало його дух і надії. Сусідні держави побачили, яку силу тепер має Хмельницький, шукали його приязні й союзу. Турецький султан Ібрагим, Кримський хан Іслам-гірей, Семигородський воєвода Юрій Ракочі, Молдавський Господарь Василь Лупул, Московський царь Олексій Михайлович – поприсилали до нього послів. Пізніш присилала послів ще й Швеція. Тепер Хмельницький став иначими очима дивитися на діло – тепер він неначе вперше зрозумів, що він не хлоп-повстанець, а „Гетьман з ласки Божої та по волі народа". Досі він мав перед очима тільки справу козацьку – а тепер зрозумів, що се дрібниця; треба брати ширше, треба думати про те, як би од Польщи визволити увесь Український народ, щоб він міг жити вільний і сам собою правити, під обезпекою козацького війська. „Доказав я, про що не думав – тепер докажу, що надумав, – казав Хмельницький – визволю з лядської неволі увесь народ Руський (себ-то Український). Попереду воював я за свою кривду, тепер воюватиму за нашу православну віру. Поможе мені весь народ аж по Люблин, по Краків, я од народу не одступлюся, бо то права рука наша".

У місяці лютому (февралі) приїхали комісари (Кисіль, воєвода Київський, брат його та инші) від короля Яна з дарунками, привезли ласкаву грамоту королівську, де Хмельницькому король давав гетьманський титул (досі тільки звали гетьманами, а писали „старший війська Запорожського") та дорогі клейноди (булава з самоцвітами, корогви з білим орлом та іменем королівським, труби й бубни срібні). Хмельницький вийшов до послів із булавою; по-перед його несли бунчук і корогву. Се він робив для того, щоб комісари бачили, що він і без їх ласки, з волі свого народу, давно вже Гетьман, і їх клейнодів не дуже потребує. Коли Кисіль почав мову і згадав про ласку короля до козацького війська, то не витерпів полковник Дженджалий і закричав: „король як король, але ви, королевинята, князі, багато броїте – от і наброїли!" Коли польський комісар спитав, скільки матимуть тепер козаки війська, Хмельницький одказав: „на-віщо вам? Скільки схочу, стільки й буде". Взагалі, польські посли почували себе ніяково, бо Хмельницький бачив, як до нього ставляться сусідні державці, добре знав лукавство панів і чув, що він має силу, а через те поводився із послами незалежно. Старшина й козаки по-всяк-час виявляли до них свою ненависть і докоряли Полякам тими муками, що терпів од них Український народ. На обіді у Адама Кисіля Гетьман, між иншим, промовив: „виверну вас усіх, Ляхів, догори ногами і потопчу так, що будете під моїми ногами, а напослідок вас цареві Турецькому в неволю оддам! За гряницю війною не піду, на Турчина і Татарина шаблі не підійму – доволі маю тепер на Україні, на Поділю та Волині. Доволі простору, достатку й пожитку в землі і князівстві моїм, по Львів, Холм і Галич. А ставши над Вислою, скажу дальшим Ляхам: „сидіть і мовчіть, Ляхи!" І дуків і князів туди зажену! А як будуть за Вислою брикати, знайду я їх і там певно! Не стане мені на Україні нога жадного князя або шляхетки; а схоче котрий з нами хліб їсти – нехай війську Запорозькому буде послушний!"

„Малий я і незначний чоловік, але з волі Божої став я самовладцем і самодержцем руським (українським)!"

„Лядська земля згине, а Русь (Україна) буде панувати! – скоро, ще сього року!"

Довгий час прогаяли польські комісари у Переяславі, силкуючись дійти з Гетьманом до якихось умовин, та ні до чого, як треба, не договорилися, – крім того, що до Зелених Свят ні козаки, ні Поляки, не повинні воюватися. З тим і поїхали польські посли. Обидві сторони бачили, що без війни діло не обійдеться, і почали до неї наготовлюватись.

Зборівська угода

Як тільки комісари повідомили короля, що Хмельницький не хоче миритися, король зараз почав збіратися до війни. Всю шляхту покликано в похід (се звалося „посполите рушення"). Тим часом Хмельницький літом поєднався з Кримським ханом на Чорному шляху, і вони разом рушили на Волинь, бо під Збаражем (містечко на гряниці Волині й Галичини) зібралося польське регулярне (постоянне) військо під проводом Фірлея. Головний табор польський стояв під містечком Константиновом, але на військовій раді постановлено було одійти до Збаража, бо то було захистнійше місце. Сюди вони перевели своє військо і окопалися. Зявилися козаки й Татари коло окопів і розпочали свої герці. Се був козацький звичай тогочасний, що виходили або виїздили наперед одважні і гострі на язик молодці і глузуючи, дражнячи, дратуючи і насміхаючись, силкувалися тим викликати за окопи ворога на герць, щоб помірятися з ним силами сам-на-сам.

Так минув перший день. Другого дня почалося справжнє бойовище. Козаки й Татари усе стискали облогу, і Поляки один за одним кидали їм окопи свої та переходили близче до міста. Козаки тісніще обступали їх і за ніч насипали такі високі вали, що з них на вибір можна було вціляти у кого завгодно з-поміж ворогів. Міцно держалися Поляки за своїми окопами, – а то через те, що у них був Вишневецький з своїм полком: він вдержував їх і умовляв не тікати і не кидати міста, та ще до того й облога була така тісна, що навіть і продертися нікуди було. Вже не стало й харчів військового припасу, почали вже й падло їсти, а тут ще й вода у річці засмерділася, бо у ній гнили убиті люде і коні; туди стікала із дощовою водою і усяка нечисть з-під такого несчисленного натовпу людей, коней і худоби. Воєвода Кисіль, що був при війську, просив Хмельницького помилувати Поляків, випустити їх, але Хмельницький загадував їм такі тяжкі умовини, як віддати йому Вишневецького й инших начальників, а тоді нехай усе військо виходить і складає свою зброю йому до ніг. Не приставали Поляки на такі тяжкі і ганебні умовини і знов мусіли братись до зброї. Тільки й надії було, що на королевське військо. Раз-у-раз вони благали короля прийти скоріш, бо далі не видержать. Король бачив, що пропаде військо, і пішов на поміч, не ждучи всіх шляхетських полків. На дорозі оголосив, що Хмельницький зрадник і ворог, що він його скидає з гетьманства, а на його місце настановляє иншого – Забуского якогось. Легко було сказати. Хмельницький по-всяк-час мав певні звістки про те, що робиться у ворогів, і покинувши частину свого війська під Збаражем, з рештою подався під Зборов, і там застукав короля з його військом. Літо того року було дуже дощове; багнюка по дорогах стояла велика, річки порозливалися, і трудний був за-для Поляків той поход. Як на те, ще й тумани постоянні не давали ніяк польським роз'їздам завчасу побачити козаків, – вони були певні, що Хмельницький із військом був ще далеко, то не дуже й стереглися. А Хмельницький був вже таки тут; Поляки почали переходити по мостах через річку. Ледве половина їх війська перейшла на другий бік і сіла спочити та пообідати, як у Зборові задзвонили у всі дзвони. По тому знаку, як з-під землі, виросли перед переляканими Поляками козаки, а з ними й Татари, і почалася страшенна різанина. 5.000 Поляків, самих панів, не кажучи про слуг, лягло тут трупом. Кров річками текла по рівчаках. Гармати, вози з усяким добром, багато зброї досталося до рук козаків. Ледве над вечір король із половиною війська утік на той бік річки і отаборився там на ніч. Перелякані сиділи купами Поляки, дожидаючи на ранок смерти, бо помочи нізвідкіль було сподіватися. А тут ще, як на те, поміж військом пішла поголоска, що пани й король хочуть покинути табор і тікати. Сталося се, мабуть, через те, що справді, два ротмістри із своїми ватагами нишком вибралися з табору і втікли. Як почув король, яка буча счинилася у переляканому таборі, зараз звелів подати йому коня і виїхав з непокритою головою, щоб усі могли бачити його по-між лавами його війська, вигукуючи: „Ось я, король ваш. Не тікайте, діти мої, не кидайте мене!" Сльози капали з очей короля. Жовніри зраділи, побачивши його, і ожили. „Не втечемо!" гукали вони: „бо тепер ми певні, шо король не покине нас!" Тим часом на раді начальників положили послати до Хана послів, щоб умовити його одступитись од козаків. І се удалося! Хан сказав, що одступить від козаків, коли король заплатить йому гроші за всі роки і позволить Татарам набрати собі людей в неволю на Україні і в польських землях, а Хмельницькому король аби дав, чого він схоче. Король пристав на се. Тоді хан почав намовляти Хмельницького, аби сказав королеви, чого хоче від Поляків, і на тім помирився. Хмельницький почав хана відмовляти, нагадував йому присягу його союзну; але хан не слухав і намагався, щоб Хмельницький мирився. Мусів тепер Хмельницький пожалкувати, що не воював Поляків торік, як мав їх у руках, а тепер хан ним командував. Мусів миритися, бо иначе б хан перекинувся до Поляків. І от саме в той час, коли козаки вже розвіяли були королівську варту і вже от-от були б схопили короля, розлігся по полі могутній вигук Гетьмана козацького: „Згода!" Зупинилися козаки і одступили. Почали переговори. Ось на яких умовах уложено було так звану Зборівську угоду:

1. Король оставляє Запорожському війську усі його давні вольності, а за для того він повинен дати нові привілеї.

2. Козаки житимуть тільки в трьох воєводствах: Київському, Браславському і Чернигівському, а Волинь, Поділля й Галичина оставаються, як і раніш, під Польщею. Війська реєстрового на сій простороні має бути 40.000. Посполиті, що живуть у королівських маєтках, повинні одбувати свої повинності, а ті, що по шляхетських маєтках, повинні слухатися своїх панів.

3. Чигирин з округою має бути при булаві Гетьмана, яко його столиця.

4. Усе, що діялося під час колотнечі, нехай забудеться на віки, нікому кари за те не повинно бути.

5. Король пробачає усім тим з шляхтичів, хто записався був у військо козацьке, і як що у кого з них одібрано за те його родові чи коронні маєтки, то на сеймі має бути їм повернено.

6. Там, де житимуть козаки, коронне військо не повинно стояти постоєм.

7. Там, де пробуватимуть козацькі полки, Жиди не можуть мати а-ні власности (собственности), а-ні орендувати, а-ні навіть просто проживати.

8. Митрополит Київський має право засідати у Сенаті. На першому ж сеймі мусить бути постановлено, щоб скасувати унію, як у Короні (в землях, що під Польщею), так і у Литовському князівстві, і щоб про непорушність церков і маєтків, до них приписаних, зроблено було постанову так, як того бажає Київський митрополит і усе духовенство.

9. На усіх урядах у воєводстві Київському, Браславському і Чернигівському, повинні бути тамошні пани грецької віри (православні).

10. Єзуїти не мають права пробувати у Київі і там, де є українські школи. Школи, що заведено здавна, повинні оставатися цілі.

Після того, як підписано було сі умовини, військо розійшлося. Татари, вертаючись до-дому, грабували по дорозі і погнали у Крим великий – кілька десятків тисяч – ясир: набрали в неволю жінок, дівчат і молодиць.

Було се дуже багато, як порівняти з тим, чого хотів Хмельницький, подіймаючи повстання. Але як згадати, чого він думав дійти пізніш, коли ото не захотів годитися з комісарами у Переяславі та наново почав війну – се було дуже мало. Хмельницький почав наново воювати, бо хотів Україну зовсім від Поляків визволити, зробити її вільною, свобідною. А тим часом мусів годитися на те, аби знову на Україну верталися польські пани, і всі, хто не попав між ті 40 тисяч козаків, мали бути знову панськими кріпаками, робити на них як давніш. Сорок тисяч козаків, та деякі права для православної віри, для православних духовних та панів – а для українського селянства сливе нічого або таки й зовсім нічого!

Сумно верталося козацьке військо з походу, і з жалем стрічали його на Україні. За той час, коли козаки воювали з Поляками, військо Литовське пустошило Україну; козаки дуже турбовалися за свої сімї, але все трималися, слухалися Гетьмана, щоб з Поляками покінчити. А от як покінчили! А Татарва розкинулася по Україні, забираючи безборонних людей в неволю за королівським дозволом.

Люде не знали, що Хмельницький не волею замирився, і що то не з його вини орда людей брала. Нарікали на Хмельницького, проклинали його, що позволив орді людей забирати:

Бодай тебе, Хмельниченьку, перва куля не минула,
Що велів Орді брати дівки й молодиці!

Оповідали про нього навіть, що він умисно людей убезпечував своїми листами, аби Татар не боялися, з міст виходили, а тоді Татари з засідок випадали й людей, в неволю забирали.

А тут пани польські, покладаючися на згоду, почали вертатися на Україну, або присилали своїх управителів. Хмельницький знав, який жаль між людьми підніметься, як пани схочуть старі порядки заводити. Тому відтягав се скільки міг: казав, що шляхті не можна вертатися, поки сейм затвердить Зборівську умову. Але потім, як сейм затвердив, таки мусів пускати шляхту, мусів списувати реєстр козацький. Списував теж так, що в військо козацьке може три рази стільки війшло ніж скільки мало бути: записував цілі сїмї, до кождого козака додавав двох помічників, та осібні ще козацькі охочо-комонні полки позаводив. Але хоч би й сто тисяч в козаки завів – що то значило для України? Таки більше людей мусіло вертатися в кріпацтво. Мусів сам наказувати людям, щоб панів слухалися, мусів сам карати за непослух. А людям через те до Хмельницького серце відпадало; не всї розуміли, що він то не з власної волі робить – та й хоч би не з власної волі, то чи людям було лекше?

Бачив се все Хмельницький і міркував, що не обійдеться без нової війни з Польщею. Як буде пильнувати трактату та згоди з Поляками, то сам зійде на польського слугу, а народ Український від нього одвернеться. Та й сам він не того ж хотів.

Почав помалу збиратися до нової війни, щоб Польщі збутися. Шукав собі помочи за границею. Знову хана намовляв на Польщу, а крім того заходився у турецького султана, що під своєю рукою мав хана, як підручного свого: хотів Хмельницький, щоб султан наказав ханови помагати Хмельницькому. Та й Московщину силкувався привести до війни з Польщею. Московщина перед тим дуже сильно потерпіла від Польщі, і та забрала від Москви пограничні землі; бояре московські і хотіли б почати війну, щоб вернути втрачене, і боялися. Довго вагалися, слухаючи намов Хмельницького, поки нарешті наважилися.

Сина свого, Тимоша, Хмельницький хотів оженити з донькою волоського господаря Василя Лупула, сподівався з того мати поміч з Волощини, а може й думав з часом побачити сина господарем молдавським. Лупул згодився на се охоче, а потім став крутити; відмовляв його другий зять, пан литовський Радивил, великий ворог козаків. Хмельницький, розгнівавшися, зовсім несподівано, в осени 1650 р. напав на Волощину з 16.000 „сватів", як він казав, і наробив тут страшної руїни. Ось як стара дума оповідає про се:

Із Низу Дніпра тихий вітер віє повіває,
Військо козацькеє в поход виступає!
Тільки Бог святий знає,
Що Хмельницький думає, гадає,
Об тім не знали ні сотники,
Ні атамани курінниї, ні полковники...
Як до Дністра прибували,
Через три перевози переправу мали.
Сам Хмельницький наперед всіх рушав
До Хотина прибував, до Василя молдавського листи посилав:
„Ей, Василю молдавський, господарю волоський!
Чи будеш зо мною биться, чи мириться?
Чи городи свої волоськиї уступати,
Чи червінцями полумиски сповняти?”
Тоді ж Василий молдавський, господар волоський
Листи читає, назад одсилає,
А в листах приписує:
„Пане гетьмане Хмельницький,
Батьку Зінов Богдане чигринський!
Не буду я з тобою ні биться ні мириться,
Ні городів тобі своїх волоських уступати,
Ні червінцями полумисків сповняти!
Не лучче б тобі покоритися меншому,
Нежели мені тобі старшому?”
Отоді ж то Хмельницький, як сії слова дочував,
Так він сам на доброго коня сідав,
До города Сороки поїзжав,
На город Сороку поглядав, іще стиха словами промовляв:
„Ей городе, городе Сороко!
Ще ти моїм дїтям козакам незаполоха –
Буду я тебе доставати,
Буду я з тебе великиї скарби мати,
Свою голоту наповняти,
По битому таляру на місяць жалування давати!”
Отоді то Хмельницький як похваливсь,
Так гаразд добре й учинив:
Город Сороку у неділю рано знад обіддя взяв,
На ринку обід пообідав,
К полудній годині до города Сучави припав,
Город Сучаву огнем запалив і мечем ісплїндрував,
Тоді Ляхи із города із Сучави утікали,
Василю молдавському знати давали.
То Василий молдавський до Яс прибуває,
Словами промовляє:
„Ой ви Яси мої, Яси, були єсте барзо красні,
Да вже не будете такі, як прийдуть козаки”.
То пан Хмельницький добре учинив:
Польщу засмутив,
Волощину побідив, гетьманщину звеселив.
В той час була честь, слава, військовая справа!
Сама себе на сміх не давала,
Неприятеля під ноги топтала.

Білоцерківська угoда і третя війна

Лупул мусів заплатити Хмельницькому великі гроші, аби пішов собі з Волощини з своїм військом, і на Різдво обіцяв віддати доньку свою за Тимоша Хмельниченка.

Вже у лютому (февралі) 1651-го року знову почалася війна: польський гетьман Каліновский вступив в Україну, – бо полковник браславський, славний козак Данило Нечай забрав до свого полку сусідні округи Подільського воєводства; Каліновский велів йому іти геть, а Нечай не послухав. Але під Браславом, у містечку Красному, де стояв Нечай із військом, КаліновскиЙ напав на нього, погромив козаків (тоді була мясниця і козаки гуляли). Нечай наложив там головою.

Каліновскнй з-під Красного подався на Винницю. Там його стрів инший славний полковник Іван Богун, що його дуже любили козаки й народ. Богун хотів задержати на який час Поляків, поки до його прийде підмога од Хмельницького. Одного разу він вийшов на зустріч Полякам, і після першої потички, немовби то перелякавшись, козаки утікли у манастирь, що стояв по той бік р. Бугу. На льоду ще загодя були порубані ополонки, а щоб їх було не знати, по льоду було натрушено соломою. Поляки погналися за козаками, вперлися на лід, лід завалився під ними, і там багато їх потопилося. Каліновский з недобитками втік до короля, що стояв в Холмщині, збіраючи у похід шляхту. Хмельницькому саме б тепер (у місяці марті) ударити на Поляків, але він втеряв час, дожидаючи Кримського хана. Хан сердився, що Хмельницький змушує його через султана силоміць, і тому не спішився – прийшов аж літом. А тим часом Поляки скликали посполите рушення, сейм визначив гроші, щоб найняти німецьке військо, і таким побитом під рукою короля стало військо у 300.000, що й рушило на Україну. У Хмельницького зібралося на той час ледве 200.000 із Татарами. Вороги зійшлися коло містечка Берестечка на Волині (недалеко Володимира) на р. Стирі. Спочатку козакам щастило, але все зіпсувала зрада хана. Татари зробили перший наскок на Поляків, а тоді, неначе злякавшись їх одсічи, кинулися тікати. Побачивши таке, Хмельницький поскакав до хана, щоб довідатися, що таке. Хан викручувався то тим, то сим, а другого дня з усією ордою став одступати. Хмельницький умовляв його, пригадував присягу, докоряв, але хан схопив Хмельницького, а потім писаря військового Виговського і забрав іх з собою в неволю. Оставшись без гетьмана козаки почали помаленьку одступати.

У-ночі вони обгородили свій табор із трьох боків возами, посковувавши їх ланцюгами, і обкопалися валом; з четвертого боку їх захищало болото. На другий день обступили Поляки аж з трьох боків козацький табор і почали стріляти з гармат. Козаки кілька разів виходили з табору і нападали на Поляків; багато їх лягло трупом у тих бойовищах, багато лягло й козаків. Три дні билися отак козаки, а на четвертий у-ночі, під проводом Богуна, вийшли із табора і кинулися на Поляків. Завзято билися козаки, та не сила була їх пробитись через велике військо польське, і почали вони перемовлятися з Поляками, на яких умовинах зложити згоду. Та Поляки, почуваючи свою силу, вигадали їм такі умовини, що козаки положили, краще усім головами накласти, ніж на те пристати. Богун задумав вивести козацьке військо з того місця через болото, що захищало їх з четвертого боку, та через річку Пляшову. Не перестаючи нападати на Поляків, щоб одвести їм очі, він наказав частині війська загачувати болото та річку і робити на них три греблі з возів, лантухів, кожухів, свиток, наметів і з усякого збіжжя, що знайшлося у таборі. Через сі греблі він у-ночі на Петра й Павла перевів більшу частину свого війська, – у таборі зосталися найбільше селяне, що ще не звикли до військового порядку. Тим часом хтось пустив чутку, що вся старшина утікла і покинули військо на заріз. Тоді сталася страшенна замішанина. Всі сунули до гребель. Даремне Богун спиняв їх і гукав з того берега, щоб держалися порядку, – вони, як вівці, натовпом кинулись на ті хисткі греблі тисячами, давили, топили один одного, пхали у воду, штовхали, – аби втікти. Поляки, побачивши се, ударили на табор. Багато тоді народу побито – „мабуть не було такого, що не вбив би козака" – пише один Поляк. – Забрали чи мало добичи – „хоч і не так як козаки під Пилявцями, бо козаки не уживали срібної посуди і не їздили в каретах", зауважає він таки. Той самий Поляк оповідає, як невелика ватага козаків, чоловік двісті-триста, допливало до маленького острівця і там ще цілий день одбивалися від Поляків. Потоцький, бачучи їх відвагу, обіцяв помилувати, як піддадуться, але вони повикидали гроші з гаманців у воду (знак, що будуть боронитися на смерть) і билися до кінця. Один добрався до човна і звідти відбивався косою кілька годин.

Так скінчилося те страшенне бойовище. Берестецьке поле укрилося трупом; хижі орли, як чорна хмара, літали над ним та видерали очі з трупів, бо вже мясом надто ситі були; вовки табунами збігалися справляти свій кровавий бенкет. Поляки з-під Берестечка пішли на Україну, руйнуючи села; вішали на шибеницях людей або різали та катували, завдаючи їм усяких мук, але й народ не давався – билися з ними не тільки чоловіки, але й жінки. Почали люде сами запалювати свої села та млини і, зібравши свою мізерію, тікати на границі Московського царства, де тепер Харьківска та Вороніжська губернії. Зявилися тоді, окрім Чугуєва, що був збудований ще за Остряниці, міста: Харьків, Суми, Лебедин, Ахтирка, Острогожск, Богучар та инші. Поляки скрізь по-перед себе надибували спустошену та спалену пожежею пустиню, – ніде було їм розжитись ні харчами, ні притулку знайти, а тут ще напали на них пошестні хвороби. Через все те вони й повернули до-дому.

А тим часом повернувся з татарської неволі Богдан. Зараз же, в початку серпня (августа), на урочищі Маслів Брід, на р. Росаві, зібралася так звана „чорна рада", тоб то рада не з самих козаків та старшини, а така, де більше було простого народу, селян. Такі ради зібрались і по инших містах України, і усі вони винуватили Гетьмана за те, що він би то умисне покинув військо під Берестечком та утік із Татарами. Але Хмельницький довів їм, що не його вина була, та почав знову збірати війська під Корсунем і дожидати хана.

Як постягалися полки українські, куди їм було визначено, і як побачив Хмельницький, що їх було дуже не багато та що полковники і старшина вже не такі слухняні, як були колись; що власть його хиталася; що на Татар надії не було, а до того як почув він, що гетьман Литовський Радивил хоче сполучити військо своє з військом коронного гетьмана Потоцького і разом напасти на Україну, – то через все те Хмельницький залишив думку про війну, та надумав краще уложити згоду. Згода ся сталася у Білій Церкві у вересні (сентябрі) 1651 року на таких важких для України умовинах:

Козаків мусіло бути не більше 20.000 і житимуть вони тільки у Київщині; на Поділлі, Волині і Чернигівщині стоятиме польське військо; унія зостаєтся як і була; шляхта польська може зараз вертатися на Україну, тільки податків не збіратиме, поки реєстра не спишуть; гетьман присягає королеві і Річіпосполитій; усіх полковників і старшину ствержує король; з ордою не мати ніякого приятельства; не мати ніяких зносин з чужими державами.

На такі умовини мусів пристати Хмельницький. Звичайно, що згода ся довго вдержатись не могла, бо вона надто супротивна була усім бажанням і надіям люду Українського, – „вона постановлена була на льоду", як влучно мовить про неї тогочасний літописець.

На Україні дуже нарікали на сю угоду і на Хмельницького, що довів до того Україну. Ось як в думі говориться:

Ей, чи гаразд, чи добре наш гетьман Хмельницький учинив,
Що з Ляхами із мостивими панами у Білій Церкві замирив?
Та велів Ляхам, мостивим панам
По козаках, по мужиках стацією стояти,
Та не велів великої стації вимишляти.
То ще ж то Ляхи мостивиї пани по козаках і по мужиках поставали
Та великую стацію вимишляли...

Подекуди підіймалися навіть бунти против Хмельницького. Люде не хотіли приймати панів, не хотіли терпіти насильств і здирств польського війська, що розкватировано на Україні. Сила народу тікало на Слобідщину. Хмельницький потішав людей, що то не довго терпіти, на весну буде знову війна.

На весну (року 1652) Хмельницький закликав до себе на поміч орду. Він виряжав тоді сина Тимоша на Волощину на весілля. На дорозі, на Поділлі, стояв з військом Каліновский, і Хмельницький наперед знав, що він Тимоша з військом не пустить, бо Полякам того весілля не хотілося. І справді, Каліновский заступив дорогу Тимошеви – думав зовсім військом його знищити, але не знав, що Хмельницький з усією силою ззаду іде. Напав Каліновський під Батогом, коло Ладижина, і наскочив на військо старого Хмельницького. Поляки кинулися тікати назад. Каліновский, бачучи, що військо зовсім не хоче слухати його, а навіть хоче його самого віддати Татарам або Хмельницькому, повернув гармату на своїх і почав стріляти на тих, що тікали. Тут враз зайнялися скирти сіна, що стояли серед табору польського; переполох зробився ще більший, а тут ще з-за гори виткнулися козаки. Страшенна січа почалася. Трохи не все військо польське загинуло або потопилося у річці – кілька сотень тільки врятувалося; самого Каліновского було вбито, відтяли йому голову і послали Хмельницькому. Одплатили козаки за Берестечко.

Тиміш з козаками пішов у Волощину, у Яси. З ним були: військовий писар Іван Виговський, полковник Тетеря і ще кілька полковників. Тепер годі було Господареві сперечатись, і молодих звінчали, мішаючи українські весільні звичаї з волошськими. Тиміш з молодою вернувся до-дому.

А з Поляками почалася тим часом нова, остання вже війна. Було се літом 1652 р. Війна ся тяглася довго і надокучила усім. І Поляки, і Українські люде дуже потомилися, понищені були військо, скарб та й увесь край спустошений. Воювали ніби через силу, бо не вміли так погодитися, щоб жити у згоді, і воювалися хижо, люто, не милуючи одні других.

На весну (1653 р.) Тимошевого тестя Лупула скинув з господарства його міністр Степан Жирний, піднявши повстання. Тиміш пішов у Молдавію, щоб зарятувати свого тестя, але у бойовищу під Сучавою його поранено з гармати у ногу, і він од того скоро вмер. Тіло його козаки повезли на Україну, у Чигирин. На зустріч вийшла із старою Богданихою його жінка, що за час його походу привела близнят. Сумно дзвонили дзвони та стріляли гармати і рушниці, стрічаючи Гетьманського сина та провожаючи його до могили.

Поляки помагали новому Господареви молдавському, що скинув Лупула, а инше військо польське стало на Поділлі, щоб не пустити Хмельницького, коли б він пішов рятувати сина. Хмельницькому не легко було зібрати військо, бо старшина ремствувала, що він при своїх злиднях, та ще мішає Україну в ту волоську справу. Але на осінь прийшов Кримський хан, і Хмельницький знов почав війну з Поляками. Сам король пішов з військом на Україну та став табором під Жванцем, що проти Хотина над Дністром. Хмельницький почав стягати своє військо до Каменця і скрізь розпустив загони, щоб не давали підвозити харчі і всяку всячину до польського табору. Татари зайшли з-заду Поляків через Волинь, Поділля і Галичину. Таким по-битом, польське військо було навкруги оточене ворожими силами. Настав холод. Поляки, не маючи кожухів, почали гинути од холоду; до того не стало ще й харчів. Голод, а з ним усякі пошесті вкинулися у польському таборі. Се був час, коли Хмельницький міг би зовсім визволити Україну, та на лихо король, бачивши такі тяжкі для себе обставини, послав до Хана своїх послів і 100.000 червінців і замирився з ним на тому, що платитиме йому що-року данину, а зараз дає йому дозвіл по дорозі до-дому, у Крим, набрати собі у ясир людей, скільки забажає. Багато дівчат, молодиць, парубків і чоловіків погнали Татари, вертаючись до Криму. Народ думав, що сей дозвіл дав Хмельницький і ремствував на нього. Се вже в-друге Татари зрадили козаків, і з таких щасливих обставин, як отеє склалися були для козаків під Жванцем, не вийшло для них нічого. Але Хмельницький не дуже журився зрадою Татар – він уже мав проти Польщі йнших союзників: саме прийшла звістка, що Москва приймає Україну під царську руку і починає воювати з Польщею.

Умова з Москвою. Переяславська Рада 1654 року.

Лихоліття, безсилість, безправність і лукавство Польського уряду; безперестанні війни і колотнечі, а через них занехаяні і попсовані ниви та хазяйство; недорід кілька год, сподіванки народні на кращі часи, надія на Гетьмана, що він виборе Україні кращу долю, – все се не раз заставляло Хмельницького оглядатися навкруги і шукати такого захисту, що справді дав би сердешній Україні легче дихнути. Але що бачив він навколо ? Польща ледве сама справлялася з безладдям у себе вдома, та останніми часами з своїм латинством надто далася у знаки Україні; тяжка боротьба безперестанна з нею зробила з неї ще клятійшого ворога України. Туреччина, хоч і змогла б захистити Україну, хоч може б і не встрявала у розпорядки в середині її, так давнє ворогування, давня ненависть народня до „бусурменів" не давала поєднатись із нею. Инші держави, як Швеція, Австрія, Франція, були дуже далеко і зовсім не дали б того захисту, якого бажалося. Зоставалося тільки Московське царство. Про нього ще раніш думав частенько Хмельницький, і з ним часто обмінювався листами та послами. Одначе він бачив, що й вдача московська инача, і не до смаку були Українцям московські розпорядки, то він ніяк не наважувався єднатись із Москвою. Хоч і міцне й однакової віри було те царство тоді, та дуже некультурне і зовсім залежне од самодержавної власти одного царя. А тим часом Українці з давніх-давен були народ сутодемократичний (простолюдний) і взагалі такий, що волю й рівні права для усіх вважав за найголовніще для свого життя, за святощі, за які він так довго й уперто боровся стільки віків. У ті давні часи ні один ще народ не мав такої демократичної республіки (держави з виборним головою), якою була Україна, ні один народ не мав такого рівноправного і міцного військового устрою в себе, який мала Січ Запорожська, – се був український лицарський орден, що не має собі рівні у Європі й до наших часів.

Московський уряд теж не дуже охоче брався за те єднання: з одного боку, не хотілось йору ворогувати з Польщею, а без сього не можна було обійтись у такім разі, а з другого – не бачив він собі великої користи од того. Уповноважені народу Московського, скликані на „Земський Собор" в сій справі, просто й справедливо говорили, що приймати Україну не треба, бо Черкаси (так Московські люде прозивали Українців) „не стерплять руки великого государя". Але тепер настав такий час, що Хмельницькому не можна було одкладати се діло на далі, і от він знов удався до царя Московського Олексія Михайловича, щоб той дав помочи проти Поляків. Москва одказала, що дасть, але нехай Україна піддасться під царську руку і признає над собою верховну власть царя. Хмельницький на все згожувався і просив тільки скоріще прислати військо на Україну, на Поляків. І от в осени, коли стояв він на Поділлі, прийшла звістка, що вже їдуть до нього посли з Москви і цар обіцяє на весну прислати військо. Посли московські – боярин Бутурлін, окольничий Олферєв і думний дяк Лопухін, із військовим почтом з 200 стрільців, приїхали у Переяслав саме під новий рік. Стрів їх Переяславський полковник Павло Тетеря та протопоп.

Переяславська Рада (8 січня 1654 р.)

На Водохреще р. 1654 приїхав у Переяслав і Гетьман і на 8 січня (января) скликав велику раду. Уся старшина, з усіх полків, з усієї України зїхалася до Переяслава. У 11-ій годині в день вийшов на майдан Гетьман і почав свою промову до війська. Між иншим він казав таке: „Сьогодня скликано велику прилюдну раду на те, щоб ви вкупі з нами обібрали собі державця з чотирьох, кого самі волитимете. Перший – царь Турецький, другий – хан Кримський, третій – король Польський і четвертий – царь Московський. Вибірайте, якого вподобаєте. Царь Турецький – бусурмен; усі ви знаєте, яке лихо терплять під ним православні Греки. Хан Кримський – теж бусурмен; з ним ми завели приязнь, але чого натерпілись через те, якої біди зазнали, ви добре знаєте: і неволя і ріки крови христіянської. Про утиски від польських панів нема чого й балакати. Царь Московський – одного з нами обряду, одної грецької віри, – він зглянувся на наше шостилітне благання. Крім його царської руки, ми не знайдемо затишного пристановища. Полюбімо ж його щиро! А хто не хоче нас послухати, нехай іде, куди хоче, – шлях вільний".

Тисячі народу загукали : „Волимо під царя східнього православного!" Полковник Тетеря став обходити усіх, питаючи кожного:

– Чи усі так призволяєте?

– Усі, усі! – гукали козаки і міщане.

Як скінчили допитувати, Гетьман промовив:

– Хай буде тако. Нехай укрепить нас Господь під його царською кріпкою рукою!

Потім прочитано царську грамоту – в ній царь обіцяв Україну в ласці держати і від ворогів обороняти. Посли покликав тепер Гетьман у церкву до присяги.

Гетьман з старшиною домагався, щоб посли московські присягли за царя, що він вольності й порядки України порушати не буде й ворогам її не оддасть на поталу. Такий порядок був у Польщі, – тай скрізь, де свобода має бути забезпечена, – що новий король у-сам-перед складає присягу на закони й права, що буде їх додержувати, а тоді народ складає йому присягу, що буде його слухати й шанувати. На те бояре сказали, що вони сього не зроблять, бо Московський царь – „самодержець" і присяги своїм підданим не складає. Нічого не поміг і приклад, що так, мовляв, роблять Польські королі, що завжди козакам присягали. Але нехай – казали бояри – люде не бояться: царь їх не видасть і всі вольності й права оборонить та збільшить. Ся несподіванка дуже здивувала Гетьмана і старшину. Не знали, що робити. Вийшли з церкви і радилися на подвіррі Тетері. Послали до Бутурліна, щоб таки присягнув, иначе військо буде вагатися і не схоче цареви присягати. Посли стояли на свойому. Довго так тяглося. Нарешті Хмельницький і старшина, щоб помочи московської не втратити, згодилися присягнути й так і постановили, що пізніше вони пошлють до Москви своїх послів, і ті з царем і боярами умовляться про українські порядки, права і вольності. Після того посли московські вирядили своїх „стольників" і „стряпчих" по усіх містах і полках українських, щоб народ присягав Цареві. Київ присягав 14-го січня (января), але митрополит Сильвестер Кос і київське духовенство не хотіли присягати, бо дуже неприязно дивилися на те єднання і нічого доброго від нього не сподівались і аж силою видерли в них присягу; та й поміж старшиною знайшлися такі, що не схотіли присягати. 22-го січня (января) присягав Ніжин, де послів стрічав шуряк Гетьмана полковник Золотаренко, а 28-го й Чернигів. Звідтіль посли повернули до Москви. Ледве сталася присяга у Переяславі, як зараз склався чималий гурт таких старшин і козаків, що не хотіли йти у московське підданство; по-між ними такі старшини, як Сірко – був пізніше кошовим Запорожським, – він зібрав невдоволених і подався з ними за Дніпрові пороги; та й любий усьому козацтву полковник Богун з усім Побужжям не схотів теж присягати і цурався того єднання.

Хмельницький з старшиною став виряжати послів до царя і виробляти їм наказ, чого мають просити для війська і для України. Поїхав військовий судя Богданович і полковник Тетеря. До Москви приїхали в перших днях марта. Царь прийняв їх з великою честю. Посли передали йому грамоту Хмельницького, Гетьман в ній висловляв утїху, що Україна прийшла в союз з Московщиною і під зверхність Московського царя; просив, щоб царь потвердив права і вільности українського народу – як царські посли обіцяли, що дасть їм права більші ніж мали за князів давніх і за королів польських. Потім українські посли виложили перед боярами, чого хоче Гетьман і військо Запорожське.

„Статі Богдана Хмельницького”.

На підставі того уложено було так звані „статі Богдана Хмельницького", що потім ціле століття брали їх за підставу українського житя: які зміни потім не виходили, як не відмінялися відносини до Москви, то все покликувалися на ті „статі Богдана Хмельницького", що по ним має все бути, і по ним ніби то все ведеться.

Всіх статей було 23. Важніщі з них такі:

Права й вільности козацького й духовного стану людей потверджуються.

Всякі виборні уряди і суди мають одбуватися вільно, і ніхто до них не може мішатися.

Гетьмана вибирає військо свобідно.

Війська козацького має бути 60 тисяч.

Гетьман має право вести зносини з иншими державами.

Що сказати про сі „статті"? Писали їх козаки і думали про самих козаків. Вони вважали за Україну не всю землю, де живе український народ, а тільки ту землю, де по давнім умовам козаків з Поляками, мусили жити козаки: не всю землю по Сян в Галичині і по гірний Дунаєць і гірські Тисси в Карпатах, а тільки по Случ: воєводства Чернигівське, Київське та Браславське. Переяславські статті вмовлялись з царем тільки про волю козацьку, а „пашенного крестянина" зоставляли „должность обыклую отдавать его царскому величеству, какъ и прежде сего", значить, як було се за часів Польщі, проти якої уставали і „пашенні крестяне" вкупі з козаками. Ті шляхтичі, що верховодили канцелярією Хмельницького (тай й сам батько козацький був шляхтич!) не забули осібно написати в статтях переяславських про шляхту, що б вона „при своїх шляхетських волостях пробувала, як при королях польських бувало, і що-б на уряди судові, земські і городські, як і за Польщі було, вибирали шляхтичі, а не пашенні люде. Тільки козаки мали-б свій власний суд, – по сій умові!

Окрім козаків та шляхти, права і вольности вимовлені були для попів і ченців, що-б і вони мали те, що їм було надано од королів польських, значить, і землі з пашенними людьми, та для міщан, що-б вони обирали для себе і для своїх діл войтів і магистрати та ратуші, що-б то як тепер городських голов та городську думу.

Так то зроблені козаками статті вдержували стару нерівність між людьми українськими і не дбали зовсім про пашенних людей, про бідних хліборобів. На користь їм можна-б було хиба повернути 13 сгаттю, що „права, надані од князів і королів духовним і сьвітським людям, що-б не були ні в чім порушені". Та тільки прав таких простим пашенним людям ніхто не давав. Поки що, вони тільки зоставались вільними там, де повтікала шляхта. А як земля за ними не була признана, то по-троху і стали сі прості люде обертатись у „послушенство". Сам козацький батько Богдан Хмельницький мав од королів польських надані села „на правъ помъстномъ съ поддаными". А посланці його, котрі їздили в Москву вмовлятись з царем про вольности козачі, – генеральний судя Самійло Богданович та переяславський полковник Павло Тетеря, подавали в марці 1654 р. цареви челобиття, де прохали, що-б за ними було потверджено по містечку „съ поддаными въ немъ будучими".

Колись польські пани так само позабирали землі і перш усього старались захопити такі струменти та заводи, що найпотрібніщі хліборобови, або такі, що переробляють хліб – млини та винниці, що-б хлібороба держати в своїх руках, та захоплювати луки, що-б не було куди без плати хліборобови скотину вигнати, та ліси. Народ власне через те і піднявсь проти Польщі вкупі з козаками, що „вражі ляхи" ріки і луки жидам заарендували, – а тепер козацькі старшини, вмовляючись з московським урядом про козацькі вольности, почали вимовляти собі те, що за часів Польщи мали в себе пани та їх орандарі-жиди. Потроху почало йтись до нового крепацтва, а московське царство не тільки не зупинило сієї ходи, а ще помогло розростись злим зернам, що були в козаччині, а добрі заглушило.

А були в переяславських статтях і добрі зерна власне такого устрою громадського, до котрого теж прямують скрізь освічені люде. Тут умовлялось, що-б чужі люде у крайові не вступали, що-б усякий уряд був виборний, що-б ніхто без суду не був скараний і що-б судили свої люде, товариші, хоч козаків, шляхтичів та міщан, коли не усіх. Так була хоч трохи забезпечена воля краю й народу од царської самоволі.

Українці хотіли, аби московське правительство зовсім не мішалося в українські порядки, в управу й життя; щоб на Україні не було ніяких московських начальників, а тільки самі українські, вибирані самими людьми; щоб церковні порядки ні в чім не змінялися, і церква українська зіставалася по давньому, під зверхністю патріарха царгородського, а від московського патріарха була незалежна.

Се все було не в лад московським боярам; на де-які справи зовсім не дано ніякого рішення, – так тим часом полишено, як було, але нічим не забезпечено від змін на далі: а в де чому й відмовлено. Через те пізнійше Українці і Москва кожне в свій бік тягнуло: Українці хотіли розширити і доповнити ті „статі Богдана Хмельницького" новими правами і постановами, щоб московське начальство не мішалося до українського житя. Московське ж правительство навпаки хотіло підвести Україну під московські порядки, посадити по українських городах московських воєвод, духовенство українське підвести під власть московського патріарха. З того потім вийшли великі свари і війни.

То виявилося згодом, але де що зараз по переяславській присязі почало виявлятися таке, що Українцям не подобалося. Хмельницький для того так цупко взявся до того поєднання з Москвою, щоб звідти як найскоріш воєнну поміч дістати на Поляків. Замість того зараз по присязі переяславській прийшли воєводи московські в Київ і з ними дві з половиною тисячі московських стрільців. Вони заходилися ставити собі кріпость в Київі, для неї вибрали собі місце коло Софійського собору, на митрополичих грунтах. Митрополит не хотів давати того грунту, але воєводи йому веліли дати, бо инакше силоміць візьмуть. Митрополит хотів боронитися, але потім побачив, що таки не його сила. Поставили кріпость, поставили в ній своє військо, і тримали в своїх руках цілий Київ, казали собі приносити ключі від міських воріт, від себе висилали людей провідувати про ворогів.

Таким чином уже зараз по-бік Гетьмана і полковників козачих зявилися инші хазяї на Україні, що пильнували й самого Гетьмана і всю людність українську. І таких воєводів бояре хотіли прислати й у инші значніщі українські міста.

Все се не подобалося на Україні, і дехто побоювався, щоб з того не вийшло якої біди.

Царь приймив Хмельницького під свою руку, бо в його була, гадка воюватися з Польщею, щоб відбити землі, забрані Поляками.

Зараз на весну вислав він своє військо на Білорусь, а за військом і сам він виступив, завзиваючи також Хмельницького, щоб ішов разом з ним воювати Польщу. Але Хмельницький не послухався (може не хотїв йти під руку цареви, привикнувши сам у війні гетьманувати), тільки вислав 20.000 козаків під булавою свого намісника Василя Золотаренка і молодого, але сьміливого полковника чернигівського Подобайла. Цареви, при підмозі козацького війська, добре велося. Він брав одно місто за другим від Поляків, а й козаки теж захопили спорий шмат землі при українській границі й зробили там єще один козацький полк.

Тимчасом Хмельницький оставався на Україні, бо там було неспокійно і від Татар, що мстилися на козаках за їх злуку з Москвою і від московського воєводи, що засів був у Київі і почав рядитися, як у себе дома. Він не питався ны Хмельницького о дозвіл на ніяку справу, ні війська козацького, тільки слухав, що йому скажуть в Москві. Хмельницькому се не могло подобатися і тому він не хотів йти, як цар закликав його до війни з Поляками на Україні. Не хотілося йому доводити до того, щоб Москва занадто зростала в силу, бо се не було б добре і для України.

А коли про се перевідали Поляки, так взяли слати послів і до Хмельницького і до Богуна та ще до декого з тих знатних Українців, що не радо приставали до Москви, намовляючи їх, щоб кидали Москву та мирилися з Польщею. З тих намов нічого не вийшло, бо козаки раді були, що вибилися з під Польщі і годі їм було так скоро туди назад вертати. Тоді король польський задумав нову війну з Хмельницьким, але сам боявся єї починати і ждав на підмогу татарського хана, що з колишнього помічника козацького перейшов у найзавзятійшого ворога за се, що козаки пристали до царя московського. Зимою виступив Потоцький з великим військом на Україну. Городи і села ні за що не хотіли пускати до себе Поляків, палили свої хати, своє добро і билися до загину. У містечку Буші, недалеко Дністра, зібралося 18.000 Подолян із жінками, дітьми і усим добром своїм, і під проводом якогось Гречки зачинилися у місті та одбивалися від Ляхів. Усю силу свою стягли Поляки, щоб узяти те містечко. Довго билися, багато Українського народу, багато й жовнірів полягло під його мурами. Тоді Поляки одвели воду з ставка і по греблі пробилися у город. Бідні оборонці побачили, що нема ніякого рятунку, – запалили свої хати і почали вбивати один одного, щоб не достатись до рук ворогам. Жінка вбитого сотника Зависного сіла на бочку з порохом, підпалила порох і вилетіла у воздух, аби не достатися Полякам; инші жінки убивали самі себе й своїх дітей, кидаючись з ними у вогонь та в криниці. Таким способом загинуло більше 16.000 одважного люду. Так ненавиділи вони Ляхів і так боялись попасти живцем до них в руки!

Хмельницький стрів Поляків і Татар під Охмитовом, коло Білої Церкви. Поляки й Татари сильно наперли на козаків і Москалів і Москалі хотіли втікати. Але в пору наспів з підмогою славний полковник Богун. Татари кинулися в розтіч і польське військо мусіло вертатися з великими стратами. Хмельницький пройшов до Білої Церкви. Так вернулися Поляки з соромом, а коли й Татари їх покинули, кажучи, що таким лихим воякам вони не хочуть помагати, тоді король знов повернувся до козаків з ласкавими словами. Обіцяв їм, що добуде від сойму дозвіл, щоб українські хлопи не робили паньщини, а тільки платили невеликі чинші, щоб їм було вільно гнати горівку і варити пиво та щоб козакам дано права шляхетські.

Хмельницький зі Шведами воюють Польщу.

Але козаки й тепер не дали заманитися, памятаючи давні свої гаразди під польським панованням та знаючи, як вони вміють обіцяти і не додержувати слова. Хмельницький не хотів навіть починати ніяких переговорів з Польщею, знаючи, як козаки та весь народ неприхильне дивилибися на те. Та знов і під Москвою не добре було Україні. Не на те вона тільки крови проляла, щоб іти під московську кормигу. Хмельницький хотів сам бути паном, а ту московські воєводи сиділи на карку у нього. Отож він і почав роздумувати над тим, якби йому скинувши польське ярмо, скинути також і московські оглоблі. Поновив він змову з султаном турецьким і почав змовлятися з угорським князем Ракочієм. Та найважнійша була його дружба із шведським королем, Карлом X, котрий хотів скористати з тяжких часів, які настали були для Польщі і забрати в ньої землі над Балтийським морем. Карло Х закликав Хмельницького, щоб разом з ним воював Польщу і вибивався з під Москви, бо „Москва – мовляв – не стерпить свобідного народу українського і скорше, чи пізнійше позаводить там свої невільничі порядки". Хмельницькому того навіть не треба було казати, він сам добре бачив, яким то духом від Москалів віє. Як за його жизні та за такий короткий час вони так широко розгосподарювалися на Україні, то щож пізніще буде? Він добре знав, що Швеция одинокий корисний союзник Україні, бо й далеко вона настільки, що на Українські землі рукою не посягне і ані Польщі, ані Москві приятелькою не буде, бо всі троє вони деруться о Балтийське море. До тогож король шведський обіцяв Україні свою поміч, як вона пічне борбу з Польщею та Москвою і казав, що українських вольностий ніколи не нарушить, що Україна, значиться, буде собі цілком осібною вільною державою. Тому то Хмельницький пристав до такої згоди і коли король шведський літом 1655 року почав воювати Польщу. Хмельньницький вибрався походом на Галичину. Познаньщина, Мазовщина і вся Велика Польща піддалася Шведам. Варшава оддалася без бою. Король Ян Казімир утік в Шлеск і 7 жовтня Шведи заняли Краків.

Тимчасом на стрічу Хмельницькому виступив Потоцький. Але він не міг дати Хмельницькому і Бутурліну одсічи і все одходив далі. Біля Бучача козаки розбили Поляків і загнали їх у болотяну річку Серет, де їх багато загинуло. Хмельницький рушив далі. Села й городи радо стрічали і піддавалися йому, шляхта кидала свої оселі і тікала до Львова. Хмельницький підійшов до сього города, обгорнув його облогою і отаборився біля церкви св. Юрія, що стояла тоді на вигоні.

3-го жовтня (октября) він послав до магистрату ласкавий лист. Довго велися перемови, в котрих брав участь військовий писарь Іван Виговський, що був при Хмельницькому. Нарешті під впливом православного Львівського архиєрея Арсенія, Хмельницький згодився не руйнувати города, а взяти викуп 400.000 золотих, та крім того ще усяким крамом. 8-го листопада (ноября) він зняв облогу і рушив на Україну.

Хмельницький, хоть мав у своїх руках Галичину, рішився таки вертати на Вкраїну тому, бо з ним ішов московський воєвода Бутурлін і яке тільки місто Хмельницький добув, то він зараз і брав його на царське імя та лишав ту московське військо, а того Хмельницький не міг стерпіти, щоб він був не Гетьманом українським а царським полководцем.

Тимчасом Поляки, бачучи своє лихо, почали запобігати ласки на два боки: вони слали послів до царя Олексія, намовляючи його до війни зі Шведами і пробували приєднати собі Хмельницького, намовляючи його, щоб приставав знову до Польщі. Один з того посольства оповідає, що Хмельницький росказав їм на се славну байку свою про того господаря, що мав у хаті домашнього ужа. Уж стеріг його хазяйство від всього злого, і господар жив в достатках, а за те дбав про ужа і ставив йому їжу. Але один раз уж хотів напитися молока з миски, з котрої їв синок господаря: хлопчик ударив ужа ложкою по голові, уж розсердився і вкусив хлопчика. Хлопчик закричав, прибіг господар і в запалі вдарив ужа і відрубав йому хвіст. Хлопчик умер, а уж, розсердившися, перестав помагати господареви, і пішло його хазяйство все прахом. Став радитися, що йому робити, і порадили йому помиритися з ужем. Поставив господар ужеви молока і уж молоко випив, але таки втік потім до нори. Став його господар намовляти, аби забув злість та став йому знов приятелем. Але уж сказав йому: приятелями вже нам не бути! Як ти побачиш мене, візьме тебе гнів за сина; а як я тебе бачу, пригадую свій одрубаний хвіст; краще нам розійтися і жити собі кождому осібно. Так і Україна з Польщею. Колись добре було Польщі з козаками, бо ті обороняли її від усякої біди, а за се не боронено їм живитися по далеких кутах, на Україні, куди не сягали руки „синів коронних", панів польських. Та потім Поляки стали козаків тиснути, а козаччина почала Польщу кусати. Тепер їм уже не жити разом, бо між ними лягли гіркі спомини заподіяних кривд, крови і всяких обид. Нехай Польща відречеться України, дасть їй спокій, а козаки будуть їй помічні на ворогів. А з часом загояться ті болячки, розвіються ті прикрі спомини і настане колись між ними приязнь.

На початку 1657-го року умовився Хмельницький з королем шведським Карлом і князем Семигородським Ракочієм, щоб спільно воюввати Польщу і поділити її так: до Швеції одходила б Велика Польща, Лівонія і Гданск з побережніми околицями; до Курфірста Бранденбурського – Прусси; до Угрів – Мала Польща, Литва, Мазовщина і Польська Галичина, а Україна брала собі усі останні українські землі і ставала на віки самостійною, ні від кого не залежньою державою. Умову сю підписали за Ракочія Хорват і Топош, а за Україну – генеральний суддя Самійло Зарудний і військовий осаул Ковалевський.

Умова з королем шведським Карлом і з Ракочієм (початок 1657 року)

Хмельницький скликав тоді на раду старшину і полковників і сказав їм: „Нема чого нам добра сподіватись од Москви, коли вона з Польщею поєдналась, – треба нам відцуратись Московського царя і пристати до Угорського та Шведського, щоб звалити Польське королівство".

Ніхто не перечив йому, і Гетьман вирядив до Ракочія 12.000 козаків під проводом Ждановича.

Спільники рушили на Польщу. У січні (январі) 1657 р. військо через Покуття пройшло до Львова; 29 березоля (марта) вступило у Краків, котрий зайняли Шведи, і Краковяне заприсягли Ракочієві; через Замостя. Берестя і Люблін дійшли до Варшави, котра теж піддалася йому. Скрізь по дорозі військо з усяких народів зоставляло за собою руїни, грабувало, сварилося і билося по-між себе за здобич, не розуміючи один одного. На Варшаві й скінчився поход той, бо Ян-Казімир, король Польський, упрохав цісаря Австрійського Лєопольда, щоб той поміг йому, і він справді подав помочи, а Любомирський тим часом вскочив у Семигородське князівство і там почав руїну робити. Тоді Ракочі мусів покинути те, що задумав, і вертатись до-дому. Українці теж поспішили до-дому, бо король Польський послав і до Турецького двору своїх послів прохати, щоб Хан з усією ордою рушив на Україну.

* * *

Минало десять літ від тої хвилі, як Богдан Хмельницький підняв боротьбу за волю України. За той час він став зі звичайного собі сотника чигиринського чоловіком славним на увесь сьвіт, начальним вождом і володарем України. Перейшов він єї, як широка й довга, з мечем у руці, підняв, розбудив і осьвідомив народ та запалив у ньому горяче полумя волі, котре во вік не вгасне. Ніхто перед ним і ніхто по нім не викликав на Україні такого великого руху, ніхто не розбудив в українськім народі такої енергії, ніхто з його душі не викресав такої сильної іскри. Правда, що за весь той час кров не переставала плисти, пожежі не вгасали, шаблі не спочивали, правда, що народне горе розлилось тоді широко й глубоко, – алеж усьо родиться з болю і воля України, єї сьвідомість, єї право до незалежного життя мусіло бути заплачене кровю, муками й болем.

Без того, хто зна, де булиби ми нині.

Тому то й народ український, хоть не забув Хмельницькому тих сліз і тої муки, яку витерпів за його часів, хоть не може простити йому, що Україну піддав Москалеви, а всеж таки у своїх піснях величає його батьком, освободителем, Мойсеєм.

І справді дивуватися треба, як міг один чоловік підняти таку велику бурю, щоб визволити свою рідну країну з чужої неволі. Прецінь він захитав Польщею, підняв Москву, зворушив Швецию, Крим, Угорщину, зацікавив собою німецьке цісарство й Венецию і хто зна, як булоб скінчилось почате ним діло, якби не мав тільки всіляких чужих і своїх ворогів. Скільки разів пробували Поляки відтягнути від нього Татарів, як не змовлялися всілякі вороги, щоб здавити грізного гетьмана українського, які то люди не висувалися, щоб відняти від Хмельницького булаву, а прецінь він все собі дав раду, все щось мудрого в своїй великій голові придумав. А дивуватися треба тим більше, що й дома, в родині, він мав багато всіляких смутків і турбот. Найстарший син згинув у волоськім поході, молодшого забив Чаплинський каньчуками, (той сам Чаплинський відбив у нього любовницю), одинокий син, Юрась, ціла надія і потіха великого батька, виявляв себе малим і недотепним... Словом, не весело було Хмельницькому глянути докола себе. Але він не опускав рук, не тратив енергії і певно бувби кинув лихом об землю, колиб не найнебезпечнійший ворог – смерть. Надмірні труди, кілька літ життя трівожного, неспокійного, у великім підйомі духа, безнастанні зворушення зруйнували навіть таке велике здоровля, яким обділений був Хмельницький. Один чоловік не годен був того всього пережити.

В 1656 р. останній раз був Гетьман у походї (на Галичину), а потім став щораз гірше нездужати. В 1657 р. він рідко коли вставав з ліжка, з трудом приймав послів та орудував державними справами. Ходили навіть такі чутки, що його отруїли Поляки.

Предчуваючи свій недалекий кінець і бажаючи забезпечення України, він скликав раду, щоб вибрати свого наслідника. Крізь сльози просив Хмельницький, щоб вибрали Павла Тетерю, Мартина Пушкаря, або найкраще військового писаря Івана Виговського, котрий добре знає усі політичні справи та обставини тогочасні. „Коли хоч трохи знатиму, якої долі вам сподіватись, то спокійніше буде міні лягати в могилу".

Юрася Хмельниченка обірають наслідником Богдана Хмельницького

– «Ні, ні! – загукала громада. – За твої великі заслуги, за кріваву працю твою, за розум твій, за усе, що зробив-єси за-для України, бажаємо і після твоєї смерті пошанувати рід твій. Ніхто не гетьмануватиме, як не син твій Юрій! Юрія Хмельницького волимо собі Гетьманом!"

Довго змагався старий Гетьман, кажучи, що син його ще молодий, та мусів таки згодитись, і 16-літній син його Юрій Хмельниченко був обраний Гетьманом. Його покрили прапорами і шапками, по стародавньому звичаю, сурмили у сурми, палили з гармат і рушниць. Але доки був живий, гетьманську власть старий Богдан держав в своїх руках.

Ей зажуриться, заклопочеться Хмельницького старая голова.
Що при йому ні сотників ні полковників нема.
Тільки пробував при йому Іван Виговський
Писар військовий, козак лейстровий.
Од своїх рук листи писали,
По городах по полкових по сотенних розсилали:
То сотники, полковники як їх прочитали,
Усе покидали, до гетьмана Хмельницького скорійш прибували.
То гетьман добре їх приймає, словами промовляє:
„Панове молодці, добре ви дбайте,
Собі гетьмана наставляйте,
Бо я стар, болію, більше гетьманом не здолію.
То велю я вам межи собою козака на гетьманство обирати,
Буде межи вами гетьмановати, вам козацькі порядки давати”.
Тоді то козаки зтиха словами промовляли:
Пане гетьмане Хмельницький, батю Зинов наш чигиринський!
Не можемо ми самі межи собою козаками гетьмана обібрати,
А бажаємо од вашої милости послихати.
Оттоді то Хмельницький стиха словами промовляє:
„Єсть у мене Іван Виговський, котрий у мене двадцять літ за джуру пробував,
Всі ті козацькі звичаї познав;
Буде межи вами козаками гетьмановати,
Буде вам козацькі порядки давати”.
Тоді то козаки стиха словами промовляли:
„Пане гетьмане Хмельницький, батю Зинов наш чигиринський!
Не хочемо ми Івана Виговського –
Іван Виговський близько Ляхів мостивих панів живе,
Буде з Ляхами мостивими панами накладати,
Буде нас козаків за невіщо мати”.
Тоді то Хмельницький стиха словами промовляє:
„Ей козаки, діти, друзі!
Коли не хочете Виговського, єсть у мене Павло Тетеренко”.
Не хочемо ми Павла Тетеренка, а хочем ми сина твого Юрася молодого,
Козака лейстрового!”
„Він, панове молодці, молодий розум має,
Звичаїв козацьких не знає!”
„Будем ми старих людей біля його держати,
Будуть вони його научати, будем його добре поважати,
Тебе, батька нашого, гетьмана споминати!”
То Хмельницький зачував, великую радість собі мав,
Сідою головою поклін оддавав, сльози проливав.
Оттоді то козаки добре дбали: бунчук, булаву покладали,
Юрася Хмельниченка на гетьманство настановляли;
Тоді і з ріжних пищаль погримали,
Хмельниченка гетьманом поздоровляли.

Старий Гетьман тішився, що нарід хотів гетьманську булаву лишити в роді Хмельницьких і останніми місяцями пильно брався до того, щоб Юрася впровадити в гетьманські справи; брав його до ради, представляв послам, навчав. А було про що навчати. Провадив Хмельницький як раз тоді переговори з Москвою, Швециєю й Угорщиною, а польський король також прібував єще раз дійти з Хмельницьким до згоди. Але Богдан мав иньшу гадку. На початку 1657 року у спілці зі Шведами та Уграми він почав був воювати Польщу.

Угорський князь, Ракочій, пішов на Варшаву і там зійшовся з королем шведським. Хмельницький післав їм на поміч три свої полки, щоб відбити західню Україну. Але Ракочія Поляки розбили, а в війську Хмельницького виявився непослух. Се так розгнівало старого гетьмана, що йому відібрало мову.

Дня 27 червня 1657 року помер Богдан Хмельницький. Велика туга огорнула усю Україну; уся старшина і козаки плакали, як малі діти, за своїм любим Гетьманом. 23-го серпня з великою шаною, з супроводом війська і несчисленного натовпу народу, перенесли тіло його у Суботів, і там поховали його в церкві св. Ілії по козацькому звичаю, палячи з гармат і рушниць. Сумно гули дзвони по душі Гетьмана, а ще сумніше розлягався у повітрі плач народу; за плачем тим, як каже літописець, не чути було церковної одправи.

Тіло поховали у церкві, що він сам будував; коло домовини постановлено його портрет з надписами на надгробку.

То не чорні хмари ясне сонце заступили,
Не буйні вітри в темнім лузі бушували
Козаки Хмельницького ховали,
Батька свого оплакали.

Після Хмельницького, зосталася його удова Ганна, рожденна Золотаренківна, син Юрій та дві доньки: Степанида, що була за Данилом Виговським, братом військового писаря Івана Виговського, і Олена, жінка Івана Нечая.

Даремне було б тепер шукати у Суботові останків великого Гетьмана. Хоч церква стоїть і досі, та у 1664 році Поляки, під проводом Чарнецького, захопили на якийсь час Суботів, і Чарнецький той звелів викинути з домовини кістки ненависного Полякам Хмельницького, що так завзято боровся за волю народу Українського.

У Київі на майдані проти Софійского собору, де після Пиляви та Зборова так радісно стрічали Кияне і духовенство свого славетного Гетьмана і оборонця, постановлено у 1888 році памятник Богданові Хмельницькому.

Дня 23-го серпня зібралася рада у дворищі Хмельницького. Се хробили умисне прихильні до Виговського старшини і полковники задля того, щоб на раду не натовпилось багато людей. З покоїв вийшов Юрій, уклонився громаді, подякував за шану, але, показуючи на свої молоді літа, прохав громаду слобонити його від почесної, але важкої посади гетьманської. Поклавши клейноди свої на стіл, він одійшов. За ним військовий писарь Виговський, по звичаю тогочасному, поклав на стіл свої писарські клейноди, подякував за уряд і зрікся його. Після його Генеральний обозний Тимохвій Носач поклав свій пернач, а Генеральний суддя військовий Богданович поклав свою печатку і теж зреклися своїх урядів. „Хмельниченко нехай буде за Гетьмана!" – гукала громада. Юрій довго одмовлявся, кажучи, що для такого високого уряду він ще дуже молодий і не доволі освічений. Нарешті на се пристала й старшина: вона добре бачила, що в такі тяжкі часи, коли увесь старий порядок зламано, а нового ще не заведено, на те, щоб упорядкувати усі справи, треба не такого молодого Гетьмана. Тоді прихильні до Виговського старшини нараяли громаді так, що Юрій ще дуже молодий і на той час, поки він дійде своїх літ, нехай передасть булаву і клейноди гетьманські Виговському, а сей до якого часу нехай заправляє усим та підписується, де треба, так: „На той час Гетьман Іван Виговський". На тім стала рада.

Але Виговський тим не вдоволився і 25-го вересня (сентября) зібрав раду у Корсуні. Її справді дуже треба було на те, щоб про все, що діялося на Україні після смерти Богдана, до-ладу розміркувати. До Гетьмана приїхав царський посол Артамон Матвєєв і привіз такі розпорядки царські, з котрих знати було якусь потайну думку. Посол казав, що Царь посилає на Україну, ніби-то щоб привітати нового Гетьмана, намісника Казанського боярина Олексія Трубецького та намісника Ржевського Богдана Хитрово з думним дяком Ларіоном Лопухіном, а за-для оборони України од ворогів, посилає князя Григорія Ромодановського з кінним і пішим військом московським, і ще боярина Василія Шереметьєва, і щоб Гетьман загадав заздалегідь наготовлити за-для них харчі та підводи. Як почула се старшина козацька і як побачила, що незабаром і справді прийшло московське військо і одним табором із князем Ромодановським стало у Переяславі, а другим – з Лопухіним у Пирятині, то поспішилася упрохати Виговського, котрий не хотів через все те брати гетьманську булаву „на той час", щоб він таки узяв її. Виговський згодився, але з того часу вже годі писатись: „на той час", а зробився справжнім Гетьманом. На раді тій виявилось, що старшина добре зрозуміла, як поспішився Богдан із тим поєднанням з Москвою, і тепер дуже стала боятись за свої права і вольності та за права усього народу Українського. Виговський сам охоче пристав до тієї ворожої Москві партії, в котрій були такі визначні люде, як полковники: Зеленський, Богун, Генеральний суддя Самійло Богданович та инші. Юрія Хмельниченка тоді було одпроважено у Київ до Академії, щоб він кінчав науку. Виговський же після тієї ради стає самостійним Гетьманом, а через те ми й становимо його зараз після Богдана.

Суперечки і сварки з полковником Пушкарем

Добре розуміючи, що навкруги його діється, Виговський бачив, що треба гаразд поміркувати і попрацювати, щоб дати Україні такий устрій, щоб і на далі захистити її від лихих сусідів. Одначе сила була не в ньому одному, а в народній массі тогочасної України. Се була найголовніша сила: не хто, як не народ за Богдана Хмельницького визволив Україну з-під тяжкого гніту. Та, на лихо, той народ і на крихту не мав політичного досвіду, щоб зрозуміти сучасні обставини. Він нічого кращою не хотів, як такого порядку, що був у Січі Запорожській: щоб усі були з рівними правами, були ні од кого не залежні і вільні. Здобути се за-для себе бажав увесь народ. До народа пристали й Запорожці, котрі взагалі ненавиділи, щоб якась верства брала гору та за вищих людей себе вважала. Вони вороже дивилися на городових козаків, де старшина, ще за часів Богдана, потрохи одрізнялась від простих козаків, взиваючи їх „чернью", і ставала якимсь визначнішим станом, котрий намагався усе більш і більш ширити свої права і свою власть. Так само дивилися й де-які ворожі Виговському полковники, як от полтавський Пушкарь.

З другого боку, стояла друга партія, далеко менша числом, але далеко більше освічена. Вона ясно уявляла собі сучасні тяжкі обставини і бажала забезпечити свойому рідному краєві його права і вольності. До сієї партії належали такі люде, як увесь рід Виговських, сам Гетьман, Генеральний суддя Богданович, Зарудний, Генеральний писарь Іван Груша, Генеральний обозний Тимохвій Носач, полковники: Миргородський – Лісницький, Переяславський – Павло Тетеря, Прилуцький – Петро Дорошенко, Лубенський – Швець, Чернигівський – Сіліч, Паволоцький – Богун, Подольський – Гоголь, Подністрянський – Зеленський, Уманський – Михайло Ханенко, Київський – Жданович і ще козацькі роди: Лободи, Суліми, Северини, Нечаї, Гуляницькі, Головацькі, Хмелецькі, Верещаки, Мрозовецькі (Морозенки) і другі. Душею сієї партії був найбільш від усіх освічений Юрій Немирич, котрий мав найбільший вплив на Гетьмана. Він 10 год прожив за границею, у Голландії, і там здобув собі велику освіту, бачив на власні очі розумний федеративний (спілковий) устрій загранишних країн, і такого устрою бажав він і за-для своєї рідної України. Під його впливом Виговський і партія його замислила поєднати Україну з Польщею на федеративних основах, тоб то, щоб Україна стала автономною державою, мала свою виборну осібну управу (свій сейм і трибунал – найвищий суд), і щоб до неї Поляки не втручалися, а правили б Україною Гетьмани й инші власті, вибрані військом і людом Українським.

Вибір Виговського, дрібного шляхтича, чоловіка вельми спосібного, але з військових, лицарських заслуг незвісного, викликав невдоволення поміж тими зі старшини, що самі раді були взяти гетьманську булаву. Простий нарід хотів гетьманом бачити Богданового сина, Юрася, а Запорожці не могли забути Виговському, що не дав їм артилєриї, яку мали городові козаки і що заказав походів морських. Отже й почалися посольства до Москви з доносами, що Гетьман поновив тайний договір з Ракочієм, з Шведами, з воєводою молдавським і з Татарами, що він зраджує царя, кривдить вірних цареви Запорожців і чернь, та що колись назад Україну під Польщу піддасть. В доносах просилося, щоб царь велів зарядити новий вибір гетьмана і прислав своїх воєводів в городи українські. Москві того тільки й треба було. Але вона не хотіла відразу йти на руку козацькій опозициї, тільки ждала пригідної хвилї, а поки що вдавала з себе судию-миротворця, посилаючи листи та послів, щоб вони згоду робили. Вона скоро зрозуміла, що з тої незгоди може скористати і вкоротити свободи українські і тому заняла таке нерішуче становище.

В падолисті 1657 року на чоло невдоволених висувається Мартин Пушкарь, полковник полтавського полку, один з найповажнійших кандидатів до гетьманської булави, котрого народня дума вичислює між першими помічниками Богдана. Його полк, як близький до Січи, перенятий був січовим духом опозициї до Виговського, а сам Пушкар мав з Виговським свої власні рахунки. На нього напав був Богун з приказу Гетьмана, йому казав Гетьман звернути татарський полон, котрий він мав у себе, а до того в Полтавщину вернув за дозволом Гетьмана Юрій Немирич і став на свою руку заводити всілякі порядки. Тому то Пушкар, озлоблений тим обмеженням своєї полковницької власти, видячи фермент невдоволення в народі, задумав виступити проти Виговському, скинути його і відібрати йому гетьманську булаву.

Він починає слати на гетьмана до Москви жалоби, що, мовляв, гетьман „зраджує царя і лучиться з ордою та Ляхами, щоб воювати українські городи".

По стороні Пушкаря станув Довгаль, Іскра, Донець і почали організувати полки полтавський та миргородський, розширюючи між народом вісти, що Виговський злучився з ордою та Ляхами і має на них ударити і посилаючи до Москви що раз то нові жалоби.

Москва посилає на Україну своїх послів, ніби то годити, а властиво ще гірше розпалювати ворожнечу, яка й вибухла остаточно братовбийчою війною.

Виговський, переконавшися, о що Москалям йде, арештував послів і рушив на бунтарів. З початком мая 1658 р. виступив він зі своїм військом з Чигирина і перевізся через Дніпро.

Над Полуозером, 10 верств від Полтави, стрінулася передова сторожа Виговського з під'їздом Пушкаревим. Пушкарівців побито. Було се 18 мая 1658 р. По тій битві Пушкар з Барабашем увійшли до Полтави. Виговський розложився під нею табором і почав облягати місто. Пушкар ждав на поміч від Москви і рад був проволікти головну розправу. Тому просив у Гетьмана помилування. Виговський годився і взивав Пушкаря до свого табору, щоб зложив заяву покори, а як закладнів, що не вдіє йому нічого злого, посилав судию Богдановича і полковника Зеленського. Тоді Пушкар послів попоїв, а сам несподівано напав у ночи на Виговського. Гетьман мусів хвилево уступити, але незабаром вернув з татарським військом і побив Пушкаря. В тій битві погиб Пушкар і 15.000 його прихильників, а Барабаш утік до Москви. Виговський вступив у Полтаву, перебув там кілька день, упорядкував полкові справи, настановив за полковника Хвилона Гаркушу і рушив далі, щоб загасити ту ворохобню на Україні. Усі корилися Гетьманові, кидали свої дрючки та киї і прохали їм пробачити.

Заміри поєднатися з Польщою. Рада у Гадячі.

Доконавши кари на своїх ворогах, вернув Виговський у Чигирин.

Ще за Богдана, більшість освічених людей на Україні бачили, що поєднання з Москвою не дало того, чого бажалося. Та й сам Хмельницький бачив, що не те вийшло, про що він мріяв. Після ж його смерті сам Московський уряд своїми вчинками ще ясніще почав се виявляти. У Київі, ще за Хмельницького, як помер Київський митрополит Сильвестер Коссів, Київський воєвода Бутурлін, котрого посажено у Київі зараз після Переяславської ради, наказував Гетьманові щоб він оповістив всьому українському духовенству царську волю, – а саме, щоб воно не вибірало Київського митрополита без дозволу Царя, і щоб сей митрополит і все українське духовенство залежне було од Московського, а не Константинопольського патріарха. Таке втручання Московського уряду у внутрішні розпорядки на Україні одразу одхилило од Москви навіть найприхильніщих до неї Українців. Хмельницький тоді не пристав на те, а Бутурлін не допустив обірати нового митрополита. Як же Гетьманом зробився Виговський, то він не схотів коритись домаганням Московського уряду, скликав у Софіївському соборі усіх владиків українських і старшин козацьких, прохав приїхати і Бутурліна, але той не схотів приїхати на той Собор і не приїхав, то й без його обійшлися. На Соборі тому митрополитом Київським обраний був Дионисій Балабан, єпископ Холмський.

Тим часом замість Бутурліна у Київ приїхав присланий з Москви воєвода Шереметьєв. Се була людина сувора, тверда, наскрізь пройнята тяжким духом московських порядків. Вольності, котрі мало тоді козацтво і міщанство українське, здавалися йому зовсім не звичайними, такими, що їх позволити не можна. Він почав пригнічувати ті вольні розпорядки, став садовити козаків та міщан за вільнолюбство по тюрмах, хвалився викоренити з них вільний дух, почитав себе старшим за Гетьмана і таке инше. Звичайно, що се було зовсім навпроти тих умов, на котрих Україна поєдналась із Москвою. У Пушкарівському ділі уряд Московський теж тяг руку Пушкаря проти Гетьмана та старшини козацької, бо йому були корисні ті сварки по-між козаками: через них Москва міцніще могла впливати на справи в Україні. На постанову Виговського зірвати з Москвою вплинули також московські воєводи, що в червні 1658 р. рушили з військовими відділами, щоб остати по українських містах так, як від часів Хмельницького сидів воєвода Московський у Київі. Мали вони забезпечити царське володіння на Україні і захопити адміністрацию цілої України у свої руки. Виговський, як рішучий оборонець независимости України, не міг до того допустити. Він знав, що значать отсі воєводи. Усе се викликало велике ворогування про-між козацької старшини проти Московського уряду. Польща, бачучи, що робиться на Україні, послала туди свого посла Беньовського, щоб він при такій нагоді схилив Україну знову до поєднання з Польщею. Не від того була й старшина козацька з Гетьманом на чолі, а найбільш працював над сим і щиро узявся за сю справу Юрій Немирич.

6-го вересня (сентября) 1658-го року Виговський зібрав раду у Гадячі. Партія Немирича поспішала із сією справою затим, що у сьому ж році у Польщі мусів бути сейм, на котрому мали радитись про поєднання Польщи із Москвою і про обрання царя Олексія королем Польським після смерті бездітного короля Яна-Казімира. Через се Україна, поєднавшись із Польщею на нових правах, як вільна держава, малаб увійти у сей союз, як рівна з Польщею та Московською державою, а не як залежна від Москви країна.

Гадяцька рада почалась промовою до козаків польського посла Беньовського. У промові своїй він показував на те лихо, якого можна сподіватись на далі від Московського уряду, котрий вже й тепер почав тіснити Україну, і радив знов поєднатись із Польщею. Козацтво, вислухавши його промову, само почувало добре, що посол казав правду. Налякане вже вчинками московських воєводів, воно пристало на те і постановило такі головні умови того поєднання:

1. Україна, тоб-то землі в воєводствах Чернигівському, Київському і Брацлавському (тепер губернії: Полтавська, Чернигівська, Київська, східня частина Волинської та південна Подільської), стає вільною і незалежною країною і знов єднається із королівством Польським і Великим Князівством Литовським під назвою Великого Князівства Руського.

Таким побитом, складається спілка з трьох рівноправних народів трьох вільних республік: Польської, Литовської і Руської (Української), під зверхністью короля Польського, котрого обірають усі три народи разом.

2. Велике Князівство Руське само порядкує своїми внутрішніми справами. Найвища законодавча власть належить Раді, котра складається з послів од усієї України.

3. Гетьман обірається на цілий свій вік і має найвищу виконну власть – сповняє волю Ради.

4. Україна повина мати свій суд, навіть найвищий (трибунал), де усі справи повинні одбуватися руською (українською) мовою; повинна мати свій скарб (казну), куди йтимуть усі доходи та податки з Українського народу і можуть бути повернені тільки на потреби Великого Князівства Руського; мати своїх найвищих урядовців-міністрів, канцлерів, маршалків, підскарбівничих (міністр финансів) та инших, яких там треба буде; своє військо – 30.000 тисяч, чи більш, козаків і 10.000 постоянного війська; свою монету.

5. Усі найвищі урядовці повинні бути з Українців.

6. Унія на віки касується, а митрополит і пять православних владиків мають засідати у Сенаті нарівні з католицькими.

7. У Великому Князівстві Руському мають бути два руські (українські) університети (один в Київі), а нижчих шкіл – скільки забажається і скільки потрібно буде.

8. Усякому вільно заводити друкарні і друкувати які завгодно книжки.

9. Гетьман може подавати Королеві список тих козаків та міщан, кого він вважатиме за вартих, щоб король дав їм шляхетство.

Про одно забуто у сих умовах – про простих людей, і се було дуже необачно зроблено. Одначе після де-яких вимагань од послів (приміром, щоб прилучено було до Великого Князівства Руського Червону Русь і усі землі, де народ говорить по Українському, – на се польські посли не хотіли приставати), рада загула: „Згода! Згода,! Згода!" Найбільш допоміг у сьому ділі Переяславський полковник Павло Тетеря. „Згодимося, панове-молодці, із Ляхами! – гукав він. – Більш матимемо. Адже покірливе телятко дві матки ссе!" Задоволені посли, після бенкету поїхали до-дому і повезли умови ті до Короля, а козаки радісно виряжали їх в дорогу, стріляючи з гармат та рушниць.

В 1659 р. вислано на сойм петицию, яка домагається, щоб до в. князівства руського прилучено також воєвідства волинське, подільське і галицьке, т. є. щоб обіймало воно цілу українську територию. Таким чином гадяцка умова стає дуже важною спробою відновлення давних українських стремлінь до зєдинення цілої української землі в автономічну одиницю.

На жаль тії змагання не здобули собі кріпкої основи.

Поход Ромодановського і Трубецького на Україну

Тим часом Московський уряд далі провадив своє на Україні: приязно вислухував усякі доноси, виставляв проти Гетьмана людей, що собі домагалися гетьманства, як от Искра, Безпалий та Цецюра, котрий і жив у московському таборі; наслав воєвод із московським військом по городах українських. Через все се сталося те, що після Гадяцької ради Виговський не схотів бізьш коритися Москві і покликав собі на підмогу Кримського хана Махмет-Гірея. Перечувши-ж і за Гадяцькі пакти (умову), зложені на раді, Московський уряд, не гаячись, прислав князеві Трубецькому, – він був головним начальником московського війська, що стояло на Україні – такий приказ: зібрати раду з старшин і простого люду, щоб влаштувати внутрішні непорядки на Україні. Як що Гетьманом ізнов оберуть Виговського, то бояринові тому наказано було зробити великі полегкості, дивлячись на „Гадяцькі пакти"; крім того він мав вивести усе військо московське з України. Положення Виговського було вельми прикре. Польща не могла йому дати військової помочи а злука з ньою підкопувала Гетьманови популярність серед народу, – на лївобережу почалося проти нього повстання. Мимо того він рішився зірвати з Москвою. Не вислухавши навіть умов, з якими до нього повертався Трубецький, Виговський розіслав свої універсали, в котрих виявляв, через що неминуче мусів він порвати з Москвою і знову поєднатися з Польщею на тих умовах, що складено у Гадячі. Тоді князь Трубецький зібрав усе московське військо під проводом князя Ромодановського, кн. Куракіна, кн. Пожарського, Львова та Скуратова, – воно стояло постоєм на Україні – і рушив на Конотоп. Коло містечка Срібного Прилуцький полковник Дорошенко перейняв був їх, але його розбито, містечко зруйновано і усіх жителів повирізувано. 21. квітня (апріля) 1659 року військо московське облягло Конотоп, де заперся у замку полковник Гуляницький з полками Ніжинським і Чернигівським, усього тисячі чотирі чоловіка. Облога тягнулася місяців два з половиною і обложеним приходилося нераз дуже круто, прямо невиносимо. Але вони нізащо не хотіли здаватися московським воєводам. Полковник Гуляницький, коли князь Трубецький прислав йому листа і радив йому оддатись на царську ласку, замість відповіді звелів стріляти з гармат і рушниць. – „Ми сіли на смерть – гукали козаки. – Не оддамо міста!"

Побіда Виговського під Конотопом

Воєводи нічого не могли подіяти Конотопському замкові. Тим-часом надтягнув хан з ордою і Виговський 27-го червня (юня) рушив із козаками, Татарами та „затяжним" військом своїм на підмогу Конотопови. Москалі не знали, яка у Виговського сила і коли на стрічу йому з під Конотопа вислано військо, так воно очутилося між двома вогнями, між Татарами і Виговським. Настала катастрофа, якої ніхто не сподівався. Москалі потерпіли погром, якого до тепер ніколи не зазнали. За пятнадцять верстов од замку, коло багнистої річки Соснівки, Виговський розбив Москалів у-прах, 30.000 московського війська лягло трупом, воєвода князь Пожарський попав у неволю, і Хан, за непочтиві речі його, покарав його на смерть. Трубецький із останнім військом мусів тікати до Путивля, – Виговський гнав його аж до самої гранині України. Далі пустошити та грабувати московські землі пішли татарські загони, а Виговський повернувся до Гадяча і звідтіль послав до короля Яна-Казімира почесну здобич, що узяв він у Москалів: гармати, велику корогву, прапори та бубни. Звідсіль він рушив до Чигирина і почав міркувати, щоб виперти Москалів ще із Київа.

Рада у Германівці

Тим часом у Варшаві зібрався сейм у травні (маї) 1659-го року. На сейм сей приїхали і козацькі посли нового Великого Князівства Руського: Генеральні старшини Носач, Груша, Миргородський полковник Лісницький і по два сотники від кожного полку та значні козаки, – усього чоловік 200; на чолі того посольства стояли депутати: з Київа – Юрій Немирич і з Чернигова – Прокіп Верещака. Багато суперечок було на тому сеймі: Поляки найбільш не хотіли, щоб скасовано було унію і не хотіли, щоб козакам дадено було шляхетство. Козаки уперто стояли на сьому і ще змагалися, щоб до Великого Князівства Руського прилучені були усі воєводства, де жили Українці. Але при кінці Казімир Беньовський, котрий давно жив на Україні, умовив Поляків згодитись, кажучи, що тепер, коли їм потрібна поміч проти Шведів і Москви, нерозумно цуратися єднання з козаками: їх така сила і такі вони дужі, що стануть у великій пригоді Речі Посполитій... Тепер треба попустити їм, а там далі можна буде повернути усе по-давньому. А сам він думав: аби пристали на умови, а козаки, як звикнуть до нових порядків, то самі знатимуть, як їх вдержати.

Король польський присягає на Гадяцькі пакта (22 травня 1659)

Нарешті Гадяцькі пакти були ствержені, і 22-го травня (мая) 1659-го року, на урочистих зборах Сената, присягав на сьому Король, арцибискуп Гнізненський, як найстарший по-між католицьким духовенством в королівстві, біскуп Віденський, як голова духовенства литовського, гетьман коронний, гетьман Литовський, канцлери, маршалки, а далі, за митрополитом Київським, присягли й усі посли Великого Князівства Руського. Після того почалися у Варшаві бенкети, на котрих дуже приязно вітали послів українських. Так бучно почалося життя Великого Князівства Руського, але, на жаль, не довгий був його вік.

Як тільки посли повернулись до-дому, Немирича настановлено старшим над „затяжним" військом, котре розставив він у Ніжині, Чернигові, Борзні та инших містах. Се військо дуже не до вподоби було народові, та й справді було для нього тяжким одбутком. Не розуміючи гаразд і не тямлючи, у чому головна сила Гадяцької умови, народ почав говорити на се військо, де було найбільш Поляків, що ніби то се вертаються знову старі часи з польськими порядками. Такими думками в народі покористувалися вороги Виговського, а їх було чимало. Протопоп Ніжинський Максим Филимонів, щирий прихильник Москви, знову заходився коло того, щоб підбурити народ проти Поляків. До нього пристав шуряк Богдана Хмельницького, Василь Золотаренко, що мріяв сам зробитись Гетьманом, та Тиміш Цецюра, котрий давно вже терся коло московських воєводів, сподіваючись вислужити собі гетьманський уряд. Сей Цецюра послав до Ніжина своїх козаків, і 1-го вересня (сентября) вони зненацька напали на затяжних жовнірів і за одну годину вигубили їх усіх; самого Немирича, що був утік, догнали і зарубали. Тим часом де-хто з ворогів Гетьмана підмовив Юрія Хмельниченка, щоб він вернув собі гетьманство. Юрій послухався і вирядив на Запорожжя джуру свого батька, Івана Мартиновича Бруховецького.

Запорожці скоса дивилиса на заміри Виговського. Не до душі їм був шляхетський устрій, котрий заводив Виговський, і вони, з Кальницьким полковником Іваном Сірком на чолі, проголосили Юрія Хмельниченка Гетьманом та рушили на Україну, закликаючи людей під свої корогви їмям Хмельницького. Виговський, прочувши, що почалося проти нього повстання, втік з Чигирина і скликав раду у Германівці. На раді він звелів Верещаці та Судимі прочитати Гадяцькі умови, щоб вияснити, яку користь матиме од них Україна, але тут счинився такий ґвалт, а далі бійка, що Гетьман ледве втік. Винуватили його за те. що він містечка та села на лівому боці Дніпра руйнує, що тяжко знущається над ворогами; де-хто казав, що Гетьман продає Україну Кримському ханові; инших, знов, лякало, що Виговський велику силу матиме, ставши воєводою та князем Руським.

Виговський з-під Германівки прийшов із купою козаків під Білу Церкву, і біля неї, на Взенні, зібралася ізнов рада. На сій раді скинули Виговського з гетьманства і проголосили Гетьманом Юрия Хмельниченка.

Юрия Хмельницького знов вибирають Гетьманом (1660 р.)

Юрия Хмельницького вибрано Гетьманом 7 вересня 1660 року. Узявши булаву до рук, Юрий обернувся до громади і спитав: „Кого ж бажаєте за зверхника: чи короля Польського, чи царя Московського?" Старшина і прості козаки загукали, що бажають короля, але опісля виявилося, що тих, що за царя, було більше. Московський уряд обявив Виговського зрадником і вимагав, щоб його із жінкою, дітьми і братом Данилом було оддано йому і щоб нікого, хто мав прізвище Виговський, ніколи не приймали у військо і не давали б ніякої посади. Данила таки справді схоплено і одпроваджено у Москву. Там його скарали на смерть, а сам Виговський із семьєю утік у Польщу.

Так скінчилося його недовгочасне гетьманування, а з ним стався кінець і Великому Князівству Руському. Виговський не вспів перевести і укріпити своїх плянів. Йому перепинили такі свої люди, особливо Сірко з Запорожпями. Сірко, се була дуже хоробра людина, добрий вояк, але ніякий політик. Він навіть не міг зрозуміти великих намірів Виговського і замість допомогти йому, щоб позбутися московської насили, він рушив з Запорожжя проти Виговського і приневолив його податися з лівобережя. Виговський повернувся, московські гарнізони осталися, народ збаламучений підняв крик і в. князівству Руському прийшов передвчасний кінець. Король зробив Виговського воєводою Київським, і він із польським військом ходив у Полонне, а далі у Дубно. У бойовищі із Шереметьєвим, котрий із московським військом ішов походом на Польщу, під містечком Слободишами він знов виявив себе дуже одважним і розумним войовником; далі він допомагав Полякам у битві під Чудновим, де Шереметьєва розбито у-пень. Тут і Цецюра попався до рук Виговського, і він скарав його на смерть у Дубні. У 1663 році, за Гетьмана Павла Тетері, під містечком Рокитним Виговського схоплено – за те, що він ніби то знову хоче здобути собі гетьманство – посажено у тюрму, і там його розстріляли саме у той час, як він навколюшках читав акафист Богородиці. – Се було так:

Коли король Ян-Казімир з Гетьманом Тетерою старалися привернути до Польщі Лівобічну Україну і коли там за кожне місточко велась боротьба між польськими і московськими військами, "в котрій то одні то другі били при кожній нагоді Українців, до Гетьмана надійшла трівожна звістка, що на Правобережжі почались противопольські розрухи під проводом кошового запорожського атамана Сірка, Король пішов на північ до Могилева, а Тетеря з Чарнецьким повернули на Правобічну Україну. Чарнецького одначе незабаром покликав до себе король, а начальникувати над польським військом, що було дано в поміч Тетері, доручено звістному зі своєї ненависти до Українського народу польському полковнику Себастіяну Маховському, що перед тим ще був оставлений на Правобережжі, яко представник польської власти. Через сього Маховського згинув один з найспосібніщих дипльоматів наших, але недалекозорий, боязький політик – Гетьман Виговський. Почалося з того, що Маховський почав підмовляти Виговського стати гетьманом на місто Тетері, а одночасно доносив королеві, що головним провідником розрухів на Правобережжі є власне Виговський. Так само завірив він Тетерю, що Виговський є його найбільшим ворогом і що коли ще Тетерю досі не скинуто з гетьманства, то се він повинен завдячувати йому – Маховському. Король на доноси Маховського написав до Виговського лист, приказуючи йому виступати одностайно з Маховським проти ворогів Польщі. В наслідок сих листів видав Виговський звістний універсал 1 марта, в якому між инчим каже, що він гетьманства не добивається, і козаки все собі можуть вибрати гетьманом того, кого хочуть, тим більше, що, як йому звістно, Тетеря хоче від гетьманства відмовитися. Сей універсал був виданий в порозуміню з королевським польським урядником Маховським, в руках котрого він послужив яко доказ для Тетері, що Виговський таки справді хоче скинути Тетерю з гетьманства. Чи справді Виговський хотів стати гетьманом, не знати. Се дуже можливо, коли зважимо, що Маховський, начальник польського війська, обіцяв йому свою поміч. Досить, що провокація Маховському, підвладному, як звістно, Чарнецького, вдалася. Виговський після повороту Тетері на Правобережжя рушив зі свого Бару під Білу Церкву і сей його похід Маховський витолкував Тетері, як початок повстання проти Гетьмана. Одночасно Маховський запросив до себе Виговського на військову раду і Виговський нічого не підозріваючи, поспішив до нього до Корсуня. Там з великим подивом застав він у нього того, проти котрого все агітував Маховський – Тетерю. Маховський зложив військовий суд (Тетеря, як сам потім казав, не брав в ньому участи) і Виговського на підставі фальшивих зізнань людей, котрих постинали перед приїздом Виговського, за те, що він мав підмовити неначе козаків до підданства Москві, засуджено на смерть. Так помер приятель Річпосполитої, сенатор, котрого лише сойм мав право судити. – Маховського за його службу нагороджено, а „герой" Чарнецький дістав після Виговського Київське воєводство.

* * *

Отсі сварки та колотнеча по-між собою в-край знищили Україну. „Сила козацька ослабла од тієї замотанини, – писав Виговський до Короля. – Величезні полки: Полтавський, де було 40.000 люду, Миргородський, де було 30.000, Прилуцький та Іркліївський загинули в-кінець; городи та села заростають кропивою". „Тут страшенне стовпотворіння вавилонське, – говорить сучасник-Поляк: – містечко воює з містечком, син грабує батька, батько – сина. А усім одне в голові: щоб не бути ні під владою короля, ні під владою царя, і вони думають, що осягнуть того, гніваючи та лякаючи короля – царем, а царя – королем". В такий тяжкий час стає українським Гетьманом чоловік і молодого віку і не великого розуму – Юрий Хмельницький.

Юрий Хмельниченко родився од першої жінки Богдана – Ганни Сомківни, і ще за батька, на Переяславській раді, був вибраний на Гетьмана. Йому було тоді тілько 16 год. Тим то він і передав тоді гетьманування Виговському. Тепер, через два роки, на раді у Германівці, як вже Виговського було скинуто, хотів зробитися Гетьманом рідний дядько Юрія, полковник Переяславський Яким Сомко. Але побачивши, яким духом дихає громада, він без ніякої суперечки поступився тим правом для молодого небожа свойого. На раді на Взенні від Білою Церквою Юрий прийняв булаву і бунчук, щоб гетьманувати під зверхністью Короля, але скоро коло містечка Ржищова на Жердовій долині, зібралася рада, і на ній постановлено зректися Гадяцької умови, що уложив Виговський із Польщею, і повернутися знову під руку царя Московського, тілько виговорити собі трохи більші вільности проти Переяславської умови, а саме: щоб Гетьманська власть була міцніща, щоб українська церква була незалежна од Московського патріарха і Московське військо виведено було з України.

З сією постановою рада послала до царського воєводи Трубецького своїх послів. Воєвода згодився на сі умови і наказав, щоб Гетьман і старшина зібралися на раду у Переяславі, та нехай вперед присягнуть цареві, а тоді вже розмовлятимуть про умови. Ніде було дітись, – та й Юрий був не такий чоловік, щоб добре зрозумів, яким вітром повіяло, – він зібрав раду у Переяславі, і на ній присягли на вірність Цареві. Юрий був ствержений на гетьманстві, а що до умов, то він мусів був згодитись не на те, щоб поширено було Переяславські умови, а на тяжкі обмеження їх. Так, власть Гетьмана значно вкорочувалася – він не має вже права зноситися з чужинними державами; козаки мусіли повиводити свої полки із Білої Русі; митрополит і усе українське духовенство стають підлеглими Московському патріархові; полковників і старшину настановляє не Гетьман, а рада; усякий має право обертатись просто до Московського уряду, не питаючись Гетьмана. Сим останнім пунктом Московський уряд показав широку стежку для усяких доносів і тим забезпечував собі потайний догляд над тим, що діється на Україні. Московські воєводи із оружною силою мали пробувати, окрім Київа, ще й у Переяславі, Ніжині, Чернигові, Браславі і Умані. На Переяславській раді перевагу мали Лівобережні, великі прихильники Москви, а противники українських панів-автономістів. Вони знали одно: ненависть до Польщі, а не думали, яка то болюча тая любов Москви. Крім того Трубецький привів своє військо, воєвода Ромодановський також, прийшов і московський сторонник Безпалий з козаками, отже автономісти не мали що й починати свойої справи. Трубецький спокійно міг прочитати статі, приготовлені Московським урядом, в котрих касувалися останки української автономії. Простий народ, замість рівних прав, через які він так боявся пристати на Гадяцькі умови, не достав собі ніяких прав і мусів тепер давати підводи і приймати на постій московське військо по-всяк-час, коли тільки скаже Москва; до того, він не мав вже права по своїй волі викурювати напитки, бо Московський уряд брався позаводити скрізь по Україні свої „кабаки" (шиньки) із своєю горілкою. Не до смаку сі постанови були а-ні старшині, а-ні козакам, а-ні посполитим, та мусіли на все пристати і підписати ті умови, бо з воєводами московськими було чимале військо. Зле тоді діялося навкруги: старшина українська розбилася на дрібні партії; кожна партія, за-для своєї користі, піддержувала свого ватажка; ватажки сварилися по-між себе; суперечки сі ще дужче розпалювали московські воєводи. Прості ж люде, не розуміючи свого добра, самі не знали, чого держатись, чого доходити. Кругом панувало безладдя і у-край нівечило усе. Те, що міг би зробити розумний та міцний духом безсторонній чоловік на посаді гетьманській, тепер було нікому робити – на той час чоловіка такого не було. Адже ж не Хмельниченкові молодому, запальному, надто недоумкові, хворому на чорну болість, було керувати під ту тяжку годину?

Тим часом Польща не хотіла так скоро позбутися України, і вона знов розпочала війну з Москвою. Князь Шереметьєв, з наказу Царя, рушив з Київа на Волинь проти Поляків, а на поміч йому, иншими шляхами, йшов із козацьким військом Гетьман Хмельниченко. 7-го вересня (сентября) 1660 року, коло містечка Слободищ, польське військо, у котрому був колишній Гетьман український, а тепер Київський воєвода Виговський, напало на козаків. По-між козацькою старшиною були на той час безперестанні сварки. Одні, більш освічені люде, не-вдоволені останньою Переяславською умовою і московськими воєводами, схилялися до того, щоб поєднатися з Польщею і не хотіли воювати з Поляками, другі – найбільш такі, що повиходили з простих козаків, – ненавиділи Поляків і радніщі були як-не-як помагати хоч Москві, аби не Польщі. Молодий Гетьман, у-перше з роду побачивши бойовище, затурканий старшиною, не тямлячи кого слухати, чого держатись, схопився за голову та тільки вигукував: „Боже мій, Господи мій! Визволи мене тільки з сього пекла, не дай міні пропасти! Не треба міні того гетьманування, – піду у ченці!"

Саме тоді прибув до його гонець від Виговського, котрий вмовляв його відцуратися Москви і піддатись Польщі. А-ні Гетьман, а-ні старшина не знали ще, хто кого переможе: чи Поляки, чи Шереметьєв. Тим-то вони не хотіли разом поривати із воєводою, і послали до його посланця Мороза із звісткою, що Поляки напали на козаків, і прохали воєводу, щоб він хутчій ішов до містечка Пятки на підмогу; а до польського табору вирядили полковника Петра Дорошенка із двома товаришами умовлятись про згоду. 14-го жовтня (октября) Шереметьєв рушив на підмогу Хмельниченкові, але тут напали на нього Поляки і Татари і під Чудновим у-прах потрощили московське військо. Самого Шереметьєва схопили і, закувавши у кайдани, випровадили у Крим, де він 22 роки пробув у неволі; останні недобитки московського війська мусіли скласти зброю і корогви до ніг переможцям, і їх випровадили аж за московську границю. Як почули козаки, що сталося із московським військом, зараз пристали до Поляків.

Чуднівська умова

17-го жовтня (октября) під Чудновим зложено нову умову із Поляками, так звану Чуднівську; ствержені були усі Гадяцькі пакти, тільки викинуто з них усе те, де говорилося про Велике Князівство Руське, і Українці на віки зреклися єднання з Москвою. На сьому присягали Гетьман із старшиною і усе козацтво, а з польського боку за короля присягали Польський і Литовський коронні гетьмани.

Через місяць зібрано було у Корсуні „чорну раду", на котрій заступником Короля був Беньовський. Він довго говорив до козаків, вихваляв Короля, ганьбив Москалів, нарешті сказав, що Король пробачає козакам усі їх провини проти Польщі і затверджує на Гетьмана Юрия Хмельниченка, котрому й доручив булаву. Козаки радо повітали Юрия і присягли Королеві. На сій таки раді на другий день обрали обозним Носача і писарем Павла Тетерю. До воєвод московських Юрий написав листи, щоб вони із військом своїм вибіралися геть з України, бо військо Запорожське і уся Україна не воліє далі зоставатися під рукою царя, а вертаються знов до свого прирожденного короля польського.

Тим часом полковник Переяславський Яким Сомко та Ніжинський Іван Золотаренко домагалися гетьманства. Перечувши, що сталося на правому боці Дніпра, вони скликали раду у Переяславі і усовіщували та умовляли, щоб хоч Лівобережна Україна держалась Москви. На те пристали полки: Ніжинський, Переяславський і Чернигівський. На раді тій Сомка обрано наказним Гетьманом. Дуже гарний на вроду, показний, щиросердий, одважний і розумний чоловік, він мав чимало прихильників. Золотаренко не хотів уважити гетьманство і, мислячи сам зробитись Гетьманом, підлещувався до воєводи Ромодановського та, через єпископа Мефодія, писав доноси Московському урядові на Сомка. Єпископ Мефодій – се той самий протопоп Максим Филимонів, що баламутив ще за Виговського. Тепер він, за прихильність до Москви, висвячений був на єпископа і настановлений доглядачем Київської митрополії, бо митрополит Київський Дионисій Балабан не хотів взнавати Московського патріарха. Увесь 1661-ий рік Сомко, із прихильними до його полками, одбивався од Поляків і Юрия і прохав підмоги у Ромодановського. Нарешті Ромоданівський рушив із московським військом і Слободськими полками на Україну, щоб визволити Сомка, котрого під Переяславом обліг своїм військом Юрий із Поляками та Татарами. Як прийшов Ромодановський, Юрий став одступати до Дніпра. Сомко нагнав його під Каневом і у-прах розбив його військо та вигубив більш 10.000 козаків; сам Юрий ледве встиг перехопитись за Дніпро і утік до Чигирина. Се бойовище виявило усю нікчемність Юрия, і козаки голосно почали ремствувати на нього, а тут ще й Запорожський кошовий Іван Величко-Босовський прислав до його лист, і в тому листі від себе і усього війська Запорожського радив покинути гетьманський уряд і йти на спокій, бо не вартий він такої посади. Дуже вразило усе се Юрия, але ж і сам він бачив і розумів, що такої тяжкої години він не здолає дати нічому ради. При кінці 1662 року він ізкликав раду у Корсуні, на ній зрікся гетьманства і передав булаву родичеві свойому, що був жонятий на сестрі його Степаниді, Павлові Тетері, назначивши його, поки будуть вибори Гетьмана, наказним Гетьманом. Сам же він 6-го січня (января) 1663 року постригся у ченці в Чигиринському манастирі, і дано йому імя Гедеон. Але ще й тепер не на віки зник він там од життя, і ми стрінемося з ним ще й далі.

ІІ. УСТРІЙ, ПОБУТ І КУЛЬТУРА

У сьому періоді нам доводиться мати діло не з одним Українським, а й з Литовським народом. В Литовську державу входили тоді ось які давні князівства: на півночі князівство Полоцьке, Мінське і Смоленське, що разом звалося Білою Русью; західні теперішні повіти Гродненської і Мінської губернії звалися Чорною Русью; князівства Київське, Чернигівське і Сіверське звалися Україною, або – Малою Русью; князівство Галицьке – Червоною Русью; землі по р. Припеті – Полісся; по рр. Стирі і Горині – Волинь; по р. Західньому Бугу – Поділля. Хоч народу Українського в Литовській державі було найбільше, проте не було йому од того користі: скільки не було яких перемін в українських землях за сей час, усім заправляли князі та бояре, а народнього голосу не було й чути.

Князі

Такий лад йшов із Заходу, через Польщу, котра свої порядки заводила зразу в Галичині, пізнійше в землях литовських, аж ціла ніби то Литовсько-руська держава перейшла під польські порядки і під польські права. В прилучених до Литви українських землях Литовське правительство застало бояр і княжих войовників, земельну аристократію, міщан, селян власників та всіляких иньших людей, але на самім чолі стояли княжі роди.

Великі князі Литовські, забравши під свою руку більш культурну тоді, ніж Литва, Україну, перейняли од неї і звичаї і мову її. Жили вони у столиці своїй Вільні і потрохи стали заводити круг себе двір з усякими придворними урядами (чинами) на зразок того, як у Західніх державців. Останні удільні князі не мають ніяких особистих прав і мають уряди при Великім князі, а як що й мають свої уділи, то й тоді зостаються підлеглі Великому князеві. Та сі князі, – чи з порушених литовських родів (як Олельковичі, Бєльські, Глинські та инші), чи чисто українського роду (як Чарторийські, Острожські, Вишневецькі, Сангушки, Збаражські та инші) – являли з себе найвищу верству людности; у Великому Князівстві Литовському вони мали уділи та землі до смерті своєї, – давалося у дідичне (наслідственне) володіння („вислуги"); з них і з бояр, – однаково як українських, так і литовських, – складалася рада, що була коло Великого князя і звалася „Панове-рада". Та попри князів творяться панські роди не княжого похоження, які сильно розбогатіли і чимраз більшого набирали значіння. Гніздом тої аристократиї була Волинь і білоруські землі над Німаном. Найбільшеж дрібної шляхти було на Підляшу.

Бояре і земяне

Після того, як Ягайло став королем Польським, а Литовсько-Руське князівство поєдналося з Польщею, польські урядовці розпросторюються по Україні. Замість удільних князівств – настали воєводства, котрі поділяються на повіти. Земля, по нових правах, стала належати правительству; порядкував нею Великий князь (що нагадує сильно західньо-европейський февдалізм). Вона була поділена на невеликі дачки (хутори); сі дачки звалися службами або дворищами. Кожний, хто брав таку службу, повинен був, скоро тільки загадає князь або воєвода, виставляти одного збройного воїна. Ті, хто держав такі дачки, звалися „земяне". За важні послуги князеві, або на війні земяне здобували такі служби у власність, і ті служби звалися тоді „вислугою" або „отчиною". Земяне, або, як їх почали звати, „пани", стають вищою верствою в тодішньому устрої державному.

Бояре, потомки колишніх дружинників, за литовських часів були приписані до замків та городів і мусіли одбувати військову службу не тільки польову, а й замкову. А як що ті землі, котрі вони держали, увіходили у яку-небудь дачку, оддану земянинові, то бояре, що опинялись із своєю землею у такій дачці, робилися залежними од того земянина, і він мав над ними усі права: судив, карав і милував, оддавав до війська і таке инше.

Одколи поєдналася Литва з Польщею, з'явилися й нові уряди, як от: великі Гетьмани коронні, литовські і польні, що були начальниками оружної сили; підскарбій, що завідував скарбом (казною), підкоморій – завідував двором короля або князя і був найблизчий до нього чоловік; у війську вищі уряди були: писарь, полковники, сотники, хорунжі та инші; земські уряди – підкоморій, земський суддя, підсудок і писарь.

Городи

Багато городів за ті часи достали од князів Литовських так зване „Магдебурське право". Се право давало городянам велику самостійність і незалежність од власти державної; по тому праву городська рада порядкувала усіма справами в городі: громада вибірала з-поміж себе „бургомистра" і „лаву", в котрій було чотири „райці", дванайцять „лавників" (присяжні засідателі) і „війт"; війта обірали до смерті – він був судією для городян. „Рада" і „лава" звалися заразом „магистрат".

Усі ремесники здобували собі по тому праву теж де-які полекші: ремесники кожного ремества складали громаду, що звалася „цехом" або „брацтвом", і кожне таке брацтво орудувало справами своєї громади та мало свій скарб (казну); з нього давали помочи своїм громадянам і брали гроші тоді, коли треба було на які гуртові свої справи. Де-котрі „брацтва" були дуже заможні. Кожний город із таким Магдебурським правом мав свій герб і свою корогву, а кожний „цех" – свою. Тількиж наших людий, себто українських, стали випирати в цехах на дальші місця, а далі й переслідувати, так, що їм вкінці годі було до цехів належати і вони тим щирійше стали гуртуватися в брацтва.

Кріпости

За часів Вітовта на Дніпрі од наскоків татарських зміцнено було в де-котрих городах кріпости, як от у Каневі, і збудовано нові: Черкаси, Кременчуг, Мишурин-Ріг, а коло моря кріпость Дашів (Очаків) і Хаджибей, або Кочубей (Одеса), котру Вітовт одняв од Татар; на р. Бузі – Вітовтове (Богоявленськ коло Миколаєва); на р. Дністрі, проти Генуезської кріпості Манкастро (Акерман), збудовано замок, а вище по р. Дністру – кріпость Тегінь (Бендери). Кріпости ті були зміцнені проти наскоків Татар, що без-перестання турбовали Литву і Україну. Сюди вони звичайно проходили трьома шляхами: шлях, що йшов до Львова поуз Черкаси, Корсунь, Київ, Луцьк і Сокаль, звався „Чорним шляхом"; той, що йшов од Дашева на Бар і на Львів, звався „Кучманським шляхом", а той, що йшов Дністром на Покуття, теж до Львова, звався „Волошським, або Покутським шляхом".

За Казіміра IV скасовано удільні українські князівства, а замість них заведено воєводства і староства. Багато городів, містечок, сел роздано заможнім українським родам, і тим до-краю знищено колишній вічовий устрій в них. По городах розмножилося Жидів, котрі держалися міцно свого гурту, „кагалу". Жиди ті зовсім прибрали до своїх рук торговлю і промисли, і міщане по-малу повинні були поступитися перед ними, навіть по тих городах, що мали вже Магдебурське право.

Села

Уся остання людність тогочасної України, – ті, що жили по селах, – звалися тоді „поспільство", посполиті, або просто „люде". Ті, що жили по землях, котрі належали замкам, звалися „служилі люде", а ті, що по тих селах, котрі увійшли у дачки земян, звалися „люде панські", „господарські", або „земянські"; як ті, так і другі сплачували подать натурою і грішми і мали право вільно переходити з місця на місце, почиталися людьми вільними, управлялися своїми громадами і вибірали собі старосту – „отамана", або „тивуна", десятських і сотських, і їх часто-густо стверджував на тих посадах пан; мали свій виборний („копний") суд, але найвищий суд для них був – пан або земянин, котрий держав ту землю. Землі та служби роздавалися по тих воєводствах, котрі лежали дальш од степу, од границі, де блукали Татари. Як розмножилося людей, то й умовини за землю, котру вони займали, ставали важчі; аж в р. 1447 селян увільнено від судів державних, а підчинено судам панським. Право стає правом шляхетським, а для хлопа нема ніякого закона. Через те люде почали переходити за р. Рось, де були вільні землі – так зване „Дике поле"; (край, що так звався, лежав над долішнім Дніпром, Бугом і Дністром). Посовуватись туди почали люде ще у половині XV віку, і ті, що оселилися там, не знали ніяких податків. Життя по тих степах у ті часи було дуже і дуже небезпечне: треба було завжди бути на-поготові та стерегтися татарського наскоку. Людей тих прозивали „козаки"; хто виходив на житло у „Дике поле", про тих казали – „ідуть у козаки". З тих виходців почалася нова верства людей, котра зробилась незабаром у історії нашого краю найголовнішою.

Духовенство

У Галичині – з того часу, як прилучено її до Польщи – переважає католицька церква: митрополія Львівська мусіла уступити своє місце Латинській епископії, а православні – у сусідньому селі збудовали храм, де й стала катедра Львівського митрополита. Важке життя настало за-для православної церкви. Панство українське, бачучи, що усякі вільготи та уряди королі роздають панству католицькому, й собі почало потроху переходити на латинську віру, і через те церква православна у Галичині все більш стала підупадати та убожіти. У Київі, як ми бачили, заснована була окрема митрополія, до котрої належали усі православні епископії Литовсько-Руського князівства. Митрополити київські були під зверхністью Константинопольського патріарха, і Київ знову стає осередком православної віри на Україні. За Литовських часів католицьке духовенство не втручалося у справи православної церкви, і князі Литовські, хоч де-котрі з них були католики, не боронили вільно розвиватися православній вірі і ствержували її права своїми грамотами. До київської митрополії належали епископії: Львівська, Перемишльська, Володимирська, Холмська, Чернигівська, Луцька, Смоленська, Туровська і Полоцька. Низчому духовенству жилося негаразд: священники втих парахвіях, котрі були в дачках або службах, що-года ставали все більш залежними од дідичів (панів); дідичі обкладали їх податью, а далі забрали до своїх рук і суд над ними.

З кінцем XVI століття вся Україна була вже перестроєна на польський лад. Всюди заведено польські права і польські порядки. З початком XVII ст. вони переходять за Дніпро і на найдальших окраїнах ширять свій устрій.

* * *

Устрій в Польщі

Який же був той польський устрій? Польща складалася зі шляхти і (дворян), з духовенства, з міщан і хлопів. Шляхта й духовенство мали всі права, міщани стояли собі осібно, ніби держава в державі, а селяни не мали ніяких прав. Шляхтич заплатив два гроші податку від лану (30 моргів, або 20 десятин) і більше його нічо не обходило. Зі шляхтичів вибираються посли на сейм, зі шляхтичів усі урядники державні, зі шляхтичів суди – чогож їм боятися ? Одинокими урядниками не шляхетськими, а королівськими були старости, ніби намісники в поодиноких округах, але й ті підходять згодом під перевагу шляхти. Міста до керми державою не мішаються, отже Польща в XVI століттю стає шляхетською републікою, в котрій панує одна тільки верства: шляхта, котра зове себе народом польським (народ шляхетський). Шляхта дбає пильно оте, щоб в Польщі панувала рівність, але розуміється тільки між людьми „шляхетно-уродженими", а всьо иньше – се „бидло".

Король

А щож король? Король був ніби головою тої шляхетської републіки, але сили не мав він ніякої. Він робив те, що йому панове-шляхта казала. Хіба, що роздавав деякі державні маєтки і титули, але і в тім мусів слухати тих панів, що захопили силу і значіння в свої руки. Деякі з королів, як Стефан Баторий, або Володислав IV хотіли вибитися з такої прикрої зависимости, щоб не бути мальованими пануючими, ані ляльками в руках вельмож та шляхти, але се не була легка справа, бо шляхта збиралася на сейми і на них могла ухвалювати, що сама хотіла, могла відмовити жовніра на війну, а навіть вязатися в конфедерації проти королеви і безкарно підносити бунти. Отже король хотьби й рад був часом щось доброго та справедливого зробити, то не міг, бо йому пани не давали.

Сейм

Без дозволу сенату не міг король ані за границю держави виїхати, ані оженитися, ані послів приняти, нічо. Кожний його крок був спутаний сеймом, або угодою, яку при виборі на короля з ним пани списали, а якої він не сьмів переступити, щоб не виповіли йому послуху.

Сейм складався з короля, сенаторів та з послів. Сенатори, се архиепископи й єпископи католицькі, воєводи, каштеляни та міністри. Міністрами були: маршалки, канцлері, підканцлєри й підскарбі. Послів вибирала шляхта на сеймиках. Сейм відбувався що два роки, а як треба, то й частійше. На сеймі відчитувано ухвали сенату, переговори з дворами заграничними, король роздавав спорожнені уряди і королівщини, переводжено ревізиї рахунків та ухвалювано закони. Сейм міг кождий посол зірвати, одним словом: veto (не годжуся), і тоді всі його ухвали були неважні. Неважний вважався сейм навіть тоді, коли трівав понад приписаний час, т. є. понад 14 днів, або шість неділь.

Конфедерация

Коли сейм не міг якоїсь справи довести до кінця, то завязувалася конфедерация, з королем і за його відомом, або без нього, а навіть проти ньому. Конфедерати потягали деколи короля до відвічальности, грозили, що скинуть його і тоді звалися вони „рокошами".

Духовні

Духовенство в Польщі мало великі права. Духовники часто були найвисшими урядниками та засідали в сенаті. Мали також великі добра, а не платили ніяких податків, хіба добровільний даток. Крім того доставали десятину з дібр королівських і шляхетських. Але тільки духовенство польське й католицьке. Православніж сьвященики не мали ніяких прав.

Судівництво

В кожнім окрузі був суд земський, вибираний шляхтичами з поміж шляхти. Збирався тричи в рік і судив справи цивільні шляхти. Суди підкоморські судили спори граничні, а старостиньські розсуджували справи кримінальні. Від всіх тих судів був відклик до трибуналів.

Духовні тільки в процесах о маєток зі шляхтою ставали на судах шляхетських, иньшіж їх провини судив суд духовний, до якого держава не мішалася. Міщани на німецькім праві мали свої власні суди, зложені з бурмістра й радних, або з віта й лавників. Жиди процесувалися в кагалах, а спори Жидів з християнами належали до судів воєводських. Хлопів судив їх дідич, або иньшими словами для них не було суду. Тільки для хлопів в добрах королівських був суд референдарський, але й там годі було хлопови зі шляхтою знайти справедливість.

Військо

Від 1553 року з четвертої части доходів королівських удержувано наємне військо з ріжних народів до бережання границь держави, особливо України. Крім того деякі пани та міста мусіли ставити своїм коштом військо. І так приміром Остроські давали Польщі 300 їздців і тільки піших, а більші міста, як Краків або Львів, мали свої власні армії. В прикрій потребі король скликав шляхту, щоб боронила краю і се називалося „посполите рушення". Але деколи така добровільна армія, незорганізована і до послуху непривикла, поверталася проти королеви.

Військо удержував зразу скарб королівський, пізнійше державний, а з королівських доходів йшла тільки четверта частина (кварта). Але податки в Польщі були малі, бо шляхта сама їх на себе ухвалювала. Отже й скарб бував звичайно бідний, а що не було з чого платити, то військо звичайно не мало заплаченого жолду, бунтувалося й не хотіло служити. Урядники діставали не платню, тільки маєтки, котрих не віддавали, отже й про уряд не дуже дбали.

Шляхта

Як зі сказаного видно, шляхта в королівстві польськім була одинокою верствою, котра хіснувалася всіми людськими правами. Вона мала свої суди, уряди, вона творила сейм, тримала короля в своїх руках, словом, робила що хотіла, а що злого вона для себе не могла хотіти, так всю біду, всі тягарі складала на других, а сама тільки всілякими привилеями хіснувалася. Шляхетство було дідичне, воно переходило з батька на сина, або діставалося якому хлопови, чи міщанинови за особливі заслуги. Зразу надавав шляхетство король, а від XVI столітя, тільки сейм. Називалося се нобілітациєю. Вся шляхта була перед правом рівна. Титули князів, графів та баронів не мали осібного значіння. Шляхта одна тільки могла мати землю на власність, до шляхтича належало також те, що в його землі було, т. є. металі та жерела. Шляхта могла бути урядниками, тільки вона могла діставати добра королівські, а платила лиш такі податки, які сама на себе наложила. І прав тільки таких слухала, які сама ухвалила. Так само судів. Як хлоп, або міщанин вбив шляхтича то йшов на смерть, а як шляхтич вбив хлопа, то платив невеличку кару, а коли то був його власний хлоп, то нічо. Шляхтича, без попередного присуду судового не вільно було вязнити, отже були вони, немов які посли, недоторкальні. Шлахтич вибирав короля і міг бути вибраний королем. Перед ним стояли отвором уряди, суди, школи, сейми, навіть королівський пристіл, а перед хлопом всьо було позачинюване.

Не диво, що в Польщі кожний рад був стати шляхтичем, а українські та литовські пани, навіть такі, що від князів свій рід виводили, перлися між польських шляхтичів, бо там було вигідно й добре панській душі, як нігде на сьвіті.

Міщани

Не так вже добре діялося в Польщі мешканцям міст. По нападах татарських спроваджено міщан з заграниці, особливо з Німеччини, щоб вони заселювали та загосподарьовували пустарі, знищені Татарвою. За се дано їм всілякі права та привелеї. Вони мали свою управу, свої суди, свої маєтки, всьо. Але згодом, як міста чужими руками позагосподарьовувалися і як шляхта прийшла до великого значіння, то на міщан поухвалювали шляхетські сейми дуже тяжкі права. Вони не могли бути ніякими урядниками, хіба мійськими, їх не робили вищими духовними, не могли купувати землі і бути дідичами, ані служити в війську, їм годилося тільки торгувати та ремісникувати, але й на торговлю накладувано що раз то нові тягарі. Як міщанин спроваджував який товар з заграниці, то платив усякі мита, а як шляхтич, то ні. Міщанам не вільно було від XVII віка навіть пишних уборів носити, хоть не одного з них стати було на се. Щоб значіння міщан понизити, ухвалено, що шляхтич, який хоче вести торговлю, або міщанський промисел, тратить шляхецтво. Давні права міст що раз більше підкопували воєводи та старости, мішалися до мійських судів та накладали на них всілякі податки. То було в містах вільних, королівських, що мали всілякі давні привилеї, а в містах приватних, що їх закладали шляхтичі та духовники у своїх добрах, було так, як їх властитель захотів.

Селяни

Найгіршеж діялося в Польщі селянам, або як там казали, хлопам. Від 1496 р. позбавлено їх волі особистої. Не тільки хлоп, але також його син – одинак – не сьмів вийти з села без дозволу панського. А як було більше синів, то тільки одного відпускав пан, щоб собі йшов шукати дебудь хліба. Так само хлопській донці не вільно було віддаватися, поки пан не дав свого дозволу. Від 1543 р. шляхтич міг хлопа з грунтом, або без, з родиною, або самого, продати, заставити, дарувати, що хотів, міг з ним зробити. Хлоп не мав свого поля, бо земля могла бути тільки шляхетська. Хлопиж сиділи на своїх полях, ніби державці – посесори і за те, що ужитковали панське поле, мали шанови на його ланах відрабляти, зразу (від р. 1520) один день в тиждни, а потім що-раз більше, так, що хлоп не мав для себе ні дня, ні ночи, ні сьвята, ні неділі. Сіль, селедці і напитки мусів хлоп купувати в коршмі свого дідича, а то що мав до проданя: кури, яйця, сир, масло, мусів продавати в дворі. Тільки в двірськім млині вільно було хлопови молоти своє збіже і тільки в двірській кузні міг він кувати коня. На зарібки не мав права ходити, худоби міг тільки плекати, кілько пан позволив і тільки полотна вільно було йому робити. Свого пана він не міг перед суд позивати, бо судиєю між ним, а паном, був той самий пан. Дідич, або його заступник судив хлопа і карав його тортурами, та буками. Обтинали також хлопам уши, ніс, випалювали на чолі шибеницю, або карали якою завгідно смертию. Трошки лекше дихалося хлопам в землях литовських та хлопам на праві німецькім, але згодом і до них дібралася шляхта та перемінила їх в такеж „бидло'", як всюди.

Не диво, що хлопи кидали землю, на котрій з діда-прадіда працювали, кидали часто-густо родину і тікали в ліси на розбої, або на схід, де все таки панів-шляхти було трохи меньше.

На око, то воно ніби жилося селяньству під Польщею краще, чим колись за княжих часів на Україні, бо в Польщі ніби не було невільників-рабів, (вони перейшли між селян безземельних). Але щож – ті невільники переходячи між селян безземельних – ослабили їх права, і згодом на всіх селян стали иньші люде дивитися, як на невільників. Всі людські та горожанські права захопила шляхта, а хлопам лишилося одно: праця і послух.

А що шляхта і пани, чим-раз більше з лицарів, оборонців краю робилися рільниками-спекулянтами, котрі хотіли як найбільше доходу витягнути з землі, отже й праця хлопська ставала для них чим-раз потрібнійшою і вони з кождим роком більше тої праці від хлопа вимагали. А щоби той хлоп, борони Боже, не схотів боронитися від такого визиску, то відібрали йому суд, осьвіту і всякі права, та перемінили його не в невільника, а прямо в робучу худобину.

Такий то устрій був в тодішній Польщі і такі порядки заводила вона також в забраних землях, зразу в Галичині, а потім що раз дальше на схід. Люди втікали в степи, в дикі поля, а пани-Поляки йшли за ними з каньчуком і путами. Проти таким порядкам боронився нарід український всякими способами: творив козацтво і підіймав бунти. О тім була вже і єще буде мова. Але воювали наші предки в обороні своїх людських прав також иньшими способами: закладали брацтва, ширили просьвіту, творили письменьство. О тім хочемо тепер коротенько сказати.

* * *

У боротьбі за свій народ і віру не меншу силу виявили і не меншу користь зробили свойому краєві і брацтва. Перші брацтва засновані були міщанами на взірець своїх цехових брацтв. З того часу як почало міцніти у Польщі католицтво і багато православних Українців, надто заможних, почали повертатися на латинство, городяне побачили, що церкви їхні бідніють і зовсім нищіють, що духовні не мають потрібної осьвіти, тоді вони почали купитись у громади, з котрих згодом повиростали церковні брацтва. Брацтва мали свій скарб (казну); він складався з тих грошей, що давали братчики; братчики збіралися на бесіди, де читали Святе Письмо та розмовляли про віру. Памятаючи слова Христа: „Люби ближнього, як самого себе", вони із скарбу свого у кожному брацтві содержували „шпиталі", де жили бідні старі, немощні братчики, коштом брацтва. Далі, побачивши, що Єзуїти коло своїх манастирів позаводили школи та виховують в них таки справжніх ворогів православної віри, вони коло своїх брацтв теж позаводили школи, і там вчилися їх діти; з тих шкіл виходили вже готові на розумну боротьбу за свою віру борці. Братчики були усі рівні: не було тут а-ні пана, а-ні холопа, як і той, так і другий мали однакові вигоди; як той так і другий повинні були слухатись і держатись порядків, заведених у брацтві, і належали до суду братчиків. Суд той, вибраний із самих братчиків, дивився за тим, як хто поводиться у житі, і як що коли хто з братчиків почне робити щось не гаразд, то його карали штрафом – грішми, медом, воском або чим иншим, і все те йшло в братську казну, а иноді – то й садовили на якийсь час у дзвіницю, і се почиталося за великий сором. Судили братчики не тільки своїх громадян та їх жінок, а й священників, навіть архиєреїв; право суду над священниками і архиєреями у-перше дав Львівському, а за ним і усім братцвам, патріарх Константинопольський Єремїя при кінці XVI в., як він переїздив через Львів. Найстарше братство було у Львові, а далі у Вільні, Могилеві, Мінську, Більську, Бресті, Луцьку та в инших городах. Львівське, ставропигійське, заложено в половині XV віку, а в році 1580 зреформовано заходом визначних міщан, Івана Красовського та Юрія Рогатинця. При тому брацтві була й школа з бурсою для незаможних школярів. Між учителями тої школи був духовний Арсеній, що видав 1592 р. славну граматику грецької та церковно-славянської мови. У Вільні, окрім звичайного брацтва, як і по инших містах, було засноване ще й друге брацтво коло Свято-Троїцького манастиря, що звалося „Панське Братство", і братчики в ньому були найбільш люде значні та заможні; у списках їх ми стрічаємо такі родини, як князів Острожських, Ружинських, Вишневецьких, Лукомльських, Сапіг, Скуміних, то що. Засноване у Київі за Сагайдачного і митрополита Іова Борецького Богоявленське Брацтво стало одним з найміцніщих і заможніщих брацтв; школу його за митрополита Петра Могили поширено, і вона згодом зробилася Академією.

Петро Могила

Петро Могила – потомок Молдавського господаря Симеона, котрого прогнали з Молдавії Турки; брат того Симеона, Єремія, у початку XVII в. здобув город Могилев і віддав його посагом за своєю дочкою Марією, що пішла за Стефана Потоцького. Старща дочка його Раїна, жінка князя Михайла Вишневецького, була дуже побожна, міцно держалася православної віри; за свій короткий вік вона збудувала три манастирі: Густинсько-Прилуцький, Ладинсько-Підгорський і Мгарсько-Лубенський.

Старший її син Ярема перейшов на католицтво і був лютий ворог України, а внук її Михаїл був королем Польським. Петра Могилу, ще малого привезено у Польщу; вчився він у Франції і, скінчивши там науку, став служити у польському війську, але скоро покинув службу і, як православний, приїхав у Київ, і тут у 1625 році постригся у Лаврі в ченці. Через три роки його вибрали архимандритом Київо-Печерської Лаври. Він зараз набрав кілька молодих хлопців і послав їх, своїм коштом, вчитись за границю; а як вони повернулись звідтіль, то він зробив їх вчителями у школі, котру він поширив за Гетьмана Петражицького, за згодою його і Київських братчиків. Школа ся заснована і збудована ще за Гетьмана Петра Сагайдачного у 1615 році і подарована Київському брацтву панею Гальшкою Гулевичевою; з тієї школи Петро Могила зробив вищу школу, де вчителями були ті, кого він посилав за границю; у ній вчилися діти козаків, міщан та священників.

У 1632 році Петра Могилу висвячено у Львові на митрополита Київського. Дуже зраділи Кияне, маючи знов свого митрополита; зібралися вони і, під проводом Баляска, Веремієнка і слюсаря Биховця кинулися до Софійського Собору, що був тоді у руках уніятів, вигнали їх відтіль і з других церков, котрі були в уніятських руках, і з того часу Собор св. Софії став знов православною митрополичою церквою. Повернувшись до Київа митрополитом, Петро Могила зараз найбільшу увагу звернув на священників і, щоб зробити з них міцних борців за православну віру проти уніятів і католиків, він не висвячував нікого на священника доти, поки той не пробуде у Київі год, або й більше, і не навчиться як слід розуміти свою віру. А за-для того Петро Могила з братської школи зробив вищу Українську Академію (так вона й звалася „Могилянська Академія"), де вже вчилися не тільки діти, а й священники. Могила написав кілька духовних книжок: катехизис, де подано основи віри православної; требник – як правити службу. Коло Академії для бідних дітей він завів, своїм коштом, бурсу, де діти жили й харчувались. Київська Академія за його стала міцною обороною православної віри проти таких католицьких шкіл, що були заведені ще й до того Єзуїтами: вона дала великих людей Україні, а пізніще – її освітою та її учениками користувалось і Московське царство; була вона на ті часи як університет, і студентів в ній бувало більше тисячі; з них виходили потім і духовні і світські, навіть воєнні люде. Петро Могила помер 1 січня (января) 1647 року; йому було тоді пльки 50 років. Перед смертью він одписав на Братську школу у Київі усі свої гроші.

Та все те не зменшило муки народові, котрий стогоном стогнав під важким гнітом польським, не вважаючи на те, що Король прихильний був до Українців. Але він нічого не міг вдіяти сам без сейму. Легше тільки жилося на Запорожжі, хоч і важким духом дихали на нього Поляки.

Унія і борба за віру

Борба з Польщею та з єї порядками перенеслася таким способом також на релігійне поле. Поляки хотіли Україну перевести на римську віру, щоб і з гого боку не було поміж ними а Українцями ніякої ріжнищ і щоб їх опісля можна було лекше зробити Поляками.

Від самих перших часів христіянства була в староруськім письменстві жива полєміка против латинським новостям, особливо против уживання опрісноків замість квасного хліба при причастії і против віри в походженє Духа св. від Отця і Сина, тзв. filioque. Ся полеміка з часом заострялася. Та коли Україна перейшла під пановання католицької Литви, сама собою виринула думка поєднати бодай на українськім грунті обі розєднані церкви. Особливо горячим прихильником сеї думки був Великий князь Литовський Витовт. Витовт вислав Київського митрополита Ізидора з численною дружиною на вселенський Собор у Фльоренції, що розпочався в році 1435, а скінчився чотири роки пізніще у Феррарі заключенєм формальної унsq між латинською єрархією і частиною грецької, але також живим протестом значної меншости грецького духовенства. Ізидор був один із найгорячійших оборонців думки про унію, і здобув за се в Римі титул кардинала, але вернувши на Русь і доїхавши аж до Москви, не міг удержатися в ній, мусів утікати з Московської держави, тай у Литовській не вдержався довго. Іменований по нім митрополитом Болгарин Цамблак взяв участь у соборі в Базилєї, але швидко по повороті зрікся митрополичого престола і вернув до чернечого стану в Нямецькім манастирі в Молдавії. Цамблак має також невеличке місце в історії нашого письменства.

Початок XVI віку приніс твір секретаря київського латинського єпископа Сакрана п. з.- De erroribus Ruthenorum (Про блуди Русинів), у якому перший раз систематично з католицького боку переглянено не тільки відміни православного обряду від католицького, але також численні наслоєня апокрифічних традицій і людових вірувань та церемоній, що протягом століть знайшли собі місце спеціяльно в південно-руській православній церкві і надали їй фізіономію багато в де чому відмінну від грецького і загалом орієнтального православія. Із тої книжки, звичайно не цитуючи її, черпали пізнійші католицькі полемісти, як ось римський кардинал Антоній Поссевіно.

Під впливом того самого Поссевіна виступив віденський проповідник, Єзуіт Петро Скарга в р. 1577 з нижкою: O jednosci Kosciola Bogego, що дала почин до політичного руху в справі поєднаня православної руської церкви з латинською. Князь Константин Острожський у листі до папи Климента VIII висловив бажання довести до поєднаня обох церков, та зазначив при тім, що се поєднання неможливе без згоди східніх патріархів і Московського царя. Тим часом серед південно-руської єрархії утворилася змова кількох єпископів, із ініціятиви згаданого вже Скарги і за згодою короля Жигимонта III. Епископи зїхавшися потаємно в Луцьку, уложили точки унії, в яких згодилися на додаток filioque у Вірую і на признання зверхньої власти папи, а натомість застерегли собі заховання решти православного обряду в богослуженню. Епископи думали зразу взяти на сю згоду князя Константна Острожського, але сей відказався, а за його проводом відказався від згоди також львівський єпископ Ґедеон Балабан. Тоді єпископи Іпатій Потій і Кирило Терлецький, позаставлявши свої добра Єзуїтам, власним коштом поїхали до Риму з невеликим товариством своїх приближених, і там перед папою Климентом VIII 1595 р. підписали акт унії. До унії приступив також Київський митрополит Михайло Рагоза. На обох червоно-руських єпископів, що не хотіли приступити до унії, кинено анатеми. Православні зі свого боку під проводом князя Острожського і під презідією делегата цар-городського патріархату зложили в тім же Бересті свій власний собор, на якім прокляли єпископів відступників враз із митрополитом. Отак доконався той акт, що мав бути другим тріюмфом польської державної ідеї на південно-руській землі, і зробився другою болючою раною, що від кінця XVI віку почала підточувати сили обох народів. Не можна дивуватися, як хто рад до свойої віри другого навернути, бо звісно, всякий думає, що його віра найлучша, але зле і дуже зле, коли до того вживає сили та коли се робить не для самої віри а з иньших причин, як ось робила Польща.

Поляки хотіли, щоб унія творила тільки такий місток, по якому перейшлиб Українці до римської віри і ополячилибся. Вони зробили таку постанову, що тільки католики можуть належати до сейму, що тільки католицькі єпископи можугь засідати в сенаті, та що тільки католицькі пани можуть бути деякими високими достойниками. А як додати до того, що й школи були латинські в строго католицькім дусі, в котрих впоювалося погорду до всього, що не польське та не католицьке, то зрозуміємо, чому багато наших панських родів перейшло на католицьке та ополячилося, забуваючи і про свою церкву і про нарід.

Острожські

До родів, що держалися свого належать Острожські, особливо Василь Константин Острожський, син славного гетьмана Литовського і знаменитого войовника Константина Івановича Острожського. Князь Василь Константин пан на Острозі по смерти свого брата Ілії, став дідичем величезних маєтків, до тогож оженений він був з донькою каштеляна краківського, Софією Тарновською, також великою богатиркою, так що маєтки їх були „незчисленні". Він то підчас акту унії 1569 р. провадив опозицию, він боронив православного календаря, виступав проти злуки грецької церкви з римською і грозив, що в обороні віри і народу виведе 20.000 війська. Він не привязував великої ваги до догматичної сторони віри, ходило йому о віру, як добро народу і як один з проявів народньої культури. Можна Острожського, як діяча політичне всіляко оцінювати, але сказати треба, що для культури зробив він багато. Його столиця Острог виступає з кінцем XVI в. як перше огнище нової осьвіти, шкільництва і духового життя. Ту заложив він велику друкарню, в якій трудився один з перших у нас друкарів, Федорів. В тій друкарні видано знамениту біблію Острожську (1580) перший повний збір сьвятих книг старого і нового завіта, в церковно-славянськім перекладі. Крім біблії вийшов звідтам 1587 року Герасима Смотрицького: „Ключ царствія небесного" і сьвященика Василия : „О єдиной истинной православной вірі" та багато других цінних книг.

Коло р. 1570 заснував князь Василь Константин Острожський, острожське колєгіюм, або так звану Академію, в котрій вчили мови славянсько-руської, латинської, грецької та иньших наук і то по новим, – поступовим взірцям. В тій школі вчили знамениті Греки, Лукаріс та протосінкел Нікифор, а зі своїх, Герасим Смотрицький і його син Мелетий, дальше Василий, автор підручника „О єдиній істинній, православній вірі", Христофор Бронський (Філялєт), автор книжки в обороні православія п. з. „Апокрізіс", полеміст Клирик Острожський і другі.

З Острожською Академією лучиться таким способом багато перворядних людий, котрі стояли в ті роки на чолі українського духового життя.

Друкарні

Друкарні, як бачимо, мають в тих часах велике значіння. Вони не тільки поширюють осьвіту, але також причиняються до оживлення рухів суспільно-політичних, як ось полеміки ізза унії. Перші книжки друковані нашим письмом появилися в Кракові, в друкарні Фіоля, 1491 року. Були се богослужебні книги, видані накладом Константина Острожського. Так отже родина Острожських має для українського друкарства особливі заслуги. Пізнійше трохи, бо 1517-19 року видав Францішок Скорина у Вильні 22 книги Біблії старого завіта в переводі на живу мову. Крім того видав Скорина Псалтир та єще кілька книжок. Третим друкарем на нашій землі буй Іван Федорів. Він утік з Москви, де народ, посуджуючи його о чари, розніс був йому друкарню. Федорів осів зразу на Литві у Ходкевича, в 1573 року перенісся до Львова, а звідси пішов до Острога. З Острога він знов повернув до Львова, де заложив друкарню, яка по всіляких переходах стала власностю Ставропигійського брацтва. Крім тих друкарень бачимо й иньші, в Київі, Вильні, Рогатині, а навіть по селах. Се один з доказів, як наш нарід радо горнувся до сьвітла та переймав хосенні винаходи чужосторонні а не замикався китайським муром від Европи.

А всеж таки Київ знова вертає до свого колишнього значіння, він стає з відновленнєм митрополії головним огнищем українського життя. Тут в Богоявленськім церковнім брацтві і в Печорській Лаврі гуртуються наші учені. Згадаємо тільки Йова Борецького, автора „Аполлеї", книжки в обороні православія, теольогічного письменника Єлесея Плетенецького і Захарію Копистенського, що 1621 року видав монументальний полемічний твір „Палінодію", в якім зібрано всі спірні точки між східною а західною церквою. З поміж львівських письменників визначається особливо Юрий Рогатинець, богатий міщанин, властитель фабрики, чоловік бувалий, образований і великий патриот. Остало по нім кілька цінних листів та „Пересторога всъмъ православнимъ зъло потребная", котра подає історию заведення унії та воює з римською церквою. Він виступав навіть з публичними диспутами, як ось у Бильні 1591 р., де спорив з Єзуїтами. Про острожських учених вже була висше мова. Між ними найбільше вславився Мелетий Смотрицький, автор „Плачу церкви православної", дуже поетичнього твору в обороні віри православної, а також граматики славянського язика, котрої навіть чужинці уживали до науки в школах. – Мелетий Смотрицький на старости літ написав „Апольогію", в якій завзято виступив проти православія, а в обороні католицьких догм. Був се чоловік великої науки.

На чолі ворогів унії стояв монах атонської гори Іван Вишенський, з Галичини, котрий в посланіях виступав дуже остро не тільки проти церкві католицькій, але й проти польським порядкам, а властиво проти польському безладдю, проти зіпсуття духовних, надужить шляхти й урядників, а в обороні працюючого люду.

Його товариш, Йов Книгиницький, оснував був славний в Галичині Скит Манявський.

Дуже цікавим явищем був Василь Тяпинський з вандрівною друкарнею, в котрій 1580 року розпочав був друк четвероевангелия народньою українською мовою.

В XVII віці наші вчені поширюють своє знання, але не поглублюють його. Такий Йоанникий Ґалятовський збирає всілякі відомости та ширить їх; вишукує легенди, полемізує з жидівським фалшивим месиєю, видає спис єретиків, і пише підручник для проповідників.

Визначними проповідниками були тоді Антін Радивиловський, чернець київської Лаври, що лишив по собі збірники проповідий під заголовками: „Огородок Богородиці Мариї" і „Рожаний вінець Христов". Симеон Полоцький видав 1680 року віршований Псалтир, а Димитрий Туптало, єпископ Ростовський, видрукував „Четї Минеї", т. є. житєписи сьвятих, які були в нас дуже поширені. Ті останні письменники (а також і Теофан і й Прокопович, дорадник царя Петра і автор української драми: „Милость Божія Україну свободившая"), перейшли в Москву і дали початок тим всім Українцям, що покинули власний народ, а пішли чужим панам служити.

Унія, а пізнійше війни козацькі, викликали також охоту у ріжних людий записувати цікаві події з того, що вони виділи, або чули. Так повстали спомини Євлашевського (друга половина XVI віку), Літопись львівська, Добромильська, Мгарська та иньших місць. В Запорозькій Січи роблено також записки, котрі увійшли пізнійше в просторі компіляциї Грабянки та Величка.

Та найважнійша з них літопись Самовидця про часи Хмельницького. Підручником істориї, з якого вчили в школах, був Сінопсіс Гізеля, котра оповідала всілякі фантастичні відомости з істориї України, а кінчилася похвалою царя Михайла Федоровича.

З початком XVII століття починається також український театр релігійними драмами, як на прим.: „Містерия страстий Христових", або „Про збурення пекла". В другій половині XVII віку в київській Академії повстає багато таких театральних творів з алегоричними фігурами, деклямациями та кантами. Але цікавійші від них є вставки, інтермедиями звані, веселі сцени з життя. Особливо гарні інтермедиї Довгалевського (жив дещо пізнійше, бо в 30 роках XVIІІ віку). У Вертепі замісць живих людий виступали ляльки, котрими порушували сховані люди і говорили за них.

З народної устної літератури в XVI і XVII віці цікаві пісні про турецькі напади та думи, про козака Байду, про Олексія Поповича, про втечу трьох братів з Азова, Самійла Кишку і багато иньших. Мають вони свій осібний розмір та надзвичайну повагу, з якою оповідають про лицарські вчинки козаків.

Школи, брацтва, друкарні та розбуджений рух визвольний і релігійний зробили те, що Українці в XV, XVI і XVII віки були осьвічені далеко більш од своїх сусідів – Москалів, Татар та Волохів, і були далеко культурніші від них. Архитектура (будівництво), малярство, різьбарство, орнаментика (вишивання й усякі прикраси), патретне й иньше малювання, музика, а надто церковні співи, піднялися тоді на таку височінь, що слава про них далеко сягала за межі України. Осередком освіти був, звичайно, Київ; але були школи умілости усякої і у Чернигові, Новгород-Сіверську, Почаєві, Батурині, Переяславі й у иньших містах. Ось що читаємо у тогочасного чужого чоловіка Павла Алепського, котрий у 1652 р. їхав через Україну в Москву. Він пише, що козацькі малярі навчились від Франків і Ляхів малювати прегарні ікони, на котрих обличчя і одежа намальовані зовсім натурально, і що вони вміють малювати зовсім схожі образи з живих людий. Про осьвіту він пише: „Мало не всі Українці і більша частина їх жінок і дочок уміють читати і добре знають порядок церковної служби і церковні співи; пан-отці вчать сиріт і не дають їм вештатись без діла по вулицях. Черниці Вознесенського манастиря, найбільш з заможних і значних родин, усі були не тільки письменні, а навіть високовчені і самі писали багато наукових та иньших творів". Про ігуменів у київських манастирях він каже, що по-між ними є „люде вчені, знавці права, або юристи, философи і красномовці. Коло Великої церкви (у Лаврі) є прехороший славетний печатний дім, що обслуговує увесь край той. З його виходять церковні книжки, прегарно надруковані; на великих паперах малюнки значних місцевостів і країн, ікони святих, наукові розсліди та иньше". Церковні співи найдужче сподобались Павлові. „Співи козацькі потішають душу, вилічують од туги, бо голоси у їх гарні, і спів той іде з самого серця. Вони дуже люблять співати по нотах ніжні, любі співи". Другий чужинець, посол Датський за Петра Великого, Юсто Юлій, котрий вертався через Україну додому, у своїх записках пише: „Жителі козацької України живуть щасливо, займаються – чим кому охота; той купує – продає, той ремествує, той чим иньшим промишляє. До церкви усі вони йдуть з молитовниками в руках, тоді як у Московитів навіть і бояре неписьменні. Усі люди українські дуже звичайні, ввічливі і охайні; усі одягаються чепурно і чепурно удержують свої оселі". От як свідчать чужі люде про наших людий у той час. Звістки сі дуже цікаві і вони показують, який великий вплив має народня школа на увесь устрій, життя людського, коли та школа в руках самого народу і наука в ній така, якої саме треба людям. А разом з тим з сього добре знати, яку велику шкоду роблять ті школи, де малим дітям у вічі сміються над рідною мовою, немов показуючи тим, що матірня і батьківська мова – нікчемна. Бо од того виходить неповага до всього рідного та знущання над ним; од того великий розрух у семьї буває, а разом з тим немає доброго ладу і в громадському житті.

* * *

За Хмельницького Україна переживала переходові часи. Бурився старий устрій, а який мав бути новий, того ніхто й не знав.

Хмельницький, вирятувавши Україну з-під польської кормиги, віддав її під московську. Але він тільки на який час піддавався Москві і зовсім не думав про те, щоб підданство се було на віки. Його зносини з Шведами, Волохами та Семигородським королем показують, що поєднання з Москвою не тішило його, і він рад був добути їй самостійність.

До тої самої ціли йшов його наступник, Виговський. Він певен був в тому, що самостійність – не химера, що вона одна тільки врятує народ Український. Та сього боялися і в Москві і у Варшаві і, покористувавшись гидким честолюбством української старшини, не дали йому довести сього діла до доброго кінця. Хмельниченко ж був – людина слаба; не було в нього за душою нічого твердого, певного – то й хилив його усяк у той бік, куди було кому корисніше. Отеє й довело Україну до руїни. А після неї – шкода було й мріяти про якусь кращу долю для України.

Чудним нам здається, що після смерті Богдана, гетьманського уряду домагаються усе його кревняки, і тим гублять рідну справу свого краю: Юрій – рідний син Богдана, Сомко – його шуряк, брат його першої жінки Ганни, Золотаренко – теж шуряк, брат третьої жінки Богдана, Тетеря – його зять, жонатий на його доньці Степаниді, Іван Нечай – другий зять, жонатий на його доньці Олені, що зосталася удовицею після Данила Виговського, а через нього й Іван Виговський стає ріднею; наостанці, будучий Гетьман Іван Бруховецький був джурою у Богдана і найблизчим слугою.

Старшина

Через війни Богдана, що без-перестанку тяглися цілих 10 год, багато козаків розжилося польським добром, багато з них забагатіли, – забагатіли й ті з козаків, котрих настановлено було за полковників і старшину козацьку. З сих „можнійших" (заможніх) козаків і старшини почала складатися помалу вища верства української людності, верства більш освічена, котра краще розуміла те, що навкруги діється, а найголовніше – вона бажала утвердити і вдержати за собою те становище, в котрому вона опинилася. Ся частина людності української тягнула до Польщі, бо шляхетський устрій був найлюбійший їй, найкорисніший. Простий народ противився старшині, робив їй на перекір і не добачав, що часом вона йому добра хотіла – хотіла свободу й самостійність Україні забезпечити. Не зрозумів він сього, не допоміг їй, а без народу старшина не могла за право українське стояти і піддалася нарешті Москві: зреклася прав і свободи української, а за те від Московського правительства всякі права панські на простих людей дістала, грамоти царські та надання. Так упала українська свобода через те ворогування, бо старшина панувати хотіла; з чужого ярма народ визволяючи, своє закладала, а люде не попускали, та в тій боротьбі з старшиною й свою власну свободу проґавили. І не стало а-ні свободи на Україні, а-ні людям не покращало: попали таки вони в підданство та в кріпацтво старшині, і та ж Москва помагала тим новим панам в кріпацтві держати своїх людей.

Козаки

Більша частина козацтва, „козацької черні", як тоді його взивали, і трохи не розуміла того, що було потрібно за-для добра його рідного краю, метушилась і не знала, до кого пристати. Польщу козацтво ненавиділо, як свого кревного і давнього ворога, од Москви теж не було чого сподіватись їй чогось кращого, – через те козацтво й кидалося і сюди, і туди. Але правобічне козацтво більш горнулося до Польщі, бо колись таки бачило од неї хоч якісь полегкості і на будуче сподівалося добути їх, та таки й почувало, по старій звичці, що Польща їй близча, ніж Москва; лівобічне ж козацтво, котре було близче до Запорожжя і більше слухалося його, ненавиділо Польщу з її хляхетськими порядками і, не знаючи ще московських, мріяло про те, що Москва оборонятиме те, що йому наймиліще – свободу та рівні права. Тим то ся частина козацтва рада була горнутися до Москви, аби ніщо не нагадувало їй того огидного для неї шляхетського ладу. „Хоч гірше, аби инше!" – мовляли вони.

Запорожці

Запорожське військо у сей час найбільш було з посполитих, себто селян, котрі тікали на Запорожжя од панського та шляхетського гніту. Тут вони почували себе ні від кого не залежними і на думці не мали, щоб бути кому-небудь підлеглими; вони певні були, що Україну порятує московське самодержавіє, котре оборонятиме простих людей од гніту заможних і панства. Запорожське військо, суто-демократичне і справді рівноправне товариство, ненавиділо усією душею всяке панство, – хоч польське, хоч своє рідне українське. От через те й Запорожці ворожі були до значних козаків, котрих вже чимало тоді розмножилося по Україні. А Запорожці мали великий вплив на Україну, і до голосу їх прислухалося поспільство; для нього й вони самі, і їх порядки та життя були найкраще, що є тілько в світі.

Міщане і ремесники

Життя міщан у ті бурхливі та кріваві роки було геть-то не веселе. Безперестанні колотнечі й війни у-нівець нищили їх і доми і хазяйство; вони й ремесники часто мусіли кидати свої торговельні діла, своє ремество, свої оселі і ставати до війська. Вони, так само як і реєстрові козаки, не знали теж, чого їм держатись і на чий бік хилитися.

Селяне

Зате селяне, чи поспільство, рішучо йшло слідом за Запорожцями, котрі помагали їм, і радо кинулося у московські обійми, бо сподівалося, що Москва оборонить їх од шляхетства і людей заможніх; воно тільки в сьому й бачило собі рятунок. Чудна і незрозуміла була велика помилка Богдана й усіх наступників його, що вони у своїх умовах із Польщею і Москвою ніколи не згадували про поспільство, немовби його й на сьвіті не було; вони оставляли його жити так, як і раніще, так само в панських руках, як і до того, наче умисне забуваючи про його. А між тим самі селяне на своїх плечах винесли, своєю кровію здобули волю рідному краєві, скинувши з себе польське ярмо.

Духовенство

Духовенство українське, як уже згадувалося, довго не хотіло присягати на вірність Москві і досі зоставалося незалежним од патріарха Московського. Воно, після Петра Могили, було вже далеко не те, що до того; освіта ширилась по-між ним, а боротьба з унією не давала йому забувати, що воно мусить обороняти свою віру, а з нею й те становище, яке воно мало в очах православного люду. Освічені митрополити й єпископи твердо держалися своїх прав і боялися опинитися під Московським патріархом, бо добре розуміли, що коли командуватиме ними московське неосвічене духовенство, то й українське незабаром стане таке, як Московське. Патріарх Константинопольський не втручався у внутрішні церковні розпорядки на Вкраїні, а Московський, – вони се добре знали – неодмінно почне у все встрявати. Се й була найголовніша причина того, через що українське духовенство так уперто повставало проти того єднання.

Освіта

Міщане, козаки, а надто старшина козацька, звичайно, посилали дітей до шкіл, але багато міст і осель під час колотнечі було поруйновано і спалено, народ покидав їх і повтікав у спокійніші міста; багато народу вигублено у бойовищах, багато забрали Татари у ясир. Зникли міста, то зникли й брацтва, а з ними й школи, бібліотеки, архиви й твори науки. Сумні часи, сумну добу переживали ваші діди-прадіди, і журливо відгукнулася та пора у народній освіті і науці.

У ті часи освіта пішла з України в Московщину. З Київа викликали учених в Москву, а в Київ посилали молодих людей учитися.

Київські учені принесли в Москву початки європейської „латинської" науки, якої раніш у Москві боялися. Сі-ж учені почали заводити у Москві школи, театр, писали для театру твори та усякі вірші. Те все писалося мовою церковно-словянською, з примішкою слів українських та польських. Київські учені помагали у Москві виправляти книги церковні, бо вони вміли мови грецької та латинської. Так сталося, що Україна, або Київська Русь, знов постачала освіту для Руси північної, як се вже було раз у давніщі часи, за Київських князів Володимира та Ярослава.