ПЕРІОД ПЕРШИЙ

ПОЧАТКОВИЙ

І. ЗОВНІШНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЗЕМЛІ

Давній чоловік

На українській землі люде жили з дуже давніх часів. Не одну тисячу літ налічити можна тому найдавнішому на нашій землі чоловікови, що жив у печерах, полював на всякого звіря (між иншим на велетня-мамута, що тепер не водиться), а за зброю була йому палиця, кістка та дикий камінь. Він знав уже огонь і пік на ньому сире мясо. Усяке знаряддя, щоб здирати шкуру з звіря та розібрати мясо: усякі ножики, шкробачки, робив він з каменю, одбиваючи од грудки кременю шматочки другим каменем. З того ж каменю були й списи та инша зброя. Більш той чоловік нічого ще не знав. Ті часи, коли жив такий чоловік, учені звуть старокамінною порою.

Багато часу минуло потім, і ми вже стрічаємо мало не скрізь на теперішніх українських землях иншого зовсім чоловіка. Він теж живе ще в ямах, в печерах, але вже вміє будовати стіни з паль та хворосту, вміє виробляти посуд і розмальовувати його, гарно обробляє кість та камінь; бачимо, що сей чоловік має вже домашню худобу: пса, вівцю, козу, бика, свиню. Він будовав вже городки, щоб було де оборонитися од ворожого нападу – ті „городища", обведені високим валом, а часом і не одним, і досі можна бачити на Вкраїні. Той чоловік не жив вже з самого полювання та рибальства, а вмів вже й землю порати, сіяв пшеницю та ячмінь; він вже думав і про своїх мерців і поховавши небіжчика, насипав над ним високу могилу. Багато тих могил, що у нас звуть їх то козацькими, то гайдамацькими, понасипав той давній чоловік в часи, що вчені звуть новокамінною порою.

І аж пізніше люде почали замість каменю уживати мідь, бронзу (мосяж), залізо, золото та срібло. Та поки до сього дійшло, багато минуло часу – не одна тисяча літ. Коли писана історія вперше заговорила про прабатьків наших Словян, то вони вже знали тоді й золото, й залізо, і срібло. Але історія пізно згадала про Словян, аж після Різдва Христового, тимчасом як вони сиділи на тих самих місцях може яких дві тисячи літ перед Різдвом Христовим, поки надумалися розселятися.

Словяне

Деж узялися ті Словяне, що з них пішов і Український народ? Словяне ні звідки не прийшли, а жили з непамятних часів на простороні між річкою Вислою на заході, Балтицьким морем на півночи, на полудні – до середини Дністра та Дніпра, а на сході – по Дніпр. Виходить, що теперішня Київщина та Волинь як раз були батьківщиною й Словян і Українців. З півночи сусідами Словян були Литовці, за річкою Вислою – Німці, на північному сході – Фінни, а на полудні, в степах чорноморських, постоянно пересовувались усякі народи.

Про Словян вперше згадують чужі письменники у І та II столітті по Різдві Христа, але звуть їх Венетами. Тільки через 500 літ вперше бачимо наймення „Словен", „Славен", і то звуть так не всіх Словян, тільки західніх. Саме наймення Словян пішло найскоріш од слово – то-б то се такі люде, що говорять зрозуміло по людськи, а не „Німці", що говорити не вміють.

Про Словян та про те, що діялося в ті довгі часи (перед та по Різдві Христа) ми нічого докладно не знаємо: ніхто з письменних чужинців не заходив в їхні пущі, ліси та болота й не росказав нам про їхнє життя. Зате чимало знаємо ми про те, що діялось тоді в полудневих наших землях – в степах Чорноморських, а особливо на Чорноморському побережжі.

На побережжі літ 600-700 перед Р. Хр. були вже великі грецькі осади по-над річками Дунаєм і Дніпром, в Криму, там де вливається в море Дін, на Кавказі. Найголовніщі з таких осад були: на Гіпанісі (на Богові), де тепер село Парутино, було велике торговельне місто Ольвія, і в Криму, поблизу теперішнього Севастополя – Херсонес; на р. Тірасі (Дністрі), де тепер Аккерман – Тіра; між Тірасом і Борістеном (Дніпром) була колонія Одес, чи Ордес, трохи на схід од теперішньої Одеси; там, де сходиться Чорне море з Азовським, був Пантикапей (тепер Керч), а в гирлах Танаїса (Дона) – Танаїс. І Ольвія, і Пантикапей торгували найбільш збіжжям (зерном), рибою, худобою та инщим добром. Особливо багато вивозилося звідти пшениці: наш край ще дві з половиною тисячі літ тому годував своїм хлібом Грецію.

Купуючи всячину в нашій землі, грецькі купці продавали сусіднім людям – „варварам", як їх прозивали за їхню дикість та неосвіченість, вино, оливу та всячину з своєї роботи: зброю, тканини, срібні та глиняні вази (великий посуд) і инше таке. Шпарко торгували купці вином. Торговля вином та иншим крамом дуже корисна була для Греків, і грецькі купці сильно багатіли, а їхні міста розросталися. От через сих грецьких купців і стало відомо де-що про те, які саме народи та племена жили дві-три тисячі літ тому на нашій землі. З-поміж Греків знайшлися розумні й освічені люде, що записали оповідання тих купців. Серед тих розумних та освічених людей найбільшу славу має грецький письменник, на призвище – Геродот. Він жив 2350 літ тому, і писання його збереглися аж до наших часів. Геродот не тільки слухав чужих оповідань, – він сам побував в наших краях. Кораблем він приплив в Ольвію, кораблем плавав вгору Дніпром, до порогів; переїздив він і по південних чорноморських степах. Він на свої очи бачив тих людей, що жили тоді по чорноморських степах. І хоч там жили не однакові племена, дуже не схожі одно на друге, проте Греки усіх їх прозвали однаково – Скифами.

Скифи

Що ж то за люде були Скифи? Народ Скифський, – як оповідає Геродот – був дужий, одважний і великий числом. Його землі простягалися од самого Дунаю аж до Дону, – мало не на 1000 верст (кілометрів), а вгору, на північ, сягали верст на 700. Де-котрі з племен скифських жили з хліборобства та бжільництва – сіяли усяку пашню: жито овес, ячмінь, просо, сочевицю, льон, і жили вони хуторцями та селами. Але більше було таких, що не жили на одному місці, а блукали із великими гуртами худоби й табунами коней, що в них кохалися та вміли добре на них їздити верхи. По річках вони ловили рибу. Худобу, коней, шкуру з них та рибу міняли вони по грецьких кольоніях (осадах) над Бугом, Дністром та Чорним морем; вимінювали собі те, що їм було потрібне у їх немудрому господарстві.

Усю ту країну, де були оті кольонії та жили сусідні народці, Греки прозивали „Велика Скуфь", або просто „Скифія". Головна орда тих Скифів звалась „Царською" і жила коло Танаіса (Дона); на лівому боці Борістена (Дніпра) жили Скифи-кочовники, „що нічого не сіють, ані не орють"; по обох боках Борістена – Скифи-хлібороби, – вони мали по-над Дніпром свої осади, і Скифи-орачі (на середньому Бузі), „що хліб сіють не на свою страву, а на продаж". Скифів, що жили по низах Бога та Дністра, близче до кольоній грецьких, Геродот прозиває Каліпідами, себ-то погречені Скифи. Вони сіяли хліб і на продаж, і самі вживали його, садили й городину.

На північ (так як у теперішній Київщині та Подільщині) жили вже нескифські племена: Неври на північ від Дністра й Бога, а на схід од них, по-над Дніпром, Людоїди (мабуть через те, що їли сире мясо) та Чорноубрані. Неврита Людоїди – це певно якісь словянські племена.

Як каже письменник Гіпократ, що жив 50 літ після Геродота Скифи не мали а-ні домів, а-ні хат, а на великих 4-х і 6-ти – колесних возах робили з повсті халабуду, укриту з усіх боків; такий віз тягли дві або три пари волів, і в тих будках сиділи жінки та діти Скифів а сами вони їхали слідом верхи на конях. Становилися табором де-небудь у степу, поки худоба (табуни овець, коров та коней) не спасе того степу, а тоді рушали далі.

За той довгий час, що жили по наших степах Скифи, ми не маємо ніяких писаних документів, і тільки у Греків та Римлян зрідка знаходимо де-що про сей довгий період нашої історії, та ще високі могили, що стоять по наших степах, нагадують про Скифів (понасипали їх Царські Скифи).

Сармати

Ще в V віці перед Різдвом Христовим ми бачимо могутнє царство Скифів, але вже в IV віці Скифів починає тиснути зі сходу нове племя – Сармати, і помалу, до часів Різдва Христового, Сармати вкрили увесь той край, що звався досі Скифією, а тепер вже – Сарматією. Сармати були люде того ж коріня, що й Скифи, – зрідні теперішнім Персам, – тим-то вони одні з другими й помішалися, і хоч ми вже й не чуємо про Скифів, а тільки про Сарматів, проте Скифи жили собі як і раніш. Тому-то увесь сей довгий період (літ 700-800) звичайно прозивають Скифо-Сарматським.

Сармати були, так само як і Скифи, народ кочовничий. Так само переходить з табунами худоби та з родинами в повстяних будках на колесах, але жінки сарматські не сиділи все в будках, як скифські, а їхали верхи та стріляли з луків як чоловіки. Мущини носили широкі шаровари, і взагалі одежа у них була широка, фалдиста.

З Сарматських племен – найбільші були Язиги та Роксоляни (або Білі Аляни). Незабаром поруч з Білими Алянами виступають в І віці по Р. X. просто Аляни, і в І та ІІ віках імя се стає головним для ріжних кочових народів, – так само, як таким головним імям попереду були Скифи та Сармати.

Усякі кочовники

Якийсь час алянське імя панувало на просторі від Дунаю аж до Аральського моря (в Азії), але не довго. В II та ІІІ століттях, в західню частину чорноморських степів примандрувало з півночи, з-над Балтицького моря, німецьке племя – Готи і виперло звідти Алянів. З другого боку, в III столітті по Христі прийшла з Азії турецька орда Гуннів і напирає на Алянів зі сходу. Аляни розсипаються, і останки їх, загнані в Кавказькі гори, задержались й досі в маленькому Осетинському народі. На сьому й кінчається панування іранської (персидського коріня) людности над нашими чорноморськими степами.

А тим часом, як в степах панували оті кочовничі та на пів-кочовничі народи іранського коріня, в краях гірських, карпатських бачимо инший гурт народів, тракійського коріня (до них належать теперішні Волохи-Молдаване). З тих народів згадаємо: Бесів „під Карпатськими горами", десь на верхівях Дністра й Сяна; Койстобоків – на полудневому згірї Карпат, і Карпів – коло Дністра й Прута. Сі тракійські народи були дуже войовничі, любили полюванє, були великі пяниці і славні були своїми співами. Про тракійців оповідали, що вони навіть закони укладали в піснях, щоб легче було памятати. Вірили вони, що душа несмертельна (сього не було тоді й у більш освічених Греків).

Коло того часу між карпатські гірські та степові народи клином всунувся новий, Бастарни, – певно німецького коріня, а після того як римські імператори приборкали тракійські народи й Бастарнів і перегнали їх в инше місце, з півночи, з-за Висли рушив на полудень німецький народ – Готи. Зі сходу приперли їх Словяне, а з заходу инші народи, і вони подались на полудень та вискочили аж над-Чорним морем. З того, що по дорозі через наші землі не знайшлось для них місця, видно, що ті землі були заселені Словянами. Сі Готи просиділи в Чорноморських степах літ з двісті, і виперла їх звідти турецька орда Гуннів, що насунулася з Азії в IV столітті. З сього часу й аж до XVI–XVII віків наші степи стають краєм переважно кочових орд турецької родини. Часом вони пробували на нашій землі дуже недовго – тільки переходили через степи, часом зоставались кілька віків. Добра од них Україна не зазнала – саму лишень шкоду.

Гунни пробували в наших степах може зо сто літ; їх виперла звідти на захід инша орда – Болгарів. Сі Болгари були турецького коріня, й одна частина їх пізніше одійшла на північ, у фінські землі над рікою Волгою та Камою, і там засновала свою державу, – друга частина перейшла через наші степи, осілася з початку між Дністром та Дунаєм, а потім перейшла за Дунай і теж засновала своє Болгарське царство. Але там за Дунаєм було вже тоді так багато Словян, що Болгари геть помішалися і через кілька поколінь се був вже зовсім словянський народ.

В VI віці, слідом за Болгарами, насунули з Азії Авари (Обри – як зве їх найдавнійша наша Літопись). Вони воювали з Словянським народом Антами, але в степах наших довго не держалися.

Після Аварів прибули знов Хозари. В VII та VIII віці вони держали в своїх руках Керченську протоку (Фанагорію, пізнішу Тмуторокань), Крим, якийсь час і наддніпрянські Словяне платили їм данину. Столиця їхна була Ітіль, де Волга вливається в Каспійське море. Вони були корисні для українських земель, бо літ з двісті (у VIII та IX ст.) не пускали з Азії турецьких орд та вели з нашими предками торговлю. В кінці IX в. Хозарська держава хилиться до низу, а в Х в. добив її українсько-руський князь Святослав.

Нарешті ще одна орда – вже фінського коріня – Угри, чи Мадяри. Вони в IX в. перейшли через наші степи й осілися на середньому Дунаї.

Стільки народів усяких бачили наші степи, а наші люде зазнали од них чимало лиха та кривди.

В той час, як оті згадані народи проживали в степах над Чорним морем, народи словянського коріня, а між ними й наші предки-Українці, сиділи дальше од моря, в краю лісовому та в тому середньому, що між лісом і степами. Намножуючись з часом, вони посувалися все далі на полудень та на захід. Степові народи з часом ставали все слабіші, ставало їх менше; стали степи мало-шо не порожні, а як коли, то й справді були порожні, і тоді почали наші люде осідати тут, і так розсілися мало не по всій теперішній Україні, аж до моря Чорного, Азовського й до Дунаю.

Але перш ніж говорити про українські словянські племена, скажемо взагалі про Словян та про те, як вони розселялися.

Словяне

Словяне сиділи на споконвічних своїх землях аж до II чи ІІІ століття по Різдві Христа, коли ото в наші чорноморські степи примандрували германські племена (Готи, то що). Тоді ото почали й Словяне пересуватись на захід. За яких 300-400 літ (у VI та VII столітті) Словяне опанували Дунай (се пізніші Болгари), перейшли на правий бік Дунаю (Серби) і просунулися аж до Адриятицького моря (Серби та Хорвати. Сі полудневі Словяне наробили багато клопоту Візантийському (Грецькому) царству, їхні ватаги господарили по всій Грецькій землі, а деякі аж в Малу Азію заходили. „Словяне відібрали у Римлян всю Грецію" – з сумом записав в ті часи один літописець, а другий – письменник, грек Константин Порфирородний, зауважає: „Пословянилась вся земля наша й стала варварською".

Тим часом як полудневі Словяне опанували Дунай і землі на Балкані, инша частина Словян посунулася на західній полудень і осілася обік германських (німецьких) народів. Се Словяне західні: Чехо-Морави, Словаки, надбалтицькі, полабські. Коли вони посунулись на захід то за ними пішли й Поляки (осілися на лівому боці річки Висли).

Але не сиділи на місці й русько-українські племена. Як тільки з чорноморських степів пішли на захід Германці (Готи), а за ними Гунни, то зараз же подалися вони на полудень, опанували річку Дон і просунулись аж до Азовського (Сурозького) моря. Грецький письменник VI в. Йордан оповідає, що Словяне сиділи тоді на північних згірях Карпатів, від верхівя Висли, на незмірних просторах, поділяючись на Словян і Антів. Словяне (південні Словяне) сидять на Дунаї до Дністра і на північ до Висли, Анти ж (українсько-руські племена) по-над луком Чорного моря від Дністра до Дніпра. Таким чином уже в VI, а найпізніш в VII віці, ріжні словянські племена позаймали ті землі, на яких ми бачимо їх і тепер.

Які ж східно-словянські племена, а між ними й русько-українські, знаємо ми в ті давні часи? Найдавнійша літопись наша згадує такі племена (правда, в пізніші часи – у Х та XI столітті). На півночі словянської прабатьківщини, на верхівях Дніпра, Західньої Двини та Волги, сидять Кривичі. У них були міста: Полоцк, Смоленск, вони ж мабуть збудовали й Ізборськ (пізніш Псков). Але Новгород, ще далі на північ, певно засновало инше якесь словянське племя. Сі Кривичі та Новгородські Словяне все посувались в поріччя Волги, в землі фінських народів: Веси, Мері та Муроми. З мішанини кривицьких (та ще вятицьких) Словян з Фіннами склався наймолодший, але найбільший числом словянський народ – великоруський (пізніш – Московський).

На правому боці Дніпра, нижче Кривичів – були Дреговичі. Головні міста їх – Туров та ще Пинск. Пиньщину, на верхній Припеті, заселяв український народ, а решту Дреговицької землі – Білоруси.

На лівому боці Дніпра, в поріччі Сожа – Радимичі. Головні міста: Гомли (тепер Гомель) і Чичерск. Радимичі належали до білоруського племени. Зате сусіди Радимичів – Вятичі, на верхівях річки Оки, належали вже до Великоросів, так само як і ті Словяне, що осіли в поріччі Оки та на верхівях Дону, на ґрунтах Муроми, Мордви та Мещери (фінських племен) – пізніша Муромо-Рязанська земля.

Українські словянські племена

Перейдемо тепер до українсько-руських племен. В самій середині сидять Поляне. Се було дуже невеличке племя. На північному заході воно граничило містами Білгородом (на Ірпені) та Вишгородом (на Дніпрі). На сході споконвічною границею був Дніпро; на полудні останнє місто було Родня, там де річка Рось вливається в Дніпро, але вже в XI в. через Печенігів Поляне покинули обороняти Поросся, а заходились се робити ближче до Київа – по річці Стугні. Сей малий трикутник – то осередок історичного життя нашого народа. Звідси пішло й імя Русь, що потім поширилось на всі українські і не українські (білоруські та великоруські) племена. Найголовніще місто у Полян було Київ.

На лівому боці Дніпра сиділи Сіверяне, Сівера. Се було най більше з українсько-руських племен і сиділо воно в поріччі Десни, по р.р. Сейму і Сулі. Найбільші міста у них були – на півночи Любеч, Чернигів, на полудні – Переяслав.

Далі, за річкою Сулою, найдавніша літопись не згадує про Словян, але відомо, що десь від V віку і по Х-ий Словяне займали Подонє, і ще в Х віці була над Азовським морем Тмутороканська волость (земля) в руках Русинів; але як в другій половині Х віку натиснули на Подонських Словян Печеніги, а потім Половці, то вони мусіли посунутись далі на північ.

Бік-о-бік з Полянами сиділи, на захід од них, Деревляне. На півночи границею у них була річка Припеть; на північному сході досягали вони Дніпра, на заході межували з Дулібами, на полудні – доходили до верхнього Бога (річки). Головне місто у них було Коростень.

Далі на полудень од Полян сиділи Уличі – спочатку на нижньому Дніпрі (на правому боці Дніпра), а пізніш пересунулись на середній та верхній Бог до середнього Дністра. На полудень сягали вони до Чорного моря, поки не одіпхнули їх звідти Печеніги.

Край між Дністром та Дунаєм заселяли Тиверці; вони ж сиділи по Дністру. На північному заході вони доходили до гірських країв Карпатів, а на верхньому Дністрі межували з Дулібами.

На захід від Деревлян сиділи Дуліби. Головні міста їх: Волинь, чи Велинь, Бужськ, Перемишль, Луцьк, Володимир, Червень (тепер Чермно, на південь від Грубешова). Від тих міст – і людей тоді прозивали: Волиняне, Бужане, Лучане, Червняне. На північ Дуліби сиділи на середньому Побужу (західній Буг), на заході – в поріччях Буга й Сяна і наближалися до Висли. Тут на заході граничили вони з західно-словянським племенем Поляками.

Далі на північному заході українська земля межувала з Білорусами (в поріччю Нарева). Тут Українці висунулись клином на північ між Поляками та Білорусами (міста: Берестє, Дорогичин, Мельник). Недалеко од сього клина, далі на північ, сиділи вже Литовські племена (Ятвяги, Жмудь, Пруси). По всій північній границі української землі були Білоруські племена (Дреговичі, Радимичі), на північному сході – Великоруське племя (Вятичі), на схід – фінське (Мордва). На заході – як уже згадувалося – український народ межував з Поляками, та ще в полудневих згірях Карпатів – із Словаками, на полудневому заході в Карпатах і за Карпатами – з Уграми (Венграми), на полудні – з Волохами (Русини були навіть в Семигороді). Сиділи українські люде й по нижньому Дунаю аж до Чорного моря. Про те, яких сусідів-кочовників мали українсько-руські племена на полудні, в Чорноморських степах, згадувалося раніш. Останні там згадані Угри. Після них прийшли в наші степи Печеніги (у ІХ столітті), що на довго засіли там і багато вчинили шкоди українській землі. Та з ними ми ще стрінемося далі.

II. ЖИТТЯ ГРОМАДСЬКЕ

„У Словян і Антів – каже грецький письменник Прокопій (VI віку) – дає порядок не одна особа, але з давніх-давен усим порядкує громада й порішає усякі справи". Инший знов письменник каже, що у них багато начальників, бо кожне племя мало свого. Начальники ті не жили з собою в згоді і тільки коли насовувалось якесь лихо, коли треба було усім гуртом з ним битись, то тоді тільки народ вибірав одного з тих начальників за вождя усіх племен. Але ті вожді, чи начальники племен – не були якимись князями, що мали велику силу. Се були лишень кращі люде серед инших „старців" – старіших, поважніших голов. Уся ж сила була в руках „віча" – зборів отих „старців", старших з кожного племени. На тих вічах ухваляли всякі важні справи – як от щоб усім племенам виступити гуртом війною, зібрати воєнні сили, кого вибрати за привідцю. Так було десь в VI-VII століттях. А літ 300 пізніш (у Х в.) ми вже чуємо й про князів, як от Деревлянський князь Мал. Але виявляється, що князі ті, так само як і Антські вожді, не мали якоїсь більшої власти, а вся вдасть, як і давніше, остається в руках віча, зборів „ліпших мужів". В оповіданнях Літописі ніде нема й мови про князів, а тільки, що племена – Поляне, Уличі, Деревляне воюють, радяться, але все сами: про князів їхніх не чути. Вони справді були, але не мали сили перед вічем, перед волею волості-землі. Аж тоді як у Київі появляється дружина – аж тоді князь вбивається в силу й починає ту силу розтягати на сусідні землі та племена.

III. ПОБУТ ТА КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ

Рід

З давніх-давен словянські племена, а між ними й наші українсько-руські, жили – кожен рід осібно, не густими хуторами, бо простору тоді було доволі. Рід такий – се було кілька родин, велика сімя близьких чи далеких родичів. Усе майно було у них спільне, бо тоді землею, чи иншим чим, не треба було ділитись – маєш усього скілько хочеш, аби працювати не лінувався! Порядок в такому роді давав старшина, „старець" – звичайно найстарший та найповажнійший з усіх. Ще не дуже давно бували на Україні такі великі, не ділені сімьї, душ по 20-30 в одній, і мали вони спільне господарство.

Згодом такий рід збільшувався – в ньому були вже не тільки близчі свояки, але й „далекий родочок", і з такого великого роду з часом витворилось „племя". Так воно діялося у инших Славян (напр. у Сербів пізніш), так певно було й на нашій прабатьківщині перед розселенням Словян.

Коли велика родина, рід так вже розростався, що далі вже трудно було разом господарити, то така родина ділилася на кілька менших, що сідали собі окремим дворищем, як найдалі, на нових ґрунтах. Згодом з таких родин-дворищ, що межували між собою й памятали, що вони одної крови, творилося село, „вервь". Але село – се вже був не рід, а громада, і всі справи сільські рішають на зборах, на „вічу", старшини з поодиноких дворищ.

Городи

Для сіл потрібні були городи (міста). Само слово город показує, що то було огорожене, безпечне місце. Город ставився для захисту, оборони, щоб було куди в небезпечну годину сховати своє добро й себе самого. Та не тільки од сторонніх ворогів треба було захисту: між дрібними волостями та племенами бували завзяті бійки, то й тут треба було мати якесь безпечне місце. Часом город такий був для цілого гурту сіл, а часом і поодинокі села мали свої невеликі городки. І справді, на українській землі – особливо в більш засиженій частині, північній – бачимо велику силу „городищ" – останків тих городів (в Київщині налічують їх 435, на Волині – 348, на Поділю більш як 250, в Чернигівщині коло 150). Не дурно чужі люде прозивали Словянщину „краєм городів"! „Городища" ті не однакові: одні круглі, часом на рівнині, обсипані валом, а часом і ровом – се звичайно-найдавніщі, прості городи; другі – на високих, крутих шпилях, в кутку між річками та яругами, обсипані з того боку, де можна увійти, кількома валами один по-за другим. Се звичайно „городища" пізніші – князівсько-дружинних часів. Окрім валів, город часто боронили деревляні стіни. А коли сам город не міг змістити усіх осадників, то „передгородьє" обводили деревляними палісадами-частоколом (звалося то „острог").

Городи єднали людей – сусідні громади: треба було усім разом будовати та поправляти город. Крім того підчас війни була спільна оборона; громади гуртом повинні були дбати про громадський спокій, вишукувати винуватих та злочинців. Все се звязувало людей в одну цілість, привчало до громадського й політичного (потрохи) життя.

З городів багато зосталося й надалі тільки тим місцем, куди люде ховалися під час небезпеки. Але деякі з них здобули велику силу й стали осередком не тільки для сусідніх сіл та своєї околиці, але й для сусідніх городів та їх округів. Се могло статись од того, що город був дуже вигідний та міцно укріплений, але ще більш мали вагу торговельні причини: коли город стояв на якійсь торговельній дорозі, то там осідали назавжди торговці та промисловці; той город притягав людей, що селились в його окопах, а коли там не зміщалися, то по-під ними, і виростав тоді „острог" – огорожені села навколо города. Такий город здобував собі повагу, і до голосу його „гражан" прислухалися й инші, менші городи. Од такого міста часом почали прозивати себе й люде: наприклад, Бужане та Червняне на Дулібській землі. На місці давніщих племен повстають тепер землі – волості з своїми городами. Ті племена, що не розвинули у себе городського життя, попритягали до себе сусідні, чужі центри (осередки). Так наприклад Київ притягнув до себе Деревлян, Чернигів – Радимичів і Вятичів. А з другого боку, через сильний розвиток городських центрів, де-які племінні землі розпадаються на кілька волостей-князівств: Сіверщина поділилась на Чернигівську й Переяславську волость, Кривицька земля – на Смоленську й Полоцьку (або й Псковську).

Як і з чого жили Словяне

Словяне, а між ними й наші прабатьки, споконвік були хлібороби. Сіяли пшеницю, овес, жито, ячмінь, просо, горох, мак, льон. Уживали до роботи: рало, плуга, борону, заступ (рискаль), ціпа. Орали кіньми й волами. Зібраний хліб складали „на гумні" і там молотили „на току", а зерно ховали „в клітях" (коморах). Зерно мололи ручними жорнами. Вміли товкти зерно (пшоно).

Любили Словяие й коло дерева та городини ходити. В літописях часто згадуються „огородники". Коло Київа наприклад навкруги були городи та садки. Багато викохували худоби, держали: волів, корів, овець, кіз, свиней, коней, навіть ослів. Уживали молоко, сир і масло; багато мясної страви. Їли мясо найчастіш волове та овече, але споживали й коняче. З птиці держали: голубів, курей, качки, гуси, журавлів, лебедів.

Про бжільництво нема чого й говорити, що в ньому кохались дуже, особливо в лісовій стороні: бжоли водилися в видовбаних в дереві дуплах, як в уліях; там і зімували. „Мед і скора" (шкура), „скора, віск, мед і челядь" – се головне багацтво Словян: головне, що вони продавали та чим платили дань. Крім того, меду багато уживали й дома – пили його й прості люде й пани.

В багатих лісом та звіром краях своїх Словяне ловили чимало звіря й вивозили на продаж велику силу звірячих футер: з бобрів, соболів, лисів, білок (вивірок) та инше. Ловили багато риби (лосось, лин, щука, осетер, угорь, пструг, окунь).

Дуже розвинуте було у Словян кушнірство та ткацтво. Полотно ткали товще й тонше, з узорами; обувя виробляли всяких фасонів. Гончарство теж було сильно розвинене – ще з часів новокамінної доби. Але поруч уживали й деревляний посуд: бочки, бодні, діжи, відра, збани, корита. Були вже цілі спілки, товариства „древоділів", що будовали стіни, мости, а пізніш – як перейняли христіянство – церкви.

Обробляли залізо, бронзу, мідь, срібло, золото – робили усячину, що треба в господарстві та зброю для войни. Поруч з тим були свійські майстрі, що уміли виробляти дуже делікатні речі для людей заможніх.

Що їли тоді Словяне? Звичайна страва бідніщих людей була така: хліб (найбільш житній), сочиво (варений горох, квасоля та инша городина – певно якийсь борщ), або каша, та варена й помащена олією городина; в скоромний день сир, у пісний – риба (це вже пізніш, як зайшло христіянство); бувало мясо. Їли ще кисіль: муку розбовтували водою, варили і підливали „сити" – розведеного водою меду. Пили найбільш мед, пиво та сирівець. Вино зате було річ дуже дорога – тільки дуже заможні та значні люде могли уживати його.

Одежа була проста й немудра. Тільки багатирі робили собі убрання з оксамиту. Убрання було таке: сорочка, свита, поверх того, мабуть тільки у заможнійших, керея, на ногах якісь панчохи, чоботи – „сапоги" або постоли, часом черевики; на голові „клобук" – шапка, плетена або шкуратяна.

Жили в „домах", з вікнами й дверима. Дім був на два поверхи: на горі були „сіни" (холодна хата), у низу – комори („клъти") та тепла хата, „истобка". На князівських дворах були ще осібні „мовниці"– бані (лазні).

Зброя була така: для того щоб нападати – спис, ніж, меч (пізніш ще шабля), сокира (топір), лук з стрілами та сагайдаком; для оборони – щит, броня та шолом. Прості люде звичайно мали тільки списи, ножі, стріли та сокири.

Нарешті музичні інструменти були: сопілка, труба, гуслі та бубен. Для забави були ще кості для гри (з баранячих кісток).

Торговля

Торговлю вели Словяне з иншими народами з непамятних часів. Такі речі, як залізо, бронза, шкляні вироби (намиста усякі) – все се мусіли Словяне добувати у чужих людей. Добували вони з трьох боків: на полудні, од Греків, на заході і на сході. Головною дорогою на полудень був Дніпро. Їздили човнами цілі ватаги Словян аж у столицю грецьку Константинополь, або Царгород. Ті ватаги були такі великі і так часто показувалися на Чорному морі, що в IX та Х в. чужі письменники не звуть Чорного моря иначе як „Руське" море. З Руси возили туди футра, віск, мед і невільників, а звідти привозили: паволоки (делікатні шовкові матерії), усякі тканини, вироби з золота, з шкла, вино, овочі та коріння. З Криму вивозили сіль.

На захід був торговельний шлях до Балтицького (Варязького) моря (водою) та суходолом через теперішню Галичину в Чехію і в полудневу Німеччину. В сій торговлі Русь була тільки посередником для товарів візантійських та арабських (зі сходу). З заходу приходили на Русь сирові продукти, невільники та деякі фабрикати (італьянські та іспансько-арабські).

На сході Русь вела торговлю найбільш з арабськими купцями, що приїздили до Ітілю (столиця Хозарів на низу Волги) або до Болгару (на верхній Волзі). Деякі руські купці сами їздили на Каспійське (Хвалинське) море й далі верблюдами до Арабів. З свого боку й арабські купці їздили через Київ та Галичину аж у Краків (у Польщі) та в Прагу (у Чехів). Од арабських купців Русь мала шовкові матерії, вироби з металю та золота, полудневі овочі й коріння.

Через чималу заграничну торговлю розвивалася й торговля в самій Руси. Купці їздили по всіх закутках, скуповували те, що їм треба на продаж, а за те продавали товари загранишні. Певно, найбільш з того куповали люде багаті та вельможні, але чимало доходило всячини й до простого люду: деякі шкляні прикраси, намисто, срібло, а найбільш – сіль та металі. Сіль привозили тоді з Криму, з Балтицького моря (пізніш), але найбільш з Галичини та Семигороду.

Найбільшим осередком і для своєї й для загранишної торговлі був Київ. Тут сходилося безліч шляхів: водяний шлях з півночи на полудень і сухі дороги – шлях з Волині й „з Ляхів", шлях з Чехів і Угор через Галичину, шлях північний – на Курськ, на полудневий схід – на Переяслав і инші. Київ був осередком, де обмінювались товарами усі ті шляхи, де вічно кипіла торговельна робота.

Вдача Словян

Словяне були люде русові, румяні, великі на зріст. Про їхню вдачу чужі письменники говорять так: „вони ласкаві з гостями, приймають їх у себе й одпроважують з одного місця на друге, куди тому треба. Своїх рабів вони не держать у неволі назавжди, як се роблять инші народи, але визначають час, доки їм служити, а потім дають на вибір: чи схочуть вернутися на батьківщину з надгородою, чи зостатися у них як вільні люде. Жінки їхні на диво чесні". Инші знов говорять про Словян, що се люде натури привітної, щирої, поетичної, веселої, охочі до забав, до того любили й випити: „пьють (мед) в день і в ночи, так що инодї їм трапляється й умерти з кухлем в руках". Але се вже переборщив чужинець: пили тоді не так, щоб упитися, а більш, щоб підохотитись.

Що Словяне були люде мягкого серця, знати хоч би з того, що в їхньому праві не було кари на смерть. Але на войні вони вміли показати себе.

Віра й звичаї

Словяне вірили, що усім світом править багато богів; усякі сили природні почитували вони, як якогось бога. Бог грому й блискавки був у них найстарший бог і звався Перун – його велика деревяна постать із срібною головою й золотими вусами стояла на горі у Київі; бог сонця й світла звався Даждьбог – Хорc; бог вогню – Сварожич; бог, що обороняє худобу од усякого лиха, звався Волос; бог вітру й негоди Стрибог. Окрім сих вищих богів були менші істоти, що їх поважали. Так Словяне вірили, що у воді живуть водянки й русалки (топлениці-мавки), у полі – польовики, у лісі – лісовики, або поліcуни, у хатах – домовики, у болотах – дідьки.

Словяне вірили у життя на тім світі, – говирили, що домовик, се душа покійника, котрий приходить з того світа. Але вони вірили, що душа на тім світі живе так як і на сім жив чоловік, то ховаючи, клали йому в могилу усячину, що потрібно для прожитку.

Як сонце повертало на весну, коло теперішнього Різдва, святкували Словяне прихід нового року; се й досі ще є у нас на Різдво та на Новий Рік, як вечеряють серед снопів, бажають собі доброго урожаю, посипають зерном на щастє. Все се зосталося з тих часів, як ще наші люде не були христіанами.

Як приходила весна, співали веснянок, а як сонце повертало з літа на осінь, то було свято Купайла, що й досі справляють наші люде.

Храмів або церков та жерців, себ-то служителів тим богам, у Словян не було, – у ті часи люде становили жертовники сим богам по лісах під дубом; коло тих жертовників збіралися й молилися, а хто хотів, приносив тим богам жертви, а за-для того різали на жертовниках усяку худобу. Мертвих одні племена ховали в землю, инші – палили на великому вогнищі і попіл збірали у глечик а той глечик становили на горбі. Значних покійників ховали дуже пишно; з ними живцем закопували у яму, або палили на високому стосі дерева, жінку, котра на те згодилася (Словяне, особливо багаті, мали по кілька жінок одразу), коней, ставили страву й усячину для потреби умерлих на тім світі; покійника вбірали у найкраще убрання. Після того як поховають покійника, на могилі його справляли тризну – се те, що тепер зветься поминки, або „проводи": пили, їли, співали пісень, потім танцювали й боролись. Через рік приходили на могилу, знов справляли „тризну", а могилу досипали землею.

Шлюб у давніх Словян робився так: парубок, або й жонатий чоловік, коли хотів узяти собі жінку, сплачував родичам дівчини віно – себто обдаровував їх подарунками; часом він сплачував родові молодої викуп, а часом, умовившись із своєю любкою, „умикав" її, себ-то силомиць, або крадькома, завозив до себе.