ЛИТОВСЬКА ДОБА

Віки XIV-XVI в українській національній свідомости

В уяві широких кол українського суспільства представляється власна історія і досі в виді розірваних епізодів Київського й Галицько-Волинського князівства та Козаччини. Тих добрих 250 літ між смертю останнього нащадка короля Данила (1340) та першими потужнішими виступами козаків якось немов зникають із нашої свідомости й з того скарбу історичних традицій, на якому витворюється сучасне національне обличчя Українця. Революція 1917 року і слідуюча за нею національна боротьба, оживили інтерес суспільности до історичних епох, коли живіше проявлялось власне державне життя, але часи, коли Україна творила складову частину Великого Князівства Литовського, опинились поза дужками зацікавлення. Очевидно, зовсім не заслужено. Трактуючи XIV—XVI віки, як добу литовської державности на наших землях, повоєнне суспільство занадто виходило в заложення національної політичної орґанізації, що сьогодні творить ідеал кожного народу. Під цей ідеал часи панування Ґедиміновичів, розуміється, не підходили. Але пристосовувати до Середньовіччя сьогоднішні погляди на державу і сучасні ідеали національно-політичного буття більше, ніж необережно. Державне чуже імя покрило наш нарід: в Европі XV—XVI віків під «Литвином» розуміли людину православної віри, що говорить руською мовою (руською — в значінню україно-білоруською. В такому розумінні вживається в цій частині термін «Русь, руський» і надалі). Більшість держав Середньовіччя основувались не на національнім, а універсалістичнім, або династичнім принципі і заміна назви не тільки не була рідкістю, а часто навіть умисне заводилася для урочистости і піднесення авторитету володарів. Гордість на народне імя в теперішній формі не існувала. Німецькі цісарі рахували відзначенням для себе титул «римського патриція» і з власного бажання назвали свою державу «римською». Цілі Середні віки існувала «Священна Римська Імперія» і «Римляне» — а це державне поняття ховало в собі нації німецьку, італійську, чеську і т. д., які зовсім не почували себе поневоленими. Кожна з них, ба й кожна провінція і кожне місто, мали свої окремі права та закони, що їх дотримувати було моральним обовязком найвищої влади. Середньовічна держава не знала централізації і безумовного бюрократичного підпорядковання, й тому могла забезпечувати мирне співжиття національностей. Вічні усобиці у «Римськім цісарстві» мали причиною суперництво пап з імператорами, боротьбу міст проти князів, чи цісаря, але не національний антаґонізм Італійців та Німців. Так і в державі нащадків Ґедиміна, державне імя покривало народні ріжниці. Ще на самім Люблинськім Соймі 1569 р. говорив перед Поляками Ян Хоткевич, староста жмудський: «Волинь від віків заселена нашим народом литовським». Але внутрі визнавались свої ріжниці — Велике Князівство Литовське складалось із Жмуди, Литви, Руси; по містах був і німецький елемент. Права поодиноких провінцій і міст, що давали їм повне внутрішнє самоврядування твердо дотримувались великим князем. І коли часом здибаються в джерелах вістки, що вказують буцім-то на якусь ріжницю між Литвою та Руссю, то вони стосуються другорядних внутрішніх а то й особистих справ. Коли канцлер Ольбрахт Ґаштольд обурювався, що «нова людина, подлої кондиції, Русин, син мізерного князівського роду» (1529), Константин Острожський, дістав один із найголовніших урядів у державі, троцьке воєводство, то не можна забувати, що союзником і приятелем волинського маґната був Радзивил — такий же самий Литвин, як і Ґаштольд, а аргументи цього останьного були навіяні виключно особистими мотивами родового суперництва. Якщо додати до цього що повну культурну асиміляцію Литвинів, то стане зрозумілим, чому провідна верства Великого Князівства зуміла при збереженні всіх етнічних особливостей кожного поодинокого народу виробити загальне «литовське» державне почуття та патріотизм. Це не дає тепер права трактувати, як поневолення, той довгий час у нашій історії, коли ми самі себе називали «Литвинами». Литовська доба була іншою формою нашої держави, аніж Київська чи Галицько-Волинська, але тільки формою. Державне хотіння Українців знаходило свій вислів у обєднанні довкола династії Ґедиміна.

І Велике Князівство Литовське мало свої внутрішні межиусобиці, то в виді династичної боротьби, то бунту вельмож — але ніразу не можна ствердити там якоїсь національної боротьби литовського і українського елементів. Ще менше помітна ріжниця між Українцями та Білорусами. Етнічно вона неперечно існувала, але політично і національно ніяк не виявлялась аж до XIX століття. Епоха Ґедиміновичів була для України продовженням і дальшим розвитком князівського періоду, але для правильного зрозуміння цеї доби необхідно відмовитись від сучасних уявлінь про державу, як про необхідно національний утвір. «Наше государство христіянське руське велике княжество литовське»* було

* Вираз київського єродіякона Іоакима перед царем Іваном IV Ґрозним у Москві 1582. Так називав Українець державу з королем-католиком на чолі в очи православному цареві, що претендував на титул «всея Руси».
предметом любови і патріотизму українського народу.

Початки Литовсько-Руської держави

Перші певні писані звістки про литовські племена подибуються в наших літописах київської доби. З них виходить, що Литовці стояли в певній залежности від Києва. Звістки хроністів про данину, плачену Києву віниками, очевидно, не можна брати буквально: це було кепкування багатого купецького міста над убогими лісовими околицями, віддаленими від усіх торговельних шляхів. Край, заселений литовськими племенами, був густо вкритий лісом і населення через те мусіло, принаймні на перших порах, концентруватися по берегах річок, де траплялися незаліснені місця. Головним його заняттям було хліборобство, а тільки такі незаліснені галявини були доступні примітивній сільськогосподарській техніці тих часів. Литовські племена замешкували глибину континенту, ніде не доходячи до моря. Над берегами Балтику сиділи вузьким пружком фінські риболовні народці (Кури, Ливи) зі значно більше розвинутим мореплавним інстинктом. Правдоподібно, і внутрі країни сиділи Литовці, бодай частинно на теренах, з яких вони перед тим витиснули Угрофінів.

Головні племена литовської мовної ґрупи були Пруси (на землях теперішньої східньої Прусії), Ятвяги (між річками Преґелем та Німаном до Бугу на полуднє), Корсь (на Курляндськім півострові), Жмудь (над долішнім Німаном), Литва (над середнім Німаном та Вілією), Жемґола (між Вілією та Двиною) і Летґола (на північ від Двини). Принаймні між декотрими з цих племен і словянськими етнічними ґрупами, існували вже на світанку історії в IX—XI. віках близькі звязки. Є дані припускати, що літописні словянські Кривичі, які не тільки лягли в основу теперішнього білоруського народу, але й великим колонізаційним рухом в доріччя горішньої Волги, найбільше причинились до асиміляції фінських племен на території теперішньої Росії, були самі пословянщеним литовським племенем. На кожен випадок ще за історичних часів сягали Литовці значно дальше вглиб континенту на тепер білоруські землі. Вже за литовської держави підлягли вони асиміляції на користь Словян. Головні міста Литви — Вільно і Троки — тепер етнічно білоруські, тоді лежали на литовських теренах. Тому що Словяни мали вже розвинене міське життя, були вони більш придатні до урбанізації, ніж Литовці і згадані осередки відіграли якраз найбільшу ролю при білорусизації долин Німану та Вілії.

В тягу XII—XIII. в., по мірі розпаду та ослаблення поодиноких українських князівств, вістки про литовські племена стають усе частіші. Грабіжні напади їх, навіть на далекі Подніпровя та Сіверщину, стають частим явищем. Особливою дикістю виріжнялись Ятвяги, з котрими довелось уперто боротися сумежній з півдня державі Галицько-Волинській. Ця експансія Литовців була не лише наслідком ослаблення українських князівств, яле й порівнююче густішого населення литовських земель, особливо після татарського нападу, коли мешканців на Подніпрові поменшало. В тім часі — XIII століття — можна зауважити серед Литовців вже деякий культурний поступ, який виявився передовсім у суспільній диференціяції: в літописах українських та хроніках німецького Ордену згадуються численні «рікси», або «куніґаси», але вже сама чисельність їх змушує думати, що влада цих перших литовських ватажків була невелика. Про перемогу брата Данилового, Василька, над Ятвягами під Дорогичином 1248 говорить літопис «убито бисть князій Ятвяжських сорок». Видимо, були це просто торговлею або воєнним грабунком збагачені землевласники, що силою свого більшого маєтку здобули певне значіння серед своїх соплеменників. Появляються вістки і про литовські села і навіть укріплені пункти, як Ворута в Литві або Твериметь у Жемґолі (1252).

Ці початки політичної організації, одначе, не вистарчали на серйозні завдання часу, перед якими стояли литовські племена. Розріжнені дрібні ватажки, з яких ніоден не турбувався долею другого, опинились проти двох німецьких рицарських Орденів, що майже рівночасно осіли на обох кінцях литовських етнічних теренів (Мечоносці в Ливонії 1202, Німецький Орден у Прусії 1230). За зразковою воєнною орґанізацією рицарів стояло шляхетне суспільство всеї Европи; рік річно зявлялись цілі відділи в Анґлії, Франції та Німеччини, щоби взяти участь у походах і грабунках Литви під популярним гаслом навертання поган на христіянство. Одночасно з походами і грабунками йшла і правильна колонізація: рицарі закладали міста, муровані замки, закликали в країну купців та ремісників і таким чином запевнювали за собою назавше раз захоплений клаптик землі. Перевага європейської фортифікаційної техніки, перевага залізних панцирів та зброї і врешті значна влада великого маґістра, яка (особливо після обєднання обох Орденів 1237) дозволяла йому концентрувати на відповідну ціль великі сили, все це разом уявляло собою таку потугу, мірятися з якою племінним ватажкам було зовсім не можливо. Рятунок був лише в заявку зі сумежними словянськими князівствами. Словяни мали вищу воєнну і фортифікаційну техніку, яка уможливлювала їм лекше витримувати конкуренцію зі західньою Европою, а головне виробили вони в постаті дідичних князів форму політичного життя, що скупчувала довкола себе всі сили країни. Тому спроби литовських племен у першій половині ХІІІ ст. сполучитися зі Словянами, носили вигляд піддання. Так пробувала Летґола приєднатися до Полоцького князівства, а Пруси до володарів Поморя Спятополка та Мстивоя. Але ці державки були самі за слабі і не могли достачити оборони ще й іншим: німецький натиск був лише почасти задержаний. За той час, одначе, встигла зрости і зміцнитись державна орґанізація центральних племен — Жмуді та Литви.

Ці два племени межували якраз із найслабшими білоруськими уділами, скалками багато разів переділеного Полоцького князівства (Друцьк, Слоним, Волковиськ). Володарі таких маленьких земельок по силі і значінні нічим не відріжнялися від литовських ватажків. Постійно закликали одні одних на поміч у своїх чварах із соплеменниками, орґанізовували разом розбишацькі походи та заходили між собою в подружні звязки. Погляди на князя, як на дідичного володаря, почали перещеплюватись і Литвинам, аж поки вдалося одному з ватажків вибитися понад інших. Був ним Мендовґ, син Ринґольта (коло 1240—1263). Столицею його став Новгородок Литовський, як уже зі самої назви видно — словянське місто. Влада Мендовґа до 1250-их рр. поширилась, крім Жмуди і Литви, на білоруські міста — Волковиськ, Слоним, Ґродно та Полоцьк, а теж і українські пинські князі признали над собою його зверхність із страху перед королем Галицько-Волинськпм Данилом. Значно допомогла Мендовґові боротьба, яку розпочав у цей час Данило з Ятвягами. У Ятвягів була особливо сильно закорінена система малих ватажків. Єдиновластні заміри Мендовґа стрінулись тут із найзавзятішим опором та вічними повстаннями. Знищення Ятвягів, як наслідок методичних походів та колонізаційної діяльности Данила, звільнило Литовсько-Руську державу від одного з небезпечних ворогів. Мусів швидко збагнути це і сам Данило, бо в рр. 1252—1253. розпочав він у союзі з польськими й мазовецькими князями та орденськими рицарями війну проти Мендовґа. Рівночасно вибухло проти нього повстання місцевих ватажків на Жмуди. Але мирний трактат з р. 1255. закінчився зближенням двох найбільших східньославянських володарів. Син Данила, Роман, дістав, як князівство під зверхністю Мендовґа, Новгородок, Слоним та Волковиськ, а другий син Данила, Шварно, одружився з донькою литовського князя. Ще раніше (1251) замирився Мендовґ з Німецьким Орденом і для виду приняв навіть христіянство та королівську корону від папи Інокентія IV. Це все було, одначе, для нього не більше, як засіб виплутатись із скрутного положення. В 1261 р. Мендовґ знову вирікся христіянства і розпочав боротьбу з рицарством, скориставшись тим, що велике повстання Прусів та Жемґоли звязало Ордену руки. Не вдалось, проте, Мендовґові скористатися овочами своєї зручної політики: змова дрібних литовських і руських володарів позбавила його життя підчас походу на Брянське князівство.

Після смерти Мендовґа розпочалась у його державі боротьба між руськими й словянізованими елементами, що змагали до вдержання обєднуючої спадкової зверхньої влади, та погансько-литовськими сторонниками давньої незалежности дрібних ватажків. На чолі перших стали син Мендовґа Войшелк (1264—1267), не лише православний, але й пострижений на власне бажання у ченці, та син Данила, Шварно (1267—1270). Войшелк, признавши залежність Литви від волинського князя Василька, опанував був Новгородком, але передав владу Шварнові, а сам вернувся у манастир. Передчасна смерть Шварна і майже рівночасне убивство Войшелка князем Львом (1267) дали владу в руки поганській реакції. Енерґійний Тройден (1270—1282) пробував спертись на етнічно-литовські елементи у боротьбі з Орденом та населити пруськими колоністами міста на пограниччі Галицько-волинської держави. Наслідком було, очевидно, розслаблення державної орґанізації внутрі й зріст значіння дрібних ватажків. На чисто литовській Жмуди місцеві куніґаси заснувалися так сильно, то зберегли свою незалежність аж до часів Витовта. Тому, не дивлячись на поодинокі перемоги Тройдена, здушив Німецький Орден повстання Прусів (1283), а Ливонські рицарі знову підбили Жемґолу (1270). Цілий ряд зісловянщених князів, литовського походження, став на своїх білоруських волостях зовсім незалежним від володаря Новгородку, як напр. Ердень у Полоцьку та Витебську (відомий 1264—1266) або Буркивид у Волковиську (1289).

З кінцем XIII в., одначе, виступила нова династія, походженням від Лютувера (згаданий 1291), буцімто маршалка Тройденового, яка виразно сперлася на руські елементи князівства і завдяки цьому встигла не лише задержати німецький натиск, але й вбудувати на сході Европи велику державу. Перший видатний володар цього роду, Витень (1293— 1316), у своїй боротьбі з Орденом завше стояв на чолі війська «литовського і руського», як це відзначували німецькі хроністи. Очевидно, присутности вишколеного українського і білоруського вояцтва треба приписати не лише упорядковання вигляду литовського ополчення, що досі уявляло собою нефоремні купи, але й введення рицарських звичаїв — турнірів та герців перед боєм. Військо Витеня могло вже не лише плюндрувати ворожу країну, але й провадити облоги міст, штурми укріплених замків та давати рицарям правильні успішні бої. Так 1298 р. розбито рицарів над р. Трайдерою, а 1320 погромлено самого великого магістра Ордену під Мідниками. В самій Литві повстають камяні замки та обмуровані міста, як Ковно, Вільно, Троки, Ліда. Воєнно-обовязані мешканці відбували там по черзі сторожову і боєву службу. Поволі витворювалась ця сильна здатна військова орґанізація Литви-Руси, що впливала притягаюче на сусідні білоруські та українські землі, ґарантуючи їм оборону від ворога та упорядковання внутрішніх відносин.

Значіння руського елементу назовні репрезентувалось становищем першої після князя, особи в державі Давида старости Ґродна, жонатого з донькою Ґедиміна, начальника найбільш виставленої на польські та німецькі напади фортеці. 1314 відбив він рицарів від Новгородка, 1323 розбив ливонських меченосців під Псковом та спустошив країну аж до самого Ревалю. Серед суто литовських кругів були натомість невдоволені особливо на Жмуди. Вони купчились довкола Тройденового сина Пелюзи, який у боротьбі проти Витеня сперався на Німців. 1314 попав він у полон Ґедимінові і був скараний смертю.

Приналежність до Литовської держави втягала українські землі в боротьбу з цілим європейським рицарством. Але ця боротьба мала в ті часи свій сенс. Давнє торговельне значіння Чорного моря часів Київської держави сильно підупало. Крім того до нього не було й доступу через кочові татарські орди в степах. Вихід на торговельні шляхи Балтійського моря ставав таким чином дуже важним, а його якраз закрив войовничий Орден. Коли пригадати собі, що в ці часи центр українського життя властиво находився у північно-західнім розі етнічної території, яка й комунікаційно звязана з водозбором Балтику (система Сяну—Бугу) — то значіння боротьби з рицарями стане ясним. На власних українських землях під цей час не було ніякого життєздатного політичного осередку. Галицько-Волинська держава після смерти Юрія І (1308) швидко хилилася до упадку. Дрібні князьки Київщини та Сіверщини зійшли на степень простих землевласників під татарською зверхністю, і побіч хліборобства промишляли розбоями. Нарешті автономні сільські громади Поділля, які взялись були після Батиєвого походу (1240) «сіяти на татар хліб і просо» теж починали відчувати прикрість свого положення. Золота Орда була вже сильно ослаблена, хани мінялися часом кілька разів річно, але кожен панував досить часу, щоб встигнути стягти данину. Хабарництво і надужиття татарських урядовців-баскаків, грабунки поменших степових орд, що не визнавали нічиєї зверхности — все це змушувало і татарських людей оглядатися за міцніщою владою. В додатку намітилася на заході консолідація Польщі, під управлінням зручного Володислава Локєтка (1306—1333). Політичне обєднання ставало потребою моменту і не диво, що до нової литовської династії на чолі сильного війська привязувались на Україні великі надії. Збирання нею роздроблених земель прибрало переважно характер добровільного, безкровного.

Розпочав це діло на велику скалю брат і наступник Витеня, Ґедимін (1316—1341). До приєднаної вже давніше (1307) Полоччини долучив він ще землі Менську, Витебську, Турово-Пінську з Поліссям, а під кінець свого панування і Волинь. Щодо двох із цих приєднань, можна ствердити вповні мирний характер. Син Ґедиміна, Ольґерд, одружившись з єдиною спадкоємницею останнього князя Витебського, одідичив цілий уділ; другий син князя, Любарт, теж поріднився з галицько-волинськими володарями і вже 1325 осів у Луцьку. Після отруєння Юрія II Болеслава (1340) закликало його місцеве боярство само на спорожнений стілець короля Данила. Силоміць, правдоподібно, одірвала Литва від Галицько-Волинської держави Підляшшя з Берестям, Мельником та Дорогичином. Занедбував натомість Ґедимін Жмудь з її вічно зворохобленимн куніґасами і, мирячись 1338 з Орденом, дав рицарям вільну руку воювати цю землю. Руські території складали дві третини всіх володінь Ґедиміна і сам він себе титулував королем Литвинів і Русинів "rex Litwinorum Ruthenorumque". Експанзія його на схід почала суперничати з московськими претенсіями Івана Каліти у впливах на Псковську та Новгородську республіки. З р. 1335 маємо звістку про першу ворожнечу Литви з Москвою. Але головну увагу мусів скупчити Ґедимін на заході, де й осягнув значні політичні успіхи. Вже Витень помагав ризьким міщанам у їх повстанню проти рицарів; Ґедимін увійшов у тривале порозуміння з вростаючими у піря німецькими містами балтійського побережжя, членами ганзейського союзу. 1328—1330 вдалось йому при допомозі міста Риґи сильно спустошити Ливонію. Міста були зацікавлені у розвиткові мирної торговлі зі східньоевропейським запіллям і рікрічні походи «райзи» хрестоносців з війнами і грабунками дуже перешкоджали купцям та ремісникам. Інтереси

* Середньовічний німецький торговий союз північ-них приморських міст, які в силу своїх привилеїв творили властиво незалежні республіки. Головними членами ганзейського союзу були Бремен, Гамбурґ, Лібек, Штральзунд та Данціґ.
німецької ганзи* покривались тут з інтересами Литви-Руси і в німецький наступ на схід було внесено роздвоєння. Дальшим союзником став, загрожений рицарями, польський король Володислав Локєтек, якому Ґедимін поміг до перемоги над Орденом під Пловцями (1331).

Як супроти католиків, так і супроти православних, дотримувався Ґедимін повної толерантности. У його новій столиці Вільні існували манастирі домініканів та францисканів. Майже всі сини володаря переженилися з православними князівнами, а дехто й перейшов на православну віру. Зовсім у стилі давніх політичних традицій Київської Руси поділили сини Ґедиміна після його смерти усю державу між собою на сім уділів.

Часи могутности. Ольґерд та Витовт.

Заходила небезпека, що Литовсько-Руська держава, як колись спадщина Ярослава Мудрого, розлізеться на окремі складові частини. Небезпека здавалася тим більшою, що кожня земля — Волинь, Турово-Пінщина, Полоччина і ін. жили властиво своїм окремим життям і мали кожна свої звичаї та закони. Одначе, якраз тут і виявилась позитивна сторона політики правлячої династії, пізніше сформульована у відомім реченні «ми старини не рухаємо, а новин не уводимо». Литві залежало лише на воєнних силах країни. Весь військовий стан діставав земельні наділи і право на деякі безплатні роботи з боку селян, але мусів, зате, безумовно ставитися до походу на перший же заклик князя. В разі непослуху землю відбералося. Позатим ціла самоуправа залишалася в руках тубільців, які й далі самі керували своєю землею. Князі, сини Ґедиміна, просто стали на місце колишніх Рюриковичів. Користи, які мали зокрема українські землі від зєднання з Литвою, вже було згадано, а коли при цім правитель ґарантував усі місцеві особливости і звичаї, то ясно, що в скрутну мінуту грозячого розпаду держави доосередні сили мусіли перемогти. Як репрезентанти цих сил, виступили в союзі два найздібніші сини Ґедиміна, Ольґерд та Кейстут. На спілку захопили вони Вільно, вигнавши свого нездарного наймолодшого брата Явнута, і поділили між собою владу в державі. Кейстут дістав околицю Трок, Чорну Русь та Підляшшя, Ольґерд решту, головно білоруських та українських земель, зі столичним містом Вільном та титулом великого князя. Володіння Кейстута відрізали литовську Русь від земель хрестоносців і на них спала головна вага боротьби з рицарями; Ольґерд помагав братові, але звязаний другими справами не завше мав до цього можливість.

Панування Ольгерда (1341—1377) було часом дальшого територіяльного зросту Литовсько-Руської держави. Помимо вже згаданих обставин, що диктували українським землям обєднання довкола одного міцного осередку, багато у цій широкій експанзії треба приписати і на рахунок особистих здібностей Ольґерда — в першу чергу видатного політика. Зовнішні умови для Литви-Руси були зовсім не такі сприятливі. Крім щораз зростаючого натиску рицарів (часи великого магістра Вінриха фон Кніпроде 1351—1382 вважаються часом найбільшого розцвіту Ордену), треба було боротися і з претенсіями Поляків на спадщину Галицько-Волинську. Вже 1340 захопив був польський король Казимир Великий (1333—1370) Сяніччину а 1349 і майже всю Галичину. Покликаний місцевою аристократією Любарт зміг утриматися на багатшій Волині, де по давній традіщії українське боярство вірно трималось своїх князів, але він постійно потребував помочі з Вільна. Нарешті зріст сили Московського князівства змушував і з північно-східнього боку рахуватися зі серйозним ворогом. Ольґерд мусів у повній мірі відчути невигоди ґеоґрафічного положення, відкритої з усіх боків, України, але за його часів вона не була лєґендарною чайкою при битій дорозі, а навпаки своєю завше готовою військовою орґанізацією сама була пострахом сусідів. Передовсім довершилося обєднання України довкола династії Ґедиміна. В 1357. р., скориставшись внутрішніми заворушеннями у Брянську, найзначнішому місті тодішньої Сіверщини, заволодів Ольґерд всею країною до горішньої Оки. І тут носило приєднання характер добровільного піддання, бо більшість місцевих дрібних Рюриковнчів залишилась далі на своїх уділах, тільки Чернигів та Брянськ подарував Ольґерд своїм синам: Дмитрові і Константинові. В 1362 р. вирушив Ольґерд на Татар і погромив їх на Синіх Водах. В наслідок цього успіху, не лише Київщина, але й Поділля стали складовими частинами литовської Руси: в першій із цих земель осів син Ольґерда, Володимир, а Поділля віддав великий князь своїм племінникам, чотиром братам Коріятовичам. Наслідком цього походу була довготривала ворожнеча в Татарами, одначе не страшна з огляду на занепад Золотої Орди. Крім того йшла ця ворожнеча по лінії життєвих інтересів України.

А на західніх українських землях кипіла уперта боротьба з Польщею, головним героєм якої був, старанно підпомаганий Ольґердом, Любарт. Аж у рік смерти великого князя (1377) дійшло, після змінливої сороклітньої боротьби, до остаточного поділу: Галичина з Холмом і Белзом відійшла до Польщі — Волинь та Підляшшя залишились при Литві і надовго стали осередком українського національного життя. Луцьк відігравав навіть побіч Вільна ролю неначе другої столиці; забігаючи вперед, можна пригадати, що урочиста королівська коронація Витовта в присутності самого цісаря Сиґизмунда мала відбутись у Луцьку. Супроти Московщини провадив Ольґерд тактику окруження, стараючись розтягнути свій вплив на російські державки — Рязань та Тверь, і таким чином взяти Москву в кліщі. Доходило за впливи у цих землях, Новгороді та Пскові, і до збройних конфліктів. Року 1368 напав Ольґерд несподівано на Москву, розбив московське військо на ріці Тростні і спалив саму столицю. Реальним наслідком цеї і пізніших воєн (1370, 1372) був протекторат над стратеґічно-важним Смоленським князівством та виразна перевага Ґедиміновичів на сході Европи. Провідною верствою у державі Ольґерда в чисельнім, культурнім та політичнім відношенню став аристократичний елемент українсько-білоруський, або зрущений литовський. Сам великий князь приняв, правдоподібно, православну віру і в цій же вірі виховалось майже все його потомство. Поодинокі Ґедиміновичі, що сиділи на дрібніших українських уділах, відріжнялись від сумежних із ними князів Рюриковичів хіба лише згадками про своє походження. До того ще й память про пізніше приєднання України не затерлася і вона, відділена від ядра держави т. зв. «корінної Литви» (литовсько-білоруських етнічних теренів з українськими Підляшшям та Поліссям) тяжко проходимими Припятськими болотами, назавше лишилася на становищі области аннексу, що держалася великого князівства лише поки сама того хотіла.

Полишаючи місцевим елементам монополь у самоврядуванні, великий князь всеж зберігав за собою значний особистий авторитет. Влада його над можновладцями і князями носила ціхи патріярхальної: без згоди сюзерена не могли його підручні, не тільки розпоряжатись своїм земельним майном, але навіть видавати доньок заміж. Нижчі воєнні верстви, нащадки колишніх бояр та дружинників, в свою чергу стояли в такій самій залежності від князів, можновладців та великокняжих урядовців, підлягаючи їх судові та складаючи їх почоти на час війни. Цю систему гієрархічної залежности за аналоґією до рицарського державного устрою в Европі в останніх часах названо литовським феодалізмом.

Після смерти Ольґерда, як і після смерти Ґедиміна, але значно слабше, заворушився місцевий партикуляризм. Носіями його стали князі з правлячого роду, що скористалися династичною усобицею. Столицю Вільно і велико-кпязівський титул залишив Ольґерд своєму синові Ягайлові (1377—1392, як великий князь литовський, 1386—1434, як король польський); цей останній швидко попав у непорозуміння зі своїм дядьком Кейстутом. 1381 Кейстут скинув Ягайла і сам опанував Вільном, але проти нього виступив Дмитро Корибут Сіверський. Незабаром Ягайло підступом захопив свого дядька в полон і звелів замордувати у вязниці (1382). Син Кейстута, Витовт, втік і, з допомогою Ордену та своїх числених прихильників на Жмуди, вів деякий час боротьбу з великим князем. У 1384 р. дійшло, однак, і між ними до замирення, при чому Витовт дістав Чорну Русь та Підляшшя. Наслідком цих заверюх, опинився Ягайло перед необхідністю, якимсь способом піднести авторитет великокняжої влади. І тут найнаручнішою йому виявилась пропозиція королівської корони з Польщі. Після вступних переговорів із польськими панами у Креві, закріплених шлюбом Ягайла з королівною Ядвигою (1386) та його урочистою коронацією в Кракові, дійшло до т. зв. Кревської унії, що так сильно вплинула на дальший розвиток Литви-Руси. Згідно з умовою, велике князівство просто втілювалось (інкорпорувалось) у склад земель польської корони. Це була спроба обєднати в уніфікаційнім дусі два такі несхожі на себе державні орґанізми.

Далі зобовязувався Ягайло охрестити поганських Литвинів у католицтво. Для людей православної віри відразу робився виїмок, але католики ставали на упривілейоване становище, діставали від короля право необмеженого володіння своїми маєтками та першенство при роздаванні урядів. Ці постанови зовсім не значили, що більша половина населення держави стала за одним махом неповноправною: вони бо стосувались лише земель «корінної Литви» з їх мішаним литовсько-українсько-білоруським населенням. Головних українських земель з їх окремими князями та власними законами й привілеями обіцянки короля не торкались. Але було щось інше: дрібні бояри звільнялись від служб і судової підлеглости панам та ставали дідичними власниками своєї землі на зразок польської шляхти. Литовсько-Руське можновладство раптом побачило себе зрівняним в правах з польськими, залежними від шляхетської маси, панами. Чин Ягайла викликав страшенне обурення серед вищого кругу аристократії великого князівства, а ця остання виявилась досить зорґанізованою і сильною, щоби за себе постояти. Розпочався ряд змагань за зміну литовсько-польської унії, змагань, іцо протяглися більше ніж пів-століття.

Репрезентантом цих настроїв явився Кейстутів син, Витовт (1392—1430). Спераючись крім підтримки внутрі ще й на союз із Орденом, змусів він Ягайла признати його окремим великим князем литовсько-руським. По т. зв. Островській угоді оголошувався Витовт заступником короля для земель великого князівства. Панування Витовта вважається звичайно епохою найбільшого розцвіту Литви-Руси. Насамперед постановив енерґійний і підприємчивий володар зліквідувати територіяльні князівства поодиноких Ґедиміновичів, в яких він після щойно минулих внутрішніх заворушень, не без підстави, бачив загрозу цілости держави. Вже Ягайло пробував вести акцію в цім напрямі та відібрав 1387 Полоцьк у Андрія Ольґердовича, але аж тепер переведено її з відповідною систематичністю. В рр. 1392—1393. усунув Витовт Любартовичів з Волині, Коріятовичів а Поділля, наймолодшого брата Ягайлового, Свидригайла, з Витебську; Дмитра Корибута зі Сіверщини та Володимира Ольґердовича в Києва. Це останнє місто дістав був Ольґердович Скиргайло, але після його недовгого панування (1394—1397) відійшло воно впрост до Витовта. Проте литовсько-руська монархія і надалі залишалась утвором дуже зближеним до федерації окремих земель. Витовт безумовно і надалі шанував провінціяльні особливости і не вмішувався в краєву самоуправу. Княжий намісник чи воєвода приходив замість попереднього династа Ґедиміновича і перебирав його права й обовязки. Постанову Кревської унії про віддавання адміністративних посад лише католикам не виконувалось — правителями Київщини чи Волині і надалі були місцеві люди. І тут пояснення скорого і легкого успіху Витовта. Суперники Ґедиміновичів, місцеві можновладці, зискуючи на багатстві та значінню, розуміли, що саме з їх середовища будуть вибератись ці воєводи та намісники, які мали заступити удільних династів. Тому вони підтримали централізаційні змагання великого князя. А рівночасно вирішувалось і давнє ґеополітичне завдання України: походами на гирла Дніпра і до Перекопу 1396—1397 знову розширились її межі до Чорного моря. З другого боку здушив Витовт самостійність дрібних куніґасів на Жмуди. І що популярність великого князя в наслідок його централізаційних заходів тільки зросла, виявилось на зїзді Витовта з великим маґістром Ордену Конрадом фон Юнґінґен на острові Салін, де руське та литовське панство проголосило свого володаря королем. Тим, очевидно, зривалася фактично унія з Польщею, бо як пізніше висловлювали на Україні середньовічну політичну формулу: «коруна в коруну втілена бити не может». Далекосяглі честилюбні пляни Витовта перекреслила поразка у боротьбі з Татарами за опанування чорноморських степів над Ворсклою (1399). Прийшлось понизити тон і супроти Ягайла: в т. зв. «унії Віденській» (1401) визнавав себе Витовт знову довічним заступником короля в управлінню Литвою-Руссю. Після його смерти мало велике князівство повернути до польської корони.

Невдача над Ворсклою виявилась лише хвилевою перервою в зрості значіння Витовта; незабаром відновив він Ольґердову політику закріплення за собою берегів Чорного моря, окруження Москви і боротьби з Орденом. Уступивши хрестоносцям, по миру в Рацьонжу, Жмудь (1404), розвязав собі великий князь насамперед руки на схід і в тому-ж році остаточно приєднав Смоленськ до своєї держави. Війна з Московщиною 1406—1408 наново підтвердила перевагу Литви на сході, не дивлячись на те, що багато переведених на маленькі володіння удільних князів під проводом Свидригайла зрадили і подались на московську службу. Не лише у Пскові та Новґороді засіли на княжих стільцях литовські ставленники, але й цілий ряд міст на етнічно московській території (Вязьма, Козєльськ, Мценськ, Любутськ) попали в склад великого князівства, а володарі Твері та Рязані, визнали себе васалами Витовта. Кліщі довкола найгрізнішого ворога Москви затиснулись, аж нарешті князь її, Василь II Темний, визнав себе «молодшим братом» господаря Литви-Руси (1426), в чому, очевидно, полягало признання своєї моральної залежности.

Зліквідувавши 1408 московську загрозу, звернувся Витовт проти Ордену. В союзі з Ягайлом вироблено спільний плян кампанії. Незвичайно чисельна участь українського елементу в військах обох володарів свідчить, що широким кругам населення наших земель не було байдужим те, що діялось на гирлах торговельних шляхів Висли та Німану. З 15 литовських полків походило 7 з етнічно українських теренів, а з 10 польських — 6 виставили Галичина та Поділля. Напад на Прусію в липні 1410 завершився небувалою поразкою хрестоносців під Ґрінвальдом; сам великий маґістер, Ульрих фон Юнґінґен, поліг у бою, а воєнна сила Ордену була зламана на завше. З рікрічними «ранзами» на Литву настав кінець. Це використали в першу чергу німецькі прибалтійські міста для навязання інтенсивніших торговельних зносин зі східньоевропейськими просторами. Заключений 1411 у Торуні мир, був досить почесний для рицарів: тільки Жмудь відійшла назад до Литви. Витовт розумів, що корона польська більше користала на знищенні ворога і хотів по можливости зберегти Орден, як противагу західньому сусідові. Затривожена цею тактикою Польща, домагалася нового запевнення взаїмного союзу. Так дійшло до унії в Городлі (1413), що помимо нових урочистих слів про «інкорпорацію» була великим успіхом сепаратистичних стремлінь Витовта. Не тільки він сам залишався до життя великим князем, але і його нащадки визнавались володарями Литви, якій таким чином забезпечувалося, хоч і підпорядковане, але окреме становище в «Короні польській». Крім того підтверджував Городельський акт упривілейоване становище католиків, хоч Витовт і далі роздавав на Україні диґнітарства православним місцевим панам. Ці диґнітарства формувались на зразок польських староств, каштеляній та воєводств, але вони ніколи не досягли тої одностайної закінчености, як у Польщі. Так, жмудський староста мав фактично права воєводи, найстаршим достойником Волині лишився не воєвода, а маршалок і т. д. Найвищими державними урядами вважались велике канцлерство, підскарбництво та воєводства Вільно й Троки. Далі приняла польська шляхта більше число панських родів Литви-Руси до своїх гербів, але цього не можна вважати за початок вживання гербів на Україні. Незалежно від Городельськоі унії і ще перед нею існували на українських землях ріжні родові знаки.

Фактично почувся Витовт сильнішим від Ягайла самостійним володарем. В роках по Городельській унії розпочав він великостилеву колонізаційну акцію на чорноморських степах. Вже від 1409 р. вдавалось Витовтові садовити по своїй вподобі ханів у Золотій Орді. Багато інших татарських орд признали його зверхність і були усадовлені на Правобережжю. З метою опанувати морський беріг розбудував Витовт фортецю Акерман та укріпив Тавань над дніпровським лиманом. Розвинулась жива торговля з італійськими, в першу чергу ґенуезькими купецькими факторіями в Криму; теж і під політичним оглядом Кримський півострів попав у сферу впливів Литви-Руси. Широка хвиля українського хліборобського населення рушила в степи під проводом місцевого панства, зобовязаного охороняти це осадництво.

Станувши під кінець життя на вершку слави і могучостп, хотів Витовт королівської корони, щоби таким робом забезпечити Литві на будуче окреме самостійне існування. Німецький цісар Сиґізмунд вхопився за цей проект, сподіваючись розбити, небезпечну для цісарства своєю потужністю, унію, та обіцяв сам коронувати Витовта. 1429 відбувся урочистий зїзд у Луцьку: крім цісаря прибув цілий ряд інших европейських володарів. Але Поляки затримали послів із короною і блискуче товариство мусіло розїхатися з нічим. Незабаром потім Витовт, вражений цею невдачею, помер.

Межиусобиця та остаточне оформлення унії з Польщею

Після смерти Витовта, здавлені його залізною рукою, родові князі знову піднесли голову. Нехіть до Поляків, до затіснення унії та до запровадження у литовській державі шляхетської рівности, була для цих кругів особливо характеристична. Тому, не питаючи дозволу Ягайла, що саме перебував у Вільні, і прямуючи до зірвання унії з Польщею взагалі, піднесли магнати на великокняжий стілець давнього бунтаря, наймолодшого Ольґердовича, Свидригайла (1430—1432). Незаслужено перейшов цей князь у історію, як заступник руського елементу: це був ставленик опозиційно настроєних князів, а вони мали опору на Україні з її довгим рядом дрібних місцевих династів Рюриковичів та Ґедиміновичів. Отже честилюбиві заміри Свидригайла тільки збігались із плянами певних кругів українського суспільства. Серед найвірніших сторонників його не бракувало і Литвинів-католиків, як Монвид або Кежґайло; серед ворогів Свидригайла натомість находились такі чільні репрезентанти українського елементу, як майбутній князь київський Олександср Володимирович (Олелько), або князь Гольшанський. Сам Свидригайло ціле життя був католиком, а 1434 звелів навіть спалити на кострі православного митрополита Герасима, так що годі в цім бачити спеціяльного протектора православностіи. В усобиці, що 6 літ роздирала орґанізм Литовсько-Руської держави, можна ствердити династичні мотиви боротьби двох претендентів за престол, можна добачати мотиви глибші — змагань удільних князів з центральним абсолютизмом і навіть спроби великого князя опертися на міста й міщан. Мотивів національних — боротьби католицької Литви з православною Руссю у цій межусобиці не було.

На перших порах панування Свидригайла, одначе, заносилося не стільки на межиусобицю скільки на війну з Польщею. Бачучи, що унія розлітається, хотіли Поляки відірвати до корони принаймні пограничні українські землі. Польське військо обсадило усі важніші подільські твердині, але Свидригайло взяв під сторожу Ягайла, який все ще перебував у Вільні, і вимусив у нього наказ Полякам відступити. Ці, одначе, наказу не послухали, а звільнений з полону Ягайло влітку 1431 сам став на чолі великого війська, яке рушило на Волинь. Стримав його під своїми мурами добре укріплений Луцьк. Начальник залоги, воєвода Юрша, зручно керував обороною і частими успішними вилазками тривожив Поляків. Після пятитижневої облоги мусів Ягайло з великими втратами відступити назад. Це був неперечно великий успіх щойно інтронізованого революційним шляхом Свидригайла. Союз із німецьким Орденом, який він заключив у цім часі, здавалося ще більше скріпив його становище. Пруські рицарі спустошили осінню 1431 північні частини Польщі. Загрожені на своїх власних землях, Поляки вирішили підірвати значіння Свидригайла зі середини. Вони навязали зносини з братом Витовта, Жиґимонтом Кейстутовичем, князем стародубським. З невеликими силами заскочив Жиґимонт (1432—1440), у спілці з кількома ображеними Свидригайлом маґнатами, цього останнього в Ошмяні. Свидригайлові ледве вдалося втекти. Берестейщина в Підляпшшям, Троки, Вільно і Жмудь відразу визнали владу Жиґимонта, якого оголошено великим князем. Одначе, решта земель трималися Свидригайла, він і не думав зрікатися найвищої влади, поновив свій союз із Орденом і межиусобна боротьба стала неминучою. Жиґимонт знайшов собі союзників у Поляках, з якими заключив у жовтні 1432 у Ґродні договір, в силу якого Литва знову проголошувалася частиною «земель корони польської», а Жиґимонт, як давніше Витовт, призначався до життя її правителем з титулом великого князя. Рівночасно видав Жиґимонт привілей, що ним проголошувалась рівноправність православних і католиків.

В грудні 1432 розбив Жиґимонт Свидригайла під Ошмяною. Але блискучу сторінку в історії межиусобиці творить боротьба за Поділля проти Жиґимонтових

* Деякі дослідники, як Михайло Максимович, вважають князя Федька членом роду Острожських.
союзників, Поляків. Героєм II був князь Федько Несвіжський.* Польському війську Яна Менжика з Домброви та Вінценца зі Шамотул міг український полководець протиставити лише невеликі замкові почоти та збиранину всяких степових бродників. Зате був Несвіжський майстром партизанської боротьби: несподіваними нападами і засідками зумів він зі своїми мізерними силами не лише відібрати назад Смотрич і Брацлав, але й шарпнути сильно польську головну армію на річці Мурахві коло Копистерину (1432). Вінцем його успіхів було здобуття хитрощами неприступного Камянця Подільського на весну 1433. Удаваним нападом виманив князь Федько польську залогу з фортеці, розбив її, полонив команданта і вдерся до міста. Типовим для невміння Свидригайла розріжняти людей було несподіване увязнення цього героя пограничної боротьби. Після цього Поляки без труду заволоділи знову західним Поділлям. Король Ягайло зробив великодушний жест, випросивши у Свидригайла звільнення Несвіжського, але енерґійнпй князь вже більше не станув на сторожі національних інтересів. Спалення митрополита Герасима мусіло ще більше настроїти Українців та Білорусинів проти Свидригайла, тим більше, що рівночасно Жиґимонт виставив православним новий привілей (травень 1434), який не лише ще раз ґарантував їм повну рівноправність, але й оголосив для руських земель податкові пільги. Почався відхід поодиноких маґнатів і цілих міст до Жиґимонта; особливо важним був перехід столичного Луцьку.

В таких обставинах дійшло до рішаючого бою між обома претендентами на великокняжий стілець, над річкою Свентою під Вількомиром (1435). З допомогою польського відділу були княжі почоти та ливонські рицарі Свидригайла розгромлені до щенту. Єдиновластя хвилево тріюмфувало. До кінця 1438 опанував Жиґимонт всею Литвою-Руссю. Спроба Свидригайла (1437) договоритися з польськими панами, при чому він обіцяв усі землі великого князівства передати по смерті короні польській, а негайно — відступити Полякам Волинь, не вдалася, і він мусів утікати на Волощину. Натомість, переможний син Кейстута, вважав зовсім недоцільним дотримувати свої, дані Полякам у хвилинах політичного безсилля, обіцянки і відносини його з Короною дуже швидко загострилися. Але й можновладство, яке за довгий час домашньої війни звикло до більшої свободи, вже не могло погодитися зі Жиґимонтом, тим більше, що за жорстокістю, з якою цей останній старався скріпити великокняжу владу, не стояла індивідуальність, подібна до Ольґерда або Витовта. Змовники під проводом волинського князя Івана Четвертинського та віденського воєводи Довґирда, вбили Жиґпмонта весною 1440 на його замку в Троках. Стерно влади попало остаточно в руки групи можновладців на чолі з Яном Ґаштольдом та князем Гольшанськнм. Настала певна реакція удільної системи на українських землях. В Києві запанував вже згадуваний син Ольґердовича Володимира, Олелько (1440—1455), а на Волинь вернувся Свидригайло, щоб там дожити віку, як удільний володар, але з титулом великого князя (1442—1452). Не обійшлося тут без підтримки польських панів з Галичини, яким Свидригайло пообіцяв після смерти передати Волинь. Але назагал пануючим оліґархам у Вільні вдалося опанувати ситуацію. Вони видістали з Польщі молодого сина Ягайлового, Казимира (1440—1492), якого проголосили окремим володарем литовсько-руським.

В Польщі королював у цей час Володислав ІІІ «Варненьчик» (1434—1444) і вступлення на трон його брата Казимира означало повне зірвання унії. Литовсько-Руська держава мала щастя, що сусіди, за виїмком втрати Поділля, не могли використати її довгі внутрішні нелади. Орден був уже за слабий, у Московщині самій точилася межиусобиця, а Польща вплуталася у гуситські і угорські справи. Одначе і провідники литовсько-руського можновладства виявили велику зорґанізованість та енергію. Зовнішнім виявом міцного становища Литви-Руси було підкреслення дідичної влади Казимира «силою народження природженого володаря», а не призначеного з Польщі правителя. Польським шляхетським поняттям про виборність зверхньої влади нанесено важкий удар. Але всеж велике князівство залишалось розлеглою, рідко населеною державою, майже без природніх кордонів. Між фізичною необхідністю мати міцний союз з кимнебуть із сусідів і задержанням створеного потужним можновладством ладу треба було знайти вихід. І його знайдено у формі «Берестейського компромісу» (1446) та персональної унії з 1447 р. Під примусом литовсько-руських панів заявив Казимир, що не потерпить на польськім троні іншого володаря, як тільки з роду Ягайлонів. І замість вбитого в бою з Турками під Варною Володислава ПІ., вибрали Поляки своїм королем Казимира. Тепер уже і мови не могло бути про інкорпорацію до Корони: говорилося лише про братерський звязок двох країв під одним володарем. Але кожна держава зберігала власний устрій, військо, фінанси й зовнішню політику. Литовсько-руським панам крім того вдалося відібрати назад від Польщі Дорогичин та велику частину Ратенської волости, яка вернулася в склад Волині. В такім вигляді залишилася монархія Ґедиміновичів поверх сотні літ.

Занепад Литовсько-Руської держави

Що висліди обосторонніх переговорів з рр. 1446—1447 виявились такими тривкими, цьому сприяла в першу чергу політика самої Ягайлової династії. Дідичні господарі Литви-Руси знали дуже добре, що Поляки не допустять до зірвання хоч такої унії і тому затримували окремішність великого князівства: володіючи цим правом спадковости, вони знали напевне, що й виборна корона польська не може вийти з їхніх рук. Але Ягайлони жертвували відтепер значну частину своєї діяльностії Польщі, а Литва-Русь, мусіла собі виробити окрему найвищу інстанцію. Як такий повновласний орґан, уконститувалися в перших роках правління Казимира «пани-рада» — кружок найбільших маґнатів держави. Вони фактично правили великим князівством, провадили зовнішню політику та репрезентували його у дипломатичних зносинах. Серед панів-рад переважав католицький елемент із властивої Литви, але він дедалі більше перемішувався з українськими та білоруськими родами; культурою ті й другі були однаково українцями, а повна релігійна толеранція затерала всяку ріжницю між православям та католицтвом. Мішані шлюби були на порядку деннім. І коли з одного боку ряд литовських родів оселився й акліматизувався на Україні (Олика на Волині належала поруч Несвіжу та Біржишок до корінного родового мастку Радзивилів; в Попоннім осіла одна лінія Ґаштольдів), то з другого не бракувало і українських родин, що понабували собі посілости на властивій Литві та Жмуди, як київські Хоткевичі або Боговитини. Лише пани-рада мали всю повноту прав. Небагато зі старих родовитих князів (Острожські, Четвертинські) належали до їх кругу. По більшости нащадки Рюрика та Ґедиміна в наслідок заходів Витовта та межиусобиці часів Свидригайла збідніли і нераз знаходились у повній залежности від панів можновладців. Але всеж князі вибивались понад головну масу воєнного стану — земянство Це останнє поділялось на багато ріжних катеґорій, як напр. значніші бояри панцирні, що виходили на війну з тяжким узброєнням, або менше значні — бояри путні, що вживались як посланці з вістками або поштою. І на Литві-Руси існували зїзди земян, подібні до польських сеймів, але вони були вповні в руках можновладців. Пани займали вищі урядові пости воєвод та староств, як великокняжі урядовці, мали право судити земян. Підчас війни вони провадили збройними силами країни, а за непослух міг воєнно-зобовязаний втратити свій земельний наділ.

Як уже згадувалось, перші початки управління оліґархії були вдалі головно завдяки енерґії канцлера Яна Ґаштольда (помер 1458). В 1449 році відбито напад сина Жиґимонтового, Михайла, що з допомогою Татар пробував здобути собі великокняжий стілець і був навіть захопив Київ. Після смерти Свидригайла пани-рада, за допомогою колишнього оборонця Луцьку — Юрші, ввели військові залоги у головні міста Волині й так спинили в зародку всяку спробу Поляків заволодіти цею країною. Волинь одержала затвердження всіх своїх прав та привілеїв; тамошні князі та земяне легко помирилися з відсутністю удільного князя, впливи і значіння котрого перейшли на представників їх верстви з якої призначались вищі земські достойники. Так само в Києві, після смерти Олелькового сина Семена (1455—1470) призначено було воєводою Мартина Ґаштольда, кревного Олельковичів, а землі ґарантовано також повну внутрішню самоуправу як і те що на всі уряди і диґнітарства будуть призначатись виключно особи місцевого походження. Але успіхам Казимира та його панів-рад судився незабаром кінець. Зовнішня ситуація Литовсько-Руської держави змінилася з кінцем XV століття на гірше. Московщина, поборовши свої внутрішні чвари, виступила сильна і спаяна, як ніколи перед тим, під правлінням здібного політика Івана III (1462—1505). Іван знищив останні удільні державки в Росії, Новгород (1478) та давнього союзника Литви-Русі — Тверь (1485), скинув зверхність Золотої Орди (1480), і від 1487 почав систематично напастувати литовсько-руські володіння над Окою й Уґрою. Він дістав собі страшного союзник» в особі кримського хана Менґлі-Ґірея (1469— 1515). Визволившись зпід геґемонії Золотої Орди, кримські Татари признали над собою зверхність Туреччини (1475), і, забезпечившись таким чином з півдня, розвинули незвичайну войовничу енерґію, рік-річно нападаючи та плюндруючи українські землі. Фортеці на берегах Чорного моря були знищені; зникла й осіла колонізація, що так многообіцююче почала була розвиватись за Витовта. Етнічна межа українського народу відсунулась протягом кількадесяти літ аж у київське Полісся та на Волинь. Сам Київ був 1482 здобутий і страшенно знищений.

Падіння Новґороду і Твері, зміцнення Москви й Криму — все це були важкі удари для Литви-Руси, удари, які показували, що політика держави вже не має таких енерґійних і свідомих ціли провідників, як давніше. Поміж панами-радою точилися особисті сварки, а давня здатна воєнна орґанізація стала розхитуватись. Можновладці перші почали подавати приклади непослуху, не вирушаючи в похід на господарський заклик. Участь у війні щораз більше залежала від фантазії та доброї волі поодиноких панів. Військо ставало таким, як його змалював у першій половині XVI віку цісарський посол, барон Герберштайн. Литовські пани збираються по його словам на війну з великим запізненням, зїздяться тільки, щоб хизуватися пишною зброєю та одягом, і побенкетувавши деякий час, знов вертаються додому. Але, не дивлячись на грізне положення держави, нехіть до Польщі лишалась серед великого панства незмінною. Вона виявилась у 1492. р., коли після смерти Казимира в Литві наслідував йому його син, Олександер (1492— 1506), тоді як Поляки вибрали королем старшого його брата, Яна Ольбрахта. Тут знов, як і підчас вибору Казимира і давніших сукцесій, проявлявся принціп спадковости, вироблений ще за Київської доби, себто великокняжий стілець вважався власністю не однієї певної особи (напр. старшого сина), а цілої правлячої родини, отже всіх братів і синів князя. Староукраїнські політичні ідеї допомагали відрубности Литви-Руси. Після вступлення на престол видав Олександер привілей, яким сильно обмежено великокняжу владу на користь панів-рад, найбільш ворожого ближчій унії з Польщею чинника. Фактично навіть персональна унія замінилася унією родинною, але обидва брати виступали в зовнішній політиці досить солідарне.

Панування Олександра було найтяжчим часом Литовсько-Руської держави. Млявий і нерішучий великий князь не міг справитися зі зовнішніми труднощами. Татари збурили найважніші південні фортеці, Черкаси, Канев, Винницю (1493) і заганялись аж у глибину Білорусі. Цар Іван III у війні 1492—1494 відібрав собі Вязьму і цілий ряд міст на Сіверщині. Олександер помирився а втратою, і щоб досягти миру, одружився з донькою Івана III, Оленою. Але такі легкі здобутки тільки додали апетиту Москві. Чіпляючись ніби то утисків у вірі, яких мала зазнавати його донька і взагалі православне населення Литви, та оголошуючи всі українські й білоруські землі аж з Галичем і Вільном за своє дідичне володіння, Іван III безнастанно шарпав і наїздив пограничні землі. Тамошні намісники, не маючи самі сили оборонитись, і не дістаючії відповідної запомоги від свого зверхника, воліли зраджувати і приймати московське підданство. Утиски православю, якими вони мотивували свій перехід до Росії, були, розуміється, тільки популярним гаслом, яким оправдувалось власні вчинки. В 1500 р. відпали від Ягайлонів давні роди Рюриковичів на Сіверщині, князі Більські, Можайські, Масальські, а з ними разом і їх міста Стародуб, Гомель, Чернигів. Московські кордони підсунулися під брами Києва. Це потягло за собою нову війну. Над р. Ведрошем розбили Москвини невеликий відділ гетьмана Константина Острожського (1500), а пізніше одержали другу перемогу під Мстиславом. Великий князь Олександер, замість виїхати до війська, подався до Варшави на вибори короля після смерти свого брата, Яна-Ольбрахта (1501). Ціллю його було дістати допомогу Польщі, а скрутне становище Литовсько-Руської держави змушувало до певної уступчивости польським вимогам тіснішого зближення. Пйотрковські статті, диктовані королеві перед вибором, заповідали, що на будуче Польща і Литва мусять мати завше одного спільного володаря, спільні фінанси і зовнішню політику. Таким чином навіть дідичність Ягайлонів у Ліггпі була поставлена під знак запиту. Правда, Олександер застеріг собі до цих уступок згоду литовсько-руського сойму, а можновладці такої згоди ніколи не дали.

Поки король барився у Польщі та не здобув сливе ніякої допомоги, спіткала Литву дальша катастрофа. Менґлі-Ґірей до щенту знищив найпірнішого союзника Олександра в останніх літах — Золоту Орду, залишену ним тепер без підтримки (1502). Знову довелось просити за мир і признати Московщині її нові здобутки (1503). В таких часах глибокого упадку держави заворушилася давно замовкла князівська опозиція. На чолі її став надвірний маршалок короля Олександра і його фаворит Михайло Глинський. Неслушно звязують із його повстанням якісь національні чи релігійні мотиви. Сам Глинський зукраїнщеного татарського роду, перейшов на католицтво підчас своїх мандрівок по Німеччині та Італії і апеляція до православних в його устах була ще більш порожнім гаслом, аніж тих князів Можайських та Масальських, що переходили до Москви. Думка створити під московською зверхністю своє власне окреме князівство не мала в широких верствах українського народу ніякого відголосу. А безпосередньою причиною повстання була ображена амбіція: наступник Олександра, Жиґимонт, не любив Глинського, позбавив його маршалківства і князь, якому загрожувала втрата його впливів, рішився виступити зі зброєю в руках.

Останні Ягайлони

Пани-рада, після смерти бездітного Олександра, одноголосно визнали великим князем його молодшого брата Жиґимонта І Старого (1506—1548). Про бажання Поляків ніхто не питав і їм, щоб урятувати унію, не лишалось нічого більше, як вибрати Жиґимонта також королем польським. Рухливий король зумів у перших роках свого панування влити нове життя у державний організм великого князівства. Вже з першої тяжкої проби — війни з Московщиною 1507—1508 вийшов Жиґимонт успішно, не дивлячись на рівночасне повстання Глинського внутрі країни. Йому вдалось розірвати союз Менґлі-Ґірея в новим московським царем Василем III (1505—1533), і хоч чинно Татари не виступили, то всеж забезпечена з півдня Литовсько-Руська держава відбила всі напади Москвинів, а гетьман Константин Острожський, справжній репрезентант православія і української народности, змусів Глинського втікти на Московщину. Згідно в новим миром, Жиґимонт зберіг усі свої володіння, але відносно спокійні часи XV віку минули для Литовсько-Руськоі держави безповоротно.

В 1509 р. погромили війська великого князівства на спілку з польськими молдавського господаря Богдана, що нищив Покуття, а після цього ввернув Жиґимонт пильнішу увагу на оборону татарського пограниччя. Українські фортеці були ліпше укріплені, дістали кращі гармати та більші залоги. Старостами-командантами цих залог призначались тільки випробувані вояки, як напр. довголітній староста черкаський та каневський Остап Дашкевич (1514—1535). Боротьба з Татарами пішла успішніше: особливо значну перемогу відніс над ними Константин Острожський під Вишневцем (1512). Такі невдачі спонукали Менґлі-Ґірея звязатися з Жиґимонтом проти Москви, що в р. 1512 знову розпочала зачіпні дії. Ця спілка була, що правда, сполучена з досить ганебним плаченням річних упоминків ханові, щоб залишив у спокої Україну, але і московський цар незабаром звернувся до тої самої тактики підплачування Татар. У новій війні 1512—1522 судилася Жиґимонтові ще одна територіяльна втрата: в кінці липня 1514 заволоділи Москвини після кількоразових безуспішних облог важним Смоленськом. Зате зараз же потім, 8 вересня 1514 розгромив Константин Острожський під Оршею головну царську армію так, що всі гармати і сам головнокомандуючий Челядїн попали у руки переможців. Ця битва внесла надовго певну рівновагу в литовсько-російське відношення сил. Москвини не сміли більше ризикувати полевими боями з вишколеними на західньоевропейських взірцях литовсько-руськими відділами, а Литва, значно слабша чисельно й матеріяльно, не мала сили провадити систематичної облоги фортець і укріплених міст, куди ховались Москвини. Довга війна закінчилася ефектовним нападом Дашковича з дніпровськими козаками та кримською ордою

* Докладніше про початки козацтва та його перші виступи на політич-ній арені буде говоритися у перших розділах третьої частини цієї праці.
1521 на Москву і Рязань.* Вся південна Московщина була зплюндрована, царське військо розбите над Окою, сама столиця Москва врятувалась тільки окупом. В такій ситуації Литва-Русь не хотіла формально зрікатися Смоленська та інших втрачених земель, хоч і не мала можливости відібрати їх силою. Вихід знайдено в перемиррі, при якім обі сторони задержували свій стан посідання. Це перемирря відтак продовжували знову на певне число літ. Ще раз дійшло до війни між уже старим Жиґимонтом та Московщиною у рр. 1534—1536., коли то Литва постановила використати непевне внутрішнє становище сусіда підчас малолітства Івана IV Ґрозного (1533—1584). Технічна перевага литовсько-руського війська, інженерне уміння робити підкопи і міни, вживання в перший раз на сході Европи ручних ґранат — все це запевнило успіх гетьманові Юрію Радзивилу. Відібрано від Московщини назад Гомель, здобуто Почеп та Стародуб. Але Литовсько-Руська держава виявилась за слаба, щоби силою вирвати Московщині більші землі. Московський кордон тільки незначно відсунено на схід і нове перемирря припинило воєнні акції.

Безнастанні війни мали за наслідок поважні зміни у внутрішній структурі великого князівства. Правляче можновладство — пани-рада, виявили свою нездатність опанувати скрутну політичну ситуацію. Між тим постійні мобілізації та походи підносили значіння рядового вояцтва — дрібних земян або бояр, панцирних чи путних. Держава їх особливо потрібувала. Вкупі зі зростом цього свого значіння все тяжче відчувала маса воєнного стану свою залежність від панів та свою неповноправність у порівнанні з ними. Саме під боком України знаходились споріднені землі польської Корони, Галичина та Поділля, де маса дрібного шляхетства тої самої православної віри, тих самих звичаїв та укладу життя, користалась уже всіми привілеями шляхетської свободи з її принціпом «шляхтич у загороді рівний воєводі»; вона судилась виборними власними суддями і була звільнена від ряду обтяжливих, особливо воєнних, обовязків, які руйнували господарство. Виборні депутати, що їх від 1518 посилала коронна шляхта на головний сойм, запевняли їй широку участь у керуванні державою. Таким чином бажання визволитись від влади своїх панів прибрало серед українського земянства форму стремління до тіснішої унії в Польщею і, нерозлучно звязаного з тим перебрання внутрішніх польських порядків. А крім того Литва-Русь, як велике князівство, лишалось підпорядковане вищій єдности «земель Корони польської». Ягайлони були в першу чергу королями польськими і нижчий ранґ великого князя являвся немов би тільки додатком їх титулу. Для маси дрібної шляхти мати володарем короля значило дуже бажане вивищення його над можновладцями, а цього вивищення можна було досягти обєднанням з Польщею. Пани-рада не зуміли покласти цьому край, піднесенням Литви-Руси до степені королівства і «Корона польська» зберегла для українського земянства свою притягаючу силу. До цих всіх обставин долучалась на Україні ще спеціяльна необхідність оборони проти Татар. Прикордонні війська оперували кожне на власну руку і тому якраз на польсько-литовськім кордоні творилась діра в охоронній системі. Татари це знали й один з найбільших татарських шляхів — Чорний — ішов саме повздовж цього кордону. Пани-можновладці, як і давніше, обстоювали самостійність Литви-Русі, але цікаво при цім підкреслити, що саме серед них в початках XVI століття вже переважала польська мова й звичаї, тоді як бажаюча злуки з Короною рядова шляхта складалась виключно з місцевих, українських мовою й вірою елементів.

Назустріч бажанням українського земянства активізувалась і серед Поляків ґрупа, що поставила собі за ціль добитися тіснішого зєднання з Литвою. Ця т. зв. «екзекутивна» партія (з 1535) стала на ґрунті Ягайлових ухвал про повну інкорпорацію земель великого князівства до Корони польської. Всі пізніші унії і компроміси трактувались як незаконні. Екзекутивна партія ухвалила на кожнім соймі підносити справу ближчого влиття обох держав, поки воно не стане довершеним фактом. Та спочатку не могли сторонники зближення похвалитись більшими успіхами, їх заходи сплелись зі загально-польською боротьбою шляхти проти королівської влади. Жиґимонт І на той час вже занадто постарівся і бажав лише спокою за всяку ціну, але його друга жінка, італійська принцеса з Барі, Бона Сфорца, пляново йшла до збільшення королівської влади, збераючи в руках правлячої фамилії земельні маєтки; на Україні належали їй Кобринь, Пінськ, Турів, Мозир, Самбор, Кремянець та Бар. Ця політика схвилювала налякану за свої привілеї шляхту й штовхнула її на союз із маґнатами, у яких Бона систематично викуповувала заставлені їм давніше королівщини. В тяжких перших роках XVI в. часто заставляв король з браку грошей свої особисті, або призначені на вивінування старост чи воєвод, маєтки ріжним маґнатам, а тому що грошей на викуп не було, переходили ці маєтки потрохи взагалі в приватну власність. Великий посаг Бони дозволив їй перевести викуп, не дивлячись на обурення маґнатів, що звикли вже трактувати застав, як повну свою власність. Настрої панів і шляхти вилились у бунті зібраного для походу на Молдавію війська (т. зв. когутяча війна 1537). Короля змусіли публічно визнати, що він порушив права шляхти, і що корона являється власністю шляхетного народу Речи Посполитої. Гострі виступи бунтарів проти династії тільки зміцнили небажання Жиґимонта І допустити ближчий звязок Польщі з великим князівством, де авторитет короля був по старій звичці все ще дуже великий.

Ударом для екзекутивної партії було проголошення сина Бони Жиґимонта II Авґуста окремим великим князем литовсько-руським (1544). Старий король уступив для власного облекшення частину своєї влади синові і Литва-Русь дістала в останній раз свого окремого володаря (1544—1548). Унія обернулась ще раз із персональної в фамілійну. Для великого князівства став цей короткий час епохою інтенсивної внутрішньої діяльности. Розумні дорадники молодого королевича канцлер і воєвода віденський Як Глебович та підскарбій Іван Горностай перевели фінансову реформу, люстрацію пограничних

* Опис стану укріплення, узброєння та залоги.
замків* і розпочали знамениту земельну волочну реформу, що однак більше відбилася на Білорусі, ніж на Україні. Становище Литви-Руси не змінилось і після вступлення Жигимонта II Авґуста на польський трон 1548. Оженившись коло цього часу з Варварою Радзивилівною, новий король надовго підпав під вплив її брата Миколи Радзивила Чорного, переконаного прихильника окремішности великого князівства. Але в зовнішній політиці зробив Жиґимонт II Авґуст велику помилку, допустивши Москву завоювати останні татарські держави у своїм запіллі Казань (1552) та Астрахань (1556). Так розвязала собі Московщина остаточно руки на сході і могла звернути цілу свою енерґію в оден бік, на захід. Союз Литви-Руси з Кримом, окуплений новими річними контрибуціями, лише слабо рівноважив цю втрату. Татари сильно напастували Московщину (1571 навіть спалили Москву), але всетаки були вони занадто непевний чинник, який раз-у-раз обертався і проти самої України. Литва-Русь в остаточному рахункові була на початках Ливонської війни здана лише сама на себе.

В кінці 1557 вирушили московські війська проти Ливонського Ордену. Останній давно вже уявляв собою орґанізацію з розхитаним рицарським устроєм, не здатним до ніякого опору і з внутрішньою боротьбою поміж католиками і протестантами. В тягу кількох років заволоділи Москвини майже всіми містами рицарів. Останній великий маґістер Ґотгард Кеттлєр оголосив себе світським князем і разом зі своєю землею, Курляндією, визнав над собою зверхність Жиґимонта II Авґуста. Оборона Кеттлєра була, однак, тільки формальною причиною до вмішання великого князівства у війну. Воно мусіло воювати, бо не могло допустити, щоб і без того довга московська границя продовжилась після заняття Ливонії ще на кілька сот кілометрів, та крім сходу обхопила Литву-Русь ще й з півночі. Крім того Московщина здобувала з Ливонією вихід до моря, а значить і можливість безпосередньої комунікації з Европою та запізнання з найновішими здобутками воєнної техніки. А воєнно-технічна перевага Литви-Руси була її єдиним шансом супроти значно сильнішої Московщини. В таких обставинах мусів Жиґимонт II. Авґуст 1561 зважитись на війну, якій судилось бути останньою в історії окремої держави Литовсько-Руської.

Війна спершу подібна була до попередніх: переважаючи в полі, в одвертих боях, литовсько-руська армія не мала сили провадити систематичної облоги кріпостей та окупації терену. Місто, яке раз попадало до Москвинів, звичайно залишалось за ними кріпко. Так у лютім 1563 сам цар Іван Ґрозний здобув на чолі величезного війська Полоцьк. Але в слідуючім 1564 р. розбив Микола Радзивил Рудий Москвинів під Чашниками, а православний волинський князь Роман Санґушко одержав блискучу перемогу над значно чисельнішою московською армісю на берегах ріки Ули. Всетаки більша частина Ливонії аж до перемирря (1570) залишилася у московських руках. Тимчасом величезні воєнні кошти та постійні мобілізації лягали важким тягарем на населення і дискредитували остаточно оліґархію панів-рад. Особливо непопулярна була ця війна на Україні, для інтересів якої була чужа і непотрібна. Вже 1562 збунтувалось скликане у похід земянство в таборі під Витебськом і вирушило не проти ворога, а на Вільно. Ворохобники, під проводом Жмудина Шемета та Волиняка Бокія, домагались всіх привілеїв польської шляхти та тіснішої унії з Короною. Рівночасно з 1560-их рр. зросла активність екзекутивної партії у Польщі. Рішаючим чинником нарешті була зміна становища династії. Досі Ягайлони дбали за відрубність Литви-Руси, свого дідичного володіння, бо вона запевняла їм кожноразово елєкцію в Польщі. Жиґимонт II Авґуст був бездітний і не мав надії на потомство, тому справа забезпечення своїх нащадків для нього ролі не грала. А необхідність боронити Ливонію, та й саму Литву була нагла і для цеї оборони треба було позискати сили досі невтральної Польщі. Польща ж ставила свою допомогу в залежність від здійснення тіснішої унії. Міста на Україні не мали за своїми старостами та воєводами великого голосу, але й вони бажали прилучення до Корони для полекшення торговлі з Бресляв та Данціґом. До збігу всіх цих обставин долучилася ще й смерть Миколи Радзивила Чорного, впливового лідера панів-ради, завзятого ворога злуки з Польщею (1565). Крім того, що Радзивил Чорний з часів подружжя короля з його сестрою Варварою мав і особистий великий вплив на Жиґимонта II Авґуста, залишилася литовська правляча оліґархія в рішучий момент без авторитетного провідника. Король почав зближатися з екзекутивною партією в Польщі. 1564 р. зрікся він урочисто своїх спадкових прав на Литву, щоби інакшим своїм становищем у великім князівстві не перешкоджати тіснішому зєднанню обох країн.

При допомозі Жиґимонта II Авґуста вдалося і литовсько-руській шляхті на соймі в Більську (1564) перевести другий Литовський Статут, званий

* Перший литовський статут, збірник прав, що встановляли привилеї можновладців, видано ще за Жиґимонта І в 1529 р.
«волинським».* Остаточно принято його тільки на слідуючім соймі у Вільні 1566. На польський взірець запроваджено повітові шляхетські соймики, соймових послів, а також і нове судівництво з виборними функціонарями — суди земські та підкоморські. Цим наносився можновладству рішучий удар. Маса шляхти діставала юридичне право мати голос у всіх важних державних справах. Цей перший успіх земян був звязаний із певним національним підйомом, який виявився у поширенні прав української мови. В урядах на Підляшшю, де здавна, поруч сильно сполонізованої місцевої шляхти, жило багато завандрувалих польських родів і в публічнім житті панувала польська мова, заведено приписово уживання мови руської (української). Не випадок, що дишучий національно-культурною гордістю віршик —

Польща квітне латиною,
Литва квітне русчиною,
Без той в Польщі не пробудеш,
Без сей в Литві дурнем будеш.

— записаний саме на останніх листках другого Литовського Статуту.

В довершення успіхів шляхти вдалось досягти ще скликання спільного сойму Корони та Литви на лютий 1569 до Люблина. І тут вирішили Поляки іти напролом з ідеєю тіснішої злуки. Початок нарад ніби не ворожив епохального кінця. Звичайні жадання екзекутивної партії за створенням одного державного тіла були вже певною традицією. Та коли вони стали занадто настирливими, вирішили литовські пани Радзивил Рудий, Ян та Григорій Хоткевичі, зірвати наради, тайно покинувши місто вночі з 1 на 2 березня. Одначе, кілька представників українського земянства, як Гарабурда з Полісся і головно наймогутніший маґнат, воєвода київський, Василь-Константин Острожський, лишились і далі в Люблині. Король наказав продовження сеймових засідань. Тому що більшости литовських панів не було, переговори про тісніше приєднання цілого великого князівства провадитись не могли, але Поляки знайшли вихід, перевівши справу в площину переговорів з поодинокими землями. В першу чергу цікавили Польщу рідко населені і багаті українські терени. В суспільних настроях перехід до Корони був уже досить підготований. У XIV—XV віках міг Ягайло скільки хотів оголошувати інкорпорацію — пани і князі не визнавали акту, міцно зорґанівована і проваджена маса земян ставала за ними і постанови лишалися мертвою літерою. Тепер шляхта вітала новий устрій і можновладцям лишалося присягнути на ново Жиґимонтові II Авґустові, згідно з його бажанням, вже як королеві польському. Остаточно паралізувала протест панів-ради розсвареність у власних рядах. Поодинокі можновладці самі зголошувались до присяги, випрошуючи собі за це багаті уряди, воєводства та каштелянії. Так видано насамперед акт про включення Підляшшя до земель Корони; за ним слідував такий самий акт відносно Волині. Ця земля, з її могутніми княжими родами, здавалась головною твердинею можновладства на Україні. Але чотири її найважніші репрезентанти, князі Острожський, Вишневецький, Четвертинський та герой з над Ули, Роман Санґушко, без більших протестів зложили жадану присягу. Київщина і східне Поділля (Брацлавщина) тісно сполучені з Волинню маєтковими, родинними й торговельними звязками, самі просили не відділяти їх від найважнішої української землі, і це прохання було здійснене. Скрізь скрупулятно застерігались права української мови і віри. В найбільшому розмаху поодиноких приєднань вернулися назад литовські пани. Та їхня справа була програна і протести Яна Хоткевича, старости жмудського, лишились пустими скаргами, які нікого не зворушили. Натомість апетити польської шляхти наситились втіленням українських земель і тому Литвини, які приїхали рятувати зі своєї окремішности, що лише далось, мали несподівано великий успіх. Литва ставала такою самою республікою, як і Польща, і зобовязувалась надалі спільно з нею вибірати короля та провадити зовнішню політику. Сойми і сенат теж мали бути спільні. Але велике князівство зберігало окреме військо, окреме внутрішнє управління і йому обіцяно, що на всі його уряди будуть призначатися виключно Литвини. Дальша історія Литви тратить для України значіння — при обкраяному великому князівстві залишилась лише північна полоса нашої етнічної території, Берестейщина та Полісся. «Литовська доба» в історії України кінчилася зі святочною проклямацією Люблинської унії 1 липня 1569 р.