КНЯЖА ДОБА (XII - XV ст.)

... відразу після з'їзду Святополк II вхопив і осліпив галицького князя Василька Теребовельського. В наслідку вибухла нова межиусобиця, чого якраз хотів у власнім інтересі уникнути Мономах. Політика Мономаха знаходила співчуття у найширших колах громадянства і для них він залишився головним героєм спільних успішних походів проти Половців на початку XII віку (1103, 1107). Особливо похід 1111 р., закінчений страшним погромом кочовників над річкою Сальницею, надовго звільнив Україну від грабіжних нападів.

Не диво, що після смерти Святополка II кияни, всупереч постановам Любецького з їзду, який ґарантував кожній родині її волость, вигнали сина покійникового і покликали, вславленого недавніми перемогами, Володимира Мономаха до себе (1113—1125). Місто залишилося при своєму виборі і зберегло вірність славному князеві та його потомкам. Але всеж це революційне покликання стало причиною столітньої боротьби нової київської династії з чернігівськими Ольговичами, старшою лінією Ярослава Мудрого, які вважали свої права на Київ більшими. Справді, за панування зручного політика Мономаха, що обєднав під своєю владою Київщину, Волинь, Переяславщину, Смоленщину, Новгород та доріччя горішньої Волги, до серйозної боротьби не дійшло. Ціла східня Европа без спротиву визнавала першенство Києва. Таксамо вмів і син його Мстислав (1125—1132), силою особистого авторитету, без війни зберегти провідне становище. Князівській енерґії давав він вихід у популярних спільних походах на Полоцьк (1130). Тільки брат і наступник Мстислава, Ярополк, не мав уже здібностей на трудну ролю провідника всеї Руської землі. Крім того сіверські Ольговичі знайшли собі союзника в Галичині, яка теж чулася загроженою могутністю Києва. Це останнє князівство росло в цей час на силах. Сини Ростислава Ярославича: Володар перемишльський та осліплений Василько теребовельський жили в згоді. Після смерти обох братів зєдналась ціла земля під владою одного князя, сина Володаревого, Володимирка (1124—1153), хитрого політика й упертого ворога Києва.* З його допомогою

* Імя "Володимирко" — призирливий диміну-тив ворожої галицькому князеві Київської літописи. Справжнє імя його було Володимир.
захопив київський стіл після смерти Ярополка, Всеволод ІІ Ольгович зі Сіверщини (1139—1146). Видатний політик, втримався він у Києві аж до смерти, але його спроби забезпечити тут панування своєї династії не вдались, не дивлячись на те, що він готовий був окупити це забезпечення від київських міщан значними обмеженнями княжої влади в їхню користь. Київщина не спокусилася ніякими привілеями, щоби лише зберегти вірність молодшій лінії Ярославичів: інтересний приклад інтенсивности партикулярного патріотизму в поодиноких землях. Зараз же після смертп Всеволода захопив Київ талановитий внук Мономаха, Ізяслав II Мстиславич (1146— 1154) з Волині, а кияни самі вбили брата Всеволодового, Ігоря, та привітали поворот їх улюбленої династії. Одначе, тепер усобиця почалась серед неї самої. Син Мономаха, Юрій Довгорукий, князь суздальський, спираючись на свої словяно-фінські землі, заявив претенсії на Київ. Це вперше сягала політично сконсолідована московська держава по гегемонію в східній Европі. Та Київ був ще досить сильний, щоб устоятися проти спілки Суздалю з Галичем, а в особі Ізяслава II знайшов він лицарського вождя. Юрієві вдалося лише на короткий час захопити столицю. Слідом розгромив його Ізяслав біля могили Перепетихи (1151) і звернувся проти Галичини. Одначе його успіхи проти Володимиркового сина, Ярослава Осмомисла, перебила передчасна смерть.

Остання епоха сили та значіння колишньої резиденції Володимира Великого за Ізяслава II знайшла свій вираз у ще одній спробі, наперекір царгородському патріярхові, поставити митрополита з місцевих. Собор із шести єпископів вибрав видатного письменника і ученого Клима Смолятича (1147—1155), але після смерти Ізяслава втратив цей останній всяке опертя і мусів зріктися митрополичого стільця. Вигнавши інших суперників, вїхав Юрій Довгорукий до Києва (1155—1157), але після його скорої смерти, влаштували кияни різню ним приведених зненавиджених суздальців. Після дальшого кількалітнього переходу з рук в руки віддихнуло місто на деякий час під берлом брата Ізяславового, Ростислава, князя смоленського (1161—1167).

Боротьба за геґемонію в Східній Европі

Зі смертю Ізяслава II скінчився період переваги Києва на сході Европи. Город тратить щораз більше своє давнє значіння, а згадані вже зовнішні причини, в наслідок яких Україна з осередку культурного світу пересунулась на загрожену помадами периферію, спричинювала і дальший занепад його багатств і торгівлі. Це видно й по тому, що в боротьбі за нього починають після смерти Ізяслава й Ростислава брати перевагу несимпатичні киянам суздальці чи Ольговичі. Очевидно, місто вже не мало голосу в своїй власній долі. Але й чернігівські князі не здобулись на більшу політичну міць зі своєї, в силу сильного розмноження роду Ольговичів, поділеної на найдрібніші уділи, Сіверщини. Дійсна геґемонія на сході Европи переходить до російського князівства Ростова, Суздалю і Владіміра, що в цей час обєднались під синами Юрія Довгорукого — Андрієм Боголюбським (1157—1174) та Всеволодом Велике Гніздо (1176—1212). Суздальська геґемонія затяжіла над Україною. Андрій та Всеволод хотіли звести Київ на становище другорядне. Для цеї ціли старались вони тримати там слухняних їм князів та часто їх переміняти. Для цеї ціли улаштовано і страшний розгром безборонного міста, що добровільно відкрило суздальському війську свої брами (1169). Зручна політика північних князів та великі ресурси, що вони могли витягнути зі своєї землі, якої пасивне фінської крови населення дозволяло на початки князівської централізації, допомогали їм до успіхів. Змякшувала цю геґемонію лише чисто мілітарна краща боєздатність Українців, що виявилась вже біля Перепятихи. Так 1172 року князь Мстислав із Мономаховичів, оточений у Вишгороді Андрієм Боголюбським, не тільки видержав облогу значно численішого війська, але й погромив його та змусів до ганебної утечі. Маленькі українські князі не мали, одначе, змоги використати такі успіхи, а великий князь Суздалю завше вмів настренчити їх одних проти других. Навіть коли Київ на довший час попав в одні руки Святослава Всеволодовича чернігівського (1176—1194), то це не могло підняти його могутности. Щоб спокійно ним володіти, мусів Святослав відступити своїм суперникам усі приналежні до Києва землі і засісти у позбавленому провінцій місті. До того в 70—80-их роках XII. віку знову оживились половецькі напади, вимагаючи побільшеної уваги в бік степу.

Єдиною силою, що могла творити противагу північному Суздалеві, була Галичина. Син Володимирка, Ярослав Осмомисл (1153—1187), довгим мирним правлінням підніс свою країну на значний степень могучости. Зовнішні обставини цьому сприяли: це була епоха Хрестових походів і в звязку з ними піднялось значіння шляхів, що звязували західню Европу з Орієнтом, отже теж і річних ліній Прута й Дністра. Очевидно, роля їх лишалась всеж побічною, тому й багатством і силою Галичина ніколи не могла зрівнятися з Київською державою. Всеж Ярослав Осмомисл використав вигідну ситуацію, опанувавши всю течію Прута й Дністра та станувши над Чорним морем. У відчутті своєї сили змінив він традиційну політику свого батька і заняв неприхильне до Суздалю становище.

Слабим місцем Галичини була наявність побіч князя і дружини ще одної політичної сили, міцно звязаного зі землею — боярства. Ця, на західньо-европейський взірець сформована земельна аристократія, стреміла до обмеження княжої влади і вічними заворушеннями унеможливлювала далекосяглі підприємства. Звязані з могучістю боярстпа соціяльні обставини певно вплинули і на появу півкочової української людности на нижньому Дністрі й Пруті, відомої під назвою «бродників». Характерно, що лише для Галицького князівства представляла ця степова збиранина лкусь соціяльну небезпеку і про напади бродників відомо головно на галицьке Пониззя. Співчуття з ними серед населення, з опозиції до існуючого ладу, виступило теж в першу чергу на західній Україні. Колі свояк Ярослава Осмомисла, князь Іван Берладник, пробував з допомогою бродників здобути собі Галичину, то він знайшов підтримку серед селянства, яке збігалось до нього (1159). Сам володар Галичу мусів, очевидно, шукати інших шляхів для боротьби з боярством. Сліди такої боротьби треба бачити в родинній трагедії Ярослава Осмомисла, його житті з Настасією Чагровою з незначного боярського роду, та занедбанні лєґальної жінки Ольги суздальської. Князь, очевидно, шукав опори в нижчих воєнних верствах. Але значніші бояри безкарно спалили Настасію на кострі і змусіли Ярослава до дальшого співжиття з Ольгою, отже княжі заміри потерпіли невдачу.

Син Ярослава, Володимир (1187—1198), не був людиною, яка б могла справитись із боярською опозицією. Вигнаний із Галичини, приводив він на неї Угрів і остаточно вернув собі батьків стілець лише завдяки протекції німецького цісаря Фридриха Барборосси та Всеволода суздальського. Використати можливости Галичини для скинення московської геґемонії на Україні могла лише видатна рішуча людина, яка мала би певне опертя проти всесильного боярства. Таким був унук Ізяслава II володимирський князь Роман Великий (1199—1205).

На Волині теж уже існувала сильна верства осілих на землі дружинників. В протилежність до Галичини, волинське боярство мирно уживалось із князями, а зокрема виріжнялось міцною відданістю родові Мономаховичів, з якого походив Роман. Маючи тверду опору в своїм Володимирі, Роман міг не рахуватись з настроями галицької аристократії, а свобідно використовувати засоби країни для побудування великої держави. Опанувавши Галичину, відразу почав Роман обєднувати українські землі. Він захопив Київ і посадив там свого підручного князя, Інґваря луцького. Таким чином вирвано Подніпровя зпід чужої геґемонії; Всеволод Велике Гніздо не наважився противитися Романові а волів покінчити діло миром. Кількома походами на Половців, Роман остаточно підрізав їх воєнну силу. Цим підприємством володар незагрожених кочовниками лісних теренів, показав своє зрозуміння до потреб всієї України та здобув моральне оправдання для свого верховодства в ній. Боротьба зі степом, серед завше життєво заінтересованою цею справою суспільстві, служила вже від часів Мономаха найкращим засобом здобути собі признання і популярність. Далі прилучив Роман до своєї держави Підляшшя та Турово-Пінщнну. В самім розмаху своєї імпонуючої діяльности поляг він у сутичці з Поляками під Завихостом на Вислі.

Всі здобутки Романа були тепер змарновані. Всеволод суздальський знову простер свою геґемонію над Києвом. Знову щокілька місяців почали мінятися там князьки, хоч тепер може перевагу мали чернігівські роди. В Галичині вибухла усобиця, що потривала кількадесять літ і дістала назву «великий мятеж». Малі діти Романа мусіли тікати на Волинь, а потім до Польщі. До Галича покликали бояри насамперед трьох братів сіверських князів Ігоровичів.*

* Синів відомого зі "Слова о полку" Ігоря Святославича.
Ці, одначе, спробували увільнитись від контролі бояр, улаштувавши різню найвидатніших їх представників. Ігоровичі своєї мети не досягай. Решта бояр закликала на допомогу Угрів і, піймавши своїх князів, повісила їх (1211). Один із бояр, Володислав Кормильчик сам спробував проголосити себе князем, але також не втримався. Всі ці події — різня, повішення князів, проголошення князем боярина — являються зовсім виїмковими у давній українській історії і свідчать про велике роззлоблення воюючих сторонництв. Угорський король Андрій II та польський князь Лешко заключили між собою в Спиші умову (1214), згідно з якою Галичину діставав малолітній угорський королевич Кольоман (5 літ), оженившись із ще молодшою польською князівною Соломеєю (2 роки). Фактичне правління краєм залишилося в руках начальників мадярських залог. Синам Романа, підростаючим Данилові й Василькові, віддано Володимир. Занедовго, одначе, посварились межи собою Лешко й Андрій II, і цим скористався новгородський князь Мстислав Удалий (1219—1227), щоб самому опанувати Галичину. Як добрий вояк, побив він угорські й польські війська, але сам бездітний, погодився визнати мадярського королевича своїм наступником.

Тимчасом Данило та Василько при вірній підтримці відданого їм волинського боярства скріпляли своє становище, їм удалось здобути Холмщнну і обєднати довкола себе майже цілу Волинь. З боку північних князів спротиву не було, бо в Суздалі після смерти Всеволода Велике Гніздо вибухли власні усобиці. Данило швидко заняв видатне становище серед українських князів, тим більше, що за прикладом батька свого Романа, брав він живу участь у боротьбі з кочовниками, хоч його в захищеній Волині ці справи безпосередньо не обходили. Половці до цього часу втратили значіння, але 1223 року показалась зі сходу нова орда — Татари. Перший удар їх спрямувався очевидно якраз на Половців. Загрожені кочовники звернулися за допомогою до українських князів і ці останні, на спільній нараді, постановили вирушити проти нового ворога. В поході взяв участь і Данило. Татари послали були до князів посольство зі заявою, що вони воюють лише з Половцями, але князі на невтралітет не погодилися. Рішення першим задиратися а Татарами, ідучи вперед у степи, часто ганилося в історіографії, але ця догана оправдана лише остаточною невдачею. Саме по собі рішення при допомозі вже ослабленої, напів засимільованої орди не допустити нових небезпечних кочовників навіть до меж України, належить до найдалековоріших в українській політиці; цим разом не повторилась помилка Святослава з Хозарами. Інша вже річ, що численна здисциплінована сила «безбожних Моавитян, званих Татарами», занадто переважала розсварених і зависних один на одного князів. Похід закінчився повним розгромом спільників у битві над Калкою, де полягла більшість князів, а взяті в неволю — замучені. Татари на цей раз не використали успіху, а повернули назад до Азії.

Поразка над Калкою не зменшила сили й енерґії Данила і незабаром після смерти Мстислава Удалого (1228) вступив він в останню боротьбу за Галич. Суперниками його були спершу угорський королевич Андрій, а потім підпомаганий Уграми, чернігівський князь Ростислав. Але властивим ворогом Романової династії залишались місцеві бояри. Галицько-волинський літопис, головне джерело відомостей про «великий мятеж», писаний гарячим сторонником Данила, і звідти походить оцінка боярства, як анархістичного, несталого і віроломного. Але це боярство більше ніж тридцять літ уперто боролось з Романовичами і коли в чому виявило подиву гідну сталість і однодушність, то якраз у ненависти до цієї династії. Без якогобудь глибшого ідейного обґрунтовання така довга і уперта ворожнеча трудно мислима. Мотиви, якими бояри оправдували спою діяльність, не відомі. Зі звістки про стятого Данилом «за гордість його» боярського прихильника, співця Митуси, можна думати, що існувала навіть полемічна література (може лише усна) проти Романовичів. Цей останній домисел має тим більшу правдоподібність, що вище галицьке духовенство, отже головна культурна верства, була настроєна однаково з боярством. Відомий спротив галицького єпископа Артемія, коли Данило в останнє здобував Галич а горожане добровільно передались на його бік. Примушений вийти назустріч Романовичеві, єпископ мав, по словам літопису, усмішку на устах, але очі повні сліз. Остаточно Данило переміг і його супротивники перейшли в історію з епітетом «коромольників».

Галич багато разів переходив з рук у руки; аж 1238 р. заволодів ним Данило остаточно. Це була хвилина, коли йому вдалось обвднати майже всю Україну. Він вирвав навіть Київ із рук слабих чернігівських князів та посадив там свого відпоручника тисяцького, Дмитра. Перехрестила Данилові заміри татарська пожога. Внук Чинґісхана, Батий, зявився 1236 у східній Европі з великим військом, що своїм вишколом і тактикою далеко переважало тодішні європейські почоти збройного лицарства. Після завоювання волжських Болгар та Московщини, зявився Батий на Україні. 1239 взяв Чернігів та Переяслав, 1240 — Київ, і руйнуючи та палячи дальші міста, пройшов аж на Шлеськ та до Угорщини. Одначе ряд волинських міст зумів оборонитися, в першу чергу Кремянець. В 1242 році повернувся Батий назад і заснував над Волгою т. з в. Золоту Орду, яка володіла майже половиною Европи. В літописи ввійшли татарські вбивства та знищення сильно перебільшеними. Конкретно відома велика реліґійна толерантність Татар, а, отже, і пошана до культурного життя підбитих народів. Як би Володимир, Берестя чи інші міста були вирізані до решти, Данило, якого головною опорою була Волинь, не мав би вже того значіння, що давніше. Тимчасом цього не видно і хоч син Романа мусів визнати татарську зверхність, то Батий трактував його з певною пошаною як сильного васала. Це виразно виступило в літописнім оповіданню про поїздку Данила в орду. Випивши кобилячого молока (кумису), що символізувало визнання татарської зверхности, дістав Данило в дар від хана, як більш для себе відповідний напиток, вино. Це означало знову респект хана перед ще не зломленого силою Галицько-Волинського князівства. Недурно-ж відчуло оточення князя подорож його до орди як страшну ганьбу. При зовсім зломанім опорі це почуття не могло б мати місця. Недурно-ж в 1245 році зміг Данило під Ярославом нанести велику поразку угорсько-польському військові, що допомагало претендентові на Галич, Ростиславові чернігівському. Ця перемога на сотню літ поклала край зазіханням чужинців на українські землі і остаточно закріпила західню Україну за династією Романа. Лементи про татарські звірства більше звучать як аґітаційний засіб заохоти до дальшої боротьби. В них треба бачити тогочасну воєнну «Ґроєльпропаґанду» проти орди.

Положення Данила залишилось всеж дуже скрутним. Дрібні чернігівські князі обернулися у верству більших землевласників і вповні признавали владу Татар. Також і київські володарі стояли в залежности від ординських баскаків, а самі промишляли степовими розбоями. На західній Київщині та на Поділлю дійшло навіть до повного розпаду київсько-дружинного устрою. Поодинокі сільські громади віддавалися прямо під татарську зверхність і платили баскакам данину, залишаючись у своїм внутрішнім житті під керівництвом власних князів, ніяк не спорідених з династією Руриковичів. До таких належала Болоховська земля, якої ґеографічне положення точно не відоме (мабуть горішнє Побожжя). Татарське правління забезпечувало їх зі зовні, але Болоховські князі не обмежились спокійним господарюванням на своїх землях, лише відразу почали експанзію вбік Галицько-Волинської держави. В 1241 році вони невдало пробували захопити Бакоту. Знов характерно, що наступ цих народоправних громад звернувся не проти нікчемних решток князівського побуту Києва й Сіверщини, а якраз проти досить міцного аристократичного устрою західніх земель. Очевидно, саме в цей бік, як давніше від бродників скеровувалась соціяльно-атракційна сила народовластя під татарською зверхністю. Серед невдоволених боярсько-дружинним устроєм завше могли Болоховці знайти собі прихильників і таким чином являлись вони небезпечним ферментом по сусідству. Питання його ліквідації було питанням внутрішнього ладу Данилової держави. Але була й інша причина, що мусіла довести до зудару з Татарами. Галичина-Волинь залишались невеликим, зі всіх боків стисненим сильними сусідами, краєм. Тривалий рятунок могло дати лише обєднання зі східньо-українськими землями, себто підновлення політики Романа і своєї власної з перед 1240. Данило почав систематично готуватись до неминучого порахунку з Золотого Ордою, будуючи замки та стараючись позискати собі в Европі союзників для Хрестового походу проти Татар. Скорше всього заприязнився Данило з угорським королем Белою IV, що сам сильно потерпів від Татар. Але замість допомоги втягнув цей останній Данила у вир європейської політики, в боротьбу за спадщину по вимерших австрійських герцоґах Бабенберґах (1246—1261), де Данило виступив разом з Угорщиною проти чеського короля Пшемисла-Отакара II. Добрі відносини з польськими князями, особливо з Конрадом Мазовецьким, втягнули Данила у війну проти литовського князя Мендовґа, яка закінчилася з покревненням обох володарів, при чім Данило дістав на півночі землю Ятвягів, а його сни Шварпо — вигляди стати спадкоємцем Мендовґа. Великі надії покладав син Романа на допомогу папи при організації Хрестового походу протії невірних Татар, а взамін обіцяв він церковну унію. Ці надії завели: папа тільки прислав королівську корону, якою Данило й коронувався в Дорогичині 1253. Нарешті кількома походами (1252, 1254) систематично понищив Данило Болохівські волості. Але реальної помочі так ні звідки й не було, а тимчасом Татари виступали проти короля. Полководець Бурундай з сильним військом зажадав збурення побудованих фортець. Будучи сам без спільників, Данило мусів скоритися. Тільки його улюблену резиденцію, Холм, вдалося врятувати перед знищенням. Скоро після цеї катастрофи своїх плянів помер і король Данило (1264).

Кінець Галицько-Волинської держави

Властиво про катастрофу можна говорити лише з точки погляду залишення експанзивних плянів Данила на східню Україну. Як політичний організм у конфлікті з Золотою Ордою, Галицько-Волинська держава не лише встоялася, але й зберегла фактичну незалежність, визнаючи хіба номінально татарську зверхність. Особливо виразно видно це по тому, що крім Данила жоден галицько-волинський князь більше не їздів до Золотої Орди. Тимчасом східньоукраїнські володарі (не кажучи вже про московських) мусіли, принаймні, вступаючи на престол, їхати випрошувати собі підтверджуючий ханський ярлик. Без такого ярлика вони ще не вважались князями. Соціяльну небезпеку з боку Болоховців і всяких «татарських людей» вдалось Галицько-Волинській державі знищити. Це один з небагатьох випадків в історії, коли українська провідна верства зуміла справитися з національним і соціяльним питанням. Приймаючи на увагу трудне становище супроти могучої орди, треба признати тим більшу заслугу таким як печатник Курило, дворський Андрій і інші ледве знані по іменах сподвижники Данила, з яких складалася ця верства. Але всеж невдача плянів короля мала характер катастрофи: вона припечатала долю Галицько-Волинської держави, що залишилася скалком української території, рано чи пізно, засудженої на загубу серед сильніших сусідів. Про новий наступ на орду годі було й думати. А зречення з природніх та людських резервуарів східньої України означало зречення з можливости стати першорядною воєнною потугою. Наступники Данила не змогли стати тим ядром, довкола якого кристалізувався би визвольний протитатарський рух і так втратила їх держава всяку рацію існування. На вазі цього твердження нічого не зміняє обставина, що завдяки внутрішнім усобицям у Польщі й Угорщині, позиція сина Данилового, Льва І (1264— коло 1301), була ще досить блискучою. В рр. 1281—1283 вдалось йому навіть сягнути за гори і на досить довгий час заволодіти Карпатською Україною. Переходове панував Лев також і в Люблині. На Волині сидів син Данилового брата і вірного помічника Василька (помер 1270), Володимир (1270—1289), і молодший брат Льва, Мстислав. Хоч всі ці князі не дуже ладили між собою, але в зовнішній політиці виступали вони солідарно. Вся держава зєдналася знову під берлом короля Юрія І Львовича (приблизно 1301—1308). З королівського його титулу можна думати, що він відновив зносини з папою, як за Данила. Резидував Юрій у Володимирі; видимо Волинь і далі лишалась головною опорою княжої влади.

Найбільшим успіхом короля було засновання галицької митрополії (1303). Після спустошення Києва Татарами, почали митрополити-Греки вчащати на Московщину, де під татарською владою залишились багатші князі, які їх могли краще протеґувати. Тимсамим українська церква почала попадати під чужий ворожий вплив. Коло 1300 митрополит Кирило III назавше переселився спершу до Владіміра, а потім до Москви, Україна залишилася без церковного голови. Тоді Юрієві І вдалось добитись у царгородського патріярха засновання нової митрополії в Галичі, яка проіснувала до кінця держави Романовичів (1347), коли її, завдяки інтриґам Москви, патріярх знову скасував. За наслідників Юрія І, Льва II та Андрія (приблизно 1308—1323), які правили разом, втратила Галицько-Волинська держава Карпатську Україну на користь Угорщини (біля 1320), та Турово-Пінщину на користь Литви, яка перебрала справу обєднання та визволення українських племен. Ці всі втрати були симптоматичні: королі Карл-Роберт угорський і Владислав Локетек польський перевели далекойдуче обєднання своїх народів і починали натискати на державу Романа, що від часів Льва все ще по інерції дотримували добросусідські взаємини зі слабнучою ордою.

Князь Юрій ІІ Болеслав (1323—1340) походив з князів мазовецьких і доводився лише родичем Андрієві та Львові II, що зійшли зі світу, не залишивши нащадків. Галицько-Волинський трон припав йому по вибору бояр, які, очевидно, зискали сильний вплив на діла управлінця. Правильно оіцнюючи небезпеку зі заходу, шукав Юрій II союзу зі спорідненою потугою Литовсько-Руського князівства Ґедиміна та надав його синові, Любартові, Луцьк. скоро попав він у непорозуміння з галицькими боярами, які й отруїли його. Можливо, що це отруєння сталося у звязку з чужоземною інтриґою. Польща і Угорщина заключили між собою 1339 союз, договорившись про поділ спадщини Романовичів; на першу ж вістку про смерть Юрія II. Болеслава, вирушив польський король Казимир Великий на Галичину. Та цим разом вдалося йому захопити лише деякі пограничні міста (мабуть Сянік). Перемишльський воєвода Дмитро Детько встиг згуртувати довкола себе боярство і прикликати на допомогу Татар. Галичина визнала князем Любарта, що вже сидів на Волині (помер біля 1384), хоч у дійсності вся влада лишалась в руках боярської олігархії. Признання Ґедимінового сина, розуміється, забезпечувало підтримку Литви-Руси, але ця остання, звязана війною з німецькими рицарями, Татарами і Московщиною, не була в стані багато допомогти. Остаточний вислід залежав від настроїв населення.

Здисципліноване, завше солідарне зі своїм князем, боярство Волині зуміло відстояти власну землю, а розбита безсила галицька аристократія попала до польської держави. В 1349 році, після смсртн Дмитра Детька, захопив Казимир Великий майже всю Галичину. В слідуючім році договорився він з королем Людовиком угорським, що спадщина Романовичів має належати угорській короні, але до життя Казимира надана в лен королеві Польщі. Союзники, одначе, не доцінили упертости Любарта і його Волиняків. Похід Людовика й Казимира в р. 1352 закінчився нічим після невдалої облоги Белза, що його успішно оборонив воєвода Дрозд. Після кільканадцяти літ боротьби, вдалося було Казимирові захопити Володимир (1366), але зі смертю його всі здобутки Поляків на Волині були знову втрачені (1370). Аж 1377 дефінітивно відступив Любарт Людовикові, тоді вже королеві угорському і польському, Белз і Холм, а решта Волині натомість могла спокійно залишитись при великім князівстві Литовсько-Руськім.

В Галичині призначив Людовик під своєю зверхністю правителем князя Володислава Опольського (1372—1378), якого завданням було приготувати тридцять літ заняту Поляками країну до безпосередньої злуки з Угорщиною. Але після смерти Людовика (1382) почались на Угорщині внутрішні заворушення, в той час, як польські пани однодушне скупчилися довкола його молодшої доньки Ядвиги. Унія Польщі з Литовсько-Руською державою в Креві (1386), зміцнена шлюбом Ядвиги з великим князем Ягайлом, рішила долю Галичини. Року 1387 вступила королева польська туди на чолі невеликого війська і майже без спротиву заволоділа цілою країною. Спочатку Ягайло не хотів змішувати цього свого надбання з іншими землями королівства польського, а трактував його як свою особисту власність. Це було йому вигідно, бо таким чином міг він притягнути українське боярство і до плачення податків і до дійсної воєнної служби; і від того, і від другого польська шляхта була вже звільнена. Як це важно було для короля, показала битва під Ґрінвальдом 1410, що зломила силу Хрестоносного Ордену: з 15 польських полків у цій битві — 7 було набрано з українських земель. Але під натиском польських панів, що стреміли до набуття вільних теренів на новоздобутих просторах, мусів король крок за кроком уступати, аж нарешті 1434 прийшло до повного зрівнання в правах Галичини з Польщею.

Ще до кінця XV століття була ця країна областю постійних заворушень, головну ролю в яких грали селянство і дрібна шляхта, що витворилась в наслідок польських реформ із боярського стану. Трудно сказати, чи було в цих рухах щось із національної нехіті проти напливаючих польських зайд, чи відбувались вони на чисто соціяльному тлі аналогічно як аґрарні рухи в середньовічній Европі — повстання Уота Тейлора в Анґлії 1388, жакерія у Франції (1358), або селянські війни у Німеччині, початі «штурмом на Ґоту» 1391. Напевно знаходили ці заворушення підтримку в сусідній Молдавії, що саме переживала під владою Стефана Великого (1454—1504) епоху своєї найбільшої могучости і дуже прагнула урвати собі від Польщі принаймні Покуття. Завершились ці рухи великим повстанням Мухи (1490), що його лише з трудом вдалося приборкати. Новий відрух серед населення Галичини викликала вже аж Хмельниччина.